Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

РАДЯНСЬКО-АФГАНСЬКА ВІЙНА

План

Вступ

1. Джерела кризи.

2. Цілі й плани СРСР у війні.

3. «Радянський В’єтнам».

4. Реакція світового співтовариства на введення радянських військ до Афганістану.

5. Зміна зовнішньополітичного курсу США після грудня 1979 р.

6. ООН і ситуація навколо Афганістану.

7. Міжнародно-правове врегулювання кризи.

8. Положення в Афганістані після виведення радянських військ.

Незважаючи на те то увага світового співтовариства більшою мірою звернена до інших регіональних збройних конфліктів, афганська проблема дотепер залишається однією з найгостріших в усьому світі. При глибшому розгляді афганська проблема зачіпає інтереси не тільки самих афганців, але й Росії й усіх країн Співдружності Незалежних Держав і, можливо, усього світу загалом. Тільки остаточне врегулювання цієї кризи дозволить СНД повністю відгородитися від Афганістану — а це не так просто, як здається. Ситуація навколо Афганістану для держав-членів Співдружності зводиться в основному до трьох проблем. По-перше, проживання на території цієї країни великої кількості туркменів, узбеків і таджиків досить тривожить колишні середньоазіатські республіки СРСР. По-друге, залишається проблема військовополонених. Заяви лідерів афганської опозиції звучали в такий спосіб: проблема військовополонених буде вирішена відразу після того, як СРСР припинить постачання зброї до Кабула. Але закономірно, то ці зобов’язання не були виконані, оскільки наявність військовополонених дозволяє моджахедам і надалі тримати у своїх руках важелі тиску на країни Співдружності, особливо в галузі виділення коштів на відновлення зруйнованої радянсько-афганською війною економіки. Третя проблема — це претензії Афганістану на відшкодування правонаступниками СРСР збитків війни. У відповідь на численні заяви подібного змісту керівництво Росії 15 листопада 1992 р. підписало заяву, у якій, зокрема, говориться:

— Росія візьме участь у відновленні зруйнованого господарства Афганістану;

— Росія продовжить постачання мирних товарів;

— Росія надаватиме всебічну допомогу багатостраждальному афганському народу гуманітарною допомогою й іншими можливими засобами.

Усе це, безумовно, свідчить на користь важливості й актуальності афганської проблеми зараз і, принаймні, у найближчому майбутньому. Крім того, радянсько- афганська війна є частиною історичного минулого. Важливе місце в цьому рефераті займає оцінка сучасної Росії в сформованій у результаті цього конфлікту ситуації на міжнародній арені, причому з погляду Заходу. Робота представлена у двох аспектах — історичному й сучасному, які, однак, не виключають один одного: адже з будь-якого уроку історії, а особлива такого кривавого, можна при бажанні зробити дуже корисні висновки.

Вторгнення радянських військ до Афганістану наприкінці грудня 1979 р. стало шоком для світового співтовариства. Президент США Картер в одній зі своїх перших заяв із цього приводу сказав: «...воно змінило моє ставлення до зовнішньої політики СРСР більше, ніж що-небудь інше за роки мого перебування на посаді».

Однак не всі оцінювали цю подію так однозначно. Західна преса, історики, політики й ширші верстви громадськості дотримувалися такого погляду на те, що сталося, який майже ніким нн заперечується за межами соціалістичного табору: 1978 р. в Афганістані відбувся державний переворот під керівництвом комуністичної партії при безсумнівному сприянні СРСР. У результаті до влади прийшов прорадянський режим на чолі з Нуром Мухамедом Таракі й, пізніше, Хаджимуллою Аміном. Причому Радянський Союз надав новим правителям технічну й військову допомогу, а також радників для боротьби із дедалі сильнішим опозиційним рухом.

Американські і європейські історики-аналітики причину виникнення кризи в Афганістані бачили у Квітневій революції 1978 р. Більшість із них заперечували існування реальних соціально-економічних передумов і революційної ситуації, а в подіях, що сталися, бачили прямий зв’язок з радянським впливом і з діяльністю Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА), головною особливістю якої один з американських журналів уважав «...недосвідченість, роз’єднаність і радикалізм, що визначили настільки швидку катастрофу в Афганістані».

Народно-демократична партія Афганістану виникла в середині 1960-х рр. Через деякий час вона розпалася на дві групи — Хальк, до якої належали Таракі й Амін, і Пар- гам, одним із видатних діячів якої був Кармаль. Перша група, захопивши владу й не побажавши ділитися нею зі своїми політичними опонентами, відправила Кармаля в політичне заслання дипломатичним представником Афганістану в Чехословаччині. Радянський Союз здійснив спроби возз’єднати НДПА, але ідея провалилася: відтворена ззовні політична коаліція, що роздирається внутрішніми конфліктами й феодальними інтригами, не змогла довго проіснувати.

Улітку 1980 р. був убитий Амін, що відкрило Кармалю дорогу на батьківщину. Він вигнав багатьох своїх колишніх ворогів з уряду й провідних міністерств.

Прийшови до влади після Квітневої революції 1978 р., Таракі й Амін, а пізніше й Кармаль, почали насаджувати комуністичну ідеологію, розгорнули атеїстичну кампанію й поставили за мету побудувати соціалізм у відсталій, племінній і частково феодальній, багатонаціональній мусульманській країні. Така внутрішня політика була обумовлена винятково нав’язаними радянським керівництвом догмами марксизму, а не реальними й об’єктивними законами, що управляють афганським суспільством і економікою. Не зумівши прижитися в суспільстві, не знайшовши відгуку в серцях простих людей, вона лише призвела Афганістан до збільшення кризи в країні. Таким чином, процес інтеграції феодально-роздробленого суспільства на основі виникнення економічних зв’язків між окремими провінціями, майже не встигши початися, був насильно перерваний.

На підставі аналізу цієї ситуації західні фахівці дійшли висновку: внутрішнім фактором, що викликав кризу, була непродумана й підігнана під марксистські догми модернізація афганських соціально-політичної й економічної структур; зовнішнім і найважливішим фактором стало введення радянських війську грудні 1979 р.

Заява уряду CPCР про те, що війська були введені на прохання афганського керівництва для допомоги останньому в боротьбі з повсталими бандитами й в ім’я виконання інтернаціонального обов’язку, було сприйняте й оцінене західними офіційними структурами й пресою як неправда. Про це яскраво свідчило вбивство колишнього правителя Афганістану Аміна під час штурму радянськими спецпідрозділами його палацу, а також те, що його спадкоємець на цій посаді ще не з’явився на політичній арені до моменту так званого «запрошення». Активної критики зазнавали також кількаразові заяви радянських лідерів про якісь «зовнішні сили», що сприяють афганським повстанцям (малися па увазі в основному Пакистан і ЦРУ). Усі ці міфи були створені для виправдання появи «обмеженого контингенту» за південними кордонами Радянського Союзу й прикриття справжніх цілей цієї колоніальної війни.

Радянському керівництву не вдалося переконати громадськість капіталістичного світу у своїй щирості, і хоча на Заході по-різному оцінювалися цілі Радянського Союзу в цій війні, всі чудово усвідомлювали її агресивний характер. Одні бачили в ній прагнення наддержави змінити баланс сил у регіоні й вести діалог з навколишніми державами, головним чином з Пакистаном, з позиції сили, а також продемонструвати усьому світу силу і волю СРСР. Інші, підтримуючи в основному цей погляд, фокусували увагу на тому, що Радянський Союз просто не міг залишити без допомоги комуністичний режим у країні, де його неминуче очікували хаос і поразка. Частина західних політичних екстремістів була навіть схильна вважати, що радянська агресія в Афганістані — це «довгострокова стратегія, націлена на одержання геостратегічних переваг, пов’язаних з одержанням доступу до теплих морів і нафтових ресурсів Перської затоки».

З іншої позиції подає ситуацію М. Гарєєв, який був 1979 р. заступником начальника оперативного управління Генерального штабу: «...уведення радянських військ було непродуманим, політично помилковим кроком, що завдав величезної шкоди нашій країні й афганському народу». В армійському керівництві виникли дві позиції при підготовці до вторгнення: узагалі не вводити війська (цю позицію займав Гарєєв, причому це було б краще для більшості Генштабів); увести не 4-5 дивізій, а відразу 30-40, за два-три роки домогтися стабілізації положення в країні й припинення бойових дій, взяти під контроль, а потім знищити всі канали допомоги опозиції через афганські кордони.

Безсумнівно, що й останній варіант був не кращим, на чому наполягає генерал Гарєєв, але в кожному разі він не пророблявся й наверх не подавався.

Упевнено можна стверджувати, що радянська акція в Афганістані розцінювалася на Заході однозначно: радянське керівництво прагнуло не стільки надати допомогу істинно народному уряду Демократичної Республіки Афганістан у боротьбі з імперіалістами й душманами й захистити завоювання революції, скільки запобігти неминучому в умовах банкрутства прорадянського режиму контрреволюційному перевороту.

З легкої руки журналістів у західній, а пізніше й у вітчизняній пресі ця війна одержала назву «радянський В’єтнам». Ні в кого не викликало сумніву, що радянські підрозділи на своїх бойових вертольотах могли досягти будь-якої, навіть найвіддаленішої точки цієї ізольованої від усього світу країни. Однак всі аналітики приходили до згоди водному: якщо радянські війська хочуть одержати вигідні для себе довгострокові наслідки, їм треба «зійти на землю». Інакше вони втратять можливість упоратися зі збройними повстанцями в себе в тилу. Моджахеди, власне кажучи, діяли роз’єднано й не були єдині у своїй боротьбі. Але парадокс полягав у тому, що їхня сила була не в єдності, а в тому, що в цій країні протягом багатьох сторіч кожен сам забезпечував собі виживання. Одне плем’я або аул могли, побачивши для себе в цьому вигоду або під тиском сили, укласти союз із завойовниками, але інші продовжували боротьбу.

Афганістан був відсталою країною, практично не мав індустріальних центрів, його промислове виробництво було розвинене слабко, унаслідок чого гак і не сформувався хоч трохи сильний робітничий клас і робоча організація, па яку, відповідно до традиції, могла б спертися марксистська партія. Однією з головних помилок у колоніальній політиці радянських окупантів і їхніх афганських союзників було надання додаткових владних повноважень багатьом місцевим князькам. Це значно підсилило диференціацію суспільства, розпочату Аміном і Таракі, і створило небезпечну основу для збереження роздробленості й посилення міжусобної війни в Афганістані на багато років уперед. Із самого початку війни навіть оптимісти вважали, що для реінтеграції країни знадобиться не менш 60-70 років, а якщо росіяни, незважаючи на протидію світового співтовариства, у найближчому майбутньому не відмовляться від свого експерименту, — то набагато більше. Сьогодні ми бачимо, що це пророцтво збувається.

Ці причини давали підставу Заходу розраховувати на те, що комуністичний режим в Афганістані не зможе існувати самостійно. Як тільки підрозділи Радянської армії будуть виведені звідти, він завалиться, залишивши тільки ненависть до росіян. У країні ж почнеться тривалий період хаосу й громадянської війни. Навіть вище радянське керівництво й верхи генералітету багато в чому розділяли цю думку, що існувала на Заході, і саме тому продовжували наполягати на подальшому військовому втручанні. Радянські лідери просто не могли допустити падіння марксистського уряду.

Однак афганські повстанці, незважаючи на наявність досить обмеженого арсеналу зброї, що переходила до них у руки переважно від афганської армії, яка розпадалася, а також не дуже значної військової допомоги ззовні (в основному ракети земля-повітря), запекло чинили опір агресорові. Радянському Союзу не допомагало зосередження в Афганістані величезних технічних і людських резервів: за найоптимістичними оцінками, умиротворення зайняло б багато років.

За оцінкою західної преси, становище в Афганістані «різко загострило відносини між Сходом і Заходом... і призвело до переоцінки міжнародної ситуації загалом у зв’язку з новим і тверезішим поглядом на ту небезпеку, яку політика СРСР становить для глобальної стабільності й міжнародного миру». Зокрема, відразу ж погіршилися відносини між СРСР і США в галузі двосторонніх угод з обмеження озброєнь.

Уперше Радянський Союз застосував організовану збройну силу за межами своїх кордонів, що викликало особливу паніку в західному світі, тому що цс було розцінено як переломний моменту радянській зовнішній політиці й новий етап міжнародних відносин в усьому світі. Усім було зрозуміло, що введення обмеженого контингенту радянських військ в Афганістан було нічим не прикритою спробою, якій приписувалися далекосяжні наслідки — за допомогою грубої сили вирішувати долю суверенної й формально несоюзної країни.

Радянська агресія підштовхнула капіталістичні країни до зближення, щоб спільно протидіяти агресорові. Виняткове місце в цьому формальному (у рамках ООН і НАТО) і неформальному союзі займали США, які ще більш утвердилися у своєму положенні наддержави. Між європейськими країнами й США відбулося кілька раундів нарад, у результаті яких адміністрації Картера вдалося виробити основні напрямки спільної політики, спрямованої на втихомирення агресора й стабілізацію положення в регіоні й в усьому світі загалом. Були прийняті такі рішення:

по-перше, надавати всіляку військову й економічну допомогу Пакистану;

по-друге, пригрозити Радянському Союзу, у випадку продовження його агресивної політики в Афганістані, загостренням щойно налагоджених відносин із Заходом:

по-третє, як більш віддалену перспективу США, уже без своїх союзників, планували підсилити свою військову присутність і розвинути мережу оборонних систем і військових інститутів у регіоні.

Не залишилися осторонь також країни третього світу. Так, на конференції ісламських країн в Ісламабаді дії Радянського Союзу були засуджені як агресивні. Причому до уваги не бралося навіть те, що багатьом із цих країн СРСР надавав тривалу допомогу. Однак єдність мусульманських держав була значно порушена війною між Іраном й Іраком, тому вони не могли значною мірою впливати на зовнішню політику СРСР.

Західні країни зайняли лідируючу позицію в підштовхуванні СРСР до переговорів про вивід військ з Афганістану. Була навіть передбачена можливість збереження частини контингенту в столиці й деяких великих центрах країни для підтримки комуністичного режиму. Але пропозиції президента Франції Валері Жискар Д’Естена й канцлера ФРН Гельмута Шмідта про таку можливість залишилися без відповіді. Причинами цього було те, що афганський комуністичний режим був дітищем СРСР і практично не мав шансів вижити без військової підтримки свого заступника. Навряд чи іцо-нсбудь змусить росіян кинути свій режим в Афганістані напризволяще, — такий погляд був найпоширенішим серед більшості політиків на Заході.

Зараз, після розпаду Радянського Союзу й зникнення «червоної загрози», значення афганської кризи оцінюється трохи інакше. Окупація СРСР Демократичної Республіки Афганістан призвела до різкого загострення міжнародної обстановки й стала причиною згортання на якийсь час переговорів щодо скорочення озброєнь. Людські жертви в радянсько-афганській війні склали близько 19 тис. радянських солдатів, а також величезну кількість афганських повстанців і мирних жителів. Крім того, ця війна стала каталізатором найглибшої економічної й політичної кризи в СРСР і багато в чому наблизила розпад Союзу й крах комуністичного режиму.

Події грудня 1979 р. в Афганістані призвели до зміни зовнішньополітичного курсу США. У країні була розгорнута кампанія активної критики вищого керівництва країни. Так, президента і його адміністрацію обвинувачували в тому, що вони нічого не знали про плани росіян щодо Афганістану й що готовність росіян піти на будь-які необхідні заходи для підтримки там комуністичного режиму виявилася для них повного несподіванкою. Чим займалася американська розвідка? Чому вона не доповіла про майбутнє вторгнення принаймні вже на початку грудня 1979 р.? Можливо, адміністрація занадто захопилася економічною кризою в себе вдома й про вторгнення довідалася, лише коли «обмежений контингент» радянських солдатів кількістю в 50 тис. солдатів опинився в Афганістані (причому майже відразу ж він був збільшений удвічі). Це було розцінено американськими журналістами як занадто велика помилка президента.

У засобах масової інформації США почалася акція широкої підтримки нарощування американської військової присутності в третьому світі й розробленої адміністрацією США на чолі із президентом Картером гак званої «доктрини Картера», шо складалась з ряду заходів політичного й економічного впливу на Радянський Союз

і його зовнішню політику. Зокрема, передбачалося встановити ембарго на постачання зерна до СРСР, скоротити обмін, що перебував на стадії становлення, у культурній, науковій і технічній галузях, бойкотувати разом із більшістю західних держав Олімпійські ігри в Москві 1980 р. Крім того, США зажадали від європейських країн і Японії скоротити надання кредитів Радянському Союзу. Масового читача переконували, що на Радянський Союз і на більшість країн третього світу можна виливати тільки за допомогою сили.

Зона Перської затоки «доктриною Картера» оголошувалася життєво важливою для економіки США, внаслідок чого американці були готові використати зброю для забезпечення своїх інтересів у регіоні. Однак доктрина не враховувала, що стабільне положення економіки деяких європейських держав, зокрема Франції й ФРН, багато в чому залежало від експорту продукції важкої індустрії до СРСР. Відмова від торгівлі з Радянським Союзом викликала б значні внутрішні економічні потрясіння, що дуже турбувало європейські уряди. Ембарго на постачання зерна негативно позначилося на економіці країн Північної Америки — самих США й особливо Канади. Олімпійські ігри все-таки відбулися, тому що основна маса африканських і багато азіатських країн не приєдналися до бойкоту. Таким чином, спроби сильного політичного й економічного тиску на СРСР були зірвані, боляче вдаривши по внутрішньому становищу країн Заходу. Тому адміністрація Рейгана відмовилася від «доктрини Картера» і розробила свою.

Позитивним моментом агресії СРСР стало різке поліпшення відносин між США й Пакистаном, що піднялися на найвищий рівень за весь післявоєнний період (у листопаді 1979 р. юрба, розлючена відомостями про вторгнення американців до Гренади, спалила посольство США в Пакистані, а уряд здійснив лише слабкі спроби зупинити безладдя). Скориставшись новою кризою, уряд США негайно запропонував міністрові закордонних справ Пакистану 400 млн доларів як економічну й військову допомогу. Але президент Пакистану заявив, що для відновлення економіки й збройних сил його країна потребує 2-3 млрд доларів. Після відмови США виділити стільки коштів він назвав 400 млн «смішною сумою», особливо якщо врахувати, що за неї він може поплатитися вторгненням росіян, які виконують свій інтернаціональний обов’язок і захищають свої південні кордони від світового капіталу.

Будучи зацікавленим у збереженні свого хиткого режиму, уряд генерала Зія-уль-Хака неохоче надавав послуги з транзиту озброєнь афганським моджахедам. Уряд СРСР, з огляду на те, що всі дороги, якими зброя могла потрапляти до Афганістану, лежали на території Пакистану, кілька разів попередив Пакистан про можливість очищення й цієї країни від американських імперіалістів, і принаймні один раз радянськими військами був зроблений рейд у північні прикордонні території Пакистану, де були розташовані табори повстанців. Перетворення Пакистану на справжню опорну базу афганських моджахедів дозволило б Радянському Союзу не зупинятися на Хіберському перевалі, що викликало б неодмінно падіння хиткого режиму генерала Зія-уль-Хака, який і без того переживав великі економічні й соціальні потрясіння.

Нова зовнішньополітична концепція США — неоглобалізм — була спрямована на нарощування військової присутності американців в усьому світі й особливо в зонах, оголошених життєво важливими для інтересів США. Спішно активізувалося військове співробітництво з багатьма країнами третього світу, удосконалювалися сили швидкого розгортання й оснащувалися крилатими ракетами й ракетами «Трейдент», нарощувалися і модернізувалися ВПС і BMC. У районі Перської затоки постійно були зосереджені 1-2 американські авіаносці з’єднання.

Загалом, як відповідь на агресію СРСР в Афганістані, нова зовнішньополітична стратегія США також викликала різке загострення міжнародної обстановки й сприяла гонці озброєнь. Така зовнішня політика США призвела до того, що СРСР ув’язався в згубну для його екстенсивного господарства гонку озброєння, а це значно наблизило найглибшу економічну й політичну кризу, розпад Союзу й крах комуністичного режиму. В остаточному підсумку ці зовнішні й внутрішні причини й обумовили виведення радянських військ з Афганістану 15 лютого 1989 р.

Не залишилася осторонь від афганської кризи й ООН. На початку січня 1980 р. Рада Безпеки ООН кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосування збройної сили за межами своїх кордонів і військову інтервенцію. СРСР за підтримки п’яти держав-членів Ради Безпеки з третього світу наклав вето на резолюцію ООН. 14 січня 1980 р. на Надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї ООН була підтверджена резолюція Ради Безпеки, що свідчило про явну й повну дипломатичну поразку СРСР. Радянський Союз підтримали тільки напівколоніальні країни й такі, які відверто симпатизували йому. Навіть Ірак, якому Росія протягом тривалого часу надавала військову й технічну допомогу, виступив проти свого заступника. Таким чином, утворився майже єдиний фронт західних держав і держав третього світу, у тому числі арабських і мусульманських, проти СРСР.

13 вересня 1981 р. була підписана радянсько-американська заява, у якій проголошувалося «право афганського народу визначати свою долю без втручання ззовні», підкреслювалася «необхідність припинення воєнних дій, негайного проведення вільних виборів і створення перехідного механізму під егідою ООН».

15 листопада 1981 р. відбулися переговори між делегаціями від моджахедів і від СРСР і РРФСР. На них представники афганської опозиції заявили про свою згоду з перерахованими в радянсько-американському документі заходами щодо врегулювання ситуації в регіоні.

На жаль, подібні заходи реально не змогли перешкодити продовженню кровопролиття в країні. Було очевидно,

що для політичного прогулювання афганської проблеми й створення в Афганістані мирної держави необхідно зосередити зусилля всіх зацікавлених у цьому держав, тобто діяти спільно, всім міжнародним співтовариством загалом.

Найбільший вплив на СРСР із метою почати переговори про виведення військ з Афганістану зробили західні країни. Але радянське керівництво вперто трималося свого курсу, поки безперспективність і безнадійність війни не стала очевидною.

14 квітня 1988 р. була підписана спільна радянсько-американська угода «Про взаємозв'язок для врегулювання положення, що стосується Афганістану». У ній обговорювалися крайні строки виводу радянських військ з Афганістану: половина обмеженого контингенту виводилася до 15 серпня 1988 р., а через півроку, тобто до 15 лютого 1989 р. — усі інші підрозділи. СРСР точно виконав умови цієї угоди.

Була також укладена Двостороння угода між Республікою Афганістан та Ісламською Республікою Пакистан про принципи взаємин і, зокрема, про невтручання й про відмову від інтервенції. У ній підкреслювалася необхідність «поважати суверенітет, політичну незалежність і територіальну цілісність РА й ІРП», а також забезпечення того, щоб територія кожної з держав «не використовувалася яким-небудь чином для порушення суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності й національної єдності або для підриву політичної, економічної й суспільної стабільності іншої держави» і «ие допускати на своїй території навчання, спорядження, фінансування й рекрутування найманців будь-якого походження». Проголошені в цій угоді принципи взаємин між РА й ІРП були зафіксовані в Декларації про міжнародні гарантії, прийнятій спільно СРСР і США.

Незважаючи па те що частина радянських і більшість афганських керівників наполягали на збереженні присутності в Афганістані 25 % військ, що перебували там, для охорони комунікацій (переважно на трасі Хайратон — Кабул), радянське керівництво точно дотрималося домовленостей і вивело всі війська до 15 лютого 1989 р.

Вивід радянських військ не підтвердив прогнози Заходу про те, що кабульський режим у силу своєї повної нежиттєздатності впаде відразу після припинення радянської військової присутності, а коаліційний уряд угруповань моджахедів установить у країні мир після вигнання «комуністичної чуми». Це свідчить про певну необ’єктивність у їхньому підході до афганської проблеми.

Дійсно, вивід радянських військ 15 лютого 1989 р. викликав не початок процесу умиротворення в Афганістані, а, навпаки, активізацію опозицією воєнних дій. Були організовані найбільші наступальні операції моджахедів під Джелалабадом, Хостом, Кандагаром, Кабулом, Салангом. Однак урядові війська, успішно відбивши ці наступи, у деяких районах перейшли в контрнаступ, у результаті чого відновили своє оперативне положення й змогли його утримувати ще три роки.

В ослабленні опозиції зіграли роль такі фактори:

— відхід радянських підрозділів позбавив опозицію її ідеологічної бази, що спонукало афганців до боротьби проти завойовників і «невірних»;

— агресивні тенденції Пакистану викликали піднесення патріотичних настроїв і спонукали частину повстанців відмовитися від боротьби з урядом;

— продовження постачання зброї Радянським Союзом уряду Афганістану, що не суперечило Женевським угодам і міжнародному праву.

Усе це свідчить про те, що комуністичний режим в Афганістані знайшов за час присутності контингенту радянських військ певну підтримку усередині країни.

Однак пасивність РА у воєнних діях, надії на вирішення проблеми силою, активна підривна робота опозиції в армії РА, загальна втома населення й, головне, відсутність реальних дій для поліпшення економічної ситуації в районах, контрольованих урядом, призвели зрештою до падіння режиму Наджибулли.









загрузка...