Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

ДАВНЯ ДЕРЖАВА ОРАТТА — КОЛИСКА СВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Найдавніший період в історії українського народу тривав понад 140 тис. років. Протягом цього часу відбулися найістотніші зміни у зовнішності людини, її побуті й суспільній організації. Саме у цей відрізок історії людина, по суті, стала людиною.

На думку більшості вчених, розселення людей у межах Східної Європи, зокрема України, відбувалося головним чином через Малу Азію й Балканський півострів. На території сучасної України люди з’явилися близько 140 тис. років тому. На той час на більшості території встановився теплий і вологий клімат. Люди раннього палеоліту (архантропи) збирали плоди, ягоди, молюсків, комах, пташині яйця, полювали на тварин. Вони вже знали вогонь і навчилися користуватися ним. Люди були озброєні найпростішими знаряддями — загостреними палицями, рогатинами, палками й масивними крем’яними рубилами, скребками, що виконували роль ножів. Жили первісні люди у печерах. У разі необхідності вони будували заслони й огорожі від вітру, намети зі шкір.

Основний тип людини середнього палеоліту — палеоантропи (неандертальці). Цікаві відомості про їхнє життя дало дослідження гроту Каїк-Коби в Криму, розташованого на висоті 90 м над узбережжям бурхливої річки Зуї. Люди цієї доби були добрими мисливцями. їжу собі вони здобували полюванням на мамонтів, оленів, носорогів, коней, кабанів. Неандертальці користувалися загінним способом полювання, допомагаючи собі дротиками та вогнем, про що свідчать залишки поселення періоду палеоліту поблизу м. Амвросіївки (Донецька обл.), де виявлено залишки кісток понад тисячі бізонів. Там було знайдено й металеві наконечники копій.

Близько 35-40 тис. років тому з появою на нашій території білої людини сучасного типу починається давня історія України, що тісно пов’язана з початком епохи пізнього палеоліту. Та епоха частково збігається з льодовиковим періодом, коли землю, починаючи від Скандинавських гір, вкривала нетануча крига у два кілометри завтовшки. Окремі його язики доходили до території сучасного Києва. Зледеніння вплинуло й на клімат. Територія Південно-Східної Європи перетворилася на холодну рівнину, яка подекуди набула вигляду тундри. Холодні степи населили тварини північних широт — шерстистий носоріг, північний олень, вівцебик, вовк, песець і т. ін. У таких сурових умовах наприкінці палеоліту сформувалася людина розумна (Homo sapiens), або кроманьйонець (за першою знахідкою її кісток у печері Ля Кроманьйон, що у Франції). Зовнішність кроманьйонця майже не відрізнялася від зовнішності сучасної людини.

Стада мамонтів, шерстистих носорогів, бізонів пересувалися повздовж льодового панциру, за стадами пересувалися й люди. Головними промислами у той час були мисливство та риболовля, тобто хазяйство тієї доби було суто споживчим — усе необхідне для життя людина брала у природи у готовому вигляді.

У період раннього палеоліту, який тягнувся близько 30 тис. років, високого рівня досягла техніка виготовлення кам’яних знарядь. Більшість із них виготовляли з пластин досконалої форми, котрі відділяли від ядрищ призматичної форми. Різні за розміром пластини додатково обробляли, притуплюючи краї або знімаючи за допомогою іншого інструмента тонкі пласти поверхні. Використовувались переважно мінерали, що були досить тверді та дрібнозернисті. Деякі кам’яні ножі були такими гострими, що ними можна було голитися. Саме у цей час склалися форми багатьох предметів, які пізніше почали робити з металу.

Широко розповсюдились знаряддя, виготовлені з кісток — шила, голки тощо. Кістяні вироби прикрашались орнаментом або зображенням тварин. Жили наші предки переважно в просторих будівлях, каркаси яких виготовлялись з дерева чи кісток мамонтів, обшивалися шкірами та частково присипались землею. Розміри їхні, як правило, не перевершували 20-25 м2. Зразки такого житла — залишки споруд пізнього палеоліту — віднайдені поблизу с. Мізина (Чернігівська обл.) та Межиріч (Канівська обл.).

У процесі повсякденної трудової діяльності люди набули чимало нових позитивних знань: у суспільстві склалися релігійні вірування, різні звичаї, виникло мистецтво. Перед тим як розпочати будь яку справу, проводились відповідні релігійні обряди, котрі супроводжувались співами, танцями й заклинаннями. Виникала потреба у ритуальних малюнках і формах. (Окремі роди свої релігійні обряди проводили у спеціально відведених для того печерах. Це дало можливість деяким малюнкам зберегтися до наших днів). Кожен рід включав у себе кровноспоріднених членів колективу. Між чоловіками та жінками підтримувались екзогамні стосунки, коли чоловік і жінка, шо брали шлюб, мали походити з різних родів. За етнографічними даними відомо, що екзогамія в той час нерідко мала груповий характер, коли всі жінки одного роду укладали шлюб з чоловіками іншого роду. Спорідненість у роді визначалась за материнською лінією, оскільки за групових статевих стосунків часто була відома лише мати дитини. Жінка виступала також у ролі берегині родинного вогнища, вона ж відала й харчовими припасами. Усе це зумовило виникнення матріархату. На важливу роль жінки у суспільстві пізнього палеоліту вказують численні знахідки тогочасних статуеток, що являли собою узагальнений образ матері-прародительки всього роду.

Виявлені кісткові знаряддя, елементи споруд, предмети декоративно-прикладного мистецтва, музичні інструменти тощо, незавершеність давніх споруд і композицій дають підстави вважати, що більш досконалими на той час були дерев’яні вироби. Адже то більш придатний і доступний матеріал. Дерев’яні знаряддя, предмети житла, мистецькі та культові споруди досягли на той час високо

го рівня, але, на жаль, були знищені часом. Для пізньопалеолітичного періоду характерні зразки прикладного та образотворчого мистецтва. Так, розкопки в Мізині виявили чудові браслети, вирізані з бивнів мамонта. Один із них суцільний, другий складається з п’яти окремих пластин; обидва вкриті складним різьбленим орнаментом. Мізинські браслети належать до унікальних зразків прикладного декоративного мистецтва стародавньої Європи, аналоги яким поки що невідомі. До творів такого мистецтва слід також віднести розфарбовані кістки мамонтів із Мізинського та Межиріцького жител. Дуже цікавою є знахідка у Межирічі уламка бивня з різним складним малюнком, в якому науковці вбачають план самого Межиріцького поселення з чотирма житлами та вогнищами у них. Зображення на кістках тварин у межах України виявлені також на стоянках Кирилівська (Київ) та Молодова 5 (кирилівська знахідка являє собою фрагмент бивня молодого мамонта, на якому вирізьблені голова птаха й, можливо, черепаха).

Крім образотворчого мистецтва певного розвитку набули й інші види мистецтва — музика, обрядовий ганок тощо. Це засвідчено знахідками кістяних флейт (Молодова 5), жіночих статуеток у позі танцю (Гагаріно) тощо. С. М. Бібіков уважав, що відкриті у Мізіні кістки мамонта розписані червоною фарбою, становили разом із кістяними молотоподібними виробами ансамбль ударних музичних інструментів. З огляду па все сказане можна зробити висновок, що вже у палеолітичну епоху наші предки досягли високого рівня матеріальної та духовної культури, що стало основою для подальшого суспільно-економічного та культурного розвитку.

Дійсний член Академії наук професор І. Підоплічко у праці «Ампір кам’яного віку» пише: «...на території України ще в дуже далекі епохи існували, якщо так можна висловитись, вогнища високої цивілізації кам’яного віку». При розкопках біля Українського с. Межиріч і інших стоянок в Україні ми знайшли сліди незрівнянно складних і комфортних помешкань, які мають право вважатись будинками. Для будови такого будинку в Межирічі, який мав площу 23 м2 і розрахований на 10-15 осіб, були використані кості 25 мамонтів. Досліди за допомогою сучасних методів аналізу (радіокарбонного, колагенового та ін.), дозволили визначити час будови цих помешкань. Вони побудовані 10-12 тис. років тому.

Близько 10-11 тис. років тому в природі сталися значні зміни: остаточно відступив льодовик й встановилися природні умови, подібні до сучасних. Палеоліт змінився мезолітом. Сформувалась нинішня гідрографічна мережа, поширились голоценові флора і фауна. У лісах з’явилась значна кількість великих тварин, на яких полювала людина тієї доби: благородний олень, зубр, кабан, дикий кінь; у ріках — багато риби.

Значні зміни сталися також і в господарстві. У цей час наші предки навчились виготовляти мікролітичні пластини завтовшки 1 мм. Вони призначались для так званих вкладишевих знарядь, які набули тоді особливого поширення. Основа тих знарядь різних за своїми функціями вирізалася з кістки або дерева, а в пази вставлялись кремінні мікроліти. У мікролітичній техніці виконувалися наконечники стріл, списів, гарпунів, ножі. Крім того, виникає серія вкладишів геометричної форми — трапеції, сегменти, трикутники, ромби тощо. Широко розповсюджуються великі знаряддя для обробки дерева — кремінні сокири і тесла.

Надзвичайно важливим досягненням тодішньої епохи є винайдення луків та стріл, що набагато полегшило провідну галузь господарства — мисливство. Пом’якшення клімату, поява надійніших засобів існування сприяло збільшенню чисельності населення. Відносно невеликі родові колективи минулої доби тепер швидко розростаються, сегментуються. Зберігаючи свою мову, звичаї, культуру, дочірні колективи розселюються на нові території. Складається племінна організація. Носії кожної окремої культури складають плем’я чи групу племен. Великими темпами поширюється рибальство, в тому числі з використанням човнів, сіток, кістяних гарпунів і гачків. Приручено собаку, починається приручення овець і кіз.

Дуже багато часу приділяється духовному зростанню через молитви, магічні й ритуальні танці, малюнки. Для релігійних відправ здебільшого використовуються штучні дерев’яні споруди, природні камінні гроти, печери. Широко використовується різний дерев’яний посуд.

На початку VI тисячоліття до н. е. відбуваються процеси, за якими можна визначити неоліт. Людина ще не використовує метали, але обробка каменю досягає небаченого рівня. Розпилювання, шліфування каменю дозволяють удосконалити кремінні знаряддя попередньої епохи та створити нові. Поширюються сокири, тесла, булави тощо, виготовлені в техніці шліфування. З’являється керамічний посуд, який створює можливість вживати варену їжу, робити більші запаси продуктів. Він простий за формою, гостродонний, погано обпалений. Зовнішня поверхня посудини старанно орнаментувалась.

У той час з заходу почали потроху приходити нащадки наших предків, що у свій час далеко втекли від потопу. Вони принесли з собою нові знання і нові навики. У поєднанні з тим надбанням, яке здобули люди на своїй землі, не дало великий поштовх для стрімкого розвитку. Трохи пізніше велика частина наших предків здійнялася з рідних земель і за якимсь покликом пішли на південний схід через Кавказ. Про ті події є багато свідчень у світовій міфології, зіставивши які, можна побачити, що дійшли вони до Індії та надовго лишилися там, але про це мова пізніше.

А на землях майбутньої України основним заняттям поступово стає землеробство та скотарство. Про хліборобство, крім залишків зерен пшениці, ячменю, проса на кераміці (розкопки під Києвом, на Волині, між Бугом та Дністром), свідчать і специфічні знаряддя праці — зернотерки, серпи, мотики тощо.

Усе це доводить, що близько 6-7 тис. років тому в степах України була поширена хліборобська культура. Це підтверджується й археологічними дослідженнями сотень городищ (давніх поселень) семитисячної давності, проведеними в Україні (поблизу с. Трибрати, Усатово, Дереївка) у 1962-1972 рр.

Біля села Старосілля (Олександрійського р-ну) археологи виявили під час розкопки кургану кам’яні гробниці, що були прикрашені різьбленими геометричними орнаментами і розписані чорною й червоною фарбами (орнамент тотожний з орнаментикою Шумерських гробниць). Біля гробниць два дерев’яні вози, їхній вік, як визначили археологи за допомогою радіокарбонного аналізу, складає більше як п’ять тисяч років.

Почалося використання металу, застосовувалось колесо, про що свідчить використання возів і колісниць. На основі нових археологічних досліджень учені Каліфорнійського університету (Лос-Анджелес) здійснили наукове відкриття, що коні були вперше присвоєні людиною 4350 рр. до н. е. на території степів України (Оріяни) згідно з мапою розташованою у часопису. Такі висновки підтвердили археологічні експедиції, що проводили розкопки поблизу українських сіл Усатово, Дереївка, Євмінка, де, як ми вже казали, були знайдені кістки коней, упряж, колеса.

Однією з найбільш розвинутих землеробських культур енеолітичної пори була трипільська цивілізація (IV- III тис. до н. е.). Ця блискуча археологічна культура, що існувала на території Правобережної України і Молдови протягом декількох тисячоліть (кінець неоліту — мідний вік), почала формуватися у другій половині VI тис. до п. е. в результаті міграцій тогочасних людей Циркумпонтійської зони (території навколо Чорного моря, яке до 5508 р. до н. е. було невеликим прісноводним озером) і спалаху знань незрозумілого походження, що відомі везотериці як Гіперборейська традиція.

Спочатку трипільська культура розташувалася в пониззях Дунаю (Кереш, Старчево, Боян, Кукутені), потім поширилася на території між Дністром і Бугом, а пізніше почала просуватися все ближче і ближче до Дніпра.

На шляху розширення території свого проживання трипільці вступали в контакт з іншими племенами, що проживали на цій території у той самий історичний період. Так, унаслідок взаємодії з Бузько-Дністровською археологічною культурою, трипільська культура почала своє широкомасштабне розгортання на території теперішньої України.

У 1893-1899 рр. київським краєзнавцем-археологом Вікентієм Хвойкою була відкрита ця археологічна культура, названа трипільською, оскільки перші знахідки були розкопані біля села Трипілля, що на Київщині. У 1899 році на XI Всеросійському археологічному з’їзді в Києві В. Хвойка повідомив просіює відкриття.

Археологами в Україні були також розкопані первісні городища біля сіл Дереївка, Лука-Врублівська, Усатово, Маяки, Євміївка. Знайдені кості людей, коней, корів. Знайдені вози були зроблені 5500 років тому. У стінах глиняних (трипільських) хат знайдено зерно, полова, шкаралупи писанок. Знайдено також численні первісні (старіші за шумерські) знаряддя хліборобської праці.

На місці одного з відкритих поселень (в с. Дереївці поблизу Кременчука) експедиція, очолювана кандидатом історичних наук Д. Я. Телєгіним, проводила дослідження, під час яких було розкрито руїни двох жител, знайдено господарські споруди та численні вогнища. Також було зібрано понад 10 000 різноманітних предметів, серед яких — знаряддя праці з каменю, кісток та рогів, фрагменти глиняного посуду, зброю тощо. Цікавими знахідками стали предмети первісної пластики — виліплені з глини статуетки жінок, що свідчить про вірування людей у культ матері-прародительки.

Основними заняттям людей Дереївського поселення було скотарство. Вони розводили головним чином коней. Тому і серед знайдених предметів, виготовлених з кісток, 80 % належали домашньому коневі. Ще однією характерною особливістю був цікавий поховальний обряд: своїх покійників вони ховали у скорченому стані на спині, із відігнутими набік ногами. У могили клали мідяні та кістяні прикраси, крем'яні ножі, також глиняний посуд.

Населення зростало великими темпами. Майже уся придатна земля використовувалась для землеробства. Тому і звалися тоді наші предки оріями (аріями), а земля наша звалася Оратта (Аратта).

За загальними відомостями, на значній території теперішньої України трипільці створили державу Аратта. Ця назва зафіксована і на глиняних табличках з прашумерськими письменами, знайдених в основному в Подунав’ї (т. зв. археологічна культура Кереш, VI тис. до н. е.), і на табличках Месопотамії.

Отже, як свідчать численні знахідки, культура Аратти мала яскраво виражений хліборобський характер. Вирощувалися плівчаста пшениця — одно- і двозернянка, просо, жито, ячмінь, горох, овес, сочевиця, льон, коноплі. Для обробки землі використовувалися мотики з кам'яними та роговими робочими частинами, пізніше — рала. Збір урожаю здійснювався за допомогою крем’яних серпів із зубчастими лезами, подібними до металевих лез сучасних серпів. Збіжжя обмолочувалося спеціальними молотильними дошками, що являли собою дерев’яну основу, в яку вкладали шматки кременю.

Оріяни займалися також металургією та металообробкою: виготовляли зброю, прикраси й знаряддя праці — пласкі сокири, сокири-молоти, шила, свердла, долота, рибальські гачки. Особливого розвитку набули гончарство й ткацтво. Під час розкопок знайдено рештки вертикальних ткацьких верстатів, які дозволяли виготовляти тканини різних типів (шириною до 1,5 м). Трипільці ткали як тонке лляне полотно, так і грубе, подібне до мішковини, — про це свідчать знайдені на посуді відбитки тканини. Тканини виготовлялися не лише з льону, а й з вовни. Одяг фарбувався і прикрашався вишивкою та нашивними пластинками з кісток, міді та золота. Зображення на статуетках доводять, що трипільці були естетами, які відзначалися творчим підходом до моделювання й оздоблення одягу.

Трипільський мальований посуд знаходять у похованнях і степових курганах у різних регіонах України. Кераміка тієї доби до цього часу викликає захоплення вчених і широкого загалу своєю високою якістю, незвичайним орнаментом і вишуканістю форм.

Після розселення трипільців по навколишнім просторам і виникнення нових цивілізацій характерне трипільське гончарне мистецтво збереглося в егейській і критомінойській цивілізаціях. Крім того, у монументальному збірнику «Історія і культура індійського народу» (кн. «Оріяни в Індії»), виданому Кембріджським університетом, знаходимо довідку, що «трипільські керамічні вироби (Україна) старші за німецькі, па основі яких німці будують свою негативну теорію про те, що оригінальною Вітчизною аріїв є Німеччина. Оріянські керамічні вироби відносно тонкостінні з відмуленої глини; випал пічний — дуже добрий. Типи найрізноманітніші. Орнамент переважно спірально-меандровий, виконаний чорною та бурою, рідше білою фарбою. Серед орнаментальних схем трапляється зображення людей і тварин. Характерний стрімкий розвиток мистецтва, особливо пластики (жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі жител, олтарів тощо)». Ізраїльський археолог Еммануїл Анаті, який досліджував керамічні вироби зі спіральним декоруванням, знайдені в могилах шумерян та їхніх одноплемінників (гітів-гиксосів), пише, що «...у південній Росії, в основному між Дніпром і Дунаєм (в Україні), спіральне декорування було в III тисячолітті до нашої ери». Крім того, він зазначає, що «поховання мертвих з кіньми і возами, шанування і поминання їх, і репрезентація їх — типовий індоєвропейський звичай, і гиксоси також цей звичай мали на території Палестини, Сирії та інших землях Малої Азії».

Придніпровська Оратта породила іранські Аратту і Арту, індійські Арату і Бгарату, етруську Артану, давньоруські Арту й Арсанію. Нащадки араттів у III—II тисячоліттях до н. е. називали себе «сонячними» — ілонами (звідси Іліон — Троя) і лелегами (лелеками, грецькою — «нелагами»). Лелеги-ілони стали предками троянців (лілів, венедів), греків (пелазгів, еллінів, данайців), частково римлян (венедів, етрусків, сабінів), слов’ян (іллонів, гелонів, краян, венедів, нориків, русів).

На Черкащині традиція «Сонцеподібної країни землеробів» проіснувала до часів Київської Русі — до складу якої, за свідченнями арабських мандрівників ІХ-Х століть, входило князівство Арсанія зі столицею Артою. Напевно, саме ця країна вважалась іранцями земним раєм і втіленням вищого світоустрою — священною Артою (такі уявлення могли у них скластися в арійські або ж у скіфські часи).

Артанія (Арсанія, Арта) — одне з ранньофеодальних державних утворень східних слов’ян VIII—IX ст. — згадується арабськими і перськими авторами поряд з Куявією та Славією. Артанія вела торгівлю з країнами арабського Сходу. Деякі дослідники ототожнюють державу Артанію з територією Антів, інші — з Тмутараканню, Черніговом, Рязанню.

Відомо, що найдавніші поселення першого етапу держави Оратта з’явилися близько 5400 р. до н. е. на південному сході Трансільванії, у молдавському Прикарпатті та в долинах лівобережних приток Дунаю. Далі вони розповсюдилися до Південного Бугу. Натепер археологами знайдено вже більше 200 поселень ранньої трипільської цивілізації.

Уже тоді склалося переважно хліборобське господарство, орний характер якого тримався на розведенні великої рогатої худоби.

У житловому будівництві переважали прямокутні наземні будівлі площею 50-130 м2. Вони складалися з дерев’яного каркасу, плетених із лози та промазаних глиною стін, горбилевої стелі й двосхилого даху, критого соломою, очеретом або дерном. Опалювалися будинки трипільців печами й відкритими вогнищами. Зсередини та зовні будинки обмазували сумішшю з глини й полови, а потім білили і фарбували, а також розписували (у такі само червоний, рудий та ін. кольори, що й згодом кераміку; годі її ще вкривали рельєфним орнаментом).

Будинки трипільців мали водночас і житлове, і господарське призначення: окрім житлових кімнату них розташовувалися сушильні для зерна, окремі комори та льохи. Подібні будівлі, за визначеннями Л. П. Корнієнка та М. Ю. Віденка, ще й дотепер зустрічаються в глухих селах України та Молдови. Особливостями ж тодішніх були хіба що хрестовинні й інші олтарі перед вогнищами, господарчі ями та круглі віконця (напевно, з висувними рамами, затягненими вичиненими міхурами тварин). Суттєвою відміною від сучасних старих хат були (з кінця І етапу) двоповерхові будинки, які мали ще й напівпідвальний поверх з майстернями та ін.

Свої поселення, в яких налічувалося до 20 будинків, розташованих у ряд, трипільці організовували переважно понад річковими кручами й захищали ровами та валами. Площа кожного з поселень сягала 10 га. У будинках мешкало, напевно, до трьох поколінь.

Поселення мали спеціальні споруди для громадських зібрань, проте окремих храмів і палаців трипільці не будували, що вказує на общинний лад їхнього суспільного життя. Крім окремих жертвоприношень під родинними вогнищами, поховань цього та наступного етапів досі не виявлено. Це означає, що небіжчиків, вірогідно, спалювали й розвіювали над річками та ланами, як дотепер це роблять у Бгараті (Індії).

II етап трипільської цивілізації розпочався близько 4600 р. до н. е. Територія, побут, господарство змінилися мало, хіба що остаточно затвердилося орне (прирученими в Оратті биками) хліборобство, яке довго потім залишалося найрозвиненішим у всьому світі. Значно збільшилися й кількість поселень та їхні площі — до 180 га.

Вже за цією ознакою можемо говорити про міста Оратти, рівних яким у світі тоді не було. Тим більше, якщо візьмемо до уваги правильність їхнього планування (яке змінилося з рядового на концентричне) та переважаючу двоповерховість будинків. Характерними стають забудови трьома округлими вулицями з площею всередині, яка слугувала для загону худоби, народних зібрань тощо. Рови та вали зникають, а захист (більше, напевно, від хижаків, аніж від ворогів) здійснюється поєднанням зовнішніх стін крайньої вулиці.

Сполучення міста, кількох довколишніх сіл та одного чи більше святилищ-обсерваторій (які і в Україні, і в Індії називаються досі майданами) показують на полісний тип державності (як його називали пелазги та греки, шумери ж казали ур(у)). Поліси Оратти визнавали спорідненість між собою (про не свідчить близькість культових статуеток й орнаментів тощо), але дотримувалися незалежності від сусідів. Такс етнодержавне об’єднання можна вважати федеративним.

III етап почався десь 3500 р. до н. е„ а закінчився близько 2750 р. до н. е. Поліси Оратти й трипільська людність просунулися в Степове Причорномор’я (аж до морського узбережжя сучасної Одещини), до лісів пониззя Прип’яті, до долин правобережного Дністра та лівобережної Десни. Але центр держави зосередився в майже замкнутому межиріччі Південного Бугу, Собу, Росі, Синюхи.

Тут, у нинішньому Тальнівському районі Черкаської області, знаходилося понад 20 найбільших міст, плота яких становила від 70 до 450 га (для порівняння: Урук — одне з найбільших міст-держав шумерської доби займало площу 45 га і тримало навколо себе 23 поселення по 10-25 га.). Вони були відкриті льотчиком-геодезистом К. В. Шишкіним (1964) та археологом М. М. Шмаглієм (1973), який першим серед колег Київського інституту археології Академії наук УРСР погодився перевірити аеро- фотознімки цих «протоміст». М. М. Шмаглій і В. Стефанович розпочали обстеження і розкопки на території сіл Вільхівка, Чичиркозівка, Стецівка, Тальянки, Майданець. Так було зроблено археологічне відкриття, яке пізніше назвали «відкриттям століття».

Житла розташовувались по колу або у формі витягнутого еліпсу. Як правило, рядів-овалів було два, інколи, як у Майданецькому, навіть чотири. У плануванні трипільських міст археологи відзначають наявність вулиць та квартальної забудови. У найбільших з них, імовірно, мешкало до 15-20 тис. людей.

Міста Оратти біля теперішніх сіл Майданець і Тальянки досягали 270-400 га. За підрахунками В. А. Крупа, найбільше місто складалося з 2700 будинків, у яких мешкало 14 175 людей; посівна площа займала 4252 га. За межами міст розміщувалися великі могильники. Розквіталася обробка металу: деякі вироби з міді зроблені із застосуванням зварювання при температурі 350-400 °С.

Металовиробництво концентрується, в основному, в Усатівському (Одеська обл.) і Софіївському (Київська обл.) осередках. Зменшується кількість мальованої кераміки, з’являється посуд округлої форми з домішками піску й товчених ракушок, удосконалюється техніка обробки кременю (шліфовані кам’яні сокири).

Гончарство в Оратті досягло найвищого розквіту на початку III етапу. Посуд майже перестав прикрашатися прокресленими візерунками, а став розписуватися різнокольоровими фарбами. Окрім символів Сонця й Місяця, нір року, дощу та світла, характерні також міфологічні образи Праматері, змії, Тельця, Псів, Небесних Оленів.

Подібним чином змінюються культові статуетки. Тепер це не завжди Праматір з головою черепахи, зустрічаються й фігурки з портретними обличчями, що зберігають традиційне, защіпом, оформлення носа. На людиноподібних статуетках та посуді нерідко трапляються зображення деталей одягу, який можна зіставляти з традиційними вбраннями українок і молдаванок (за дослідженнями А. П. Погожевої та З. Васиної, 1983 і 2003). Проте є й суттєва відмінність, почасти збережена дотепер індіанками. Це розпис чи татуювання облич.

Подібні знаки, а також сліди жіночих і чоловічих зачісок, серед яких найцікавішими є козацькі оселедці, простежуються на черепах із курганів та могильників усатівської культури пізньотрипільського періоду.

Усатівська культура (за назвою с. Усатово біля Одеси) — це археологічний комплекс на березі Хаджибейського лиману, який включає поселення, 18 курганних і 12 грунтових могильників. Під час розкопок цих поселень виявлено залишки наземних споруд з кам’яних плит. У могильниках віднайдено багаті поховання родових вождів. Знайдено також багато знарядь праці та зброї (кам’яні сокири, наконечники стріл, рогові мотики, мікроліти, металеві кинджали) й предметів культу — жіночі статуетки, фігурки тварин, голови бика, вирубані в камені, прикраси.

Ці та інші залишки з поховань VI— ІІ тис. до н. е. дали змогу антропологам (зокрема С. П. Сегеді) зробити висновок, що «фізичними предками українського народу можна вважати і масивних творців дніпро-донецької культури неолітичної доби, і значно грацильніших трипільців, і принаймні частину населення епохи бронзи...».

Традиції господарювання і побуту трипільців збереглися в українських селах аж до XX століття. Типові для трипільців хати-мазанки будувалися донедавна в українських селах: на дерев’яному каркасі з валькованими стінами, з чотирисхилою стріхою, з глинобитною долівкою та обмазкою з домішками полови; з неодмінною піччю та її багатим керамічним причандаллям — макітрами, горщиками тощо. Ці хати, як і трипільські, мали водночас як житлове, так і господарське призначення.

Дожило до XIX століття типове трипільське господарське знаряддя: мотики, рада, серпи, сокири, ножі, тесла, долота, зернотерки, пряслиця; ті ж зернові культури — пшениця, ячмінь, просо, горох, коноплі тощо. Як і трипільці, так і українські селяни донедавна базували своє господарство на розведенні корів, коней, овець, кіз, свиней, тримали собак.

В. Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною, адже за його переконанням «її залишили пращури слов’ян — арійські племена». Він висунув гіпотезу, за якою «народ, що створив ці численні пам’ятки, не міг зникнути безслідно і був ніхто інший, як гілка арійського племені, котрій по праву належить ім’я протослов’ян, і нащадки котрої й донині населяють південно-західну Росію» (як ми знаємо, в часи Російської імперії південно-західною Росією називали саме Україну).

Найпереконливішими аргументами, що свідчили на користь даної теорії, були, па думку Хвойки, не лише антропологічні дані, а й знахідки, що підтверджували осілий, землеробський спосіб життя і стійкість поховального обряду давніх мешканців України. У праці «До питання про слов’ян» (1902) він заявляв, що у Середньому Придніпров’ї «з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і, крім того, вважаю його терен європейською прабатьківщиною».

Причини зникнення трипільської культури становлять найбільш загадкову проблему в її історії. Існують різноманітні версії: охолодження клімату; спроба переходу від землеробського господарства до скотарського; внутрішні протиріччя трипільців; агресія степовиків тощо. Усі ці причини, безперечно, могли існувати. Трипільці жили в оточенні представників інших культур і вступали з ними часом у мирні, а часом і ворожі стосунки, піддаючись при цьому їхньому впливові. Поступово трипільці розчинилися в середовищі оточуючих племен.

Існує ще одна версія. Численні дослідження дали змогу зробити висновок, що у трипільців поступово відбулися помітні зміни в соціальній структурі суспільства: визріли умови для майнового розшарування та виділення родоплемінної верхівки, зокрема вождів, посилився інститут батьківського права. З тієї доби відомі перші заможні поховання усатівського тину. Усе це призводило до міжплемінних сутичок, а ті, у свою чергу, — до спорудження укріплених поселень. Не витримавши постійної ворожнечі, частина племен південного сходу наших земель, які жили на узбережжі Понту (Чорного моря), наприкінці IV тисячоліття до н. е. здійнялися зі своїх місць і разом з усім своїм майном, яке погрузили на вози, запряжені кіньми, подалися через Кавказ на південь. Зупинилися вони на Близькому Сході у Міжріччі (де людей тоді було обмаль), і там пізніше виникла велична цивілізація — Шумер. Аркади, халдеї, гутти й негри, які жили над берегами Тигру та Євфрату спостерігали, що прибулі з півночі люди — світлоокі, білошкірі, незрозумілі мовою.

Їхнє військо їхало на конях і возах, але їхні коні не витримували євфратської спеки й гинули.

Сер Персі Снікерс у четвертому виданні «Історії Персії» (виданому у Лондоні) зазначає що «шумерями» прибули на міжріччя Тигру та Ефрату «з побережжя Каспію» на конях та возах. Професор археології Грегем Кларк (Кембріджський університет) і професор праісторичної археології Стюард Піггот (Единбурзький університет) у книзі «Праісторичні суспільства», виданій 1965 р. в Лондоні, пишуть: «Коли ми вертаємось тепер до важливіших областей початкового раннього хліборобського поселення, ми знаходимо існування більших зв’язків з Трипіллям (Україною), ніж із стародавнім Сходом.

Л. Спрагвей у книзі стародавні інженери, виданій в Лондоні 1963 р., пише «...перед побудовою міст шумеряни жили в хатинах-ліплянках із глини і гною, вони плели з пруття стіни і обмащували їх глиною». Усе це вказує на безпосередній зв’язок культури шумерян із культурою оріян.

Спочатку шумеряни будували в Месопотамії «хатини-ліплянки з глини і гною», отримавши досвід будування від родичів своїх (трипільців), та невдовзі звели тут великі міста, започаткували писемність, науку й освіту, закони моралі та натхненну духовність. Ідентичність трипільської і шумерської культур підтверджується не тільки археологічними знахідками, але й численними лінгвістичними дослідженнями.

Наприкінці хотілося б навести ще один цікавий факт. Давня держава Оратта не загинула безслідно: за два кілометри від с. Більче-Золоте, що на півдні Галичини, у печері Вертеба існує підземний ковчег цієї прадавньої цивілізації — найнеймовірніша таємниця найдавнішої історії усієї Європи! Перед цією непоказною зовні печерою, загадки якої старші за легендарні зикурати Вавилона щонайменше на 10 століть, тьмяніють усі «таємниці» фараонів й античних володарів.

Перший і єдиний у світі підземний музей трипільської культури відкрився в жовтні 2004 року (під час Другої світової війни у темних надрах печери містилися штаб одного із загонів УПА і підпільна друкарня; свого часу від нацистських переслідувань там переховувалося кільканадцять єврейських родин). Утім, музей у Вертебі фактично створили... самі трипільці 5000 років тому, керуючись якоюсь, незбагненною нині, метою.

Ми вже згадували, що між собою вчені називають трипільців сонцелюбами, адже свої міста вони будували на підвищеннях і відкритих місцинах — ближче до світла, до неба. Тому Вертеба — щось неймовірне, таке, що певною мірою виходить за межі наукового розуміння і пояснення. Ця печера не просто єдина у світі — вона надунікальна, оскільки фактично немає аналогій освоєння трипільцями печер на усій території поширення їхньої культури.

Уперше Вертебу дослідили 1876 р. Через 14 років члени антропологічної комісії Краківської академії Г. Оссовський і Л. Сап’єга пройшли підземеллям майже кілометр і натрапили на залишки великого вогнища, кістки тварин, цілі й розбиті посудини, знаряддя з каменю, рогу і міді. За кількістю і науковою вартістю знахідок Вертеба перевершила чи не всі відомі в Європі археологічні пам’ятки, тому її тривалий час називали «Наддністрянською Помпеєю». На жаль, усі матеріали розкопок кінця XIX - початку XX століття було вивезено до музеїв Кракова і Відня.

Сучасні грунтовні дослідження печери почалися 1995 р. З’ясувалося, що трипільці щонайменше 200 років із перервами використовували Вертебу як із господарською, гак і з ритуальною метою вже на присмерках своєї цивілізації. Проте й досі ця печера запитань ставить більше, ніж надає відповідей. У темних залах було віднайдено вживаний побутовий посуд і цілий конгломерат нетипового начиння найкращого Гатунку, призначення якого лише гіпотетично визначається як ритуальне. Винятковою є й збірка виробничого га господарського інвентарю з кості, каменю, металу та кременю... Вражає той факт, що добірний кремінь невідомі майстри доправляли до Вертеби з родовища, розташованого на відстані 120 км, поблизу сучасного Тернополя. Відразу за входом до печери археологи розкопали залишки невеличкого «цеху» з виробництва тканин.

Загалом феномен Вертеби лише напівжартома можна називати «виставкою досягнень народного господарства трипільської культури», бо ми можемо тільки здогадуватися, що спонукало наших далеких попередників, які будували величезні поселення-мегаполіси, перетворити підземелля на житло і такий собі салон новітніх технологій та музей мистецтв того часу.

На сьогодні існує три версії:

1) печера слугувала зимовою резиденцією, оскільки довкола було знайдено літні житла, не придатні для життя взимку. За приблизними підрахунками в підземних залах у холодний період року мешкало від 200 до 300 осіб:

2) у Вертебі трипільці переховувалися під час навали кочових племен;

3) маємо справу з унікальним святилищем прадавніх часів. Останню гіпотезу частково підтверджують знахідки нетипової кераміки; трипільці й так доволі ретельно ставилися до виробництва посуду і знарядь праці, а тут ми знаходимо найкращі з-посеред інших, ніби хтось невідомо для чого добирав той чи інший предмет, створюючи «колекцію» речей, які ніколи не були у вжитку.

Консервувати надбання культури у часі властиво здебільшого новітній епосі. Проте постає питання: чи не могла Вертеба слугувати, окрім утилітарних і ритуальних цілей, якійсь ширшій і більш грандіозній меті — спробі зберегти вогнище цивілізації перед лицем невідомого історичного чи природного катаклізму? Відповідь на це питання ще попереду.

В одному із залів Вертсби було розкопано ритуальне поховання 25 чоловіків, знайдено жіночі фігурки й амулети бичків — символи Богині-Матері, земної плодючості і Сонця, а також кістяну пластинку із зображенням голови Тельця — символу сузір’я, де більш як 4 тис. років тому перебувала точка весняного рівнодення. Через прецесію (повільне зміщення земної осі) на межі III і II тисячоліть точка рівнодення перейшла у сузір’я Овна. Почалася нова епоха, що супроводжувалася занепадом високорозвинених культур, зникненням держав, вулканічною активністю та зміною клімату. Титанічним землетрусом було знищено Крито-Міноську цивілізацію — один із прообразів Атлантиди Платона. Усе це спричинило хвилю переселення народів, нові завоювання, пошесті, неврожаї. Аграрне Трипілля швидко занепало і зникло впродовж якихось кількох сотень років. Очевидно, катаклізми сталися не раптом, а жерці (правильніше — жриці) уміли якимись незбагненними для сучасності методами передбачати прийдешнє.

У такому контексті Вертеба постає як «Поїв ковчег» усього Трипілля, приреченого на загибель логікою космічних та історичних процесів. Нещодавні дослідження виявили, що потоки снігової і дощової води крізь карстові отвори часто заливали печеру під час перебування у ній трипільців. Якась дуже нагальна потреба змушувала людей миритися із такими незручностями і жити у вкрай несприятливих умовах — темряві, вогкості, кіптяві й холоднечі. І вони, намагаючись подолати оце незбагненне і страхітливе ЩОСЬ, самі не здогадуючись про це, вигадали «машину часу» — попередження прийдешнім поколінням про крихкість людського буття...

...Наприкінці 2005 р. вчені Каліфорнійського університету взяли кістковий матеріал з Вертеби для того, щоб розшифрувати геном трипільців. У квітні 2006 року вони вдруге приїхали до України, відвідали Борщівський музей і печеру, щоб остаточно добудувати кільця генетичного ланцюжка. Лише після тривалого наукового аналізу можна буде остаточно стверджувати або заперечувати етнічний зв’язок українців і трипільців.

Зауважимо, що сьогодні шириться доволі багато навколонаукових і навколопатріотичних спекуляцій з приводу трипільської спадковості українського етносу. Здебільшого — через брак історичної самоідентичності, як у національній свідомості, так і в занадто молодій національній науці. Заокеанські дослідники невдовзі або доведуть, або спростують нашу генетичну наступність від величної європейської цивілізації. Утім, певна культурна наступність є безперечною — сільська хата-мазанка XIX століття за внутрішньою і зовнішньою архітектурою цілком подібна до трипільського житла, як і мотиви вишивки та писанкових візерунків. А шанобу до головних життєдайних сил природи — сонця і води — утілено у кольорах українського національного прапора...









загрузка...