Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

ІВАН МАЗЕПА ТА ПИЛИП ОРЛИК У КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ

Козацька столиця, надійно захищена міцними кріпосними стінами, вражала ошатними будівлями, численними церквами й монастирями. Як видно, тутешній властитель цінував красу та мистецтво.

Ось одна з літературних ілюстрацій цього:

— Ну то що, друже, чи дізнався ти чого-небудь про правителя цих земель? — розпитували мандрівні актори-чужоземці свого товариша, який зробив спробу навідатися до гетьманського палацу.

— Дізнався тільки — і то найголовніше, що козацький гетьман цінує красу та прихильно ставиться до наук: будує церкви й монастирі, відбудовує покинуті храми, підгримує на свої кошти школи й типографії. У палаці його мешкають іноземці, серед яких є лікарі-німці, майстри з Італії... Сам багато читає різними мовами, володіє найкращою в Україні бібліотекою, пише вірші, складає пісні.

— То чи не спробувати найнятися до пана гетьмана? Можливо, і нам поталанить!

Порадившись, прусські музиканти вирішили звернутися до гетьмана Мазепи з листом. «Про милість твою, — писали чужоземці, сподіваючись на заробіток, — і до нас, іноземців, дійшли чутки... То прийми і нас милостиво».

Про випадок з прусськими музикантами, що прибули до Батурина, сподіваючись найнятися до гетьмана Мазепи, повідомляє український козацький літописець Самійло Величко. Невідомо, чим закінчилася ця історія, проте цей епізод переконливо свідчить: ім’я українського гетьмана було відомим у тогочасній Європі. Сучасники шанували Івана Мазепу як могутнього, багатого та впливового володаря.

Іван Степанович Мазепа народився на Київщині, вірогідно у с. Мазепинцях неподалік від Білої Церкви в родині українського шляхтича. Більшість істориків вважають, що гетьман народився 20 березня 1639 р.

Культурні й освічені батьки, люди широких національно-політичних інтересів, вплинули й на виховання майбутнього гетьмана. Він навчався у Києво-Могилянській колегії, а потім в Єзуїтській колегії у Варшаві (за іншими — менш певними — відомостями, в Полоцьку). Там молодий Мазепа, який став «покойовим» у короля Яна- Казимира, «навчався, — за власним висловом гетьмана, — поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах». Пізніше (приблизно в 1656-1659 рр.) Ян-Казимир послав Мазепу за кордон для завершення освіти. Вивчаючи артилерійську справу, майбутній гетьман побував у Німеччині, Італії, Франції, Нідерландах, що дало йому не лише зовнішній лиск європейської культури й знання іноземних мов, але й досвід європейського політичного та культурного життя.

Розумна й освічена людина, Мазепа і після повернення з-за кордону виконував ряд важливих дипломатичних доручень польського уряду в Україні. Навіть повернувшись 1663 р. до свого родового маєтку у Білій Церкві, Мазепа продовжував підтримувати зв’язок із польським урядом, а 1665 р. отримав звання чернігівського підчашого. Згадуючи про Івана Мазепу, французький дипломат Жак Бал юз писав: «...Він дуже любить прикрашати свою мову латинськими цитатами, а досконалістю знання цієї мови може посперечатися з найкращими нашими отцями єзуїтами... При його дворі — двоє лікарів-німців, з якими Мазепа розмовляв на їхній мові, а з італійськими майстрами, яких кілька у гетьманській резиденції, розмовляв по-італійськи. Я розмовляв з правителем України польською й латиною, бо він запевняв мене, що недостатньо володіє французькою... Не знаю лише, чи немає в цьому твердженні якоїсь особливої причини, оскільки сам бачив у нього газети французькі й голландські.

Розмова з ним дуже приємна; він має багатий досвід у політиці; на відміну від московитів, слідкує та знає, що відбувається у чужоземних країнах. Він показував мені свою колекцію зброї, одну з найкращих, які я бачив у житті, а також чудову бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки.

Кілька разів я дуже обережно повертав розмову стосовно сучасної політичної ситуації, але маю зізнатися, що нічого конкретного не міг з нього витягнути. Він — один із тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити, нічого не сказавши. Однак, гадаю, навряд чи він любить московського царя, тому що жодного слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя».

Надзвичайна освіченість, тактовність Мазепи справляли враження і на польських королів, і на московських бояр, а особливо — на князя Голіцина. Це сприяло тому, що Мазепа дуже швидко став шановною серед козацтва постаттю.

Смерть королеви Марії-Людвіки (1667) і зречення Яна-Казимира (1668) на деякий час призупинили кар’єрне зростання Мазепи. Та вже наприкінці 1669 р. стався, за висловом Д. Дорошенка, справжній «переломний момент» у житті майбутнього гетьмана — він уступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка й цілковито присвятив себе українській державній справі.

Та передусім поява Мазепи при чигиринському гетьманському дворі була пов’язана з його одруженням з удовою Ганною Фридрикевич, донькою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653-1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) і генерального судді в гетьмана Петра Дорошенка (1671). Саме шлюб з Фридрикевич відкривав Мазепі безпосередній шлях до дорошенківського Чигирина.

До Дорошенка Мазепа прийшов спочатку як сотник прибічної гвардії. У 1674 р. він їздив з місією Дорошенка у Крим, але потрапив до рук запоріжців. Висланий до Самійловича, здобув собі його довіру й прихильність, а почавши службу в нього як «гетьманський дворянин», вже 1682 р. став генеральним осавулом й учасником найважніших місій та дипломатичних заходів гетьмана.

Саме Мазепі, тоді ще тільки «значному військовому товаришеві», і своєму небожеві Михайлу Самойловичу, полковникові галицькому, доручив гетьман провадити в Москві (кінець 1680 — початок 1681 рр.) переговори про поширення влади гетьманського «регіменту» на Слобідську Україну. Але московський уряд і тоді, і пізніше рішуче відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана. Тим часом наближалося завершення московсько-польських змагань за Україну, що закінчилися «вічним миром», підписаним у Москві 1686 р., незважаючи на всі перестороги гетьмана Самойловича. Головним радником гетьмана був Мазепа, якому (разом з гетьманичем Григорієм Самойловичем) доручено було у січні 1686 р. передати московському урядові українські застереження й побажання...

Гетьманство Івана Мазепи почалося з підписання Коломацьких статутів. Угода між гетьманом та старшиною з одного боку і московськими царями Іваном та Петром Олексійовичами й царівною Софією — з іншого була укладена 25 липня 1687 р. Коломацька угода мала бути конституцією українсько-московських стосунків на час гетьманування Мазепи. Складена у надзвичайно несприятливих для української сторони умовах, вона була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну. Конституція в'язала руки новому українському урядові, який мусив лояльно виконувати цей московський диктат. І лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що шкідливі для України ухвали Коломацької угоди залишилися нечинними.

Московська політика Мазепи у перший період його гетьманування (до 1700 р.) досить складна й ще досі малодосліджена. Україна вже кілька десятиліть була зв’язана з Москвою, а Коломацька угода ще посилила цей зв’язок, а власне залежність українського уряду від загальної московської політики. Щоправда, московський переворот 1689 р. дещо послабив становище московського уряду супроти України, із цього скористався Мазепа, який загалом продовжував традиційну політику не допускати втручання Москви у внутрішні українські справи. Але допомога Москви була потрібна новому гетьманові в його заходах консолідації внутрішніх українських відносин, а головне — для здійснення ширшої програми об’єднання українських земель під гетьманською булавою. Можна цілком погодитися з покійним Б. Д. Крупницьким, який саме в цьому вбачав «суть політики Мазепи». Отже, незалежно від свого особистого ставлення до Москви й московської домінації на Україні, Гетьман у 1690-х рр. провадить політику більш-менш лояльного співробітництва з московським урядом, не забуваючи основних цілей української державної політики й раз-у-раз обстоюючи інтереси України перед дальшим наступом на неї московського імперіалізму та централізму. Не варто й говорити, що при цьому Мазепа пильно стежив за міжнародно-політичною ситуацією й, коли була потреба й спромога, використовував також інші політичні шляхи.

Стосовно зовнішньої політики Мазепи треба сказати, що головним для нього було поширити територію Гетьманщини на відвойовану у Польщі Правобережну Україну та на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів. Пов’язаний угодою з Москвою, Мазепа брав участь у зовнішньополітичній діяльності царя. Його козацькі загони допомагали московській армії у походах проти Криму.

Урахувавши всі помилки минулих походів, весною 1689 р. нова, більш ніж стотисячна, московська армія рушила на Крим. Командував нею Голіцин, до якого приєднався й Мазепа з військом. Армія Голіцина одержала кілька перемог, дійшла до Перекопу, але далі не пішла. Цей похід мав чимало негативних наслідків для України. Він ще більш загострив внутрішнє становище козацької держави. Але саме у цих складних умовах Мазепа проявив себе як талановитий політик.

Український уряд продовжував боротьбу проти татарських нападів. Улітку 1690 р. козацькі полки ходили під Очаків і спустошили його околиці. Найважливішим у цих акціях було об’єднання для спільної боротьби з Туреччиною і Кримом лівобережних козацьких полків з правобережним козацтвом на чолі з полковником Семеном Палієм.

У 1692-1696 рр. у зв’язку з повстанням Петрика татари влаштували низку нападів на українські землі. Успішно відбиваючи їх, українське військо, у свою чергу, наступало на турецько-татарські володіння. У 1692 р. козацьке військо, правобережні полки якого знов-таки очолював Палій, разом з компанійцями напало на Очаків, де спалило передмістя і взяло велику здобич. Особливо позначився він воєнними успіхами 1693 р. У лютому Палій і лубенський полковник Левко Свічка ходили під Газі-Керман, розбили там татарський загін і спалили передмістя. У квітні козаки Миргородського полку розбили татар на р. Інгулі, а козаки Полтавського полку — аж під Перекопом. 27 жовтня 1693 р. об'єднані сили Палія і лівобережних полків завдали великої поразки татарському військові на р. Кодимі.

За умов постійних нападів треба було зміцнювати оборону південних кордонів України. На черговій Старшинській раді 1 січня 1697 р. в Батурині обмірковували питання про подальшу боротьбу з Кримом. «По многих разговорах» Рада ухвалила не збирати козацького війська, а щоб «при нынОшнем в хлОбах неурожаО и в сОнах недостатку, всякій мОст и городов жители сами себе боронили от неприятельского нашествія». Особливі труднощі викликала справа будування військового флоту (морського та річкового). Спочатку полковники відмовлялися робити це, посилаючись на те, що в їхніх полках немає потрібного для того дерева. Але треба було готуватися до великого водного походу проти Криму й Туреччини.

Найбільш тяжким становище України стало у 1698— 1699 рр. Особливо важким тягарем лягала війна на населення південної Гетьманщини, зокрема Полтавського полку. Навесні 1698 р. гетьман писав до Москви: «Ось вже одинадцять літ, як вершиться війна з Кримом і всі військові сили йдуть через Полтавський полк. Населення зазнає збитків од толочення й винищення трав і хлібів, од спустошення гаїв у старинних займищах. Гінці безупинно їздять не лише по царських грамотах (указах), але й по воєводських «памятях» (дорученнях), вимагають від жителів собі їжі й питва, а деякі насмілюються бити й ганьбити міських старшин. Хоч і є царський указ начальним людям без царських грамот і без гетьманських подорожних листів нікому нічого не брати, але багато гінців на те не зважають і знати цього не хочуть». А влітку того ж року Мазепа скаржився цареві: «Протягом 12 років, від початку свого гетьманства, зробив я одинадцять літніх і десять зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Мала Росія».

Гетьман досить часто їздив до Москви в супроводі численної урядової делегації, яку там дуже урочисто приймали, причому кожного разу Мазепа бачився з царем Петром І, з яким у нього зав’язалися дуже добрі й навіть приязні стосунки. Відбувався обмін коштовними подарунками, цар нагороджував гетьмана і вищу старшину високими московськими чинами та званнями. Так, 1700 р. Мазепа одержав орден Андрія Первозваного в нагороду за свої заслуги під час турецької війни, а пізніше, 1707 р., за клопотанням Петра І, гетьман дістав титул князя Священної Римської імперії.

У липні 1700 р., коли було закінчено війну з Туреччиною, цар почав збирати військо біля швецького кордону. 9 серпня 1700 р. почалася війна Московії проти Швеції, що увійшла в історію як Північна війна.

Україна змушена була взяти активну участь у війні зі Швецією. Це було наслідком політичного становища країни, створеного Переяславським договором 1654 р. й Коломацькою угодою й, головне, визначеного реальним співвідношенням сил на сході Європи. До того ще в інтересах української політики було відвернути увагу Московщини від кримсько-чорноморських справ і скерувати московську агресію в іншому напрямку.

Північна війна великим тягарем лягала на Україну, втягнену російським урядом у боротьбу за чужі їй цілі та інтереси. Українське козацьке військо мало не щороку ходило в далекі походи — у Прибалтику, Білорусь, Литву, Польщу та інші країни — і подовгу там перебувало, здебільшого позбавлене нормальних джерел постачання. Розпорошені українські загони не тільки підлягали головному московському командуванню, але часто мусили виконувати накази місцевих московських начальників, які не знали й не хотіли знати особливостей українського військового устрою й зовсім не зважали на українські права, звичаї і традиції. Тим самим неминуче й брутально було знівечено саму військово-політичну основу Української держави та підірвано силу й престиж гетьманської влади.

Перед українськими керівними колами неминуче постало питання про визволення України з-під московської зверхності. Серед вищої української старшини в період Північної війни особливою популярністю користуються дві політичні концепції, обидві традиційні в історії Української козацької держави: ідея Великого князівства руського у федеративній (чи конфедеративній) системі Речі Посполитої та ідея союзу України з Кримом (і Туреччиною) для боротьби проти Московщини (і Польщі) за незалежну Українську державу.

Але гетьман Мазепа не був зацікавлений у реалізації ідеї Великого князівства руського як частини Речі Посполитої, в рамках конституції якої гетьманська влада, супроти політичних прав старшинської аристократії, була б незрівнянно менша, ніж у рамках гетьманату Війська Запорозького, навіть підлеглого московському цареві. У гетьмана були зовсім інші плани. Мазепа був українським патріотом-державником, який глибоко розумів національно-державні інтереси України, добре знав її історичне минуле й вагу його традицій, чудово орієнтувався в тогочасній міжнародно-політичній ситуації. Йому дуже добре був відомий той український посту лат, що керував думками, а часто й ділами майже всіх його попередників по гетьманській булаві, і що його згодом так коротко й ясно висловив, мабуть, зі слів мазепинців, Вольтер у нотатках до своєї «Histoire de Charles XII»: «L’Ukraine a toujours aspire a itre Ііbге». Усе те, що з таким глибоким знанням історії української державности й національної політики, з таким яскравим переконанням, з таким просто неймовірним блиском було висловлене в державних актах і писаннях мазепинців, особливо гетьмана Пилипа Орлика. — усе це були матеріали відомі Мазепі і, очевидно, ним зібрані, це були його думки, його мрії. І жодному сумніву не підлягають звістки сучасників, традиція наступних поколінь, урешті власні слова Мазепи про основні цілі його державної політики.

У присязі гетьмана Мазепи, яка відбулася перед вищою українською старшиною 1708 р. і яка була офіційно оголошена в Бендерах після смерті Мазепи, сказано, що задля визволення батьківщини, Війська Запорозького й усього українського народу «від страшного московського ярма неволі, вложеного на наші шиї», щоб «привернути, поправити й поширити поламані й до останнього упадку доведені закони та свободи», він, гетьман Мазепа, прийняв протекцію шведського короля Карла XII і мав за свій «обов’язок, із своєї синівської любові до цієї отчизни, матки нашої, і з повинності свого гетьманського уряду, проти ворогів москалів, за добро отчизни, в обороні законів і свобод, повстати, усіма способами й засобами боронитися та з’єднаними збройними силами св. королівського маєстату Швеції й Війська Запорозького, не щадячи свого маєтку, здоров’я, життя й останньої краплі крови, воювати з москалями так довго, доки не визволиться наша Малоросійська отчизна й Військо Запорозьке від деспотичного московського ярма, й паші закони та свободи з побільшенням не повернуться до давнього стану».

Ця концепція гетьмана Мазепи спиралася на стару українську політичну традицію, до того ще освячену ім’ям Богдана Хмельницького, союзника шведського короля Карла X Густава. Недарма Бендерська конституція 1710р. підкреслювала, що Мазепа «віддав себе під непереможну опіку» Карла XII, «йдучи слідами свого попередника, славної нам'яті найхоробрішого гетьмана Богдана Хмельницького, який з найяснішим королем Швеції... Карлом X уклав однозгідно військовий договір...» Це була традиція вільного союзу з великою європейською державою, далекою від кордонів України й вільною від агресивних намірів щодо її території, — державою, яка вже півстоліття тому (у Корсунській угоді 1657 р.) урочисто визнала Україну «pro libera gente et nulli subjecta». Ця держава була тоді смертельним ворогом Москви й переможцем на всіх головних фронтах Північної війни. І «шведська» концепція гетьмана Мазепи, який прагнув визволити Україну з-під московської влади й хотів забезпечити її державну незалежність шляхом союзу зі Швецією, була по суті концепцією українською.

Гетьманство Івана Мазепи — героїчна сторінка самовідданої боротьби українського народу за незалежність. Стабілізація внутрішнього життя, створення еліти та розвиток культури й освіти, об’єднання українських земель під однією гетьманською булавою повинні були забезпечити Мазепі повну перемогу у його визвольній боротьбі. Але складне становище країни та деякі помилки самого гетьмана призвели до поразки.

Армія була розбита й здеморалізована. Відступ Карла набрав характеру втечі, супроти якої Туреччині лишалося дати Кардові й Мазепі вже тільки захист, а не підмогу, як союзникові. Полтавська катастрофа потрясла Мазепу до глибини душі. Вже 22 серпня 1709 р., несповна два місяці по розгромі, гетьман номер. Але смерть гетьмана не була смертю його діла. Дехто з його однодумців зумів своєчасно завернути з небезпечного шляху й покоритися цареві, дехто продовжив його справу. Серед тих, хто продовжував обстоювати ідеї гетьмана Мазепи, були генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний осавул Григорій Герцик, прилуцький полковник Дмитро Горленко й нарешті, найактивніший з-поміж них — генеральний писар Пилип Орлик, нащадок старого чеського роду.

Пилип Орлик народився 11 жовтня 1672 р. у селі Косуті Ошлянського повіту на Віленщині (Литва). Гетьман, непохитний і послідовний борець за незалежну українську державу за походженням не належав до українців. Його батько був нащадком однієї з гілок чеських баронів Орликів. Мати походила зі старовинного білорусько-литовського роду шляхтичів.

Батько Пилипа загинув у бою з турками, коли хлопчик був іце малим. Мати, незважаючи на скрутні вдовині обставини, подбала про серйозну освіту сина. Початки освіти II. Орлик здобув, імовірно, у єзуїтській школі у Литві. У 1694 р. закінчив Києво-Могилянський колегіум, який згодом дістав статус академії. За оцінками сучасників, Орлик був обдарований від Бога письменницьким хистом. Крім рідної мови він знав латину, грецьку, французьку, німецьку, шведську, польську та російську мови.

У 1702 р. Пилип Орлик дістає призначення до уряду генерального писаря, з 1706 р. він уже на посаді генерального писаря, який був найвпливовішим у Раді правлячої генеральної старшини, своєрідному кабінеті міністрів при гетьмані. Уряд генерального писаря за його значенням і функціями можна прирівняти до міністерства внутрішніх справ і зовнішніх зносин. Мазепа наблизив до себе Орлика, покладав на нього надії як па свого спадкоємця влади. Він став одним із його найближчих помічників, виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана у його таємних зносинах з антиросійською польською верхівкою. Пилип Орлик до глибини душі пройнявся ідеєю Мазепи. Водночас Орлику імпонувала сама особистість Мазепи, його винятковий розум, ерудиція, інтелігентність, витончена духовність, різноманітний досвід. Для молодого канцеляриста, а потім і генерального писаря гетьман завжди залишався вчителем. Написаний Орликом 1695 р. панегірик на честь Мазепи не був даниною моді часів бароко, коли в панегіриках вихваляли можновладців. Це був щирий вислів відданості й пошани до Івана Мазепи. Ставши гетьманом України в еміграції, і на схилі свого життя Орлик завжди зберігав пам’ять про Мазепу як про великого українського патріота, людину виняткових здібностей.

У жовтні 1707 р. Мазепа втаємничує Орлика у свої плани підготовки анти російського повстання і шведсько-українського союзу. Підчас подій 1708-1709 рр. і поразки шведсько-українських військ під Полтавою Орлик залишився на боці Мазепи і разом з ним відступив на територію колишньої Туреччини, в Бендери (на сьогодні — Республіка Молдова). Зберігаючи конспірацію, він допомагав Мазепі в його листуванні зі шведським королем. За наказом гетьмана генеральний писар складав у жовтні 1708 р. інструкцію латинською мовою для Бистрицького, якому доручалося вести переговори зі шведським королем Карпом XII і його канцлером графом Піпером.

Після смерті великого гетьмана України Івана Мазепи серед української еміграції постало питання про його наступника. Обрання нового гетьмана України було пов’язане з вирішенням іншого питання: хто володітиме спадком Мазепи — золотом, коштовностями, грошима, клейнодами тощо, який включав не тільки приватне майно, а й військовий скарб. На думку української еміграції та шведського короля, найбільш відповідним претендентом па гетьманство здавався небіж Івана Мазепи — Андрій Войнаровський. Але Войнаровський категорично відмовився від претензій на гетьманство, яке в умовах емігрантського життя обіцяло бути докучливим та обтяжливим.

Пилип Орлик дуже вагався, коли українські емігранти й шведський король зупинили на ньому свій вибір. Безперечно, він був найвидатнішою особою серед української громади в Бендерах. Він стояв дуже близько за родом своєї праці до особи Мазепи, зазнав його довіри й любові, найкраще знав про думки та наміри покійного гетьмана. Орлик був посвячений у всі справи української дипломатії, найбільше відповідав вимогам української політики того грізного часу.

Обрання козацькою радою Пилипа Орлика гетьманом України відбулося 5 квітня 1710 р. під Бендерами «на пристойному тому акту елекційному місці». Гетьманом України його визнали також шведський король і турецький султан. У день виборів була проголошена угода між новообраним гетьманом, старшиною й козацтвом, закинутими недолею на чужину. Державний документ мав назву: «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська». Цей витвір української державної й політичної думки початку XVIII ст. — по суті перша у світі конституція, її автором, вочевидь, був Пилип Орлик. У всякому разі йому, безсумнівно, належала провідна роль у її складанні.

Ніхто більше за Пилипа Орлика не зробив у той час, аби українське питання стало часткою загальноєвропейської політики першої половини XVIII століття. «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або гак звана «Конституція Пилипа Орлика», яку було проголошено у день його виборів гетьманом, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій.

Конституція 1710 р. — визначний документ, у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації. У пій відбилися протиріччя між європейською традицією і новітніми па той час ідеалами; протиріччя, які на початок XVIII ст. роздирали Європу на непримиренні ворожі табори, і якими жила на той час Україна. Бо саме через її територію проходила невидима межа між прагненням наших предків до свободи, самостійності — і намаганням сусідів забрати у ясир і уярмити, пролягали кордони поміж світами християнським та мусульманським.

Визначальною рисою Конституції Орлика, яка, власне, була однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради — своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків — від кожного по одній заслуженій особі.

Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Вона значно випереджала свій час, а також свідчила про глибоко демократичні засади кабінету Пилипа Орлика і про те, якою серйозною фігурою був він сам.

Цю Конституцію одразу по її прийнятті визнали уряди Швеції й Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Учені й політики нині не без підстав вважають, що, втіливши ідеї її натхненника, гетьмана Івана Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції XVIII століття.

20 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну Петру І, що було до певної міри досягненням шведської дипломатії. Карл XII у своєму стратегічному плані ставив завдання опанувати ситуацією в Польщі й дати під Києвом генеральну битву царським військам передусім за допомогою турецької армії. Для звільнення Правобережної України була спланована зимова військова експедиція об’єднаних сил кримського хана, буджацьких татар, поляків і козаків па чолі з Орликом.

Покладаючи надію на підтримку українського населення, змученого й озлобленого московським терором, Орлик іще раніше розіслав своїх емісарів по всій Україні. Під виглядом бандуристів і старців вони розповсюджували його універсали до українського народу, закликали до повстання та прилучення до козацького війська. Агітація мала успіх, до Орлика та запорожців прибувало багато втікачів, які прагнули помститися за свої кривди й руїну рідного краю.

Щоб реалізувати свої наміри, навесні 1711р. Орлик із 16-тисячною запорізькою армією та татарським допоміжним корпусом вирушив на Україну. Вступивши на Правобережжя, Орлик зустрівся зі щирою прихильністю населення. Йому піддавали міста, під його булаву почали переходити правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана Скоропадського, вислану проти нього під проводом полковника Бутовича, Орлик підійшов під Білу Церкву й наблизився до Києва, де його зрадили татарські «союзники»: замість кооперувати з гетьманом, вони кинулися грабувати села і брати ясир. У той самий час татарська армія, що під проводом кримського хана оперувала на Слобожанщині, набравши здобичі й полону, завернула з-під Харкова. Це примусило припинити похід і самого Орлика. Морально й стратегічно справа Орлика була програна.

Унаслідок цих подій Петро І почав наступ на Україну. Царські опричники палили українські міста і вирізували населення, але й над царем піднялася, на українському півдні, смертельна небезпека. У липні 1711 р. царське військо попало в турецьку пастку над Прутом, у Бессарабії. Від неминучого розгрому й капітуляції його вирятували тільки гроші. Підкуплений Петром турецький візир випустив москалів з пастки й заключив з ними Прутський мир.

Унаслідок Прутського миру Правобережна Україна знов опинилась під владою Польщі. Але Пилип Орлик не втрачав надії звільнити Україну і невтомно шукав нових союзників в боротьбі з царизмом.

Визволення України з-під московського панування готувалося впродовж двох років. Чималі результати були досягнуті протягом успішного переможного походу Орлика на Правобережжя. Проте все зійшло нанівець. Усі попередні плани виявилися перекресленими непередбаченими обставинами.

У листопаді 1712 р. новий візир Соліман, незадоволений невиконанням Петром І зобов’язань щодо виведення військ із Польщі, оголосив війну Росії й наказав Орликові виступати на Правобережну Україну. Український гетьман з неохотою вирядив частину свого війська.

Протягом року мали місце вагання у стосунках Карла XII з Портою, пов’язані як із виступами шведів у Померанії,так і з їхньою політикою щодо Польщі. 1 лютого 1713 р. відбувся бій шведського короля та його драбантів із турецькими яничарами. Карла XII вислали з Бендер, і він перебував на становищі напівполоненого в місті Доматиці. Ця ситуація не могла не позначитися на становищі української еміграції У другій половині 1713 р. більша частина козацького війська на чолі з прилуцьким полковником Дмитром Горленком змушена була, за категоричним наказом кримського хана Давлет-Гірея, вийти па Правобережну Україну, де козаки перебували до кінця 1714 р.

Тож сподівання Орлика на швидке визволення України зазнали поразки. Ані визнання його гетьманом з боку Туреччини, ані підтримка війська не проклали йому шлях до усієї України. Улітку 1714 р. Орлик був змушений виїхати у Західну Європу.

Перебуваючи за кордоном, Пилип Орлик продовжував шукати підтримки таких європейських держав, як Англія, Франція, Німеччина, Польща, Швеція. До останніх днів він не залишав думок про вільну та єдину Україну. У останньому листі до французького канцлера Флері (ЗО серпня 1741 р.) він стверджував, що ніколи не перестане шукати всіх легальних способів, щоб «заявляти мої права і права моєї нації на Україну». Пилип Орлик прожив у Яссах недовго. Він помер 24 травня 1742 р., на самоті, без надії побачитися й пожити зі своїми рідними.

Доля Пилипа Орлика — це приклад служіння Батьківщині, коли на її олтар принесені і матеріальні вигоди, і сімейне щастя, і саме життя. Це приклад великого героїзму, прояви якого можна знайти в історії різних народів світу, і вони завжди заслуговують на повагу.

Справа Івана Мазепи та Пилипа Орлика була продовжена їхніми нащадками. Вона залишається актуальною й у наш час, а пам’ять про видатних гетьманів передається з покоління в покоління як приклад найвищого благородства й відданості своїй державі.









загрузка...