Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

РОЗБУДОВА УНР — ПЕРШІ КРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Початок XX століття — надзвичайно складний і суперечливий період в історії України, та чи не найбурхливішими виявилися 1917-1920 рр. — роки революції й напруженої боротьби за державність. Саме на цей період припадають проголошення Брестського мирного договору, згідно з яким Україну було визнано незалежною, створення Української держави на чолі з гетьманом П. Скоропадським, розірвання радянською владою Брестського миру, падіння гетьманського режиму, утворення Директорії УНР і, нарешті, встановлення на території України радянської влади...

20 листопада 1917 р. 3-м Універсалом Української Центральної Ради було проголошено утворення Української Народної Республіки (УНР), президентом якої був обраний Грушевський Михайло Сергійович — до цього голова Центральної Ради. Його заступниками були Володимир Науменко, Сергій Єфремов та Володимир Винниченко.

9 грудня 1917 р. з ініціативи більшовиків почалися мирні переговори між Росією, Німеччиною та її союзниками у Брест-Литовському. Ці переговори поставили Центральну Раду в досить складні умови. Спочатку серед членів Ради переважала проантантівська орієнтація, але надії на допомогу Антанти були ілюзорними. Крім того, існувала реальна загроза окупації України арміями Німеччини й Австро-Угорщини. Ці держави зазіхали на Україну й мали всі шанси дістати згоду на її окупацію в ході переговорів з делегацією Радянської Росії.

За таких обставин уряд УНР звернувся до всіх втягнутих у війну й нейтральних держав з нотою, в якій заявив, що не визнає права Раднаркому виступати па переговорах від імені народів усієї Росії і буде вести переговори з Німеччиною та її союзниками самостійно.

Представники німецького командування вітали цю заяву і разом із союзниками — Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — повідомили Центральну Раду, що чекають її делегацію у Брест-Литовську. 25 грудня делегація УНР, до складу якої увійшли С. Голубович, М. Левитський, М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк та С. Остапенко, прибула у Брест-Литовський. Відкрився новий фронт боротьби за незалежність — дипломатичний.

29 грудня 1918 року на першому пленарному засіданні міністр закордонних справ Австро-Угорщини від імені союзних держав визнав повноправним учасником переговорів присутню делегацію України. Керівник делегації Радянської Росії на переговорах Л. Троцький змушений був рахуватися з реаліями і, не знайшовши жодних аргументів проти, також визнав право делегації Центральної Ради виступати від імені УНР як самостійної держави.

Виконуючий обов’язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив учасників переговорів з прийнятим на цей час Четвертим Універсалом, згідно з яким УНР оголошувала відокремлення від Росії. Тоді держави німецько-австрійського блоку визнали очолювану Центральною Радою Українську Народну Республіку незалежною державою, правомочною вступати у міжнародні відносини.

9 лютого між УНР і Німеччиною та її союзниками було підписано мирну угоду. Стан війни між Україною і державами німецько-австрійського блоку припинився. Уряд УНР узяв зобов’язання поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 мли. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів худоби, велику кількість картоплі, цукру, сала та іншої сільськогосподарської продукції. Зі свого боку, ставши союзниками УНР, Німеччина й Австро-Угорщина пообіцяли надати Україні сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та інші дефіцитні на території УНР товари. Крім того, вони зобов’язалися допомогти їй відновити контроль над усією територією держави.

18 лютого розпочався загальний наступ німецько-австрійських військ на Східному фронті від Балтійського моря до Чорного (на території України ці війська наступали як союзні Центральній Раді), а 3 березня 1918 р. було укладено Брест-Литовський мир між РСФСР і Німеччиною та союзниками, за яким Росія зобов’язувалася визнати угоду між Центральною Радою й Німеччиною та зі свого боку підписати мирний договір з УНР. Один із пунктів договору передбачав, що Росія негайно укладе мир з УНР, а Україна й Фінляндія будуть очищені від російських військ і Червоної гвардії.

Таким чином, Брестський договір був великим успіхом молодої української дипломатії, адже він поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави.

У квітні радянські війська були витіснені з Донбасу та Півдня України. У Криму радянські війська також були розбиті. Але німці передали владу на півострові царському генералу Сульневичу, який, ігноруючи прагнення місцевого населення до зближення з Україною, встановив тут антиукраїнський режим.

Ліквідація радянського ладу в Україні визначила долю Народного секретаріату. Деморалізовані невдачами, більшовики вирішили розпустити цей маловідомий в Україні орган. Замість Народного секретаріату 18 квітня 1918 р. було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою на захопленій території у складі 9 осіб на чолі з М. Скрипником.

Деякий час після ліквідації радянської влади в Україні зберігалася республіканська форма правління: усі державні акти підписувалися від імені УНР, проте її авторитет серед українського населення дедалі знижувався.

Рада виявилася неспроможною виконати свої зобов’язання, і кайзерівські чиновники, всупереч обіцянкам, почали дедалі активніше втручатися у внутрішні справи УНР. 25 квітня 1918 р. було навіть оголошено про утворення військово-польових судів над українськими громадянами. 26 квітня Центральна рада виступила з нотою протесту. Поступово складалися передумови усунення Центральної Ради з політичної арени. У закулісних переговорах з приводу цього брали участь українські політичні групи консервативного спрямування і офіцери українізованих частин та Вільного козацтва.

29 квітня 1918 р. засідала Центральна Рада, і її останнім рішенням було прийняття демократичної конституції УНР і обрання Президентом України М. Грушевського.

Того ж дня у Києві зібрався Всеукраїнський хліборобський конгрес, на який приїхало понад 6,5 тис. учасників від 8 українських губерній. Вони висловлювали рішуче незадоволення політикою Центральної Ради з притаманними їй соціалістичними експериментами та вимагали поновлення приватної власності на землю й утворення міцної влади. Було вирішено встановити монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат.

За домовленістю з німецькою окупаційною владою, розчарованою неефективністю заходів Центральної Ради, здійснити державний переворот виявилося неважко. Напередодні перевороту німці роззброїли Першу дивізію «синьожупанників», дислоковану в Києві, інші частини, лояльні до республіканського режиму. Під час перевороту було розформовано галицький корпус Січових Стрільців, що охороняв приміщення ЦР і намагався дати відсіч німецьким частинам. Отже, захистити Раду було нікому...

Гетьманом України було обрано одного з найвідоміших організаторів військових частин генерала Павла Скоропадського. Серед перших рішень гетьмана було встановлення Української держави замість УНР.

Так було розпочато новий етап розвою української державності — доба гетьманату, що тривала понад сім місяців.

На відміну від Центральної Ради, яка спиралася на демократичне право самовизначення народу як засіб легітимізації влади, гетьманський режим надавав великої ваги історичній традиції. Уособленням цієї традиції стала фігура самого гетьмана. Павло Скоропадський (1873-1945) походив зі знаного козацького роду, який дав Україні багато високих козацьких старшин і гетьмана Івана Скоропадського(1646-1722), що обіймав гетьманство після полтавської трагедії. Успішний військовий, колишній флігель-ад’ютант Миколи II та кавалер ордена Святого Георгія, Павло Скоропадський доволі негативно поставився до революції та соціалістичних ідей українських революційних партій, проте як досвідчений офіцер, що опікувався боєздатністю ввіреного йому корпусу, виявився дуже корисним новій влади. Він став творцем Першого українського корпусу, був обраний почесним військовим отаманом Вільного козацтва і здобув значну популярність розробкою концепції організації української армії. Проте незгода із загальним курсом Центральної Ради дозволила П. Скоропадському знайти однодумців для поширення власної ідеї побудови державної влади в Україні.

Характер державної системи, до якої прямував гетьман, важко визначити однозначно. Її характер мав визначатися українською історичною традицією — йшлося про відтворення системи гетьманської влади минулих століть. Зміст основних документів, виданих у зв’язку із встановленням гетьманського режиму (грамоти «До всього українського народу» і «Законів про тимчасовий державний устрій України») є суперечливим щодо устрою: гетьман тимчасово перебирає на себе «усю повноту влади» і підпорядковує собі усі гілки влади, проте в майбутньому не виключеним є створення представницького органу. Щодо самого Павла Скоропадського, то, на думку Я. Пеленського, його концепція державного устрою може бути визначена як бюрократично-військова диктатура. Після захоплення влади Скоропадський неодноразово стверджував, що він бажав би правити у спосіб, що відповідає «ідеї диктатора», оскільки «не мав парламенту або іншої аналогічної установи», як він зауважував у «Спогадах» — документі, що найбільш повно розкриває його політичні погляди і сподівання. «Страна, по-моему, может быть спасена только диктаторской властью, только волей одного человека можно возвратить нам порядок, разрешить аграрный вопрос и провести те демократические реформи, которые так необходимы стране», — писав він.

Попри поширеність уявлень про гетьманське державне утворення як про державу за проектом монархічну, у «Спогадах» П. Скоропадського немає згадки про монархічні наміри роду Скоропадських або про наміри самого гетьмана встановити в Україні монархію. Знання цього факту дозволяє слідом за Я. Пеленським охарактеризувати устрій Української держави за урядування Скоропадського як виборний гетьманат з диктаторськими повноваженнями правителя.

Оточення П. Скоропадського складалося з помірковано-консервативних чиновників, військових і громадських діячів, пов’язаних з державними інституціями дореволюційної Російської імперії. Головою Ради міністрів було призначено Ф. Лизогуба. Спроба ж залучити до кабінету українських соціалістичних політиків, переважна більшість яких не довіряла консерваторам, ставлячи свої партійні інтереси вище державної стабільності, закінчилася невдачею. Лише Д. Дорошенко, відомий історик, погодився обійняти посаду міністра закордонних справ. Через те, що крім Дорошенка до Ради Міністрів не ввійшло жодного соціаліста, сучасники подій, як зауважує Н. Полонська-Василенко, поспішили охрестити її «неукраїнською».

Старі чиновники доклали чимало зусиль до зміцнення державної влади, діючи репресивними методами. Після гетьманського перевороту в Україні прокотилася хвиля арештів і розстрілів тих, хто ще недавно на чолі місцевих Раді ревкомів конфіскував поміщицьку власність, розподіляв землю і майно великих землевласників. До законності й правопорядку, які обіцяв гетьман, його чиновники йшли через сваволю й беззаконня, залякування і терор. Такі методи давали тимчасовий ефект, адже вони не зменшували число невдоволених: арештовували, а часто й страчували не лише активних революціонерів, а й їхніх родичів, сусідів, випадкових осіб.

У військовій галузі політика гетьмана була спрямована на розбудову збройних сил держави. Передбачалося переформування військових частин, організованих ще в період Центральної Ради, збільшення їхньої кількості, формування українського військово-морського флоту.

Функції поліції і державної безпеки виконувала Державна варта.

Окремий проект передбачав відновлення українського козацтва на випадок військових дій. 16 жовтня 1918 р. окремим універсалом гетьман зробив спробу поповнити українське козацтво як окремий прошарок населення: тепер до козацтва записували не лише нащадків козаків, але й селян. У такий спосіб Скоропадський відновив козацтво в Чернігівській, Полтавській губерніях та Слобожанщині.

Усвідомлення виняткової значущості ефективного адміністративного апарату та вправної роботи всієї державної інфраструктури спричинило значну увагу до сфер, ігнорованих Центральною Радою. Вдалі кроки було зроблено у формуванні бюрократичного апарату, власної банківської мережі та встановленні української грошової системи. Відновився залізничний рух, для чого було налагоджено занедбані залізничні шляхи та мости, відремонтовано локомотиви.

Життя більшості громадян на деякий час стало безпечнішим, ніж раніше. Це було результатом впорядкування судочинства, реформи суду, укладення нових законів.

Під час гетьманування П. Скоропадського були створені умови для національно-культурного розвитку країни: проведена українізація державного апарату, створені численні національні культурні організації: Українські університети у Кам’янці-Подольському та Києві, Національну Академію наук, Національну бібліотеку, Національний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр та інше. Було відкрито близько 150 українських гімназій, налагоджено видання підручників українською мовою.

Слід зазначити, що Скоропадський не мав на увазі побудову української національної держави, скоріше він намагався витворити нову концепцію української нації, яка грунтувалася б не на етнічних засадах, а на лояльності до Української держави. Держава сприймалася ним не у вузькоетнічному розумінні, а в ширшому — територіальному. Закон про українське громадянство від 3 липня 1918 р. автоматично поширив громадянські права на усіх, хто в даний момент проживав на українській території (обов'язковою умовою проте було прийняття клятви

на вірність Українській державі). Подібна національна концепція найповніше відбивала особисті уподобання П. Скоропадського. Як людина двох культур — української і російської, — яка вважала себе патріотом як України, так і Росії, він стверджував: «разница между мной и украинскими кругами та, что последние, любя Украйну, ненавидят Россию; у меня той ненависти нет».

За гетьмана Скоропадського Україна продовжувала розширювати й свої міжнародні контакти. Вона мала дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, скандинавськими країнами, Кримом, а восени 1918 р. — з Англією. Францією та Румунією. Дипломатичні стосунки підтримувалися також із Російською Федерацією, Доном, Кубанню. Стосовно відносин Української держави з центральними державами (особливо Німеччиною і Австро-Угорщиною) від мемуарів УНРівських емігрантів до історіографії потрапив міф про те, що П. Скоропадський був беззастережним прихильником пронімецької політики, а сам його уряд — це маріонеткове утворення німецьких урядових і військових кіл; при цьому досить часто забувають, що німці були запрошені на українську територію не гетьманом, а урядом Української Центральної Ради у лютому 1918 р.). Зі «Спогадів» П. Скоропадського стає зрозумілим, що альянс з Німеччиною, особливо до падіння кайзерівського Рейху, він вважав тимчасовим заходом для збереження Української держави під наступом більшовицької Росії. Водночас гетьман був політично зорієнтованим не на центральні держави, а на Антанту і не вірив у військову перемогу Німеччини. П. Скоропадський сподівався, що його професійний уряд матиме більше шансів по-діловому співпрацювати з німецькими і австрійськими колами і дозволить захистити українське населення від зловживань окупації. Такі сподівання виявилися марними — гетьман мусив зіткнутися з вкрай негативною реакцією значної частини населення, особливо селянства, па дії окупаційних військ.

Щодо аграрної політики гетьмана Скоропадського, то вона базувалася на відновленні приватної власності на землю, що передбачало повернення її. а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного законопроекту передбачалося наділити частину селян («справжніх хліборобів», які повинні були стати опорою влади) землею з державних фондів та викупленою у приватних власників. Такій поміркованій аграрній програмі у дусі земельної реформи Столипіна, проте, не судилося реалізуватися, а тим більше знайти співчуття селянства. Відразу після ліквідації в Україні радянської влади великі землевласники почали відновлювати свою власність на землю і майно, і німецькі і австрійські воєнні власті охоче надавали в розпорядження поміщиків озброєні загони, а деякі землевласники формували з кримінальних злочинців власні каральні групи. Отже, запропонована аграрна реформа відкидалася більшістю селянства. Негативно її зустріли і засліплені класовим егоїзмом великі землевласники. Із свого боку, нічого реального щодо впровадження в життя проекту реформ гетьманський уряд зробити не встиг.

У промисловій галузі також відновлювалися старі порядки. Політика провадилася в інтересах власників: запроваджувалася денаціоналізація (націоналізовані підприємства повертали фабрикантам і заводчикам), обмежувалася діяльність профспілок, заборонялися страйки. Встановлення тривалості робочого дня і розмірів заробітної платні покладалося на власників підприємств. Підприємці ж, прикриваючись інтересами народного господарства, відкидали всі зміни у своїх взаємовідносинах з робітничим класом.

Унаслідок такої політики швидко зростала кількість безробітних. Восени 1918 р. прокотилася хвиля робітничих страйків, а в середині липня 1918 р. розпочався загальноукраїнський страйк залізничників, у якому взяло участь понад 2000 тис. осіб.

Селянська боротьба в Україні набрала широкого розмаху влітку 1918 р. у Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині, коли повстання охопило десятки тисяч селян. Активна повстанська боротьба розгорнулася й на Чернігівщині (керував повстанням штаб па чолі з полковником М. Кропив’янським). У повстанні на Чернігівщині, як і на Київщині, брали активну участь представники різних соціалістичних партій, у тому числі й більшовики.

Перші збройні напади під керівництвом Н. Махна на представників гетьманської влади, на військові загони і місцевих поміщиків відбулися у вересні 1918 р. А в ніч на 16 жовтня повстанці захопили Гуляйполе. Це був перший успіх махновців, який підвищив їхній авторитет серед селянства. У листопаді 1918 р. махновці стали значною воєнною силою, на яку гетьманські власті й німецьке командування змушені були серйозно зважати.

В умовах кризи гетьманського режиму, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися ті політичні партії і групи, які виступали за відновлення Української Народної Республіки й усунення від влади консервативних елементів. Ще у серпні 1918 р. у Києві було створено Український національний союз (УНС), який став в опозицію до гетьманського режиму та його союзників в Україні.

Наприкінці жовтня 1918 р., прагнучи розширити і зміцнити соціально-політичну базу режиму, гетьман погодився на включення до складу Ради міністрів Української держави представників УНС. Але урядовою силою союз був недовго.

14 листопада Скоропадський опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Був призначений новий уряд, у якому переважали політики проросійської орієнтації. У Києві та інших містах почалося формування офіцерських загонів.

Проголошення федерації з Росією та потреби створення «всеросійської федерації» завдало сильного удару по іміджу гетьмана та гетьманату. Що стало причиною створення подібної декларації — питання, що турбує дослідників і сьогодні. Вірогідно, з двох альтернатив — спробувати очолити національний рух, дійти згоди з усіма українськими політичними силами, у тому числі й лівими, яких гетьман вважай носіями руйнації, та обстоювати концепцію незалежної держави або очолити російський рух па Україні і проголосити нову політичну програму, яка мала б на меті федерацію з Росією — Павло Скоропадський обрав другу. Таке рішення відповідало його власним переконанням, оскільки він, по-перше, не вірив у перемогу Німеччини, яка могла б підтримати незалежність України; по-друге, прислухався до вимог Антанти, яка була проти української самостійності; по-третє, вважав цей варіант найбільш реалістичним у боротьбі з більшовицькою загрозою.

Проголошення федерації з Росією стало фатальним кроком гетьманського уряду, що згодом визнав і сам Скоропадський. Грамота підтвердила найгірші побоювання українських соціалістичних сил та спонукала вибух анти-гетьманського повстання, що призвело у грудні 1918 р. гетьмана до зречення.

У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною боротьбою з гетьманом була утворена Директорія У HP, до складу якої увійшли В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андріївський, А. Макаренко. Незадовго до засідання УНС і обрання Директорії С. Петлюра виїхав у Білу Церкву, де проголосив себе отаманом республіканських військ.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам.

17 листопада Директорія підписала угоду з представниками окупаційних військ про їх нейтралітет у подіях. їй вдалося завоювати масову підтримку селянства, яке стихійно піднімалося на антигетьманську боротьбу. До того ж на бік Директорії перейшла й частина гетьманських військ.

18 листопада піде. Мотовилівкою гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські дружини, були вщент розбиті. За три тижні становище гетьмана стало безнадійним, і 14 грудня Скоропадський зрікся влади. Гетьманський режим перестав існувати. Рада Міністрів передала владу Директорії.

18 грудня 1918 р. Директорія У HP вступила до Києва.

Внутрішньополітичний курс нового режиму не відзначався послідовністю. На початковому етапі існування Директорії активну роль у виробленні її політичної програми відіграв В. Винниченко. С. Петлюра, один з найкращих і найавторитетніших членів Директорії, у цей час повністю поринув у роботу в армії і помітного впливу на курс УНР не справляв. Тому негайно після зайняття Києва Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників, оголошено про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне та генне землеволодіння. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав та планував увести в Україні національний варіант радянської влади. Па місцях владу передбачалося передати трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції.

Через свій радикалізм Директорія позбулася підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату — усіх тих, без кого нормальне існування держави було неможливим. Здійснюючи революційну перебудову структур гетьманської держави, діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити.

Зовнішня політика Директорії також була не досить вдалою. Директорія домагалася розширення міжнародних зв'язків УНР (Україну визнали Угорщина, Чехословач- чина, Голландія, Ватикан. Італія і ряд інших держав), але їй не вдалося налагодити нормальні стосунки з країнами, від яких залежала доля республіки: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

Непослідовність курсу Директорії проявилася майже в усіх галузях. Через критичне політичне та воєнне становище в республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті Першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. У 1918 р. було видобуто 34,8 % вугілля порівняно з 1913 р., а в 1919 — лише 20,5 %. Загострювався паливний голод. Залізорудна і марганцева промисловість у 1919 р. майже повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. У поганому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Усе це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм.

4 січня 1919 р. законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директорія була порівняно невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж «керенки», більшовицькі рублі чи «Денікіни». Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду.

Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 р. Згідно з цим законом земля залишалася у власності держави, яка мала керувати державним фондом, утвореним із привласнених державою земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин, залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно з цим законом під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.

Реалізація цього земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікіним і Польщею. Революційна стихія селянства, яка протягом кількох тижнів зняла гетьманський режим, виявилася неспроможною протистояти регулярним військам. Ця стихія стала перероджуватись на руйнівну анархію. Чинні місцеві отамани і підпорядковані їм озброєні групи, які ще вчора під анти» гетьманськими гаслами підносили Директорію до вершин влади, через кілька тижнів цю владу, а разом з нею і незалежну Українську державу почали безжально нищити. Зупинити цей руйнівний процес Директорія могла лише шляхом жорстокого насильства, однак стати на цей шлях вона не наважилася.

31 грудня 1918 р. у радіограмі па адресу Ради Народних Комісарів СРСР Директорія запропонувала переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, не визнавши, проте. Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що її регулярних військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об’єднання з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що фактично означали самоліквідацію УНР.

На початку 1919 р. значна територія країни, включаючи Київ, уже була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Усе селянство було зобов’язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що па обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і стали повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно.

29 квітня 1919 р. 4-й Задніпровський полк вступив у Севастополь. На Правобережжі у цей період завершився розгром військ Директорії. Таким чином, навесні 1919 р. на території України (крім Надзбруччя та західних областей) знову було встановлено радянську владу.

Отже, головною причиною поразки національно-демократичних сил в Україні стала неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим: державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, систему законодавчих і виконавчих органів у центрі і на місцях. Широкі маси українського населення не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси, необхідність створення і зміцнення єдиної й незалежної власної держави. До того ж черговий раз негативний вплив на розвиток подій в Україні справили вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини.

Не менш складна ситуація створилася й на західноукраїнських землях, де напередодні поразки Австро-Угорщини у світовій війні активізувався національно-визвольний рух. У червні 1917 р. один із авторитетних депутатів від Галичини Кость Левицький заявив в австрійському парламенті, що українці «домагаються... нових національної і територіальної автономії по їх з’єднаних національних територіях Австро-Угорщини». На переговорах у Бресті 1917 р. питання про західноукраїнські землі було одним з головних. Делегація Центральної ради їхала з наміром добитися включення до складу УНР усіх західних українських земель — Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини та Підляшшя. Переговори завершилися зобов’язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати більшу частину Холмщини та Підляшшя УНР, а іншим західноукраїнським землям надати автономію, перетворивши їх в окремий коронний край.

Тривалий час цісарський уряд відмовлявся виконувати це зобов’язання, і лише 16 жовтня 1918 р., коли імперія вже була приречена, з’явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який обіцяв федеративну перебудову держави. Згідно з положеннями цього документа 18 жовтня українські парламентарії з Галичини та Буковини, керівники політичних партій і церковні ієрархи — всього 150 чоловік — утворили у Львові українську Національну Раду, яка мала представницькі функції.

Нове державне утворення відразу ж опинилося в гострому конфлікті з поляками, які також інтенсивно розбудували власну державу і претендували на територію Західної України. 28 жовтня у Кракові була створена польська ліквідаційна комісія, завданням якої був розпуск австрійських органів влади; повноваження мали бути передані Польщі.

У цей критичний момент ініціативу перехопили молоді українські офіцери, яких позадовольняло прагнення Української Національної Ради мирно і в рамках існуючої законності добитися визнання Української держави. У вересні 1918 р. вони утворили Центральний військовий комітет, який об’єднував керівників українських гуртків австрійських військових частин Львова. 30 жовтня Центральний військовий комітет почав працювати як штаб по підготовці повстання.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада українські військові з’єднання взяли під контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею замайорів блакитно-жовтий національний прапор. Того ж дня представники австрійських властей у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Її авторитет серед українського населення був беззаперечним. Цьому посприяли обіцянки забезпечити демократичні права всіх громадян, здійснити аграрну реформу, законодавчим порядком ввести 8-годинний робочий день, охорону праці. На 8 листопада Українська Національна Рада призначила перший уряд Української держави — Тимчасовий Державний Секретаріат. 10 листопада уряд склав присягу. Тоді ж було прийнято назву нової держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Наприкінці 1919 р. переважній більшості населення західноукраїнських земель імпонувало прагнення уряду ЗУНР до об’єднання з УНР. Ця історична подія відбулася 22 січня 1919 р. у Києві на площі біля Софіївського собору, де було проголошено «Акт злуки» УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію.

В умовах конфлікту з польськими військами одним з найважливіших завдань уряду ЗУНР було формування боєздатної армії, спроможної відстояти незалежність республіки. Уряд ЗУНР звернувся за допомогою до УНР, яка рекомендувала для роботи по організації регулярних військ ЗУНР — Української Галицької армії — генерала М. Омеляновича-Павленка і полковника С. Мишковського.

Загальна мобілізація і формування нових військових частин відбувалася швидко та організовано, і до весни 1919 р. у складі УГА, що офіційно існувала з другої декади грудня, було понад 100 тис. чол., у тому числі 40 тис. таких, що брали безпосередню участь у бойових діях. Успіхи в організації УГА забезпечили їм перевагу на початковому етапі війни — по лютий 1919 р. Але відсутність досвіду не дали змоги скористатися цією перевагою. Спроби відбити Львів, на що були спрямовані головні зусилля УГА, провалилися...









загрузка...