Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО ОПОРУ ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Довгі роки в Україні триває важкий і болісний процес становлення власної державності. Протягом багатьох років не вщухають головні суперечки навколо вкрай заполітизованого питання: а чи взагалі Україна має можливість і, головне, право на те, щоб мати власну державу.

Протягом багатьох років з різних сторін різні фахівці досить грунтовно доводили ту чи іншу точку зору, при чому однаково професійно і однаково впевнено.

У 40-50-ті рр. XX ст. український народ мав надзвичайну за своїм героїзмом та унікальну за своєю сутністю спробу збройної боротьби за своє незалежне існування — національно-визвольний рух під проводом ОУН-УПА під час Другої світової війни та відразу після неї. На відміну від іншого героїчного часу (1917-1920 рр.), цей період є чи не найтемнішим у вітчизняній історії, адже за часів Радянського Союзу питання національно-визвольного руху в Україні було питанням суто політичним і залежало від «керівної ролі» комуністичної партії. Історичний аналіз був занадто ускладненим через непримиримість протиріч сторін, які опонували одна одній. Через фактичну заборону більш-менш об’єктивно висвітлювати події, в СРСР не було створено грунтовного аналізу вказаної проблеми, відкидалося навіть існування такої. Найбільш змістовним вважається науковий досвід, то був накопичений у працях В. Коваля («Міжнародний імперіалізм і Україна»,статті багатотомної «Історії Української РСР»), а такий тип праць, як історичні романи, спогади і т. ін. у СРСР фактично був відсутній, оскільки відкидалася сама можливість незалежної оцінки явищ.

З іншого боку, українці, що брали участь у боротьбі за незалежність, за кордоном мали можливість висловлювати кожен власну думку. Тому найцікавішими з джерел є спогади таких провідників руху, як М. Лебідь або Т. Бульба-Боровець. Різного обсягу та гатунку спогади становлять значну частку робіт, що виходили друком в еміграції у 50-ті роки минулого століття. Такі дослідники, як П. Потічний, Т. Гупчак, П. Мірчук, вели накопичення джерел, у першу чергу українських і іноземних, доступитися до яких було значно легше, ніжу Радянському Союзі. Практично відразу після війни об’єднаними зусиллями українських емігрантів-публіцистів було створено багатотомний проект під назвою «Літопис УПА» (він видається в Торонто по сьогодні). До енциклопедії включено збірки документів, публіцистичні статті, покажчики, спогади учасників руху й історичні нариси деяких аспектів діяльності українських націоналістів. Ознайомившись із цими матеріалами, ми маємо можливість скласти правдиве уявлення про діяльність в Україні національно-визвольних організацій.

Україна завжди була і залишається надалі географічним та геополітичним центром європейського континенту. У минулому її розташування між великими імперіями — Російською та Литовською, а згодом — Австро-Угорською, призвело до того, що вона неодноразово ставала простором для боротьби за чужі інтереси. Від усіх цих політичних змагань Україна потерпала не менше, якщо не більше за сторони, що протистояли. Кожного разу намагання дістати славу для себе на чужому полі битви виявлялося для українців марною надією, адже жодна з великих держав, які мали власні економічні та політичні наміри, не могла допустити того, щоб Україна діяла самостійно на міжнародній арені.

Протистояння двох імперій призвело до поділу самих українців на дві половини — східну й західну. Ці частини одного народу відрізнялися за мовою, діяльністю, релігією та поведінкою. Так звані «західні» українці були більш «європейськими», ніж їхні східні брати. Зрештою, були більш вільними і практично не несли у собі тавро східного (точніше, азіатського) кріпацтва.

Наприкінці XIX ст. важливою для подій, що описані далі, була можливість отримати освіту на Заході українських земель, навіть за умов панування польської влади. Традиційна для Європи студентська революційність тут відіграла свою роль. На відміну від більшості східних молодих товаришів, на заході молодь мала змогу не занурюватись цілком у виробництво чавуну та вугілля, а замислитись над тим, яке місце займає їх ненароджена держава, і як треба діяти для того, щоб плекання незалежності стало дійсністю.

Можна з упевненістю твердити, що феномен національно-визвольного руху в Україні в 40-50-ті рр. XX ст. був продуктом усього цього комплексу соціально-політичних та геополітичних умов. Тобто поява УПА, як і ОУН, на політичній арені України та й багатьох народів Центрально-Східної Європи була закономірним наслідком поразки українських національно-визвольних змагань перших десятиліть XX століття, чергового розчленування та поневолення України іноземними державами, актуалізації українського питання у політиці країн Європи напередодні та на початковому етапі Другої світової війни, а у зв’язку з цим — активізації боротьби за державну незалежність та соборність України.

У 1920 р. у Празі невеликою групою офіцерів підпільно було засновано УВО (Українську військову організацію), яка повинна була продовжити боротьбу проти польської окупації. Згодом, на посаду її командира було обрано полковника Євгена Коновальця. З самого початку УВО була військовою організацією з відповідною структурою командування. З 1920 по 1923 рр. УВО таємно готувалась до можливого антипольського повстання, проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського режиму (наприклад, Степан Федак 1921 р. здійснив замах на голову польської держави Ю. Пілсудського).

У 1923 р. Антанта визнала законність польської влади у Східній Галичині. Після цього багато членів УВО вийшло з організації, тому що таке правове становище викликало сумніви щодо доцільності продовження збройної боротьби. Криза, яка охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливих переорієнтацій. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до Німеччини й Литви (ворогів Польщі). У Східній Галичині УВО стала вербувати гімназичну й університетську молодь. З метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків УВО встановила контакти з рядом студентських груп: «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Українська націоналістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Чехословаччина). Після кількох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп 1929 р. зустрілися у Відні

та заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Є. Коновалець і його соратники.

До Другої світової війни ОУН була напівнелегальною організацією, яка готувала молодь до майбутнього повстання, розповсюджувала українські націоналістичні ідеї на всіх рівнях. З початку 30-х рр. ОУН діяла переважно терористичними методами, що викликало переслідування поліцією.

Час Другої світової війни можна поділити для України на два виразних етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Радянський Союз незабаром окупував її східні території. Основна риса цього етапу, який торкався лише західних українців, полягала в переході їхніх земель у розпорядження нової влади, насамперед радянської. Другий етап почався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осені 1944 р., коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна була загарбана нацистами.

У 1939-1941 рр. діяльність ОУН була спрямована виключно проти СРСР, який у середині 1940 р. припинив маскування під «доброго брата» та застосовував апарат репресій 30-х рр. Були закриті всі політичні партії разом з «Просвітами», була масово розгорнута депортація українського та польського населення західного регіону, була проведена колективізація. Усе це йшло на користь пропаганді ідей ОУН та посиленню опору з боку звичайних українців. Проблема була в тому, що політично населення українських земель не було однорідним. Умовно його можна поділити на три частини:

1) ті, хто був під радянською владою з часів Громадянської війни;

2) ті, хто опинився під владою СРСР після 1939 р.;

3) ті, хто ніколи не був під владою СРСР.

ОУН треба було враховувати специфіку того чи іншого регіону, щоби збудити національні почуття українського населення (наприклад, на лівому березі застосовувалися маленькі групи по 10-15 осіб, які проводили агітацію та теракти).

У результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створене українське збройне з’єднання під назвою «Легіон українських націоналістів». Легіон був сформований з переважно пробандерівськи налаштованих українців, мобілізованих з території, окупованих німцями. З’єднання складалося з 600-700 солдат і мало два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». Вони отримали від Вермахту польову форму та застаріле озброєння. Ці підрозділи не були бойовою одиницею армії у повному значенні цього слова, їх статус був особливим (що засвідчує відсутність номерів частин, були лише кодові назви). Німці планували використати їх у диверсійних цілях, а ОУН-Б (що командувало Легіоном) сподівалося, що «Нахтігаль» і «Роланд» стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом поширення впливу фракції С. Бандери.

Чітко сформована програма ОУН існувала вже 1941 р. Маніфест ОУН-Б, виданий у грудні 1940 р., в якому наголошувалось, що єдиний ворог є СРСР, перетворився у Меморандум ОУН-Б уряду Рейха, датований 15 липня 1941 р., що дійшов до одержувача 23 липня, тобто наступного дня після початку операції «Барбаросса». У цьому документі українські націоналісти намагалися випередити необмірковані дії Гітлера, оскільки, напевно, відчували подвійний характер його політики. У разі ж, коли незалежну українську державу не буде встановлено, вказували на можливість повстання.

30 червня 1941 р. ОУН-Б за підтримки «Нахтігалю» проголосило встановлення у щойно захопленому Львові української держави. ОУН-Б розраховувала на те, що німецьке командування скоріше погодиться з цим фактом як із доконаним, аніж піде на конфронтацію з українцями на самому початку вторгнення в СРСР. У відповідь на цю акцію Абвер заборонив використання частин «Нахтігаль» та «Роланд» в операціях, а пізніше за наказом німецького командування їх було виведено з театру військових дій і роззброєно відповідно 13 вересня в Нойгамері та 2 серпня у Фокшанах. А 16 вересня у Відні нацисти заарештували С. Бандеру, Я. Стецька та ін. провідних діячів українського національного руху. У вересні 1941 р. підрозділи СС стратили багатьох членів похідних груп ОУН-Б, а з листопада почалися арешти та страти членів ОУН-М (було розстріляно понад 40 провідних членів ОУН-М). Інтегральні націоналісти пішли в підпілля (хоча ОУН-М і розчарувалася у політиці німецького командування, до рішучих дій, па відміну від ОУН-Б, перейти не змогла). Так почався новий етап у боротьбі ОУН проти окупантів.

Щодо тимчасового співробітництва ОУН та УПА з Третім рейхом зазначимо, що у 30-ті роки керівництво ОУН і деяких інших політичних партій західноукраїнських земель, сподіваючись, що Німеччині вдасться переглянути Версальську систему договорів, яку вона намагалася реалізувати під гаслом захисту прав національних меншин та права націй па самовизначення, підтримувало її зовнішньополітичну діяльність. Найбільш послідовно таку лінію поведінки ОУН демонструвала під час чехословацької кризи та створення Карпатської України. Цими мотивами вона керувалася і в 1939-1941 рр., аж до проголошення 30 червня Акту про відновлення державності України. Подальші дії Третього рейху стосовно української визвольного руху та відновлення державної незалежності України визначили обрання нової тактики — боротьби па два фронти.

Перші загони, діяльність яких пов'язують з українським визвольним рухом, з’явились у Поліссі в листопаді 1941 р., де Т. Бульба-Боровець організував так звану «Поліську Січ», яка повинна була боротися проти радянських партизан на Волині. Стосовно відносин між з’єднанням Т. Бульби-Боровця та ОУН можна навести уривок зі спогадів самого Т. Бульби-Боровця «Армія без держави»: «Бандерівці домагалися від нас, щоб УПА (так Бульба-Боровець називав «Поліську Січ») офіційно визнала їх «владу» та підпорядкувалася наказам політичної лінії їх партії. Коли ж Головна Команда УПА в цьому домаганні їм категорично відмовила, заявляючи, що вона підпорядкована тільки Урядові УНР, а не будь-якій одній партії чи її псевдоурядові, тоді вони почали цю суто військову формацію усіляко провокувати, називаючи її «анархічною отаманією», «демократичною гниллю» тощо. Також на Волині навесні 1942 р. під проводом ОУН-Б з’явилися перші загони Української Національної Самооборони (УНС), які налічували близько 600 осіб, очолені В. Сидором. Існували також так звані «банди», які були дуже погано озброєні та в цілому носили стихійний характер.

Розуміючи необхідність чіткого підпорядкування загонів, М. Лебідь, який обіймав посаду керівника ОУН після арешту С. Бандери та Я. Стецька, добився активізації діяльності національних сил. З початку вересня 1941 р. на Першій, а у квітні 1942 р. на Другій конференціях ОУН обрала шлях цілеспрямованого створення власних збройних сил. Створення «Поліської Січі» стало початком формування УПА; узимку 1941-1942 рр. ОУН збирає та накопичує зброю, посилює пропагандистську діяльність.

Попри всю суперечливість політики ОУН щодо гітлерівської Німеччини у початковий період Другої світової війни, її керівництво висувало стратегічне завдання боротьби за утворення української державності. Документи з різних політичних таборів, які протягом десятиліть ретельно приховувались від громадськості, чітко свідчать про те, що ОУН і її збройне утворення УПА, використовуючи право кожного народу на самовизначення аж до створення власної самостійної держави, утілювали в життя одвічне прагнення українців — бути господарем на рідній землі.

Зі свого боку, нацистське керівництво, побоюючись, що західні держави можуть використати українців проти Німеччини, пропонувало відповідним службам поширити чутки про вирішення «у майбутньому» українського питання. В інструкції для рейхскомісара України від 7 травня 1941 р. також передбачалося створення у майбутньому української держави, тісно пов’язаної з Німеччиною. Саме такі декларації давали підстави українській еміграції (у тому числі і провідникам ОУН) сподіватись на «позитивне» вирішення українського питання Німеччиною.

Але всі крапки над «і» щодо української незалежності нацисти розставили після початку війни Німеччини проти Радянського Союзу. Напередодні та в день вступу вермахту у вересні 1941 року до столиці України Києва радник Гітлера штандартенфюрер СА доктор Вернер Кегшен з німецькою пунктуальністю занотував, що «18 вересня на обіді в головному штабі фюрера, у присутності рейхсміністра Ламмерса і рейхсміністра Е. Коха» розмова за столом точилася переважно навколо теми «Вільна Україна». Не висуваючи при цьому якихось нових аргументів, фюрер і рейхскомісар відкинули ідею вільної України. Слов’яни — це родина кролів... Саме з цієї причини ідея створення університету в Києві повинна бути відкинута. Зрештою від цього міста майже нічого не залишиться. Тенденція фюрера, який розглядає знищення великих російських міст як умову тривалості нашої влади в Росії, знайшла підтримку в рейхскомісара, який хотів зруйнувати українську промисловість, щоб змусити пролетаріат повернутися на село». Першими і головними жертвами репресій 1941 р. були, за свідченням німецьких документів, члени ОУН Бандери. Згодом репресії поширили і на членів ОУН Мельника. Від початку липня 1941 р. ОУН-Б систематично переслідувалась не лише німецькою службою безпеки і гестапо, а й абвером. Від 15 вересня 1941 р. розпочалося справжнє полювання на членів цієї організації по всій Україні і навіть у німецькому Рейху.

Шлях, що пройшла ОУН — від прагнення здобути Самостійну Україну в рамках нацистської «Нової Європи» до усвідомлення гострої потреби збройного опору гітлеризму — виявився складним і суперечливим. У день початку війни 22 червня 1941 року на схід України рушили три похідні групи ОУН, організовані, головним чином, в еміграції, у тому числі спеціальна група у складі 100 осіб з дорученням виголосити Акт відновлення Української держави й організувати державний апарат. Керував групою Ярослав Стецько. Те, що група Ярослава Стецька діяла без відома німців, засвідчують її військові оперативні заходи, захоплення радіостанції у Львові, скликання за лічені години Установчих зборів.

Уранці 30 червня 1941 р. до Львова увійшов відділ дружини українських націоналістів під командуванням сотника Романа Шухевича. Прибула також група Ярослава Стецька. їхня поява у Львові ще до вступу німецьких військ пояснювалась тим, що, не отримавши відповіді на свій меморандум від 23 червня, провід вирішив скористатися безвладдям перших днів німецької окупації, аби проголосити Декларацію про відновлення Української держави і негайно приступити до її розбудови. Керівництво ОУН було переконане в тому, що німці не ризикнуть конфліктувати з українською політичною течією, яка завчасно оголосила себе союзником Рейху. Керівництво ОУН-Б ще вірило, що Німеччина сприятиме соборності українських земель і утворенню незалежної України. Захопленій радіостанції присвоїли ім’я Є. Коновальця. Було вирішено скликати ввечері широкі громадські збори в Домі товариства «Просвіта» і там же створити органи державної влади. У зборах взяли участь близько 100 львів’ян, серед яких були ректор Духовної академії Йосип Сліпий, посадник міста Львова Юрій Полянський, професори, науковці, політики. Я. Стецько прочитав від імені проводу ОУН Акт відновлення Української держави: «Волею Українського народу ОУН під проводом Степана Бандери проголошує створення української держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України... На Західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядковується Українському національному урядові, що створиться в столиці України — Києві».

Ця подія відбувалася в умовах фашистської окупації і в присутності представників німецького військового командування, з яким націоналісти пов’язували надію па успіх своєї справи у важкій боротьбі проти радянського режиму, встановленого в Україні більшовиками. Тож цілком природно, що в цьому документі є звернення до «Великонімеччини», «що під проводом А. Гітлера творить новий лад у Європі і світі та допомагає українському народові визволятися з-під московської окупації». Саме так і заявила про себе ОУН на українській землі, проголошуючи 30 червня 1941 р. у Львові акт відновлення Української Соборної Самостійної Держави і закликаючи «весь український народ не складати зброю так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава». Невдовзі був затверджений склад Українського Державного Правління в кількості 41 члена правління без заступників і 19 заступників директорів.

Услід за проголошенням української державності розпочалася організація місцевої державної адміністрації — сільської, міської, районної, окружної та обласної.

2 липня 1941 р. про Акт відновлення української державності стало відомо у Берліні і негайно вжито рішучих заходів з метою ліквідації українського уряду. У Львові німецькі власті викликали голову уряду Я. Стецька, якому було заявлено, що фюрер відкладає вирішення політичних питань, пов’язаних з українською державністю, до кінця війни. У зверненні до львів’ян від 5 липня 1941 р. коменданта м. Львова генерала Ренца жодним словом не згадується про будь-яку українську владу, створену у Львові. Цього питання для німецького командування не існувало.

Помічник державного секретаря Німеччини вимагав від С. Бандери та членів Українського національного комітету оголосити Акт недійсним. Проте Степан Бандера відмовився зробити це, наголосивши, що «віддаючи накази, не спирався на жодні німецькі органи влади й угоди з німецькою владою, а тільки па мандат, який мав від українців».

14 липня 1941 р. Альфред Розенберг особисто звернувся до Степана Бандери з листом, в якому вимагав припинити діяльність ОУН і розпустити уряд, але також одержав відмову. Водночас С. Бандера встиг відправити до Львова гінця, з яким передав вказівку своїм організаціям переходити у підпілля. У липні 1941 р. гестапо заарештувало С. Бандеру, Я. Стецька, крайовий уряд і 300 членів

ОУН. Остання розпочала підготовку до боротьби проти Німеччини, яку ще недавно вважала своїм союзником. ОУН швидко перейшла в підпілля, тому СД одержало інструкцію безоглядно знищувати членів ОУН, застосовуючи до них жорсткіші міри, ніж до комуністів, як це сповіщалося в архівних матеріалах «Звіту про діяльність ОУН на східноукраїнських землях» (1941-1943 рр.).

У центральних та східних областях — Київській, Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Одеській, Сумській, Харківській та інших було теж закладено підпільні організації ОУН, керовані націоналістами-нелегалами.

Були сформовані три похідні групи ОУН на Схід — «Південь», «Північ», «Центр», завданням яких була пропаганда ідеї самостійності України і формування місцевої адміністрації. Фактичні дані про це є у звіті заступника провідника групи «Південь» Тимоша Семчишина, у якому наводяться списки членів груп, що відійшли на схід 17-19 липня 1941 р. у різні міста: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Полтаву, Сталіно.

Т. Семчишин сповіщає зокрема, що в одній із місцевостей на шляху групи «забрав для ОУН дуже важні матеріали (НКВС)». Семчишин зазначає, що вже на той час мало місце негативне ставлення німців до членів ОУН.

Українські націоналісти розгорнули антифашистську боротьбу й поза межами УРСР — на українських етнічних землях (Берестейщині, Пінщині, Холмщині, Надсянні), а крім того - безпосередньо на території «третього рейху». На це чітко вказують як документи НКВС, так і німецькі документи, зокрема про арешти великої групи бандерівців у Брауншвейгу, Дрездені, Лейпцігу, Берліні, Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бреслау, Данцігу, Бремені, Хемніці, Дюссельдорфі тощо.

Незважаючи па переслідування, інколи бандерівці з великим ризиком для життя проводили «відкриті демонстрації своєї націоналістичної непокори». Так, в архівній «Інформації до проводу ОУН у Львові про діяльність українських націоналістів» знаходимо опис того, як 27 липня 1941 р. на площі старого замку у Рівному відбулося Свято Української державності, а потім величава маніфестація. Присутніх було 10 тис. осіб із Рівного і кількох районів давнього Рівенського повіту. У місті був спинений рух. Німці робили знімки і допомагали бандерівцям наводити порядок.

Упевнившись, що ОУН-Б готується до збройної боротьби, 25 листопада 1941 р. айнзацкоманда з Києва видала наказ усім постам поліції безпеки та СД у Рейхкомісаріаті України, в якому було сказано: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхкомісаріаті, мета якого — створення Незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після грунтовного допиту тихцем знищені як грабіжники».

Перегляд позиції ОУН С. Бандери щодо Німеччини стався, як відомо, вже на Першій конференції ОУН, яка відбулася наприкінці вересня — па початку жовтня 1941 р. Хоча її рішення не збереглися, проте з окремих документів та за спогадами учасників відомо, то конференція поставила завдання перед ОУН перейти на нелегальні форми роботи і розпочати антинімецьку пропаганду під гаслами боротьби за самостійну Україну, викриваючи гітлерівські плани закабалення України.

Про зміст бандерівської пропаганди в цей час переконливо свідчать деякі документи німецьких спецслужб.

У повідомленні № 8 гітлерівської служби безпеки про антифашистську спрямованість пропаганди українських націоналістів від 28 серпня 1942 р. зазначається, то бандерівські пропагандисти поширюють твердження: «Нетривале панування німців розвіяло усі сподівання на суверенну Україну, тому зараз необхідно стати на шлях організованої революції під керівництвом С. Бендери».

У повідомленні № 10 гітлерівської служби безпеки про «Діяльність ОУН в Україні» сповіщається про те, що «бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб усіма засобами, навіть шляхом збройної боротьби, досягнути незалежності для України».

З початку лютого 1942 р. розпочався примусовий вивіз українського населення з окупованих територій до Німеччини (за роки окупації фашистами вивезено близько 2 млн. осіб), проти цих кроків гітлерівців вела активну кампанію бандерівська пропагандистська служба.

У повідомленні № 7 гітлерівської служби безпеки про антифашистську агітацію українських націоналістів від 20 серпня 1942 р. сповіщається зокрема, що «бандерівці наголошують па тому, що німці відправляють українських жінок і дівчат на важкі роботи, як це робили більшовики, які посилали їх у заслання». У відповідь німецька каральна машина посилила репресії проти ОУН обох течій. У березні 1942 р. гітлерівці провели повторні широкомасштабні антибандерівські акції. У вересні 1942 р. в концтаборі Аушвіц гітлерівцями забито до смерті двох братів Степана Бандери — Олексу і Василя.

Гітлерівська служба безпеки неодноразово повідомляла про масові арешти українських націоналістів у Німеччині: 20 листопада 1942 р., 23 листопада 1942 р., 11 грудня 1942 р., 6 січня 1943 року, 12 січня 1943 р. З матеріалів, вилучених у арештованих кур’єрів і одержаних під час допитів, було встановлено, що центральний пункт бандерівських груп знаходився у Львові, а в Берліні знаходився тільки філіал, який керував бандерівцями на території всієї Німеччини. Ці документи також свідчать, що вже у вересні 1941 р. було заарештовано 210 осіб; у них наводиться великий перелік міст, в яких мешкали бандерівці: Берлін, Бремен, Бреслау, Відень, Веймар, Вюрцбург, Гамбург, Ганновер, Гельдесхейм, Данціг, Дюссельдорф, Карлсруе, Кассель, Кенігсберг, Лейпціг, Магдебург, Мюнхен, Нюрнберг, Оппельн, Познань, Потсдам, Прага, Райхенберг, Франкфурт-на-Майні, Франкфурт-на-Одері, Хемниць, Штутгарт.

Активний учасник національно-визвольної боротьби у роки Другої світової війни Лев Шанковський на сторінках редагованого В. Косиком журналу «Європейський Схід» зазначає, що німці розстріляли 200 осіб у Нікополі в лютому 1942 р„ 120 осіб у Кіровограді в січні 1943 р. Установивши у жовтні 1943 р. надзвичайні суди в Галичині, за кілька місяців нацисти засудили до смертної кари й стратили за неповними підрахунками 1571 українського патріота. Під час протиповстанських операцій фашистські карателі знищували українські села, часто разом з мешканцями. Наприклад, у вересні 1942 р. нацисти спалили с. Кортеліси разом із 2892 мешканцями, яких замкнули в церкві та інших будинках.

Отже, відомо, що у квітні 1942 р. на Волині було організовано перші дві групи самооборони з членів ОУН-Б на чолі з С. Качинським (псевдонім Остап) та І. Перегіняком-Довбенком. Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА).

У середині липня 1942 р. Головна команда УПА видала наказ усім своїм «летючим бригадам» негайно розпочати заплановану другу фазу: збройні акції проти гітлерівців не тільки стосовно адміністративних органів, а й у всіх інших пунктах військово-стратегічного значення, а особливо — у системі транспорту та постачання фронту скрізь — віл Чорного моря до Білорусії і Балтики. Слід, однак, зазначити, що активні воєнні дії ОУН-Б розпочала фактично з 1943 р., і наймасштабнішими вони були в районі Волині, Полісся й Поділля.

З ліга 1942 р. почалося масове створення відділів самооборони в населених пунктах, котрі ліквідували німецьку жандармерію, поліцію та захищали мирне населення від карателів. У вересні 1942 р. Провід ОУН-Б ухвалив рішення про організацію більш мобільних збройних відділів, розмірами сотень для допомоги місцевим сільським боївкам (СКБ).

Так, у вересні 1942 р. боївка ОУН-Б під командуванням Сергія Качинського (Остапа) ліквідувала станицю жандармів у с. Піддубці (р-н Луцька).

7 лютого 1943 р. сотня УПА під командуванням Довбешка-Коробка провела наступ на загін жандармерії у м. Володимирець. Містечко було повністю звільнено від ворога, здобуто 20 одиниць вогнепальної зброї, 65 ковдр, амуніцію та інші речі. Втрати ворога: 7 вбитих, включно з командиром жандармерії, інші розбіглися. Втрати УПА: 1 вбитий і 2 поранених.

22 лютого 1943 р. на табір УПА біля Висоцька напали дві німецькі роти. Відділ УПА вступив у важкий бій, після прибуття допомоги німцям чисельністю 350 осіб відділ відступив у ліс. Втрати німців: 20 вбитих; втрати УПА: 2 вбитих, із командиром Коробкою включно.

3 лютого 1943 р. розпочинаються широкомасштабні бойові дії на Поліссі з метою усунення німецької адміністрації й очищення теренів для створення «повстанських республік».

10 березня 1943 р. сотня УПА провела успішний наступ на укріплені позиції німців в с. Оржеві, де знаходились також склади зброї. Втрати німців: 60 вбитих і поранених; втрати УПА: 4 вбитих, у тому числі й Остап (Сергій Качинський), що особисто керував боєм. Здобуто величезну кількість зброї і військової амуніції, котру успішно передано тиловим структурам УПА.

20 березня 1943 р. відділ УПА розгромив табір полонених у Луцьку й усіх заарештованих звільнив.

Протягом березня 1943 р. організовано багато постійно діючих станиць УПА по селах Дуччини й Ковельщини.

28 березня німці, чисельністю 1500 осіб, напали на сотню УПА, що квартирувала у м. Людвиполі. Розгорівся довготривалий жорстокий бій. Підоспілі частини СС не змогли захопити укріплені позиції УПА і відступили до Костополя. Втрати ворога: 58 вбитих і поранених, 5 знищених автомашин; втрати УПА: 10 вбитих і поранених.

29 березня відділ УПА розбив табір полонених у Ковелі й тюрму. Визволено багато полонених.

На кінець березня 1943 р. на Кременеччині майже всі села опинились під контролем УПА.

У березні-квітні 1943 р. УПА в боях з німецькими окупантами займає міста й містечка та звільняє полонених місцевих жителів із тюрем: Володимирець, Стенань, Топоровиці, Людвипіль, Деражне, Олика, Думань, Горохів та ін. Захоплено багато зброї і військової амуніції. Відділи УПА у великих містах Волині й Полісся розбили в’язниці і звільнили в’язнів: Крем’янець, Дубно, Ковель, Луцьк, Рівне, Ківерці. Захоплено багато зброї і військової амуніції.

У першій половині квітня 1943 р. в районах Мізоч, Остріг, Крем’янець, Верба повстанська боротьба набрала значного розмаху. У боях було вбито: у Вербі — 120 німецьких солдатів, у Шимовку — 24, Острозі — 32, у Мізочі — 11. У виписці № 20 з розвіддонесения штабу партизанських загонів Житомирської області про діяльність українських націоналістів від 1 червня 1943 р. сповіщається: «20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, в результаті було вбито 30 німців».

2-4 квітня загін УПА захопив м. Горохів. Захоплено банк, пошту, тюрму і звільнено політичних в’язнів. Здобуто багато зброї і військової амуніції. У ніч з 3 на 4 квітня відділ УПА розбив карний табір на Горохівщині. В’язнів звільнено.

4 квітня три сотні німців напали па с. Постійно. Багато хат спалили, господарства пограбували. При відступі німців із села невеликий загін УПА організував добре сплановану засідку. Результатом короткого бою була повна поразка німців. Втрати ворога: 50 вбитих і поранених; втрати УПА 3 поранених. Здобуто: 2 важкі кулемети, радіостанцію, 2 фіри амуніції, польову аптеку.

У квітні 1943 р. на Володимирщині було спалено майже всі держгоспи, перейменовані німцями на так звані лігеншафти. Це були маєтки колишніх куркулів, знаціоналізовані більшовиками та захоплені німцями, де рабською працею працювало місцеве населення. Довший час після цього люди отримали можливість працювати на власних полях і годувати тільки себе.

З 21 на 22 квітня 1943 р. було організовано військову операцію силами двох сотень УПА по визволенню Іванової Долини, Костопільщини. Позиції ворога були добре укріплені, а підрозділи багаточисельні. Знищено адміністративні будинки каральних підрозділів окупантів, зірвано два залізничних мости, здобуто багато зброї, військової амуніції і 1 тонну вибухівки. Втрати ворога: 250 вбитих, 150 поранених і полонених. Втрати УПА: 4 вбитих і 3 поранених.

Наприкінці квітня 1943 р. на терені Остріг, Крем’янець, Шумськ відбуваються великі бої підрозділів УПА «Північ» і «Захід» із німецькою дивізією, котра складалася з двох армійських полків Вермахту, полку СС, полку жандармерії та полку козаків, завербованих німцями з полонених Червоної Армії. Після кількаденних боїв дивізію було розбито.

У виписці № 21 з розвіддонесення штабу партизанських загонів Кам’янець-Подільської області про діяльність українських націоналістів від 1 червня 1943 р. повідомляється: «м. Славута. В лісах Острозького, Шумського та Мізоцького районів націоналісти активізують свої дії проти німців. По 60-70 повозок виїжджають на засади і різні операції. По великих селах проводять мітинги і агітацію, направлені на боротьбу проти німців і радянської влади».

Про бойові дії українських націоналістів проти гітлерівців на Рівненщині повідомляв також командир партизанських загонів Бегма: «26.6.43 року в с. Хараїмовка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами, в результаті вбито 4 німці і 19 націоналістів. При виїзді німців з Хараїмовки націоналісти послали проти них засаду і убили 7 німців».

У звіті окружного проводу ОУН про військові події за участю націоналістів (липень 1943 р.) наведено цілий перелік військових дій, проведених УПА. Одна з них: «17.07.43 року німці з поляками заїхали у Хмелів та почали його палити. Запалили шість хат і почали вбивати мирне населення. Прибув заалярмований відділ УПА. Відступаючи, залишили вороги на полі бою 10 своїх трупів. Втікачів переслідувано 2 км, аж до шосе, де вони погрузились на авта і втекли».

Лише у жовтні-листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв з німцями і 52 — з радянськими партизанами.

Звичайно, події, що розгорталися на радянсько-німецькому фронті, не могли не внести коректив у зміст діяльності і характер визвольної боротьби ОУН. 17-21 лютого 1943 р. на 3-й конференції ОУН була офіційно проголошена зміна курсу ОУН щодо збройної боротьби проти німецьких окупантів. Саме у цей час була сформульована в загальних рисах стратегія «двофронтової» боротьби ОУН-УПА, суть якої зводилась до одночасної боротьби проти 2-х імперіалізмів — Берліна й Москви. Було також прийнято рішення про зміну назви. ОУН-Б почала називатись ОУН-Самостійників-Державників ОУН-СД, але на ІІІ-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН у серпні 1943 р. було повернуто стару назву.

У документах конференції зазначалось, що «у відношенні між проводом ОУН і командуванням У ПА з одного боку, і німецькою владою з другого, — не заіснували жодні зміни, а зокрема, не має жодної співпраці. Усі того роду поголоски є черговою провокацією ворога, одчисленою на нашу політичну компрометацію».

І все ж наближення радянських військ об’єктивно робило радянський режим головним противником ОУН-УПА. Починаючи з весни 1944 р. формування УПА фактично зосередили головні сили на боротьбі проти радянської влади, яка поверталася у західні області України. У цей час в УПА налічувалося майже 100 тис. бійців, і то була її максимальна чисельність. За свідченням останнього головного командира УПА полковника В. Кука, УПА в дні своєї найбільшої сили налічувала приблизно півмільйона членів, якщо рахувати не лише вояків, але й усі допоміжні служби та структури.

Таким чином, аналіз архівних матеріалів, а також історичної літератури показує, що ОУН-УПА протягом більшого часу Вітчизняної війни, до моменту визволення Червоною армією Західної України від німців, проводило непримиренну жертовну боротьбу із німецькими загарбниками.

За часів тоталітарного режиму про Українську Повстанську Армію було написано чимало фальші і неправди. Повстанці трактувались не інакше, як «українсько- німецькі буржуазні націоналісти» і т. д. Насправді ж головною метою УПА було забезпечення національної свободи українського народу, здобуття самостійної соборної України. УПА створювалася у найкритичніший для українського народу період Другої світової війни, коли йому реально загрожувало фізичне винищення та усунення з політичної карти Європи. І той факт, що вона без будь- якого сприяння, не кажучи вже про підтримку чи допомогу іноземних держав, за дуже короткий час сформувалася у багатотисячну військову силу, яка більш як 10 років вела мужню боротьбу спочатку проти двох тоталітарних імперій, а після закінчення війни — проти радянської репресивно-каральної машини, свідчить про безмежний патріотизм і героїзм українських повстанців, безстрашну і самовіддану їх підтримку широким загалом, головним чином на західних землях України.

Окремо зауважимо, що реалізувати своє завдання УПА прагнула не за рахунок інших народів чи держав, а навпаки, послідовним відстоюванням принципу права кожного народу на державну самостійність у межах етнічних кордонів. Тому головними гаслами УПА були: «Воля народам!» і «Воля людині!», для реалізації яких було зроблено чимало, щоб згуртувати поневолені тоталітарними режимами народи для спільної боротьби за національну свободу.

Представники УПА особливо наголошували на істотній відмінності цієї позиції від більшовицького гасла «пролетарського інтернаціоналізму», яке, по суті, на соціальному грунті провокувало міжнаціональну ворожнечу. Оунівсько-упівські принципи ставили національні інтереси народів вище інтересів якогось класу чи партії, а головне — поєднували право народів на самовизначення та державну незалежність із забезпеченням свободи людини. «Реакційним і антинародним планам московських і німецьких імперіалістів, — читаємо в постанові III конференції ОУН у лютому 1943 р., — що спровокували сучасну війну та, продовжуючи її коштом життя і страждань мільйонів і рівночасно прикриваючи свої загарбницькі плани забріханими планами про так звану Нову Європу або пролетарську революцію, змагаються до тривкого поневолення всієї Європи, до їх закований в кайдани націонал-соціалістичної германської або московсько-більшовицької тюрми народів, протиставляємо ідею самостійних національних держав усіх європейських народів на їх етнографічних територіях як найбільш прогресивну ідею сучасної доби, ідею ладу, опертого на принципі свободи народам і людині, що єдино забезпечить повну свободу розвитку всім народам і знищить дотогочасні імперіалістичні системи та обереже народні маси від небезпек наростання нових загарбницьких імперіалізмів та постійно провокованих ними воєн. Визнаємо, що здійснення цих прогресивних ідей майбутнього справедливого європейського ладу, що зродиться і буде побудований на згарищах сучасної імперіалістичної війни, можливе єдино шляхом спільної боротьби всіх поневолених народів Сходу і Заходу під гаслом національних революцій проти імперіал ізмів».

Загальновідомо, що головним і неупередженим суддею історичного процесу, діянь мільйонів його учасників, зокрема державних, військових та громадсько-політичних постатей, є час. У пошуках історичної правди дослідникам належить, по суті, тільки роль асистентів часу. У цьому дійстві вони або прискорюють, або уповільнюють наближення найоб’єктивнішої оцінки тих чи інших подій, процес пізнання яких є фактично безкінечним. Саме тому всупереч, здавалося б, давно й нібито остаточно усталеним поглядам невблаганний час постійно вносить свої безжалісні корективи. Маємо безліч прикладів того, як у світовій, так і, особливо, в українській історії.

У XX столітті Україна пережила вельми драматичні потрясіння, внаслідок яких зазнала чимало болючих поразок, але святкувала й радість перемог, насамперед, здобула державну незалежність, що засвідчило конечність торжества ідей і волелюбних прагнень народу, за здійснення яких самовіддано і мужньо боролися багато поколінь українців. Ці події теж неоднозначно, а в багатьох випадках навіть діаметрально протилежно, оцінювалися дослідниками. Яскравим підтвердженням цього є доля Української Повстанської Армії. Як бачимо, на її тернистому шляху були і жертовний героїчний чин в ім’я волі України, і помилки, і невдачі, і багаторічне паплюження та забуття її історії в Радянському Союзі. Але були й перемоги. Головні з них — зруйновано фашистський Третій рейх та радянську тоталітарну імперію, на руїнах якої, крім українського, здобули державну самостійність більшість народів Радянського Союзу та так званого соціалістичного табору, тобто здійснилася концепція ОУН та УПА щодо боротьби проти двох тоталітарних систем як головної передумови реалізації гасел «Воля народам!» і «Воля людині!».

Виникнувши у найкритичніший для українського народу період Другої світової війни, Повстанська Армія мужньо боролася за відродження державної самостійності та соборності України у спілці з багатьма поневоленими тоталітарними державами народами і тим самим прискорювала сповнення пророчих слів гімну України, щоб нарешті «згинули наші воріженьки» й український народ таки «запанував у своїй сторонці».









загрузка...