Статті за 2019 рік

Моя тема: Монументалізм в Україні: мистецькі традиції радянської системи чи домінування ідеї радянської єдності?

Хотілося б зазначити,що дане питання є актуальним, оскільки мистецтво завжди відображало побут та світогляд людей, і висвітлюючи цю тему, ми зможемо дійти висновків яким саме чином воно впливало на свідомість людей і який слід залишило в історії.

Наша команда вважає, що монументалізм в Україні -домінування ідеї радянської єдності. Дане питання ми будемо розглядати в рамках 1934 -1990 рр.

        Терміни, якими ми будемо оперувати: Монументалізм  — стиль у світовому мистецтві та архітектурі середини XX століття. Виник в 10-20-х роках в СРСР та нацистській Німеччині, але згодом набув поширення і в інших країнах; Соціалістичний реалізм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства»; Сою́з Радя́нських Соціалісти́чних Респу́блік (СРСР або Радянський Союз) — союзна держава, що існувала з 1923 по 1991 рік на території Східної Європи, північної частини Центральної і Східної Азії.   

На території України, яка перебувала у складі СРСР монументалізм мав назву «соціалістичний реалізм». Це був творчий метод, що склався на початку XX ст. як відображення процесів розвитку художньої культури в добу соціалістичних революцій, як вираження відповідно усвідомленої концепції світу і людини. Хотілося б сказати,що Ганс  Ґюнтер, який досліджував  поширення монументалізму безпосередньо в тоталітарних державах, яким і було СРСР, зазначив, що «монументальність однак не обмежувалася архітектурою. Від неї як від центру монументалізму це явище поширилося на літературу, живопис, включно зі стінним, пластику тощо. Повсюдно вимагалися монументальні полотна та епоси. Ця тема не сходила із сторінок радянських журналів “сталінської ери”.

 Перемога революції в Росії викликала до життя нове мистецтво, а не художній метод. Виникла потреба не тільки у політичному, філософському, а й художньому осмисленні процесу перемоги революції в Росії і шляхів побудови соціалістичного суспільства, що проходила в межах вимог методу соціалістичного реалізму.

Важливим являється час між 1917-м революційним роком і 1934-м.Термін «Соціалістичний реалізм» у радянській пресі вперше з'явився в 1932 році («Літературна газета», 23 травня) і було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934), на якому визначили метод, його принципи і специфіку. Максим Горький говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей.

Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антирадянська пропаганда й агітація».

Перші спроби зв'язати ідеологію і партійну політику з мистецтвом, формувати ідею партійного керівництва художньою творчістю припадають на середину 1920-х років. Вирішальну роль у становленні практики партійного керівництва мистецтвом відіграла резолюція ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 р. «Про політику партії у галузі художньої літератури».

В ній чітко визначені основні принципи розвитку нового радянського мистецтва: «комуністична ідеологія», «широке охоплення тих чи інших явищ в усій їхній складності», «освоєння велетенського матеріалу сучасності», використання досягнень мистецтва минулого і, нарешті, відповідна змістові, «зрозуміла мільйонам» художня форма. Резолюція стала, по суті, спрямовуючим орієнтиром подальшого розвитку мистецтва, а також критерієм оцінки художнього рівня того чи іншого твору.

Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку радянська система, можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму, на огляді яких легко помітити, що твердження, ніби він, як сказав Ганс Ґюнтер «забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів», — не відповідає дійсності.

За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 1941 рр) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати. У той же час мистецтво 1930-х років не можна розглядати поза процесом подальшого зміцнення адміністративно-командної системи, утвердженням культу особи Сталіна, що супроводжувалося репресіями, організаціями кампаній проти творчості талановитих майстрів мистецтв, забороною низки художніх напрямів, які склалися у 1920-і роки. Не можна не враховувати і того, що соціально-політичний клімат в країні деформував у ці роки світосприймання й у тих митців, які репресіям і гонінню безпосередньо не піддавалися.

      Подальший розвиток соціалістичного мистецтва пов'язаний передусім з відображенням конкретних історичних подій, адже у 1940–60-і роки основне завдання мистецтва полягало в копіюванні так званих типових явищ і подій реальної дійсності. Як наслідок цього – мистецтво йшло за конкретними подіями: Великою Вітчизняною війною, післявоєнним будівництвом, освоєнням цілинних земель, космосу і т. ін. Особливого значення у перші післяреволюційні роки набули агітаційно-пропагандистські жанри, зокрема плакат, художньо оформлені свята, монументальне мистецтво. У ці роки формувалася одна з важливих особливостей – гостре відчуття єдності реальних історичних подій і позиції митця, його небайдужість.Тому за війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві — «Навіки з Москвою — навіки з російським народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.

 В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» західних комуністичних теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й ін.).

   Теоретики соціалістичного реалізму посилаються на висловлювання К. Маркса, Ф. Енґельса, В. Леніна, резолюції з'їздів КПРС і на Л. Брежнєва. Численна література про соціалістичний реалізм, створена за останні десятиліття радянської доби, відзначається крайнім догматизмом і зводиться до коментування штучно дібраних цитат із зазначених джерел. Початок ідеологізації, політизації мистецтва пов'язаний з 1930-и роками, з практичним втіленням у життя ідеї партійного керівництва. Негативну роль щодо вироблення теоретичної концепції соціалістичного мистецтва відіграли у ці роки М.І. Бухарін і А.В. Луначарський.

Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалося репресіями, у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників: ліквідовано найвизначніших українських митців (С. Налепинська-Бойчук, В. Седляр, І. Падалка і багато ін.), а їх твори знищено. Це також трагічна доля Миколи Зерова, який очолював групу київських «неокласиків», засудження за «буржуазний націоналізм» М. Бойчука, М. Куліша, проголошення ворогом соціалістичного мистецтва «ВАПЛІТЕ» (Вільна академія пролетарської літератури), яку очолював М. Хвильовий, десятиліття заборони творчості видатного українського письменника В. Винниченка.

    Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творця Л. Курбаса, як і головного драматурга цього театру М. Куліша, заслання кращих акторів (Й. Гірняк).

     На фоні значних загальних тем у те чи інше десятиліття робилися наголоси на певних проблемах.    З 1960-х років мистецтво соціалістичного реалізму наголошує на ідейних і моральних шуканнях особи, намагається розв'язати протиріччя між ідеалом і реальністю, а у естетичній теорії загострюються дискусії щодо проблем героя, завдань мистецтва, необхідності оновлення, динамізації методу соціалістичного реалізму. Водночас саме ті роки можуть розглядатися сьогодні як яскравий приклад суперечностей між критикою культу особи Сталіна, проголошенням свободи творчості і забороною конкретних напрямів у мистецтві, волюнтаристськими оцінками М. Хрущовим тих чи інших творів, автори яких пізніше практично позбавлялися можливості працювати.

    У 1985–1990 рр. проблеми методології соціалістичного реалізму стали об'єктом гострих дискусій. Митці стверджували,що творчий метод соціалістичного мистецтва збіднює, звужує творчі пошуки, створює щось на зразок «вузького коридору» який ізолює митця від всього багатства навколишньої дійсності, соціалістичний реалізм – це система контролю над мистецтвом, «свідоцтво про ідеологічну благонадійність» митця. Розпад СРСР привів до утворення самостійних держав, в межах яких розвиток мистецтва вже відбуватиметься відповідно до національних традицій, соціально-політичних умов, специфіки «соціального замовлення» держави митцям.

Отже, історія мистецтва соціалістичного реалізму має чіткі хронологічні межі: 1934–1990 рр., вона має також теоретичне обґрунтування і мистецьку практику, має своє місце в складних процесах розвитку художньої культури XX ст. Таким чином, ми можемо стверджувати, що використовуючи певні історичні події СРСР, а саме Росія за рахунок нового напряму мистецтва поширювала ідею домінування радянської єдності неможливістю мати свій погляд на події, які відбувалися, ставленням чітких рамок для тогочасних митців та на нав’язування однакових ідеалів для всіх.

Під час готування доповіді були використані такі джерела як:

  1. Біла Г.А. Дон-Кіхоти 20-х років. - М., 1989.
  2. Борев Ю.Б. Художні епохи та напрямки в мистецтві минулого // Естетика. - М., 1988.
  3. Гачев Г. Життя художньої свідомості. - М., 1972.
  4. Гегель Г.В.Ф. Естетика: В 4 т. Т.2. Розвиток ідеалу і особливі форми прекрасного в мистецтві. - М., 1969.
  5. Історія української літератури XX ст. Розділи: Художній процес: 20-30-ті роки; Літературознавство і критика: 1917-1940. – К.,1994.
  6. Левчук Л.Т., Кучерюк Д.Ю., Панченко В.І. Естетика: Підручник. – К.: Вища школа, 1997, 2000.


Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити