Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина І - 2013

РОЗДІЛ 3. Фондові лекції з дисциплін спеціальної підготовки для студентів ОКР «Магістр» з галузі знань 0203 Гуманітарні науки за спеціальностями 8.02030302 Мова і література (англійська); Мова і література (німецька)

О.В. Кеба, доктор філологічних наук, професор

Тенденції розвитку новітнього літературознавства (XX ст. - поч. ХХІ ст.)

Дисципліна: Методологія сучасного літературознавства

Вид лекції: оглядова Дидактичні цілі:

Навчальні: ознайомити магістрантів з основними школами, напрямами і тенденціями літературознавства ХХ ст., сприяти розширенню теоретичних знань про методологічну основу літературознавчих досліджень, продемонструвати умови їх практичного використання.

Розвиваючі: розвивати навички аналізу художнього твору з позицій сучасного літературознавства.

Виховні: формувати високий рівень естетичного сприйняття літературно-художнього твору.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія літератури, теорія літератури, історія лінгвістичних вчень, філософія, естетика, методика викладання світової літератури у вищих навчальних закладах.

Основні поняття: літературознавча методологія; літературний критицизм; академізм, трансформація наукової парадигми.

Навчально-методичне забезпечення: мультимедійна презентація

План

1. Статус літературознавства в сучасній гуманітаристиці.

2. Розвиток літературознавства в Німеччині в 1-й пол. ХХ ст.

3. Коротка історія літературного критицизму США.

4. Французьке літературознавство 1-ї пол. ХХ ст.

5. Західне літературознавство в середині ХХ ст.

6. Основні тенденції розвитку літературознавства в 1970-1980-ті рр.

7. Літературознавство на межі ХХ -ХХІ ст.

Рекомендована література:

1. Галич O. A. Історія літературознавства. Частина І: зарубіжне літературознавство: Підручник для філологічних спеціальностей / О.А. Галич. - К. : Шлях, 2006. - 208 с.

2. Западное литературоведение XX века: Энциклопедия. - Москва : Intrada, 2004. - 560 с. (ИНИОН РАН. Центр гуманитарных научно-информационных исследований. Отдел литературоведения).

3. Зборовська Н. В. Психоаналіз і літературознавство: Посібник / H. В. Зборовська. - К. : «Академвидав», 2003. - 392 с.

4. Литературные архетипы и универсалии / Под ред. Е. М. Мелетинского. - М. : Рос. Гос. Гуманит ун-т, 2001. - 433 с.

5. Літературознавча рецепція і компаративістичний дискурс: Монографія / За ред. Романа Гром'яка. - Тернопіль : Підручники і посібники, 2004. - 367 с.

6. Наєнко М. К. Історія українського літературознавства: Підручник / М. К. Наєнко. - К. : ВЦ «Академія», 2001. - 320 с.

7. Нефедов Н.Т. История зарубежной критики и литературоведения: Учеб. Пособие / Н.Т. Нефедов. - М. : Высш. Шк., 1988. - 272 с.

8. Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. - Львів : Літопис, 1996. - 634 с.

9. Традиційні сюжети та образи: Дослідження (Волков А.Р. та н..). - Чернівці : Місто, 2004. - 445 с.

10. The Cambridge History of Literary Criticism. Volume 9 : Twentieth- Century Historical, Philosophical and Psychological Perspectives. - Cambridge : Cambridge University Press, 2008. - 442 р.

Текст лекції

I. Статус літературознавства в сучасній гуманітаристиці.

Гуманітаристика ХХ ст. засвідчила дуже високий статус літературознавства і новітньої літературної критики, що забезпечується невпинно зростаючим потоком і розмаїттям як власне художніх текстів, так само й інтерпретаційних матеріалів. Невід'ємною частиною загальної культурної ситуації в розвинених країнах у ХХ ст. стала професійна діяльність літературознавців - від підготовки наукових праць до читання лекцій в університетах. Без несуперечли- вого уявлення про основні концепції науки про літературу у новітню добу неможливо простежити динаміку розвитку її шкіл і відповісти

на ключові питання сучасного статусу літературознавства як науки. Основне коло питань, що складають заявлену проблематику, на думку О. Цурганової, можна означити таким чином:

1) як відбувається процес інституалізації в академічній науці принципово нових поглядів і концепцій, тобто процес організації конкретного виду діяльності й закріплення пов'язаних з нею норм у рамках певних інститутів і установ;

2) чому із часом виникає майже неминуча їх рутинізація, втрата новизни й включення в традицію;

3) чи можна відділити з погляду чистоти методології літературознавства ідеологічне мислення від професійного літературно-критичного знання.

У панорамі літературознавчих концепцій минулого сторіччя особливий інтерес представляють ідеї, яким удалося реконструювати «старе» (традиційне) літературознавство, створити нові методологічні системи. Сучасний філолог не виявить у діяльності західних літературознавців XX ст. сходження всіх шляхів до єдиного перехрестя, підпорядкованості думок і дій одній істині або одній цінності. Надзвичайне заглиблення, властиве кожній школі західного літературознавства, - результат спеціалізації, що виявляє її методологічну оригінальність. Якщо аж до кінця XIX - початку XX ст. вивчення літератури було сконцентровано навколо її історії, то в 1920-1930-і роки історико-літературні дослідження зазнали серйозної критики, і літературні явища стали вивільнятися з-під влади діахронічного аналізу. Одна з найважливіших проблем, з якою стикнулися літературознавці у XX сторіччі, - пошуки підстав для співробітництва з іншими гуманітарними дисциплінами. Величезний вплив на дослідження літературних текстів зробили лінгвістика, семіотика, психоаналіз.

Упродовж усього XX ст. важливим теоретичним аспектом діяльності літературознавців самої різної орієнтації була семіотика. Один із засновників Празького лінгвістичного кола Ян Мукаржовський у 1934 р. сформулював погляд на твір мистецтва як на «особливий тип структури, систему знаків або просто знак». Тим самим література й мистецтво були зараховані до семіотичних явищ. Передумовою вивчення літератури на основі принципів семіотики послужила спорідненість її природним мовам у комунікативному плані. В «Курсі загальної лінгвістики» (1916) швейцарський учений Фердинанд де Соссюр указав на те, що схема комунікативного процесу єдина: відправник кодує, тобто перекладає думки в знаки, і передає повідомлення, що сприймається й декодується адресатом. Мовленнєве повідомлення і є знаком, або системою знаків, семіотичною системою. У знаку в нероздільній єдності присутні два елементи: означаюче (significant, експонент, вираження) - акустична або графічна форма, і означуване (сигніфікат, образ предмету, ідея, поняття, концепт, зміст, в традиційному вжитку «значення»), тобто об'єкт або концепція, що існує поза знаком і до якої цей знак відсилає. Семіотики виявили в літературній мові рівні й специфіку їхніх взаємин, раніше не відомі науці про літературу. Константою семіотичних теорій є акцент на коди, структури, системи, і насамперед - на їх «ансамбль», тобто на те ціле, що вони утворюють і поза яким окремо вони втрачають своє значення.

В процесі довгої міграції поняття «знак» (аж до кінця XX ст.) і в результаті його використання в різних літературознавчих школах (структуралізм, постструктуралізм, деконструктивізм) зв'язок «означаючого-означуваного» істотно трансформувалося. У загальнофіло- софському контексті доби на кінець XX ст. розрив цих понять привів до «звільнення» знака від значення, до самоцінного автономного життя знака. Знак перетворився на «слід», що відрізняється від знака тим, що «позбавлений зв'язку з означуваним, котре виявляється завжди відстроченим, відкладеним на «потім» і ніколи ні в чому не виявляє себе» (М. Епштейн). Це слід інших знаків у даному знаку, а не слід означуваного в означаючому. «Сліди» свідчать про універсальну для західної культури проблему «зниклої реальності».

У першій половині XX ст. літературознавство в кожній із провідних країн Заходу мало свої характерні специфічні напрямки. У Німеччині - це феноменологія й герменевтика, трансформовані в 60-і роки в рецептивно-естетичні теорії. У Франції - це структуралізм, що змінився в середині 60-х років постструктуралістською доктриною. В англоамериканському літературознавстві - це майже 50-літнє панування «нової критики» і деконструктивістська практика наприкінці сторіччя.

2. Розвиток літературознавства в Німеччині в 1-й пол. ХХ ст.

У Німеччині на рубежі ХІХ-ХХ ст. відбувся «духовно-історичний поворот», відхід філософської думки взагалі й літературознавства зокрема від позитивізму, що справляв на сучасників враження «духовної революції». Двома найбільшими проявами реакції на позитивізм були емпіріокритицизм і «філософія життя». З 90-х років XIX ст. критика позитивізму здійснювалася за двома основними напрямками: з позицій новітнього природознавства й з позицій філософського суб'єктивізму. Принцип механічного детермінізму й еволюціонізму, що лежав в основі позитивістського світогляду, не відповідав останнім досягненням природних наук. Спрощенно-зглажена картина історичного розвитку більше не задовольняла суспільну свідомість. Філософи усе рішучіше переносили центр ваги своїх міркувань із аналізу зовнішніх форм детермінізму - соціального, природного - у сферу внутрішніх детермінант - інтелекту й підсвідомості.

«Філософія життя» (В. Дільтей, Ф. Ніцше, О. Шпенглер, А. Бергсон) мала справу із ціннісними об'єктами, зі сферою суспільних наук, «наук про життя». Вона вважала інтуїтивне осягнення суті речей методологічно більш досконалим, ніж раціональні форми пізнання, не здатні, на думку її адептів, адекватно відбити онтологічно найбільш високий прояв буття - «життя».

Провідний представник «філософії життя» Вільгельм Дільтей (1833-1911) став засновником філософської герменевтики. Він розвинув вчення про розуміння як специфічний метод «наук про дух», інтуїтивне осягнення духовної цілісності особистості й культури. Об'єктом пізнання В. Дільтей оголосив не розрізнені факти реальності, взяті поза їхніми загальними взаємозв'язками (як це робили позитивісти), і не факти свідомості, дані лише в розумі й через нього (як це робили кантіанці й емпіриокритики), а нерозчленований комплекс матеріального й духовного, називаний «життям». Пізнати цей комплекс, на думку Дільтея, може лише інтуїція, що дозволяє «ужитися» у явища дійсності. Концепції В. Дільтея вплинули на гуманітарну науку XX ст., і насамперед на літературознавство, оскільки мистецтво розуміння він засновував переважно на інтерпретації літературних творів.

У перші два десятиліття XX ст. у Німеччині стало можливим виявлення в мистецтві й художній практиці феноменологічних шкіл. Засновником феноменології став німецький філософ-ідеаліст, математик Едмунд Гуссерль (1859-1938), який намагався перетворити філософію в «строгу науку» за допомогою феноменологічного методу. Його учні Макс Шелер, Герхард Гуссерль, Мартін Хайдеггер, Роман Інгарден впровадили феноменологічні принципи в етику, соціологію, юриспруденцію, психологію, естетику, літературознавство. Е. Гуссерль називав феноменологію універсальною філософією, на основі якої може бути зроблена методологічна ревізія всіх наук. Гуссерль вважав, що його метод є ключем до пізнання сутності речей. Для нього не існувало дуалізму «зовнішньої» і «внутрішньої» реальності. Об'єкт - це активність самої свідомості; форма цієї активності - інтенціональний акт; інтенціональність - конституювання об'єкта свідомістю.

Початок феноменологічного методу в естетиці й літературознавстві - праця Гуссерля «Логічні дослідження» (1901). Прийнято розрізняти чотири стадії в розвитку феноменології Гуссерля: описову, ейдетичну, трансцендентальну й абсолютно феноменологічну. З ейдетичної феноменології утвориться школа «феноменології сутності», до якої належать В. Конрад, М. Гайгер і Р. Інгарден. В 1908 р. В. Конрад почав першу спробу застосувати феноменологію до філософії мистецтва й літературознавства. Він уважав предметом феноменологічного дослідження «естетичний об'єкт» і відмежовував його від об'єктів фізичного світу.

Системний розвиток феноменологічна естетика отримала в роботах Р. Одебрехта й М. Гайгера наприкінці 1920-х років. Твір мистецтва для них - інтенціональний об'єкт естетичного досвіду. Конрад мав на меті прояснити ідентичність художнього твору індивідуальним художнім переживанням читача. Це радикальний зсув акценту із проблеми художньої продукції на проблему рецепції став помітним поворотом в естетиці на Заході.

Вершиною феноменологічного методу в естетиці є творчість польського дослідника Р. Інгардена (1893-1970). Він розвивав естетику рецепції, орієнтовану на мову літературного твору. У книзі «Літературне мистецтво» (1960) набуло класичного вираження головне устремління формалістичного літературознавства - розглядати літературний твір як існуючий «для самого себе». Інгарден з'єднав дві точки зору, що випливають із гуссерліанського принципу інтенціональності, - методологічну й онтологічну, додавши цим феноменологічній естетиці тієї глибини, завдяки якій вона вплинула на зарубіжне літературознавство другої половини XX ст. Феноменологічне дослідження за своєю природою є «неминуче герменевтичним». Інтерпретація повинна виконувати функцію конституювання «ноематичної», тобто ідеальної сутності, словесно закріпленої письменником. Оскільки літературний текст є складною композиційною й концептуальною єдністю образного й абстрактно-понятійного, то будь-яка інтерпретація не може претендувати на те, щоб бути остаточною. Інтерпретація принципово не може бути завершеною. Завдання інтерпретації - не просто виявлення змісту даного тексту, а «розгортання» цього змісту, що виводить інтерпретатора за межі твору.

Таким чином, розробка проблем феноменології й герменевтики - істотний внесок, що внесла Німеччина в «науки про дух» у XX сторіччі.

3. Коротка історія літературного критицизму США.

У США на рубежі ХІХ-ХХ ст. літературний клімат формували письменники. Їхня діяльність, що піднімала багато професійних питань, не дала, однак, значних результатів для розвитку літературознавства як науки (можливо, єдиний виняток - статті і передмови до власних творів Генрі Джеймса, традицію якого підхопив Джозеф Конрад). Тільки на момент початку 1910-х рр. інтелектуальна й соціальна активність у країні знайшла форму літературної критики, орієнтовану на теорію. Загальне прагнення зрозуміти, що відбувається в області літератури, виразилося в боротьбі напрямків, «битві книг», що розгорнулася в 10-20-і роки і мала виняткове значення для формування літературознавства США. Спроби класифікувати критиків за школами ускладнювалися існуванням великої кількості перехідних форм і варіантів. тим не менше в літературній критиці США початку XX ст. можна простежити три більш-менш виразних орієнтації.

1. Це так звана школа академічних «захисників ідеального», що сходить до нью-йоркської «групи п'ятьох» (поети Р. Г. Стоддард, Т. Б. Олдрич, Е. К. Стедмен, Б. Тейлор, Дж. Г. Бокер). Критики цієї орієнтації були вихідцями із середовища консерваторів: У. К. Броунелл, І. Беббіт, П. Е. Мор. Два останніх стали засновниками «нового гуманізму» - першого напрямку в американській літературній критиці з високим для того часу професійним рівнем.

2. Саме в боротьбі з неогуманізмом зміцніла критика другої орієнтації - «літературних радикалів», що вимагали тісних зв'язків між літературою й життям. На початку XX ст. ця лінія представлена в діяльності Ван Вік Брукса, Л. Маміфорда, У. Френка й Р. Борна. Ці критики першими порушили питання про традицію, що стимулювала б розвиток літератури як демократичної свідомості нації.

3. Третій напрямок у літературній критиці США цього періоду - естетична критика. Провідну роль тут грав Дж. Е. Спінгарн (18751939), програмна лекція якого «Нова критика» (1911) дала назву школі, що стала новаційною у літературознавстві США. Літературно-критична творчість Спінгарна утворила сполучну ланку між піз- ньовікторіанським методом вивчення літератури й текстуально-аналітичним методом «нової критики». Саме Спінгарн проклав шлях Т. С. Еліоту, Дж. К. Ренсому, А. Тейту, Р. Блекмуру та багатьом іншим; у перше десятиліття XX ст. вони являли собою ще невизначену групу, а потім, пройшовши складну еволюцію, склали провідний напрямок в англо-американському літературознавстві.

В основі концепції «нової критики», що вплинула на західне літературознавство XX ст., - твердження, що твір мистецтва існує автономно й протистоїть дійсності як замкнутий у собі «естетичний об'єкт». Цінність твору мистецтва - у самому факті його існування; «твір мистецтва повинен не означати, а існувати».

Неокритики Т. Е. Х'юм і Т. С. Еліот, виступаючи за знищення механічних форм уживання мови письменниками-позитивістами кінця XIX - початку XX ст., самі, однак, продемонстрували один із новітніх варіантів позитивізму - прагнення видати мову за головний і навіть єдиний об'єкт дослідження.

Найбільш істотний вплив на літературознавство XX ст. справила неокритична концепція «пильного прочитання» тексту. Ця методика роботи з текстами вимагала від читача концентрації уваги на творі як такому. Методика «пильного прочитання» ретельно розроблена «новою критикою»: підхід до обраного для аналізу тексту як до автономного, замкнутого в собі просторового об'єкту; усвідомлення того, що при всій складності й заплутаності текст є організованим і цілісним; розуміння того, що перефразовування не може бути еквівалентним поетичному значенню; прагнення виявити цілісність структури в гармонії складових її елементів; трактування значення твору лише як одного з елементів структури. Саме ця методика продовжує жити й сьогодні; усередині її меж, становлячи ядро дослідницької роботи, прагне ствердити себе так звана «практична критика».

4. Французьке літературознавство 1-ї пол. ХХ ст.

У Франції перша половина XX ст. була позначена підвищеною увагою до результатів діяльності найбільш плідного й впливового французького критика попереднього сторіччя Шарля Огюстена Сент-Бева (1804-1869). У творчій діяльності Сент-Бева, представника історико-біографічного методу в літературознавстві, стали наполегливо виділяти інший - «стилістичний» - метод аналізу. Приверталася увага до специфіки художнього твору, його стилю, експресивно- виражальних особливостей. Романтична за своїм походженням «критика розуміння» (critique de comprehension) сполучалася в Сент-Бева з «критикою судження й оцінки» (critique de jugement), заснованою на критеріях класицизму. Цю подвійність дослідники спостерігають у літературознавстві Франції й у XX ст.

Історико-біографічну методологію успадкувала «університетська критика» Франції, якій протистояли дослідники, що віддавали данину естетико-стилістичному аналізу. Відомі два конфлікти в історії французької літературно-критичної думки: Гюстав Лансон - Шарль Пегі на початку XX ст. і Раймон Пікар - Р. Барт в 1965-1966 роки. Детальній історичній документалізованості, властивій Гюставу Лансону, представникові культурно-історичної школи, поет і критик Шарль Пегі протиставляв уважне прочитання тексту. Той самий антагонізм визначав і другу дискусію, головні учасники якої Р. Пікар і Р. Барт були, однак, єдині у твердженні правомірності протиставлення у Франції «нової» і «старої» критики.

Французька «нова критика» - неоднорідний напрямок. В 30-і роки вона переживала досить сильний вплив з боку англійської «нової критики», насамперед Кембриджської школи А. Річардса і його послідовників, а після 1945 р. - американського «ньюкритицизму». У 60-і роки у Франції несподівано відбулася повна «перестановка сил», пов'язана з висуванням Ж. Пулє і Р. Барта як міжнародних авторитетів й «катастрофою» американської «нової критики». Французька «нова критика» стала ще більше формалістичною порівняно з американським «ньюкритицизмом».

У «новій критиці» Франції можна виділити щонайменше п'ять шкіл, які загалом протистояли традиційній «класичній» критиці: феноменологічна (Гастон Башляр, Жорж Пулє, Жан-Пєр Рішар), екзистенціалістська (Жан-Поль Сартр, Жан Старобінський), фрейдистська (Шарль Морон), структуралістська (Люсьен Гольдман, Ролан Барт), тематична (Жан-Поль Вебер).

Структуралістська школа (структуралізм) - безумовна новація XX ст. Якщо розглядати структуралізм як метод дослідження у світлі традицій наукового мислення, то слід зазначити, що постульований ним принцип автономізації досліджуваного предмета сходить до ідей тих течій XIX ст., які прагнули до методологічного виокремлення специфіки гуманітарних наук. Ідеї структуралізму були спрямовані насамперед проти позитивізму, еволюціонізму, проти домінуючої ролі методів історичної науки в підході до досліджуваного предмета. Структуралізм виник як спроба перебороти кризу «наук про дух». Він міцно впровадився в соціологію, антропологію, психологію, філософію.

Структуралізм у літературознавстві пов'язаний із дослідженнями в області мовознавства, проведеними Ф. де Соссюром. У мові, представленій як семантична система, структуралістів цікавили насамперед внутрішні (мовні) відносини між знаками. У літературознавчому структуралізмі XX ст. з погляду ступеня об'єктивності методу й обліку історичних змін досліджуваного предмета позначаються три різновиди: 1) Празький лінгвістичний гурток (Ян Мукаржовський), що не брав до уваги якісні зміни предмета в часі; 2) французький структуралізм, що склався багато в чому під впливом структурних досліджень Клода Леві-Стросса в області етнології; 3) семіотична школа, що виникла в 60-і роки в Тарту під керівництвом Юрія Лотмана. Радянські вчені не обмежувалися літературною критикою: вони описували знакові системи, що відносилися до різних областей культури, і визначали свій метод моделювання як загальнонауковий, а не літературно-критичний.

У Франції власне літературознавчий структуралізм склався в діяльності раннього Р. Барта, А.-Ж. Греймаса, Ж. Женетта, Ц. Тодорова та ін., а також у роботах Люсьєна Гольдмана і його послідовників по Бельгійській школі соціології літератури. Час найбільшої популярності й впливу французького структуралізму - середина 50-х років, кінець 60-х - початок 70-х років. Маючи явно лінгвістичну орієнтацію, французький структуралізм приймав теорію знака де Соссюра як нерозривний комплекс «означаючого» і «означуваного», невіддільних один від одного, як «дві сторони паперового аркуша». До кінця сторіччя стало очевидним позитивне значення цієї, підкресленої структуралізмом, єдності акустичного образа й означуваного ним поняття. Датський лінгвіст Л. Ельмслев показав, що такий знак (тобто знак денотативної системи) у свою чергу може перетворюватися в означаюче для нового (коннотативного) означуваного, утворюючи в єдності з ним новий знак вищого порядку. Важливі наслідки мав висновок Р. Барта про те, що знаки варто вивчати в рамках тієї системи, до якої вони належать.

У період з 1953 по 1971 роки Р. Барт видав одинадцять книжок із проблем критики й методології літературознавства й висунувся в число найбільш відомих представників структуралізму у Франції. Згідно з теоретичними установками Барта, сутність літератури полягає в конотації: «літературне» у словесному мистецтві - це тільки вторинна знакова система, що розвивається на базі природної мови й залежить від неї. Конотований (додатковий - «символічний», асоціативний тощо) зміст літератури є «натуралізованою» конвенцією, а сама літературна наука - окремим випадком загальної науки про вторинні знакові системи, семіології.

Функція позначення в структуралізмі полягає в «перекладі» суспільних протиріч у чуттєво сприйняті протиставлення. Процес «перекладу» є процес несвідомого освоєння й подолання людиною суспільних протиріч. Барт виявив ідеологічну ангажованість лінгвістики. У найпершій своїй книзі «Нульовий ступінь письма» (1953) він убачав у мові наявність ідеологічних конотацій, підкреслював ідеологічну, культурну, політичну детермінованість усякої мовленнєвої діяльності. Барт уважав мову засобом ідеологічно пофарбованого, тобто «перекрученого», образу дійсності. І він пішов шляхом «руйнування» пануючої мови, прагнучи вивернути знаки цієї мови навиворіт, показати, як вони «зроблені», відкрити їх конотативний зміст. Як слушно висновує російський дослідник Г Косіков, Барт показав «ідеологічну й історичну обумовленість мови, що претендує на абсолютність і почасовість». Водночас можна впевнено стверджувати, що в цьому полягає й ідеологічна ангажованість семіотики самого Барта.

До кінця першої половини XX ст. можна було говорити про існування єдиного французького структуралізму як однієї з галузей «нової критики» у Франції.

5. Західне літературознавство в середині ХХ ст.

Середина ХХ сторіччя - період істотних змін у літературознавстві, що торкнулися всіх без винятку країн Заходу. У Франції в загальному руслі структуралізму, особливо наприкінці 60-х років, чітко виявилися окремі течії й угрупування. Свій напрямок намітився в колі дослідників, які об'єдналися навколо журналу «Poetique» і тяжіли до теоретичних проблем історії літератури. Їх приваблювали епохи «епістемологічних вибухів» (М. Фуко), у першу чергу епоха Відродження, яка багато в чому визначила, на їхню думку, сьогоднішній стан західної гуманітаристики. Вони проявляли методологічну обережність у запозиченні літературознавчих термінів з інших дисциплін, зокрема із психоаналізу Ж. Лакана.

Група «Тель Кель» одержала свою назву за паризьким журналом («Tel Quel»), де співробітничали Ф. Соллерс, Ю. Кристева, Ж. Рікарду, Ж.-П. Фай, Ж. Женетт, Д. М. Плейне, Ж.-Л. Бадьорі та ін. Учасники цієї групи були не задоволені установками структуралізму. Ю. Крис- тева і її чоловік Ф. Соллерс стали першими теоретиками літературознавчого постструктуралізму. Постструктуралістська програма «Тель Кель» була оголошена навесні 1967 р. (№ 29); у її формуванні взяли участь Ж. Дерріда й М. Фуко. Поява збірника статей групи «Теорія ансамблю» ознаменувала собою «теоретично відрефлексоване становлення французького варіанту літературознавчого постструктуралізму. Саме ця подія часто розглядається як хронологічний рубіж, на якому постструктуралізм із «явища в собі» перетворився в «явище для себе» (І. Ільїн).

Структуралізм виконав своє історичне завдання, що полягало в подоланні емпіризму й однобічного соціологізму, властивому позитивізму, а також психологізму й суб'єктивізму, властивих антипози- тивізму. Структуралізм протиставив їм принцип цілісності твору, що реалізується в понятті структури. Як досягнення структуралізму слід зазначити розробку принципів детального аналізу твору, сприйняття літературного твору у взаємозв'язку всіх його елементів, врахування фактору норми в побудові твору. Особливо цінними були спостереження в області поетичної мови, віршування, сюжетотворення, композиції, а також введення принципу бінарної опозиції. Варто визнати при цьому, що в області літератури структуралізм завжди був більше теорією, ніж літературознавчою практикою.

У західному літературознавстві перша половина XX ст. закінчувалася кризою. Професор Каліфорнійського університету Джон М. Елліс у своїй проблемній книжці «Теорія літературної критики: Логічний аналіз» (1974) констатував, що після виходу у світло в 1949 р. «Теорії літератури» Рене Веллека й Остіна Воррена в області літературної теорії на Заході наступив період застою. Термінологія й аргументація, розроблені в роки активної наукової діяльності теоретиків літератури між двома війнами, залишилися незмінними. Кризова ситуація поглиблювалася внаслідок широко розповсюдженої наприкінці 40-х - на початку 50-х років орієнтації західних теоретиків на так званий «учений еклектизм». Маючи позірну практичну доцільність, насправді еклектизм свідчив про нездатність до концептуального теоретичного аналізу, про невміння узагальнювати факти й виявляти основні тенденції.

Найбільш важка ситуація склалася у США. У результаті діяльності «нової критики» американське літературознавство анітрошки не наблизилося до створення загальної теорії літератури. При цьому інерція неокритичної традиції була настільки сильною, що спроби порвати з нею пізніше були освоєні й поглинені «новою критикою» як частина її власної методології. У серйозній теоретико-літератур- ній роботі «Після ньюкритицизму» Ф. Лентріккія називає двадцятиліття 60-70-х років «неясним періодом». Втрата «новою критикою» позицій провідної літературознавчої школи, зміна різних філософсько-естетичних орієнтацій й головне - втрата американським літературознавством пануючого положення в теоретико-літературній думці Заходу обумовили відмову багатьох дослідників від створення робіт узагальнюючого характеру. Розвиток американської критики новітнього часу потрапив у залежність від західноєвропейського

філософсько-естетичного контексту, що свідчило про переміщення центра дослідницької думки в області теорії літератури зі США в Європу. В американському літературознавстві з 1957 по 1977 роки можна виділити п'ять головних течій, що хронологічно випливали один за одним: 1) міфокритика; 2) екзистенціалістська критика; 3) феноменологічні школи; 4) структуралізм; 5) постструктуралізм, що пізніше змінився деконструктивізмом. Міфокритика Н. Фрая й феноменологія - два найбільш яскраві приклади подолання методології «ньюкритицизму».

6. Основні тенденції розвитку літературознавства в 1970- 1980-ті рр.

Французький структуралізм викликав спочатку різко критичне до себе ставлення і в американському, і в англійському літературознавстві. Імпортовані із Франції теорії, не націлені на практичне використання й досить абстрактні, до того ж обтяжені складним термінологічним апаратом, не могли не зустріти ворожого відношення. Більше того, вони сприймалися як симптоми занепаду французької культури. І все-таки до середини 70-х років структуралізм завойовує популярність у США. Ф. Джеймсон, Р. Скоулз, Дж. Каллер на основі виявлення типологічної подібності з теоріями неокритиків здійснюють наполегливі спроби «інкорпорувати» структуралізм в американське літературознавство. Поширення структуралізму було обумовлено його звертанням до системи мови, первинною функцією якого оголошується не референтивна (що відсилає до контексту, до реальності), а символічна функція. Саме символічне розуміння функції літератури, що було широко розповсюджене в літературознавстві США, послужило сполучною ланкою між американською й французькою «новою критикою». Крім того, застосування структуралістських методів у літературознавстві знімало болісне для «нових критиків» питання про намір (інтенції) автора. Його вирішенням стала концепція Ж. Лакана про несвідоме бажання, що нібито керує художником. Піддалася перегляду також проблема «репрезентації», «імітації». З позицій структуралізму мова йде не про імітації дійсності літературою, але про повторення символічної структури, що породжує текст, оскільки мова сама визначає й детермінує реальність. Вихованих у дусі «нової критики» американців влаштовувала також відсутність ціннісного підходу в структуралізмі.

Іншою змістовною тенденцією в літературознавстві США 70-х років стала поступова, але явно відчутна зміна орієнтації: перехід від неопозитивістської моделі пізнання до феноменологічної, що постулює нерозривність суб'єкта й об'єкта в акті пізнання. Неокритичний розгляд художнього твору як об'єкта, що існує незалежно від його творця й сприймаючого його суб'єкта, змінюється розробкою комплексу проблем, пов'язаних з відношенням «автор - твір - читач». Найбільш концептуальні літературно-критичні школи цієї орієнтації: рецептивна критика, або школа реакції читача (Стенлі Фіш); школа критиків Буффало (Норман Холланд, Хайнц Ліхтенстайн, Де- від Блейх, Мюррей Шварц).

У Франції критика феноменологічної орієнтації оформилася в Женевську школу, або критику свідомості. Провідними представниками її були Ж. Пулє, Ж. Руссе, Ж.-П. Рішар, Ж. Старобінський; у США - Дж. Хілліс Міллер.

На формування цих шкіл вирішальний вплив справила літературно-критична думка Німеччини, що стає із середини 70-х років генератором ідей у літературознавстві Заходу. Рецептивно-герменевтичні дослідження західнонімецьких учених відчутно потіснили концепції французьких структуралістів, що перебували тоді в центрі літературознавчих суперечок, змінивши, у свою чергу, у даній ролі американську «нову критику».

У 70-і роки на Заході була ще досить сильна поляризація численних літературно-критичних шкіл за їхньою прихильності або до сцієнтистського, або до антропологічного типу побудови концепцій, що проявилася насамперед у протистоянні структуралізму й герменевтики. Але вже на початку 80-х років переважає тенденція вирівнювання літературно-критичних процесів у країнах Західної Європи й США, відзначена поверненням інтересу до культурно-історичного методу, до феноменології й герменевтики історичної школи. Одночасно підвищується увага до вивчення сприйняття художньої літератури, до ступеня засвоєння індивідом художніх досягнень минулого і його здатності бачити в них джерело формування власної свідомості. Вихідною методологічною передумовою більшості літературознавчих робіт стає об'єднання двох аспектів: вивчення історії виникнення літературного твору за допомогою герменевтичної інтерпретації збагачується вивченням історії впливу твору на читача за допомогою методу рецептивної естетики й соціологічних досліджень.

Непомірне розростання наукових досліджень в області літературознавства привело до усвідомлення необхідності перебороти методологічну різноголосицю. Здійснити це можна було не шляхом створення чергового нового методу, який брав би участь своїм власним критичним інструментарієм у перманентній суперечці, але шляхом літературного узагальнення, осмислення й обґрунтування своєрідності літератури в складі культури. Традиційне уявлення про універсальний метод в області гуманітарних наук пов'язувалося з герменевтикою. Саме герменевтика як метод тлумачення історичних фактів на основі філологічних даних уважалася універсальним принципом інтерпретації літературних пам'ятників. Предметом літературної й філософської герменевтики, як уже говорилося, є інтерпретація, «розуміння». Функція інтерпретації полягає в тому, щоб навчити, як слід розуміти твір мистецтва відповідно до його абсолютної художньої цінності. Інструментом інтерпретації вважається свідомість сприймаючої твір особистості, тобто інтерпретація розглядається як похідна від сприйняття літературного твору.

Теоретичне осмислення тлумачення й сприйняття літературного тексту у Німеччині в 70-і роки проходило в основному в рамках Констанцської школи критики. Найбільший інтерес представляли роботи глави цієї школи, професора Констанцського університету X. Р. Яусса і його колеги В. Ізера.

Серед інших прихильників рецептивно-герменевтичної орієнтації привертають увагу імена Р. Варнінга, П. Шонді, У. Нассена, К. Ваймара, Е. Лайбфріда, Е. Лобзьєна та ін. У Франції, на відміну від Німеччини, дослідники, які вели роботу в даному напрямку, не були об'єднані організаційно. Помітними були дослідження Ш. Грівеля, Ж. Леєнхара, Ф. Лежена, М. Пікара, Ж. Женетта, Ж. Полана. У США найбільш відомі своїми дослідженнями в області теорії тексту і його прочитання сучасниками М. Ріффатерр і С. Фіш. Активно ведуться дослідження в області літературної герменевтики й рецептивної естетики в Нідерландах (А. Кібеді-Варга, Т. Ван Дейк, П. де Мейер, X. Штейнмець), у Швейцарії (Л. Делленбах), в Італії (К. Ді Джіроламо).

В історичній (традиційній) герменевтиці раніше бачили фундамент формування гуманітарного знання, системну основу гуманітарних наук. Сучасна ж літературна герменевтика обходить ці питання й орієнтується на створення окремих інтерпретаційних методик і моделей. До середини 60-х років герменевтика була далека від тенденції, що панувала в західному літературознавстві, - розглядати художній твір як замкнуту структуру, акцентувати увагу на умовах і функціях сприйняття мистецтва. Однак сучасна літературна герменевтика змушена враховувати структуралістські, лінгвістичні й комунікативні концепції, оскільки саме вони ґрунтуються на ідеї про наявність у творчому акті не тільки автора й повідомлення, але й «споживача» мистецтва. Сучасна літературна герменевтична інтерпретація (явище більш багатопланове в порівнянні з класичною герменевтичною інтерпретацією) увібрала в себе й асимілювала багато актуальних проблем літературознавства й філософії XX в.

Найважливішою тенденцією, що також свідчить про вирівнювання літературно-критичної думки в країнах Заходу в другій половині XX в., є бурхливе вторгнення в літературознавство постструктуралізму з його відмовою від логоцентризму західної філософської традиції. Вся друга половина XX сторіччя характерна поширенням широкого й впливового інтердисциплінарного ідейно-естетичного напряму, що одержав назву «постструктуралістсько-деконструктивістсько-постмодерністський комплекс» (І. Ільїн) й охопив різні сфери гуманітарного знання, у тому числі й літературознавство. Його теоретиками стали французькі дослідники Ж. Лакан, Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж.- Ф. Ліотар та ін. Яскравим прикладом зрушення від структуралізму до постструктуралізму стала книга Р. Барта «S/Z» (1970).

Постструктуралізм поступово визрівав у надрах структуралізму й аж до середини 70-х років продовжував існувати паралельно з ним. Лише до початку 80-х стала відчутною зміна парадигми усередині структуралізму: розрив з попередньою традицією. Поширення ідей постструктуралізму в США наприкінці 70-х років, що одержали назву «деконструктивізм», і публікація так званого «Єльського маніфесту» (1979) змусили дослідників визнати постструктуралізм самостійною течією у літературознавстві.

Ключовою фігурою постструктуралізму безперечно, є французький семіотик, філософ, культуролог Жак Дерріда, чиї численні праці, - починаючи із книжки «Голос і феномен: Введення в проблему знака у феноменології Гуссерля» (1967) і до роботи «Психея: Відкриття іншого» (1987), - характеризують його і як літературознавця. У діяльності цього вченого реалізовано глибинний взаємозв'язок основних напрямків теоретичної думки Заходу в XX сторіччі, що дозволило американському філософові Дж. Кануто в книзі «Радикальна герменевтика: Повтор, деконструкція й герменевтичний проект» (1987) назвати французького вченого продовжувачем «герменевтичного проекту» Гуссерля й Хайдеггера.

Ж. Дерріда сполучав трансформацію герменевтики з рішучою критикою основного принципу структуралізму - «структурності структури». Він став ключовою фігурою й у формуванні американського деконструктивізму. Широке поширення концепції Ж. Деррида одержали лише наприкінці 70-х років, коли з'явилися переклади робіт «Про граматологію» (1976), «Мовлення й феномени» (1978), «Письмо та відмінність» (1978) і після прочитання ним курсу лекцій у провідних університетах США.

Деконструктивізм у США був представлений спочатку невеликою групою критиків: X. Блум, Е. Донато, Поль де Ман, Дж. Хартман, Дж. Хілліс Міллер і Дж. Ріддел. До кінця 70-х до них приєдналися молодші - Ш. Фелман, В. Джонсон, Дж. Мелман, Г Співак та ін. Вони утворили так звану Єльську школу, що проіснувала до середини 80-х років.

Загалом деконструктивізм почав різку критику і структуралізму, і герменевтичної феноменології. Відповідно до цього, а також внаслідок того, що деконструктивізм віддає перевагу «деструктивній дії» нерідко він іменується постструктуралізмом, або «постфеноменологією».

Багато американських деконструктивістів починали в руслі феноменології й пройшли шлях до деконструктивізму, минаючи структуралізм, тому що в США і структуралізм, і деконструктивізм виникли як альтернативи феноменології приблизно в те саме час. Так, Каллер, Прінс, Ріффатерр, Скоулз вибрали структуралізм, тоді як П. де Ман, Донато, Риддел, Міллер - деконструктивізм. Саме вони раніше були феноменологами. Молоді американські критики, що отримали освіту в 60-70-і роки, стали постструктуралістами, не маючи структуралістської практики, і постфеноменологами, не пройшовши школи феноменології. Багато американських деконструктивістів, вихованих на концепціях «нової критики», сприйняли в Жака Дерріди лише методикутекстуального аналізу, а його філософська проблематика залишилася за межами їхніх інтересів.

Соссюрів структуралізм Ж. Дерріда характеризував як останній пункт логоцентризму західної метафізичної традиції, що йде від Платона й Аристотеля до Хайдеггера й Леві-Стросса. Матрицею логоцентризму було визначення «буття як присутності». Письмо оцінювалося як певна присутність голосу, вторинне мовлення, як засіб виразити голос як інструментальний замінник присутності. Динаміка такого «фоноцентризму» увібрала в себе цілий культурний звід аксіологіч- них опозицій: голос/письмо, свідоме/несвідоме, реальність/образ, річ/знак, означуване/означаюче, - де перший термін має привілейоване становище. Структуралізм Соссюра, як уважав Ж. Деррида, розташовується усередині цієї епістемологічної системи. На противагу структуралізму Ж. Деррида стверджував, що письмо (ecriture) - джерело, початок мови, а аж ніяк не голос, що транспортує сказане слово.

Він перевернув традиційні логоцентричні полярності: письмо/голос, несвідоме/свідоме, означаюче/означуване.

Дерріда переглянув логоцентричну концепцію структури, відповідно до якої структура залежала від центра. Функція центру полягала в стабілізації елементів системи, якою б вона не була: метафізичною, лінгвістичною, антропологічною, науковою, психологічною, економічною, політичною або теологічною. Якою б складною не була логоцентрична система, центр структури гарантує її збалансованість і організованість. Всі традиційні центри мали одну мету - детермінувати «буття як присутність». Навколо центру йшла гра елементів структури, але сам він у ній не брав участі. Центр обмежував вільний рух або гру структури; трансформація або перестановка членів заборонялася. Розрив із традицією відбувався в той момент, коли структурність структури стала предметом рефлексії, коли виникла думка про те, що центра немає, що центр не має природного місцезнаходження, що він не є постійне місце, а «є функція, не-місце, де йде постійна гра підстановок знаків» (Ж. Дерріда).

Новизна підходу деконструктивізму до поняття структури - у звільненні від установки на центр, яким би й де б він не був, у досягненні абсолютної відсутності центру. Точно так само немає такого слова, яке містило б походження його смислу. Смисл слів не в них, а між ними, і мова - усього лише система розходжень, що відсилають всіма елементами один до одного. Слова-ключа не існує, так само як і центру. Саме тоді, коли центр відсутній, мова вторгається в область універсальної проблематики; усе стає мовленням, тобто системою, у якій центральне позначення ніколи в абсолютному смислі не присутнє поза системою; відсутність трансцендентного позначуваного розширює нескінченно поле й гру значень.

Таким чином, Ж. Дерріда виділив дві історичні моделі інтерпретації - логоцентричну й деконструктивну. Він почав деконструктивну атаку на логоцентризм структуралізму. Деконструктивізм відрізняється від структуралізму своїм скептицизмом стосовно лінгвістичної стабільності, структурності як такої, філософського бінаризму, метамови. Смерть суб'єкта, проголошена структуралізмом, була посилена деконструктивізмом, що проголосив смерть людини й гуманізму.

Теорія мови деконструктивістів розмивала прихильність мови до концепцій і референтів. Мова детермінує людину більше, ніж людина детермінує мову. Мова конституює буття; ніщо не стоїть за нею. Екстралінгвістична реальність - ілюзія. Поза текстом немає нічого. Наріжний камінь деконструктивізму - текстуальність, що заволодіває онтологією. Літературний текст не річ у собі, але відношення до інших текстів, які, у свою чергу, також є відношеннями. Вивчення літератури, таким чином, - це вивчення інтертекстуальності. Не існує нериторичної, чи наукової метамови критичного письма, як би не ратували за неї структуралізм і семіотика. Літературна критика не може здійснити строго «науковий» аналіз літературного тексту. Редукувати текст до «правильного», єдиного, гомогенного прочитання - значить обмежити вільну гру його елементів.

До середини 80-х років про деконструктивізм у західній критиці було написано більше, ніж про яку-небудь іншу школу чи рух. Деконструктивісти США зайняли міцні позиції в університетах, провідних видавництвах і журналах, очолили багато професійних організацій.

7. Літературознавство на межі ХХ -ХХІ ст.

В останньому десятилітті XX ст. з'явилися праці, автори яких намагалися провести діалог між прихильниками деконструкції та її противниками. Так, професор Каліфорнійського університету Джон Елліс у книжці «Проти деконструкції» (1989) критикує деконструктивізм за його демонстративну відмову від загальних логічних підстав, які дають можливість створення теорії літератури як науки. Елліс уважає, що за зовні ефектними твердженнями стоять трюїзми, позбавлені всякого інтересу й продуктивності: «Коли говорять, що всяка інтерпретація не може вичерпати до кінця свій предмет, то висловлюється загальне місце; тільки деконструктивіст нормальну обмеженість усякої інтерпретації перетворює в аргумент проти об'єктивності взагалі, та й проти інтерпретації як такої».

За нашумілою концепцією текстуальності й «гри знаків» Елліс бачить слушне, але аж ніяк не нове «уявлення, що текст невичерпний». Продуктивність критики пов'язана, за Еллісом, зі здатністю знаходити нові рішення усередині традиції й на основі нормативних оцінок, а не у створенні «задиристих гасел» і «квазіальтернативної мови». Самим несприятливим наслідком поширення деконструктивізму Елліс уважає глибоко властивий йому «антитеоретичний характер». Деконструктивізм викликав хаотичний потік критичних робіт, де наявна підміна «справжньої теоретичної рефлексії ілюзорною».

Комплекс постструктуралізму-деконструктивізму наприкінці сторіччя став розвиватися убік усвідомлення себе як філософії постмодернізму, тим самим істотно розсунувши сферу свого застосування й впливу. Характеризуючи себе як найбільш адекватний черговому «кін

цю століття» менталітет, він почав осмислюватися як вираження «духу часу» у всіх сферах людської діяльності, і насамперед у мистецтві.

Новації в гуманітарних науках, у тому числі й у літературознавстві, були зустрінуті так активно тому, що вони, здавалося, сприяли появі нових цінностей. На зміну традиційним принципам, на основі яких ми оцінювали нашу поведінку: гуманізм, етика, самообмеження, - очікували приходу епохи індивідуальної свободи, самоздійснення, повної реалізації себе. Але сп'яніння перетворенням усіх цінностей, зняття постмодерном проблеми відчуження вилилося наприкінці XX ст. у зняття самої проблеми реальності. «Вона не просто відчужується, упредметнюється або обессмислюється - вона зникає, а разом з нею зникає й загальний субстрат людського досвіду, заміняючись безліччю знаково-довільних і відносних картин світу».

Відбулася кардинальна трансформація всієї сфери гуманітарних наук - філософії, історії, літературознавства, лінгвістики, психології, соціології. Поступово зникла традиційна замкнутість цих наук у самих собі, у своєму предметі досліджень внаслідок зміни самого цього предмета. Прозорість кордонів між гуманітарними дисциплінами, що існувала й раніше, зробилася більш явною в силу того, що в центрі наукових інтересів і дослідницьких зусиль постала проблема культурної свідомості, специфіка історичної ментальності, загальна для всіх гуманітарних наук. Недарма такий широкий резонанс одержала концепція епістеми М. Фуко - особливого типу ментальності в розумінні історії як ряду перервностей, чи концепція політичного несвідомого Ф. Джеймсона як не усвідомлюваної письменником обумовленості його поглядів домінантними розумовими структурами його часу.

Саме проблема непроясненності для сучасників свого власного мислення стала предметом дослідження теоретиків-гуманітаріїв і насамперед філологів, що присвятили себе аналізу внутрішньої суперечливості художніх текстів. У руслі цих шукань виникли теорії симулякрів Ж. Бодрійяра; шизофренічного дискурсу Ж. Дельоза; концепції, що базуються на тезі Ж. Лакана про взаємодію в структурі свідомості реального, уявлюваного й символічного начал.

Одне з найбільш стійких уявлень про культуру - це розуміння функціонування її як культурного несвідомого, котре лише в міру віддалення в минуле дає можливість дослідникам усвідомити й про- інтерпретувати його. Відчутна історична дистанція й пропонований компаративістикою порівняльний аналіз різних національних і історичних типів ментальності створюють умови для духовно-наукової орієнтації в рамках гуманітарного знання новітнього періоду.

Переорієнтація з вивчення літератури на дослідження культурної свідомості спонукає літературознавців до активного вивчення культурних феноменів самого різного характеру, щоб шляхом їхнього критичного зіставлення спробувати виявити й зафіксувати основні закономірності культурного життя сучасності.

Ця тенденція одержала термінологічне визначення як культурні дослідження, що сформувалися в 1980-і роки. Дослідники цього напрямку висунули аргумент, відповідно до якого культурний дискурс конституює як основу соціального існування, так і основу персональної особистості. Завдання культурних досліджень полягає у вивченні всієї мережі культурних дискурсів, що неминуче підвищує авторитет компаративістського методу аналізу.

У США в руслі культурних досліджень яскраво позначився специфічний аспект посткультурних досліджень, що увібрав у себе постколоніальні дослідження, проблеми культурного прикордоння, культурної критики, чорної естетики. Всі разом ці явища дали підстави для виникнення цілком нового культурного феномена, що одержав назву мультикультуралізму, або мультикультурного проекту. Провідні його творці - палестино-американський критик Едвард Саїд (у книзі «Культура й імперіалізм», 1993), індійці за походженням Гайятрі Чакраворти Співак і Фанон Хомі Баба (у книзі «Визначення місця культури», 1994), афро-американець Г Л. Гейтс-молодший - оцінюють мультикультуралізм як дискурс «культурної розмаїтості», «посткультурний дискурс», що дозволяє говорити про «раптовий розрив сьогодення» на рубежі ХХ-ХХІ століть і створює можливість реалізувати глобальні тенденції в культурі на основі плюралістичної культурної парадигми, полікультури.

Прихильники логоцентризму й культурної гомогенності вважали західний характер цінностей універсальним; однак надані мультикультуралізмом можливості для самовираження раніше «невидимим» культурним групам наприкінці століття виступають як новий постсучасний проект. Мультикультуралізм особливо яскраво себе проявляє у США через специфіку американської культури, пов'язаної із проблемами регіональної, етнічної, расової ідентифікації. Як стверджує відомий російський дослідник явищ мультикультурності М. Тлоста- нова, «слова, які ще зовсім недавно мали нейтральний або суто позитивний зміст - «універсальність», «якість», «асиміляція», «європейський модернізм», - раптом стали сприйматися в колись помірному і нерідко підкреслено аполітичному академічному середовищі як ознаки реакційної схильності до культурного неоколоніалізму й імперіалізму. Їхнє місце в центрі сучасних культурних дебатів зайняли нові поняття - «розмаїтість», «релятивізм», «культурні розходження», «інакшість», а також модна в останні роки поетика й політика самовизначення «іншого»».

Характерним є саме переосмислення поняття «пост» (post), що трактується тепер не стільки як «після» (постмодернізм), але як якийсь «пост», маяк, нова точка відліку, що означає завершення, радикальне переосмислення того, що було раніше. Саме про це пишуть А. Адам і X. Тіффін у книзі «За останнім рубежем: Теорія постколониализму й постмодерну».

Осмислення цих нових тенденцій, що захопили в останні десятиліття XX ст. увага культурологів і літературознавців не тільки Америки, але й Великобританії, Франції, Канади, Нової Зеландії, Африки, Австралії, - завдання вчених нового сторіччя.

Не менш актуальним завданням учених сьогодні є також аналіз зв'язку гуманітарних, зокрема літературознавчих, проблем із загальними для сучасної дійсності проблемами глобалізації й регіоналізму. Американський учений Дж. Пайзер у статті «Ґетевська парадигма «світової літератури» і сучасна культурна глобалізація» задається питанням, наскільки ідея Ґете про світову літературу, висунута в 1827 р., застосовна до сучасної ситуації. Критик знаходить цю ідею пророчою, оскільки «одночасно із глобалізацією світової економіки була створена й справжня світова література - глобальна література». Ґете, на погляд Пайзера, по суті передбачив своєю концепцією «сучасний культурний транснаціоналізм». При цьому критик закликає відмовитися від статичного трактування «світової літератури» як «сукупності зразкових текстів усіх часів і народів». «Світова література» повинна, на його погляд, стати динамічною концепцією, що описує процес «розпаду дискретних національних традицій», народження «глобального літературного ринку» і формування «універсального мультикультуралізму».

Висновки. Таким чином, панорама новітнього літературознавства виглядає надзвичайно строкатою і багатоплановою.

У ХХ ст. істотної трансформації зазнала вся сфера гуманітарних наук: філософія, історія, культурологія, психологія, соціологія, лінгвістика, літературознавство. Поступово зникала традиційна замкнутість цих наук у самих собі, у предметі тих чи інших досліджень внаслідок зміни самого цього предмета.

Основними тенденціями розвитку сучасної науки про літературу є плюралістичність методології, пошук адекватних методів прочитання літературного тексту і зв'язку з іншими сферами гуманітаристики.



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити