Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина І - 2013
РОЗДІЛ 1. Фондові лекції з дисциплін циклу професійної та практичної підготовки для студентів ОКР «Бакалавр» з галузі знань 0203 Гуманітарні науки
за напрямами підготовки 6.020303 Філологія*Мова і література (англійська); 6.020303 Філологія* Мова і література (німецька); 6.020303 Філологія* Мова і література (російська)
І.Ю. Голубішко, старший викладач
Іспанська література XVII століття. Поезія. Проза
Дисципліна. Зарубіжна література ХVІІ-ХVШ ст.
Вид лекції: тематична Дидактичні цілі:
Навчальні: ознайомити студентів зі специфікою розвитку іспанської літератури ХVІІ ст.: розглянути різні точки зору щодо поняття іспанського бароко, перш за все у поезії, особливості світобачення іспанських письменників даного періоду (Л. Гонгора, Ф. Кеведо та ін.).
Розвиваюча: поглибити навички аналізу світового літературного процесу з позицій сучасного літературознавства; розширити філологічний і загальнокультурний кругозір студентів.
Виховні: формувати у студентів розуміння світу на основі естетичних уявлень, виховувати риси творчої особистості, здатність отримувати задоволення від процесу здобуття знань і власне предмета навчання.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія, культурологія, образотворче мистецтво.
Основні поняття: класицизм, бароко, маньєризм, гонгоризм (культеранизм, культизм), концептизм, символ, метафора, пікаро, крутійський (пікарескний, шахрайський) роман.
Навчально-методичне забезпечення: мультимедійна презентація.
План
1. Іспанська держава у ХVІІ столітті.
2. Основні тенденції розвитку літератури Іспанії ХVІІ століття. Особливості світобачення іспанських письменників цього періоду.
3. Поетичний світ іспанського бароко. Л. Гонгора.
4. Розвиток прози. Ф. Кеведо-і-Вільєгас.
Рекомендована література
1. Балашов Н.И., Степанов Г.В. Испанская литература ХУІІ в. / Н.И. Балашов, Г.В. Степанов. - М. : Наука, 1983. - 439 с.
2. Гарсіа Лорка Ф. Поетичний образ у дона Луїса де Гонгори // Ф. Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво / Упорядк., перекл.,передм. та примітки М. Москаленка. - К. : Мистецтво, 1975. - С. 49-77.
3. Курціус Е.Р. Європейська література і латинське середньовіччя / Е.Р. Курціус; переклад А. Оніщенка. - Львів : Літопис, 2007. - 752 с.
4. Наливайко Д.С. Бароко і драма Кальдерона «Життя - це сон» / Д.С. Наливайко // Тема. - 2000. - № 1. - С. 5-17.
5. Устинов И.В. Метафора в испанской поэзии XVII века в её современном осмыслении / И.В. Устинов // XVII век в диалоге эпох и культур : Материалы научной конференции. Серия «Symposium». Выпуск 8. - СПб. : Изд-во Санкт-Петербургского философского общества, 2000. - С. 29.
Текст лекції
1. Іспанська держава у XVII столітті.
Іспанія раніше інших європейських держав була втягнутою у процес первинного накопичення капіталу, що розпочалося з відкриття і колонізації Америки. Епоха великих географічних відкриттів і колоніального пограбування призвела до зіткнення між естетичними і філософськими концепціями, з одного боку, і конкретною дійсністю, з іншого, що отримало реальне втілення. Обожнена людина Відродження, діючи в ім'я й на славу церкви і корони, руйнувала творіння рук людських і проливала кров на завойованому континенті.
Розвиток загальнонаціональної свідомості призводив до знищення обласних художніх шкіл, однак сприяв виникненню своєрідних національних форм мистецтва і не заважав виникненню інтернаціональних європейських рис у літературі, живопису і світосприйнятті. Але значною перепоною у розвитку індивідуальної, в тому числі і художньої, свідомості була церква, яка відрізнялась особливою реакційністю. Церква змогла перетворити літературу на рупор своїх ідей. Інквізиція, яка заперечувала всі природні права людини, встановила жорстку цензуру, відкрито слідкувала за письменниками, книготорговцями і читачами, чинилися гоніння на всяку наукову і технічну думку, занепадала освіта.
Таким чином, розквіт іспанської літератури, а також інших видів мистецтва, перебував у різкому контрасті з кризою суспільства. Багатства, які рікою текли до країни, не сприяли економічному розвитку, а, скоріше, навпаки знищили його, у суспільстві наростав дух авантюризму і презирливого ставлення до праці. Як наголошує Д. Наливайко: «У XVII століття Іспанія ще вступала, хоча й значною мірою, позірно, наймогутнішою державою Європи, а виходила з нього державою другорядною, втративши свої позиції в усіх сферах».
Однак вона все ж таки дала людству зразки височайшого мистецтва, особливо в літературі.
2. Основні тенденції розвитку літератури Іспанії ХУІІ століття. Особливості світобачення іспанських письменників цього періоду.
ХVІІ ст. в європейській літературі - це доба бароко. Вона охоплює значну частину «золотого віку» іспанської літератури, але його межі не співпадають з ХVІІ сторіччям: розпочався він у вісімдесятих роках ХVІ ст., коли ще писав свої твори Сервантес, а завершився у другій половині ХУІІ ст. Як зазначає Д. Наливайко, іспанська література бароко «відзначається ідейно-тематичним багатством, інтенсивністю художніх пошуків і висотою звершень. На піднесенні перебуває іспанський роман, чи не вперше в історії літератури розкриваючи свої величезні можливості і багатоликість жанрових різновидів (роман шахрайський, авантюрний, інтелектуальний, психологічний тощо)». Вершиною романного жанру цієї доби в іспанській літературі дослідник вважає «Дон Кіхот» Сервантеса, вбачаючи в ньому архетип ново- часного роману. Крім того, продовжується епоха своєрідної іспанської поезії: слід відзначити творчість Л. Гонгори, Ф. Кеведо, Х. Мартінеса та ін. Але найвищого розквіту в цю добу досягає драматургія: твори пізнього Лопе де Вега, Тирсо де Моліни, Х. Аларкона, П. Кальдерона та ін. Можна сказати, що іспанська література того часу багато в чому (і змістовно, і формально) випереджала інші європейські літератури, відкриваючи нові перспективи розвитку.
Якщо згадати основні риси бароко, то стильовою ознакою іспанського бароко, безперечно, є метафоричність, доведена до абсолюту. У добу бароко метафоричною була сама модель світу, за допомогою метафори цей світ і пізнавався. Вважається, що, на відміну від митців ренесансу, з точки зору поетів і письменників бароко, істину слід шукати не в окремих речах і явищах природи і суспільства, не в їхньому фізичному бутті, а в динамічних зв'язках і співвідношеннях між ними. Наведемо думку відомого іспанського теоретика бароко і письменника Балтазара Грасіана, висловлену у трактаті «Дотепність, або Мистецтво розуму» (1648). Він підкреслював, що основне завдання митця - у розкритті зв'язків між речами і явищами. Головний засіб здійснення цього - метафора, адже вишуканий вираз - це передумова дохідливості дотепних думок. В тому ж трактаті Грасіан розповідає притчу про Істину, вірну подругу Розуму, яку весь час переслідує вічна суперниця, пишно оздоблена Неправда. Говориться про те, як Істина закликала на допомогу Дотепність. Остання запропонувала
Істині вдягнути на себе пишні шати Неправди, використати різного роду приємні вигадки, примхливі, складні форми, аби мати успіх. Адже суха істина нудна, а тому майже завжди недосяжна, оскільки нецікава. На думку критика, істина не декларується, вона виявляє себе сама, вона не раціональна, а інтуїтивна. Це краса думки, її імпульсу, який необхідно схопити у русі, і він не речовий. Тільки за такої умови можна зрозуміти оточуючий світ. Таким чином, Грасіан дотримується еклектичної комбінації концептизму і культизму, про що мова піде далі.
3. Поетичний світ іспанського бароко. Л. Гонгора.
Іспанська поезія цього періоду (як раніше рицарська література Провансу) представлена двома різновидами - поетичні твори «темного стилю» і «ясного стилю». Перший з них ще має назву культеранизм (культизм), або гонгоризм у європейській практиці, а другий - концептизм. Як вже наголошувалось, ці стилі являють собою два боки іспанського бароко, об'єднані загальними законами поетики. З точки зору деяких дослідників, розмежування цих понять стосується того, що основною ознакою культизму є форма, а для концептизму важлива глибина змісту. Але дослідник творчості Гонгори Дамасо Алонсо вважає, що концептизм з'явився на ґрунті гонгоризму, він не оперує складними, цікавими думками; більшість ідей, що висловлюються, є плодом винахідливості. Л. Шпітцер, досліджуючи іспанське бароко, підкреслює, що йдеться про нову форму, в яку вдягнені старі концепти, а «складність не є власне мисленням, це матриця для його оформлення». Отже, можна говорити, що гонгоризм - формалізована техніка, експресивне ускладнення змісту. Тому, на думку багатьох сучасних дослідників, різницю потрібно шукати саме у формальних методах, притаманних обом стилям. Як вважає І. Устинов, концептизм тяжіє до символу, а культеранизм (культизм) - до метафори.
Е.Р. Курціус, відомий німецький дослідник, наголошує на великій кількості наукових досліджень, присвячених розмежуванню концептизму й культизму. Але він підкреслює, що всі вони «незадовільні в тому розумінні, що оминають увагою відношення іспанського маньєризму до латинської традиції, ретельно роз'яснюючи його різні форми як здобутки Ренесансу, чи італійства <…> Той, хто виходить з французького погляду, вбачає в культизмі та концептизмі дві «небезпечні хвороби іспанського інтелекту» й пояснює їх тим, що Іспанія, на своє лихо, ніколи «не мала таких суворих вчителів, як Малерб, Во- ґель та Академія». Але, зрозуміло, подібні оцінки не придатні для за-
вдань історичного пізнання й естетичного поцінування. Курціус зауважує, що дослідники не помічають, латинського походження поняття культизм (від лат. culto). Дослідник робить висновок: «новітніша» філологія не може належно дати ради своїм завданням, якщо вважає, що може ігнорувати літературні твори, ознайомленість з якими для модерних авторів до кінця ХVІІ ст. була річчю самозрозумілою. Цілком природною, таким чином, є орієнтація певної частини іспанських поетів цього періоду в своїх естетичних пошуках на латинську традицію, творчі відкриття Квінтіліана, Сенеки, Овідія та ін., але це не робило їхню поезію менш національною.
Найяскравішим представником поетичного бароко в літературі Іспанії XVII ст. був Луїс де Гонгора-і-Арготе (1561-1627). Він народився у Кордові (місто в Андалусії, Південна Іспанія), освіту отримав у Саламанкському університеті, а 1585 року прийняв духовний сан. Згодом переїздить до Мадрида, де при королівському дворі отримує місце капелана. З можливих для дворянина того часу видів діяльності - «церква, море або палац» - Гонгора обирає церкву і палац. Але головним у його житті була поезія.
Він вважав, що мистецтво повинно служити небагатьом, колу вибраних. Засобом створення вченої поезії Гонгора обрав «темний стиль». На його думку, певна неясність висловлювань спонукає читача до роздумів, при цьому, щоб осягнути зміст, читач має бути більш інтелектуально обізнаним. Отже, Гонгора свідомо зашифровує свої поетичні тексти, звертаючись до штучно ускладненого синтаксису, використовуючи безліч неологізмів, перевантажуючи твори складними метафорами і перифразами. Гонгора відкривається читачеві не відразу. Щоб увійти у художній світ поета, його необхідно вивчити, подібно до того, як вивчають грецьких і латинських авторів. Один з головних дослідників Гонгори, вже згадуваний нами іспанський філолог Дамасо Алонсо, вважає, що саме в так званому «темному періоді» творчості Гонгора написав найкращі свої вірші. У поезіях автора переважають барокові мотиви суму, плинності життя, самотності та приреченості людини, прагнення гармонії та неможливості її досягти. Але митець протиставляє безнадії красу людських стосунків і досконалість мистецтва.
Намагання розбити творчість такого складного поета, як Гонгора, на періоди неминуче призводить до спрощення багатства його художнього світу. Тому умовно його творчість поділяють на два періоди: 1) до 1610 року і 2) після 1610 року і до смерті. Перший період позначений ліричними творами, що мають велику поетичну цінність (сонети, оди тощо). Сонети Гонгори займають важливе місце в його творчості, хоча в них і відчувається вплив кастильського послідовника Петрарки - Еррери. Але Гонгора якісно оновлює естетичні принципи знаного італійця. Багато нового вніс поет і в канонічну форму сонету. Новизна виявилась у семантико-синтаксичній будові строф, оригінальному розподілі слів-понять і дієслівних конструкцій, сміливому використанні рим. Тематика його сонетів надзвичайно широка і різноманітна: сонети любовні, еротичні, бурлескні, сатиричні (вони присвячені містам, країнам, окремим людям), хвалебні, що оспівують книги, людей, події тощо. Крім того, поет створює сонети-епітафії, сонети на випадок та ін. Наведемо приклад сонету Гонгори у різних перекладах.
Іще гаряче золото не в силі
З волоссям порівнятися твоїм,
Іще обличчям лагідно-ясним
Затьмарюєш ти вроду чистих лілій,
Іще на диво всім горять несмілі
Твої уста цвітінням запашним,
Іще не може дорікнуть нічим
Кришталь твоїй красі сипучо-білій,
А вже волосся, шия та вуста,
Все, чим пора квітує золота твоя, -
Усе - до лілій і кришталю,
Не тільки сріблом чи стеблом сухим
Стає поволі, а й відходить далі –
У землю, в тінь, у порожнечу, в дим.
Перкл. М. Москаленка
Пока руно волос твоих течёт,
Как золото в лучистой филиграни,
И не светлей хрусталь в изломе грани
Чем нежной шеи лебединый взлёт.
Пока соцветье губ твоих цветёт
Благоуханнее гвоздики ранней
И тщетно снежной лилии старанье
Затмить чела чистейший снег и лёд.
Спеши изведать наслажденье в силе,
Сокрытой в коже, в локоне, в устах,
Пока букет твоих гвоздик и лилий
Не только сам бесславно не зачах,
Но годы и тебя не обратили
В золу и землю, в пепел, дым и прах.
Перевод С. Гончаренко
У наведенному сонеті вражає надзвичайно багатий добір стилістичних прийомів поета: неочікувані метафори, вишукані епітети, анафори, що підсилюють плин часу, і в той же час - інтимно-розмовні інтонації.
Новації Гонгори спростили сонет, зробили його популярним. Але найбільше народна традиція виявила себе у романсах, а також піснях.
До другого періоду творчості поета належать «Сказання про По- ліфема і Галатею», всесвітньо відомий твір «Поеми самотності», що належать до «темного періоду». Але не все в них зводиться до естетства, примхливості, граничного ускладнення і витонченості. У «По- ліфемі» розповідається про кохання сина Посейдона, циклопа Поліфема, до прекрасної німфи Галатеї. Скоріше за все Гонгора взяв за основу байку з «Метаморфоз» Овідія, а не з «Одісеї» Гомера. Гігант Поліфем, переслідуючи німфу, вбиває її коханого Акіда. Боги змилостилися над горем красуні і перетворили мертвого юнака на річку. Але оповідь Гонгори не викликає того жаху, який міститься у античній фабулі. Інша відмінність - психологічне мотивування вчинків героїв. Всі почуття персонажів - закоханість, неподілене кохання, ревнощі, страждання, сум - дублюються і навіть підсилюються схожими явищами у неживій природі.
«Поеми самотності» - це твір, в якому майже відсутній сюжет. Він існує, але тільки в загальних рисах: юнак потерпає від загибелі корабля у морі, опиняється на острові. Його мешканці влаштовують на його честь свято. Сюжет традиційний, навіть банальний. В чому ж таємниця успіху цього твору, чому більше трьох століть сперечаються щодо його привабливості вчені? Співставлення простоти сюжетних ліній і барвистості описів наштовхує на думку, що така диспропорція невипадкова, полемічна, що саме в ній захована суть цього своєрідного маніфесту поезії культизму. Поет був майстром слова, наділений чуттям внутрішньої краси вірша. Сам Гонгора на захист «Поем самотності» писав: «Гадаю, що поема ця двічі робить мені честь. Якщо її оцінять знавці, вона принесе мені славу; шануватимуть мене й за те, що мова наша моїми трудами сягнула досконалості і величі латинської». Дійсно, такого володіння словом в іспанській літератури до нього не було.
Особливостям індивідуального стилю поета присвятив свою статтю «Поетичний образ у дона Луїса де Гонгори» (1926 р.) іспанський письменник Федеріко Гарсіа Лорка. Будучи поетом, Гарсіа Лорка був закоханий у творчість свого видатного попередника. Завдяки йому і групі молодих прихильників Гонгори, ім'я і творчість цього представника поетичного бароко стали відомими широкому колу сучасних читачів. У 1927 р. було відзначено 300-річчя з дня смерті Гонгори. Ця подія стала актом символічного об'єднання поетів, що згрупувалися навколо Ф. Гарсіа Лорки, і подарувала групі ім'я «покоління 1927 року». Після цього все, що створив Гонгора, який за життя не опублікував жодної книги (його вірші переписувались, а друкувалися лише в антологіях), входить у класичний канон. Його спадок немовби знову був відкритий на батьківщині і повернувся у вітчизняну і світову літературу. Лірика, поеми і драми Гонгори перевидаються, перекладаються. Стають об'єктом зацікавленості літературознавців усього світу. Одне з видань Гонгори (1948 р.) ілюстрував Пабло Пікасо.
4. Розвиток прози. Ф. Кеведо-і-Вільєгас.
Концептизм був також і стилем барочної прози в іспанській літературі. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. завершили своє існування рицарський і пасторальний романи. Розпочалася ера реалістичного за своїми тенденціями роману.
Видатним письменником, який своєрідно відобразив складнощі вступу Іспанії в сучасну епоху, був Франсіско Гомес де Кеведо- і-Вільєгас (1580-1645). Він походив з аристократичної родини і отримав широку освіту (громадянське і церковне право, математика, медицина, політика, мови давні і нові). Енциклопедичність знань, різнобічність творчих здібностей, політичні перипетії, індивідуальні якості дають можливість ставити Кеведо в один ряд з представниками доби Відродження. Але від них його відрізняє відсутність оптимістичної концепції природи, суспільства і людини. Титани Відродження були гармонічні, як та людина, яку вони показували в своїх творах. Кеведо був просякнутий протиріччями: речі не такі, якими здаються; світ нічого не вартий, адже він ніщо; єдина реальність - це небуття. Розповсюдивши такий погляд на сферу почуттів і емоцій, письменник доходить висновку, що не існує і моральних цінностей, які заслуговують позитивної оцінки. Звідси скептицизм, похмурість більшості його творів, в яких Кеведо відтворив сатиричну панораму Іспанії свого часу. Країна була охоплена не тільки економічним застоєм, але й моральним занепадом.
В цілому світ здається поетові хитким, мінливим, фантасмагоричним, а людина далеко не вершиною творіння, її доля непередбачена. Як він говорить в одному з сонетів, «честь не в пошані, але пошана в шанобі». Характерні риси стилю Кеведо - реалістичний гротеск, поєднаний з песимістичною іронією. Спочатку він писав сатири звичаїв і побуту, в яких превалює сатирично-гумористичний настрій (памфлети «Родовід дурнів», 1597 р., «Пояснення і походження Глупоти», 1598 р.). Пізніше з'являються гнівні соціально-політичні сатири, яскравим зразком яких є всесвітньо відомий шедевр «Сновидіння», вперше опублікований у 1627 р. Ця збірка була заборонена інквізицією; сучасні дослідники порівнювали її з живописом І. Босха. У п'яти сатиричних новелах-сновидіннях («Сновидіння страшного суду», «Сновидіння аду», «Шалений альгуасил», «Світ навиворіт», «Сновидіння смерті») у фантастичній формі відтворюються реальні ситуації, які свідчать про невиліковні хвороби, що охопили всі ланки іспанської суспільної будови. Співчуття Кеведо викликає лише народ, який страждає від лихоїмства, користолюбства, просвітницького невігластва, лицемірного обману тих, хто тримає владу в своїх руках. У письменника немає культу могутності слова, яке немовби саме по собі може відкрити потаємний сенс світу речей. На відміну від культистів, Кеведо накладає словесну сітку на нову дійсність, що заявила про себе у XVII столітті. Концептизм Кеведо - це не поза і не бажання втекти у світ чистого мистецтва, він виникає завдяки емоційному сприйняттю мозаїчно-безладної картини життя.
Демократична спрямованість і реалістичні тенденції творчості Кеведо відбилися в романі «Історія життя пройдисвіта на ім'я дон Паблос, приклад волоцюг і дзеркало шахраїв» (коротка назва «El Buscon» - «Пройдисвіт»), опублікованому в 1626 році. Дон Паблос - це пройда, породження дійсності Іспанії, яка вступає в нову епоху. Він - пікаро й існує немовби поза класами, суспільними групами і прошарками. Це дає герою можливість вільно пересуватися не тільки в географічному просторі, але й в соціальному. Письменник в цей час вивчає в усіх подробицях зв'язок між «вільним» пікаро і середовищем, яке складається з пройдисвітів різних рангів, серед них зустрічаються і вищі сановники, яких автор неочікувано поєднує, створюючи несподівані сполучення і комбінації. Розглянемо, що означає «пікаро». Це люди без певного місця проживання, які відрізняються аморальністю і заповзятливістю. Бездомними злодюжками вони стають через соціальні обставини. У більш пізніх романах з'являються «пройдисвіти за покликом», для них таке життя стає засобом досягнення соціальної свободи. Усі загальнолюдські ідеали у душі пікаро спотворюються. Це стосується його уявлень про честь, працю, кохання тощо. Принцип реалістичної заданості, обумовленості героя середовищем і обставинами передбачає зміну типових рис пікаро в залежності від нового середовища і нових обставин. Іншими словами, цей герой - пристосуванець. Отже, пікаро - це не жанрова вигадка, а соціальний тип, що прийшов у літературу з життя.
Особливий жанр прозових творів Кеведо, про який майже не говориться в літературних оглядах, складають численні (більше двохсот) листи, які відображають різні етапи творчості письменника, подробиці літературних полемік, перебіг політичної діяльності та труднощі особистого життя. Це філософські листи, листи-есе, листи-трактати, наповнені вченою премудрістю, просякнуті проповідницьким пафосом, серйозні, жартівливі, їдкі. «Лист до Найхристияннішого короля Людовика ХІІІ», що належить перу Кеведо - один з перших європейських зразків «відкритого листа». На жаль, ім'я цього визначного художника було забутим на теренах літератури подальших періодів. У ХІХ ст. до Кеведо намагався викликати інтерес Проспер Меріме, який написав про нього працю «Дослідження про життя і твори Франсіско Кеведо». Але інтерес до творчості та особистості письменника відродився на батьківщині та за її межами лише у ХХ столітті.
Ще одним визначним прозаїком Іспанії справедливо вважається Балтазар Грасіан-і-Моралес (1601-1658), про якого ми вже згадували. В літературному спадку Грасіана головне місце належить роману «Критикон» (1651-1657). Він складається з трьох частин, які мають назву «Кризи». Ці три частини відповідають трьом періодам людського життя (дитинство й отроцтво, зрілий вік, старість). Кри- тило, який пережив аварію корабля, представник світу цивілізації й культури, опинившись на острові Святої Єлени, зустрічає «природну людину» Андреніо, що живе у печері, вигодуваний і вихований тваринами. Розпочинається «виховна подорож» цивілізованим світом. Ця подорож доводить, що справедливе життя існує тільки в уяві Кри- тила, котрий спостерігає неспокійне людське існування як сторонній спостерігач. Автор примушує свого героя Андреніо побачити сучасну Іспанію очима незаангажованої «натуральної людини» - ефектний прийом, який використає Вольтер у повісті «Простак». Моральна алегорія в Грасіана часто переходить у символ, що має цілком зрозуміле значення. Цей прийом теж, безумовно, вплинув на письменників доби Просвітництва.
Помітним явищем у здобутку письменників-прозаїків Іспанії цієї доби була історична проза, яка мала, перш за все, дидактичне значення. Найбільш відомими були: Хуан де Маріана (1536-1624) автор «Історії Іспанії»; Антоніо де Соліс-і-Ріваданейра (1610-1686) автор «Історії завоювання Мексики». Зупинимось подрібніше на останньому творі. Якщо опис флори і фауни Мексики, хоча і запозичений, поступався замальовкам очевидців тільки у жвавості та безпосередності, то розповідь Соліса про справи і діяння конкістадорів, а особливо оцінка конкісти індіанцями, разюче відрізняється від бачення цієї картини багатьма хроністами. Його твір - це романтизована повість про конкісту, але без жорстоких подробиць і без негативних оцінок. Адже діяльність конкістадорів повинна була оцінюватись тільки позитивно.
Загальні висновки. Отже, підсумовуючи все сказане, наголосимо, що не єдиним, але визначальним, художнім принципом епохи стало звернення до реальної дійсності. Йому були притаманні риси явища, що тільки зароджується і не сформувалося остаточно. Звідси - його стильова невизначеність (наявність культизму і концептизму в поезії, наприклад). Але така свобода від жорстких стильових норм, можливо, і сприяла становленню іспанської поезії ХУІІ ст. як оригінального явища в світовій літературі.