Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина І - 2013

РОЗДІЛ 2. Фондові лекції з дисциплін спеціальної підготовки для студентів ОКР «Спеціаліст» з галузі знань 0203 Гуманітарні науки за спеціальностями 702030302 Мова і література (англійська); Мова і література (німецька); Мова і література (російська)

В.С. Кшевецький, кандидат філологічних наук, доцент

Категорія інтертекстуальності в порівняльному літературознавстві

Дисципліна: порівняльне літературознавство Вид лекції: тематична Дидактичні цілі:

Навчальні: ознайомити судентів зі становленням та джерелами виникнення концепції інтертекстуальності, допомогти засвоїти основні значення терміну «інтертекстуальність», продемонструвати на конкретних прикладах типи і форми міжтекстової взаємодії.

Розвиваючі: розвивати навички інтертекстуального аналізу художнього твору.

Виховні: формувати у студентів вміння слухати і чути, організованість, культуру мовлення та спілкування, творчий склад мислення тощо.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія літератури, культурологія, мовознавство, психологія, теорія літератури, філософія, філософія літератури, фольклор.

Основні поняття: архітекстуальність, анаграма, гіпертекстуальність, діалогічність, інтертекст, інтертекстуальність, метатекстуальність, паратекстуальність, пародія, претекст.

Навчально-методичне забезпечення: мультимедійна презентація.

План

1. Категорія інтертекстуальності як галузь порівняльного літературознавства. Джерела виникнення концепції.

2. Основні тлумачення терміну «інтертекстуальність».

3. Типологія міжтекстової взаємодії.

Рекомендована література:

1. Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. - М.: Прогресс, 1989. - С. 413-423.

2. Будний В., Ільницький М. Порівняльне літературознавство. - К.: Києво-Могилянська академія, 2008. - С. 241-278.

3. Фатеева Н.А. Контрапункт интертекстуальности, или Интертекст в мире текстов. - М.: Агар, 2002. - С. 120-160.

4. Ямпольский М. Память Тиресия. Интертекстуальность и кинематограф. - М.: Культура, 1993. - С. 32-53.

5. Кристева Ю. Бахтин. Слово. Диалог и роман // Вестник Московского ун-та. Сер. 9. Филология. - 1995. - № 1. - С. 97-124.

6. Руднев В.П. Словарь культуры ХХ века: Ключевые понятия и тексты. 2-е изд. - М.: Аграф, 1999. - 384 с.

Текст лекції

1. Категорія інтертекстуальності як галузь порівняльного літературознавства. Джерела виникнення концепції.

Проблема інтертекстуальності є актуальною у сучасному літературознавстві. Сьогодні існує багато поглядів на це явище, і ці погляди іноді суперечать один одному. Ми розглянемо найбільш загальноприйняті і відомі з них, що дозволить окреслити перспективу майбутніх наукових пошуків.

Термін «інтертекстуальність» був уведений структуралістом Юлією Кристевою у 1967 році у статті «Михайло Бахтін: слово, діалог, роман» і відтоді безліч разів використовувався у різних цілях з різним значенням. За влучними словами літературознавця Вільяма Ірвіна, термін «мав майже стільки значень, як користувачів - від вірних оригінальній версії Кристевої до тих, хто використовував його у стилістичному значенні, маючи на увазі алюзію або вплив».

Кристева ввела термін «інтертекстуальність» для того, щоб синтезувати структурну семіотику Фердінана де Соссюра з діалогізмом Михайла Бахтіна. Для Кристевої «поняття інтертекстуальності замінює поняття інтерсуб'єктивності», коли ми усвідомлюємо, що значення не передається безпосередньо від автора до читача, а за посередництва чи фільтрації «кодами», переданими автору і читачу іншими текстами. Наприклад, коли ми читаємо «Улісс» Джеймса Джойса, ми декодуємо його як модерністський літературний експеримент, або як відповідь на епічну традицію, або як частину якогось іншого дискурсу, або як частину усіх цих дискурсів одночасно. Це інтертекстуальне бачення літератури підтримує концепцію, що значення художнього твору знаходиться не в самому творі, а у його читачах (глядачах, слухачах).

Витоки теорії інтертекстуальності філологи вбачають у трьох основних джерелах - діалогічній концепції М.Бахтіна, теоретичних поглядах Ю.Тинянова та теорії анаграм Ф. де Сосюра.

Михайло Бахтін у праці «Проблема змісту, матеріалу і форми в словесній художній творчості» (1924), описуючи діалектику існування літератури, зазначив, що окрім даної художнику дійсності він також має справу з попередньою і сучасною йому літературою, з якою він перебуває в постійному “діалозі”, який слід розуміти як боротьбу письма з існуючими літературними формами. Розвиваючи теорію діалогу, Бахтін писав: «Стенограма гуманітарного мислення - це завжди стенограма діалогу особливого виду... Це зустріч двох текстів - готового і тексту, що створюється, це зустріч двох суб'єктів, двох авторів. Текст - не річ, а тому другу свідомість, свідомість сприймаючу, ніяк не можна елімінувати або нейтралізувати» (С. 285).

Юрій Тинянов підійшов до проблеми інтертекстуальності через вивчення пародії. Він (як і М.Бахтін) бачив у пародії фундаментальний принцип оновлення художніх систем, заснований на трансформації попередніх текстів. Пародія від початку виступає як двоплановий текст, в якому незримо присутній текст-попередник. Зіставлення двох планів і надає пародії сенсу. Причому завдяки принциповій незбіжності цих планів у пародійному тексті «відбуваються глибинні семантичні зсуви, запускається механізм смислотворення» (5; 32).

Дослідження анаграм Фердінана де Сосюра передували створенню «Курсу загальної лінгвістики», але увійшли в обіг лише після 1964 р. В давній індоєвропейській поезії Сосюр виявив особливий принцип складання віршів за методом анаграм. Кожний поетичний текст у цих традиціях будується залежно від звукового складу ключового слова, найчастіше - імені бога (яке зазвичай не називається). Інші слова тексту підбираються таким чином, щоб у них з певною закономірністю повторюються звуки (фонеми) ключового слова. Сосюр відмовлявся опублікувати свої дослідження, посилаючись на те, що ніде не згадано про свідоме застосування анаграм, а також «існує вирогідність віднайти в середньому в 3-х рядках, взятих навмання, склади, з яких можна зробити будь-яку анаграму (достеменну чи удавану)» (цит за 5; 37) Як зазначає М. Ямпольський, теорія анаграм дозволяє наочно уявити, яким чином інший текст, прихована цитата, організовує порядок елементів у тексті й здатен його модифікувати. Ф.де Соссюр відзначав, кожний елемент тексту з анаграмою функціонує як рухливий, що скоріше породжує, ніж виражає смисл. Наприклад, анонімна ірландска поезія V-VI ст.:

Я моря ветр,

Я море волн,

Я шторма гул,

Я бранный бык,

Я горный гриф,

Я солнца мёд,

Я огнецвет,

Я мощный вепрь,

Я мудрость рыб,

Я мокрый лог,

Я бард-гора,

Я ум в речах,

Я смерть врагам,

Я жар голов.

Традиційна назва цього вірша - «Гімн Аморгена». Його створення приписують легендарній особі - Аморгену Глунгелу, першому з друїдів Ірландії. Сказання повідомляють, що Аморген був жрецем і магом, поетом і воїном. Не відомо, чи був автором тексту сам Амор- ген, проте можна з впевненістю сказати, що мова в поезії йде саме про нього. На це вказує анафонія: повтори приголосних звуків [м], [р], [г], [н], що входять до складу його імені.

Юлія Кристева звернула на поняття анаграми особливу увагу: «Поетичне означуване відсилає до інших дискурсивних означуваних таким чином, що в поетичному висловлюванні стає читабельною множина дискурсів. В результаті навколо поетичного означуваного створюється множинний текстуальний простір, чиї елементи можуть бути введені в конкретний поетичний текст. Ми називаємо цей простір інтертекстуальністю».

Ю. Кристева пропонує переглянути загальноприйняті уявлення про літературний текст: «А. Поетична мова - це безкінечний код. Б. Літературний текст подвійний: це письмо-читання. В. Літературний текст - це мережа взаємозалежностей». Авторка зазначає, що ці три твердження дозволяють позбутися уявлення про ізольоване становище поетичного дискурсу, бо літературний текст «включений до сукупної множини інших текстів: це - письмо-репліка в бік іншого (інших) тексту (текстів). Тому закономірним є висновок про амбівалентний характер поетичної мови як діалогу двох дискурсів, де чужий текст включається в плетиво письма, а письмо вбирає в себе цей текст.

Щоб краще пояснити своє розуміння художнього тексту з позицій інтертекстуальності, Ю. Кристева, нагадує про давнє значення дієслова «читати», що проливає світло на суть літературно-художньої практики як співучасті: «Читати» означало також «збирати», «підбирати», «підслуховувати», «йти слідами», «набирати», «красти». «Читання», таким чином, означає деяку агресивну співучасть і активне привласнення чужого» (5, с. 199-200). Кристева не відокремлює читання від писання, тобто не розділяє створення і сприйняття художнього тексту, наділяючи статусом інтертекстуальності обидва ці процеси, які складають художній дискурс: Тут погляди Кристевої зводяться до трьох суттєвих положень: 1. Писання - це запис читання. 2. Усякий текст є посиланням на літературний обшир. 3. Інтертекстуальність стає неодмінною рисою будь-якої літературної практики». Інтертекстуальність робить кожен текст «мозаїкою цитат» і частиною більшої мозаїки текстів.

Інтертекстуальність є об'єктом інтересу не лише порівняльного літературознавства і теорії літератури, а й історії літератури, оскільки історія літератури має вивчати текст у кількох аспектах. По-перше, це паралельний розгляд тексту «у собі» та розгляд того ж тексту у взаємодії з іншими текстами з урахуванням його участі у більш великих літературних утвореннях - сукупності творів одного автора, одного напряму, однієї епохи тощо. По-друге, це «інтралітературний» аналіз у межах самого тексту та пов'язаних з ним текстів, а також «екстралітературний» аналіз, що вивчає роль тексту у нелітературних явищах і роль цих явищ у формуванні тексту - з урахуванням історії, соціології, психології людей того періоду (адресантів) та особисто автора (адресата), умов передачі інформації від автора до читача, різноманітних нелітературних впливів на обох тощо. У цих двох аспектах провідну роль відіграє інтертекстуальність. Навіть аналізуючи текст сам по собі, його внутрішній устрій і структуру, ми не можемо ігнорувати інтертекстуальність, яка обов'язково буде в ньому наявна. Вивчаючи біографію письменника, ми не можемо проігнорувати ті тексти, що вплинули на його світовідчуття і світогляд, і проявились згодом - свідомо чи несвідомо - у його творчості.

Концепція інтертекстуальності тісно пов'язана з ідеєю «смерті автора», яку проголосив Р. Барт - ніхто не може називатися «оригінальним» автором, бо кожний автор насправді лише «вирізає» і «вклеює» уривки з уже-існуючого універсуму текстів - а також «смерті» індивідуального тексту, що розчиняється в явних і неявних цитатах, і врешті-решт, зі «смертю» читача, чия неминуче «цитатна» свідомість так само нестабільна й невизначена, як марні пошуки джерел цитат, з яких ця свідомість складається.

2. Основні тлумачення терміну «інтертекстуальність».

У сучасному літературознавстві виділяються такі значення терміну «інтертекстуальність»:

1. Властивість, що характерна для всіх видів мистецтва, незалежно від епохи; основа всього літературного процесу: «Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні на різних рівнях у більш чи менш помітних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожний текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. - усі вони поглинені текстом і змішані у ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для кожного тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона є загальним полем анонімних формул, походження яких рідко можна визначити, несвідомих або автоматичних цитат, що даються без лапок» [Барт 1996, 218]. Таке розуміння інтертекстуальності як «способу існування художнього твору у контексті світової культури» [Современный словарь-справочник по литературе 1999] ґрунтується на працях Ми- хаїла Бахтіна і Юлії Кристевої та є спробою знайти для інтертексту- альності найбільш широке, всеохопне визначення, надати йому онтологічного змісту. Кристева і Барт вважають, що інтертекстуальність, перш за все, зводиться до автоматичних і несвідомих цитат.

2. Інтертекстуальність як синонім постмодернізму: «означає вже не лише спосіб існування твору у культурі, а й людини в оточуючій дійсності» [Современный словарь-справочник по литературе 1999], коли весь світ ототожнюється з єдиним текстом-інтертекстом. Це теж досить широке розуміння, близьке до першого.

3. Специфічна особливість поетики постмодернізму, яка має яскраво виражену ігрову природу, на відміну від інтертекстуальності минулих віків: «Постмодерна чуттєвість», поєднана з уявленням про світ як про хаотичний, позбавлений цінності і змісту, відкриває привабливу перспективу безкінечним мовним іграм: абсолютно вільному, нічим не обмеженому, самодостатньому і при цьому іронічному оперуванню текстами, дискурсами, мовними кодами» [Хализев 1998, 260-261].

4. Інтертекстуальність як спосіб аналізу тексту, що протиставляється іманентному аналізу, «означає виявлення зв'язків на різних рівнях художнього твору... визначення джерел ремінісценцій, смислових зсувів, що відбуваються при переході з одного контексту в інший, а також цілей, з якими автор звертається до інших текстів» [Хализев 1998, 260-261]. Цей варіант відстоюють деякі російські дослідники, наприклад Н. Фатєєва [Фатеева 2006], які вважають інтертекстуальність «механізмом метатекстової рефлексії», котра дозволяє автору простежити генезис свого тексту, а читачеві - досягти глибинних рівнів інтерпретації за рахунок виявлення зв'язків з іншими текстами.

5. Спосіб тексту повністю або частково формувати свій зміст шляхом відсилань до інших текстів (І. Смірнов [Смирнов 1997]).

6. Взаємодія внутрішньотекстових дискурсів: дискурсу оповідача з дискурсами персонажів, одного персонажу з іншим і т.д. (І.Делленбах, П. ван ден Хейвель);

7. Співприсутність у одному тексті двох або більше текстів (Ж.Женетт, У.Бройх, А.Жолковський, М.Ямпольський [Ямпольский 1993]).

8. Особливий літературний прийом; «вид побудови художнього тексту, коли текст будується з цитат і ремінісценцій до інших текстів» (В.Руднєв [Руднев 1997]). Цей літературний прийом складатиметься з ряду дрібніших, як свідомих, так і несвідомих.

Усі ці визначення по-своєму вірні, оскільки позначають серйозно обґрунтовані і доведені літературознавцями явища. Проблема у тому, що на позначення цих різних явищ використовується один термін.

На нашу думку, доцільно вживати термін «інтертекстуальність» саме у найбільш широкому смислі, а термін «постмодерна інтертекстуальність» чи «інтертекстуальність постмодернізму» для позначення специфічної особливості (але не прийому) поетики постмодернізму, що набуває більш глибоких і додаткових смислів та інтерпретацій у порівнянні з інтертекстуальністю минулих століть, головним чином саме завдяки відкриттю цього явища. Тільки у добу постмодернізму письменники починають так свідомо і широко використовувати різні літературні прийоми заради створення інтертекстуальності.

Різні літературознавчі школи і навіть окремі дослідники трактують інтертекстуальність по-своєму. Важливо, що всі вони визнають наявність цього поняття. Значення концепції інтертекстуальності виходить далеко за рамки суто теоретичного осмислення сучасних культурних процесів. Як зазначає І. Ільїн, вона відповіла на глибинний запит світової культури ХХ ст. з її явним чи неявним потягом до духовної інтеграції. Набувши надзвичайної популярності в світі літератури та лінгвістики, інтертекстуальність, як ніяка інша категорія, справила вплив на саму художню практику, на самосвідомість сучасного митця.

3. Типологія міжтекстової взаємодії.

Хоча про інтертекст написано багато, лише окремі дослідники літератури намагалися запропонувати класифікацію інтертекстуальних елементів і міжтекстових зв'язків. Найбільш послідовними є три спроби систематизувати ці поняття. Одна з них належить Пеєтеру Торопу (Естонія). У статті «Проблема інтексту» він пропонує вважати будь-який акт співвіднесення текстових елементів метакомунікацією. В її процесі створюються метатекст, первинний текст виступає як прототекст, на основі якого створюється новий текст. Для інтерпретації мовного висловлювання, що зв'язує текст (частину тексту) з іншим текстом (частиною тексту), необхідно виявити його функцію в даному тексті і фіксувати актуальний зв'язок з вихідним текстом, тобто визначити його тлумачення за допомогою вихідного тексту. «Текст, представлений якою-небудь своєю частиною в іншому тексті, стає описуючим текстом, він є метатекстом» [Тороп 1981, 39]. П. Тороп вводить поняття інтексту - семантично насиченої частини тексту, зміст і функція якої визначається подвійним описом. Під час класифікації інтекстів вчений бере до уваги спосіб наближення метатексту до прототексту (утверджуючий чи полемічний), рівень наближення (явний або прихований), а також фрагментарність або цілісність нового тексту.

Друга, найбільш загальна класифікація належить Ж. Женетту. У його книзі «Палімпсести: література другого ступеня» пропонується пятичленна класифікація різних типів взаємодії текстів:

1) інтертекстуальність як «присутність» в одному тексті двох або більше текстів;

2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовку, післямови, епіграфу;

3) метатекстуальність як коментар і часто критичне посилання на претекст;

4) гіпертекстуальність як осміяння або пародіювання одним текстом іншого;

5) архітекстуальність, що розуміється як жанровий зв'язок текстів.

Однак обидві класифікації носять досить загальний характер і не охоплюють усіх комбінацій диференційних ознак міжтекстових взаємодій.

H. Фатєєва у дослідженні «Контрапункт интертекстуальности, или Интертекст в мире текстов» (2002) запропонувала наступну класифікацію типів інтертекстуальності:

I. Власне інтертекстуальність:

1. Цитати з атрибуцією.

2. Цитати без атрибуції.

3. Алюзія з атрибуцією.

4. Алюзія без атрибуції.

5. Центонні тексти.

II. Паратекстуальність:

1. Цитати-заголовки.

2. Епіграфи.

III. Метатекстуальність:

1. Інтертекст-переказ.

2. Варіації на тему претексту.

3. Дописування «чужого» тексту.

4. Мовна гра з претекстом.

IV. Гіпертекстуальність:

Пародія.

V. Архітекстуальність.

VI. Інші моделі інтертекстуальності:

1. Інтертекст як троп або стилістична фігура.

2. Інтермедіальні тропи та стилістичні фігури.

3 Звуко-складовий та морфемний рівні інтертексту.

4. Запозичення прийому.

Висновки. Підводячи підсумок, скажемо, що інтертекстуальність як складова частина будь-якої художньої творчості передбачає установку на «моделювання адресата як носія спільної з адресантом пам'яті». У ході читання тексту читач за обсягом інформації повинен наближатися до автора, автор же виступає як особа, яка в процесі породження з'єднує свій текст зі своїми і чужими попередніми текстами. Про це дуже точно сказано в книзі Т. Кібірова «Парафразис»: И, куда ни поверни,/здесь аллюзии, цитаты,/символистские закаты,/ акмеистские цветы,/баратынские кусты,/достоевские старушки/да гандлевские чекушки,/падежи и времена!/ Это Родина. Она/и на самом деле наша.



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити