Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина ІІ - 2014

РОЗДІЛ 3. Фондові лекції з дисциплін спеціальної підготовки для студентів ОКР «Магістр» з галузі знань 0203 Гуманітарні науки за спеціальностями 802030302 Мова і література (англійська); Мова і література (німецька)

О.В. Кеба, доктор філологічних наук, професор

Міфологічна критика в літературознавстві ХХ ст.

Дисципліна: Методологія сучасного літературознавства

Вид лекції: оглядова

Дидактичні цілі:

Навчальні: ознайомлення з основними тенденціями розвитку міфологічної критики в контексті літературознавчих стратегій ХХ ст.

Розвиваючі: розвинути теоретичні знання, що стосуються методології літературознавства та розширити потенціал практичного використання міфокритичного підходу в процесі аналізу літературного тексту.

Виховні: засобами навчального предмета забезпечувати більш високий рівень естетичного сприйняття літературно-художнього твору.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: сучасна література Англії та США; Історія лінгвістичних учень; Філософія; Естетика; Теорія літератури; Методика викладання зарубіжної літератури у вищих навчальних закладах.

Основні поняття: трансформація наукової парадигми, літературознавча методологія; міфокритика, міфопоетика.

Навчально-методичне забезпечення: мультимедійна презентація.

План

1. Вступ. Генеза міфокритичної методології. «Ритуальна» й «архетипна» галузі міфокритики.

2. Кембриджська школа міфокритики, основні представники.

3. Розвиток міфокритики у США.

4. Міфокритика в російському і українському літературознавстві

5. Значення і перспективи міфокритичної інтерпретації літературних явищ.

Рекомендована література

1. Большакова А. Ю. Архетип в теоретической мысли XX в. // Теоретико-литературные итоги XX века / Редкол.: Ю.Б. Борев (гл. ред.), Н.К. Гей, О.А. Овчаренко, В.Д. Сквозников и др. - М. : Наука 2003. Т 2. Художественный текст и контекст культуры / Редкол. Ю.Б. Борев (отв. ред.), С.Г Бочаров, И.П. Ильин и др. - 2003. - 447 с.

2. Галич O. A. Історія літературознавства. Частина І: зарубіжне літературознавство: Підручник для філологічних спеціальностей / О. A Галич. — К. : Шлях, 2006. — 208 с.

3. Западное литературоведение XX века: Энциклопедия. — Москва: Intrada, 2004. — 560 с. (ИНИОН РАН. Центр гуманитарных научноинформационных исследований. Отдел литературоведения).

4. Литературные архетипы и универсалии / Под ред. Е. М. Мелетинского. - М.: Рос. гос. гуманит ун-т, 2001. - 433 с.

5. Мелетинский Е.М. Поэтика мифа / Е. М. Мелетинский. - М. : Наука, 1976. - 406 с.

6. Поліщук Ярослав. Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму / Ярослав Поліщук // Слово і час. - 2001. - №2. - С.35-45.

7. Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. - Львів: Літопис, 1996. – 634 с.

8. Слухай Наталя. Архетипи в неосяжності Шевченкового космосу / Наталя Слухай // Слово і час. - 1999. - №3. - С. 6-11.

9. Традиційні сюжети та образи: Дослідження (Волков А.Р. та ін.). - Чернівці: Місто, 2004. - 445 с.

10. The Cambridge History of Literary Criticism. Volume 9 : Twentieth- Century Historical, Philosophical and Psychological Perspectives. — Cambridge : Cambridge University Press, 2008. — 442 р.

Текст лекції

1. Вступ. Генеза міфокритичної методології. «Ритуальна» й «архетипна» галузі міфокритики.

Міфологічна критика (далі - МК; англ. myth criticism) — один із найбільш перспективних і продуктивних напрямів у літературознавстві XX ст. Інша назва - «ритуальна» (ritual) або «архетипна» (archetype) критика.

«Ритуальна» галузь МК бере початок у дослідженнях англійського вченого Дж. Фрезера, антрополога і релігієзнавця, автора знаменитої «Золотої гілки»; «архетипна» породжена концепціями К.-Г. Юнга. У США, де генеза МК багато в чому визначалася роботами цього швейцарського психолога, її іноді іменують «юнгіанською». Батьківщиною «ритуальної», фрезерівської галузі МК є Англія. Хронологічно «ритуальна» критика, роботи представників якої з'являються на початку XX ст., передує архетипно-юнгіанській, що заявила про себе наприкінці 1910-х років.

Сучасна МК представляє собою оригінальну літературознавчу методологію, засновану переважно на новітніх вченнях про міф; певну подобу їй можна знайти в XIX ст. у діяльності відомої міфологічної школи, а рудименти цієї методології проступають навіть в античності.

В основу міфокритичної методології покладено ідею про міф як вирішальний чинник для розуміння всієї художньої продукції людства, стародавньої і сучасної. Усі літературно-художні твори або прямо називаються міфами, або частіше в них відшукується стільки структурних і змістовних елементів міфу (міфологем, міфем), що останні стають визначальними для розуміння й оцінки даного твору. Міф у такий спосіб розглядається не тільки як природне, історично обумовлене джерело художньої творчості, що дає йому споконвічний поштовх, але і як трансісторичний генератор літератури, що утримує її у певних міфоцентричних рамках. У концепції Нортропа Фрая, викладеній ним у книжці «Анатомія критики» (див. детальніше нижче), історія світової літератури розуміється як циркуляція замкненим колом. Література спочатку відокремлюється від міфу, розвиваючи власні, історично обумовлені форми (модуси), але в остаточному підсумку знову повертається до міфу (мається на увазі в першу чергу творчість письменників-модерністів).

Мода на міф, своєрідний міфоцентричний тоталітаризм, прийшла на рубежі XVIII-XIX ст., змінивши презирливе і зарозуміле ставлення до міфології з боку раціоналістів-просвітителів. Вольтер, зокрема, говорив про безглузді «гігантські образи» епосу і міфу, які можуть привернути увагу дикуна, але відштовхнути «душі освічені і чуттєві». Думку про безглуздість міфу, про безглуздість його використання (поряд з іншими, «варварськими» формами народної фантазії) у добу Просвітництва поділяв і Ґьоте, який тяжів у пізній період творчості до класичної домірності і ясності. Ситуація докорінно міняється з виходом на літературну арену передромантиків, а потім романтиків. На відміну від класицистів представники цих напрямів розглядали стихійну народну творчість, включаючи і міфологію, як прояв вищої художності, відзначену свіжістю і безпосередністю сприйняття. Міф розумівся вже не як безглуздий вимисел, плід незрілого розуму, а як прояв вищої мудрості, як вираження здатності древньої людини до цілісного, синтетичного, не замутненого однобічним аналітичним мисленням сприйняття і художнього моделювання світу. Предтечами такого розуміння міфу в XVIII в. були Т Блеквелл в Англії і І. Гердер у Німеччині. Домінуючим цей новий підхід до міфу став після появи філософських праць Ф. Шеллінга і теоретико-літературних праць німецьких романтиків.

І. Гердер, високо оцінюючи міф, виходив головним чином зі своїх спостережень над народною творчістю (ця лінія була продовжена хайдельбергськими романтиками, зокрема Я. Гріммом); Ф. Шеллінг прийшов до справжнього культу міфу (підхопленому потім братами Шлегелями та іншими йєнськими романтиками) чисто філософським, умоглядним шляхом. Він розробив відому «філософію тотожності» (основна думка якої полягала в тому, що дух і природа тотожні) на противагу кантовому дуалізму — протиставленню ідеального і реального. Вищий прояв цієї тотожності Ф. Шеллінг убачав у міфі і мистецтві. Джерела мистецтва Ф. Шеллінг зводить до абсолютних, божественних «прототипів», несвідомо, інтуїтивно створюваних древніми міфотворцями. Шеллінгова теорія міфу і ранніх етапів художньої творчості — одна з найбільш впливових в сучасній МК. Ідея про «прототипи» у XX ст. знайшла своє продовження у концепції «архетипу» К.Г Юнга. Ф. Шеллінг підходив до міфології історично, відзначаючи зникнення її ранніх форм на пізніших етапах. Специфічною рисою міфу, що відрізняє його від алегорії, він вважав те, що особливе в ньому не позначає загальне (як в алегорії), а є ним. З часом міф утрачає безпосередність і несвідомість вираження і, вироджуючись в алегорію, руйнується. Ф. Шеллінг, а за ним і йєнські романтики, вірили в можливість створення «нової міфології», яка повинна виникнути з «глибин духу», а конкретніше — з їхнього прагнення синтезувати науку, літературу, релігію та інші прояви сучасного життя.

Філософські, світоглядні трактування міфу були продовжені слідом за романтиками Р. Вагнером і Ф. Ніцше, а в XX ст. знайшли вираження в діаметрально протилежних підходах до міфології з боку Т. Манна, який відстоював гуманістичний зміст міфу, і теоретиків фашизму, що намагалися використовувати міф у вузько націоналістичних інтересах. Одночасно ці трактовки доповнювалися дослідженнями антропологів, лінгвістів і соціологів. Загальноприйнятого розуміння сутності міфу не було досягнуто; чим більше фахівців займалося пошуками істини, тим більш багатозначним ставало саме поняття «міф». Якщо раніше, наприклад, сходилися в розумінні міфу як «оповіді», то з часом багато хто відмовився від цього, визначаючи міф як форму свідомості, як первісну чи ідеологію філософію, незалежну від форми вираження, тому що міф можна не тільки розповісти, але й проспівати і навіть протанцювати.

Багатозначність у визначенні міфу і міфології досягла найвищого ступеня в XX ст., коли й виникла МК, що претендує на строге, наукове розуміння і пояснення літератури. Кожен міфокритик, як правило, спирався на свою власну концепцію міфу або на одну з численних теорій, розроблених іншими (насамперед Дж. Фрезером і К.Г Юнгом). У XIX ст. міфологічна школа в літературознавстві виникла на базі ідей Я. Грімма і М. Мюллера, основоположників порівняльного методу в дослідженні міфології (вони спиралися при реконструкції міфів на досягнення порівняльного мовознавства), а також на основі концепцій Е. Тейлора та інших представників антропологічної школи, які пов'язували зародження і розвиток міфології з анімістичними уявленнями первісних народів. Лінгвістична й антропологічна школи гостро дискутували, так що вже в XIX ст. представники міфологічного літературознавства мали можливість вибору орієнтирів для своїх наукових побудов. Один із найвідоміших представників російської міфологічної школи О.М. Афанасьєв ортодоксально наслідував М. Мюллера, пов'язуючи народження міфів з особливостями прадавньої мови, її багатої метафоричності, яка стимулює «дитячу» уяву міфотворця. Натомість О.М. Веселовський спирався на концепції англійських антропологів, що не визнавали лінгвістичну теорію міфу.

Міфологічна школа в літературознавстві XIX ст. претендувала на пояснення ранніх, фольклорних форм художньої творчості, виявляючи міфологічні теми і мотиви в казках, билинах, піснях. У кожній країні, де існував цей напрямок, воно сприяло виявленню глибинно національних джерел художній творчості. Натомість МК XX ст. претендує на більше, прагнучи звести всю, навіть найсучаснішу художню літературу до міфу, і не тільки в генетичному, але й у структурному, змістовному та ідеологічному планах. Така самовпевненість міфо- критиків ґрунтується на культі міфу і міфологічної свідомості, яка, на думку багатьох теоретиків, зокрема, послідовників Дж. Фрезера й особливо К.Г Юнга, збереглася до наших днів у значно більшій мірі, ніж припускали раніше. Якщо, наприклад, Е. Тейлор говорив лише про «пережитки» міфологічного світосприйняття, які можна знайти в різних проявах сучасної людини, то К.Г Юнг схильний детермінувати найбільш глибинні прояви людини впливом архетипів, які збереглися в могутньому колективному несвідомому і диктують свою волю свідомості. «На сучасних міфологічних критиків, — пишуть з цього приводу американські фахівці з історії літературної критики В. Вімсат і К. Брукс, — особливо сильне враження справила ідея про те, що первісна людина усе ще живе в нас і що людина 20 сторіччя... відтворює у своїх снах символи древніх міфів».

Якщо В. Вімсат і К. Брукс пишуть про захоплення юнгівською теорією архетипів не без долі іронії (і з часом скептичне ставлення до вчення К.Г Юнга на Заході посилюється), то багато інших представ

ників МК зробили цю теорію підставою своєї методології. В російському й українському літературознавстві також переважає тенденція до визнання першорядної важливості певних його ідей, зокрема, вчення про архетип (С. Аверинцев, Г Косиков, Я. Поліщук, І. Зварич). К.Г Юнг спробував вирішити дійсно важливу і маловивчену проблему літератури — репродукцію в ній константних тем і образів у певних історично обумовлених варіантах. Однак оригінальність і наукова обґрунтованість юнгіанської концепції архетипу і колективного несвідомого помітно переоцінюються. Про душу людини як про резервуар несвідомого досвіду всього людства писав ще Новаліс, а теорію «першообразів» художньої творчості розробляв Ф. Шеллінг. З німецькими романтиками К.Г. Юнга ріднить і відверто «божественна» орієнтація його концепцій, їх метафізичність, яка свідомо спрямована цюріхським психологом проти позитивізму З. Фройда а відтак подекуди приводить до умоглядних побудов, таких, що мають сприйматися на віру, хоча, поза сумнівом, вони не позбавлені й раціонального сенсу й великого наукового потенціалу.

2. Кембриджська школа міфокритики, основні представники.

Перша велика школа сучасної МК виникла в Англії на початку ХХ ст. Вона була результатом впливу ідей Дж. Фрезера, англійського дослідника первісних культур, представника антропологічного напрямку в науці про міф. Генеза цього напрямку пов'язується також з ім'ям француза Б. Фонтенеля, а його розквіт — з діяльністю англійської антропологічної школи (Е. Тейлор, Е. Ленг та ін.), продовжувачем справи якої на рубежі століть був і Дж. Фрезер. Він прославився багатотомною працею «Золота гілка». Її публікація почалася з 1890 р. Якщо Е. Тейлор розробив теорію «пережитків», Е. Ленг приділяв багато уваги проблемі тотема і найдавніших релігій, то Дж. Фрезер зосередив зусилля на вивченні магії і пов'язаних з нею сезонних ритуалів, що відігравали, на його думку, винятково важливу роль у первісних суспільствах і мали величезний вплив на художню культуру стародавньої людини. Самі ритуали були художнім дійством, а їх словесними еквівалентами стали міфи, серед яких найважливіший — міф про Бога, який умирає і відроджується. Такими богами були Осіріс (у єгиптян), Адоніс (у греків), Аттіс (у римлян).

Серед учнів і послідовників Дж. Фрезера, яких навернула до нього не тільки наукова глибина, але й блискучий стиль його досліджень, що наближають їх до художніх творів, були літературно обдаровані люди, що спробували застосувати його теорії як інструмент літературознавчих досліджень. Так виникла школа англійська МК, яку більш

точно можна визначити як «ритуальну» критику, тому що перші її представники були ортодоксальними послідовниками Фрезера. Усі вони були пов'язані з Кембриджським університетом, тому нерідко їхню групу називають кембриджською школою міфокритики.

До першого покоління її представників належать Е. Чемберс, Дж. Вестон, Дж. Харрісон, Ф. Корнфорд; примикав до них Г Меррей, який працював в Оксфордському університеті. На пізнішому етапі англійську МК представляли Ф. Реглан і Р. Грейвс, які також досить стійко орієнтувалися на «Золоту гілку» Дж. Фрезера.

У 1930-і в рамках МК виступили К. Стілл і М. Боткін, які не задовольнялися позитивістською й еволюціоністською спрямованістю ідей Дж. Фрезера, тяжіючи у своїх міфокритичних побудовах до метафізичних і «протоструктуралістських» (К. Стілл), а також фройдистсько-юнгіанських, глибинно-психологічних поглядів (М. Бодкін).

Першим дослідником, який застосував концепції Дж. Фрезера для літературознавчих цілей, був Е. Чемберс, який опублікував у 1903 р. фундаментальну працю «Середньовічна сцена» (56), у якій простежується прагнення дати нове, фрезерівське тлумачення певним елементам середньовічної драми. Він, наприклад, указує на помилковість трактування танців з мечами, що часто зустрічаються в стародавній драмі, як пережиток культу бога війни. Чемберс пов'язує генезу цього танцю з ритуалами, викликаними до життя культом більш древнього божества — бога родючості.

У наступних роботах кембріджських міфокритиків ритуальний метод аналізу поступово ставав домінуючим, таким, що висвітлював всі основні проблеми практично будь-якого художнього твору. Найвідомішими міфокритичними працями 1910-20-х років є «Стародавнє мистецтво і ритуал» Дж. Харрісон, «Походження аттичної комедії» Ф. Корнфорда, «Від ритуалу до роману» Дж. Вестон, «Класична традиція в поезії» Г Меррея. Характерно, що в більш пізніх дослідженнях міфокритичний метод використовувався для вирішення проблем і більш пізніх літературних явищ. Якщо, як видно з назв, Дж.Харрісон і Ф. Корнфорд займаються стародавнім мистецтвом, то Дж. Вестон намагається за допомогою ритуального підходу пояснити загадки романів про Грааля, а Г. Меррей застосовує цей метод для пояснення «Гамлета».

У працях Г Меррея вперше ритуальний метод аналізу доповнюється глибинно-психологічним, що бере початок у 3. Фройда і К.Г. Юнга. Зокрема, Г. Меррей намагається показати, що Шекспір у «Гамлеті» дав одну з версій міфу про Ореста. І ця аналогія визначалася «колективним несвідомим» Шекспіра (Г. Меррей на відміну від Юнга говорить просто про «несвідоме»), тому що великий драматург, на думку дослідника, не міг свідомо орієнтуватися на міф уже тому, що нічого про нього не знав.

Юнгіанська орієнтація незабаром починає суперничати з фрезерівською, а потім і витісняти її. Свідченням тому може служити відома книжка М. Бодкін «Архетипні моделі у поезії» (1934). Авторка виділяє й аналізує позачасові (антиномічні) онтологічні архетипи «раю» - «пекла» у контрасті з темпоральною моделлю «нового народження» (the Rebirth pattem). Як відзначає Є. Мелетинський у книзі «Літературні архетипи», «Бодкін, досліджуючи метафори в поезії, бачить у них породження емоційного, але надособистісного життя; найбільше уваги вона приділяє архетипу нового народження, символам переходу від смерті до життя, символам споріднення всього живого, образам божественного, демонічного і героїчного». Найбільш перспективним аспектом теорії Бодкин є пошукова установка на: 1) зв'язок літератури (тематичних чи культурних моделей - «cultural patterns») з відповідними (реально існуючими в дійсності) умонастроями чи ментальними орієнтаціями; 2) ідентифікацію стійких тематичних форм, моделей чи зразків (patterns), так званих «вічних образів», «мандрівних сюжетів» тощо. «Ми можемо ідентифікувати ту чи іншу тему як таку, що має особливу форму чи зразок, який, варіативно повторюючись від століття до століття, входить у співвідношення з відповідним зразком емоційних умонастроїв у тих, кого торкається дана тема». Заслугою М. Бодкін стало, як бачимо, і визначення взаємозв'язку між архетипними моделями (зразками) на літературному і ментальному рівнях.

Сам термін «архетип», хоча він і не був придуманий К. Г Юнгом, у широкий літературознавчий побут уведений саме ним. Архетип у розумінні К. Юнга — основний, хоча й несвідомий засіб передачі найбільш цінного й важливого людського досвіду з покоління в покоління. Архетип — похідне і складова частина «колективного несвідомого», яке цюріхський психолог протиставляв індивідуальному несвідомому З. Фройда. У «колективному несвідомому» акумульована, на думку К. Юнга, уся мудрість людства. Уже цим одним К. Юнг протиставляв своє вчення раннім фрейдистським концепціям з їхнім трактуванням «несвідомого» як резервуара подавлених (притлумлених) еротичних потягів, за своєю природою вузько егоїстичних і суспільно деструктивних.

Ідеальним проявом «колективного несвідомого» (згідно з думкою не тільки К.Г Юнга, але й Ф. Шеллінга) були міфи, образи яких перетворилися в архетипи, стали основою всієї наступної художньої творчості. Розвиток сучасного мистецтва і літератури мислиться Юнгом як витяг художником із запрограмованого в ньому несвідомого більш-менш замаскованих, «осучаснених» незмінних сутностей — чи архетипів, «первісних образів». Архетипом Гамлета був Орест. І Шекспір витяг цей образ з несвідомого, а не усвідомлено намалював копію, маючи перед очима модель. Гамлет — це сучасний Орест; глибинні, архетипні сутності цих героїв.

Згадані праці Г Меррея і М. Бодкін свідчили про початок нового, глибинно-психологічного, юнгіанського напряму в англійській МК, хоча її фрезерівські ідеї і не було цілком відкинуті. Про це свідчать дослідження ортодоксальних послідовників Дж. Фрезера: Ф. Реглана («Герой») і Р. Грейвса. Останній у книжці «Біла богиня», використовуючи лунарну теорію міфу, багато в чому (як і у своїх віршах) спирався й на ритуалистичні концепції, розроблені в «Золотій гілці».

Особливе місце серед англійських міфокритиків займає К. Стілл, який став відомим після публікації книжки «Вічна тема». Певною мірою продовжуючи еволюціоністські традиції фрезерової школи, зокрема, визначаючи ритуал і міф як щось єдине, що є основою сучаної творчості, він разом з тим переборює чітко виражений позитивізм перших кембріджських міфокритиків. К. Стілл цікавиться вищими духовними проявами людини, причому на всіх стадіях його розвитку. Він, як і Е. Ленг, вважає, що ідея святості була притаманна людям завжди і якраз тому «вічною темою» художньої творчості всіх епох є оповідь про духовне падіння і наступне моральне відродження (а не просто про тілесне умирання і воскресіння, як вважали ортодоксальні послідовники Дж. Фрезера). Очевидною є біблійна орієнтація К. Стілла при визначенні «вічної теми» чи мономіфу, що лежить в основі всієї сучасної літератури. І ця орієнтація дозволяє говорити про К. Стілла як про одного з основоположників релігійного напряму в сучасній МК, як про попередника визначних сучасних представників цього напряму - Дж. Кемпбелла і М. Еліаде, які працюють у США.

3. Розвиток міфокритики у США.

Суч. МК, зародившись в Англії, набула найбільшого поширення в США. В інших країнах, зокрема, у Франції і Німеччині, міфокритична методологія використовувалася лише спорадично, у роботах окремих авторів. Вона не стала там помітною літературознавчою школою. При цьому йдеться саме про міфологічну критику, а не про вчення про міф, які з'явилися в країнах континентальної Європи навіть у більшому обсязі, ніж в Англії і США. Але ці вчення далеко не

завжди використовувалися і могли бути використані міфокритикою. Так, з французьким структуралізмом, незважаючи на його, здавалося б, близьке до міфокритики прагнення відшукати загальні й незмінні основи літератури, навіть виникла ворожнеча, тому що чи структуралісти не визнавали особливої цінності древнього міфу і його архетипів (К. Леві-Стросс), чи узагалі ставилися до нього зневажливо (Р. Барт).

У США МК, починаючи з 1940-х років, стала одним із провідних напрямів у літературознавстві. Перші роботи американських міфокритиків з'явилися тут наприкінці 1910-х років. Вони були викликані до життя ідеями К.Г Юнга, які почали поширюватися в США. Типово юнгіанським дослідженням була, наприклад, стаття Е. Тейлора «Шеллі як міфотворець». Характерно, що з'явилася вона в «Журналі психопатології», одному з перших, що почали друкувати літературознавчі роботи фрейдистського і юнгіанського спрямування. Інтерес саме до Юнга, а не до Фрезера пояснюється загальним захопленням глибинною психологією в США.

Проникнення фрезерівської методології в літературознавство США починається лише з кінця 1930-х років, але в наступні десятиліття ця методологія успішно суперничала з юнгіанськими підходами, причому ніякої боротьби між ними не було — вони дуже вдало доповнювали одна одну. Вчення Юнга про несвідомі канали передачі художнього досвіду давало можливість послідовникам Дж. Фрезера перебороти очевидну слабкість їхньої методології. Відпадала необхідність у важких пошуках засобів і шляхів передачі древніх традицій.

Визначним американським міфокритиком є В. Трой, роботи якого стали з'являтися друком з кінця 1930-х років. В. Трой широко використовував у своїх статтях як юнгіанські, так і фрезерівські концепції. Він знав і високо цінував роботи англійських міфокритиків, особливо Дж. Вестон і К. Стілла. Але на відміну від них В. Трой використовує міфологічний метод для аналізу сучасної літератури (К. Стілл, як і Г. Меррей, дійшов лише до Шекспіра), і не тільки для аналізу творчості окремих письменників, але й літературних напрямків. Він прагне показати, наприклад, що романтизм був не більш ніж відродженням міфу у свідомості Заходу. З міфокритичних поглядів розглядається творчість Д. Г Лоуренса, з його, якщо вірити В. Трою, «монотемою» про вмираючого бога; Ф. С. Фіцджеральда, який нібито репродукував у «Великому Гетсбі» ритуал ініціації, а також творчість деяких інших авторів.

Великий вплив на становлення і розвиток американської МК здійснили роботи Р. Чейза і Н. Фрая, які виступили не тільки як дослідники літератури, але і як теоретики МК методології. Р. Чейз рішуче засудив усі спроби визначити міфологію як стародавню філософію чи ідеологію. Міф — це тільки художній твір і нічого більше, стверджував дослідник. «Я розумію міф як похідне від мистецтва, а не навпаки. Міф по суті і є мистецтвом». Дещо перебільшений акцент, зроблений Р. Чейзом на художньому, творчому аспекті міфу, став реакцією на засилля різних навколонакових трактувань, автори яких прагнули «вчитати» у міфологію свої ідеї. Прикладом такого вчитування є фрейдистська концепція міфу, засуджувана Р. Чейзом. Захищаючи в такий спосіб міф, Р. Чейз, по суті, захищає мистецтво, його самоцінність, від чисельних спроб зробити його придатком ідеології чи соціології.

Визначивши міф як різновид словесної творчості, Р. Чейз оголосив генератором цієї творчості вічне прагнення людини «зв'язати природне з надприродним». Оскільки це прагнення завжди існувало, як завжди існувало й існує загадкове, таємниче і невідоме, то й міфотворчість є постійною функцією людства, вважає дослідник. Р. Чейз не дуже охоче застосовує свою теорію при аналізі конкретних творів, а в пізніх роботах узагалі відходить від своїх колишніх концепцій.

Колосальним був внесок в теорію архетипа в сер. 20 ст. Н. Фрая. У програмній статті «Архетипи в літературі» (1951), а також у книгах «Анатомія критики» (1957) і «Мотиви ідентичності. Міфопоетичні дослідження» (1963) H. Фрай найбільш докладно охарактеризував архетип саме з теоретико-літературного боку (хоча в основному й обмежившись міфопоетичними аспектами стороною питання). Як провідний представник школи архетипної критики, що склалася ще в 1930-х рр., Фрай до певної міри визначив і її самозавершення, створивши досить переконливу концепцію літературного архетипу на міфопоетичній основі.

Фрай сполучає еволюціоністський підхід до міфу з елементами структуралізму, широко використовує як фрезерівський, так і юнгіанський підходи. Міф він представляє тим ядром, первинною клітинкою, з якої розвивається вся наступна література, повертаючись на певному витку до своїх першовитоків. Модерністську літературу Фрай розуміє як нову міфологію, гранично розширюючи межі існування міфології (В. Трой, як було відзначено, довів її до епохи романтизму). Міфоцентризм, на думку Фрая, дасть науці про літературу тверду основу, тому що «критика гостро потребує координуючого принципу, центральної концепції, яка б, подібно до теорії еволюції в біології, допомогла усвідомити літературні явища як частини одного цілого». Н. Фрай повторює слідом за К.Г. Юнгом, що «первісні фор

мули», тобто «архетипи», постійно зустрічаються в творах класиків, і, більш того, «існує загальна тенденція до відтворення цих формул». Він навіть визначає «центральний міф» усієї художньої творчості. Це пов'язаний із природними циклами і мрією про золоте століття міф про від'їзд героя на пошуки пригод. Навколо цього центра, на думку Н. Фрая, обертається вся література з її доцентровими і відцентровими тенденціями. Фрай широко й еклектично використовує найрізноманітніші теорії. Його фрезерівська і фрейдистсько-юнгіанська орієнтація проступає, наприклад, у такому визначенні одного з жанрів літератури: «Лицарський роман, говорячи мовою снів, означає спроби лібідо знайти задоволення. Мовою ж ритуалу він знаменує собою перемогу родючості над спустошеною землею...».

У Фрая також знайшла втілення намічена М. Бодкін теза про «літературне неусвідомлене»: «Відповідно до концепції Фрая, уся сукупність літературних творів складається в «самодостатній літературний універсум», що створювався впродовж сторіч людською уявою для того, щоб переробити чужий і байдужий світ природи у вічні архетипні форми, що відповідають притаманним людині бажанням і потребам». Приміром, такий найважливіший природний символ, як море, відзначає Фрай, не може належати лише поезії Шеллі, Кітса чи Колріджа: «...він виходить за рамки одиничного поетичного досвіду, входячи в колективні поетичні уявлення на правах архетипного символу літератури». Трохи іронічно називаючи дослідників архетипу «літературними антропологами», Фрай звертає особливу увагу на відцентровість і ретроспективність архетипу. Так, приміром, у «Архетипах літератури» він відзначає, що ретроспективний рух дослідника шекспірового Гамлета від англійської п'єси до саксонської легенди і потім до схожих природних міфів насправді зовсім не означав рух назад, але був спрямованим до якогось архетипного центру (першоджерела, протозразка, що таїться у сховищі «літературного несвідомого» чи «літературного універсума»): «він наближається до споконвічної архетипної форми, відтвореної у Шекспіра».

Особливо продуктивною є ідея Фрая про архетипний розвиток літератури за принципом «поступальності», тобто шляхом пошуку все більш ускладнених (у порівнянні з первинним зразком) форм. Саме «тут виникає питання, чи не можна розглядати літературу як таку, що тільки рухається по лінії ускладнення в часі, але також розгортається в певному концептуальному просторі, що розширюється з якогось невидимого центра». Очевидно, таким центром і є (в історії і теорії літератури) архетип і архетипна модель (взірець, тип, тощо), а рух до нього, до цього центру, за Фраєм, є ретроспективним: «Посту пальний рух до архетипу є процесом повернення». Симптоматично, що Фрай розглядає саморозвиток архетипних форм (як міфологічних) у рамках циклічного природного часу, з погляду сезонних змін (весна, літо, осінь, зима).

4. Міфокритика в російському і українському літературознавстві.

У другій половині ХХ ст. (1960-90-і рр.) міф посідає значне місце в українській та російській літературознавчій думці. У науковому доробку російських та українських учених, які займались проблемами міфу, виділяються праці О. Лосєва, Є. Мелетинського, М. Стебліна-Каменського, В. Топорова, О. Фрейденберг, О. Козлова, Г Грабовича, О. Тарнавського, С. Процюка, С. Мишанича, Я. Поліщука, А. Нямцу, С. Пригодія, Т Шадріної та ін.

Характерним взірцем аналізу теорії сучасної МК і застосування міфокритичної методології до явищ новітньої літератури є монографія Я. Поліщука «Міфологічний горизонт українського модернізму» (2001). Автор наголошує, що з міфом найчастіше кореспондує модерністський роман, в якому реалізуються щонайменше три засадничі функції відносин міфу і літератури: міфологізація, реміфологізація та деміфологізація. В усіх випадках ідеться про використання в літературі певної фабульної схеми та відомих образів давньої оповіді (міфу чи легенди). Якраз характер такого використання засвідчує якісний рівень переосмислення міфу, залежно від художнього задуму та орієнтації письменника та ті чи іншу текстуальні джерела.

Власне міфологізація в художньому творі виявляється присутністю давньої оповіді в її традиційному, не викривленому автором, сенсі. Авторська воля тут мобілізується у спробі актуалізувати цей сенс для сучасників. Міфологізація авторської оповіді — прийом, який надає масштабності художньому задумові, забезпечує його різнорівневе прочитання й сприйняття. Звичайно, про збереження автентичності першоджерела в цьому випадку можна говорити лише умовно; присутність авторської свідомості й авторської волі в модифікації міфологічної оповіді незаперечна, проте загалом вона лишається в межах коректного, а не конфліктного ставлення до першоджерела. Якщо література ХІХ ст. часто вдається до такого роду стосунків з міфом (наприклад, творчість романтиків), то новітня література, як правило, відступає від такого принципу.

Реміфологізація відбувається тоді, коли автор виявляє очевидний намір змістити провідні акценти міфу, зумисне дистанціюватися від первісної оповіді через її творче переосмислення. Здійснюється не лояльне й коректне, а конфліктне, виразно ревізійне ставлення до міфу. Перечитування міфу чиниться не з наміром його актуалізувати, а диктується потребою «бунту» проти первісного міфу, руйнування його гармонійної фабульної структури, виявлення прихованого, тіньового чинника давньої оповіді, який у модерній інтерпретації стає основним.

Реміфологізаційний пласт у літературі перелому XIX—XX віків дуже широкий та динамічний: сама епоха вимагала радикальної переоцінки вартостей, і це органічно втілювалося в творах-ревізіях класичних зразків міфу.

Блискучі зразки реміфологізації дав у своїй творчості Т Манн, особливо у тетралогії «Йосип та його брати». Ревізія міфу тут є мінімальною, здійснюючись в основному через перетрактування персонажної схеми, коли другорядні, епізодичні персонажі стають головними, а також в тому, що на передній план виходить не міфологічна оповідь, а її символічний сенс, певною мірою осучаснений автором.

Нарешті, до деміфологізації письменники вдаються тоді, коли вони ставлять перед собою завдання зруйнувати надто поширені міфологічні стереотипи. Тоді автор підриває стереотип відверто іронічними, а то й саркастичними, прийомами, творить шаржовану подобизну міфу, шаржі міфологічних героїв. Якщо в пору раннього модернізму виразно переважає реміфологізаційний чинник (як-от у творах Г.Ібсена, О.Вайлда, Лесі Українки, Л.Андреєва), то в добу зрілого модернізму, коли писалися «Улісс» Дж. Джойса та «Лоліта» В. Набокова, розгортається деміфологізований проект, а домінантою поетики твору стає демаскування традиційної міфологічної оповіді. Яскравим зразком довільного підходу до міфу, його вельми умовного накладання на сучасний життєвий матеріал, є роман Дж. Джойса «Уліс».

Останніми роками в Україні захищено цілу низку дисертацій, виконаних із застосуванням міфокритичної методології. Нижче подаються анотації деяких із них.

Гурдуз А.І. Міфопоетична парадигма в українській та західноєвропейській «прозі про землю» кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. У дисертації вперше комплексно розглядається українська та західноєвропейська «проза про землю» кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. крізь призму її міфопоетичної парадигми. На матеріалі характерних творів української, англійської, норвезької, а також російської, польської, французької та німецької літератур визначаються загальні закономірності міфопоетичної парадигми цієї прози, її типологія та національні особливості. Доведено, що європейська «проза про землю» цього часу послідовно зберігає пантеїстичні мотиви й інтенції,

найчастіше переплетені з біблійними мотивами. Визначено «сюжетотворчу» функцію біблійного складника в ряді творів, а також міфо-поетичну інтенційність корелятів «природа - місто» в аналізованій прозі, особливості в ній міфологеми землі. Акцентовано варіативність реалізації тут міфологеми «золотого віку».

Колесник О.С. Міфопоетичне відтворення архетипу. Дослідження є обґрунтуванням філософсько-естетичних засад концептуального аналізу специфіки вияву архетипів у міфопоетичній творчості та міфологізованому мистецтві. У роботі використовуються аналітичний, компаративний, генетичний, структурно-типологічний і функціонально-соціологічний методи дослідження індоєвропейської міфології та її відтворення в мистецтві. У дисертації здійснене дослідження сутності міфу як типу світовідношення та способу естетичної інтеграції особистісного, соціального та космічного рівнів людського буття. Розкрито міфологічне походження та естетичний зміст поняття архетипу; виділено базові типи його розуміння. Охарактеризовано частково успадковане некласичною парадигмою естетики міфопоетичне уявлення про художню творчість як відтворення онтологічного архетипу-прецеденту. Досліджено сутність та необхідний характер реміфологізації сучасної художньої культури, шляхи її естетичного аналізу.

Саяпіна Т.В. Міфопоетика творчості М.Коцюбинського. У дисертації досліджується міфопоетика М.Коцюбинського - формально-змістові засоби, за допомогою яких автор втілює у своєму тексті уявлення про міфологічну модель світу, схеми первісного мислення, первинні образи й мотиви людської культури. Аналіз цих архаїчних феноменів здійснюється через такі літературознавчі категорії, як архетип, міфологема, міфопоетичний мотив тощо. В роботі досліджується реалізація міфологічного змісту творів письменника в таких культурологічних феноменах, як ритуал, свято; простежується специфіка міфопоетичного хронотопу.

Дикарева Л. Ю. Міфопоетика метаморфози і способи її об'єктивації у художньому мовленні: лінгвосеміотичний аспект (на матеріалі прози М. В. Гоголя та М. О. Булгакова). Дисертація присвячена системному лінгвосеміотичному висвітленню метаморфози - важливої складової системи міфопоетичних значень і тропа на матеріалі художнього мовлення М. В. Гоголя та М. О. Булгакова. Проаналізовані способи об'єктивації метаморфози у складі художньо-образних картин світу М. В. Гоголя та М. О. Булгакова в їх подібності та розбіжностях. Здійснено аналіз способів об'єктивації метаморфози у міфопоетичних світах позасвідомого (сну, марення, галюцинування).

Логіко-лінгвістична зона об'єктивації метаморфози досліджена шляхом аналізу типової ситуації перетворення, у центрі якої знаходяться предикати перетворення. Дістали подальший розвиток структурно- семіотичні класифікації метаморфоз. Автором укладено словник метаморфоз, зафіксованих у художній прозі М. В. Гоголя і М. О. Булгакова.

Ганошенко Ю.А. Міф, архетип, традиційний образ в українському інтелектуальному романі 20-30-х рр. ХХ ст. У дисертації на рівні жанрової типології інтелектуальної романістики 20-30-х рр. ХХ ст. досліджуються текстуальний вияв концептів тоталітарної та сцієнтичної міфологічних систем, формально-змістові особливості художнього втілення архетипних структур, з'ясовується специфіка реалізації в художньому цілому творів окремих традиційних мотивів та образів. У роботі через залучення наукових даних про схеми первісного мислення, мотивно-образний та символічний ряди аналізується міфологічний зміст ідеологічних систем початку ХХ ст., які на рівні окремих концептів й архетипних образів віддзеркалені в художніх творах інтелектуальної романістики В. Винниченка, В. Домонтовича, М. Івченка, М. Могилянського, В. Підмогильного, Є. Плужника, М. Хвильового.

5.Значення і перспективи міфокритичної інтерпретації літературних явищ.

Міфокритична методологія, будучи від самого свого початку плюралістичною, відкриває широкі можливості скоріше для творчої, ніж для строго наукової критики. Цьому сприяють також тривалі дискусії щодо сутності міфу, наявність почасти протилежних за своїм змістом філософсько-естетичних концепцій міфу, неоднозначні оцінки долі міфу в історичному розвитку словесно-художнього мистецтва, теоретична хисткість термінологічного інструментарію міфо-критики.

Міфокритичний метод у літературознавстві виправданий і особливо плідний, коли його застосування визначається певними теоретико-методологічними рамками, вихід за які почасти веде до «наукового фантазування», перетворюючи літературознавство з науки про літературу в один з її художніх чи напівхудожніх жанрів.

Водночас незаперечним фактом є те, що міфологічні критики в різних країнах багато зробили в дослідженні генези і типологічних аспектів літератури. Роботи міфокритиків чимало прояснили в природі загальнолюдських «вічних» символів, образів, тем, конфліктів, у виявленні міфопоетичних інваріантів у літературах різних епох.

Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити