Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина ІІ - 2014

РОЗДІЛ 1. Фондові лекції з дисциплін циклу професійної та практичної підготовки для студентів ОКР «Бакалавр» з галузі знань 0203 Гуманітарні науки за напрямами підготовки 6.020303 Філологія* Мова і література (англійська); 6.020303 філологія* Мова і література (німецька); 6.020303 філологія*Мова і література (російська)

І.Ю. Голубішко, канд. філол. наук, доцент

Іспанська література XVII століття. Драматургія

Дисципліна. Зарубіжна література ХУІІ-ХУШ ст.

Вид лекції: тематична.

Дидактичні цілі:

Навчальні: ознайомити студентів зі специфікою розвитку іспанської літератури ХVІІ ст.: розглянути різні точки зору щодо поняття іспанського бароко, перш за все у драматургії, особливості світобачення іспанських письменників даного періоду (Лопе де Вега, П. Кальдерон де ла Барка та ін.).

Розвиваюча: поглибити навички аналізу світового літературного процесу з позицій сучасного літературознавства; розширити філологічний і загальнокультурний кругозір студентів.

Виховні: формувати у студентів розуміння світу на основі естетичних уявлень, виховувати риси творчої особистості, здатність отримувати задоволення від процесу здобуття знань і власне предмета навчання.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія, культурологія, образотворче мистецтво.

Основні поняття: бароко, класицизм, драма, державно-політична, героїчна драма, комедія, «комедія честі», «комедія плаща і шпаги».

Навчально-методичне забезпечення: мультимедійна презентація

План

1. Іспанська барокова драма кінця ХVІ-ХVІІ століття. Своєрідність іспанського театру.

2. Лопе де Вега - найвидатніший драматург Іспанії.

3. Драматичний спадок Тірсо де Моліна.

4. Педро Кальдерон де ла Барка - найяскравіший представник іспанського бароко.

Рекомендована література

1. Балашов Н.И., Степанов Г.В. Испанская литература ХVІІ в. / Н.И. Балашов, Г.В. Степанов. - М. : Наука, 1983. - 439 с.

2. Бальмонт К.Д. Предисловие к сочинениям Кальдерона / К.Д. Бальмонт [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://modernlib.ru/books/balmont_konstantin/predislovie_k_

3. Курціус Е.Р. Європейська література і латинське середньовіччя / Е.Р. Курціус; переклад А. Оніщенко. - Львів : Літопис, 2007. - 752 с.

4. Литаврина Э.Э Испания в XVI - первой половине XVII в. / Э.Э. Литаврина // История средних веков: в 2-х томах / Л. Брагина, Ю. Сапрыкин, А. Чистозвонов и др.; Под ред. С.П. Карпова. - М. : Высшая школа, 2000. - Т. 2. - С. 155-179.

5. Лопе де Вега. Нове мистецтво писати комедії в наш час / Лопе де Вега [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://maysterni. com/publication.php?id=82173

6. Модестова Н.А. Величайший драматург Испании / Н.А. Модестова // Лопе де Вега. Пьесы. - К. : Мистецтво, 1979. - С. 5-24.

7. Наливайко Д.С. Бароко і драма Кальдерона «Життя - це сон» / Д.С. Наливайко // Тема. - 2000. - № 1. - С. 5-17.

8. Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст: Іст.-естет. нарис / Борис Шалагінов. - К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. - 360 с.

Текст лекції

1. Іспанська барокова драма кінця ХVІ-ХVІІ століття. Своєрідність іспанського театру.

Іспанія кінця XVI-XVII століття в економічному і соціально-політичному плані переживала жахливі часи, але вони стали періодом її значного розквіту, періодом створення безсмертних творінь Сервантеса, полотен Веласкеса, своєрідної поезії Гонгори, прози Кеведо, але головне - блискучої національної драматургії Лопе де Веги, Тірсо де Моліни, Педро Кальдерона та інших. Це було дійсно «золоте сторіччя» іспанської культури, яке знайшло найвище своє втілення у стилі бароко. Як відомо і в наш час сприймається беззаперечно, бароко - це не просто яскраве літературне явище і художній стиль, але й тип культури, в якому відбилися глибокі соціально-політичні зрушення у свідомості людини XVII сторіччя. Відносно стилю Д. Наливайко висловлює думку, що бароко - це стиль, «але не в розумінні «художньої реалізації методу», а в розумінні універсальної категорії літературного процесу, що охоплює різні складові творчості: світосприйняття, семантику, поетику <...>. Це один із «великих стилів» мистецтва, корелятивних стилю світосприйняття і мислення епохи, зрештою, стилю життя». Вчений наголошує, що бароко проявило себе не тільки в літературі і мистецтві, а й в інших сферах духовно-практичної діяльності: у філософії, науковому пошуку, історіографії, педагогіці та ін., що дає підстави кваліфікувати його і як епоху культури.

У літературознавстві існує точка зору, що іспанське бароко дуже тісно пов'язане з добою Відродження і є завершальним її етапом. А Б. Шалагінов взагалі як представника бароко (барокової драми) виокремлює тільки Педро Кальдерона. М. Щепанович творчість іспанських письменників XVII ст. до 30-х років включає до високого Відродження, а як третій, завершальний етап, виділяє бароко (до кінця XVII ст.). Тобто розглядає бароко як явище ренесансу в іспанській літературі. Кінець XVI ст. пов'язують із кризою Відродження і гуманізму загалом, пояснюючи це розбіжністю реальностей життя з ідеями гуманізму, що ґрунтувалася на вірі у природжену розумність і доброту людської природи. Все, що оточувало людину сприймалося упорядкованим і гармонійним, а обернулося ірраціональним хаосом, де якимось чином необхідно було виживати. Але, як підкреслює Д. Наливайко, криза Відродження і ментально-емоціональні комплекси, нею породжувані, бурхливе вираження знайшли у маньєризмі, проміжній течії між Ренесансом і бароко. Вчений наголошує: «Бароко в сучасному розумінні - це спроба нової духовної інтеграції, нового ідейного й художнього синтезу, але вже на іншій, не ренесансній світоглядній та естетико-художній основі». Не можна не погодитись з висновком дослідника, що бароко розімкнуло в безкінечність замкнений антропоцентричний дискурс Відродження, відкрилися загадкові глибини і істини як зовнішнього фізичного світу, так і внутрішнього духовного, що осягаються ним ірраціонально, в містичному осяянні. Одне з найяскравіших виражень ця барокова парадигма знайшла в драмі Педро Кальдерона «Життя - це сон». Наголосимо на тому, що у різні епохи художні стилі найбільшого розвитку набувають у певних національних культурах і до них переходить лідерство у художньому житті (Ренесанс в !талії, класицизм у Франції, романтизм у Німеччині). Про це в сорокові роки минулого сторіччя писав відомий німецький вчений Е.Р. Курціус. У добу бароко ця роль перейшла до Іспанії.

В іспанській драмі в цей досі ще остаточно не визначений, багатошаровий в художньому сенсі період відбуваються зміни, що все ж таки дозволяють говорити про перехід від Відродження до літературної доби XVII ст. На думку авторів розвідки «іспанська література XVII ст. Драматургія», для Іспанії це означає перехід до драми бароко, але поряд з цим також виникають нові класицистичні тенденції. Ці тенденції не були пов'язані строгим наслідуванням з книжним «класицизмом» ренесансної драматургії XVI ст., що був подоланий

національним театром у 1590-х роках. Вони також не призвели в Іспанії XVII ст. до створення класицистичного напряму, однак вони давали взнаки у творчості деяких драматургів бароко, включаючи Кальдерона. Перехід до бароко був досить складним, адже величезний вплив зберігав Лопе де Вега і ренесансні драматурги його кола. Кальдерон і молодші представники його покоління - Агустин Маре- то (1618-1669), Франсіско де Рохас Соррілья (1607-1648), Антоніо Мартінес (1608 - після 1650) починали писати як поети бароко, але зважаючи на традиції національного театру Відродження. Що стосується сучасників Лопе де Вега, що писали і в 30-40-і роки, питання про ступінь переходу від традицій Відродження до бароко поки ще не вирішене у літературознавстві. Щодо ветеранів кола Лопе, які пережили майстра на десять-п'ятнадцять років, - Антоніо Міра де Амескуа, Луїса Велеса де Гевари або Луїса Бельмонте, то наука поки що не має вагомих відомостей, щоб визначити і датувати стилістичні зміни в їхній драматургії, тим більше, що й датування їхніх п'єс залишається досить проблематичним.

У творчості драматургів, як і письменників Іспанії періоду бароко загалом, на перший план виходить прагнення авторів інтерпретувати те, що відбувалося в країні - положення світового лідера, потік золота з американських колоній, і в той же час економічний занепад, - як слідство зла, закладеного в кожній людині від народження. Ця ідея співзвучна християнському вченню про гріховність. Рішення проблеми вони бачили у зверненні до розуму, що допомагає людині знайти шлях до Бога. Це знайшло відображення у літературі, і в драмі також: особлива увага приділяється протиріччю між людською природою і її розумом, між красою і потворністю, в той час як прекрасне сприймалось як щось нереальне, практично недосяжне.

Слід окремо відзначити, що жанровий діапазон тогочасної іспанської драматургії досить специфічний (це, за Д. Наливайком, властиве і драматургії Франції, Англії, інших західноєвропейських країн). Можна схематично виділити три основні жанрові групи - драми, комедії, священні ауто (одноактні п'єси церковно-теологічного змісту. Цей суто іспанський драматичний жанр до досконалості був доведений Кальдероном). Щодо іспанської барокової драматургії будь-яка жанрова визначеність майже відсутня. Наприклад, до драм належать різнорідні п'єси як за змістом, так і за структурою. Жанрова класифікація проводиться залежно від того, до якого з полюсів, трагедійного чи комедійного, тяжіють п'єси за їхнім тематичним змістом, тональністю, особливостями композиції, зокрема розв'язки - «кривавої» чи щасливої.

Говорячи про іспанську драму ХVІ-ХVІІ ст., не можна не з'ясувати, що собою являв національний театр Відродження у тій країні. Щодо Відродження, то в інших країнах його розвиток був пов'язаний з першими кроками буржуазії, що народжувалась. Однак в Іспанії національна буржуазія не являла собою соціально-політичної сили (значно вагомішими були король, гранди, церква тощо). Але не можна забувати волелюбний народ. В країні майже не було кріпацтва і до XVI ст. існували кортеси - зібрання представників різних верств населення, що обмежували владу короля. Будь яка спроба влади скоротити права народу призводила до бунтів і повстань. Простий народ підтримувала інтелігенція. Ці настрої і просякнули іспанську літературу доби Відродження, і бароко тим більше, зміцнили в ній народне демократичне начало, що протистояло силам абсолютизму, феодалізму, клерикальної реакції.

Цікавим явищем у ці часи був публічний театр, який відрізнявся надзвичайною різнобарвністю і розгалуженістю тематики, в ньому органічно поєднувалися передові гуманістичні ідеї з традиціями іспанської народної культури. Приміщенням для цих театрів слугували задні двори - коралі, спеціально облаштовані для театральних постановок. Звідси і назва іспанських театрів. Основна частина глядачів знаходилась у дворі - патіо, над яким амфітеатром піднімались лави. Вікна і балкони будинків слугували ложами (вони призначались для кавалерів, дам вищого світу), прямо перед сценою розташовувалась так звана ложа бенуара («каструля»), призначена виключно для жінок з народу. Вистави йшли від полудня до темряви. Декорацій майже не було (вони з'явилися у XVII ст.). Але це компенсувалося динамізмом дії, великою кількістю музики, танців, співів. Дій обов'язково було три (хоронди). Вистава закінчувалася одноактним водевілем, що переходив у мохігангу - загальний танок з масками, куплетами, обов'язковою сарабандою та іншими улюбленими танцями простого народу. Однак виставами керували представники церкви: винайма- ли приміщення, отримували прибутки, виступали цензорами. Але справжніми суддями були прості глядачі. Король і церква до публічного театру ставилися неприязно, вбачаючи в ньому крамольні думки. За найменшого приводу театри закривали, що викликало хвилю народного незадоволення, що інколи виливалося у збройні сутички.

2. Лопе де Вега - найвидатніший драматург Іспанії.

У першій третині XVII ст. остаточно формуються традиції і канони національної іспанської драми. Найвідомішим драматургом, що виявив її характерні риси, був Фелікс Лопе де Вега-і-Карпіо (1562-1635). Народився майбутній драматург у Мадриді. Отримав різноманітну освіту, але вимушений був служити секретарем у знаних осіб. У 1614 р. вступив до братства при ордені Св. Франциска Асизького. Творчий спадок митця неосяжний: 2989 сонетів, поеми, памфлети, романи, драматичні твори. Сучасники свідчили, що їх 1800 і ще 400 духовних драм - «аутос сакраменталес». До нашого часу дійшло 426 комедій і 48 ауто, 179 творів відомі тільки за назвами. За такої кількості п'єс можна побоюватись повторів, але невичерпна фантазія великогодраматурга, підкріплена широкими і різнобічними знаннями, вільно «пересувалась» у часі і просторі. Іван Франко невипадково вважав його одним з найвидатніших «групувальників літературних тем і форм», яких знає людство, одним з «наймогутніших посередників в міжнародному обміні літературними багатствами». Світогляд Лопе де Вега поєднував у собі гуманістичні ідеї з традиціями іспанської народної культури, він орієнтувався на публічний народний театр, отже, в основі його творчості - реалістична народна традиція. Все своє життя митець боровся з класицистами з Мадридської академії театру, відстоюючи право на існування масового народного театру як самостійного жанру. У ході полеміки він навіть створює теоретико-поетичний твір, де виклав свої погляди на драму, виступив проти канонів класицизму. Отже, у теоретично-дидактичній поемі (часто її називають трактатом) «Нове мистецтво складати комедії в наш час» (1609) драматург виклав ряд постулатів жанру: суміш комічного і трагічного, поділ на три акти тощо. Твір був написаний для виголошення в Королівській академії. Особливість поеми - поєднання серйозності й тонкого гумору. З одного боку, автор аналізує історичний розвиток жанру комедії від античності й до своїх часів, вказуючи при цьому на позитивні й негативні аспекти, повчаючи, за якими законами слід писати комедії, які саме чинники художні й життєві треба враховувати; з другого боку - він не приховує власного іронічного ставлення до традицій і законів комедіографії, врешті-решт, самого ж себе «звинувативши» у їх порушенні. Новаторський гуманізм Лопе де Веги виявляється у витворенні ним жанру трагікомедії, тобто комедії, насиченої як оптимістичними, так і зловісними подіями - у цьому він намагається краще наблизити комедію до строкатої дійсності. У легкому трагікомічному дусі написане й «Нове мистецтво...».

З точки зору Лопе де Вега, мета драматурга - подобатись глядачам, тому він вважав головним нервом п'єси інтригу, яка мала захопити глядача з першої сцени і тримати до самого кінця. Основним законом творчості драматург вважав «уподібнення природі», звідки витікала і вимога правдоподібності у відтворенні життя, звичаїв, тобто вимога реалізму. Хоча він і відстоював право митця зображати життя не тільки таким, яке воно є, але і таким, яке воно має бути. Таким чином він вступав у протиріччя з канонами класицизму. Крім того, з правила трьох єдностей - часу, місця і дії - він визнавав лише єдність дії, єдність задуму, інтересу сюжетної лінії. Він вимагав, як вже наголошувалося, поєднання трагічного з кумедним, високого і смішного; вважав за можливе виводити в комедії королів і вищу аристократію. Вражаючим є те, що всі його п'єси відрізняються надзвичайною життєрадісністю і оптимізмом.

За тематикою п'єси Лопе де Вега групуються навколо проблем державно-історичних (так звані «героїчні драми»), соціально-політичного (зазвичай вони дуже близькі до «героїчних драм») і сімейно- побутового характеру (які отримали назву «комедії плаща і шпаги»). Але найчастіше п'єси драматурга дуже важко віднести до якогось одного конкретного типу, оскільки вони поєднують декілька мотивів, піднімають різні питання.

Серед державно-історичних варто назвати драму про Лжедмітрія «Великий герцог Московський», «Останній готський король», «Граф Фернан Гонсалес», «Зубці стін Торо», «Юність Бернара дель Каріпо», «Незаконний син Мударра». Трактування історичних подій у п'єсах драматурга, що ґрунтуються на іспанських подіях, збігається з тим, що сторіччями давали романсеро - іспанські народні пісні. Загалом у «героїчних драмах» питання шляхетності, ставиться у залежність від походження, а не від особистих рис.

Лопе де Вега є автором «драми честі» («Кара не помста», «Зірка Севільї», «Фуенте Овехуна». Остання поєднує мотиви честі, кохання, піднімає соціально-політичні проблеми; її певною мірою можна навіть назвати революційною). В них автор випереджає час і висловлює думку про те, що людина не є вільною, оскільки честь для неї важливіша за пристрасть, а це відповідає ідеям класицизму XVII ст. (до речі, у комедіях мотив честі представлений теж яскраво і зустрічається дуже часто).

Драма «Зірка Севільї» (1623) тісно пов'язана з ідеєю обмеження абсолютистсько-деспотичної влади. Автор з особливою трагічною гостротою піднімає у п'єсі питання про етико-політичну природу абсолютизму, що вступає у конфлікт з принципами людської справедливості, високих почуттів і справжньої шляхетності простих людей. Драматург розмірковує про моральні якості короля. Конфлікт у творі розгортається між королем, який зневажає людську гідність, та старою Іспанією, що зберігає традиції й живе законами високої честі. Дію п'єси віднесено до часів правління кастильського короля Санчо IV.

«Фуенте Овехуна» (ісп. «овече джерело») одна з найкращих історичних п'єс Лопе де Вега, написана приблизно у 1612-1613 рр. Дія відбувається в кінці 15 сторіччя за царювання Фердинанда й Ізабелли.

Командор ордена Калатрави Фернан Гомес де Гусман оселився в селищі Фуенте Овехуна. Він образив місцевого алькада Естебана спробою збезчестити його дочку Лауренсію. Селянинові Фрондосо вдається її захистити. Під час весілля Лауренсії і Фрондосо командор розганяє всіх, б'є алькальда його жезлом, хоче повісити Фрондосо і викрадає Лауренсію. Поняття честі з категорії дворянського почуття переходить у загальнолюдське. У відповідь на образи командора Ес- тебан відповідає: «Сеньор, // Мы жить хотим, как до сих пор, // Чтя вашу честь и нашу честь. // В Фуэнте Овехуне много // Живет достойнейших людей». Драматург уважно працює над лінією кожного персонажа. Наприклад, Лауренсія зі звичайної дівчини виростає в народну героїню. Коли дівчині вдається врятуватися, вона озброює жінок й особисто бере участь в бою. Після її пристрасної промови жителі села як один піднімають повстання, б'ють ґвалтівників і вбивають Командора. Король дон Фернандо (як вже підкреслювалось, це історична особа, володарював у XV ст.), під чий захист віддали себе селяни, відправляє у селище суддю. Народ стає на бік влади, яка спроможна забезпечити у країні мир і спокій, обмежити свавілля і тиранію феодалів. Ця думка знайшла дуже чітке відображення у п'єсі: «Есть короли у нас в Кастилье, // Которые несут порядок // На смену старым беспорядкам. // Нельзя, чтобы, с войной управясь, //Они терпели в городах // И областях своїй державы // Таких властительных людей // С такими пышными крестами». Коли приїжджає суддя, то, навіть застосовуючи катування, він не може з'ясувати, хто ж вбивця. Усі в селі відповідають, що винуватцем злочину є Фуенте Овехуна. Лопе де Вега шукає можливості єдності народу й держави, звертаючись до однієї з найважливіших проблем свого часу: проблеми взаємин між народом, феодальною аристократією і королівською владою. Автор ідеалізує образ короля. Дон Фернандо вимушений простити селян. Ось його слова, що завершують п'єсу: «...Село за мною остаётся, // Пока, быть может, не найдется, // Чтоб вами править командор».

Лопе де Вега є істинним творцем іспанської класичної комедії життєвих конфліктів, реалістичної в своїй основі і надзвичайно театральної за формою побутової п'єси. Умовно їх можна поділити на декілька груп: придворні комедії, комедії плаща і шпаги, комедії поганих нравів. Вони створені за сталим взірцем - кліше, що склалося в драматурга к середині 1590-років. Сюжет кожної комедії про кохання розвивається на перетині щонайменше двох ліній. Стандартний «набір персонажів» комедії складають «галан» (молодик, закоханий у «даму»), сама «дама», відповідно вони мають у п'єсі дублерів або суперників, винахідливий слуга або служниця, які співчувають коханню «галана» і «дами» і допомагають їм, «батько» або «старий», що охороняють честь родини і законний устрій життя, який порушують закохані, і, нарешті, певна титулована або знана особа, яка у фіналі примирює «батьків» і «дітей» і, спираючись на загальну думку, узаконює зв'язок, що утворився в результаті розгортання інтриги комедії.

Цікавим явищем є «комедія плаща і шпаги» (ця назва існувала вже у ХVІІІ ст.). Акторові, що бере участь у постановці п'єси, потрібно було мати плащ і шпагу - обов'язкові атрибути шляхетного іспанця, що виходить в місто. Головним в них, як правило, стає боротьба молоді за право любити за своїм власним вибором, а не за волею батьків та їхнім розрахунком, боротьба за нову мораль. Лопе де Вега демонструє новий погляд на цінність людини, що не залежить від походження. Крім того наголошується на прагненні жінки відстояти свої людські права. Це гімн людській природі, що вивільняється, її красі, волі, енергії. У цих п'єсах жінка найчастіше виявляється ініціатором і провідником складної інтриги. Наприклад, у комедії «Винахідлива закохана» розумна і хитра Феніса обдурює жадібну і не дуже розумну матір і завойовує серце легковажного Люсіндо. Багато винахідливості й розуму доводиться прикладати і героїні «Валенсіанської вдови» Леонарді, аби, не втративши доброго імені, обійти тупувату опіку свого вихователя, стати дружиною Каміло, її коханого. Найчастіше в Лопе де Вега на заваді закоханих постає або бідність, або станова нерівність. Але кохання - це велика сила, вона дає людині волю, мужність, винахідливість, а «чистота крові», з точки зору самого драматурга, не має ані значення, ані ціни («Вчитель танців», «Селянка з Хетафа», «Дівчина з глечиком» та ін.).

Серед комедій Лопе де Вега виділяють і придворні (палацові), інколи - пасторальні, в залежності від того, де розгортаються події, п'єси. Це комедії інтриги перш за все. Одна із кращих серед них - «придворна комедія» «Собака на сіні» (бл. 1604). У комедіях такого типу, як правило, показувалося життя аристократії, близької до двору. Багато з них написані на сюжет про складні взаємини, що виникають між панами й підлеглими. У ряді комедій розробляється сюжет про любовні переживання героїв, що належать різним станам. Іноді в центрі сюжету знаходиться боротьба за владу. Нерідко в таких комедіях любовне почуття виникає з ревнощів. Це вносить певний дисонанс у відносини між закоханими й робить комічною ситуацію. Мораль її нерідко знаходиться у словах народної пісні, що виконують або слуги, або наближені до знатної особи. Закінчуються комедії, як правило, весіллям. Так, у комедії «Собака на сіні» любов прекрасної аристократки Діани до секретаря Теодоро виникає з ревнощів. Причому назва комедії виправдана поведінкою Діани: вона не дозволяє Теодоро любити себе, але й забороняє любити служницю Марселу. Теодоро, чесний, шляхетний юнак, виявляється заручником гри станових забобонів. Щасливий кінець досягається лише завдяки моторному слузі Тристану, одному з типів пикарескних слуг у комедіях Лопе де Вега. Але при цьому ми бачимо, як Діана готова кинути Тристана в колодязь за те, що він знає про плебейське походження Теодоро. Аристократка в Діані перемагає саме почуття. Поки вона не знайшла засіб, як зробити так, щоб Теодоро став рівним їй, Діана вимагає розуміння, наполягає на збереженні станової дистанції. Але як тільки Тристан «знаходить» Теодоро знатного батька, Діана змінює своє рішення.

Основними персонажами комедії є Діана і Теодоро. Діана де Бельфлор - головна героїня комедії. Усі риси її характеру чітко нагадують основні міфологічні характеристики богині Діани, ім'ям якої вона невипадково названа. У п'єсі Діана прямо ототожнюється й з античною богинею місяця: «она небесная Диана, луна, и женщина, и призрак...». Подібно до міфологічної богині, Діана двоїста: вона закохана і байдужа, хитра та відверта, жорстока та прихильна тощо. Ця подвійна природа Діани символізується подвійним ім'ям героїні: Діана - місяць, Бельфлор - прекрасна квітка. У комедії Діана постійно порівнюється то з місяцем, то із сонцем. З образом Діани пов'язана інтерпретація двох основних тем комедії Лопе де Веги - теми кохання і теми честі. Любовна гра Діани складає основну дію п'єси, її вчинки, сумніви та поривання створюють складні сюжетні перипетії комедії. Кохання всесильне, воно здатне долати будь-які перепони: чи незадоволення суперників, чи станову нерівність закоханих.

Теодоро - один з головних персонажів комедії. За своїми основним характеристиками він цілком відповідає такому типу персонажа іспанської комедії XVII ст., як галан (ісп. galan у перекл. - кавалер). Теодоро молодий і гарний, ввічливий і шляхетний, розумний і освічений, але його спроможність до дії невелика. Він часто буває залежний від дій інших дійових осіб, особливо дам. Лише якось Тео- доро приймає самостійного рішення - це його відмова скористатися хитромудрою вигадкою Тристана. Рішення Теодоро виїхати до Іспанії через неможливість бути з коханою. Ця сцена прощання героїв яв

ляє собою приклад помилкового фіналу, виникає перед остаточною щасливою розв'язкою і посилює напругу глядача (читача).

Лопе де Вега створив свій театр і мав величезний вплив на творчість багатьох іспанських драматургів: Гільєн де Кастро-і-Белвіс (1569-1631), Антоніо Міра де Амескуа (1574-1644), Луїс Валес де Гевара (1579-1644), Тірсо де Моліна (1584-1648), Педро Кальдерон (1600-1680) та багато інших.

3. Драматичний спадок Тірсо де Моліна.

Тірсо де Моліна, його справжнє ім'я Габріель Тельєса, (15841648) - послідовник Лопе де Вега - захищав принципи іспанської драми, слідом за його славетним попередником. Саме цій меті присвячено книгу «Толедські вілли» (вілла в перекладі «день»), що нагадають за композицією «Декамерон» Боккаччо. У своїх світських п'єсах Тірсо де Моліна працював у драматичних жанрах, розроблених Лопе де Вега (історичні драми «Антона Гарсія», «У жінці розсудливість (існує варіант перекладу «Розсудлива жінка»)», п'єсу «Щаслива і нещаслива доля Альваро де Луна» теж можна віднести до історико-драматичних творів; комедія про кохання і лицемірство «Благочестива Марта»; так звані «комедії плаща і шпаги», з ускладненою інтригою, цікавою фабулою «Дон Хіль Зелені Штани», «Ко- хання-лікар», «Соромязливий в палаці», «Селянка з Вальєкаса»). Але він є і автором багатьох релігійних п'єс (перш за все «Комедії про святих»), де, як і в світських п'єсах, знайшли відбиток суспільні протиріччя того часу. З особливою гостротою в них виявляються контрреформістські елементи світогляду драматурга. Ці п'єси характеризує гонитва за надзвичайними ефектами і мішурою богословської вченості («Святий кравець», «Озеро св. Вікентія»), навіть мотив відвертої кровозмісної любові між братом і сестрою («Помста Тамари»). Розробляв він і жанр філософської драми («Севільський розпусник», «Засуджений на сумнів»), які розкривають тему гріха і небесного милосердя.

Драма «Севільський розпусник, або Кам'яний гість». Як виник образ коханця-розпусника, як зародилась ідея про його створення? Відповідь знаходимо у минулому. Перші згадки про Дон Жуана знаходимо у XIV сторіччі. Існувала реальна історична особа на ім'я Дон Хуан Теноріо. Він був вельможею при дворі кастильського короля Педро Жорстокого. Також Дон Хуан згадується у хроніках та у списку лицарів ордена Підв'язки. Згідно з легендою, Дон Хуан безкарно вдавався до розпусти протягом довгого часу і вбив одного разу командора ордена, який захищав честь своєї доньки. Тоді черниці-францисканки заманили Дона Хуана у монастирський сад і вбили його, поширивши чутки, що він був скинутий у пекло.

Дон Хуан, син придворного улюбленця, почувається безкарним. Для нього життя - це гра, він керується азартом і вседозволеністю. Всі героїні п'єси, окрім доньї Анни, виявляються уразливими в силу своєї особистої гріховності. Сам розпусник не боїться грішити, оскільки вважає, що людина має достатньо часу, щоби встигнути покаятися, вимолити прощення. Тричі він гнівить бога своїми вчинками. Поява кам'яної статуї сприймається ним як найвища божественна кара за розпусту. Кам'яна статуя має подвійне призначення - уособлення соціально-політичного плану (критика фаворитизму) і філософсько-релігійний (людина наодинці з Богом). З одного боку розпусного пустуна судить суспільство, з іншого - небо.

Новаторство Тірсо де Моліна полягає в тому, що він першим використав в літературі образ Дон Жуана, що набув рис «вічного образу». Дон Жуан, ім'я якого більше 300 років хвилює людей, - іспанське. Форма дон походить з латинської dominus - пан, господар і спочатку належала тільки королю Іспанії. Тепер це просто ввічливе звертання, що поєднується виключно з ім'ям, не долучаючись до прізвища. Ім'я Дон Жуан - це іспанське juan, що звучить як Хуан: літера j іспанською завжди вимовляється як [х]. Звучання Жуан, нині всесвітньо відоме і всесвітньо вживане, з'явилось тому, що французькою літера j завжди передає звук [ж], і Мольєр, використавши сюжет про Дон Жуана в своїй комедії «Дон Жуан, або Камінний гість», прочитав іспанське juan як Жуан, а не Хуан.

Дон Жуан - персонаж багатьох творів літератури, мистецтва; образ порушника моральних і релігійних норм, шукача чуттєвих насолод, створений за середньовічними іспанськими легендами - спокусник, ловелас. До образу Дон Жуана зверталось багато письменників і поетів. Це засвідчують твори митців різних країн: О.К. Толстой «Дон Жуан» (1859) - драматична поема, О. Блок «Кроки командора» (1920), Леся Українка (1912), С. Альошин (1962). Образ молодого розпусника по-різному інтерпретується у світовій літературі. Тірсо де Моліна у творі «Севільський розпусник» створив перший чіткий і переконливий образ молодого розпусника Хуана Теноріо. Пізніше цей образ використали письменники різних країн: в Англії - Джордж Гордон Байрон і Джордж Бернард Шоу, у Франції - Жан-Батіст Мольер і П'ер Корнель, в Іспанії - Госе Сорілло-і-Мораль, у Німеччині - Ернест Гофман, в Італії - Карло Гольдоні, у Росії - Олександр Пушкін і в Україні - Леся Українка. Всього існує близько 300 варіантів інтерпретації образу Дон Жуана. Як бачимо, Дон Жуан, створений середньовічною легендою образ лицаря-сластолюбця, є вічно живим, бо він був і є джерелом для багатьох творів у світовій літературі.

Заслугою Тірсо де Моліна було подальше вдосконалення драматургічної майстерності і надання своїм творам чіткості форми. Відстоюючи свободу індивіда і його право насолоджуватися життям, драматург тим не менш захищав недоторканість принципів існуючого ладу і католицької віри.

4. Педро Кальдерона де ла Барка - найяскравіший представник іспанського бароко.

У творчості Педро Кальдерона де ла Барка (1600-1680) драматургія бароко досягла найвищого розквіту. Як і Тірсо де Моліна, він належав до національної драматургічної школи Лопе де Веги. Кальдерон є останнім великим представником іспанської літератури «золотого сторіччя». Творчість митця відображала песимістичний погляд на людину, що загалом було притаманне цій добі. Але, як наголошував російський поет К. Бальмонт: «В Севилье растут гвоздики, каких нет на Севере. Их цветы по величине рaвняются розам, а их нежный запах в своей свежей пряности сладко необычен для северянина. Вот образы, которые невольно возникают в душе, когда мы вступаем в чарующий мир поэтических созданий Кальдерона. <...> Кто хочет, пусть войдет в этот сад. Но пусть он знает заранее, что здесь он встретит не те растения, к которым привык с детства».

Щодо жанрової приналежності творів митця, то вона представлена в повному обсязі, але їх можна звести до трьох основних різновидів: драма, комедія і ауто (як вже згадувалось, це одноактні п'єси церковно-теологічного змісту) - суто іспанський драматичний жанр. Драми представлені такими п'єсами: «Стійкий принц», «Луїс Перес, галісієць», «Поклоніння хресту», «Любов після смерті», «Саламейський алькад» та ін. Комедії Кальдерона зберігають традиції Лопе де Вега, в більшості своїй тяжіють до високої комедії. Найвідоміші серед них: «Дама-невидимка», «Схований кабальєро», «Квітневі і травневі ранки», «Дама серця передусім», «Стережися тихого болота» тощо.

Комедію «Дама-невидимка» (1629) можна розглядати як відображенням «драми честі» в оптимістичному дзеркалі. Суть п'єси в тому, що батько і брати були дуже суворими у питаннях честі, як і чоловік, але все ж таки, якщо дівчину або вдову, яка потрапила у неприємну ситуацію, могла врятувати пропозиція одруження, то дружину очікувала тільки смерть. Дія комедії відбувається у Мадриді XVII ст. Дон Мануель і його слуга Косме шукають будинок дона Хуана. Молоді люди разом вчилися і воювали, вони старі друзі. На вулиці йому

зустрічаються дві стурбовані дами, обличчя яких закриває серпанок. Їх хтось переслідує, і вони просять в дона Мануеля захисту. Що він і робить. Дами зникають, але з'являється дон Луїс (брат дона Хуана), якого зацікавили незнайомки. Після суперечки між кабальєро відбувається сутичка. Саме на цій вулиці в той час опиняється і дон Хуан зі слугами, впізнає у противникові брата свого друга і намагається примирити обох. Дон Мануель поранений в руку і потребує допомоги. Хуан запрошує його до свого дому. Дона Луїса дуже непокоїть, що його брат оселив у домі неодруженого кавалера, оскільки він випадково може зустрітися із сестрою, доньєю Ахелою, яка в жалобі. Але його заспокоюють: вхід на половину вдови закритий шафою з посудом, ніхто не здогадається, що там є двері (втілення умовності комедії бароко, у театрі поєднує те, що в житті насправді було роз'єднане). А донья Анхела мріє зустрітися з кабальєро, який врятував її від безчестя. Служниця Ісавель вирішує влаштувати зустріч. Розпочинається таємне листування між молодими людьми. Наступним кроком мало стати побачення: гостю зав'яжуть очі і проведуть у кімнати Анхели. Але не судилося! На заваді опинився дон Луїс, який в кінці кінців все ж таки викрив закоханих. Дон Луїс звинувачує Мануеля у безчесті сестри. Але дон Мануель просить у дона Луїса руки Анхели. Дон Хуан, який все чув, не приховує свого задоволення від такої розв'язки подій. Невидимка зникне, і можна думати про весілля. У комедії все продумано, в кожної події є протиподія, глядач ледь встигає слідкувати за заплутаним розгортанням подій, а сама дія утворює чіткий малюнок. Але за всіх умовностей комедії поет бароко малює в ній цілком реальну загальну картину життя.

Центральний твір Кальдерона - філософська драма «Життя - це сон» (1635), яка справедливо вважається одним з найхарактерніших творінь літератури бароко. Його головна ідея вже не відповідає поглядам Ренесансу: заради земного життя не слід відмовлятися від життя вічного. Драматург говорить про ілюзорність, ефемерність наших уявлень про життя, оскільки його неможливо осягнути. (Але у п'єсі «Сам в себе під вартою» (1636) він подає комічну трактовку цієї теми.) Говорячи про жанрово-тематичний різновид драми, Д. Наливайко підкреслює, що «літературознавці не можуть підібрати його визначення: його називають і релігійно-символічною драмою, і теолого-містичною, і морально-філософською, і філософсько-психологічною тощо. Всі ці семантичні моменти є в драмі, але до жодного з них, навіть у їх спареннях, вона не сходить».

Дія відбувається в Польському королівстві, але воно, як і герцогство Московія, є чистою умовністю, проекцією тогочасної Іспанії на

нейтральний простір. Коли в короля Базиліо народився син, зірки передрекли, що він буде свавільною і жорстокою людиною, підніметься проти влади батька. Щоб уникнути цієї ситуації в майбутньому, король наказав назавжди замкнути сина у вежі серед гір, закувати в ланцюги. Але нещасного батька мучить сумління. Він вирішує у день повноліття сина випробувати його, уві сні перенести у палац і розкрити йому правду. Сехисмундо обурений несправедливістю, вчиненою щодо нього, піддається ницим неконтрольованим пристрастям і поводиться так, що підтверджує застереження гороскопу. Король наказує, знову в стані сну, повернути принца у в'язницю, і коли він прокидається, йому здається сном все, що з ним напередодні сталося. Сехисмундо піднімає заколот війська, щоб не допустити передачу влади іноземцеві, як планував король, і сам стає королем. Базиліо і придворні очікують від нього найгіршого, помсти і розправ, але принц повівся зовсім по-іншому. Він прощає батька і повертає йому трон, поводиться з ним як підданий з монархом. Всі сприймають ці зміни як дивовижну метаморфозу нелюдя, як диво. Насправді ж виявляється те, що було закладено в принцові, духовна сутність людини, що пов'язує її з Богом. Усвідомивши, що життя - це сон, принц зрозумів і глибинні істини й дійсні цінності буття. За Наливайком, у драмі «Життя - це сон» виразно проявляється барокове розуміння людини як амбівалентної істоти, що поєднує протилежні начала, духовне і тілесне. Драма являє собою вільну композицію, автор дає волю своїй могутній уяві, яка творить художній світ. Світ, в якому присутнє надприродне, ірраціональне, що поєднується з реальним, містика, вічні загадки і істини буття.

У цей час створювали свої п'єси й інші представники бароко, яких деколи називають «школою Кальдерона». Серед них перш за все Франсіско де Рохас Соррілья (1607-1648). Він розробляв міфологічні, історичні, сучасні сюжети. Найвідомішою п'єсою драматурга є твір «Ніхто, крім короля», так звана «драма честі». Це апофеоз абсолютної, нічим не обмеженої влади короля, яка розповсюджується і на родинну честь підданих. Серед комедій найвідомішою є «Дурень обманює дурня, або Дон Лукас де Сігарраль», в центрі якої гротескно-сатиричний образ скупого і невігласа, педанта і марнославця дона Лукаса. У його драматургії вже можна помітити конфлікт між обов'язком людини і її почуттям, характерний для трагедій класицизму. Як приклад назвемо п'єсу «Каталонський каїн» (1645).

Ще один представник «школи Кальдерона» (але в його творчості відчувається і неабиякий вплив Лопе де Веги) Августін Морето-і-Кабанья (1618-1669) писав п'єси релігійного змісту, народно-героїчні, історичні драми, комедії тощо. Серед історичних драм назвемо п'єсу «Міцний законник» - взірець антифеодального сюжету. Драма «Судді Кастилії» цікава введенням у дію натовпу кастильських селян, що виступають проти загальної феодальної узурпації. Його комедії лягли в основу міщанської драми, яка пізніше отримала розвиток в літературах різних країн, наприклад: «Пиха проти пихи». Заслуговують на увагу комедії-інтриги «Подібність на суді», «Перемудрена хитрість», «Удавана Аркадія». Слід відмітити сильний елемент побутового гумору, що відрізняє драматурга від інших представників кальдеронової школи.

Висновки. В іспанській драматургії ХУІ-ХУІІ ст. своєрідно поєднуються принципи національної драми і притаманне бароко тяжіння до універсальності, що відбилося не стільки в просторових вимірах, скільки у відкритості та спрямованості структури творів у духовну безкінечність. Творчість драматургів цього періоду (як знакових фігур, засновників шкіл - Лопе де Вега і Педро Кальдерона де ла Барка, так і їх послідовників - Тірсо де Моліна, Августін Морето- і-Кабанья та ін.) вражає жанровим розмаїттям. Це і драма (соціально- політична, історична, драма честі), і комедія (комедія честі, комедія плаща і шпаги, комедія інтриги, придворна або пасторальна комедія, комедія-фарс та ін.), і памфлети, і ауто тощо.

Поява класицистичних тенденцій в творчості окремих митців не призводить до їх утвердження в літературі Іспанії ХVІ-ХVІІ ст., яка, незважаючи на значний період забуття, в наш час викликає величезний інтерес як дослідників-літературознавців, теоретиків літератури, бібліографів, текстологів, так і пересічних читачів і знавців театрального мистецтва.






Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.