Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина ІІІ - 2015

РОЗДІЛ 1. Фондові лекції з дисциплін циклу професійної та практичної підготовки для студентів ОКР «Бакалавр»

І.Ю. Голубішко, кандидат філологічних наук, доцент кафедри

Англійська література доби Просвітництва

Дисципліна: Зарубіжна література (ХVІІ-ХVIII ст.)

Вид лекції: тематична

Дидактичні цілі:

Навчальні: визначити місце англійського Просвітництва у світовому літературному процесі, проаналізувати тематичне розмаїття літературної спадщини письменників цього періоду, допомогти відчути художню своєрідність, глибину узагальнень літературних здобутків митців.

Розвиваючі: поглибити вміння і навички порівнювати естетичні явища, аналізувати художні твори, розширити філологічний і загальнокультурний кругозір студентів.

Виховні: формувати у студентів розуміння світу на основі естетичних уявлень, виховувати риси творчої особистості, здатність отримувати задоволення від процесу здобуття знань і власне предмета навчання.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія літератури, теорія літератури, всесвітня історія, філософія, релігієзнавство, мистецтвознавство.

Основні поняття: Просвітництво, просвітницький класицизм, просвітницький реалізм (раціоналізм), сентименталізм, рококо, сатира, памфлет.

Навчально-методичне забезпечення: мультимедійна презентація.

План

1. Шляхи розвитку літературного процесу доби Просвітництва.

2. Англійський просвітницький роман.

2.1. Даніель Дефо.

2.2. Джонатан Свіфт.

Рекомендована література

1. Аникин Г.В., Михальская Н.П. История английской литературы / Г.В. Аникин, Н.П. Михальская. - М. : Высш. школа, 1975. - 528 с.

2. Артамонов С.Д. История зарубежной литературы XVII- ХVШ вв. / С.Д. Артамонов. - М. : Просвещение, 1988. - 698 с.

3. Елистратова А.А. Английский роман эпохи Просвещения / А.А. Елистратова. - М. : Наука, 1966. - 476 с.

4. Зарубежная литература XVIII века: Хрестоматия: в 2-х томах / Составит. Б.И. Пуришев, Б.И. Колесников, Я.Н. Засурский; Под ред Б.И. Пуришева. - М. : Высшая школа, 1988. - Т.1. - 416 с.

5. История зарубежной литературы XVIII века / Кол. авторов; Под ред. Л. Сидорченко. - М. : Высшая школа, Академия, 2001. - 76 с.

6. Мегела І. Література європейського Просвітництва / І. Мегела. - К. : Видавець Карпенко В.М., 2012. - 320 с.

7. Ніколенко О.М. Бароко, класицизм, Просвітництво. Література XVII-ХVІІІ ст.: посібник для вчителя / О.М. Ніколенко. - Харків : Веста: Ранок, 2003. - 224 с.

8. Ніколенко О.М., Мацапура В.І. Літературні епохи, напрями, течії / О.М. Ніколенко, В.І. Мацапура // Тема. - 2004. - № 1. - С. 50-67.

9. Салтанова І.М., Титянін К.О. Матеріали лекцій з курсу «Історія зарубіжної літератури XVIII століття» / І.М. Салтанова, К.О. Титянін. - Камянець-Подільський : КПДУ, 2006. - 110 с.

10. Соловьёва Н. Английский предромантизм и формирование романтического метода / Н. Соловьёва. - М. : Изд-во МГУ, 1984. - 146 с.

11. Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література: Від античності до початку XIX ст.: Іст.-естетич. нарис / Б.Б. Шалагінов. - К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. - 360 с.

Реєстри електронних бібліотечних ресурсів

POETRY. HUT. RU

mir-slova.boom.ru

poet.club.chat.ru

MP4.NAROD.RU/KLASS/DA-ZZOO.HTM

Текст лекції

1. Шляхи розвитку літературного процесу доби Просвітництва.

Доба Просвітництва відзначалася строкатістю в ідейному та художньому плані. У цей час у філософії співіснували раціоналізм, сенсуалізм, матеріалізм, суб'єктивний ідеалізм, античний скептицизм, трансцендентальний ідеалізм. Діячі Просвітництва по-різному ставилися до людини, до світу, до Бога. Наприклад, одні визнавали Бога (повністю або частково), другі - заперечували його, треті висували на противагу християнській релігії «релігію серця», «релігію природи» або «релігію розуму» тощо. Не було єдності й в оцінці державного устрою. Одні виступали за «просвічений абсолютизм», другі - за конституційну монархію, треті - за демократичну республіку тощо. Просвітництво не створило і якогось одного художнього напряму. У цей час розвивалися просвітницький класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм, рококо та ін. І все ж таки, незважаючи на розбіжність у поглядах і підходах, усіх представників Просвітництва єднає дещо спільне, що дозволяє виокремити цю добу в історії людства.

Представники Просвітництва засуджували існуючий суспільний устрій як нерозумний і палко вірили в те, що можна покращити світ за допомогою ідей, просвіти людей, їх розумового розвитку й морального виховання. «Ідеї правлять світом», - ця думка стала своєрідним гаслом доби, коли цілком реальною бачилася можливість побудови «царства розуму». Просвітителі утверджували пріоритет науки, моралі, свідомості у суспільстві. Вони виступали з різкою критикою недосконалого суспільного ладу, соціально-політичних інститутів, які негативно впливають на людину, й висували нові - розумні - засади перебудови суспільства. Боротьба за новий порядок мислилася як повернення до розумності й природності. Локк писав: «Природний стан є стан свободи, а не свавілля, він зумовлений законами природи, яким кожен повинен підкорятися; розум, що відкриває ці закони, навчає усіх людей, що ніхто не має права шкодити життю, здоров'ю, волі, майну іншого». Письменник Олександр Поуп зазначав: «Загальний розумний порядок, з якого все почалося, міститься як у природі, так і в людині».

У зв'язку з цим в епоху Просвітництва поруч із поняттям «розум» на перше місце виходить поняття «природа». Поєднання цих двох понять визначає специфіку просвітницького світогляду. Мислителі вважали природу розумною, а розум — виявом природи. У поняття «природа» просвітителі включали не тільки суто природний світ, а всю навколишню дійсність і саму людину. Вони прагнули пізнати логіку природи, її закони та животворну силу. Однак, як слушно зазначає український літературознавець Д.С. Наливайко, «хоча просвітителі всіляко підкреслювали наукові принципи й витоки свого філософського розуміння природи, насправді з наукою воно не мало нічого спільного, воно ближче до ренесансно-гуманістичної концепції природи, сутність його - у тій самій ідеальній інтерпретації природи як розумної й благої сили, закони й веління якої ведуть людство шляхом щастя й доброчесності».

У XVIII столітті паралельно співіснували (цю точку зору поділяє більшість літературознавців) три основні художні напрями - просвітницький класицизм, просвітницький реалізм і сентименталізм, осторонь них стояло мистецтво рококо, тісно пов'язане з естетикою бароко.

Просвітницький класицизм продовжував традиції класицизму XVII століття, але на новій основі. Відродження класицизму в епоху XVIII століття було багато в чому обумовлене «культом розуму», який панував у добу Просвітництва. Просвітителі прагнули досліджувати людські вчинки й пристрасті, соціальне середовище, взаємозв'язки людини і світу. Звідси у їхніх творах з'являється раціоналістичний аналіз мотивів і наслідків діяльності особистості, глибоке висвітлення тих чи інших рис людини та дійсності, засоби художньої типізації з чітким виділенням суттєвого у характерах персонажів. Представники просвітницького класицизму надавали перевагу об'єктивним законам мистецтва, що спиралися на розум. Митці тяжіли до загального, а не індивідуально-конкретного, зберігали жанрову ієрархію і гармонійність у побудові творів. Велику роль художники відводили ідеї, що ставала змістовим і структуротворчим принципом творів. Література просвітницького класицизму була рупором філософських та політичних ідей, за допомогою яких просвітителі намагалися виховати нову людину й змінити світ. Звідси походить дидактичний характер їхніх творів.

Класицисти XVIII століття прагнули повчати, формувати нові цінності та ідеали. Тому жанри класицистичної літератури того часу нерідко мали відкрито полемічний або публіцистичний характер. Представники просвітницького класицизму надають перевагу трагедії, епопеї, оді тощо. Монологи героїв, філософські диспути, авторські відступи й настанови сприяли активному проведенню в життя просвітницьких ідей.

Однак, крім традиційних рис класицизму (раціоналізм, перевага загального над особистим, гармонійність побудови, дидактизм, схематизація образів та ін.), що сформувалися ще в епоху XVIIстоліття, у просвітницькому класицизмі з'являються нові ознаки.

Перш за все змінюється сам зміст творів. Якщо у XVII столітті проголошувалася ідея служіння монарху й державі, то у XVIII столітті утверджується думка про необхідність служіння всьому суспільству, справі свободи й справедливості. Герої просвітницьких творів охоплені ідеєю змінити існуючий порядок і встановити більш розумний і гуманний. Звідси походить критичний пафос багатьох творів просвітницького класицизму, наближення сюжетів до сучасності. Змінилася й природа конфліктів: якщо раніше переважала боротьба пристрастей і обов'язку, то тепер митці зосереджують увагу на тих конфліктах, які виникають в результаті зіткнення героїв з недосконалим суспільством і труднощами у виконанні їх громадянських обов'язків.

Проблематика творів стає більш актуальною, соціально значущою. Питання, які висвітлюють митці, пов'язані з конкретною дійсністю, але водночас вони набувають філософського змісту, важливого для всіх країн і народів.

Письменники надавали своїм творам практичного значення. Вони розглядали їх як наочне узагальнення «зла» і «добра», як певну дидактично-моралізаторську настанову, керівництво до дії всього людства. Такий прагматичний характер мистецтва класицистів визначався пафосом перетворення суспільства, що становить дух Просвітництва.

Якщо класицисти XVII століття орієнтувалися на смаки вищих верств, то представники просвітницького класицизму виражали інтереси третього стану, що вийшов на арену політичної боротьби. Вони проголосили, що особистою справою кожного громадянина повинно стати служіння свободі й встановленню «царства розуму» на землі. Герої, узяті зі звичайного життя, ставали уособленням суспільного обов'язку, відповідального ставлення до життя, суворої дисципліни, доброчесності. Піднесені й гармонійні образи мали виховувати читачів у дусі відданості й самопожертви задля загального добра.

Найвизначнішими представниками англійської просвітницької класицистичної поезії вважаються Олександр Поуп (Поп) (16881744), Джозеф Аддісон (1672-1719), Річард Стиль (1672-1729). [Слайди №№ 1-6]. Творчість Попа поділяється на два періоди, що відповідають двом етапам англійського просвітництва. До раннього етапу просвітництва належить переклади античних авторів («Іліада», «Одіссея»), що супроводжувалися теоретико-літературними працями, які розвивали класицистичні принципи поезії; співпраця у сатиричних журналах Аддісона і Стіла, де його есе займали визначне місце, а також художні сатиричні твори (поема «Віндзорський ліс» (1713), «Викрадення локона» (1714)); твори, написані у стилі рококо, в яких у трагічному плані розказано про кохання (послання «Елоїзи до Абеляра» (1717), «Елегія на пам'ять однієї нещасної леді»).

Отже, просвітницький класицизм, що був одним із напрямів і англійського Просвітництва, відзначався певною національною своєрідністю у порівняння з «високим» французьким класицизмом XVII ст. Такі особливості пояснювалися його відмінним ідейним спрямуванням, пом'якшенням класицистичної нормативності, що обумовлювалося розвитком англійської філософії і науки, зацікавленістю національними традиціями, наслідуванням концепцій, які підривали значення розумової діяльності у творчому процесі. Англійський просвітницький класицизм у першій третині XVIII ст. займав панівне становище у літературі, активно протистояв бароко, накопичував елементи рококо і водночас вступав у синтез з просвітницьким реалізмом, що все більше набирав сили.

Реалістичний тип творчості виявився у просвітницькому реалізмі (за визначенням Б. Шалагінова - просвітницький раціоналізм), основою якого став принцип наслідування природі, висунутий просвітниками.

Представники просвітницького реалізму (раціоналізму) надавали перевагу сучасності як об'єкту зображення. Вони проникали в різні сфери соціального буття, досліджували стосунки між різними соціальними верствами, вплив середовища на людину. Оскільки просвітителі прагнули змінити існуючий лад, вони глибоко вивчали наявні умови життя, щоб потім визначити шляхи їх покращення. Тому соціальний аналіз посідає центральне місце в художній системі просвітницького реалізму. Мистецтво відзначалося конкретністю, розмаїттям фактів, узятих із реального життя людей, і водночас художники прагнули їх узагальнити, проаналізувати, навіть вже знайти типове в індивідуальному, закономірності суспільного розвитку. Тому невипадково в період просвітницького реалізму на перший план виходить роман, де всебічність зображення дійсності й аналітичність виражені якнайкраще.

Представників просвітницького реалізму цікавить приватне життя людей, їхній побут, події особистого життя. Це обумовило появу нових жанрів - «міщанської драми», «сльозної комедії», що відображали правду тогочасної дійсності.

Досліджуючи суспільне життя, письменники відкривали в ньому багато негативних рис. І вони не боялися соціальної критики, сміливо викриваючи несправедливі порядки, вади суспільства та їх згубний вплив на людину. «Правда відкрила їм очі на світ й людство», - слушно зазначив літературознавець В. Жирмунський.

Реалісти-просвітителі були борцями проти всього нерозумного, антигуманного, вони утверджували тип активного і діяльного героя, який здатен змінити навколишню дійсність.

Такий тип героя вони знайшли в представниках третього стану. На сторінки творів просвітителів прийшли звичайні люди зі звичайного життя. Митців цікавила доля простої людини, її зв'язки із суспільством та її людські якості. Герої просвітницького реалізму потрапляють у складні соціальні умови та ситуації, вони немовби випробовуються на моральну стійкість (Робінзон Крузо, Гуллівер, Том Джонс та ін.), але письменники вірили у духовну природу людини, в її творчі можливості, здатність подолати труднощі й змінити себе і світ. Те, що в літературу прийшли звичайні герої, зумовило демократизм творчості реалістів-просвітителів. «Вони оспівували реальну людину, яка може стати на повний зріст і вповні виявити свою людську сутність, дбаючи вже не тільки про себе, а й про інших», - писав В. Гриб.

Новим для літератури того часу було те, що характери героїв були подані в еволюції, у зв'язку із впливом природного та суспільного середовища. Людина зображувалася як носій типових, родових якостей.

Особливе значення представники просвітницького реалізму надавали проблемі виховання людини, становленню її характеру в певних умовах. Однак, як пише М. Берковський, «останнє слово в сюжеті належить більш оптимістичним силам - тут уже не влада, не багатство, не суспільне положення обумовлюють розв'язку колізії, а внутрішня стійкість людини, її природне право й закон суспільної гармонії». Звідси йде певна ідеалізація героїв та дидактизм у творах просвітницького реалізму.

У літературі просвітницький реалізм розвивався у взаємодії з іншими напрямами (цим пояснюється коливання деяких письменників між класицизмом і реалізмом, реалізмом і сентименталізмом). Він був початковим етапом для формування цілісної системи реалізму в XIX столітті, тому у просвітницькому реалізмі ще немає тієї всебічності й всеосяжності зображення дійсності, історизму, багатогранності характерів, проте це не заперечує його здобутків. Просвітницький реалізм XVIII століття став новим етапом розвитку літератури, у ньому були сформовані ті міметичні принципи, що знайшли розвиток у подальшому. Письменники безпосередньо наблизилися до реального життя й розробили художні способи його відображення, поєднавши мистецтво з актуальними проблемами сучасності.

Представниками просвітницького реалізму в англійській літературі були Д. Дефо, Дж. Свіфт, Г Філдінг, Р.-Б. Шерідан та ін. Реалістичні тенденції виявилися й в інших видах мистецтва, наприклад, у живописі (В. Хогарт, С. Шарден). [Слайди №№ 7-14].

Друга половина XVIII сторіччя в Англії - це час змін в економічному, філософському, соціальному й культурному житті країни. Відбуваються значні зміни й в англійській літературі. Основним літературним напрямком цього періоду стає сентименталізм.

Однак виникає він набагато раніше. У рамках філософії й літератури перші сентименталістичні тенденції з'являються ще в середині 30-х років, у надбаннях найбільш великих англійських поетів того часу: Джеймса Томсона, Эдварда Юнга, Томаса Грея. Пізніше елементи сентименталізму проникають у прозу (романи Олівера Голдсміта й Генрі Маккензі). Але найвищого розквіту цей напрямок досягає у творчості одного з найбільш видатних письменників XVIII сторіччя - Лоренса Стерна. [Слайди 15-18].

Сентименталізм - явище досить складне; в літературі це - протест проти усталених форм класицизму і його строгих норм художньої творчості. Водночас сентименталізм відображав у літературі загальний розвиток філософської думки буржуазії, що виникає під впливом соціальних тенденцій: невпинне збідніння народних мас і розчарування в буржуазному (механістичному) прогресі суспільства. Література сентименталізму проголошує культ почуттів. Вона прагне показати багатство емоцій і їхню роль у формуванні особистості. Письменники-сентименталісти готові впливати на душі своїх читачів, прославляючи життя на лоні природи, змальовуючи хибність міської цивілізації. Їхнім творам притаманна висока емоційність і водночас простота вираження. Завдання авторів - змусити читача повірити в те, що вони зображують, співпережити з героями їхні біди і стати від цього чистішими і кращими.

Особливостями англійського сентименталізму стали, з одного боку, боротьба просвітителів зі старою аристократичною культурою, з іншого - посилений інтерес до маленької людини, співчуття її проблемам, горю, що призводить до демократизації сентименталізму. Соціальними передумовами його були насамперед зубожіння народних мас і розчарування в буржуазному прогресі суспільства. Отже, наголосимо, що особливість англійського сентименталізму обумовлена, перш за все, помірним характером боротьби просвітителів зі старою аристократичною культурою, а також увага до долі маленької людини. Література сентименталізму глибоко демократична. У здобутках письменників-сентименталістів пробуджується інтерес до маленької людини, співчуття його лихам.

Філософські витоки сентименталізму слід шукати у сенсуалізмі Локка, який проголосив, що єдиним джерелом пізнання світу є почуття людини. Сенсуалізм розвинувся у дві філософські школи: суб'єктивний ідеалізм Юма і Берклі та послідовний матеріалізм Дідро і Гольбаха. [Слайди №№ 19-23]. Останні вступили у боротьбу з раціоналізмом і стверджували, що людина є істотою чуттєвою, матеріальною, плотською, що пристрасті складають людську сутність, що вони природні, законні та є основою всякої моралі. Матеріалісти вбачали завдання людини в тому, щоб відчувати, мислити, діяти. Для того, щоб бути щасливою, людина повинна знати закони природи; світ існує відповідно притаманним йому внутрішнім законам; так і людина повинна вивчати закони своєї власної організації. Людина як частина природи підкоряється її законам, від яких не може звільнитися, єдиний же зв'язок людини з природою - це її відчуття, які повинні знаходитися у гармонії з природою. Відмова від раціоналізму просвітителів і звертання до почуття як джерела вдосконалювання людини визначають шляхи розвитку естетики англійського сентименталізму. У працях Ейкенсайда, Хатчесона, Кеймса, Бітті затверджується привеліювання почуття над розумом як у моральному розвитку людини, так і в збагненні їм прекрасного. Особливу роль у становленні естетики сенсуалізму й наступних літературних напрямків здобуває книга англійського публіциста й філософа Едмунда Берка «Філософське дослідження про походження наших ідей піднесеного й прекрасного» (1757). Ці категорії, за Берком, мають абсолютно різні джерела: радість і страх. Берк робить висновок про те, що для становлення людського характеру необхідні як позитивні, так і негативні емоції. На їхній основі виникають страсті, здатні змінювати особистість. Нещастя людини дає йому можливість співчувати нещастям інших. Становленню етики й естетики сентименталізму сприяють і окремі релігійні рухи. Серед них найбільш важливе значення мав методизм із його запереченням догматів англіканської церкви, прославлянням безпосереднього почуття й інтуїтивного потяга до Бога.

Однак на пізньому етапі сентименталізму англійські письменники вже добре усвідомлюють, що людину неможливо змінити за допомогою однієї лише чутливості. І тоді в їхніх творах виникають картини боротьби людських страстей, зображуються суперечливі почуття, виникають портрети героїв зі складним внутрішнім світом, у якому високі моральні якості не завжди беруть гору над низинними спонуканнями. Саме тому літературі пізнього сентименталізму властива не тільки чутливість і м'який гумор, але, часом, і скептична усмішка.

У перший період розвитку англійського сентименталізму основними творами були ліричні. Вони служили найбільш підходящим способом для вираження емоцій і почуттів особистості. У яскравих почуттєвих образах автори змальовували емоційні пориви, варіації настроїв.

Найбільш характерний герой поезії сентименталістів - це людина, близька до природи, її захоплена шанувальниця. Поети оспівують самотність людини, що залишилась наодинці із собою, коли він перед особою Бога міркує про свої діяння й прославляє красу навколишньої природи. Дуже часто ліричним героєм сентиментальної поезії виявляється юнак-віршотворець.

Ще одна тема поезії сентименталізму, невід'ємна від першої, - суєтність життя, короткочасність її радостей і сталість сумів. Герой міркує про тлінність усього живого. Скорбота по загиблих змішується зі світлим смутком спогадів про них. Твори про смерть і тлінність усього земного одержують назву «цвинтарної поезії».

У цей період створюють свої кращі вірші й інші представники школи сентименталістів. Це Вільям Купер (WÜHam Cowper, 17311800) і Джордж Кребб (George Crabbe, 1754-1832). У їхній поезії поряд із прославлянням відокремленого життя поблизу природи виникають і підсилюються викривальні, соціальні мотиви. Особливо чітко вони звучать у поемі ще одного представника сентименталізму Олівера Голдсміта (OHver Goldsmrth, 1728-1774) «Покинуте село» (1770). У ній сполучаються ідилічний опис минулого, у якому панував мир і спокій сільського життя, і гнівне викриття винуватців нещасть сучасного суспільства. Поет із обуренням описує руйнування селян у результаті промислової революції й відгороджень. Зігнані зі своєї землі, вони приречені на вічні скитання у пошуках пристановища. Сумні картини покинутого села, де вже ніщо не нагадує про колишню ідилію, завершують поему.

Образ людини, що тонко почуває й вразливої, виникає й у добутку іншого поета-сентименталіста Джеймса Бітті (James Beattie, 1735-1803) «Менестрель» (1774). Автор показує, як розвивається в герої поеми поетичний дар. Саме природа, у повнім єднанні з якою він живе, стає джерелом його натхнення й піднесеної меланхолії, що пронизує його творчість.

Порівняно короткий період розквіту сентименталістської літератури в Англії припадає на 60-і роки, коли творив найвидатніший представник прози сентименталізму - видатний англійський письменник середини XVIII сторіччя Лоренс Стерн.

Лоренс Стерн (Laurence Sterne, 1713-1768) народився на півдні Ірландії в родині піхотного офіцера. У дитинстві разом з родиною йому доводилося постійно переїжджати з місця на місце, скитаючись по казармах. Коли майбутньому письменникові було 18 років, помер батько. Завдяки допомоги родичів, він закінчив університет у Кембриджі, а потім одержав прихід у Йоркширі, де як вікарій прослужив більше 20 років. Один час він працював у газеті, видаваної вігами, але незабаром відійшов від журналістики.

Літературна спадщина Стерна нараховує два романи - «Життя й думки Тристрама Шенді, джентльмена» (1760-1767), що складається з 9 книг, і «Сентиментальна подорож містера Йорика по Франції й Італії» (1768). Другий роман залишився незакінченим. Обидві книги були із захопленням прийняті читачами. Крім того, Стерну належить збірник церковних проповідей (1760-1768) і добірка листів, опублікованих його дочкою вже посмертно, а також «Щоденник для Елізи» (1767). Ці останні добутки служать коштовним джерелом як для біографів письменника, так і для дослідників його літературних поглядів.

У центрі художнього світу Стерна - людина як унікальна особистість, неповторна у своєму розвитку, яка вільно проявляє себе всупереч всім негараздам життя. Такий підхід до проблеми особистості, притаманний і загалом літературі Просвітництва, вимагав і нових художніх засобів, що і призвело до формування у творчості Стерна нового художнього методу.

2. Англійський просвітницький роман

2.1. Даніель Дефо

Народився майбутній письменник у родині негоціанта, отримав релігійну освіту. Крім художньої творчості, Дефо був купцем. Журналістом, видавцем, брав активну участь у всіх подіях свого буремного часу. Ще в юнацтві він долучився до повстання, очолюваного герцогом Монмаутом. Тривалий час після поразки виступу Дефо вимушений був переховуватись. Але пізніше він заявив про себе як публіцист. Його сатира «Чистокровний англієць» була схвалена офіційними колами. Але наступного року Дефо виступає із зухвалим памфлетом «Найкоротший спосіб розправитися з дисидентами», спрямованим проти фанатизму англіканської церкви. В результаті він опинився у в'язниці і був оштрафований. Але Дефо продовжує писати («Гімн ганебному стовпу»), опиняється на чолі комерційного підприємства, видає газету «Огляд». Остаточно втративши всі свої статки, Дефо, для того, щоб поправити свої справи, звертається до написання романів. Так з'явився «Робінзон Крузо». Шалений успіх першої частини викликав появу другої і третьої. Назвемо найвідоміші романи Дефо в яких яскраво виражені моральні тенденції, але вони з'явилися пізніше: «Капітан Сінгльтон», «Молль Фландерс», «Полковник Джек», «Щоденник під час епідемії чуми» та ін. Загалом Даніель Дефо написав близько двохсот творів, але помер він у злиднях і забутті. [Слайди №№ 24-27].

Роман «Робінзон Крузо» [слайди №№ 27-31] складається з трьох частин. Перша частина побачила світ у 1719 році («The History of the Life and Adventures of Robinson Crusoe...»), друга «Подальші пригоди Робінзона Крузо» («The Father Adventures of Robinson Crusoe») - у 1720 році, третя, остання частина - «Серйозні роздуми про життя і надзвичайні пригоди Робінзона Крузо» («Serious Reflections during the Life and Surprising Adventures of Robinson Crusoe»), вийшла друком у 1721 році. Однак, як свідчить час, тільки перша частина має справжню естетичну цінність і є блискучим свідченням досягнень реалізму Д. Дефо.

Найхарактернішим романом цього напряму Б. Шалагінов вважає саме роман Дефо. В образі Робінзона знайшли втілення уявлення про людину, співзвучні з філософськими роздумами Джона Локка. Потрапивши на безлюдний острів, Крузо сприймає реальність як щось закономірне і розумне. Себе ж самого він бачить особистістю, яка має інтегруватися в цю даність на правах природного елемента. На думку дослідників, Робінзон вижив тільки завдяки підкоренню свого нового життя об'єктивному і раціоналістичному порядку, він навчився довіряти не тільки відчуттям, а у поєднанні зі здоровим глуздом. Крім того, досяг того, що результат його зусиль відповідав намірам і меті. Отже, в літературі Просвітництва вчинок повертає свою цінність, а відносини героя з навколишнім середовищем будуються за принципом запитання відповідь.

Робінзон - типовий буржуа, що підтверджує його мислення і спосіб життя. Дефо пояснює самою природою важливі категорії буржуазного життя: природний розум, природна релігійність, природне право, природна моральність. Іншими словами, Робінзон Крузо - це правдивий образ буржуа періоду початкового накопичення капіталу. Опинившись поза владою вигоди і грошей, він спрямовує свій розум на опанування природи, виявляючи наполегливість, мужність, працьовитість, здоровий глузд. Наприклад, він починає вирощувати зерно, наступним кроком було створення печі, щоб робити посуд і випікати хліб. Він розуміє, що безглуздо вбивати диких тварин, краще їх одомашнити, як це вийшло з козами. Цікавими є його релігійні принципи. Він намагається знайти спокій у зверненні до бога. Однак він не був дуже релігійним, хоча перша річ, яку він врятував з корабля, була Біблія. Він навіть намагається торгуватися зі Всевишнім: точно, як бухгалтер, він підраховує добро і зло, які він терпить з волі Бога, і благає позбавити його від подальших тяжких випробувань. У подальшому Крузо виявляє справжню віротерпимість: ревний пуританин, що ніколи не розстається з Біблією, спокійно спілкується з католиком (іспанцем), язичником (П'ятницею).

Але тільки Робінзон від'їздить зі свого острова, він перестає викликати зацікавленість читачів. Події другої і третьої частин не настільки цікаві. Це звичайні описи пригод багатих негоціантів, що з'явилися на початку ХVІІІ ст. у великій кількості, тільки їх ніхто сьогодні не пам'ятає, вони забуті.

Д. Дефо дав поштовх для створення численних «робінзонад». Глибока правдивість, реалізм (раціоналізм) автора, котрий зображав свого героя зі всіма слабостями і позитивними якостями, також пояснює таємницю безсмертя книги.

2.2. Джонатан Свіфт.

Англійський письменник, сатирик народився в Дубліні (Ірландія). Дуже рано став сиротою і виховувався дядьком, успішним дублінським адвокатом. Освіту здобував у коледжі святої Трійці, де готували майбутніх богословів. Однак всупереч бажанню дядька, Свіфт не захотів прийняти сан священика і став секретарем відомого вельможі У. Темпля. Велика бібліотека у маєтку Темпля, що знаходився у 6 милях від Лондона, допомогла майбутньому письменнику наполегливо поповнювати свої знання. Це дало можливість Свіфту у 1692 році здати іспит в Оксфордівському університеті на ступінь магістра мистецтв. Але довчитися він не встиг (його хазяїн помер), і Джонатан вимушений був повернутися до Дубліна, прийняти сан священика і невеличку парафію. Однак літературні інтереси нестримно тягли його до Лондона. Він зближується з О. Попом, Стилем і Аддісоном, Д. Геєм. Свої перші зрілі твори Свіфт створив ще у дуже молодому віці, у будинку Темпля: памфлет, який описує тогочасні літературні звичаї, - «Бій книг»; гостру сатиру на католицьку, кальвіністську і лютеранську церкви - «Казка бочки». Після політичних заворушень письменник вимушений був повернутися до Ірландії. Але він продовжує створювати памфлети, що по суті мають антивладну та антиколоніальну спрямованість - «Лист суконщика до всього ірландського народу», «Скромна пропозиція». В Ірландії Свіфт і написав свій найзначущий твір «Мандри Гуллівера» (1726 рік). [Слайди №№ 32-34].

У романі «Мандри Гуллівера» [слайди №№ 35-38] автор підсумовує свій творчий шлях, дає найбільш глибоку і всебічну критику британської буржуазної держави першої третини ХVІІІ ст. Роман складається з чотирьох частин: мандри в Лілліпутію (1 ч.), до країни Велетнів Бробдінгнег (2 ч.), у Лапуту, Бальнібарбі, Лаггнег, Глаббдобдриб (3 ч.), до країни розумних коней гуінгнгімів (4 ч.). Герой Свіфта зовсім не схожий на такого класичного морського мандрівника, як Робінзон Крузо. Гуллівер не сприймає наївний оптимізм Крузо. Це філософ-гуманіст, котрий болісно реагує на всі прояви соціальної несправедливості, глибоко страждає від деспотизму, фанатизму, глупоти, корисливості, з якими постійно стикається. А Крузо із захопленням приймає соціальний устрій, що був започаткований антидемократичним компромісом 1689 р. Гуллівер палко ненавидить буржуазно-дворянську армію Англії, він справжній захисник знедолених і пригнічених мас. Як зауважує Б. Шалагінов, якщо для Д. Дефо емпірична філософія Локка стала основою життєвої непохитності і філософського оптимізму, то для його сучасника Д. Свіфта вона стала джерелом жорстокого душевного сум'яття. Головний персонаж постає як втілення просвітницького розуму. Гуллівер - образ якому не притаманна психологічна самодостатність, його завдання створювати контраст з тими обставинами, в які він потрапляє, і виявляти невідповідність, що стає основою комічного, підкріпленого фантастичним.

Уважно вчитавшись у текст роману, читач починає розуміти, що Свіфт говорить про сучасну йому Англію і Європу, а казковий сюжет слугує лише обрамленням для реалістичного показу вад і соціальних негараздів, які породили закони розбійницької держави власників-колоніалістів. Але Свіфт не зумів створити свій політичний і соціальний ідеал спираючись на прояви несправедливості людського суспільства. Він дещо іронізує над захопленням Гуллівера, який славить стриманість і мудрість самообмеження патріархальних розумних коней. Він не вірить в те, що в минулому можна знайти будь-які розумні форми суспільного устрою.

Висновки. XVIII століття - епоха великих соціальних зрушень у країнах Європи. Основною ознакою доби стала криза феодальної системи й формування буржуазних відносин. У 1688-1689 роках відбулася буржуазна революція в Англії, у 1789-1794 роках - Велика французька революція, в інших країнах теж розпочалися процеси перебудови державних устроїв. На арену політичної боротьби вийшли представники третього стану. «Усе рухалося, вирувало, було охоплено думкою», - писав про свою епоху Вольтер. Саме роки між двома європейськими революціями довгий час вважалися періодом Просвітництва. Але сучасні літературознавчі розвідки наголошують на тому, що нові ідеї зародилися в Англії на початку XVIII ст. Просвітницький рух поширився на країни майже всієї Європи: Франції, Німеччини, Італії, Іспанії, Росії. Самі просвітники називали себе філософами, вважали, що людина наважилася бути мудрою, і їй в цьому необхідно допомогти. Д. Наливайко підкреслює, що сама назва зумовлена глибокою вірою діячів руху в просвіту та її перетворюючу дію. Сучасне літературознавство говорить про такі літературні напрями у XVIII ст. - класицизм, сентименталізм, рококо (про ці напрями див. у збірнику «Фондові лекції. Ч. 4»). Щодо просвітницького реалізму серед вчений не вщухають суперечки. Студенти мають впевнитися, що весь пафос Просвітництва полягає у програмі оновлення життя, формуванні нової людини, утвердженні нових ідеалів і цінностей, нових стосунків між людьми й концепцій, які, на думку мислителів, мали б призвести до загального добра й всесвітньої гармонії.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити