Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина ІV - 2016

РОЗДІЛ 2. Лекції з дисциплін літературознавчого циклу і методики їх навчання

І.Ю. Голубішко, кандидат філологічних наук, доцент

Літературний процес доби Просвітництва в Англії

Дисципліна: Зарубіжна література (ХУП-ХУПІ ст.)

Вид лекції: тематична Дидактичні цілі:

Навчальні: визначити місце англійського Просвітництва у світовому літературному процесі, проаналізувати тематичне розмаїття літературної спадщини письменників цього періоду, допомогти відчути художню своєрідність, глибину узагальнень літературних здобутків митців.

Розвиваючі: поглибити вміння і навички порівнювати естетичні явища, аналізувати художні твори, розширити філологічний і загальнокультурний кругозір студентів.

Виховні: формувати у студентів розуміння світу на основі естетичних уявлень, виховувати риси творчої особистості, здатність отримувати задоволення від процесу здобуття знань і власне предмета навчання.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія літератури, теорія літератури, всесвітня історія, філософія, релігієзнавство, мистецтвознавство.

Основні поняття: Просвітництво, просвітницький класицизм, просвітницький реалізм (раціоналізм), сентименталізм, рококо, предромантизм, готичний роман.

Навчально-методичне забезпечення: мультимедійна презентація.

План

1. Просвітницький класицизм в англійській літературі XVIII століття.

2. Особливості англійського сентименталізму доби Просвітництва.

3. Література рококо.

4. Готичний роман.

Рекомендована література

1. Аникин Г.В., Михальская Н.П. История английской литературы / Г.В. Аникин, Н.П. Михальская. - М. : Высш. школа, 1975. - 528 с.

2. Артамонов С.Д. История зарубежной литературы XVII - XVIII вв. / С.Д. Артамонов. - М. : Просвещение, 1988. - 698 с.

3. Голубішко І.Ю. Організація самостійної роботи зі світової літератури XVIII ст.: навч. посібник / І.Ю. Голубішко. - Кам'янець- Подільський : ТОВ «Друкарня Рута», 2015. - 120 с.

4. Даниэль С. М. Рококо. От Ватто до Фрагонара. — СПб.: Азбука- Классика, 2007. — 336 с.

5. Елистратова А.А. Английский роман эпохи Просвещения / А.А. Елистратова. - М. : Наука, 1966. - 476 с.

6. Жирмунский В.М. Очерки по истории классической немецкой литературы / В.М. Жирмунский. - Л. : Наука, 1972. - 346 с.

7. Зарубежная литература XVIII века: Хрестоматия: в 2-х томах / Составит. Б.И. Пуришев, Б.И. Колесников, Я.Н. Засурский; Под ред Б.И. Пуришева. - М. : Высшая школа. 1988. - Т.1. - 416 с.

8. История зарубежной литературы XVIII века / Кол. авторов; Под ред. Л. Сидорченко. - М. : Высшая школа, Академия, 2001. - 76 с.

9. Мегела І. Література європейського Просвітництва / І. Мегела. - К. : Видавець Карпенко В.М., 2012. - 320 с.

10. Ніколенко О.М. Бароко, класицизм, Просвітництво. Література XVII-Xyill ст.: посібник для вчителя / О.М. Ніколенко. - Харків : Веста: Ранок, 2003. - 224 с.

11. Ніколенко О.М., Мацапура В.І. Літературні епохи, напрями, течії / О.М. Ніколенко, В.І. Мацапура // Тема. - 2004. - № 1. - С. 50-67.

12. Пахсарьян Н. Т Основные литературные направления XVIII века [Електронный ресурс] / Н.Т. Пасхарьян - Режим доступа: http:// natapa.msk.ru/bibliograficheskiy-ukazatel/osnovnye-literaturnye- napravleniya-xviii-veka.html

13. Пуришев Б. Рококо Б. Пуришев // А.А. Сурков «Краткая Литературная Энциклопедия». - М : Советская энциклопедия, 1971. - Т. 6. - С. 339.

14. Рококо как одно из ведущих направлений 18 века [Электронный ресурс ].- Режим доступу: http //www/studfiles/ru/ prevsew/3836811/

15. Салтанова І.М., Титянін К.О. Матеріали лекцій з курсу «Історія зарубіжної літератури XVO століття» / І.М. Салтанова, К.О. Титянін. - Кам'янець-Подільський : КПДУ, 2006. - 110 с.

16. Соловьёва Н. Английский предромантизм и формирование романтического метода / Н. Соловьёва. - М. : Изд-во МГУ, 1984. - 146 с.

17. Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології: [навчальне видання] / За ред.. П.Л. Шулик, О.В. Кеби. – Частина ІІІ. - Кам'янець-Подільський : Аксіома, 2015. - С. 22-36.

18. Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: Іст.-естетич. нарис / Б.Б. Шалагінов. - К. : Вид. дім «Ки- єво-Могилянська академія», 2007. - 360 с.

Реєстри електронних бібліотечних ресурсів

poetry. hut. ru mir-slova.boom.ru poet.club.chat.ru mp4.narod.ru/klass/da-zzoo.htm

Текст лекції

1. Просвітницький класицизм в англійській літературі XVIII століття

У XVIII столітті паралельно співіснували (цю точку зору поділяє більшість літературознавців) три основні художні напрями - просвітницький класицизм, просвітницький реалізм (про цей напрям в англійській літературі див. докладніше у збірнику «Фондові лекції, частина ІІІ) і сентименталізм, осторонь них стояло мистецтво рококо, тісно пов'язане з естетикою бароко, крім того, набуває розвитку готичний роман як предромантичне явище.

Просвітницький класицизм продовжував традиції класицизму XVII століття, але на новій основі. Відродження класицизму в епоху XVIII століття було багато в чому обумовлене «культом розуму», який панував у добу Просвітництва. Просвітителі прагнули досліджувати людські вчинки й пристрасті, соціальне середовище, взаємозв'язки людини і світу. Звідси у їхніх творах з'являється раціоналістичний аналіз мотивів і наслідків діяльності особистості, глибоке висвітлення тих чи інших рис людини та дійсності, засоби художньої типізації з чітким виділенням суттєвого у характерах персонажів. Представники просвітницького класицизму надавали перевагу об'єктивним законам мистецтва, що спиралися на розум. Митці тяжіли до загального, а не індивідуально-конкретного, зберігали жанрову ієрархію і гармонійність у побудові творів. Велику роль художники відводили ідеї, що ставала змістовим і структуротворчим принципом творів. Література просвітницького класицизму була рупором філософських та політичних ідей, з допомогою яких просвітителі намагалися виховати нову людину й змінити світ. Звідси походить дидактичний характер їхніх творів.

Класицисти XVIII століття прагнули повчати, формувати нові цінності та ідеали. Тому жанри класицистичної літератури того часу нерідко мали відкрито полемічний або публіцистичний характер. Представники просвітницького класицизму надають перевагу трагедії, епопеї, оді тощо. Монологи героїв, філософські диспути, авторські відступи й настанови сприяли активному проведенню в життя просвітницьких ідей.

Однак, крім традиційних рис класицизму (раціоналізм, перевага загального над особистим, гармонійність побудови, дидактизм, схематизація образів та ін.), що сформувалися ще в епоху XVII століття, у просвітницькому класицизмі з'являються нові ознаки.

Перш за все змінюється сам зміст творів. Якщо у XVII столітті проголошувалася ідея служіння монарху й державі, то у XVIII столітті утверджується думка про необхідність служіння всьому суспільству, справі свободи й справедливості. Герої просвітницьких творів охоплені ідеєю змінити існуючий порядок і встановити більш розумний і гуманний. Звідси походить критичний пафос багатьох творів просвітницького класицизму, наближення сюжетів до сучасності. Змінилася й природа конфліктів: якщо раніше переважала боротьба пристрастей і обов'язку, то тепер митці зосереджують увагу на тих конфліктах, які виникають в результаті зіткнення героїв з недосконалим суспільством і труднощами у виконанні їх громадянських обов'язків.

Проблематика творів стає більш актуальною, соціально значущою. Питання, які висвітлюють митці, пов'язані з конкретною дійсністю, але водночас вони набувають філософського змісту, важливого для всіх країн і народів.

Письменники надавали своїм творам практичного значення. Вони розглядали їх як наочне узагальнення «зла» і «добра», як певну дидактично-моралізаторську настанову, керівництво до дії всього людства. Такий прагматичний характер мистецтва класицистів визначався пафосом перетворення суспільства, що становить дух Просвітництва.

Якщо класицисти XVII століття орієнтувалися на смаки вищих верств, то представники просвітницького класицизму виражали інтереси третього стану, що вийшов на арену політичної боротьби. Вони проголосили, що особистою справою кожного громадянина повинно стати служіння свободі й встановленню «царства розуму» на землі. Герої, узяті зі звичайного життя, ставали уособленням суспільного обов'язку, відповідального ставлення до життя, суворої дисципліни, доброчесності. Піднесені й гармонійні образи мали виховувати читачів у дусі відданості й самопожертви задля загального добра.

Найвизначнішими представниками англійської просвітницької класицистичної поезії вважаються Олександр Поуп (Поп) (1688— 1744), Джозеф Адіссон (1672-1719), Річард Стил (1672-1729).

Творчість Олександра Поупа поділяється на два періоди, що відповідають двом етапам англійського просвітництва. До раннього етапу Просвітництва належать переклади античних авторів (“Іліада”, “Одіссея”), що супроводжувалися теоретико-літературними працями, які розвивали класицистичні принципи поезії; співпраця у сатиричних журналах Аддісона і Стіла, де його есе займали визначне місце, а також художні сатиричні твори (поема “Віндзорський ліс” (1713), “Викрадення локона” (1714)); твори, написані у стилі рококо, в яких у трагічному плані розказано про кохання (послання “Елоїзи до Абеляра” (1717), “Елегія на пам'ять однієї нещасної леді”).

У «Нарисі про критику» (1711), спираючись на «Поетичне мистецтво Н. Буало і «Науку про поезію» Горація», молодий поет у просвітницькому дусі узагальнив і розвинув класицистичні принципи. «Наслідування природі» він розглядає як наслідування античному взірцю. У «Моральних дослідах» (1731-1735) Поуп наголосив на моральному удосконаленні людини. У філософсько-дидактичній поемі «Нарис про людину» (1734) він розмірковує про межу людського розуму, співвідношення добра і зла, природний первень себелюбства як основи моральності, земне щастя людини як єдину мету, якої вона прагне досягти. Поуп висловив свій оптимістичний погляд на світ, стверджуючи: «все, що існує - справедливе».

Межею між двома періодами творчості О. Поупа є поява сатиричної поеми «Дунсіада» (dunce - тупий, дурний); над нею автор працював з 1728 по 1743 рік. Поуп підкреслював значення розуму у боротьбі з невіглаством, наслідком якого, у разі перемоги, стане хаос у світі. Богиня Тупості, що уособлює невігластво, шукає собі наступника на землі. Перед нею проходять бажаючі зайняти трон трон короля дурнів: дурні, святенники, безталанні поети (до останніх випадково потрапляє Дефо). Серед тупиць-філософів проходять Мендевіль, Толанд, виступаючи проти котрого, Поуп бажав, скоріше за все, зняти з себе звинувачення у деїстичному сприйнятті релігії. У першому виданні «Дунсіади» королем дурнів було обрано Л. Теоболда, адже він суворо критикував Поупа за його метод редагування Шекспіра, а в останньому варіанті поеми - драматург К. Сіббер, котрий ворогував із скріблерианцями, літературним методом яких були гостра сатира, гумор, гіпербола бурлеск тощо; вони виступали проти «фальшивого смаку» вчених-педантів, їхніх сучасників; серед критиків виділялися П. Роджерс, Г Філдінг, О. Поуп та ін. Загалом напади на особистих недругів поета переросли у гротескно-сатиричне висміювання пороків буржуазного суспільства. Наголосимо, що провідна роль сатири у другому періоді творчості поета підтвердила його остаточний перехід на позиції активної участі у суспільному житті.

Отже, просвітницький класицизм, що був одним із напрямів і англійського просвітництва, відзначався певною національною своєрідністю у порівняння з “високим” французьким класицизмом XVII ст. Такі особливості пояснювалися його відмінним ідейним спрямуванням, пом'якшенням класицистичної нормативності, що обумовлювалося розвитком англійської філософії і науки, зацікавленістю національними традиціями, наслідуванням концепцій, які підривали значення розумової діяльності у творчому процесі. Н.Т Пасхарьян підкреслює, що характерний для ранньопросвітницької літератури поділ на елітарну і демократичну відобразив у своїй творчості Дж. Лілло, котрий стояв біля витоків європейської міщанської драми. Він намагався демократизувати жанр класицистичної драми. У своїх творах драматург виводить на сцену представників буржуа, прославляючи буржуазні позитивні риси: працю, уміння стримувати себе, поміркованість, ощадливість. Англійський просвітницький класицизм у першій третині XVIII ст. займав панівне становище у літературі, активно протистояв бароко, накопичував елементи рококо і водночас вступав у синтез з просвітницьким реалізмом, що все більше набирав сили.

2.Особливості англійського сентименталізму доби Просвітництва

Основним літературним напрямом другої половини XVIII сторіччя стає сентименталізм. Слід мати на увазі, що сентименталізм у цей період і у поезії (Голдсміт, Бернс), і в романі (той же Голдсміт, Стерн) - не єдина, хоча і домінуюча художня, тенденція часу. Він постає внутрішньо диференційованим - зберігаються просвітницько- сентиментальні риси, наприклад в романі Голдсміта «Векфільдський священик», але розвивається і «предромантичний» сентименталізм (готичний роман, «Людина почуттів» Маккензі). Зберігає своє значення і поетика англійського рококо - у драматургії Голдсміта, Ше- рідана. У романі Голдсміта «Громадянин світу» поетика просвітницького роману і роману рококо цілком органічно співіснують, а романістика Стерна є прикладом художнього синтезу рококо і сентименталізму.

Сентименталізм - явище досить складне; в літературі це - протест проти усталених форм класицизму і його строгих норм художньої творчості. Водночас сентименталізм відображав у літературі загальний розвиток філософської думки буржуазії, що виникає під впливом соціальних тенденцій: невпинне збідніння народних мас і розчарування в буржуазному (механістичному) прогресі суспільства. Література сентименталізму проголошує культ почуттів. Вона прагне показати багатство емоцій і їхню роль у формуванні особистості. Письменники-сентименталісти готові впливати на душі своїх читачів, прославляючи життя на лоні природи, змальовуючи хибність міської цивілізації. Їхнім творам притаманна висока емоційність і водночас простота вираження. Їхнє завдання - змусити читача повірити в те, що вони зображують, співпережити з героями їхні біди і стати від цього чистішими і кращими.

Особливостями англійського сентименталізму стали, з одного боку, боротьба просвітителів зі старою аристократичною культурою, з іншого - посилений інтерес до маленької людини, співчуття її проблемам, горю, що приводить до демократизації сентименталізму. Соціальними передумовами його були насамперед зубожіння народних мас і розчарування в буржуазному прогресі суспільства. Отже, наголосимо, що особливість англійського сентименталізму обумовлена, перш за все, помірним характером боротьби просвітителів зі старою аристократичною культурою, а також увага до долі маленької людини. Література сентименталізму глибоко демократична. У здобутках письменників-сентименталістів пробуджується інтерес до маленької людини, співчуття його лихам.

Філософські витоки сентименталізму слід шукати у сенсуалізмі Локка, який проголосив, що єдиним джерелом пізнання світу є почуття людини. Сенсуалізм розвинувся у дві філософські школи: суб'єктивний ідеалізм Юма і Берклі та послідовний матеріалізм Дідро і Гольбаха. Останні вступили у боротьбу з раціоналізмом і стверджували, що людина є істотою чуттєвою, матеріальною, плотською, що пристрасті складають людську сутність, що вони природні, законні і є основою всякої моралі. Матеріалісти вбачали завдання людини в тому, щоб відчувати, мислити, діяти. Для того, щоб бути щасливою, людина повинна знати закони природи; світ існує відповідно притаманним йому внутрішнім законам; так і людина повинна вивчати закони своєї власної огранізації. Людина, як частина природи, підкоряється її законам, від яких не може звільнитися, єдиний же зв'язок людини з природою - це її відчуття, які повинні знаходитися у гармонії з природою. Відмова від раціоналізму просвітителів і звертання до почуття як джерела вдосконалювання людини визначають шляхи розвитку естетики англійського сентименталізму. У працях Ейкенсайда, Хатчесона, Кеймса, Бітті затверджується привеліювання почуття над розумом як у моральному розвитку людини, так і в збагненні їм прекрасного. Особливу роль у становленні естетики сенсуалізму й наступних літературних напрямків здобуває книга англійського публіциста й філософа Едмунда Берка «Філософське дослідження про походження наших ідей піднесеного й прекрасного» (1757). Ці категорії, по Берку, мають абсолютно різні джерела: радість і страх. Берк робить висновок про те, що для становлення людського характеру необхідні як позитивні, так і негативні емоції. На їхній основі виникають страсті, здатні змінювати особистість. Нещастя людини дає йому можливість співчувати нещастям інших. Становленню етики й естетики сентименталізму сприяють і окремі релігійні рухи. Серед них найбільш важливе значення мав методизм із його запереченням догматів англіканської церкви, прославлянням безпосереднього почуття й інтуїтивного потяга до Бога.

Література сентименталізму, що складається на цій основі, проголошує культ почуттів. Вона прагнула показати багатство емоцій і їхня роль у формуванні особистості. Письменники-сентименталісти готові впливати на душі своїх читачів, прославляючи життя на лоні природи, малюючи смертельність міської цивілізації. Їхнім творам властива висока емоційність і, одночасно, простота вираження. Їхнє завдання - змусити читача повірити тому, що вони зображують, співпереживати з героями їхнього лиха й стати від цього чистіше й краще.

Однак на пізньому етапі сентименталізму англійські письменники вже добре усвідомлюють, що людину неможливо змінити за допомогою однієї лише чутливості. І тоді в їхніх творах виникають картини боротьби людських страстей, зображуються суперечливі почуття, виникають портрети героїв зі складним внутрішнім світом, у якому високі моральні якості не завжди беруть гору над низинними спонуканнями. Саме тому літературі пізнього сентименталізму властива не тільки чутливість і мякий гумор, але, часом, і скептична усмішка.

У перший період розвитку англійського сентименталізму основними творами були ліричні. Вони служили найбільш підходящим способом для вираження емоцій і почуттів особистості. У яскравих почуттєвих образах автори змальовували емоційні пориви, варіації настроїв.

Найбільш характерний герой поезії сентименталістів - це людина, близька до природи, її захоплена шанувальниця. Поети оспівують самотність людини, що залишилась наодинці із собою, коли він перед особою Бога міркує про свої діяння й прославляє красу навколишньої природи. Дуже часто ліричним героєм сентиментальної поезії виявляється юнак-віршотворець.

Ще одна тема поезії сентименталізму, невідємна від першої, - суєтність життя, короткочасність її радостей і сталість сумів. Герой міркує про тлінність усього живого. Скорбота по загиблим змішується зі світлим смутком спогадів про них. Твори про смерть і тлінність усього земного одержують назву «цвинтарної поезії».

У цей період створюють свої кращі вірші й інші представники школи сентименталістів. Це Вільям Купер (WÜHam Cowper, 17311800) і Джордж Кребб (George Crabbe, 1754-1832). У їхній поезії поряд із прославлянням відокремленого життя поблизу природи виникають і підсилюються викривальні, соціальні мотиви. Особливо чітко вони звучать у поемі ще одного представника сентименталізму Олівера Голдсміта (OHver Goidsmrth, 1728-1774) «Покинуте село» (1770). У ній сполучаються ідилічний опис минулого, у якому панував мир і спокій сільського життя, і гнівне викриття винуватців нещасть сучасного суспільства. Поет із обуренням описує руйнування селян у результаті промислової революції й відгороджень. Зігнані зі своєї землі, вони приречені на вічні скитання у пошуках пристановища. Сумні картини покинутого села, де вже ніщо не нагадує про колишню ідилію, завершують поему.

Образ людини, що тонко почуває й вразливого, виникає й у добутку іншого поета-сентименталіста Джеймса Бітті (James Beattie, 1735-1803) „Менестрель“ (1774). Автор показує, як розвивається в герої поеми поетичний дарунок. Саме природа, у повнім єднанні з якої він живе, стає джерелом його натхнення й піднесеної меланхолії, що пронизує його творчість.

Отже найвищого розквіту цей напрямок досягає у творчості одного з найбільш видатних письменників XVIII сторіччя - Лоренса Стерна. Порівняно короткий період розквіту сентименталістської літератури в Англії припадає на 60-і роки, коли й творив цей найвидатніший представник прози сентименталізму.

Лоренс Стерн (Laurence Sterne, 1713-1768) народився на півдні Ірландії в родині піхотного офіцера. У дитинстві разом з родиною йому доводилося постійно переїжджати з місця на місце, скитаючись по казармах. Коли майбутньому письменникові було 18 років, помер батько. Завдяки допомозі родичів, він закінчив університет у Кембриджі, а потім одержав прихід у Йоркширі, де як вікарій прослужив більше 20 років. Один час він працював у газеті, видаваної вігами, але незабаром відійшов від журналістики.

Літературна спадщина Стерна нараховує два романи - «Життя й думки Тристрама Шенді, джентльмена» (1760-1767), що складається з 9 книг, і «Сентиментальна подорож містера Йорика по Франції й Італії» (1768). Другий роман залишився незакінченим. Обидві книги були із захопленням сприйняті читачами.

У навчальній літературі про Стерна зазвичай говориться як про найвизначнішого англійського сентименталіста, навіть пов'язують з його ім'ям появу цього літературного явища. Однак виникає він набагато раніше. У рамках філософії й літератури перші сентименталістскі тенденції з'являються ще в середині 30-х років, у надбаннях найбільш великих англійських поетів того часу: Джеймса Томсона, Эдварда Юнга, Томаса Грея. Пізніше елементи сентименталізму з'являються у прозі (романи Олівера Голдсміта й Генрі Маккензі). Слід знати, що багато зарубіжних дослідників, в тому числі й англійських, відносять Стерна до рококо, а не до сентименталізму. Як підкреслює Н.Т Пасхарьян, можливо, наведені судження самі по собі не свідчать про неадекватність творчим намірам автора сентиментально-гумористичних романів. Необхідно уважно вчитатися в тексти романів, зрозуміти особливості філософсько-художньої полеміки письменника з Д. Локком, його новаторство в царині романної оповіді. Літературознавець пропонує звернути увагу на свідому руйнацію оповідачем хронологічної послідовності подій, на віртуозно змальовану картину примхливого, асоціативно-хаотичного розвитку авторської думки, адже звичні фабульні схеми роману ХУІІІ ст. - життєпис героя від своєї особи («Тристрам Шенді»), історія подорожі персонажа («Сентиментальна подорож») - пародійно-полімічно преображаються Стерном. Важливо зрозуміти, на думку дослідниці, особливості характерології в романах письменника, осмислення принципів змалювання героя - «дивака» та його функцію в сюжетному розвитку твору.

Крім того, Стерну належить збірник церковних проповідей (1760-1768) і добірка листів, опублікованих його дочкою вже посмертно, а також «Щоденник для Елізи» (1767). Ці останні здобутки слугують коштовним джерелом як для біографів письменника, так і для дослідників його літературних поглядів.

У своїй творчості Стерн підводить підсумки сентименталізму в англійській літературі і водночас окреслює шляхи її подальшого розвитку. Його книги стали символом перехідної епохи. Не пориваючи з культом почуттів, він тим не менш, ставиться до нього зі скептицизмом та іронією. Так виникає знамените мистецтво Стерна - мистецтво прихованого натяку, мистецтво напівзаперечення-напівствердження, в якому почуттєвість поєднується з сатирою, де підтекст не

менш важливий, ніж те, про що говориться відкрито. У центрі художнього світу Стерна - людина як унікальна особистість, неповторна у своєму розвитку, яка вільно проявляє себе всупереч всім негараздам життя. Такий підхід до проблеми особистості, притаманний і загалом літературі Просвітництва, вимагав і нових художніх засобів, що і призвело до формування у творчості Стерна нового художнього методу.

Крім вище згаданих авторів, слід назвати поетів-сентименталістів (Д. Томсон, Е. Юнг, Т. Грей) та зображення психології людських переживань у романах С. Річардсона (1689-1761), оцінити художню своєрідність його творів (щодо творчості цих авторів див. посібник Голубішко І.Ю. Організація самостійної роботи зі світової літератури ХVІІІ ст.).

3.Література рококо

Рококо (від франц. Rocaille - мушля, щось зроблене з мушель) - стиль у мистецтві і літературі, що виник у Європі у ХУІІІ ст. на ґрунті декадансу феодально-дворянської культури. На думку Б. Пурішева, це було мистецтво високої майстерності, вражаюче своєю грацією і витонченістю, однак ідейно спустошене, хворобливо-тендітне, чуже галасливій буденності соціального життя. Воно закрилося, як у башті зі слонової кістки, у тісних межах будуару і спальні. Разом із урочисто-неприродними перуками «алонж» поети відправляють у музей все, що нагадує про силу, доблесть, обов'язок і самопожертву. Величність сприймається як щось прісне і старомодне, а головними темами стають галантна грайливість, фривольна безтурботність, все здається миттєвою забавою і легкокрилим жартом. Поети грають у «золотий вік», у кохання, в саме життя.

Отже, своєрідною емблемою мистецтва рококо стала вишукана, витонченої форми перлинова мушля, і в даному випадку термін фіксує певні особливості його стилю: витонченість, мініатюрність, або тяжіння до неї, примхливість, блиск тощо. Але зміст поняття «рококо», звичайно, значно ширше. Навколо цього поняття точаться дискусії і перш за все вони стосуються декількох аспектів. По-перше, це питання так званого коріння цього явища. Якщо у старих дослідженнях його появу пов'язували із занепадом аристократичних дворянських кіл, то тепер сферою формування цього мистецтва вважають діяльність тієї аристократії, що була здатна до компромісу з демократичною буржуазією. Але це питання концептуально поки що до кінця не обґрунтоване. По-друге, проблема естетичного коріння рококо, передусім питання співвідношення з бароко і класицизмом. Як вважають сучасні літературознавці, поява рококо в наслідок руйнації і розпаду бароко є застарілою концепцією цього мистецтва. Це не пізнє бароко, а нове мистецтво, народжене іншою дійсністю. Так само помилковим, на думку С.Л. Козлова, буде вважати рококо підсистемою класицизму, що обслуговує другорядні малі жанри. Але зрозуміло, що рококо вбирає в себе досвід і бароко, і класицизму XVII ст., і як результат - долає протиріччя між ними. По-третє, це питання про філософське коріння рококо і про зв'язки цього мистецтва з Просвітництвом. Якщо попереднє негативне трактування рококо виключала у науці можливий зв'язок цієї літератури з просвітницькою, то зараз науковці констатують факти їхньої взаємодії, хоча її механізм ще необхідно докладно дослідити. Часто цьому заважає спрощене розуміння гедонізму рококо як філософії бездумної і божевільної насолоди, своєрідного марного витрачання життя. Однак гедонізм рококо розуміє до насолоди як потребу щастя, закладену у природу людини, протестує проти релігійного пристосування, розуміючи під моральним критерієм здоровий глузд, а не божественний закон. Саме на природних потребах людської натури і в критиці релігійної моралі знаходяться зв'язки ідеології просвітників і поглядів письменників рококо, хоча ці явища далеко не ідентичні. Просвітництво формувало і здійснювало ідеали, а основний інтерес рококо був спрямований на осягнення інтимної психології окремої людини, на пошуки її серця і розуму.

В Англії рококо з'явилося досить рано, наприклад, у творчості У. Конгріва, але не сформувалося в окремий літературний напрям. Ранні взірці рококо з'являються у перехідний період межі XVII і XVIII ст., в ідейно-художніх пошуках англійських драматургів Реставрації, у німецькому «галантному» і «комедійному» романі кінця XVII ст. Ми окреслимо основні риси рококо, притаманні світовому літературному процесу загалом, які знайшли відображення і в англійській літературі.

Найпоширеніші форми лірики рококо - застольні пісні, грайливі послання, галантні мадригали, сонети, рондо, романси, епіграми, вірші на випадок, які легкими штрихами фіксують пістрявий рух світського життя. Як наголошує Б. Пурішев, пишномовна класицистична ода не має успіху в авторів рококо. Її «трубний глас» неприйнятний для їхнього розніженого слуху. Їм більше, ніж глас героїчної «труби», до вподоби мелодійні звуки сопілки. Вони не думають про вічність. Їхня поезія - це поезія «скороминучостей» (posies fugitive), що живе миттю, граційне породження світського життя. Столичні анекдоти, літопис обідів, любовні інтрижки, тисячі приємних дрібниць, про які невідомо у провінції, утворюють її звичне середовище. Цю картину влучно змалював Парні:

Давайте петь и веселиться,

Давайте жизнию играть;

Пусть чернь слепая суетится:

Не нам безумной подражать!

Вірші поетів рококо отримують граничну легкість та гнучкість, олександрійський вірш замінюється більш короткими, отже більш рухливими розмірами. Багатослівність попереднього сторіччя переходить в особливу вишукану стислість мовлення, в якій багато недомовленостей, на багато речей зроблено натяки (В. Брюсов).

У стилістичному плані, вбираючи в себе традиції бароко і класицизму, відміняє їхнє протистояння, згладжує контрасти, обираючи полу тони. На зміну примарно-складним метафорам бароко з'являються витончені метонімічні порівняння, класицистична прозорість і лаконізм доповнюються підкресленою фрагментарністю і орнаментальністю. Письменники рококо послідовно і цілком щиро зізнаються у своїй любові до дріб'язок і дрібничок, мініатюрного і тендітного. Рококо сприймає і втілює себе і дійсність, яку воно відображає, як віртуозну і витончену гру. Однак грайлива миттєвість, жартівливість, легкість рококо зовсім не легковажні. Граючи окремостями, література рококо звертає увагу сучасників на ті обмеження, сумніви, стурбованість, які ховалися в середині просвітницької думки, на ту ненадійність, невловимість, подвійність людської природи, від якої просвіченому розуму важко та й неможливо відмахнутися.

В світі рококо земля і небо, люди, духи і боги тісно переплетені у примхливому еротичному танку, що відкриває погляду стороннього пістрявий калейдоскоп галантних поз і ситуацій. Однак, не зважаючи на невимушеність, гедонізм рококо по суті позбавлений того глибокого і послідовного оптимізму, який є типовим для гедонізму доби Відродження. Отже актуальності набувають ідеї гедонізму (від грецьк. насолода, задоволення) - етичного вчення, згідно якого задоволення є найвищим благом і метою у житті. Ці ідеї становлять свого роду основу творчості багатьох поетів і письменників, котрі створювали свої твори у стилі рококо. Галасливі веселощі Рабле були просякнуті непоборною вірою у надійність земних зв'язків, на всьому лежала печатка надмірності сил, кипучих радощів особистості, котра скидає з себе тенета світу. Гедонізм рококо зростає під знаком занепаду, його напруженість має конвульсивний характер. Людина відчуває життя як хаотичне нагромадження швидкоминучих миттєвостей, що обов'язково зникають у чорному проваллі небуття. Їх переслідує образ вічної річки Лети, за якою вже немає сьогодення, немає пам'яті. На дні веселощів рококо незмінно гніздиться отруйний змій. Стоячи перед летійською порожниною, людина рококо намагається з поспіхом ухопити від життя все, що воно може їй дати. Вона жадібно ловить миттєвості, оскільки вони - єдина реальність в цьому примарному світі.

Отже однією з головних рис рококо є ілюзорність, адже соціальне життя феодальної аристократії, що породжувала мистецтво рококо, ставало у ХУІІІ ст. все більш ілюзорним. В мистецтві рококо ілюзія заступає місце дійсності. Поети обертаються спиною до світу черні, занурюються у феодальну казку, з котрої вилучено все, що нагадує про грубу прозу оточуючого життя. Звідси успіх жанру ідилії, з її умовним світом галантних пастушків і пастушок, феєрій у драматургії і феєричних казок в оповідній літературі (роман-феєрія, еротичні новели-феєрії). Мода на казку виростає до помітного явища літературного життя. У 1704-1708 роках у Франції видається переклад «1001 ночі», з'являються збірки східних казок (перських, татарських, китайських, монгольських і перуанських). Письменники рококо цінують сам казковий міраж в усій його примарній величі. Схід, особливо мусульманський, дорогий поетам своїм культом лінивої насолоди, спокусами сералю, безтурботністю застиглого у патріархальній дрімоті побуту. Рококо смакує екзотику і фантастику, як додаток до набридлої буденності, любується ними, як свого роду пишною декорацією, створеною з примхливих арабесків. Людина рококо взагалі закохана у декорації, у святкову маску. Життя і маскарад для неї - синоніми. Світ сприймається нею крізь призму театральних ефектів у вигляді постійної зміни живих картин. У цьому коріння постійного в літературі рококо прийому переодягання, що перетворює життя у живописне лицедійство, учасниками якого разом з людьми виступають і самі боги. Таким чином ілюзія торжествує.

4. Готичний роман

Готична література - одне з найжахливіших і неоднозначних явищ у світовій літературі. Побудована на людських низинних, тваринних страхах і інтересах, вона змушує з головою занурюватися в похмурі світи одних і з огидою дивитися на все це інших. Але найголовніше те, що готична література, незважаючи ні на що, завжди зберігає свою популярність, хоча й видозмінюється із плином часу.

Готична естетика виникла в середині XVIII століття в Англії як реакція на раціоналізм і емпіризм століття Просвітництва.

У сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях зростає популярність легенд і балад темного змісту, і все ж вони існують як би під прикриттям виховної та визнаної літератури. У великій кількості випускаються дешеві книжки про жахи і надприродне. Підкреслимо жвавий інтерес до них завдяки таким творам, як, наприклад, «Бачення місіс Віл» Д. Дефо, яке являє собою невибагливу розповідь про візит примари мертвої жінки до її подруги.

Готична література склалася на тлі інтересу предромантиків XVIII ст. до лицарської культури з орієнтацією на власне лицарський роман (наприклад, на роман «Згубний цвинтар» - зразок середини XIII століття) і на роман бароко. У готичному романі (інакше - чорному романі, романі жахів) знайшли втілення предромантичні тенденції. Філософською основою готичного роману є агностицизм Д. Юма [слайд № 38]; вчений доводив непізнаність об'єктивного світу («Дослідження про людський розум», 1748). Термін «готичний» співвідносився з назвою германського племені готів, які зруйнували Рим, і в цьому сенсі асоціювався із середньовіччям. Уолпол, наприклад, спробував поєднати риси середньовічного рицарського роману з побутовим, наслідуючи цьому Шекспіра. Надприродне виконувало в нього роль покарання божого.

Готичний роман є основним жанром готичної літератури, це - твір, заснований на відчутті жаху читача, романтичний «чорний роман» в прозі з елементами надприродних «жахів», таємничих пригод, фантастики і містики (сімейні прокляття і привиди тощо).

Готичний роман відрізняють такі риси:

1. Сюжет будується навколо таємниці - наприклад, чийогось зникнення, невідомого походження героя, нерозкритого злочину, позбавлення спадщини. Зазвичай використовується не одна подібна тема, а комбінація з кількох тем. Розкриття таємниці відкладається до самого фіналу. До центральної таємниці зазвичай додаються другорядні і побічні, вони теж розкриваються у фіналі.

2. Оповідання насичене атмосферою страху і жаху, розгортається у вигляді безперервної серії загроз спокою, безпці і честі героя або героїні.

3. Похмура і зловісна сцена дії підтримує загальну атмосферу таємничості й страху. Більшість готичних романів мають місцем дії давній, покинутий, напівзруйнований замок або монастир, з темними коридорами, забороненими приміщеннями, запахом тліну, зі слугами- шпигунами. Крім того, обов'язкові завивання вітру, бурхливі потоки, дрімучі ліси, безлюдні пустки, відкриті могили - інакше кажучи, все, що здатне підсилити страх героїв, а значить, і читача. За часом дія, як правило, відбувається в минулому, і всі основні події відбуваються під покровом ночі.

4. У ранніх готичних романах центральний персонаж - дівчина. Вона гарна, мила, доброчесна, скромна і у фіналі винагороджується подружнім щастям, становищем у світі та багатством. Ще вона чутлива, любить гуляти на самоті лісовими галявинами і мріяти при біля вікна своєї спальні у світлі нічного місяця; легко плаче, а у вирішальну хвилину непритомніє. Герой чоловік не такий популярний, але і він має свої відмінні риси. Це, як правило, або ідеалізований образ юнака, борця за свободу, котрий не боїться нічого навколо, або чоло- вік-лиходій, що отруює життя героям роману, тиран і деспот.

5. Сама природа сюжету вимагає присутності лиходія. Із розвитком готичного жанру лиходій витіснив героїню з центру читацької уваги. У пізніх зразках жанру він отримує повноту влади і зазвичай є двигуном сюжету.

Так само потрібно відзначити ряд класичних образів-символів, характерних для готики: замок, стогін, велетень, закривавлений кинджал, свічка, кістки, черепи, загадкові голоси і шарудіння, відьма, привід, стародавня книга тощо.

Горацій Уолпол. Син прем'єр-міністра від партії вігів Роберта Уолпола Горацій постійно був членом парламенту. Однак політикою займався лише тому, що це давало йому можливість жити на платню від державних посад. Все життя Г. Уолпол був пристрасним збирачем давностей (антикваріату): старовинних скульптур, грошей, зброї, картин, писав щоденник.

З часу виходу у світ роману Горація Уолпола «Замок Отранто» (1764 рік) (він видав його анонімно) прийнято відлічувати історію готичної літератури. Роман набув величезного успіху. Для покоління європейців середини ХVІІІ ст., вихованих на книгах Філдінга й Річардсона, які проголошували в побуті й в поведінці суспільства розумне, раціональне, середньовічні «готичні» обставини, надприродні персонажі і трагічний епічний тон Уолпола були незвичними і новими. Причиною звернення письменника до подібного жанру, з його фантастичними і жахливими елементами, було те, що цей жанр міг надати художникові більше поетичної свободи і допомогти з більшою глибиною висловити правду життя.

Центральна тема «Замку Отранто» - тема злочину і покарання, протистояння людини і його долі, безмежна сила зла, породженого «першородним гріхом» людини, безглуздість його боротьби з роком. Над родом головного героя Манфреда тяжіє прокляття, і, хоча герой усвідомлює невідворотність відплати за зраду і вбивство, які вчинив його предок, він все-таки веде запеклу суперечку з роком. Однак з часом він все більше занурюється в злочини, все глибше втягується в

стихію дії надприродних сил. Фантастика «Замку Отранто» виконує різноманітні функції: вона служить засобом випробування характеру героя, направляє хід подій, сприяє створенню готичного колориту в романі. У своєму романі Уолпол, з точки зору дослідника його творчості, «прагнув з'єднати розповідь про неймовірні події і величну манеру розповіді, властиву старовинним лицарським романам, з тим ретельним зображенням персонажів і боротьби почуттів та пристрастей, які відрізняє або має відрізняти роман нового часу».

Володар майорату Оранто - жорстокий принц Манфред - онука злочинця, котрий отруїв законного хазяїна замку - Альфонса Доброго. Ця передісторія поєднує всі сюжетні лінії роману. Над Манфредом і всім його родом тяжіє прокляття: родина Манфреда буде володіти майоратом лише до того моменту, коли законний володар замку не виросте до таких величезних розмірів, що вже не зможе пересуватися переходами. Саме це пояснює намагання Манфреда одружити свого єдиного сина Конрада на Ізабеллі, останній представниці законної династії. Слуги живуть в постійному страху, оскільки в замку кожного дня відбуваються дивні і таємничі події: великий майже в повний ріст портрет діда Манфреда раптом вийшов з рами; з носу мармурової статуї Альфонса Доброго впали три краплі крові; син Манфреда - Конрад - напередодні весілля з прекрасною Ізабеллою був вбитий великим стальним шоломом з пір'ям, що впав на нього просто з неба, а сам Манфред помилково замість Ізабелли вбиває свою дочку Матильду. Наприкінці роману з'являється привид Альфонса Доброго і віддає князівство селянинові Теодору, котрий виявився законним нащадком.

Ірраціональні та трагічні мотиви, які вводяться автором роману в сюжет, покликані підкреслити неймовірну складність життя, нездатність людського розуму осягнути дію будь-яких закономірностей, що перетворюють благо у страждання, розумне у нісенітницю. І хоча дію роману перенесено у ХІІ-ХІII ст., вона свідчить про сучасні авторові події. Мета Уолпола була більш значною і важче досяжною, ніж просто викликати жах. Його наміром було намалювати таку картину домашнього укладу і звичаїв феодальних часів, яка б була достатньо правдоподібна і при цьому повна руху завдяки участі в дії надприродних сил, в існування яких вірили неосвічені прошарки суспільства тієї епохи. Автор не вмів тримати розум читача протягом усього твору в гарячковій напрузі і тривозі, однак він володів надзвичайною точністю і строгістю стилю, умінням вдало поєднувати надприродне з простим людським, єдністю дії, в ході чого чергуються зворушливі й величні сцени, які викликають у нас почуття як страху, так і співчуття. Лінію Уолпола продовжили у своїх романах Клара Рив («Старий англійський барон», 1777) і Метью Грегорі Льюїс («Чернець», 1795).

«Замок Оранто» по справедливості було оцінено не тільки як першу і вдалу спробу створити певний новий літературний жанр, але й як один зі зразкових творів розважальної прози.

Вільям Бекфорд. До перших розробників готичної літератури зараховують англійського письменника Вільяма Бекфорда. Син лондонського мера, аристократ, освічена людина, він міг дозволити собі будь-яку розвагу, але обирає вивчення країн, в яких ще не був. Подорожуючи з дружиною по Італії, Франції, Швейцарії, він залишив про це свої враження і написав книгу «Мріяння, шляхові думки і події» (1783). Але найвідомішим його твором став написаний в 1782 році французькою за три дні і дві ночі роман «Ватек», чарівна казка в модному дусі «східних» страшних історій. Книга стала широко відомою, мала свого численного читача і при цьому високо поціновувалася вимогливими знавцями. Передмову до її французького перевидання написав Стефан Малларме. Крім того, перу Бекфорда належить сатиричний твір «Спогади про надзвичайних живописців» (1780), роман «Мистецтво сучасного роману...» (1796), описовий сентиментальний роман у рамці віршів «Аземія» (1797), а також «Листи про Італію з нотатками, про Іспанію та Португалію» (1835; в 1793 він відвідав Португалію, деякий час жив там і мріяв оселитися в цій країні). Всі його твори увійшли в історію англійської літератури.

Слід підкреслити, однак, що справжню естетичну цінність являє собою лише невеличкий роман автора - роман «Ватек. Арабська повість» (1786), написаний французькою, пізніше переведений англійською і виданий без дозволу автора. «Ватек» істотним чином відрізняється від «східних повістей» епохи Просвітництва, з якими він пов'язаний історично. Отже, повість відобразила надзвичайний інтерес до Сходу в другій половині XVIII століття і сприяла тому, що розвиток жанру східної філософської повісті у порівнянні із ранньопросвітницьким періодом пішов іншим шляхом. Тепер орієнтальна форма набула самостійного значення, змінилися філософські акценти. Не критика цивілізованого суспільства з позицій «природної людини», як в ессеях Аддісона, Стіла, Поупа, а полеміка з просвітницькими ідеями посідає провідне місце в сюжеті «Ватека». Романтична екзотика арабських казок в ньому вже перестає бути абстрактною моральною алегорією; фантастичний казковий світ набуває самостійного художнього значення і реальних історико-етнографічних рис. Знання арабських першоджерел дозволило Бекфорду відтворити цей світ як би зсередини. На тлі ідеалізованого побуту арабських казок він широко використовував мусульманську міфологію, легенди і народні забобони, з якими ознайомив його англійський переклад Корану (The Koran, Translated into English by George Sale. London, 1764 ) і словник д'Ербело, що послужив основою його наукової обізнаності. Дивне виступає в ньому як складова цього побуту, яким середньовічні релігійні вірування і забобони були б відзначені у творі письменника-християнина. «Ватек» як роман, написаний у східних традиціях, постає у типово орієнтальній колористиці. Саме з цього роману Бекфорда починається історія європейського орієнталізму (відкриття «романтики Сходу»), послідовниками якого були Дж. Байрон і Томас Мур, а пізніше Е.А. По (Див.: Жирмунський у списку літератури).

Основна особливість цього дивного - в його «демонічному» забарвленні: таємниці і жахи готичного роману є тут в орієнтальному вбранні. Халіф Ватек слідом за своєю матір'ю, чаклункою Каратіс, і чужеземцем Гяуром здійснює страшні злочини, щоби заволодіти багатствами Сулеймана, поступово все більше підкоряється владі демонічних сил, що затягають його, після довгого переліку кривавих злочинів, в «полум'яні чертоги» Ебліса, занепалого ангела (Люцифера у мусульманській міфології), де він знаходить заслужену кару. Жорстокі, страшні й огидні сцени, учасником яких він стає на шляху до своєї загибелі, є втіленням зла, що панує на землі. Загибель Ватека породжена його гордовитістю, марнославством, жагою насолоди, безмежним свавіллям - його демонічною аморальністю.

Слідуючи традиції східних казок, Бекфорд планував включити у зміст «Ватека» три вставні новели - історію трьох принців, засуджених на вічні муки у чертогах Ебліса, які по черзі розповідають халіфу свою долю. За життя автора ці новели залишалися в рукописі і частково були не закінчені. Вони написані цілком у стилі «Ватека», з властивою Бекфорду художньою майстерністю, але бідніші думкою і більш заплутані за своїм сюжетом; поневіряння героїв, їхні злочини і любовні помилки складають їх головний зміст. У 1818 р. Поет Саму- ель Роджерс слухав у читанні автора одну з них - «Історію принцеси Зулкаіс і принца Каліл»: повість про злочинну любов брата і сестри, що здалася йому прекрасною. Як писав Борхес, Байрон, якому Роджерс повідомив про це, захотів ознайомитися з рукописом, але Бек- форд відмовив йому під якимось приводом. Мабуть, він зволікав з публікацією, побоюючись звинувачень в аморальності.

У світовій літературі багато варіантів легенди про Фауста. У романі Бекфорда знаходимо один з них: «примара недосяжних для людини знань і щастя» переслідують Ватека, перетворюють його на раба, підкоряють спритному на вигадки діву Гяуру. Однак в героя Бекфорда, на відміну від героя Гете - Фауста, індивідуалізм доведено до межі, егоїзм і марнославство боягузливого, сластолюбного тирана заважають йому зберегти людське обличчя, оскільки крайнощі романтичної винятковості без жалю викриваються автором. Перед читачем постає два типи східного деспотизму, які однаково не сприймаються Бекфордом: слабкий і боягузливий Ватек протиставлений сміливій й сильній духом матері - чаклунці цариці Каратіс. Як підкреслює Н. Соловйова, «кінець цих двох злодіїв однаковий - обидва опиняються у царстві Ебліса, в обох серце перетворюється на палаюче вугілля і викликає нестерпний біль <...> Показово, що найбільш суттєві риси характеру героїв виявляються саме в момент, коли на них очікує суворе покарання».

У готичних романах Анни Редкліф (1764-1823), серед яких особливою популярними були «Удольфські таємниці» (1794) та «Італієць» (1797), слід підкреслити продовження традицій сентиментального роману. Письменниця психологічно обґрунтовує передчуття нещастя своїх героїв, їхній складний душевний стан. На відміну від Уолпола, фантастичне письменниця пояснює природними причинами. Зло постає як породження пристрастей, що не керуються розумом (образ лиходія Скедоні в «Італійці»).

Готичний роман з його авантюрною інтригою, поляризацією героїв, гіперболізованим зображенням людських пороків не перервав розвитку просвітницького реалістичного роману, тільки підкреслив його моральну описовість. Наслідуючи традиції Річардсона і Філдінга, він став більш камерним, дія в ньому обмежувалася незначною подією, наприклад: Ф. Берні «Евеліна, або Історія виходу в світ молодої дівчини», 1778. При цьому посилився психологізм у зображенні характерів, поглибилися зв'язки між персонажем і оточуючим середовищем.

Висновки. Сучасне літературознавство говорить про такі літературні напрями у XVIII ст. - класицизм, просвітницький реалізм (раціоналізм), сентименталізм, рококо, предромантизм (в англійській літературі найяскравіше втілення отримав у готичному романі). Всі ті напрями мають своєрідне національне забарвлення і особливості, що відрізняють, наприклад, класицизм XVII ст. від класицизму XVIII ст.

В останній третині XVIII ст. широкого розвитку в літературі Англії отримав сентименталізм, проблеми якого, на перший погляд, досліджені набагато краще, ніж інші явища літературного процесу. Але суперечки тривають: одні вчені вважать, що цей феномен не тільки літературна, але й ідеологічна течія; другі не бачать чіткого і конкретного змісту у понятті «сентименталізм», і на основі цього вважають, що сентименталізм не можна виділяти в окремий літературний напрям; треті вважають його підсистемою перед романтизму. Таке різне розуміння поетики сентименталізму може свідчити про недостатню розробленість цього питання у сучасному літературознавстві.

Щодо рококо, то це легкий стиль на відміну від величного стилю бароко. В епоху рококо на першому місці не розум, а почуття та емоції. Головними стають сюжети галантних святкувань, пасторальні ідилії, сцени амурних зустрічей і витонченого проведення часу. Це своєрідне елегійне марення, за яким ховається туга за втраченим раєм. У літературі рококо існує своя система жанрів: так звана «легка поезія», що складається з малих ліричних форм, галантно-еротичні, інколи сатиричного забарвлення, поеми, прозаїчні та віршовані чарівні казки, фантастичні оповіді, комедії масок, соціально-психологічні романи. Слід наголосити, що англійська література, як і мистецтво рококо загалом, не створила помітних явищ в цій області, а ознаки напряму скоріше можна розглядати як вкраплення, розвиток інших художніх тенденцій у творах окремих англійських письменників: сентименталізму (Л. Стерн), готичного роману (У. Бекфорд), інколи - просвітницького класицизму (О. Поуп, К. Честерфілд) і у пізніх романах Д. Дефо - просвітницького реалізму.

Цікавим і дуже своєрідним в літературі Англії XVIII ст. є розвиток предромантичних тенденцій, втіленням яких стала поява готичного роману, який ще називають «чорним романом» або «романом жахів». Найяскравішими представниками цього жанру були Г Уолпол, У. Бекфорд, А. Радкліф, К. Рив, М.Г Льюїс та ін. Основними рисами напряму є: розуміння героями безглуздості боротьби з долею, надприродне як боже покарання, гіперболізація і авантюрність інтриги, орієнталізм тощо. Готичний роман продовжив свій розвиток в літературі романтизму ХІХ ст. Викликає він інтерес і в сучасній літературі, розширюючи свої жанрово-поетикальні можливості.




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити