Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина ІV - 2016

РОЗДІЛ 2. Лекції з дисциплін літературознавчого циклу і методики їх навчання

П.Л. Шулик, кандидат філологічних наук, доцент, професор кафедри

Титан давньоримського Епосу

Дисципліна: Зарубіжна література (Античність)

Вид лекції: тематична Дидактичні цілі:

Навчальні: розкрити значення творчості Вергілія для римської культури і для розвитку світової літератури, визначити своєрідність його літературної спадщини в історико-генетичному та історико- функціональному планах, проаналізувати основні твори античного митця, допомогти відчути їх художню довершеність, актуальність, психологічну та інтелектуальну глибину.

Розвиваючі: розвивати вміння порівнювати естетичні явища, аналізувати та інтепретувати художні твори

Виховні: виховувати естетичний смак, риси волелюбної, творчої особистості, почуття патріотизму.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія літератури, теорія літератури, всесвітня історія, філософія, релігієзнавство, мистецтвознавство.

Основні поняття: буколічна література, еклога, епічна поема, дидактична поема, травестія

Навчально-методичне забезпечення: мультимедійна презентація

План

1. Шлях до слави.

2. Вергіліана: «Буколіки», «Георгіки», «Енеїда».

3. Вплив Вергілія на світову літературу.

Рекомендована література

1. Антична література : Вергилий Марон Публий // Зарубіжна література. - 2001. - № 4. - С. 8-16.

2. Гаспаров М.Л. Вергилий - поэт будущего / М.Л. Гаспаров // Вергилий. Буколики. Георгики. Энеида. - М.: Худож. лит., 1979 . - С. 28-32.

3. Берегова Н. Публій Вергілій Марон-славетний поет «золотої доби» римської літератури / Н. Берегова // Зарубіжна література. (Шкільний світ). - 2006. - №37. - С. 3-7.

4. Гальчук О. В. «Мужик із Мальтуї» : матеріали для вивчення творчості Вергілія / О. В. Гальчук // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 1996. - № 8. - С. 13-19.

5. Гальчук О. До вивчення творчості Вергілія / О. Гальчук // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2004 . - №8. - С. 35-39.

6. Кобів Йосип. Вергілій і його епічна поема / Йосип Кобів // Вер-

гілій. Енеїда. К. : Дніпро, 1972. - С. 5-20. - Режим доступу: http:// www.ae-lib.org.ua/texts/kobivvergiliusua.htm

7. Кочур Г. Літературна доля Вергілія / Григорій Кочур // Кочур Г Література та переклад : Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв'ю / Упоряд. А. Кочур, М. Кочур. - К. : Смолоскип, 2008. - Т. 2. - С. 663-678.

8. Марон Публій Вергілій (70-19 рр. до н.е.). Життєвий шлях в історичному інтер'єрі // Зарубіжна література. - 2005. - №33. - С. 14-18.

9. Михайловский М. А. Власть Октавиана Августа / М. А. Михайловский. - М. : Армада, 2000. - 178 с.

10. Морева-Вулих Н. В. Римский классицизм : творчество Вергилия, лирика Горация / Н. В. Морева-Вулих. - СПб. : Академический проект, 2000. - 272 c.

11. Неборак В. Перечитана «Енеїда» :(Спроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення з «Енеїдою» Вергілія) / В. Неборак // Українська мова та література. - 2002. - №37. - С. 3-6.

12. Содомора Андрій. Дерево в поемі Вергілія «Георгіки»: [Електронний ресурс] / Андрій Содомора. - Режим доступу: http:// www. inst-ukr.lviv.ua/files/22/Sodomora_Paradyhma-6.pdf, вільний

13. Трофимук Мирослав. Творчість Вергілія - джерело літературно-теоретичних знань в Україні ХУП-ХУШ століть / Трофимук Мирослав // Зап. НТШ. Праці філол. секції. - 2000. - Т 239. - С. 7-43.

14. Чистякова Н. А. Вергілій / Н. А. Чистякова, Н. В. Вуліх // Зарубіжна література. - 2008. - № 33-34. - С. 27-35.

Тексти

1. Античная литература. Рим : Антология / Сост. Н. А. Федоров,

В. И. Мирошенкова. - 2-е изд., испр. - М. : Высшая школа, 1988. - 719 c.

2. Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). - 612 с.

3. Вергилий Марон Публий. Энеида / пер. с лат. С. Ошерова с комментариями Сервия. - М. : Лабиринт, 2001. - 285 c.

4. Верґілій. Буколіки. Георгіки. Малі поеми. / Вергілій. Пер. А.Содомори. - Львів : Літопис, 2011. - 404 с.

5. Вергілій. Енеїда / Вергілій ; пер. М. Й. Білика. - К. : Дніпро, 1972. - 356 с.

6. Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. - Львів : Видавництво «Світ», 2000. - 328 с.

Художні твори про Вергілія

1. Брох Герман. Смерть Верґілія / Герман Брох. -К. : Видавництво Жупанського. 2014, - 480 с

2. Вишарт Д. Я. Вергилий : роман / Д. Я. Вишарт, пер. О. Л. Русина (англ.). - М. : Вагриус, 1998. -362 c.

Текст лекції

1 . Шлях до слави

В «інституціях» імператора Юстиніана (VI століття) визначено: «Коли ми кажемо «поет», не додаючи ім'я, то з греків у такому випадку треба розуміти преславного Гомера, а у нас Вергілія». Отже, своїм першим поетом, римським Гомером римський народ визнав «мужика із Мантуї» (М. Зеров) - Публія Вергілія Марона. Кожна доба додає свій внесок в осмислення особистості і творчості автора безсмертної поеми «Енеїда».

Відомостей про Вергілія небагато:

• кілька цитат пізніших римських авторів;

• життєпис від римського автора Светонія, який приписують Елію Донату через те, що текст цього життєпису зберігся в його рукописі;

• фрагменти біографії Вергілія, що містяться в «Життєписі» Бернського рукопису.

Саме ці «канонічні історичні джерела» стали основою загальноприйнятої біографії поета

Публій Вергілій Марон народився 15 жовтня 70 р. до н. е. в селі Андах, недалеко від міста Мантуї (Північна Італія) в родині дрібного землевласника. Римський історик Светоній, вивчаючи біографію Вергілія май же по гарячих слідах - себто за якихось сто років по смерті, - наводить багато пікантних подробиць. Наприклад, що батько Публія Вергілія Марона всупереч пізнішим уявленням не міг похвалитись особливим багатством - за деякими даними, він був ремісником-гончарем, за іншими ж - спершу служив поденником, але, проявивши найкращі риси, став зятем господаря і «піднявся» шляхом скупівлі лісів та розведення бджіл. У 70 р. до н.е. майбутній матері майбутнього поета наснилося, що вона народила лаврову гілку, яка відразу пустила корені і стала зрілим деревом. Наступного дня, коли вони з чоловіком зібрались у справах до прилеглого села, довелося збочити зі шляху, щоб у придорожній канаві народити хлопчика... Прикметно, що тополя, посаджена на місці народження дитини за римським звичаєм, розрослася так швидко, що перегнала своїх «ровесниць» - цю тополю стали називати «деревом Вергілія», і вагітні та породіллі шанували її як священне дерево, даючи перед ним обітниці.

У рідному домі в душу хлопчика глибоко запали любов до італійської природи та щира шана до мозолистих рук хліборобів. Ці почуття майбутній поет натхненно висловить у своїй пізнішій творчості. Його дитячі та юнацькі літа припали на буремно-тривожну пору в історії Римської держави. Затяжні громадянські війни і непримиренний антагонізм супротивних партій підірвали основи аристократичної республіки, підготувавши ґрунт для нової форми правління - військової диктатури Гая Юлія Цезаря і принципату Октавіана Августа.

Початкову освіту Вергілій здобув у сусідній Кремені, дійшовши ж повноліття, виїхав у Медіолан (Мілан), а згодом у Рим, щоб продовжувати навчання. Ще зі шкільного віку Публій Вергілій Марон почав писати вірші - офіційно першим його поетичним твором стала. прижиттєва епітафія шкільному вчителеві, побитому камінням за звинуваченням у розбої.

У Римі Вергілій навчався у школі разом з нащадками визначних римських родин, і шкільна дружба значною мірою проклала поетові шлях до вищого товариства. Особливо придалась - і то багато разів! - прихильність Октавіана - Цезаревого всиновленого небога, котрий незабаром став імператором Августом.

Готувався він стати адвокатом, але кволе здоров'я і брак ораторського хисту перешкодили його адвокатській кар'єрі. За словами Светонія, «вів він також судову справу, але лише раз і лише одну» - очевидці стверджують, що говорив Вергілій занадто повільно, затинаючись, через що взагалі здавалося, що він не володіє предметом.

Захоплюючись поезією, Вергілій у юні роки писав ліричні вірші в стилі тодішніх римських модерністів, або, як їх називали, «неотериків». Найвизначнішим представником цього стилю був пристрасний Гай Валерій Катулл. Цікавився поет також медициною і математикою, а ще юнака вабила і філософія, інтерес до якої у нього розбудив його учитель-епікуреєць Сірон. Вирішивши зайнятися філософією, Вергілій розпрощався з риторикою і ладен був навіть пожертвувати своїми поетичними заняттями. Однак любов до муз перемогла. Філософом він не став, хоч епікурейська проповідь утечі в спокійне життя та захоплення філософською поезією Лукреція вплинули на його світогляд і на всю його літературну творчість.

Відмовившись від політичної діяльності, майбутній поет повернувся близько 45 р. до н. є. в рідні Анди, щоб присвятити свій талант лише письменству. За свідченнями античних біографів, тодішній намісник Транспаданської Галлії (нині Ломбардія) цезаріанець Гай Асіній Полліон, прекрасний знавець грецької і римської літератур, помітив своєрідний хист Вергілія і спрямував молодого письменника на створення буколічних віршів. Та спокійні заняття буколіками були перервані конфіскацією селянських земель на користь ветеранів Гая Юлія Цезаря, яким передавалися землі околиць Мантуї та Кремони, отже, і маєток Вергілія. Завдяки заступництву Полліона і Октавіа- на, землю йому повернули. Втішений поет звеличив свого захисника Октавіана в першій еклозі (поемі) буколічної збірки. Але радість була передчасна: у 41 р. спалахнула нова братовбивча війна між Октавіаном і Луцієм Антонієм, після якої околиці Мантуї знову перейшли в руки ветеранів. Поета прогнали з маєтку. Він ледве врятувався від меча оскаженілого центуріона. Точно невідомо, чи повторне клопотання про повернення землі було успішне.

Тим часом Вергілій у 39 р. опублікував свій твір «Буколіки», який справив велике враження на громадськість. Автором книги зацікавився особистий друг Октавіана Гай Цільній Меценат, великий шанувальник поезії і сам літератор-дилетант. Ввійшовши до мистецького гуртка Мецената, Вергілій дістав матеріальне забезпечення, а це дало йому змогу цілком віддатися поезії, найдорожчим, за його словами, скарбам у світі:

Музи, дорожчі мені від усього на світі! Богині,

Що найпильніше служу вам і серцем шаную я щирим...

(Георгіки, книга II. Переклад М. Зерова )

Ставши прихильником Октавіана, ідеолога нового державного ладу, Вергілій присвятив йому наступний великий твір «Георгіки», над яким працював сім років (37-30), живучи майже безвиїзно в Неаполі. Після цієї поеми Марон узявся за монументальну свою працю - «Енеїду», якій віддав десять останніх років життя. Спочатку поет склав план і написав епопею прозою, а потім став надавати віршової форми тим частинам, які йому найбільш припадали до вподоби.

Натхнення для своїх творів Вергілій брав із цілком прозаїчних джерел. Наприклад, «Буколіки» («Пастушачі вірші»), котрі принесли йому нечувану славу, було написано головним чином для уславлення трьох друзів поета, котрі врятували його від розорення, коли після битви при Філіпах землі роздавали ветеранам. А «Георгіки» («Хліборобські вірші»), які теж поповнили світову скарбницю літератури, було написано, як було зазначено вище, на честь Октавіана та Мецената - той, ще мало знаючи Вергілія, захистив його від одного ветерана, готового зі зброєю в руках захищати свої права на поле до переможного кінця...

Мав Вергілій ще один талант. Сенека стверджував, що один сучасник зізнавався у бажанні запозичити у Вергілія талант, а на додачу його голос та жести. Не дивно, що «Георгіки» він читав Августові чотири дні поспіль! (Щоправда, час від часу його змінював Меценат.)

Творчий метод Вергілія був досить простий, але непопулярний серед наших сучасників: щоранку поет диктував багато віршів, а до вечора редагував, скорочуючи до мінімуму. Таким чином «Буколіки» Вергілій писав три роки, «Георгіки» - сім, а своє головне дітище - «Енеїду» - одинадцять! Крім того, «Енеїду» він спочатку структуру- вав - виклав прозою і розділив на 12 книг, щоб можна було працювати над тим фрагментом, який наразі більше подобався. Крім того, Вергілій залишав багато віршів незакінченими, а дещо ледь окреслював віршами, жартуючи, що ставить їх як тимчасові підпорки, доки буде зведено постійні колони.

Вважають, що саме намагання зробити поему «Енеїда» досконалою і вбило Вергілія. У прямісінькому сенсі. Аби нарешті на власні очі побачити місця, які описав, у 19 р. до н.е. Вергілій вирушив у подорож по Греції та Малій Азії. Він планував три роки займатися виключно редагуванням поеми, а решту життя присвятити філософії. Проте не так сталось, як гадалось. Трою йому побачити не довелося. У палючу спеку під час огляду міста Мегари Вергілієві стало зле, і подорож посилила хворобу. Тяжко захворівши в Афінах, він припинив дальшу мандрівку. Август, який на цей час прибув до Афін, порадив хворому повернутися разом з ним до Італії. У дорозі стан здоров'я поета набагато погіршав, а після висадки в порту Брундізій (на східному узбережжі Італії) 21 вересня 19 р. до н. є. обірвалося його життя. Прах великого поета перевезено до Неаполя і там поховано при Путеоланській дорозі. На надгробній плиті викарбувано дистих:

В Мантуї я народився, умер у калабрів.

Неаполь Прах береже.

Оспівав череди, ниви, вождів.

Половину майна він заповів Валерію Прокулу, своєму зведеному брату, чверть - Октавіану Авґусту, дванадцяту частину - Меценату, інше - Луцію Варію та Плотію Тукку. За Светонієм, ще до від'їзду з Італії Вергілій домовлявся з Варієм, що якщо з ним що-небудь трапиться, той спалить незавершену «Енеїду», але Варій відмовився. Вже перебуваючи при смерті, Вергілій наполегливо вимагав свою книжкову скриньку, щоб самому її спалити, але коли ніхто йому не приніс, він більше не зробив ніяких особливих розпоряджень щодо цього і доручив свої твори Варію і Тукку з умовою, щоб вони не видавали нічого, що не видано ним самим. На щастя, за наказом Октавіана Авґуста, «Енеїду» видано з незначними виправленнями.

Вергілій залишив по собі славу не тільки визначного поета. Античні письменники зображають його як надзвичайно добру, ніжної вдачі людину. Виняткова чуйність і доброзичливість привабили до нього багато друзів. Цей «високий на зріст, смаглявий, з селянським обличчям, слабкого здоров'я» чоловік (як пише про нього біограф Донат) був далекий від заздрощів. Він радів чужим успіхам і з відданістю допомагав іншим письменникам. Якнайтепліше згадує його видатний поет Горацій, називаючи свого друга «світлою душею». Але за життя Вергілій, як і будь-який письменник, мав критиків та критиканів. Вони писали «Антибуколіки», звинувачували Вергілія у новітній манірності, обзивали підкидьком Мецената... Одного разу, коли Вергілій читав свої «Георгіки» (а публічно він робив це украй рідко), рядок «Голим ори, голим сій.» хтось закінчив: «Застудишся, схопиш гарячку!». Були й такі сучасники, які не лінувалися вибирати з усіх його творів огріхи та запозичення - один автор видав восьмитомник (!) із переліком цих запозичень та вказанням першоджерел. Особливо голосними були звинувачення у плагіаті з Гомера!

Зазвичай Вергілій у таких випадках казав так: «Чому вони самі не спробують учинити таку крадіжку? Тоді вони зрозуміють, що легше у Геркулеса украсти палицю, ніж у Гомера вірш!». Власне, і подорож по «місцях бойової слави» було задумано для того, щоб уже цього разу не дати взагалі жодної підстави для нападів.

Найбільшу славу Вергілієві принесли три його головні твори: «Буколіки», «Георгіки» та «Енеїда». Вергілієві приписують ще й інші вірші, з яких частина належить авторові «Енеїди», частина ж явно не його твори. З-під його пера вийшла збірка «Каталетон» («Поетичні дрібниці») - ранні поезії ліричного змісту, а п'ять епіліїв (малих віршів, пісень): «Комар», «Кіріда», «Етна», «Прокльони» і «Сніданок» - це, очевидно, псевдовергіліана.

2. Вергіліана

«Буколіки або еклоги» Перші видатні твори Вергілія створювалися в обстановці вісімнадцятирічної громадянської війни (з 48-30 рр. до н. е.). Такий твір, як «Буколіки або еклоги» - 10 поем, розпочаті Вергілієм приблизно у 41 р., був закінчений, напевно, в 39 році. Він дав новий поштовх буколістичній традиції у літературі: ідеалізованим описам природи, пастухів, пастушок і т. п. «Батьком» буколіки в світовій літературі вважається давньогрецький поет Феокріт із Сіракуз на Сицилії (III ст. до н. е.), а Вергілій уперше ввів буколіку до літератури римської. Збірка «Буколіки» була складена Вергілієм як поєднання «вченого» й сентиментального олександризму з ідеалом тихого життя на лоні природи. Поезії збірки написані під впливом буколічних ідилій Феокріта. Свого часу в збірці Феокріта містилося 10 «буколічних» творів. Збірка Вергілія складається з такої ж кількості віршів (еклог).

З 10 еклог («обраних віршів»1) 6 є діалогами між пастухами; найчастіше пастухи змагаються між собою в співі (еклоги 3, 5, 7, 8), вимовляючи при цьому або цілі вірші (еклоги 5 і 8), або перекидаючись репліками в 2 (еклога 3) або 4 (еклога 7) вірша. Ці короткі пісеньки, відтворюючи іноді прийоми народного стилю (паралелізм членів, приспів), були досить придатним матеріалом для реформи поетичної мови, зробленої Вергілієм, яка стала основою для всього подальшого розвитку римської поезії. Довгі і заплутані періоди стародавньої римської поезії (іноді до 20 віршів) Вергілій замінив короткими реченнями з ясним членуванням на частини і без накопичення підрядних, переніс таким чином у поетичну мову навички античної художньої прози.

«Буколіки» писалися у складний час громадянської війни в римській імперії, тому й у творах постійно звучить мотив засудження війни, ідеалізації мирного селянського життя, що відображає погляди широких мас дрібних і середніх землевласників, які страждають від численних війн.

Хоча у багатьох еклогах Вергілій наслідує Феокріта, а деякі рядки є дослівними перекладами з грецької, однак «Буколіки» не можна зараховувати ні до злободенної травестії, ні до перекладацького експерименту. Зображення пастушого світу Вергілія інакше, ніж у Феокріта. Вергілій дивиться на пастухів не зверху вниз, як Феокріт, а навпаки - знизу вверх, із заздрістю, як людина, замучена жорстокими перипетіями часу, що шукає спокою, простоти, чистоти. Пастухи Вергілія - цілком умовні фігури для виголошення ніжних і сентиментальних віршів на будь-яку тему. І дійсність може вступати в най- химерніші поєднання з буколічним світом. У той час коли у грецького поета іноді ще зустрічаються жанрові картинки, у Вергілія побутовий матеріал відіграє незначну роль. Центр ваги переноситься на переживання пастухів. У поеми охоче вводяться і народні повір'я. Пастухи Вергілія на тлі умовного пейзажу змагаються в піснях, вишукано розмовляють, скаржаться на зраду коханок, сперечаються. У другій і восьмій еклогах показано смуток закоханого пастуха. Часто зображено почуття сильні, пристрасні, зі складними нюансами й відтінками, що переходять у трагічний пафос. Настрій і пейзаж складають у Вергілія одне ціле. Тематика Феокріта розширюється і доповнюється: нещасливе кохання чергується із щасливим; плач над загибеллю Дафніса (еклога 5) змінюється на радість з приводу його обожнення.

Більшість пастухів у цих поемах - тільки маски, під якими виступають на сцену реальні особи і насамперед - сам поет. В ідеалізований світ вривається відгомін політичних подій, які потрясли основи римської сенатсько-аристократичної республіки. А приводом до написання «Буколік» став епізод з життя самого поета. У 42 р. до н.е. під час конфіскації у його батька забрали маєток, і лише завдяки впливовим друзям Вергілію повернули рідний дім. Ця перенесена в умовний світ майбутнього автобіографічна ситуація виражена в 1 і 9 еклогах, де відобразилась сучасна авторові дійсність - розорення північно- італійського селянства внаслідок реквізицій землі для ветеранів.

Так, перша еклога цілком присвячена історії з відібранням і тимчасовим поверненням Вергілієві його маєтків. Тітір - це сам поет, який недавно повернувся з Рима і повний вдячності «богові» (тобто Октавіанові, майбутньому Августові), який здійснив його «молитву»: повернув йому його землю. Політичний характер має також четверта еклога, де виражено марення про наближення «золотого віку», ери миру і соціальної справедливості, коли всі люди будуть рівні і щасливі, вільні від злиднів і чвар, а природа сама даруватиме щедрі врожаї. Нову зміну в житті поет пов'язує з народженням якоїсь чудесної дитини, «божого сина» з племені Юпітера. Ця еклога, яка вже в античності викликала суперечки, і досі не зовсім ясна. Вона виникла під впливом релігійних концепцій (єгипетських, єврейських), породжених нестерпним соціальним гнітом, коли доведеному до розпачу трудовому народові пророки для заспокоєння його пророкували прихід нової щасливої доби і рятівника в особі «божого сина». Такі месіанські ідеї знайшли сприятливий ґрунт серед населення Італії, втомленого довготривалими братовбивчими війнами, яке прагнуло миру та соціального рівноправ'я. Еклога звернена до сучасника Вергілія Асінія Полліона, консула, одного з покровителів поета: в урочисто-туманному стилі оракула автор провіщає настання нової ери. Нова епоха у Вергілія пов'язана з народженням якогось хлопчика, майбутнього владаря світу, який наділений людськими й божественними рисами; він несе з собою кінець «залізного віку» і початок «золотого». Ця еклога привертала увагу коментаторів творчості Вергілія як у давнину, так і в Новий час. Уже в античності намітилися дві основні лінії тлумачення - історична й міфологічна. Історична пояснювала, що в еклозі Вергілій звертається до майбутнього сина Асінія (за іншим припущенням істориків, «чудесне» дитя - це очікувана дитина Октавіана Августа від шлюбу із Скрибонією, що скріпив союз імператора з сенатом). А, згідно з міфологічною лінією тлумачення, давні християни вважали, що у вірші напророчена поява Христа і, починаючи з доби Середньовіччя, Вергілій вшановувався церквою як символ вищої мудрості. До речі, утопічно зображена в еклозі «золота доба» дуже нагадує текст Біблії, і, насамперед, через це Вергілія згодом назвали «християнином до Христа»:

IV еклога «Буколік»

Біблія. Книга пророка Ісаії. 11.6-9

Хлопчику любий! Надійдуть часи, і побачиш ти небо...

Зразу ж родюча земля принесе тобі перші дарунки:

Ладан поземний та кручений плюш, зростить без насіння,

Лотосом все поцвіте, засміється веселим аконтом

Кози самі понесуть молоко з полонини додому,

Смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі.

Квіти ласкаві, рясні поростуть край твоєї колиски.

Згине і ворог твій - змій, і все зілля отрутне загине.

.І замешкає вовк із вівцею,

І буде лежати пантера з коз- лям,

І будуть разом телятко й лев-

чук.

І буде бавитися немовлятко над діркою гада,

І відняте від перс дитинча Простягне свою руку над нору гадюки, -

Не вчинять лиха та шкоди не зроблять.

Невипадково, саме Вергілія Данте обере провідником по пеклу у своїй «Божественній Комедії». Щоправда, у народі ім'я Вергілія було оповите легендами, у яких він зображувався чаклуном і чорнокнижником.

Отже, в еклозі цікава сама ідея про наступне відродження світу через появу месії, спасителя, носія цього відродження. Вергілієві, як і багатьом з заможного римського плебейства, стомленого громадянськими війнами, таким месією, джерелом миру, ситості й спокою здавався військовий диктатор Октавіан Август, який у 31 р. після перемоги під Акціумом закінчив громадянську війну. Цю роль Августа усвідомив поет ще перед 31 р.

Загалом, збірка Вергілія містить особливості, характерні для буколічного жанру: обов'язкова «пастуша» тема, діалог-змагання пастухів, їхні маски, що надають жанру рис умовності. «Буколіки» знаменували втечу від дійсності в ідеальний світ аркадійства, де «пастухи» віддаються коханню і поезії. На матеріалі буколічної фікції Вергілій створив лірику нового типу.

«Буколіками» Вергілій звернув на себе увагу Октавіана і його сподвижника Мецената, що були зацікавлені в літературній пропаґанді ідеологічних основ нового ладу.

Цей лад вимагав нової державницької ідеології, пофарбованої в романтичне преклоніння перед римською стародавністю.

«Георгіки». За пропозицією Мецената Вергілій пише «Георгіки» («Про землеробство»), дидактичну поему про сільське господарство, і працює над ними 7 років (приблизно 37-30 до н. е.). Тема поеми була підказана Меценатом і Октавіаном і адресована їм. Вони з жалем спостерігали обезземелення селянства і занепад землеробства внаслідок довголітніх воєнних руйнувань, тож і порадили поетові звеличити в поемі любов до рідної землі, до давньої римської доблесті і звичаїв предків. Відродження землеробства було на той час питання політичного значення: Октавіан роздавав землі міській і військовій (армійській) бідноті, формуючи тим самим в Італії новий прошарок дрібного та середнього селянства, відданого особисто йому. Поема Вергілія повинна була вихваляти цей політичний крок й одночасно стати посібником або підручником для землеробства. Така ідея цілком збігалася з прагненням самого Вергілія, який виріс на селі і був глибоко переконаний у тому, що чистоту людських взаємин і почуттів, здоровий глузд, незмінне щастя можна знайти тільки в сільському житті

.

Зразком для «Георгік» послужила грецька дидактична поезія, зокрема поема Никандра «Георгіки», а також уже класична поема Гесіода «Труди і дні». «По містах італійських дзвоню Гесіодовим віршем», - визнає Вергілій. З першою збіркою Вергілія «Георгіки» пов'язані спільною сільською темою, але у «Буколіках» описувалося блаженство «золотого віку», а в «Георгіках» - праця «залізного віку».

Дидактична поема «Георгіки» складається з 4 книг. Перша присвячена землеробству, друга - садівництву і виноградарству, третя описує тваринництво, четверта - бджільництво. Зовні - це практичні поради у віршах: коли орати, як угноювати землю, доглядати худобу. Поради чергуються з описами природи, міфологічними та історичними оповіданнями. Але в кожній книзі - величальні вірші на честь живого бога - імператора Августа.

Як і в «Буколіках», у цьому творі Вергілій також проповідує мирне, спокійне життя. Дидактичне завдання Вергілія полягало не стільки у викладі агрономічної дисципліни, скільки в проповіді моральної цінності землеробської праці, у показі її радостей, у прославленні сільськогосподарської діяльності як специфічної форми життя. Вислів Вергілія, що став крилатим - «Праця все переможе» - лейтмотив збірки. «Георгіки» - величний гімн чесній і плідній праці селянина. Поет тут виступає як ідеолог і виразник інтересів трудового селянства. Прославляючи працю італійського хлібороба, автор оповиває її рожевим серпанком. Не помічаючи жахливої експлуатації рабів, розорення дрібного селянства і зростання великого землеволодіння, він у захопленні вигукує:

Найщасливіше було б, коли б щастя свого пильнували, Просте життя хліборобів! Оподаль боїв та незгоди Гойні ґрунти постачають самі їм поживу солодку.

(Георгіки, книга II )

Вергілій, пристрасний патріот Італії, жагуче любить її мальовничу природу - кожну рослинку, камінчик, струмок, закучерявлені зелені гори, світловоді річки, плеса замріяних озер. Сухий матеріал «Георгік» автор зумів оживити численними відступами, жанровими сценами, картинами природи.

Культ імператора, ідея «повернення до землі», протиставлення «простої людини» городянам - все це було пов'язане з ідеологією принципату й відбилося в «Георгіках».

Твором Вергілія, який приніс йому світову славу, стала епічна поема «Енеїда». У ній повністю розкриваються як суспільнополітичні погляди, так і поетична майстерність автора.

«Енеїда». Робота над «Енеїдою» зайняла ціле десятиріччя (2919 рр. до н.е.), аж до смерті поета. Працював Вергілій дуже ретельно: спочатку склав план, потім написав епопею прозою, і аж потім став надавати віршованої форми найкращим її епізодам. «Енеїда» - епічна поема в дванадцяти книгах, її герой - троянець Еней, за міфом, син Анхіса й богині Венери. Вже у вступі до третьої книги «Георгік» (книга III, ряд. 46) поет обіцяв написати воєнно-героїчну поему про подвиги Августа. Але згодом він облишив цей свій задум і взявся за епопею, яка, зв'язуючи міфічні розповіді з новим політичним ладом - принципатом, прославила б увесь римський народ, його легендарних предків і історію та водночас підносила б і заслуги імператора та всього роду Юліїв. Ідеальною для такої мети здавалась історія мандрів і воєн троянського героя Енея, що начебто заснував на латинській землі царство, яке стало основою Римської держави. Так була взята легенда про родовід римлян від поєднання італійців з нащадками троянців.

Але джерелом цієї легенди була не римська народна творчість, а книжна грецька традиція. Вперше особу Енея з Італією пов'язали і зробили його засновником Рима грецькі письменники - поет Стесі- хор та історики Гелланік, Тімей і Діонісій Галікарнаський. Цей переказ ще до Вергілія знайшов у Римі визнання. Про втечу Енея з Трої, його мандри і прибуття в Італію згадували стародавні римські епіки Гней Невій і Квінт Енній.

Чимало пихатих римських родів намагалися всілякими засобами вивести свою генеалогію від троянців, а верхом національної гордості було довести своє походження від самого Енея. Таким фальсифікаціям пробував дати навіть наукове обґрунтування у трактаті «Про троянські сімейства» відомий римський учений-енциклопедист 1 ст. до н. є. Марк Теренцій Варрон.

Зокрема, на пряме походження від Енея претендував рід Юліїв, до якого належав славнозвісний римський політичний діяч, полководець і письменник Гай Юлій Цезар і усиновлений ним Октавіан. Адже син Енея Асканій мав ще друге ім'я Іул чи Юл, а довести, що Юл є прабатьком юлійського роду, не становило ніяких труднощів. Раз так, то Юлій Цезар і Август - нащадки Енея і через те божественного походження, адже їх міфічний предок був сином смертного Анхіса і богині Венери. Така псевдонаукова фікція мала обґрунтувати особливе соціально-політичне становище їх в римському суспільстві і узаконити узурповану владу. Кажуть, що Гай Юлій Цезар навіть задумав відбудувати Трою і зробити її столицею Римської імперії, а Октавіан Август, прикрашаючи римський форум статуями славних діячів стародавнього Риму, на чільному місці поставив скульптуру Енея.

Обравши за сюжет легенду, Вергілій використав її для прославлення Августа і освячення його режиму як «золотого віку» в історії римського народу, отже, надав їй тенденційного забарвлення, актуально-політичної гостроти.

Задумана як римська паралель до гомерівських «Іліади» й «Одіссеї» разом узятих, Вергілієва епопея чітко поділяється на дві симетричні частини, з яких кожна складається з шести книг: шість перших книг містять розповідь про блукання Енея, нагадуючи римську «Одіссею», а друга половина (книги VII-XII) - опис боїв в Італії, - це нібито римська «Іліада».

Орієнтація на Гомера не дивує, адже для античних поетів його поеми були неперевершеними зразками епосу, і кожен наступний поет вважав за ознаку доброго тону продовжувати гомерівські традиції, наслідувати в більшій чи меншій мірі мотиви і образи, віршову техніку легендарного рапсода. Щоправда, в елліністичну епоху александрійська поетика засуджувала великі поеми, а культивувала невеликі твори, так звані епілії, але Вергілій знехтував модними теоріями.

Як в «Іліаді» Троянська війна точиться за жінку - прекрасну Єлену, так в «Енеїді» її герой веде війну за Лавінію. Батько Лавінії Латин багато чим нагадує старого Пріама. Еней дуже схожий на Ахілла: як в «Іліаді» ніхто не може зрівнятися хоробрістю з Ахіллом, так в «Енеїді» немає героя, рівного Енеєві; як Ахілл, залишивши поле бою, спричинився до невдач греків, так і через відсутність Енея троянське військо опинилось у вкрай критичному стані. Знаменитий «каталог кораблів» у другій пісні «Іліади» має паралель у переліку італійських племен, які виступили проти Енея. Смілива вилазка двох троянських нерозлучних друзів Ніса і Евріала має аналогію в нічній розвідці Ді- омеда і Одіссея. Описові нового щита Ахілла, виготовленого Гефестом на прохання Фетіди, відповідає опис щита Енея, виготовленого Вулканом на благання Венери. Спільне обом епопеям є рішення покласти край кровопролитній борні через єдиноборство двох вождів. Схожість бачимо в укладенні перемир'я і віроломному його порушенні, що призводить до ще запекліших боїв.

Сцена поєдинку Енея і Турна з його трагічним фіналом - смертю царя рутулів - створена за зразком бою Ахілла й Гектора. Ігри в пам'ять Анхіса в «Енеїді» навіяні описом ігор-поминок на честь убитого Патрокла в «Іліаді»,

Чимало моментів ріднить «Енеїду» з «Одіссеєю» Гомера. Вергілій, як і Гомер в «Одіссеї», докладно описує блукання головного героя по дорозі з Трої до Італії. Як Одіссей розповідає про свої пригоди на бенкеті в царя феаків Алкіноя, так і Еней в Карфагені снує довгу оповідь про загибель рідного міста і про свої мандри. Як Одіссея не хоче відпустити німфа Каліпсо, так і Енея затримує закохана в нього Дідона. Відвідини Енеєм підземного царства мають подібність із «сходженням» Одіссея в країну мертвих. Буря на морі в поемі Вергілія нагадує відповідну картину в «Одіссеї».

Наслідувань і запозичень в «Енеїді» можна дошукатись не лише з Гомера. Згідно з античними коментарями, для розповіді про загибель Трої в другій книзі «Енеїди» Вергілієві прислужилась епічна поема поета Пісандра «Зруйнування Трої», образ дівчини-войовниці Камілли у Вергілія навіяний образом італійської амазонки Пентесілеї з «Ефіопіди» Арктіна. Один з найважливіших епізодів поеми - кохання Дідони - багатьма рисами нагадує трагічну любов колхідської царівни Медеї до Ясона в поемі Аполлонія Родоського «Аргонавти».

Вергілій не міг також не відбити в своєму творі тенденцій і особливостей елліністичної літератури - великої вченості, описів творів мистецтва, залучення еротичного елементу, описів душевного стану персонажів, напруженого драматизму та динамічності дії.

Впливали на «Енеїду» і латинська епічна поезія Невія і Еннія, так само як і римська історіографія (анналісти, Катон Старший, Варрон). Але втрата цих творів не дає змоги з'ясувати, чим саме завдячує автор «Енеїди» римським джерелам. Можна лише припускати, що такі епізоди, як перехід тирана Мезенція на бік Турна, допомога етрусків Енеєві, перелік італійських племен - учасників війни, опис давнього вигляду Палатинського пагорба, етнографічно-географічні дані про Італію тощо, запозичені з римської наукової і художньої літератури.

Кожна книга «Енеїди» - це драматичне ціле із зав'язкою, розвитком подій і розв'язкою.

Головна концепція «Енеїди» міститься в перших її рядках, де Вергілій ділиться наміром зобразити «мужа», який «мандрував морем багато» та «...натерпівся вдосталь на війні». У цьому античний читач вбачав прагнення автора об'єднати тематику обох гомерівських поем.

Книга І. Заспів (вірші 1-33) (вірші 34-756). У Заспіві автор повідомляє про те, що він вславляє героя із Трої, який заснував Рим і став родоначальником римського народу, що буде панувати над світом. Йдеться про відплиття троянців від рідних берегів. Юнона умовляє бога вітрів Еола потопити їхні кораблі, оскільки вона мріяла про всесвітню велич Карфагена, любого їй міста. Нептун втихомирює шторм. Еней та його супутники на семи кораблях пристають до берега, де відпочивають та оплакують загибель своїх друзів. Їх закинуло аж до берегів Лівії (Північна Африка). Венера, мати Енея, просить Юпітера підтримати сина. Юпітер визначає долю Енея та Риму. Венера приходить до сина й висловлює йому підтримку. Юноні не вдається зашкодити Енеєві, оскільки Венера розпалила у серці цариці Дідони кохання. Дідона влаштовує бенкети, усіма силами намагаючись залишити біля себе Енея. (Еней опинився у володіннях Дідони на сьомий рік блукань, після закінчення Троянської битви.)

Книга II (вірші 1-800). Еней оповідає Дідоні про трагедію Троянської війни, пов'язану з хитрістю Улісса (Одіссея) - троянським конем. (Оповідь Енея сповнена скорботними переживаннями.) Еней бачить, як горить Троя, його хвилює доля й усіх троянців, і доля його сім'ї - батька Анхіса, дружини Креуси та сина Асканія. Енеєві вдається врятувати батька й дитину, а дружина залишається за межею життя. Книга включає у себе велику кількість драматичних епізодів. Троянська війна постала з точки зору троянця, дана оцінка лиха, заподіяного греками.

Книга III (вірші 1-718) присвячена блуканням Енея, які замислювались як одночасні мандри Одіссея. Але Вергілій, проводячи троянців повз Скіллу і Харібду чи острови кіклопів, не дублює описаних Гомером пригод, момент єдності вноситься в мандри тим, що на кожній, будь-якій вагомій зупинці, віщий сон або оракул повідомляють герою дещо нове про кінцеву мету. У цьому плані ІІІ книга не поєднана з іншими частинами «Енеїди», де герой уже з самого початку прямує до Італії. Для імперської ідеологічної концепції характерна позиція - Італія для троянців виявляється не чужиною, а «давньою матір'ю», батьківщиною, до якої повертаються її змучені сини. Продовження розповіді Енея про поневіряння троянців, визначені божими пророцтвами, за якими вони могли шукати вільних земель. У пророцтвах Гелени накреслений шлях Енея до Італії, який багато в чому співпадає з мандрами Одіссея. Розповідаючи Дідоні про свої пригоди, Еней доводить оповідь до прибуття в Сицилію, де помирає його старий батько Анхіз. Але на шляху до Італії він потрапляє у бурю, з якої починаються події поеми.

У книзі IV (вірші 1-705) розповідь про кохання Дідони до Енея. Еней лаштується таємно залишити Дідону, бо отримує наказ від богів: продовжити подорож до Італії. Напівбожевільна з горя Дідона проклинає Енея і в прокляттях пророкує вічну ворожнечу між Римом і Карфагеном, а потім вбиває себе. В оповіді Ахеменіда переказ фрагменту «Одіссеї» - Одіссей і Поліфем. Відчуваються аналогії з розділами «Одіссеї» Гомера, де герой перебуває у німфи Каліпсо.

Книга V (вірші 1-871). Еней прямує до Італії, але на його шляху знову випробування: страшна злива і буря. Троянці пристають до берега Сицилії, де Еней влаштовує ігри, щоб вшанувати річницю пам'яті померлого батька Анхіса. Юнона підсилає Іриду, яка підбурює троянських жінок спалити кораблі, мотивуючи цей вчинок семилітніми блуканнями. Так Юнона намагається затримати виконання волі богів Енеєм. Кораблі палають. Еней просить Юпітера про милосердя ціною його власного життя. Владика богів насилає зливу. Старий Невт радить Енеєві залишити всіх, хто зморився від випробувань, та закласти на Сицилії місто Ацесту. Цю ж думку підтверджує і дух Анхіса, що з волі Юпітера радить синові взяти до берегів Італії тільки найхоробріших юнаків. Еней виконує поради і знову пускається у мандрівку. Венера просить Нептуна про заступництво. Єдиною жертвою стає Палінур, якого зморив сон біля острова Сирен. Еней вболіває за другом.

Книга VI (вірші 1-901). Троянці прибули до Гесперії (Італії). Еней має побачитись з віщункою Сивіллою, вона пророкує йому тяжке майбутнє, жахливі війни і страждання. Еней просить її про побачення з батьком, просить показати шлях до підземного царства. «Сходження» Енея до країни мертвих нагадує відповідно мандрівку до Аїду Одіссея. У Вергілія воно описано дуже детально з подробицями.

Друга частина «Енеїди» зображує війни Енея в Італії за своє самоствердження там заради заснування майбутньої римської держави.

Книга VII (вірші 1-817). Вергілій оповідає про рід Латина та про бажання царя поєднати свою доньку Лавінію з красенем Турном. Проте на заваді стоїть пророцтво, що суджений богами Лавінії чужинець (знаком був бджолиний рій, що осів на верхівці лаврового дерева, що росло в середині дому Латина). Починається будування нового міста. Еней шле з дарунками посланців до Латина, і той приймає троянців у храмі богів. Посли просять притулку і обіцяють велику користь від своєї присутності на землі латинян. Цар приймає мирні дари і запрошує самого Енея як зятя у свій дім, щоб справдилося віщування оракула. Замість весілля Юнона розпалює війну між троянцями та рутульцями. Між сином Енея Асканієм і латинянами виникає конфлікт. Латинські жінки, доведені Аллектою до вакханічного біснування, вимагають війни. Старий Латин не втручається в перебіг подій. Закінчується книга переліком племен і вождів, які виступили проти Енея.

Книга VIII (вірші 1-731). Турн заключає союз з Діомедом, а Еней - з Евандром. В цей час Вєнера просить Вулкана виготовити зброю для сина. Вона зносить з небес осяйну зброю, що має стати запорукою перемоги Енея у війні з Турном: «...шолом тут, що так страшить своїм гребенем і полум'ям, грізно палає, й меч смертоносний, і панцир великий із міді твердої, що червоніє криваво, такий, як та темна хмара, що, загорівшись від променів сонця, палає в просторах, і наколінники легкі, із золота литі й електру, й спис, і поверхня щита...». Вергілій детально описує Енеїв щит. Письменник використовує міфологічні сюжети про подвиги Геркулеса головним супротивником якого (як і для Енея) була Юнона (Гера). З подібним проханням звернулась Фетіда до Гефеста, прохаючи викувати обладунки для Ахілла у «Іліаді» Гомера зображено щит Ахілла.

Книга IX (вірші 1-818) починається описом військових дій. Так, як і в «Іліаді» Гомера, вони розбиті на окремі епізоди, в яких зображується певний герой. Головні персонажі по-різному характеризуються з погляду військової доблесті. Вергілій не применшує хоробрості італійських князів, але все ж Енея він нагороджує ідеально високими моральними якостями, тоді як хоробрість Турна пристрасна і нерозсудлива. Мезентій відзначається жорстокістю, Паллант і Лавс - однаково гармонійні юнаки. Спочатку перевага на боці італійців: скориставшись відсутністю Енея, Турн оточує троянців - це і є основний зміст ІХ книги. Вергілій наслідує Гомера у описах поля битви та гіперболізованому зображенні сили героїв, «Енеїда» сповнена епічного пафосу, в бойові дії втручаються, як і в Гомера, боги.

Книга Х (вірші 1-908). Еней повертається і починається кровопролитна битва. На Олімпі Юпітер та Юнона ведуть розмову. Юнона просить вберегти Турнові життя. Взявши подобу Енея, Юнона заманює Турна на корабель, щоб його врятувати від загибелі. Ошуканий Турн волає до батька богів із сорому, просить Юпітера викинути судно на берег. Рутульський цар воліє вмерти, ніж жити з ганьбою, він навіть готовий вчинити самогубство. Та Юнона скеровує корабель в «прабатьківське Данове місто». У цьому бою дуже відзначився Мезенцій-тірренець, якого Еней поранив, а його сина Лавса вбив. Охоплений жагою помсти, Мезенцій прагне вбити Енея, але спис троянця, кинутий в коня, скидає тірренця з сідла. Паллант гине від руки Турна, а Лавс і Мезенцій - від руки Енея. Останнє прохання Мезенція - поховати його разом з сином. Мезенцій сам вбиває себе. Перевага вже на боці троянців. Військова рада в таборі переляканих латинян, в якій піднесений героїзм Турна бере верх над пустопорожнім красномовством Дранка. Турн вбиває сина Евандра Палланта. До Енея доходять одна за одною лихі звістки про загибель його кращих воїнів та союзників. Асканію й молодим троянцям вдається прорвати облогу і з'єднатись із батьковим військом.

Книга XI (вірші 1-915) - поховання вбитих троянців, нарада та сварка Латина з Турном. Надалі йде виступ Каміли на боці рутулов, який закінчується її загибеллю.

Книга XII (вірші 1-952) - це розповідь про боротьбу Енея з Турном. Олімпійський конфлікт закінчується: Юнона відмовляється від ненависті до Енея, але вимагає, щоб троянці злилися з латинянами, перейняли їхню мову та звичаї.

Заключна сцена двобою побудована на зразок поєдинку Ахілла з Гектором, з повторенням багатьох деталей і навіть висловів гомерівської оповіді. Згадаймо терези, які тримає Юпітер (Зевс). Еней перемагає і вже готовий залишити Турна живим, але, побачивши на плечі у супротивника пов'язку загиблого Палланта, подібно до Ахілла, який помстився за Патрокла, пронизує груди Турна мечем.

«Енеїді», як і іншим античним міфологічним епопеям, притаманний «божественний апарат», тобто участь у дії богів. Боги виведені в поемі як вершителі людської долі: вони впливають на хід подій, інтригують і сперечаються, втручаються у діла людей, одним смертним симпатизують і допомагають, інших ненавидять і переслідують. Для більшої драматизації сюжету Вергілій вводить грізного ворога троянців і Енея - царицю богів Юнону. Її роль у римській епопеї співзвучна ролі Посейдона в «Одіссеї». Як злигодні Одіссея спричинені гнівом бога морів, так семилітнє блукання Енея викликане «злопам'ятним гнівом лютої Юнони». Ворожість Юнони до троянців є гомерівською традицією, поглибленою в «Енеїді» мотивом політичного характеру - віщуванням про майбутній розквіт Римської держави і знищенням римлянами Карфагена.

Заступницею Енея, яка не відходить від нього ні на крок, є його божественна мати, Венера. Між Юноною, гонителькою троянців, і Венерою, їх оборонницею, доходить вряди-годи до непорозумінь і сутичок, жертвою яких є не одне людське життя. Непримиренна Юнона лише тоді заспокоюється, коли Юпітер запевняє її, що у змішаному з троянців і латинів народі головне місце належатиме латинам і їх мові, а назва троянців зникне безслідно.

Характерно те, що тон Вергілія щодо богів інший, ніж у Гомера. Немає у римського поета того панібратства у ставленні до безсмертних, яке властиве поемам Гомера. Так, Венера Вергілія не схожа на Афродіту, про любовні пригоди якої у греків збереглося багато оповідей. Римська Венера - це джерело життя, втілення творчих сил природи, Venus Genetrix-Венера-Прамати, і що важливо - мати Енея, родоначальника роду Юліїв.

Зберігаючи за традицією в поемі олімпійських богів, Вергілій запровадив ще й іншу рушійну, хоч незриму, силу - долю (фатум). Цій силі підвладні не лише люди - маріонетки в її руках, але й боги. Така роль її в «Енеїді» є виявом посилення в тогочасному греко-римському суспільстві віри в невідворотність людської долі, приреченість будь- якої окремої особи і маси в цілому. Через те сюжетні колізії епопеї і вчинки героїв часто-густо визначаються не необхідністю, яка лежить в характері зображуваних осіб, а волею богів і всесильною долею. Хоч впровадження «олімпійців» і «долі» спричинило певну скованість героїв у діях, проте воно не перешкодило поетові глибоко і з теплотою розкрити внутрішній світ персонажів.

Центральним персонажем епопеї є Еней, від якого вона й дістала назву. Вергілій намагався узагальнити в характері Енея всі позитивні моральні якості, притаманні героям римської давнини. Змальований як ідеальний римлянин, головний герой справляє враження занадто ідеалізованого, неприродньо зразкового, а через те і мало життєвого.

Серед позитивних рис Енея Вергілій підкреслює благочестя і хоробрість. Благочестивий, побожний, (pius) - постійний епітет Енея. Він навіть сам представляє себе таким матері Венері:

Я - той побожний Еней, що пенатів від ворога вирвав.

Щоправда, «благочестивий», «побожний» у Вергілія (як взагалі у римлян) поняття широке. Під ним він розуміє і щирого шанувальника богів, і зразкового громадянина з високим почуттям обов'язку, і ніжного сім'янина, і людину справедливу і жалісливу до інших.

Як добрий син, Еней не залишає немічного батька у Трої, а виносить його з полум'я; потім настійно прагне зійти до царства Аїда, щоб побачитися з батьком; як добрий чоловік, вертається до охопленої пожежею Трої, щоб відшукати жінку Креузу, яка відстала під час втечі з міста. Еней не жорстокий; він проймається співчуттям навіть до ворога.

Блідими і безкровними вийшли супутники Енея - вірний Ахат, красномовний Іліоней та інші. Зате рельєфніше відтворені інші персонажі, зокрема Турн, Мезенцій і Дідона. Суперник Енея, вродливий і дужий Турн, наділений палкою вдачею, пристрасним і несамовитим завзяттям, відданим героїзмом, жадобою слави. Для підкреслення дикої відваги героя поет порівнює його то з левом, то з биком. Нестримність вождя рутулів виявляється і в мові, досить індивідуалізованій.

Відщепенцем, який порвав із своїм народом, зображений «огудник богів» Мезенцій. Негативні риси у вдачі цього персонажа - жорстокість і крайній індивідуалізм - пом'якшують безмежна любов до сина, хороброго і вродливого Лавса, та глибокий біль, якого він зазнає після того, як син був убитий. Мезенцій - один з найхоробріших героїв поеми.

В образах рядових троянських воїнів Ніса й Евріала прекрасно втілились юнацька дружба і полум'яний патріотизм.

Галерею чоловічих персонажів доповнюють добродушний, миролюбний, нерішучий Латин, скромний і довірливий Евандр, сповнений життєвої мудрості Анхіс, юні і сміливі Лавс і Паллант.

У властивій для героїчного епосу манері люди в «Енеїді» змальовані гіперболічно: вони велетенського зросту, богатирської сили і надзвичайної мужності. Так, Турн у приступі люті підіймає камінь, якого не змогли б підняти дванадцять чоловік, і кидає ним в Енея (книга

XII, вірші 896-901). Велетенську силу мають Еней, Ацест та ін. Навіть у похилого віком Пріама заговорила давня сила, коли він намагається вдарити списом Неоптолема (книга II, вірші 544 і далі).

Прекрасно змальовані жіночі образи і серед них найяскравіший - Дідони. Горда владарка Карфагена - постать вольова, владна, велична. Майстерно відтворено потаємні рухи жіночого серця, глибоко розкрито її внутрішній світ, тонко передано гаму її почуттів: зародження і визрівання любові, спалах пристрасті, боротьбу між почуттям і обітницею вірності покійному чоловікові, перемогу жаги, а далі відчуття приниження, презирство до недавнього коханця, змагання між любов'ю і ненавистю, нестямну лють.

Запам'ятовуються образи й інших жінок, для кожної з яких знайдено індивідуальні риси, - вірних дружин Андромахи і Креузи, мужньої і відважної, «гордості Італії», Камілли.

Цікаво, що цілком негативних персонажів у «Енеїді» немає, крім, правда, таких епізодичних фігур, як підступний крутій Сінон, вправніший молоти язиком, ніж орудувати мечем, Дранк (можливо, карикатура на Ціцерона), егоїстична Єлена та владна і злобна Амата. Через те «Енеїда» в шкільних хрестоматіях заслужила назви «поеми ідеальних героїв».

Поет змальовує характери богів так само яскраво, як і характери людей. Боги зображені з людськими почуттями і пристрастями. Небожителі наділені й багатьма негативними якостями: вони жорстокі, вередливі, дріб'язкові.

«Енеїда» зовнішньо схожа з гомерівським епосом, але різниться від нього політичною тенденцією, ясно вираженою в ряді епізодів, пов'язаних з подіями римської історії від сивої давнини аж до сучасної Вергілієві доби. Суть цих відступів полягає у звеличенні національних рис стародавніх римлян і римського «імперіалізму» з наголошенням на подвигах і заслугах Августа, принципат якого має становити кульмінаційний пункт у розвитку державності. Один з найяскравіших епізодів вміщений у шостій книзі «Енеїди». Там розповідається про те, як Еней зійшов до підземного царства, де батько Анхіс, який після смерті витав серед праведних душ на Єлісейських полях, пророкує долю і сину, і його нащадкам, а також майбутню славу Риму. Інші народи, за словами Анхіса, вславляться мистецтвом і наукою, а нащадки Енея покликані володіти світом:

Запам'ятай,римлянине! Ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої: встановляти умови для миру, Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих.

(Книга VI, вірші 851-853)

Тут-таки він віщує, що «золотий вік», який, за повір'ям, існував колись в Італії за панування бога Сатурна, повернеться в часи владарювання божественного Августа. Взагалі вся історія Риму змальована в світлих і ясних тонах.

Знову ж у восьмій книзі (книга VIII, вірші 626-731) опис щита, викутого циклопами за наказом Вулкана для Енея, дає поетові привід для нового звеличення діянь римського народу і поклону на адресу Октавіана Августа. Тут зображено чимало епізодів з історії, героїчні діла славних предків і подію з недавнього минулого - Актійську битву. Октавіан, змальований напівбогом, перемагає у священній війні свого суперника Марка Антонія і підступну єгипетську царицю Клеопатру. Він встановлює у світі мир і лад. З політичних мотивів Вергілій ідеалізує італійську давнину, прославляючи сувору простоту звичаїв стародавніх людей для контрасту з моральним занепадом суспільства І ст. до н. є. Все це зроблено з метою підтримати заходи Августа для реставрації колишньої доблесті, скромності, давньоримського способу життя - основи могутності світової держави.

Римський епік створив героїчну поему, відмінну від гомерівської ще й з іншого погляду. Якщо Гомерові притаманний спокійний оповідний тон, неквапливий темп розповіді з дуже довгими відступами, з детальним описом зовнішнього вигляду, зброї, одягу героїв тощо, то автор «Енеїди» виробив свій власний, своєрідний стиль, для якого характерний нахил до драматичних і патетичних ефектів. Відмовившись від спокійної епічної широти, він використовує пребагатий арсенал художньо-зображувальних засобів для того, щоб розповідь максимально наситити емоційними сценами, схвилювати читача жахливими і зворушливими описами, викликати в нього захоплення, страх, співчуття. В «Енеїді» легко можна виділити багато сповнених драматизмом, емоційно насичених розповідей, з яких кожна має свою зав'язку, розгорнений сюжет і розв'язку, як у драматичному творі. З них найвищого ефекту досягають розповіді про загибель Трої (друга книга) і про кохання Дідони (четверта книга). Скільки експресії і емоційної сили в напруженому зображенні трагедії Дідони (до речі, воно стало в нові часи темою не однієї опери і драми)! Скільки глибокої психологічної характеристики внутрішнього світу жінки, її переживань, думок, прагнень!

Тісно пов'язане з зображенням вчинків людини і суб'єктивне ставлення поета до зображуваних подій. Якщо в гомерівських поемах автор ховається за своєю розповіддю, то у Вергілія крізь струмінь оповіді пробивається особисте ставлення поета до зображуваного. Так, у четвертій книзі (вірші 412-413) Вергілій не може стриматись, щоб не висловити свого співчуття Дідоні: Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить Серце людини від тебе!

Прозорим ліризмом пройнята розповідь про загибель молодих богатирів Ніса і Евріала. Поет милується їх героїзмом і вигукує:

Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила,

День не настане, щоб ваша у пам'яті слава замовкла...

(Книга IX, вірші 446-447) Оцей-то лірично-драматичний аромат і відрізняє епос Вергілія від спокійно-незворушного тону розповіді Гомера.

Іншою своєрідною рисою «Енеїди» треба вважати її риторичність. Ця особливість на всю широчінь виявляється в численних промовах, побудованих за чіткою схемою, у щедрому застосуванні фігур, тропів, запитань, вигуків обурення, афористичних висловів тощо. Винахідливою аргументацією відзначаються промова Анни, коли вона намовляє Дідону, щоб та одружилася з Енеєм, суперечка Турна з красномовцем Дранком, промови Юнони, Амати, але особливо майстерно розроблена промова хитрого Сінона.

Ряснота риторичного елементу в творах поета вражала вже античних читачів, і тому висувалося питання, чи визнати Вергілія більше поетом, чи ритором. З «Енеїди» щедрими пригорщами бралися приклади тропів і фігур.

Мова «Енеїди» кришталево чиста, в міру піднесена, емоційна, злегка забарвлена архаїзмами. Відточений уже в «Буколіках» і «Георгіках» гекзаметр поет довів до досконалості, відшліфував його так, що він став гнучким, мелодійним, плавним, здатним передавати найтон- ші нюанси думки і почуттів. Під умілою рукою віртуоза гекзаметр позбувся вад, помітних у поезії Лукреція і Катулла. Уже Ф. Прокопович у курсі лекцій з поетики, читаних студентам Києво-Могилянської академії, тонко підмітив ритмічно-інтонаційну гнучкість Вергілієво- го гекзаметра, його співзвучність із змістом і емоційним забарвленням тих чи інших рядків. Наприклад, швидкий темп праці циклопів, які, за наказом Вулкана, поспішно кують щит для Енея, поет передає самими дактилями:

Зразу на труд налягли, розділивши його між собою, -

(Книга VIII, вірш 444)

а важкі удари молотів, які вони ледве піднімають, виражає спондеями:

В чергу так вони із зусиллям руки здіймають.

(Книга VIII, вірш 452) Таких прикладів розмаїтості ритмомелодики, ритмічної евфонії вірша у поемі можна знайти дуже багато.

Взагалі дактилічними розмірами поет намагається відтворити швидкий рух, збуджений душевний стан, навальність боїв, нестримну мову тощо, а спондеями - неквапливість, страх, непевність, втому.

Майстерність Вергілія виявилась і в словесному звукописі, так званій словесній інструментовці. Автор полюбляє звукові повтори слів, алітерації, рими в середині вірша та інші засоби виразності. Це він застосовує для більшої пластичної яскравості.

От хоч би такий зразок фонічного повтору:

З землями землі нехай ворогують, моря із морями, - Так заклинаю, - з військами війська, і вони, і їх внуки!

(Книга IV, вірші 627-628) Часто-густо Вергіліїв звукопис перетворюється у звуконаслідування. Так, плавлення металу циклопами у восьмій книзі зображено відповідною інструментовкою, яку український перекладач передає застосуванням звукової домінанти - плавного л:

...Струмені міді пливуть там, і золото плине.

(Книга VIII, вірш 445) Особлива майстерність живописання словом, узгодженість між змістом і звуковою гармонією помітна в описі морської бурі в першій книзі (книга І, вірші 53-116), де поет різними засобами змалював рев моря, шум розбурханих хвиль, свист вітру тощо.

Поезія Вергілія, як найвищий зразок художньої майстерності, становить в історії латинського поетичного стилю таку віху, яку в розвитку римської прози займає творчість Ціцерона.

Однак «Енеїда» остаточно не оброблена: крім неповних гекзаметрів (їх 58), трапляється ще й чимало недоглядів, які поет усунув би, коли б не вразила його передчасна смерть. Так, дружина Енея Креуза віщує чоловікові (книга II, вірш 782), що він причалить до Гесперії там, де Тібр вливається в море, але невдовзі, на початку своїх мандрувань (книга III, вірш 7), Еней не знає, куди його заведе доля, і тому звертається за порадою до Аполлона Делоського про свою дальшу путь. Дідоні ж розповідає, що дорогу до Італії показав йому Аполлон Грінейський (книга IV, вірш 345), про якого немає жодної згадки в попередніх книгах. Стерничий Палінур, заснувши, випадає з палуби і знаходить смерть у морських глибинах при спокійному морі (книга V, вірші 820, 859), проте його тінь пізніше запевняє Енея, що сталося це під час шторму (книга VI, вірш 354)! Турн двічі вбиває Кретея - раз у дев'ятій, другий раз в одинадцятій книзі. Подібно Еней переслідує рутульця Нуму (книга X, вірш 562), хоч той загинув уже раніше (книга IX, вірш 454).

Такі та інші недогляди (є вони і в Гомера, у «Фаусті» Гете, «Дон Карлосі» Шіллера, поемі «Пан Тадеуш» Міцкевича та в інших всесвіт- ньовідомих поетів) не шкодять внутрішній єдності і цілісності твору, сповненого стрункої гармонії і цілеспрямованості. В художній тканині поеми дослідник знайде силу-силенну ниток різного літературного походження, але вміла рука великого художника зуміла скомпонувати з них нові багатобарвні візерунки, нові оригінальні орнаменти. Вергілій не пішов уторованими шляхами, лінією найменшого опору - рабського копіювання епопеї Гомера. Як талановитий митець він по-своєму узагальнив і осмислив багату епічну традицію, написавши своєрідний твір. Його «Енеїда» знаменує собою синтез розвитку античного епосу - дивний сплав гомерівської традиції, творчих шукань елліністичного письменства та літературного досвіду римлян.

Твір Вергілія - новий рівень розвитку епічного жанру в античній літературі. Йому характерні:

• спрямованість у сучасність;

• мінімум відступів від єдиної лінії розповіді;

• динамічність дії;

• прояв особистості автора;

• психологізм;

• новелістичний характер пісень.

Таким чином, «Енеїда» Вергілія - новий рівень розвитку епосу, що поєднав в собі риси героїчного, пригодницького, генеалогічного й дидактичного епосів. З формального боку «Енеїда» стала одним із найвищих досягнень римської поезії. Стислий, точений стиль, що перетворював окремі вислови у «крилаті слова», поєднується з високою досконалістю плавного й звучного вірша. «Енеїда» ввійшла дорогоцінним вкладом у римську літературу як знаменна пам'ятка класицизму часів Августа. Незважаючи на те, що поема не вийшла з надр народнопісенної творчості, римляни сприймали її як найвище досягнення римської епіки, - досягнення, яке затьмарило всі попередні і наступні римські героїчні поеми. «Енеїда» займає цілком особливе місце в світовій літературі: це - перша епічна поема, яка є плодом одноосібної творчості і, хоч не сягає своїм корінням до народних міфів та переказів, стала наскрізь національною епопеєю.

Появу «Енеїди» захоплено зустріли сучасники. Її велич і красу високо оцінили такі видатні письменники «золотого віку» римської літератури, як Горацій, Проперцій і Овідій. Ще до появи твору (Вергілій знайомив друзів з окремими частинами) Проперцій урочисто вітав «Енеїду», як шедевр, величніший від «Іліади».

Щоправда, не обійшлось і без злобних критиків. Одні з них обурювались політичною тенденцією поеми, інші - її літературним новаторством. Як Гомер мав хулителя в особі жовчного Зоїла, так само якийсь Карвілій Піктор написав памфлет під назвою «Бич на «Енеїду». Інші дорікали Вергілієві за різні запозичення, зокрема з Гомера. Гідну відсіч давали цим пасквілянтам друзі автора «Енеїди» та пізніші критики, передусім учений Асконій Педіан у праці «Проти наклепників Вергілія». Та злющі критикани нітрохи не змогли пошкодити поетовій славі. Римський народ визнав його першим своїм поетом, римським Гомером. Яку загальну шану мав автор «Енеїди» за життя, говорить хоч би свідчення історика Таціта: коли зібрані в театрі глядачі почули вірші Вергілія, то всі підвелись і віддали їх авторові, що випадково був присутній, таку саму честь, як і імператорові Августу.

3. Вплив Вергілія на світову літературу

Вся подальша римська література розвивалась під могутнім впливом поеми Вергілія. Лукан, Сілій Італік, Валерій Флакк, Стацій та інші в більшій чи меншій мірі наслідували образи і техніку «Ене- їди». Як у стародавній Греції твори Гомера були найулюбленішими і головними книжками шкільної молоді, так у римській школі подібну роль відіграла Вергілієва героїчна поема: її читали, роз'яснювали, декламували, на ній вчилися метрики, просодії, навіть ораторського мистецтва. До віршів з «Енеїди» часто вдавалися в щоденному житті. Їх цитували в розмові, брали епіграфами до творів мистецтва, надписували на предметах розкоші.

Високий авторитет мав корифей римського письменства і його твір у часи Відродження і класицизму. «Енеїду» наслідував у XIV ст. славетний Ф. Петрарка в латинській поемі «Африка», її впливом позначені видатні епопеї XVI і XVII ст. ст. - і «Несамовитий Роланд» Аріосто, і «Визволений Єрусалим» Торквато Тассо, і «Лузіади» Камоенса, і «Королева ельфів» Спенсера, і «Втрачений рай» та «Повернений рай» Джона Мільтона та багато інших. Славу Вергілія теоретично утвердив у своїй «Поетиці» (1561) французький гуманіст Юлій Цезар Скалігер, проголосивши «Енеїду» найвищим зразком. Довговікову суперечку про те, кому віддати перевагу - Гомерові чи Вергілієві, «Поетика» Скалігера розв'язувала на користь римського творця. Високо цінували епопею Вергілія співці «Плеяди» з Ронсаром на чолі, а також Буало і Расін, хоч придворні критики звинувачували не лише Гомера у варварстві і простакуватості, але й Вергілієві докоряли за брак чемності і галантності (на їх думку, Еней повинен був одружитися з Дідоною).

Разом із тим, з XVII ст. «Енеїда» стала об'єктом численних пародіювань Перша пародія «Енеїди» - «Перелицьована «Енеїда» (1633) Дж. Лаллі побачила світ в географічній спадкоємиці Риму - Італії. У Франції дуже популярною була поема П. Скаррона «Перелицьований Вергілій» (1648-1653). Ця травестія відрізняється від оригіналу навмисним зниженням тону, пародіюванням величних подій оригіналу, «перетворенням» богів і героїв на паризьких міщан. Франція була щедрою на травестії «Енеїди»: «Любов Енея і Дідони» А. Фюретьєра, «Бурлескне пекло» та «Бурлескна Енеїда» Дюфреруа; «Війна Енея в Італії» Барсія; «Смішна Енеїда» Ж. Бребефа та ін.

В Іспанії XVII ст. відомі були пародії окремих епізодів «Енеїди», зокрема розповіді про любов Енея і Дідони. Бурлескно трактована вона у віршованій розповіді Гонзалеса де ла Рігера «Дідона і Еней» та в одному з поетичних оповідань збірки А. Саласа Барбадільйо «Різні поезії великих талантів». У першому творі боги і герої своєю мовою і світосприйманням нагадують астурійських селян.

Продовженням бурлескно-травестійної лінії в літературі наступних століть були: німецька травестія «Енеїди» Й.-Г Шмідта (помер у 1730 р.), яка не дочекалась видання і згоріла у 1780 р. в Страсбургу; «Вергілієва «Енеїда», або «Пригоди благочестивого героя Енея» австрійського поета А. Блюмауера (1784), нещадна сатира на римського папу і католицьку церкву, монахів і релігійний фанатизм; «Вергилиева «Энеида», вывороченная наизнанку» М. Осипова (1791-1796); «Окончание Вергилиевой «Энейды», вывороченной наизнанку» О. Котель- ницького (1802-1808).

Пародіювали «Енеїду» й пізніше і в інших країнах Європи. Але неперевершеним взірцем травестії, яким може пишатися українська література, є «Вергилиева «Энеида», на малороссийский язык переложенная» (1798) І. П. Котляревського. Виникає запитання: чому батько нової української літератури взявся за старий та ще й не український, а іноземний сюжет? Не все тут лежить на поверхні.

Запорозька Січ була зруйнована 1775 року, а «Енеїду» Котляревський написав у 1798 році, тобто лише через якихось два десятки років після цієї події. А сам факт ліквідації Січі був не стільки військо- політичним, скільки символічним, бо впала фортеця національного вільнолюбного духу.

В цьому зв'язку існує аргументована версія, що Котляревський замаскував за смішною формою та іноземним сюжетом мрію українців про незалежність своєї держави, побудувавши імпліцитно (приховано, неявно) паралельний «український» сюжет: 1) експліковано (е) - греки зруйнували Трою; імпліцитно (і) - Московія поруйнувала Запорозьку Січ (українську Трою). 2) е - але вцілів троянець Еней; і - так само вціліє український Еней. 3) е - Еней заснував Рим, або Нову Трою; і - український Еней заснує українську Нову Трою. 4) е - Рим (Нова Троя) взяв реванш над греками за загибель старої Трої; і - український Рим візьме реванш за руйнацію «української Трої». Пор. суголосний рядок першого поета української діаспори ХХ ст. Є. Маланюка: «...Щоб власний Рим кордоном вперезав / І поруч Лаври станув Капітолій».

До речі, тенденція до травестування «Енеїди» як засобу відповіді на певні болючі національні питання відзначається і в Польщі: «. Звернення І. Котляревського до твору Вергілія було зумовлене тим, що поет хотів відгукнутись на втрату Україною своєї національної незалежності. В історії світового письменства вже були такі споріднені явища: Вергілій став для Котляревського тим самим, ким став ... для поляків після втрати Польщею незалежності, третього її поділу; не знаходячи засобів для віддзеркалення свого болю, польські поети зверталися до Вергілія»2.

Звичайно ж, це не єдина причина травестування Котляревським твору Вергілія: політика у справжній літературі ніколи не підміняє собою естетики. Далися взнаки й висока ерудиція корифея української літератури, і, сказати б, літературна мода, адже «знання Вергі- лія - знак римської освіченості, римської цивілізації, як для нового часу це знак цивілізації європейської» (Н. Старостіна). «Вергилие- ва «Энеида», на малороссийский язык переложенная» І. П. Котляревського (перше видання в 1798 р.) перевершила і затьмарила всіх своїх попередників у світовій літературі. Та не тільки попередників, а й тих, хто пізніше вдавався до перелицьовування, бо травестія нашого українського класика не була останньою ланкою у довгому ланцюгу бурлескно-травестійного пародіювання римської героїчної поеми.

XIX ст. теж принесло не один зразок заниження піднесеного тону цього твору, причому всі вони виросли на слов'янському ґрунті. Так, після Вітчизняної війни 1812 р., десь між 1816 і 1826 рр., була написана білоруська «Енеїда навиворіт» («Энеща навыварат»), авторство якої приписують Вікентію Павловичу Ровінському. Один уривок з неї - перша книга епопеї Вергілія - був опублікований у 1845 р. в петербурзькому журналі «Маяк» (т. XXIII), а другий - також з першої книги - тільки в 1890 р. в газеті «Смоленский вестник» (№№ 10 і 11). Білоруська «Енеїда» виникла під безперечним впливом твору Котляревського, але Ровінський надав своїй пародії білоруського національно-етнографічного колориту: його троянці скидаються на білоруських селян початку XIX ст., а Еней - на дрібного білоруського шляхтича, міцно зв'язаного з народом. Докладно змальовані в поемі білоруські звичаї, свята, танці, національний одяг, народні страви тощо. На першу половину цього ж століття припадає польська перелицьована «Енеїда» Фердінанда Хотомського, уродженця Тернопільщини, що - слід припускати - знайомий був і з твором Котляревського. Польська пародія вийшла неповністю: частина першої книги - у 1818 р., уривки з шостої - у 1858 р. Цілковитим анахронізмом на тлі літературно-естетичних напрямків, які розквітли в літературі і мистецтві Європи кінця XIX ст., була поява в 1896 р. російської травестії «Юмористическая «Энеида» Ів. Бойчевського. Вона завершує трьохсотлітню історію «Енеїди» навиворіт.

У XVIII ст. гарячим шанувальником Вергілія був Вольтер, який наслідував його поему в своїй «Генріаді» та ставив римського поета вище за Гомера. Він говорив: «Кажуть, Гомер створив Вергілія. Якщо так, то це був, без сумніву, найкращий з його творів». Але у тому ж столітті становище Вергілія, як першої величини на літературному Олімпі, похитнулось: спочатку в Англії, потім у Німеччині почали виступати проти надмірного культу автора «Енеїди». Перевагу віддавали Гомерові. Англійський поет О. Поп у передмові до свого перекладу «Іліади» (1714) доводив, що перше місце в поезії належить «природному генієві» Гомера, але віддавав належне і Вергілієві. Він писав: «Гомер - більший геній, Вергілій - кращий митець. У першому відчуваємо подив до творця, у другому - до творіння».

Видатний німецький письменник і теоретик мистецтва Г.-Е. Лессінг у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766) аналізував опис загибелі Лаокоона і його синів з другої пісні «Енеїди» та її зображення в скульптурі родоської школи, а також порушував різні питання естетики Гомера і Вергілія, не шкодуючи різкої критики на адресу римського епіка, розхваленого придворним класицизмом. Критика XIX ст., відзначаючи високу майстерність Вергілія, його гранично стислий стиль, плавність і милозвучність вірша, негативно ставилась до його риторичної патетики, ідеалізації у зображенні життя і абстрактності окремих образів.

В умовах культурного життя України XVIII - початку XIX ст. Вергілій був у нас чи не найпопулярнішим римським автором. Зокрема високо цінувалась його «Енеїда». У Києво-Могилянській академії, колегіях, братських школах, семінаріях, гімназіях її читали в оригіналі, перекладали, аналізували поетичні і метричні особливості. Ім'я корифея римської епіки і його твору як неперевершеного зразка героїчної поеми не сходить із сторінок тогочасних курсів поетики, писаних латинською мовою. Прекрасно зумів відтінити риси творчої індивідуальності римського епіка Ф. Прокопович у своїй «Поетиці», особливо в другій книзі, названій «Про епічну і драматичну поезію», його зауваження про ритмічну різноманітність Вергілієвого гекзаметра, композицію «Енеїди», засоби епічної розповіді не застаріли й досі. Він і його послідовники - Г Кониський, М. Слонімський, М. Довгалевський, М. Козачинський та інші - якнайрясніше ілюстрували свої теоретичні положення прикладами з Вергілія. Посиланнями на автора «Енеїди» пересипані твори і листи великого знавця античної літератури Г. С. Сковороди.

Саме високий авторитет Вергілія, який подекуди насаджувався штучно і догматично, міг стати ідеальним об'єктом для насмішки, а його твори, які класицистична поетика підносила на щит, - матеріалом для літературних травестій. І справді, десь близько 1776 р. була зроблена перша спроба «перелицювати» Вергілієві «Буколіки». З таким почином виступив О. К. Лобисевич, вихованець Київської академії, перекладач не однієї пам'ятки римської літератури. Він, як свідчить його лист до Георгія Кониського (1794), надіслав своєму вчителю «Вергілієвих пастухів, у малоросійський кобеняк переодягнених», отже, травестію еклог. На жаль, вона досі не віднайдена.

Перші переклади творчості Вергілія припадають на середину XIX ст., причому їх автори більш-менш одночасно взялися за перенесення на ґрунт української культури всіх трьох його основних творів.

Так, «Георгіки», дві еклоги (першу і другу) переклав у 18481849 рр. Осип Шухевич, але праця його була видана лише в 1883 р. з передмовою невтомного Ів. Франка про життєвий і творчий шлях Вергілія . Переклад Шухевича, як на той час, цілком добрий, написаний плавною народною мовою, але римованим віршом, не гекзаметром. Не дотримуються гекзаметра у своїх перекладах «Енеїди» і Гр. Бондаренко - перекладач початку другої книги (вірші І-66) та

С. Руданський, який у 1865 р. під назвою «Енеянка» переспівав кінець першої книги (вірші 657-755). Їхні переклади мають тепер лише історико-пізнавальне значення.

Десь на початку XX ст. серйозну спробу подати Вергіліїв епос українським словом зробив І. М. Стешенко (1873-1918), відомий як перекладач «Метаморфоз» Овідія. З його праці опубліковано відредаговані М. К. Зеровим уривки з другої книги («Лаокоон» і «Руйнація Трої»). Взагалі в архіві зберігаються не видані і не оцінені критикою п'ять повних книг та частина шостої (вірші 1-425).

Нову сторінку в історії перекладу поетичної спадщини Вергілія являє діяльність поета, критика, вченого, великого знавця і перекладача римських класиків М. К. Зерова (1890-1942). З поетів стародавнього Риму Зеров перекладав найбільше Вергілія. Своє розуміння творчості античного майстра український поет виразив у відомій поезії «Вергілій»:

Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий,

З дитинства ніжного колисаний селом,

Звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом,

І знявся до вершин нечуваної слави.

...Той час минув - і Рим, і цезарів діла

Рука історії до трун поволокла,

Де сплять усіх часів ілюзії й корони.

Та він живе, і дзвін гучних його поем

Донині сниться нам риданнями Дідони,

Бряжчанням панцирів і сплесками трирем.

З-під пера М. Зерова вийшли переклади 1 і 4-ї еклог «Буколік», значні уривки з «Георгік» (книга І, вірші 483-497; книга II, вірші 136176; книга II, вірші 458-542; книга IV, вірші 453-529) та найбільш вагома праця - повний переклад «Енеїди», завершений в останні роки його життя, але досі повністю ще не розшуканий.

З «Енеїди» в перекладі майстра надруковано було всю першу книгу та великі частини другої, п'ятої, шостої, сьомої і восьмої книг, а нещодавно опубліковано відкриті декілька років тому уривки із згаданих книг (усього 1950 віршованих рядків). Переклад «Енеїди», виконаний Зеровим, - високе досягнення української перекладацької культури. Відзначається він глибоким проникненням у зміст, форму першотвору, неперевершеною майстерністю і плавністю вірша, добірною, злегка архаїзованою мовою, відтворенням усіх особливостей оригіналу - монументальності, піднесеності і звукопису, - справжньою поетичністю, поєднаною гармонійно з філологічною точністю. На високому художньому рівні виконаний переклад частини четвертої книги «Енеїди» («Кохання Дідони»), здійснений А.О. Білецьким, вміщений в антології «Антична література» (II вид.).

Повні переклади «Енеїди» здійснені М.Біликом, а пізніше А.Содоморою.

Висновки. Публія Вергілія Марона справедливо вважають виразником духу свого народу, його ментальності, особливостей його художньої культури. У Римі він був «поетом номер один». У одному з рядків вже згадуваній епітафії він писав:

«Я співав пасовища, ниви і вождів». Так позначено три його головні твори: це книга віршів «Буколіки», землеробська поема «Георгіки» і головна справа життя - історико-міфологічна поема «Енеїда». І хоча поет тримався осторонь від політичних бур, вони тим не менш по-своєму відгукнулися в його творчості.

1 У буколіці виділяють два жанри: еклогу (букв. «вибірка») та ідилію (букв. «картинка»).

2 Козак Стефан. Проблема національ них традицій романтизму в «Енеїді» Котляревського // Славіа орієнтаціє, 1970.- № 2; цит. за кн.: Ткачук М. Художній світ «Енеїди» Котляревського. - Тернопіль, 1994.



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити