Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина V - 2017

РОЗДІЛ 2. Лекції з дисциплін літературознавчого циклу і методики їх навчання

І.Ю. Голубішко, кандидат філологічних наук, доцент

Історико-літературний процес XVII століття. Його особливості

Дисципліна: Історія зарубіжної літератури (XVII-XVIII ст.). Вид лекції: тематична.

Дидактичні цілі:

Навчальні: визначити місце англійського Просвітництва у світовому літературному процесі, проаналізувати тематичне розмаїття літературної спадщини письменників цього періоду, допомогти відчути художню своєрідність, глибину узагальнень літературних здобутків митців.

Розвиваючі: поглибити вміння і навички порівнювати естетичні явища, аналізувати художні твори, розширити філологічний і загальнокультурний кругозір студентів.

Виховні: формувати у студентів розуміння світу на основі естетичних уявлень, виховувати риси творчої особистості, здатність отримувати задоволення від процесу здобуття знань і власне предмета навчання.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія літератури, теорія літератури, всесвітня історія, філософія, релігієзнавство, мистецтвознавство.

Основні поняття:, класицизм, раціоналізм, бароко, преціозність, ренесансний реалізм, трагедія, висока комедія, максима, афоризм, парадокс.

Навчально-методичне забезпечення: мультимедійна презентація.

План

1. Світ і людина у ХVΠ столітті.

2. Культура XVII століття - продовження тенденцій мистецтва доби Відродження на новому етапі розвитку.

3. Художні напрями літератури XVII століття.

3.1. Ренесансний реалізм.

3.2. Бароко.

3.3. Класицизм.

Рекомендована література

1. Артамонов С.Д. История зарубежной литературы XVII-XVIII вв. / С.Д. Артамонов. - М. : Просвещение, 1988. - 698 с.

2. Гаврилова О.М. Этика прециозности в романе М. де Скюдери «Клелия» / О.М. Гаврилова // Филология в системе современного университетского образования. Материалымежвузовской научной конференции. - М. : УРАО. - 2002. - Вып. 5. - С. 29-43.

3. Галич О. Теорія літератури / Галич О. - Київ : Либідь, 2008. - 487 с.

4. Ніколенко О.М. Бароко, класицизм, Просвітництво. Література XVII-XVIII ст.: посібник для вчителя / О.М. Ніколенко. - Харків : Веста: Ранок, 2003. - 224 с.

5. Ніколенко О.М., Мацапура В.І. Літературні епохи, напрями, течії / О.М. Ніколенко, В.І. Мацапура // Тема. - 2004. - № 1. - С. 50-67.

6. Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література: Від античності до початку XIX ст.: Іст.-естетич. нарис / Б.Б. Шалагінов. - К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. - 360 с.

Реєстри електронних бібліотечних ресурсів

POETRY. HUT. RU

mir-slova.boom.ru

poet.club.chat.ru

MP4.NAROD.ru/KLASS/DA-ZZOO.HTM

Текст лекції

1. Світ і людина у XVII столітті

Цей історичний період для Європи був характерний низкою ознак. Особливо слід виділити складність соціально-духовних процесів. Феодальний устрій, хоч і перебував у кризовому стані, ще мав сильні позиції, адже формування національних держав відбувалося під владою сильного монарха. Але помітно зростає значення в економічному розвитку країн буржуазії, яка вимагає для себе прав, рівних з феодалами. Як слідство, в деяких європейських країнах (Англія, Нідерланди) відбуваються буржуазні революції. Положення ускладнювалося релігійними війнами, що супроводжували реформацію. Найяскравішим прикладом є Тридцятирічна війна (1618-1648 рр.). Крім того, це час жорстоких битв за перерозподіл територій (війна за іспанський спадок, завоювання Нового Світу).

Хоча релігія мала у суспільстві сильні позиції, їх розхитували розвиток науки, техніки, торгівлі, мореплавства. Відкриваються наукові товариства: Лондонське н. т., Паризька Академія. Бурхливий розвиток капіталістичних відносин призвів до економічного вибуху, в чому важко переоцінити значення прикладних наук. Відбувається руйнація світоглядних засад, і перш за все - уявлення про Всесвіт. Цьому сприяли великі неукові відкриття. Так, створення Галілео Галілеєм і Миколаєм Коперником телескопа відкрило безмежність космосу. Як наслідок - геліоцентрична система замінила геоцентричну. Основна праця Галілео Галілея (1632 р.) «Діалог про найголовніші системи світу - Птоломеєву і Копернікову» була засуджена церквою.

Німецький математик і астроном Йоганн Кеплер відкрив закон руху планет. У працях «Нова астрономія» (1609), «Гармонія світу» вчений припустив тяжіння між небесними тілами, пояснив океанські припливи на Землі впливом Місяця.

Важливими стають методи дослідження. Розглянемо деякі з них.

Френсіс Бекон, англійський філософ, вважав, що наукове пізнання має ґрунтуватися на аналізі дослідних даних. Французький філософ і математик Рене Декарт свою думку формулював так: у світі немає нічого, крім матерії, яка постійно рухається. Він розробив раціоналістичний метод наукового пізнання, вважаючи, що тільки за допомогою розуму можна пізнати світ. Діяльність англійського вченого Ісака Ньютона можна вважати своєрідним підсумком наукової революції 17 століття (він відкрив закони класичної механіки, закон всесвітнього тяжіння тощо).

Щодо дослідження проблем людської психіки, то важко переоцінити внесок німецького філософа і математика Готфріда Вільгельма Лейбніца в обґрунтування її двомірності. Він заперечував чуттєвий досвід як джерело необхідності знання. Вчений вважав, що душа з самого початку містить в собі первні різних понять і положень, які тільки спонукаються до виявлення зовнішніми об'єктами. Отже, психічна діяльність людини двомірна і поділяється на усвідомлювані та не- усвідомлювані аспекти. З його точки зору, багато що у процесі сприйняття дійсності залишається лише у сновидіннях, мареннях, тобто ховається за межами свідомості, у темних глибинах пам'яті. Це визначає внутрішній конфлікт і породжує суперечливі відчуття в душі людини. Таким чином, у свідомості людини безперервно відбувається скрита від неї робота неусвідомлюваних сприйняттів. Поняття про неусвідомлювану психіку увійшло у зміст предмета психології.

З вищесказаного можемо зробити висновок: наукові відкриття XVII ст. обумовили нове бачення світу та людини.

Світ постав перед людьми не статичним і завершеним у своїх формах, а динамічним, вічно мінливим. Це безмежний, розмаїтий, не пізнаний до кінця світ. Він вабить і одночасно лякає своєю таїною. У ньому панують не тільки божественні закони, а передусім закони природні, невідомі сили і стихії, дію яких людство ще остаточно не збагнуло. Людина XVII століття відкрила силу власного розуму, своїх внутрішніх можливостей. Але, як зауважив Т. Ойзерман, «нова астрологічна картина світу породжує не лише горду віру в могутність розуму, а й сумнів, тривогу, розуміння хиткості всіх підвалин, на яких, здавалося б, непорушно тримається існування людства».

Інакше кажучи, люди зрозуміли силу розуму. Але відразу замислились: чи можна лише за його допомогою приборкати пристрасті та побудувати гуманне суспільство. Існували різні точки зору. Вже згадуваний вище Рене Декарт стверджував пріоритет розуму у перетворенні суспільства. Цю думку поділяв і англійський філософ Томас Гоббс, який послідовно розробляв систему раціоналістичної філософії, де говориться про буття і пізнання, а також суспільство і державу. Усі думки та погляди науковця на подальший розвиток держави містяться у його творах «Про громадянина» і «Левіафан, чи Матерія, форма і влада держави» (1651 р.). До написання цих творів його підштовхнула впевненість у тому, що політична наука зможе з часом ви- корінити із суспільства війни і суперництво, замість кровопролиття встановить благоденство, і, працюючи, намагався створити ідеальний варіант держави, в якому буде правити розум, не буде свавілля, основою політики буде наука.

У творчості голландського філософа Бенедїікта Спінози (справжнє ім'я Борух) знайшли відображення політичні, соціальні, економічні та духовні процеси його епохи. Спіноза, як і Рене Декарт, - один з представників раціоналізму, але прагнув подолати дуалістичне картезіанське вчення про субстанцію. Тут Бенедикт Спіноза продовжував традиції пантеїзму Джордано Бруно та, спираючись на механіко- математичну методологію, вбачав завдання у створенні цілісної картини природи. Природу Спіноза розумів як єдину, вічну, безмежну субстанцію, що не потребує для свого існування будь-якого іншого початку, отже, як причину самої себе. І саме природні закони мають, за Спінозою, визначати суспільний устрій і зміни в ньому.

Французький фізик і філософ Блез Паскаль писав, що істина осягається не лише розумом, а і серцем, підкреслював постійну «міжусобицю розуму і пристрасті в людині» Він розкрив трагедію особистості, самотньої у безмежному космосі («Думки»).

2. Культура XVII століття - продовження тенденцій мистецтва доби Відродження на новому етапі розвитку

На розвитку європейської культури XVII століття позначилась криза ренесансних уявлень про гармонійну особистість та ідеальне

суспільство. Якщо для Відродження характерна віра в цілісну людину та гармонію світу, то в нову добу людина у мистецтві постає суперечливою, вона переживає складні драми і постійну боротьбу власної душі, вагається між почуттями, пристрастями і бажаннями та обов'язком і вірою. Світ у людській уяві теж втрачає єдність і гармонійність. (Згадаємо «Дон Кіхот» М. Сервантеса, пізні трагедії В. Шекспіра.)

Виражаючи думки своїх сучасників, англійський поет Джон Донн писав: «Так невимовно багато змінилося за останні роки в уявленнях про зірки і планети. Всесвіт розпадається на атоми, рвуться всі зв'язки, все розколюється на шматки, підвалини хитаються, і тепер усе стало для нас відносним».

Спадок доби Відродження важко недооцінити, але час йде вперед і культура XVII століття має суттєві відмінності. Порівняємо зміст творів двох епох, проаналізувавши деякі положення, зведені у таблиці.

Доба Відродження

XVII століття

1

Панування життєствердного пафосу

Митці відчували гостроту нерозв'язаних конфліктів

2

Поетизація людини, возвеличення її (лірика Данте, Петрарки, Шекспіра)

Людина показувалася у більш реальному плані; автори намагалися відобразити боротьбу, що точиться в людській душі (трагедія П. Корнеля «Сід»)

3

Переважало відчуття особистої свободи людини (мешканці Телемського абатства у романі Ф.Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель»)

Героям доводилось постійно боротися із залежністю від Бога та ірраціональних сил, чинити опір прихованим у душі пристрастям, середовищу, обставинам (П. Кальдерон «Життя - є сон»)

4

У творах Відродження центральне місце посідала людина, зображення оточення мало другорядне значення («Декамерон» Боккаччо, «Ромео і Джульєтта» Шекспіра)

У XVII столітті зросла роль довкілля (природного, соціального). Це сфера діяльності людини, а не фон, це сфера її буття, місце, де відбуваються драми і зіткнення (Мольєр «Кумедні манірниці», тільки у Парижі, де розвивалася так звана «салонна культура» могло відбутися щось подібне)

5

Митці сприймали світ статичним і незмінним (герої «Декамерона» просто чекали поки закінчиться епідемія і все повернеться у старе річище)

Явища зображувались у постійному русі й мінливості їхніх форм (крутійський роман)

Але культура XVII століття не була лише антитезою культури доби Відродження, вона розвивала її тенденції на новому етапі. Характерним є звернення до античних сюжетів, введення їх у реальний контекст, насичуючи актуальним змістом. Митці Нового часу розвинули думку про внутрішнє багатство людини, необмежені можливості її розуму і душі, розробляли проблему боротьби за свободу особистості.

Ідея загальної гармонії (основна засада доби Відродження) теж розвивається, але має інше підґрунтя. У баченні шляхів досягнення цієї гармонії митці поділились на декілька груп. Перші пов'язували гармонію з розумом, прагнули підкорити йому людські пристрасті і бажання, хотіли впорядкувати на раціональній основі все довкола. Інші вважали, що гармонія неможлива через протиріччя людської душі і дійсності. Треті вбачали гармонію у вічному русі, невпинному оновленні світу.

Тому зрозуміло, що у мистецтві XVII століття не міг панувати один художній стиль. Центральними і основними є дві художні системи, два стилі, два напрями - бароко і класицизм. Класицисти шукали гармонії у світі, тоді як представники бароко показували його драматизм і суперечливість.

3.Художні напрями літератури XVII століття

3.1. Ренесансний реалізм

Ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів Відродження. Сам термін «ренесансний реалізм» було взято літературознавцями з тією метою, щоб позначити ту частину художнього надбання XVII століття, яка не могла бути віднесеною ані до класицизму, ані до бароко і безпосередньо була пов'язана з ідеями та естетичними позиціями гуманістів Відродження.

Термін «реалізм» у даному випадку має умовний характер. У творах письменників майже не порушувалося питання про відображення внутрішнього світу людини, її почуттів, переживань та пристрастей. Незважаючи на це, на думку літературознавців, ренесансний реалізм зіграв позитивну роль у становленні реалізму взагалі. Його історична заслуга полягає, головним чином, у проведеній ним рішучій боротьбі з аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, з притаманною їй фальшивою ідеалізацією феодального суспільства та з її манірним, преціозним складом.

Яскравим представником цього літературного напряму в іспанській літературі XVII століття є Лопе де Вега. Він у своїх комедіях протиставляє песимізму, відчаю поетів бароко невичерпну оптимістичну енергію. Лопе де Вега разом з тим відкидає і «вчену» догму класицистичної теорії, виступаючи за вільне натхнення митця та його близькість до народних мас.

Представником ренесансного реалізму у Франції можна вважати Шарля Сореля, письменника, сатирика, історика. Найбільш вагомим твором Сореля є «Правдивий комічний життєпис Франсіона». Він пов'язаний з традицією шахрайського роману, а також книги Рабле, і є найвідомішим зразком поширеного у Франції XVII століття жанру «комічної історії». За своєю структурою «Франсіон» є попередником роману виховання. В центрі сюжету - любовні походеньки дворянина Франсіона, який обирає між плотською пристрастю до Лорети і звеличуючим душу почуттям до Наїс. Роман змальовує сатиричну картину сучасного авторові суспільства, хоча цим він не обмежується. Сорель яскраво відтворює світ паризьких нетрів і цим випереджає «Паризькі таємниці» Е. Сю. Франсіон піднімається соціальними сходинками, але так само стикається з проявами пороку, невігластва і глупоти. Основний сюжет доповнюється багатьма вставними історіями і ретроспекціями. Так, читач дізнається про молоді роки героя, життя його батька тощо. Деякі структурні елементи підкреслюють прихильність письменника до естетики бароко: наповненість авторськими відступами, листами, поетичними паралелями, контраст величного і низького та інші елементи. Це є свідченням того, що ренесансний реалізм посідав проміжне положення між іншими художніми стилями.

Представники цього літературного стилю спеціально і усвідомлено обирають «низинні» форми, відтворюючи «грубу» правду життя. Серед жартів та у ряді непристойних каламбурів зустрічаються дуже глибокі за своєю соціальною суттю ідеї про те, що «земні блага є загальним надбанням, що вони не повинні належати одній людині більше, ніж іншим».

Отже, основними рисами ренесансного реалізму є: національна своєрідність; народність; правдивість у поєднанні з узагальненістю; естетична чарівність, яка надає насолоди.

3.2. Бароко

Термін «бароко» пов'язують з італійським словом barocco - «дивний, химерний», а також португальським виразом perrola barocca - «перлина неправильної форми». Однак етимологія слова остаточно не з'ясована, але в цьому тлумаченні, як зауважують В.І. Мацапура і О.М. Ніколенко, є частка істини: бароко - це справжня перлина у мистецтві, і вона не стала гіршою від того, що досить дивна і химерна, має «неправильну форму», а навпаки. Завдяки своїй «дивності» стає

ще кращою і привабливішою, чарівнішою, вражаючи несподіваними гранями та дивовижними витворами фантазії митців.

Словом «бароко» позначають стиль у мистецтві XVII ст., художній напрям цієї доби (хоча з тим, що це напрям погоджуються не всі літературознавці) і саму епоху. В літературі цієї доби утверджується пишномовний стиль, тяжіння до красивих, вишуканих форм, широке застосування системи тропів, символіки, метафоричності мовлення. Як приклад, пропоную вірші іспанського поета Ф. Кеведо.

Приклад того, як все довкола нагадує про смерть

Сонет (Минущість життя)

На мури батьківщини я глядів;

Колись міцні, вони дались руїні,

Втомили роки їх, в бігу невпинні,

І час їх доблесть давню знепліднив.

Я не побачив на полях струмків:

Їх сонце випило. Черід в долині

Я чув жалі, що ліс, простерши тіні,

Украв їм сяєво липневих днів.

Я в дім ввійшов.

Це був лише побляклий

Уламок пробувань моїх;

Скривився посох мій і став закляклий.

І час - відчув я - меч мій переміг,

І кожна річ, знайома і прив'яла,

Мені про смерть німотно нагадала.

(переклад М. Ореста)

Ах, що життя? Хто відповість мені?

Навік жагуча юність одлетіла,

Часи мої найкращі

Доля з'їла,

І безум топче

Мить мою в багні.

Куди - не знати, пощезали дні,

Здоров'я де колись міцного тіла?

Життя нема. Людина перетліла.

Навкруг самі лиш біди навісні

Минуло Вчора,

Завтра - не для мене,

Сьогодні поспішає, не спинить;

Я - Буде, і Було, і Є стражденне.

Сьогодні, Вчора, Завтра - кожну мить

Од пелюшок до савана щоденно

Я тільки мрець, що ходить і не спить.

(переклад. О. Мокровольського)

Твори бароко символічні. Їх не варто сприймати лише розумом, оскільки вони розраховані не на логічне сприйняття, а передусім на роботу уяви. Барокова символіка (як і будь-яка інша) відзначається багатозначністю смислів, можливістю різного їх прочитання. За словами італійського поета XVII ст. Маріно, «мета поета - здивувати, вразити, схвилювати, надихнути».

В естетиці бароко підсилюється інтерес не тільки до досконалих проявів буття, а й до дисгармонійного, фантастичного, гротескного, навіть потворного. Митців бароко цікавить таїна світобудови. Звідси - атмосфера містики, чогось надзвичайного, що знаходиться поза межами свідомості. За допомогою ілюзій, снів, марень відтворюється загадковість світу. Часто разом з реальними персонажами діють вигадані.

Особистість у мистецтві бароко складна і багатогранна: суперечливість, напруженість духовного буття, інтенсивність емоцій, сила пристрастей - ось її риси. Людина весь час вирішує внутрішні конфлікти. Блез Паскаль про людину своєї доби писав так: «Якби в неї був лише розум... Або тільки пристрасті...Але, наділена і розумом, і пристрастями, вона безперервно воює сама із собою, або мириться з розумом тільки тоді, коли воює з пристрастями, і навпаки». В епоху бароко продовжується ренесансна традиція розуміння людини як індивідуальності, але вже не цілісної і гармонійної, а складної і суперечливої, далекої від схематизму.

Головний сюжет барокової літератури - духовне випробування людини. Важливим для бароко є поєднання несумісних начал: природи і Бога, реального ті ірреального, вишуканості стилю і брутальності, абстрактної символіки та натуралістичних деталей, примхливої вигадки та достовірності образів.

Бароко представлено у різних видах мистецтва: у музиці (Бах, Гендель), у живописі (Веласкес, Рубенс, Рембрандт, Караваджо), в архітектурі (Растреллі), скульптурі (Берніні).

Виявами бароко в літературі є маньєризм, маринізм, гонгоризм, преціозна література, консептизм, метафізична поезія. Літературі бароко притаманне надзвичайне жанрове розмаїття. У поезії це: сонет, поема. У прозі: сатира, новели-сновидіння, роман про життя людини (певною мірою - біографічний), крутійський (пікарескний, шахрайський) роман, лист (лист-есе, лист-трактат, філософські листи). Драма представлена такими різновидами: драма державно-політична, героїчна, філософська, духовні драми (ауто); комедія, комедія честі, комедія плаща і шпаги тощо.

Розглянемо докладніше, що собою являє преціозна література. Це аристократичний напрям у французькій бароковій літературі XVII століття, від французького precieux - дорогоцінний; витончений, манірний. Була своєрідним протестом переможеної феодальної знаті проти політики абсолютної монархії. Антидемократична за характером, преціозна література вимагала повної відмови від «низької» дійсності й народної мови, їй властиві алегоричність, умовність, лицарсько-пасторальні сюжети. Виникла в салоні маркізи де Рам- буйє. Найвідоміші представники: поети В. Вуатюр, А. Годо, Ж. Скю- дері, Ж. Ф. Саразен, Ж. Шаплен, романісти - М. Л. де Гомбервіль, О. д'Юрфе, Мадлен Скюдері.

Ідейні пошуки салону К. де Рамбуйє були продовжені у салоні М. де Скюдері, яка стала автором моди на преціозність, саме завдяки їй преціозні ідеї отримали велике поширення. У цих світських салонах приймались представники вищої аристократії, заможної буржуазії, поети і письменники, та більшу частину відвідувачів складали жінки. Відвідувачі преціозних салонів обговорювали літературу, створення елегантного, вишуканого стилю мовлення, але найбільш цікавою та поширеною темою дискусій було положення жінки у суспільстві, у родині. У XVII-му ст. шлюб найчастіше являв собою комерційну та юридичну угоду, а заміжня жінка майже в усьому була залежною від свого чоловіка, поведінка якого дуже часто відрізнялась жорстокістю та неповагою до дружини. «Преціозники» не були згодні з цією ситуацією та відстоювали за прикладом лицарського статуту ідею культу прекрасної дами та галантного кохання.

Однією з головних характерних рис преціозних прозаїчних творів була ускладненість композиції, наявність вставних частин, окрім головної сюжетної лінії. Розглянемо це на прикладі роману «Принцеса Клевська», в якому наявні чотири вставні частини, які нібито вплетені у сюжет: історія Діани де Пуатьє, історія мадам де Турнон, історія Анни Болейн та історія де Шартр. Кожна з цих вставних частин відволікає читача від головних подій, має велику кількість деталей та інколи несе в собі певний натяк на ситуації, що мають місце у загальній сюжетній лінії роману.

Ще однією характерною ознакою преціозних творів є складність мови, наявність великої кількості метафор, гіпербол, порівнянь, перифраз (наприклад, вираз «дзеркало душі» для позначення очей з'явився саме в цих творах). Але ця ознака притаманна літературі бароко в цілому.

3.3. Класицизм

Класицизм - провідний напрям літератури XVII ст. Проголосивши культ розуму, класицизм вимагав розумної регламентації художньої творчості. Звідси в ньому чіткість, простота і переконливість в усьому: в ідеях, життєвих ситуаціях, людських характерах. Ідеал прекрасного, який класицизм вбачав у античності, він намагався поєднати із розумним.

У своїх пошуках розумних правил творчості класицизм звертався до античних теоретиків літератури (Аристотеля, Горація), брав за взірець їхні погляди на літературу. На базі «Поетики» Аристотеля та «Послання до Пізонів» Горація француз Нікола Буало створив так званий маніфест напряму у трактаті «Мистецтво поетичне» (1674), який став естетичною програмою классицизму, регламентацією письменницької творчості. Як основні риси визнавались: піднесення гармонії в зображенні дійсності; три єдності: дії, місця і часу; відмова від зображення реальної дійсності; конфлікт між пристрастю і обов'язком; цілісність композиції і характеристики героя; ідеалізація дійсності; естетична насолода.

Як вже говорилося, класицизм (від лат. classicus - «взірцевий», «довершений») - літературний напрям, що виник та існував у країнах Європи з XVII до початку XIX століття. У Франції він набув найбільшого поширення. Адже формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. У багатьох країнах класицизм став першим офіційним художнім методом, який визнав уряд. Ідея національної єдності в політиці монархів знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе письменників, а вони, у свою чергу, прославляли володарів у своїх творах, проголошували необхідність громадського служіння державним інтересам. Принципи державності й дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули й на регламентацію у мистецтві. Твори стають більш чіткими, врівноваженими, цільними, підкоряються загальноприйнятим канонам класицизму.

Сама назва «класицизм» підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну классику. Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові високохудожні зразки, за які правила насамперед римська література. Брали сюжети з античної міфології і переважно з римської історії, рідше - зі Старого Заповіту. Антична спадщина для митців-класиків - це певний взірець. «Ми повинні, - зазначав Жан Расін, - постійно питати себе: що сказали б Гомер і Вергілій, якби прочитали ці вірші? Що сказав би Софокл, якби побачив цю сцену?»

Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувалися в постійній боротьбі та полеміці з літературою бароко. Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєднання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм створив цілу низку канонів і правил (про це вже йшлося), яких повинен дотримуватися письменник.

Про особливості класицизму більш докладно буде сказано на наступних лекціях, присвячених творчості великих французьких класицистів: П. Корнеля, Ж. Расіна, Ф. де Ларошфуко, Ж.-Б. Мольєра та ін.

Висновки. Літературу XVII ст. пов'язують з поняттям Нового часу. Саме у XVII ст. відбувається становлення нової картини світу. Це століття має всі ознаки перехідного періоду, але визнається науковцями як самостійний і цікавий етап літературного розвитку, виникають літературні салони, школи, формуються літературні напрями - бароко і класицизм, які перебувають у складному діалектичному зв'язку.






Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.