Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина V - 2017

РОЗДІЛ 2. Лекції з дисциплін літературознавчого циклу і методики їх навчання

А. О. Лаврова, кандидат філологічних наук, доцент

Література раннього французького романтизму

Дисципліна: Зарубіжна література.

Вид лекції: тематична.

Дидактичні цілі:

Навчальні: ознайомити студентів з особливостями розвитку французького романтизму на ранньому періоді його існування, творчої спадщини видатних французьких письменників-романтиків; сформувати у студентів цілісну картину розвитку літератури.

Розвиваючі: розвивати абстрактне і креативне мислення, пам'ять, вміння проводити паралелі.

Виховні: виховувати естетичний смак, любов до літератури, розуміння важливості художньої літератури для розвитку людини.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія літератури; теорія літератури; філософія літератури; всесвітня історія.

Основні поняття: романтизм; ідейно-художня система, романтична іронія, естетичні уявлення; романтичні ідеї і мотиви.

План

1. Передумови виникнення романтизму у Франції.

2. Творчість Франсуа Рене де Шатобріана.

3. Творчість Жермени де Сталь.

4. Творчість Альфреда де Віньї.

5. Творчість Альфреда де Мюссе.

Рекомендована література

1. Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури ХІХ - початку ХХ століття / Г. Й. Давиденко, О. М. Чайка. - К. : Вид-во «Центр учбової літератури», 2007. - С. 38-47.

2. Наливайко Д. С. Зарубіжна література ХІХ ст. Доба романтизму : підручник / Д. С. Наливайко, К. О. Шахова. - Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2008. - С. 104-193.

3. Моруа А. Литературные портрети : Шатобриан / А. Моруа // Моруа А. Три Дюма. Литературные портрети. - Кишинев : Картя Молавенясю, 1974. - С. 441-454.

Тексти

1. Виньи А. де. Избранное / А. де Виньи. - М. : Искусство, 1987. - 608 с.

2. Мюссе А. де. Исповедь сына века / А. де Мюссе. - Калининград : Янтарний сказ, 1997. - 272 с. - (Зарубежний классический роман).

3. Сталь Ж. де. Коринна, или Италия / Ж. де Сталь. - М. : Наука, 1969. - 439 с. - (Литературные пам'ятники).

4. Шатобриан Ф. Р. Атала. Рене / Ф. Р. Шатобриан. - М. : Камея, 1992. - 167 с.

Текст лекції

1.Передумови виникнення романтизму у Франції

Кінець XVIII - початок XIX ст. - це період, коли французькі письменники осмислюють багато з тих ідей, які дещо пізніше будуть покладені в основу романтичного світосприйняття. З просвітницької традиції береться перш за все сентиментально-руссоїстський ідейний комплекс. Майже усі письменники нової епохи починають з осягнення принципу почуття та пристрасті. Але процес почуття конституюється тепер не просто як необхідне діалектичне доповнення до принципу розуму, а як головна основа й цінність людського існування. Поняття почуття все більше романтизується, перетворюючись з психологічного в естетичне.

Якими ж були передумови виникнення романтизму у Франції? Перш за все, значну роль відіграли соціальні передумови. Велика французька революція 1789 р. зруйнувала основи феодалізму і позбавила аристократію колишніх привілеїв. За кілька років у Франції виникла імперія на чолі з Наполеоном. Якщо при Наполеоні багато ідей революції зберігали свою силу, то після його повалення, в добу Реставрації, було зроблено спробу відродження влади феодальної аристократії. Буржуазія прагнула одержати політичну владу. В результаті Липневої революції 1830 року вона досягає бажаного. Виникає особливе світовідчуття: невдоволення дійсністю, розчарування у результатах революції і нестабільність. Це світовідчуття, яке заперечує існуючу соціальну дійсність і протиставляє їй інший, ідеальний світ, і було покладено в основу романтизму. Філософськи передумови. Романтики критично ставилися до просвітницької філософії, що була заснована на культі Розуму. Просвітники створювали утопічні системи ідеальних держав. Але результати Великої французької революції продемонстрували, що ідеали просвітників залишились не здійсненими. Серед філософів XVIII ст. лише Руссо та його послідовники були на інших позиціях: вони бачили ідеал у Природі, ідеальне осягається руссоїстами не розумом, а почуттям. Погляди Руссо, а також різноманітні системи філософського ідеалізму були покладені в основу філософських поглядів романтиків. Естетико-літературні передумови появи романтизму у Франції пов'язані з розчаруванням у просвітницькому реалізмі і класицизмі як художніх методах, що спираються на філософію раціоналізму. Але повного розриву з цими методами у французькому романтизмі не було. Безпосереднім попередником романтизму був преромантизм. Особливу роль відіграла творчість Руссо, насамперед його книга «Сповідь». Її герой - сам Руссо - опиняється у ворожих стосунках із суспільством і знаходить щастя лише у спілкуванні з природою. Розрив із суспільством і єдність з природою стане характерною рисою романтичного погляду на світ і людину.

У розвитку романтизму у Франції можна визначити шість періодів:

1 період - кінець XVII ст. - середина 1810-х рр.

2 період - 1815-1827 рр.

3 період - 1827 р. - середина 1830-х рр.

4 період - середина 1830-х рр. - початок 1840-х рр.

5 період - початок 1840-х рр. - 1840 р.

6 період - 1848 р. - кінець 1860-х рр.

В останній третині XIX ст. і на початку ХХ ст. традиції романтизму розвивалися у творчості письменників, що належали до літературної течії цієї доби - неоромантизму.

2.Творчість Франсуа Рене де Шатобріана

Франсуа Рене де Шатобріан (1768-1848) - родоначальник романтизму у Франції. Його головна праця - «Дух християнства» (1802), в якій стверджується, що католицизм - найпоетичніша релігія, тому вона є правильною. Ця думка вимагала доказів, які теж були б поетичними. І письменник вміщує в текст трактату дві повісті, однією з яких була повість «Рене». Рене розповідає свою історію. Він рано залишається сиротою. Його охоплює глибока туга. Не наважившись піти у монастир, Рене блукає світом. Він бачить руїни давніх споруд Греції і Риму і доходить до думки, що усе величне приречене на смерть. Рене - перший у європейській літературі герой, якого охоплює «світова скорбота». Його заперечення розповсюджене на усе, що існує. І тоді Рене вирішує вкоротити собі віку. Рятує його сестра, яка здогадалася про наміри Рене завдяки його листу. Амелі дає Рене коротку мить щастя. Краса природи і доброта сестри виліковують Рене від «хвороби століття». Але несподівано Амелі зникає. Невдовзі Рене дізнається, що вона пішла у монастир, щоб позбутися злочинного кохання, яке вона відчуває до брата. Рене залишається усіма покинутою людиною. Він не знаходить собі місця у суспільстві. Це перший у літературі образ «зайвої людини». Пізніше цей життєвий тип буде відображений не лише у романтичній літературі, але і у мистецтві реалізму. Рене їде до Північної Америки, живе серед індіанців, але ані наближення до природного образу життя, ані краса природи не можуть розвіяти його песимізму. У фіналі повісті повідомляється, що невдовзі Рене було вбито. Так і не знайшов цей герой щастя і спокою.

У загальній системі «Духу християнства» повість «Рене» повинна була виконати два завдання. По-перше, зобразити нові почуття людини, що виникають у ній під впливом християнства, і тим самим довести, що воно збагатило внутрішній світ людини. По-друге, продемонструвати силу церкви, яка може врятувати навіть найстрашніших злочинців. Але Рене, ліричний герой повісті, не сприймає релігійної розради. Шатобріан відкриває «приватну» людину, на відміну від класицистської «людини-громадянина». А «приватна» людина не приймає суспільного устрою, традиційної моралі (відхід до монастиря був би для Рене підкоренням суспільній моралі). Шатобріан виявив сам принцип романтичного героя («приватна» людина).

3.Творчість Жермени де Сталь

Жермена де Сталь (1766-1817) виступила в літературі у ті ж роки, що й Шатобріан. Живучи на межі двох століть, де Сталь поєднала у своєму світобаченні раціоналізм доби Просвітництва з меланхолійністю початку нового століття. Письменниця була свідком великих історичних подій і жадала діяти. Вона активно брала участь у суспільному житті, із захватом вітала Велику французьку революцію (хоча дуже швидко зрозуміла, що помилялася), була знайома з великою кількістю видатних людей свого часу. Її талант високо цінували Гьоте, Шиллер, Шаміссо, брати Шлегелі. Байрон писав про неї: «Це видатна жінка, вона здійснила у розумовій галузі більше, ніж уся решта жінок разом узята; їй би народитися чоловіком». Своєю однодумницею вбачав у постаті мадам де Сталь О.С. Пушкін, який неодноразово згадував у своїх творах її ім'я і цитував її праці. А коли такий собі Муханов безпардонно назвав де Сталь «баринею», одразу дав їдку відсіч: «Эту бариню удостоил Наполеон гонения, монархи доверенности, Байрон своею дружбой, Европа своего уважения, а г. А.М. журнальной статейки не весьма острой и весьма неприличной». Наполеон вважав її однією з головних своїх політичних супротивників і вислав з Франції, адже маленький корсиканець наклав свою важку руку на духовне життя у країні. Було ведемо сувору цензуру, закрито велику кількість журналів і газет. Франція занурилася у мовчання. Право на існування залишилося лише для літератури, яка прославляла першого консула, а у салоні мадам де Сталь постійно йшлося про те, що деспотизм Наполеона зростає. Письменниця однією з перших помітила, що Наполеон стрімко йшов до єдиновладдя. Є.В. Тарле напише у своїй книзі «Наполеон»: «Він терпіти не міг знамениту м-м де Сталь ... і зненавидів її за надмірний, на його думку, для жінки політичний інтерес, за її претензії на ерудованість і глибокодумність. Беззаперечне підпорядкування і підкорення його волі - ось та найнеобхідніша якість, без якої жінки для нього не існувало».

Письменниця була авторкою першої романтичної книги, широковідомої у Франції. Це був трактат «Про літературу» (1800), який став своєрідним відгуком на наказ Наполеона залишити Францію. У ньому досліджується вплив суспільного життя на літературу і зворотній вплив на прикладі літератур різних народів від Гомера до кінця XVIII ст. Ця думка - нова для того часу - започаткувала культурно-історичний метод в історії літератури. Головна ідея книги - ідея прогресу, що виправдовує революційні зміни у суспільстві. Ідея поступального руху людської культури дозволила де Сталь по-новому оцінити середні віки, які просвітники вважали періодом суцільного варварства. Вона стверджувала, що поети нового часу, які зуміли глибоко зазирнути в душу людини завдяки перевороту, здійсненому християнством, створили складніші і багатогранніші характери, ніж це вдалося древнім. Де Сталь виступає проти надто логічної просвітницької літератури, що нездатна розкрити протиріччя внутрішнього світу людини. Вона критикує класицистів за їх «правила», вимагає свободи для творчості митця. Ж. де Сталь ввела нові поняття в літературу. Вона протиставила «південну» літературу «північній». Література Півдня, пов'язана з греко-римською традицією, що надихалася античними взірцями і підкорялася умовним правилам, відрізняється блиском, ясністю і витонченістю. Але письменниця надає перевагу поезії Півночі - англійській, німецькій, скандинавській, - що просякнута чуттєвістю і меланхолією, що породжувалася відчуттям неповноти й недосконалості життя. Ця поезія налаштовує на філософські роздуми і здатна передавати рухи душі, хвилювання серця, оригінальність і самобутність. У другій частині книги де Сталь висловлює надію на синтез «північного» і «південного» генія. Одним з важливіших висновків було твердження, що розквіт літератури не

можливий при наявності деспотії. Це викликало неабияке обурення Наполеона. Ці та інші романтичні ідеї де Сталь втілила у романах «Дельфіна» (1802) і «Корінна, або Італія» (1807), в яких вона виступила за рівноправ'я жінки, створила перші у французькій літературі романтичні жіночі образи. Виступ письменниці проти католицького закону проти розірвання шлюбу в очах Наполеона мав характер політичного протесту. Письменницю піддали офіційному звинуваченню в аморальності і атеїзмі.

Після того, як письменниця відвідала Німеччину, вона створює книгу «Про Німеччину» (1810) - маніфест раннього французького романтизму. Наполеон наказав знищити усі 10 000 примірників накладу. Ж. де Сталь ледь вдалося врятувати рукопис. Трактат вийшов з друку в Англії лише у 1813 р. В ньому м-м де Сталь характеризувала розумове життя Німеччини, змальовувала побут і звичаї її народу. Окремі глави присвячені найбільшим німецьким письменникам - Клопштоку, Лессінгу, Гьоте, Шіллеру і німецьким філософам - Канту, Фіхте, Шеллінгу. Французи дізналися, яким багатим духовним життям живе поневолена Наполеоном країна. Гейне оцінив книгу де Сталь як перший у Франції твір, у якому було продемонстровано міжнародне значення німецької культури. Поряд із цим у трактаті проводиться розподіл літератури на «класичну» і «романтичну». Сталь ввела термін «романтизм», який запозичила у німецьких романтиків, в обіг французів. Вона наполягала, що романтична література повинна звернутися до національних традицій, тоді вона зможе стати народною, адже література, що вихована на чужих взірцях, не проникає у народ. Такою є одна з головних ідей книги.

Після падіння Наполеона Ж. де Сталь нарешті отримала можливість повернутися до Франції, але так і не змогла примиритися з режимом Реставрації. Книга «Міркування про французьку революцію» стала своєрідним політичним заповітом письменниці.

Два відкриття, які здійснила Ж. де Сталь, було покладено в основу подальшого розвитку французької літератури: 1) першою виступила проти укоріненого у французів уявлення про абсолютну перевагу їхньої літератури над усіма іншими літературами світу. Вона довела, що поетична творчість інших народів є не менш цінною, ніж творчість французів. Її цікавила національна самобутність, вона прагнула проникнути в склад думок і почуттів іншого народу, зрозуміти і осмислити своєрідність його культури. Вона поставила проблему «місцевого колориту», таку важливу для романтиків; 2) стверджувала, що література корінням сягає життя свого народу і, відповідно, не існує

єдиних, обов'язкових для усіх законів і правил мистецтва, що незалежні від часу і місця.

Численні виступи французьких романтиків і реалістів, що боролися за нову поезію і новий театр (романтичний маніфест Гюго - передмова до «Кромвеля», трактат Стендаля «Расін і Шекспір»), виросли на ґрунті, частково підготовленому літературними теоріями де Сталь. Її спостереження за звичаями італійців увійшли складовою частиною в теорію італійського характеру, що була вироблена Стендалем. Досліджуючи психологію французької світської жінки свого часу, Бальзак багато у чому спирався на судження де Сталь про кохання і вплив пристрасті на життя людини. Її захист права жінки на кохання і незалежне життя визначив головну тему творчості Жорж Санд (те коло питань, яке згодом одержить назву «жіночого питання»).

4.Творчість Альфреда де Віньї

Альфред де Віньї (1797-1863) - один з реформаторів французької поезії. У найвідоміших його ранніх поемах «Мойсей» і «Потоп» форма вірша близька до класицизму, є суворою, ясною і пластичною. Але образна система носить романтичний характер. У поемі «Потоп» світ показаний з такої висоти, що усе величне уявляється малим (міста - туманні крапки, людей зовсім не видно). Природа тут є непідвладною людині, яка не може зупинити катастрофу, що насувається. Катастрофічність притаманна і внутрішньому світу романтичних героїв Віньї (пророк Мойсей з поеми «Мойсей», що молить бога про смерть).

Справжню славу приніс письменнику написаний під впливом В. Скотта історичний роман «Сен-Мар» (1826). У ньому описана доба часів правління французького короля Людовіка ХІІІ, реальна подія - заколот дворян проти голови уряду Ришельє. Створення історичного колориту, звернення до зламної доби, зображення участі народу в історичних подіях - усе це свідчить про засвоєння письменником принципу романтичного історизму.

Віньї цікавився театром. Його переклади творів Шекспіра сприяли утвердженню романтизму на французькій сцені. Але справжній успіх випав на долю драми Віньї «Чаттертон» (1835). У ній розповідається про геніального юнака - англійського поета Томаса Чаттертона. Сюжет п'єси втілює ідею про неможливість для генія жити у суспільстві, де царюють гроші, наклепи і грубість. Віньї демонструє, що «світова скорбота», яка охопила поета, має реальні підстави. Позитивний герой п'єси, член однієї з протестантських сект, говорить про стан душі Чаттертона: «Його хвороба чисто морального характеру. Вона майже невиліковна, а в інших випадках є заразною. Це - страшна хвороба, яка насамперед вражає душі юні, що не знають спокуси у житті, охоплені любов'ю до справедливості і краси, а зустрічають на кожному кроці лише несправедливості і вади нашого погано влаштованого суспільства. Ця хвороба - ненависть до життя і жага смерті, уперте прагнення до самогубства». Таким чином, загибель 18-річного поета не лише результат збігу нещасливих обставин, але і певна філософська позиція. Однак у фіналі п'єси вона заперечується. Смерть Чаттертона губить Кітті Белл, яка помирає, залишивши двох маленьких діточок. Це вносить у п'єсу ще одну трагічну ноту.

Після 1835 р. Віньї, що був тоді разом з Гюго ватажком романтиків, відходить від активної літературної діяльності. Після його смерті були опубліковані декілька творів, написаних в останні десятиліття життя письменника. Серед них найвідоміший твір - вірш «Смерть вовка» (1843). Цей великий вірш написано в жанрі «філософської поеми». В основі сюжету - полювання на вовків. Але спосіб нарації надає йому філософської значущості. Епічність вірша і драматизм події (боротьба вовка з собаками і озброєними людьми, його загибель) створюють контраст. Він підкреслюється тим, що усе відбувається вночі на тлі природи, що спить мертвим сном. Мисливців вражає смерть вовка, вони не наважуються полювати на вовчицю і вовчат, що стоять неподалік. Останній погляд вовка багато що сказав ліричному герою. Це заклик до стоїчного, суворого ставлення до життя:

«Покинь розумувать у марному свавіллі,

Будь мужнім завсігди в стоїчній простоті,

Без нарікань і скарг, як я в своїм житті.

Благають і тремтять лиш боягузи ниці.

Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці,

З недолею змагайсь, як вся рідня моя,

Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я».

(Переклад М. Терещенка)

Філософський висновок про спосіб буття людини на землі підводить підсумок думкам поета, що були висловлені у ранніх віршах, «Сен-Марі» та «Чаттертоні».

5. Творчість Альфреда де Мюссе

Альфред де Мюссе (1810-1857) - один з талановитих романтиків, що опинився поза угрупуванями, які боролися між собою. Для прийняття дійсності, притаманного Мюссе, характерними є іронія і песимізм, інтерес до камерної, особистісної теми. Мюссе виробив свій індивідуальній стиль. Для нього є характерними свобода, при

родність, ясність думки, точність і образність порівнянь, наближена до розмовної, буденної мови побудова вірша. В цілому стиль Мюссе відрізняється легкістю і прозорістю. У 1829 р. Мюссе видав першу збірку творів «Іспанські та італійські повісті». У неї увійшли поеми «Дом Паес», «Каштани з вогню», «Порція», «Мардош» і декілька віршів. У збірці виявився притаманний французьким романтикам інтерес до південних країн. Там шукає поет пристрасних людей. У поемах і віршах, на противагу традиції Ламартіна, немає містичних мотивів і прагнення потрапити у потойбічний світ. Матеріальний світ, земні почуття, що доведені до пристрасті, злочину, - ось що є темою цих творів. Але про сильні, фатальні пристрасті Мюссе розповідає у притаманній йому іронічній манері. Скептичне сприйняття дійсності просякнуте насмішкою, є відмінною рисою збірки.

Жанр «драми для читання» набув розвитку у збірці «Спектакль у кріслі» (1832). Найбільш значущою у збірці є драматична поема «Уста і чаша». Її головний герой, юнак Карл Франк, вважає гордість єдиним достоїнством особистості. Він виступає проти патріархальної моралі, проти бога, вважає, що світом править не бог, а золото. Вже не люди сильних пристрастей, як у першій збірці, а люди ніби не від світу цього втілюють у собі риси ідеалу. Егоїзм Карла Франка викликає дещо іронічне ставлення Мюссе. У віршованій «Посвяті» до поеми викладені соціальні і літературно-естетичні погляди Мюссе. Він виходить з романтичного уявлення про поета як ватажка людства. Письменник закликає до широкого зображення дійсності. Однак для Мюссе Расін і Шекспір стоять в одному ряду, він не протиставляє Шекспірові класициста Расіна, який творив «за правилами». У драмах 1833-1834 рр. стиль Мюссе втрачає легкість, життєрадісність, навіть іронічність. Панують похмурі, трагічні фарби. В історичній трагедії «Лоренцаччо» Мюссе використовує шекспірівські прийоми, надає охопленню дійсності незвичайної широти. Принцип романтичного історизму проявляється тут і у виборі об'єкту зображення, і у показі народу як рушійної сили історії, але сили пасивної. Головну увагу зосереджено на складному характері Лоренцаччо. Він готує вбивство дядька Алессандро, яке повинне стати сигналом для повстання. Але політична діяльність згубно впливає на Лоренцаччо, розбещує його. Він глибоко самотній і, здійснивши вбивство, переконується у цьому. Його колишні прибічники залишають його. У фіналі п'єси Лоренцаччо, який зневірився в усіх ідеалах, вбивають наймані вбивці. З часом Мюссе все більше відходив від романтичного театру. У статті «Про трагедію» (1838) він прямо закликає відродити класичну трагедію. Однак зразком для неї він обирає не Расіна, а Софокла. Матеріал для трагедії Мюссе радить брати з національної історії, але у поезії він зберігає романтичні позиції. У 1835-1836 рр. він пише чотири вірша під загальною назвою «Ночі». У них він виступає як співець «світової скорботи». Доля людини - самотність. Страждання людської душі стають джерелом прекрасного, дозволяють людині прагнути до нескінченного, відірвавшись від усього земного.

Мюссе був видатним прозаїком. Особливо відомий його роман «Сповідь сина століття» (1836). Часто говорять, що в романі відбилися особисті стосунки Мюссе і видатної письменниці Жорж Санд, але назва демонструє, що в образі головного героя Октава він зобразив типові умонастрої молодих людей свого часу. Розчарування в любові веде Октава до розчарування в усьому світі, до «світової скорботи». Під впливом приятеля доктора Дежене, цинічної і аморальної людини, Октав відмовляється від усіх ідеалів, хоче стати меркантильним. Але існування без ідеалів, життя, сповнене задоволень, обертається духовною порожнечею. Герой опиняється на межі самогубства. Про це йдеться у перших двох частинах роману. Про можливе відродження героя розповідається в останніх трьох частинах. Сповнена релігійної віри та ідеальних прагнень дівчина Бригитта намагається воскресити ідеали Октава. Але роман закінчується трагічно, Октав, дізнавшись про почуття Бригитти до іншого, йде, щоб «з трьох людей, що страждали через нього, лише одна залишилася нещасливою». Герой залишається невилікуваним. Природа його хвороби розкрита у першій частині, де дається характеристика доби Реставрації: «Засуджені володарями світу на бездіяльність, ледарство і нудьгу, віддані у владу тупих педантів різного роду, юнаки бачили, як пінні хвилі, для боротьби з якими вони вже напружували свої м'язи, відступають перед ними». Люди поділилися на два табори: «захоплені уми замкнулися у хворобливих видіннях», а «люди плоті знали один клопіт - рахувати власні гроші». У цій атмосфері і розвивається хвороба усезагального розчарування, безнадійності і заперечення. Таким чином, «хвороба століття» має соціальний характер. Але у романі це залишається нерозкритим, зберігається зображення пристрастей, що притаманне романтизму.

Висновок. Своєрідність романтизму у Франції полягає насамперед у тому, що саме в країні, яка створила передумови для виникнення та розвитку цього загальноєвропейського руху, романтизм набув закінчених форм пізніше, аніж в інших європейських літературах. Загальнонаціональним явищем він стає лише у 20-ті рр. Причини цього полягають в особливостях національної долі романтизму у Франції. В історії французького романтизму ідеї всевладдя особистості передувала думка про владу необхідності та фатуму над вільним волевиявленням, про марність індивідуальних прагнень. Якщо романтичні утопії у Німеччині та Англії були переважно поза сучасним світом, то будова французького романтизму перевірялася сучасністю. Л. Андрєєв пише, що «романтизм у Франції - країні гострої політичної боротьби - вимагав, як ніде, прикріплення до тієї чи іншої політичної партії та обов'язково з нею пов'язувався». Мова йшла про сучасну людину в сучасному суспільстві. Недарма твори називалися просто іменами «дітей століття»: «Дельфіна», «Оберіан», «Корінна», «Адольф» тощо. Ані в німецькій, ані в англійський романтичних літературах не було такої галереї сучасних героїв. Герой французького романтизму не лише сучасніший, але й як психологічний тип «звичайніший». У німців інтерес зосереджувався на особистості митця, англійці тяжіли до особистості бунтарської, увага ж французів була прикута до чисто людського страждання витончено-чуттєвої душі, яка приречена щохвилини стикатися із середовищем. Питання про роль поета і мистецтва і про їхні стосунки із суспільством постане у всій своїй романтичній гостроті лише у 30-ті рр. На початку століття генії Франції навіть не припускають думки про протилежність мистецтва і суспільного життя.






Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.