АСТРОНОМІЯ - Навчальний посібник для профільної школи 2017

Частина 3. Космософія

Розділ І. Коротка історія астрономії

Тема 1.1. Розвиток астрономічної науки в світі

§ 2. Астрономія в стародавньому світі

Вступ

Зоряне небо цікавило Людину від моменту її появи на Землі. Цей інтерес привів до виникнення астрономії, яка упродовж багатьох історичних епох вплітала свої здобутки в полотно культури всіх народів світу.

Цілі вивчення § 2

Вивчивши матеріал цього параграфа, Ви будете:

• знати й розуміти причини зародження астрономії в ранню добу людства;

• уміти будувати усну чи письмову розповідь на тему з історії астрономії у світі;

• оцінювати розвиток астрономії в стародавньому світі.

Актуалізація раніше набутих знань / компетентностей

Треба повторити § 1 (Що таке астрономія і навіщо вона потрібна?), а також матеріал з історії стародавнього світу про найдавніший період у минулому людства.

Методичні поради щодо опанування навчального матеріалу

Зверніть увагу на те, що людина цікавиться зоряним небом з давніх-давен. Задовго до появи писемності наші пращури фіксували, наприклад, на камені у вигляді простих знаків зображення окремих небесних світил. Завдяки археологічним знахідкам нині ми володіємо тільки окремими фрагментами тієї картини знань про зоряне небо, яку мали люди в давнину. Але навіть цих фрагментів доволі багато. Щоб охопити їх, треба, окрім опанування матеріалу цього параграфу, скористатися додатковити джерелами інформації.

Пояснювальний текст

На тисячі й десятки тисяч років у минуле сягає інтерес людини до зоряного неба загалом та до його окремих світил (Сонця, Місяця, яскравих зір, планет) та явищ, що на ньому відбуваються, зокрема. Свідченнями цьому є матеріальні пам’ятки, залишені первісною людиною по всіх куточках Землі, — вибиті на камені зображення зоряних фігур (сузір’їв), зарубки на кістках тварин для відліку часу за фазами Місяця, майданчики, облаштовані для астрономічних спостережнь, — найдавніші обсерваторії.

1. Зародження астрономії в ранню добу людства. Найдавнішими доказами інтересу людини до неба є малюнки астрономічного змісту, або «солярні знаки», які виявлено серед багатьох наскельних і печерних зображень епохи палеоліту. Усі мотиви появи солярних знаків на стародавніх зображеннях з’ясувати неможливо. Але відомо, що їх використовували як знаки- обереги і для житла, і для окремої людини. Ця традиція певною мірою зберігається й досі навіть у цивілізованих народів світу. Тож наявність солярних знаків вказує на те, що первісна людина відчувала водночас і потяг до неба, і свою залежність від нього та його світил. Це відчуття, а згодом й усвідомлення своєї залежності від світобудови, напевне виникло раніше, ніж здогад використати небесні світила як знаки-позначки для обчислення часу й визначення напрямку на місцевості.

Рис. 2.1. Солярні знаки — наскельні й печерні малюнки первісної людини з позначеними на них небесними світилами.

Отже, до головних причин, що стимулювали появу астрономії (§ 1, 10 кл.) відносять життєві потреби й людську допитливість, яка, окрім усього іншого, спонукала шукати зв’язки між подіями людського життя і небесними світилами та явищами. Останній мотив призвів до появи астрології (§ 12, 12 кл.).

До життєвих потреб належить орієнтування на місцевості (важливе для давніх мисливців і воїнів) та визначення й лічба часу доби, а згодом укладання календарів (для осілих народів — хліборобів).

Найкращими небесними орієнтирами здавна є яскраві зорі (їх досі використовують для цієї мети й називають навігаційними). У північній півкулі небесної сфери такими зорями є Альдебаран, Альтаїр, Арктур, Альферац, Бетельгейзе, Денеб, Вега, Капелла,, Проціон, Регул, а в південній — Антарес, Ригель, Сиріус, Спіка, і Фомальгаут. Оскільки у різні відтинки ночі зорі внаслідок добового обертання небесної сфери перебувають щодо сторін горизонту в різних ділянках неба, то стародавні люди, щоб мати зорі, як орієнтири, мусили знати ці особливості, а отже, спостерігали за зоряним небом.

На небесній сфері, принаймні в її північній півкулі, є один майже «абсолютний» орієнтир — зоря, що лежить поблизу північного полюсу світу — Полярна. У сучасну епоху нею є зоря α Малої Ведмедиці, яка вказує на точку Півночі. Та не завжди ця зоря була Полярною. Оскільки внаслідок прецесії вісь обертання Землі рухається по колу з періодом близько 25800 років, то біля полюсу світу в різні відтинки цього періоду бувають різні зорі. Наприклад, упродовж IV—II тис. до н. е. це була зоря Тубан (α Дракона). Через 12000 років Полярною стане зоря Вега — a Ліри). Зорю, що «позначала» північний полюс світу, використовували як «небесний компас» з давніх-давен.

Найкращими небесними «годинниками», мірилами часу, є Сонце і Місяць. Головні фази Місяця, що змінювалися з періодом близько 7 діб, використовували для визначення проміжків часу вже в епоху палеоліту, задовго до винайдення письма. Але згодом, накопичивши спостережні дані, для цієї мети стали використовувати й зорі (зокрема, шумери).

Рис. 2.2. Зарубки на бивні мамонта, що позначають фази Місяця.

Свідченням систематичної астрономічної діяльності людей є деякі найстаріші археологічні пам’ятки, появу яких відносять до епохи неоліту. До таких належать мегалітичні споруди з великих кам’яних брил і стовпів, установлених на плоскому великому майданчику. Вивчення цих споруд дозволило з’ясувати, що камені розміщені впорядковано. Вони позначають астрономічно значущі напрямки, наприклад, — точки сходу Сонця у дні рівнодення й сонцестояння, а також вказують на видимість Місяця в певні моменти року. Найвідоміша з таких споруд — Стоунгендж (букв. — «Висячі камені») у Південній Англії на рівнині Солсбері. Споруда має форму кола з поперечником у 30 м, де по обводу стоять вертикально вкопані у землю тесані кам’яні стовпи, перекриті горизонтальними плитами. Усередині кільця є п’ять вузьких арок з каменю, а за межами головного кільця, встановлено П’ятковий камінь. Якщо дивитися з центра Стоунгенджа, то точно над цим каменем сходить Сонце в день літнього сонцестояння. З’ясовано, що камені Стоунгенджа вказують на точки сходу й заходу Сонця на горизонті у дні сонцестоянь і рівнодень. Також позначено точки сходу й заходу Місяця.

Рис. 2.3. Стоунгендж — давня (II тис. до н. е.) мегалітична споруда: а) сучасний вигляд; б) схема астрономічно значущих напрямків.

Стоунгендж вважають місячно-сонячною обсерваторією, яку, ймовірно, використовували для відправлення релігійних культів. Схожі майданчики для спостережень небесних світил в окремі особливі дні календарного року виявлено також і в інших частинах світу, зокрема й на території сучасної України.

Мегалітичні пам’ятки «горизонтної астрономії» (визначає астрономічно значимі точки на горизонті) кромлехи, менгіри, дольмени нині досліджує наука археоастрономія (інколи використовують іншу назву — палеоастрономія).

У ще віддаленіші тисячоліття сягає астрономічний фольклор, або етноастрономія (§ 6, п. 2. Народна астрономія українців; § 14. Міфи і легенди про Всесвіт).

2. Астрономія давніх цивілізацій. З історії відомо кілька давніх цивілізацій, які культивували астрономічні знання. До таких належать Месопотамія, стародавні Єгипет, Китай та Індія, а також цивілізації майя, інків та ацтеків у Центральній Америці.

У Месопотамії з V—IV тис. до н. е. існували міста-держави шумерів, а протягом ІІ тис. — VI ст. до н. е. держава Вавилон. Письмові джерела (глиняні таблички) вказують на те, що шумери виконували регулярні спостереження неба щонайменше з другої половини ІІІ тис. до н. е. Спершу вони просто фіксували небесні явища і світила, але з VII ст. до н. е. стали вивчати рух світил, насамперед Місяця, з допомогою математичних методів. Це дозволило виділити на зоряному небі яскраві зорі (Сиріус), сузір’я (Оріон), п’ять планет (1 тис. до н. е.) і дати їм назви, створити місячний календар (ІІ тис. до н. е.), скласти майже повний список затемнень Сонця і Місяця аж від 763 р. до н. е.

З VII ст. до н. е. у Вавилоні було запроваджено офіційну посаду придворного астронома. Він робив систематичні записи найважливіших змін і явищ на небі. Состереження небесних світил (Сонця, Місяця, планет і яскравих зір), які в Месопотамії сприймали як астральних богів, зводилося до виявлення прикмет і закономірностей для практичного використання, а фактично астрологічних завбачень, у житті держави.

Від астрономії в Месопотамії наука отримала у спадок поділ кола на 360 градусів (а також на менші частини), запровадження Зодіаку з 12 сузір’їв та елементів екліптичної системи координат.

У Стародавньому Єгипті в епоху Середнього Царства (бл. 2050—1700) існував поділ зоряного неба на 36 сузір’їв. До нашого часу збереглися деякі їх зображення (рис. 2.4).

Рис. 2.4. Зображення сузір’їв північного неба на накривці давньоєгипетського саркофага.

Головним стимулом інтересу до небесних явищ у Стародавньому Єгипті були потреби хліборобів, які залежали від розливів Нілу. Зв’язок періодичності розливів річки з полуденною висотою Сонця помітили в Єгипті давно, не даремно йому вклонялися як головному богу Ра.

У ІІІ тис. до н. е. початок розливу Нілу збігався з першим ранковим, геліактичним, сходом Сиріуса (геліактичний схід, перша у році поява зорі перед сходом Сонця після періоду невидимості). На підставі цього було укладено календар, рік якого відповідав відтинку часу між двома послідовними геліактичними сходами Сиріуса. У Стародавньому Єгипті було створено також сонячний календар (365 днів, 12 місяців по 30 днів), в основі якого лежав тропічний рік. Для вимірювання часу використовували сонячні й водяні годинники, а кутомірні прилади — для спостережень зір у кульмінаціях.

Як і в Месопотамії, у Стародавньому Єгипті добу ділили на 24 години. Але ще з другої половини ІІІ тис. до н.е. користувалися (на 4 тис. років раніше, ніж в Індії, 595 р.) десятковою системою лічби.

Астрономія у Стародавньому Китаї має дуже давнє коріння. Є свідчення, що наприкінці ІІІ тис. — початку ІІ тис. до н. е. при дворі імператора існували дві офіційні посади астрономів. Досі збереглися залишки гномона, побудованого в VII ст. до н.е. в астрономічній обсерваторії, заснованій в 1100 р. до н. е.

На межі ІІ—І тис. до н. е. китайські астрономи розділили частину неба, де рухалися Сонце, Місяць і планети, на 28 ділянок-сузір’їв. Значно пізніше знаменитий астроном Чжан Хен (78—139) виділив на всьому зоряному небі 124 сузір’я Крім цього, існував поділ на чотири «сезонних» ділянки по три сузір’я в кожному.

На підставі астрономічних спостережень у Стародавньому Китаї було створено різні календарні системи, укладено каталоги зір, з’ясовано тривалість тропічного року. Китайські астрономи першими зареєстрували плями на Сонці, відкрили 19-річний місячно-сонячний цикл (відомий в астрономії як цикл Метона). Для потреб астрономічних спостережень використовували сонячний і водяний годинники, глобус, компас, армілярну сферу. Останні два інструменти винайдено в Китаї.

За рухами планет, а також появою комет (найперша зафіксована поява комети — 1058/1057 рр. до н. е. — є першим в історії спостереженням комети Галлея), спалахами нових зір (від 532 р до н. е.), метеорами й болідами спостерігали, головно, з метою астрологічних завбачень. Найперше цього вимагали від придворних астрономів.

Зафіксовані в китайських хроніках результати астрономічних спостережень мають не лише історичну, але й суто наукову цінність. А надто це стосується періодичних явищ — затемнень Сонця і Місяця, появи комет.

Як і в інших районах Стародавнього Світу, в Індії жерці регулярно спостерігали небесні світила, найперше Сонце і Місяць. Результати цих спостережень дозволили створити місячний і сонячний календарі. Здавна було виділено ту частину зоряного неба, по якій здійснював рух Місяць. Її поділили на 28 ділянок — «стоянок» Місяця. Про це йдеться в «Рігведі» — стародавньому зібранні релігійних міфів, створених не пізніше першої половини І тис. до н. е.

Цивілізація індіанців майя існувала протягом II—X ст. н. е. в південній частині Мексики (півострів Юкатан і штат Чіапас) і на території нинішніх Гватемали, Гондураса та Беліза. Це були міста-держави, іноді досить ізольовані одне від одного непрохідними тропічними лісами, здебільшого зруйновані в кінці IX ст. н. е. У XVI ст. культура майя була остаточно знищена іспанськими колонізаторами, які, викорінюючи місцеву релігію, спалили практично всі рукописи, що містили знання і саму історію народу.

Коли в XIX в. почали відкривати руїни міст майя, то виявали й залишки колосальних храмів-обсерваторій. Одна з таких — обсерваторія «Караколь» — була серед руїн міста Чичен- Іца на півночі Юкатана, заснованого в VIII ст.

Рис. 2.5. Залишки обсерваторії «Караколь» у стародавньому місті Чичен-Іца народу майя.

Народи майя, інки й ацтеки обожнювали Сонце і Місяць, слідкували за небесними та погодними явищами. Майя, наприклад, виділили в тій частині зоряного неба, по якій упродовж року рухалося Сонце, 13 сузір’їв — Зодіак — і дали їм назви.

Для астрономічних спостережень жерці використовували майданчики, облаштовані на плоских вершинах східчастих пірамід заввишки в десятки метрів. Особливу увагу приділяли затемненням Сонця і Місяця, а також рухам планет, бо вважали, що всі ці події мають великий вплив як на життя і справи окремих верств чи вікових груп людей, так і держави загалом.

Регулярні спостереження дозволили астрономам народу майя доволі точно визначити синодичні періоди всіх відомих планет, а також укласти календар, в основі якого лежав сонячний тропічний рік. Календар майя містив 18 місяців по 20 днів (360 днів), до яких додавали 5 зайвих днів без назви для «зміни влади основних богів». Майя знали про розбіжність 365-денного календарного року з істинним сонячним і, щоб усунути похибку, вводили систему вставок. Завдяки цьому тривалість року в календарі майя була на 20 секунд меншою за тривалість тропічного року (у григоріанському календарі розбіжність становить 26 с за період у 400 років).

Досі залишається загадкою те, чому майя використовували в системі лічби років періоди, що охоплюють величезні проміжки часу, наприклад, 64 000 000 років.

Рис. 2.6. Кам’яний календар ацтеків — Сонячний камінь.

З 1885 р. в Національному музеї Мексики в Мехіко виставлено кам’яний календар ацтеків (Сонячний камінь). Висічений у формі круга з базальтового моноліту, масою у 25 т і з діаметром понад 3,5 м, він є унікальною пам’яткою астрономічної культури стародавніх мешканців Мексики.

п. 3. Астрономія у Стародавній Греції. Розвиток науки у Стародавній Греції почався тоді, коли цивілізації Єгипту й Вавилону вже перебували на спаді. Хоча історія Греції й почалася за тисячоліття до цього, попередні свідчення про стан астрономії не збереглися.

Грецька наука мала дві особливості: по-перше, вона була світською (її практикували вільні громадяни), а по-друге, відбувся поворот від простого споглядання явищ природи і їх наївно-реалістичного тлумачення до спроб наукового пояснення, заснованого на вивченні явищ і пошуках їхніх справжніх причин. Саме у Стародавній Греції астрономія вийшла на новий етап розвитку — етап теоретичних узагальнень результатів спостережень. Розвиток астрономії відбувався на підставі геометричних знань, запозичених з Єгипту, де вимірювальна геометрія досягла високого рівня.

Одним із перших грецьких астрономів був Фалес (бл. 625—550 рр. до н. е.). Вважають, що він передбачив сонячне затемнення 585 р. до н.е., а також уявляв Землю у вигляді плоского тіла, оточеного водою.

Філолай, який жив у V ст. до н. е. і був послідовником відомого математика Піфагора, висловив припущення про обертання Землі та інших небесних тіл навколо «центрального вогню». Ця ідея, щоправда, не мала впливу на сучасників, і згодом її забули. Натомість зміцнювалися ідеї центрального положення Землі у світобудові.

Накопичені до першої половини IV ст. до н. е. знання відкрили грецьким ученим шлях до пояснення закономірностей видимого руху Сонця, Місяця і планет. Їх тлумачили як прояв справжнього руху цих тіл у просторі. Ці закономірності помітили ще спостерігачі в Месопотамії, але вони не змогли створити математичну теорію, що пояснювала спостережувані особливості рухів небесних тіл.

Теорію руху Сонця, Місяця, планет і зір навколо нерухомої Землі висунув Евдокс Кнідський (бл. 410—355 до н. е.). В основі теорії лежало припущення, що небесні тіла можуть рухатися тільки по колу, хоча тоді вже було відомо — видимі рухи цих світил складніші.

Щоб пояснити видимий рух світил, Евдокс припустив, що, наприклад, рух Сонця регулюють три сфери, центри яких лежать у центрі Землі. Осі цих сфер мають різний кут нахилу одна відносно одної. Одна сфера забезпечує добовий рух Сонця, друга — річний, третя — малі рухи, що зумовлюють прискорення й уповільнення руху Сонця по небу.

Для пояснення руху Місяця також знадобилося три сфери, а для кожної з відомих тоді п’яти планет — чотири. Найпростіше було із зорями: вони не змінюють своїх взаємних положень на небі, а їх добове обертання навколо Землі сприймали як спільний, нічим не спотворений, рух. Зорі, згідно з уявленнями Евдокса, лежать на одній сфері, тому всі вони перебувають на однаковій відстані від Землі, причому далі, ніж інші небесні тіла. Сфера зір ніби замикає Всесвіт.

Отже, у схемі Евдокса, що пояснювала видимі руху небесних світил, було 27 сфер. Пізніше грецькі вчені внесли до неї зміни, доповнивши її новими сферами, що пояснювали ті чи інші, не помічені раніше, особливості видимих рухів.

Сфери Евдокса не були чимось матеріальним. Це була лише перша математична схема, створена для пояснення видимих рухів відомих тоді небесних тіл.

На окрему увагу заслуговує діяльність Аристотеля (384—322 до н. е.) — філософа і вченого-енциклопедиста, який звів усі відомі тоді природничі знання в єдину систему, що була непорушною протягом багатьох століть. Аристотель уперше розглянув питання про форму Землі та небесних тіл на підставі спостережних даних. Раз під час місячних затемнень тінь Землі на диску Місяця має круглу форму, то Земля та інші небесні тіла мусять мати кулясту форму. Водночас Аристотель визнавав нерухому у просторі Землю безумовним центром Всесвіту. Сонце і Місяць в системі світу Аристотеля — найближчі до Землі небесні тіла, а планети лежать на великих відстанях. Скінченний Всесвіт обмежувала сфера зір, удев’ятеро віддаленіша від Землі, ніж Сонце, а всі тіла всередині неї, неминуче тяжіли до Землі, як до центрального тіла.

Центральне положення Землі у Всесвіті та її нерухомість у просторі Аристотель пояснював двома спостережними фактами: видимим добовим рухом зір та відсутністю змін у положенні зір на небесній сфері (якби Земля рухалась у просторі, то спостерігач, який рухається разом із Землею, мав би спостерігати такі зміни). Ці факти не лише в добу Аристотеля, а й пізніше, протягом майже 2000 років, були серйозним аргументом на користь нерухомої Землі та її центрального положення у Всесвіті.

Від другої половини IV ст. до н. е., після розпаду величезної імперії, створеної Олександром Македонським, на Близькому й Середньому Сході виникли нові держави, де неабиякий вплив мала грецька культура. Почалася епоха еллінізму, в яку грецька (елліністична) культура тісно взаємодіяла з культурами народів Індії та Середньої Азії.

Столицею елліністичного Єгипту стало місто Александрія, де виник найвизначніший в античному світі науковий центр — Александрійська бібліотека з музеєм та обсерваторією. Тут у III ст. до н. е. почалися регулярні спостереження положень зір шляхом вимірювання їх кутових відстаней від деяких визначальних точок небесної сфери. Цю роботу розпочали астрономи Аристилл і Тимохарис, а продовжили наступні покоління александрійських учених. Важливим досягненням було визначення розмірів земної кулі, виконане в другій половині століття александрійським ученим Ератосфеном (бл. 275—195).

У першій половині ІІІ ст. до н. е. Аристарх Самоський висловив ідею про рух Землі навколо Сонця. Такої думки він дійшов, можливо, після того, як визначив відстань від Землі до Сонця в одиницях відстані Місяця. Хоча значення відстані, отримане Аристархом, і було у 20 разів меншим від справжнього, воно вказувало на те, що діаметр Сонця в 6—7 разів більший, ніж діаметр Землі, а об’єм більший — у 200—350 разів. Тобто Сонце виявилося більшим, ніж Земля, тілом у Всесвіті, тому природно було вважати, що саме воно перебуває в його в центрі.

Найвищого розвитку спостережна астрономія в Александрії досягла у II ст. до н. е. завдяки працям видатного стародавнього астронома Гіппарха. На підставі багаторічних спостережень александрійських астрономів він уклав зоряний каталог, в якому розділив видимий блиск зір на шість величин (тоді ці «величини» сприймали буквально, як справжні розміри зір). Гіппарх визначив з великою точністю тривалість тропічного року, відстань від Землі до Місяця та його розміри. З порівняння виміряних ним довгот зір з довготами тих же зір, але визначеними на 150 років раніше александрійськими астрономами, він відкрив явище прецесії.

На підставі припущення, що центр Землі не збігається з центром орбіти Сонця, Гіппарх пояснив помічену попередниками нерівномірність руху Сонця, що спричиняє різну тривалість пір року. З цього також випливало, що відстань від Землі до Сонця не завжди однакова.

Про розвиток астрономії в Стародавній Греції протягом приблизно чверті тисячоліття після Гіппарха відомостей майже не збереглося. Відома тільки діяльність александрійського астронома Созигена, який розробив за дорученням римського імператора Юлія Цезаря новий, юліанський, календар. Його використовували майже в усій Європі протягом понад 1600 років, а в деяких європейських країнах ще й довше.

Завершальним етапом розвитку астрономії у Стародавній Греції стала система світу Клавдія Птолемея (§ 10, п. 1), створена у ІІ ст. нашої ери.

Навчальне завдання

• Поясніть, чому зоряні величини, визначені по блиску зір, Гіппарх сприймав буквально, як фізичні розміри зір?

Висновки

Інтерес людини до зоряного неба та до його окремих світил (Сонця, Місяця, яскравих зір, планет) і явищ, що на ньому відбуваються, сягає у минуле на десятки тисяч років. Свідченнями цьому є матеріальні пам’ятки, залишені первісною людиною по всіх куточках Землі, — вибиті на камені зображення зоряних фігур (сузір’їв), зарубки на кістках тварин для відліку часу за фазами Місяця, майданчики, облаштовані для астрономічних спостережнь, — найдавніші обсерваторії.

Запитання

1. Що є найдавнішими доказами інтересу людини до неба? До якої епохи належать ці докази?

2. Які результати астрономічних спостережень, зафіксовані в китайських хроніках, мають не лише історичну, але й суто наукову цінність? Поясніть, чому?

3. Значення якого періодичного процесу є основою календаря майя?

4. Що спонукало Аристарха Самоського висловити у першій половині ІІІ ст. до н. е. ідею про рух Землі навколо Сонця?

5. Що стало завершальним етапом розвитку астрономії у Стародавній Греції?

Додаткові та цитовані джерела інформації до § 2

• Климишин І.А. Історія астрономії. 2-ге, виправлене видання. — Івано-Франківськ : «Гостинець», 2006. — 652 с.

• Хронологія астрономії (Український астрономічний портал). (http://www.astrosvit.in.ua/istoriia-astronomii/khronolohiia-astronomii)

Додатки

Додаток 1

Небесний диск із Небри (Німеччина)

1999 р. в центральній частині Німеччини (земля Саксонія-Ангальт) було знайдено бронзовий диск діаметром 32 сантиметри й 4,5 міліметри завтовшки в центрі та приблизно 1,5 — 1,7 мм по обводу з невеликою вм’ятиною і тріщиною на одному з країв.

На зеленкуватій патині кольору аквамарину видно вставки із золота, що зображають Сонце, серповидний Місяць і 32 зорі, серед яких скупчення Плеяди. На обводі диска видно дугу, яка можливо позначає лінію горизонту. Ще одну дуговидну вставку тлумачать як сонячний човен, Чумацький шлях або веселку.

Рис. 2.7. Небесний диск з Небри.

За результатами спектрального аналізу з’ясовано, що вік диска становить 3600 років (бл. XVII ст. до н. е.), тобто відноситься до епохи бронзи. Більшість науковців вважають диск видатною археологічною знахідкою, що відображає солярні (астрономічні) уявлення давніх мешканців сучасної Центральної Європи.

За результатами вивчення § 2 Ви маєте:

знати й розуміти

причини зародження астрономії в ранню добу людства.

уміти

будувати усну чи письмову розповідь на тему з історії астрономії у світі.

оцінювати

розвиток астрономії в стародавньому світі.




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити