Біологія - Навчальный посібник - В. О. Мотузний 2009

Частина ІІІ. Зоологія
5. Тип Плоскі черви
5.1. Клас Сисуни (Трематоди)

Загальна характеристика. Тип Плоскі черви об’єднує близько 12 тис. видів, багато з яких є паразитами людини, свійських і диких тварин. Вільноіснуючі представники типу поширені в морях та прісних водоймах, зрідка трапляються у вологих місцях суходолу. Довжина тіла плоских червів становить від часток міліметра до 30 м (стьожак — паразит кишок кашалота). Плоскі черви тришаровозародкові двобічносиметричні. Мають чітко виражені тканини, характерні для багатоклітинних тварин.

Тіло плоских червів сплощене у спинно-черевному напрямку і вкрите шкірно-м’язовим мішком, що складається з епітелію й кількох (2—3) шарів м’язів. Проміжки між органами тіла заповнені утвореною із мезодерми паренхімою, порожнини немає. Паренхіма пронизана пучками спинно-черевних м’язів і виконує такі функції: запасання і транспортування поживних речовин, виділення продуктів обміну, опори тіла. Крім того, в ній є проміжні клітини, що забезпечують повну регенерацію тіла вільноіснуючих видів з окремої частини.

Травна система має передню (глотка) й середню кишки. Середня кишка сліпо замкнена. Неперетравлені рештки викидаються через рот. У деяких паразитичних плоских червів травної системи зовсім немає. Продукти живлення надходять крізь покриви всмоктуванням.

Видільна система складається із розгалуженої системи канальців (протонефридіїв), які розпочинаються в паренхімі клітинами зірчастої форми (мал. 3.15, а). Продукти обміну виводяться назовні через видільні пори.

Мал. 3.15. Органи виділення:

а — протонефридії плоского черв'яка: 1 — миготлива клітина; 2 — війки; 3 — канальні; б — метанефридій кільчастого черв’яка: 4 — целомічний епітелій; 5 — кровоносна судина; 6 — війчаста лійка (нефростом); 7 — екскреторна пора; в — мальпігієві судини дрозофіли: 8 — дистальний (дальній) звивистий канадець; 9 — проксимальний (ближчий) звивистий канадець; 10 — середня кишка; 11 — задня кишка; г — нефрон людини: 12 — приносна судина; 13 — виносна судина; 14 — мальпігіїв клубочок; 15 — капсула; 16 — судини вторинної капілярної сітки; 17 — петля Генле

Дихання паразитичних видів анаеробне. Дихальної і кровоносної систем немає.

Нервова система представлена мозковим ганглієм (скупчення нервових клітин переднього відділу тіла) та кількох сполучених між собою кільцевими перемичками нервових стовбурів, які тягнуться вздовж тіла. Ці структури становлять центральну нервову систему червів. Їхня периферична нервова система утворена нервами, які відходять від ЦНС і спрямовані до всіх органів і тканин.

Органи чуття (очі, органи рівноваги, нерухомі війки) краще розвинені у вільноіснуючих. Паразитичні мають лише одиничні нерухомі війки з нервовими закінченнями — сенсилами.

Більшість плоских червів гермафродити. Чоловічі статеві органи їх представлені сім’яниками, протоками й парувальними органами. Яєчники і протоки становлять жіночу статеву систему. Запліднення внутрішнє, перехресне або самозапліднення. Розвиток більшості вільноіснуючих або прямий, у паразитичних — непрямий і часто зі зміною (одного або двох) проміжних хазяїнів. У тілі проміжних хазяїнів черви можуть розмножуватися нестатево, або партеногенетично.

Різноманітність плоских червів: класи Війчасті черви, Сисуни, Стьожкові черви. Тип Плоскі черви поділяється на кілька класів, найчисленнішими з яких є Війчасті черви. Сисуни (Трематоди) та Стьожкові черви (Цестоди).

Клас Війчасті черви. Особливості поширення, будови та процесів життєдіяльності. Більшість війчастих червів — вільноіснуючі тварини. Мешкають у морській або прісній воді, рідше — в ґрунті та на його поверхні. Багато з них ведуть хижацький спосіб життя, лише деякі види пристосувалися до паразитизму. Відомо близько 3 тис. видів війчастих червів. Більшість їх невеликі за розміром (кілька міліметрів, рідше сантиметрів). Лише окремі види 30—60 см завдовжки. Тіло цих тварин вкрите війками.

Типовим представником війчастих червів є біла, або молочна, планарія (мал. 3.16). Вона живе у прісних водоймах із стоячою водою. Тіло листкоподібне, від 10 до 30 мм завдовжки.

Мал. 3.16. Біла планарія:

а — травна і нервова системи; б — поперечний розріз тіла: 1 — передня гілка кишки; 2 — глотка; 3 — ротовий отвір; 4 — права і 5 — ліва задні гілки кишки; 6 — нервовий стовбур; 7 — нервове кільце з вузлами; 8 — вічко; 9 — спинно-черевні м’язи; 10 — нервова система; 11 — порожнина кишки; 12 — яєчник; 13 — сім’яник; 14 — стінка кишки (ентодерма); 15 — паренхіма; 16 — протонефридії; 17 — поздовжні м’язи; 18 — кільцеві м’язи; 19 — епідерміс; 20 — війки

Тіло планарії утворює шкірно-м’язовий мішок (м’язи поздовжні, кільцеві й спинно-черевні). У шкірі містяться слизові залози. Порожнини тіла немає. Між внутрішніми органами розміщена губчаста тканина — паренхіма. Вона складається з маси клітин, у проміжках яких міститься тканинна рідина.

Рот розміщений посередині тіла на черевному боці. Травна система складається з глотки і розгалужених кишок, які закінчуються сліпо. Цей хижак живиться дрібними водяними тваринами, що повзають по дну. Довга мускулиста глотка вивертається з рота, проникає в жертву і вводить рідину, що розчиняє тканини. Планарія висмоктує здобич, залишаючи порожню оболонку. Неперетравлені рештки викидаються через той самий ротовий отвір.

Органів дихання і кровоносної системи у планарії немає. Газообмін відбувається через поверхню тіла. Видільна система складається з двох розгалужених каналів (у які продукти обміну надходять з протонефридїїв). Канали розміщені по боках тіла і відкриваються назовні порами.

На передньому кінці тіла розміщений нервовий вузол. Головні нерви відходять до двох очей, які реагують на світло. У деяких війчастих червів їх кілька сотень. Від головного вузла до заднього кінця тіла відходить кілька нервових стовбурів, із яких добре розвинені два бічних. Вони з’єднані між собою кільцевими перемичками. Біля органів чуття на передньому кінці тіла є скупчення нервових клітин (мозковий ганглій), які обробляють сигнали, що надходять. По всьому тілу планарії розміщені спеціальні війки, пов’язані з нервовими клітинами. Ними планарія може відчувати струмені води й аналізувати склад середовища. Щупальця слугують органами дотику.

Планарії — гермафродити, за допомогою парувальних органів зрілі особини взаємно обмінюються сперматозоїдами. Завдяки цьому відбувається внутрішнє запліднення (в жіночій статевій системі кожної особини, а не в зовнішньому середовищі). Яйця планарій мають великий запас поживних речовин. Після запліднення вони відкладаються в кокон, де й розвивається потомство. Із них вилуплюються молоді особини, що одразу починають вести хижацький спосіб життя. Регенерація у планарій розвинена добре.

Клас Сисуни (Трематоди). Налічує понад 4 тис. паразитичних видів (в Україні відомо понад 600). Усі вони є паразитами внутрішніх органів хребетних та безхребетних тварин. Зовнішнім виглядом і будовою сисуни нагадують війчастих червів, а відмінності їх пов’язані переважно з паразитичним способом життя. На тілі цих червів є два присоски: ротовий, у заглибині якого є ротовий отвір, і черевний. Ротовий отвір травної системи веде до мускулистої глотки — сильного сисного апарату. Глотка переходить у стравохід, розгалужені кишки, які закінчуються сліпо. Сисуни живляться тканинами хазяїна, які вони проковтують за допомогою м’язистої глотки. Їхні покриви мають пристосування для знешкодження дії агресивних середовищ хазяїна.

Тіло сисунів плоске, листкоподібне, 0,3—5 см завдовжки. До складу шкірно-м’язового мішка входять тегумент і непосмуговані (гладкі) м’язи, між ними розміщена базальна мембрана. Тегумент утворений шаром клітин, які злилися між собою, — синцитій. М’язи мають поздовжні, кільцеві та діагональні волокна.

Майже всі сисуни — гермафродити. Складні життєві цикли їх пов’язані з проходженням низки стадій розвитку. На цих стадіях відбувається статеве розмноження як із заплідненням, так і без нього (партеногенетично), що забезпечує величезну кількість потомків, необхідних для підтримання існування виду, адже серед сисунів дуже велика смертність через невисоку ймовірність потрапити в тіло наступного хазяїна.

Печінковий сисун (2—3 см завдовжки, мал. 3.17) — паразит великої та дрібної рогатої худоби, коней, свиней, іноді людини. Руйнує тканину печінки, спричинює переродження стінок жовчних проток, запалення, підвищення температури, порушення процесів травлення, сильний біль, жовтяницю. Продукує понад 20 тис. яєць за добу. Його яйце починає розвиватися при потраплянні у воду, де з нього виходить вкрита війками личинка — мірацидій. У тілі личинки є особливі зародкові клітини, здатні до партеногенетичного розмноження. Личинка активно занурюється у тіло молюска ставковика і проникає в його печінку. Тут вона перетворюється на другу личинкову стадію — спороцисту. В ній відбувається подальший розвиток зародкових клітин, що утворилися ще в мірацидії. З них партеногенетично утворюється наступна личинкова генерація — редії. Спороциста розривається, і редії самостійно паразитують у тілі хазяїна. Всередині редій партеногенетично утворюється наступне покоління личинок — церкарії, які покидають молюска й активно пересуваються у воді за допомогою хвоста. Потім церкарія прикріплюється до будь-якого предмета, наприклад до стебел рослин, і вкривається оболонкою, або інцистується. При потраплянні личинки (адолескарії) з водою чи травою в кишки тварини, яка є остаточним хазяїном сисуна, її оболонка розчиняється і паразит проникає в печінку, де досягає статевозрілого стану.

Мал.3.17. Цикл розвитку печінкового сисуна:

1 — яйце; 2 — мірацидій; 3 — спороциста; 4 — редія; 5 — церкарія; 6 — адолескарія; 7 — доросла форма печінкового сисуна





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити