Біологія - Навчальный посібник - В. О. Мотузний 2009

Частина ІV. Біологія людини
10. Дихання

Загальні уявлення про процес дихання людини та його значення для функціонування організму. Дихання невід’ємна ознака життя. Ми дихаємо постійно з моменту народження і до самої смерті, дихаємо вдень і вночі під час сну, дихаємо, коли здорові і коли хворі.

Дихання — складний безперервний процес, у результаті якого постійно поновлюється газовий склад крові та відбувається біологічне окиснення в тканинах.

Розрізняють зовнішнє, або легеневе, дихання, транспортування газів кров’ю і внутрішнє, або тканинне, дихання.

Зовнішнє дихання — це газообмін між організмом і навколишнім середовищем (вентиляція легень). Воно включає чотири форми газообміну: 1) між атмосферним повітрям і легенями (вдих), 2) між альвеолярним повітрям і кров’ю легеневих капілярів, 3) між кров’ю легеневих капілярів і альвеолярним повітрям, 4) між альвеолярним і атмосферним повітрям (видих). Зовнішнє дихання здійснюється за рахунок активності апарату зовнішнього дихання.

До апарату зовнішнього дихання належать дихальні шляхи, легені, плевра, скелет грудної клітки та її м’язи, а також діафрагма. Основна функція зовнішнього дихання полягає в забезпеченні організму киснем та вивільненні його від надлишку вуглекислого газу.

Функціональний стан апарату зовнішнього дихання можна визначити за ритмом, глибиною і частотою дихальних рухів, дихальним об’ємом, показниками поглинання кисню й виділення вуглекислого газу і т. ін.

Гази транспортуються кров’ю завдяки її здатності зв’язувати й вивільняти їх та різниці парціальних тисків, або напруги, газів.

Внутрішнє, або тканинне, дихання включає процеси використання кисню в реакціях окиснення (аеробний етап енергетичного обміну).

Будова і функції верхніх (носова порожнина, носоглотка, ротоглотка) і нижніх (гортань, трахея, бронхи) дихальних шляхів. До органів дихання (мал. 4.39) належать носова порожнина з приносовими пазухами, носова й ротова частини глотки, гортань, трахея, бронхи, легені.


Мал. 4.39. Органи дихання:

а — схема дихальної системи; б — гортань (вигляд спереду і поздовжній розріз); в — фрагмент альвеол і капілярів: 1 — порожнина рота; 2 — порожнина носа; 3 — язичок; 4 — язик; 5 — глотка; 6 — надгортанник; 7 — гортань; 8 — голосовий апарат; 9 — стравохід; 10 — трахея; 11 — верхівка легені; 12 — лівий бронх; 13 — бронхіоли; 14 — альвеоли; 15 — діафрагма; 16 — навколосерцева порожнина; 17 — плевральна щілина; 18 — легенева плевра; 19 — пристінна плевра; 20 — частки правої легені; 21 — порожнина трахеї; 22 — щитоподібний хрящ; 23 — тверде піднебіння; 24 — під’язикова кістка; 25 — перснеподібний хрящ; 26 — артерія альвеол; 27 — вена

Носова порожнина розділяється хрящовою перегородкою на дві половини — праву й ліву. На бічній стінці порожнини носа є носові раковини — найвища, верхня, середня й нижня — та проміжки між раковинами — верхній, середній і нижній носові ходи. Стінки порожнини носа вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм. Війки епітелію, рухаючись різко й швидко в напрямку ніздрів і повільно та плавно — в напрямку легень, затримують і виводять назовні пил і мікроорганізми, що осідають на слиз оболонки. Слизова оболонка носової порожнини має густу сітку кровоносних судин і капілярів. Кров, що тече по цих судинах, зігріває або охолоджує повітря, яке людина вдихає. Залози слизової оболонки виділяють слиз, який зволожує стінки порожнини і знижує життєздатність бактерій, що потрапляють з повітря. У слизовій оболонці верхньої носової раковини й верхнього відділу перегородки носа містяться нюхові клітини (рецептори), які утворюють периферичну частину нюхового аналізатора (орган нюху).

Носова порожнина з’єднується з приносовими пазухами (порожнинами), розміщеними у кістках черепа, — верхній (гайморовій), лобній та крилоподібній (або основній).

Повітря, яке надходить у легені через носову порожнину, очищається, зволожується, зігрівається, знезаражується й «оцінюється» нюховими рецепторами. Це не відбувається при диханні ротом.

Із порожнини носа через хоани повітря надходить у носову (носоглотка) й ротову (ротоглотка) частини глотки, а потім — у гортань.

Гортань розміщена на передній частині шиї. Це не тільки повітроносний орган, а й орган утворення голосу, звукової мови. Її порівнюють із музичним інструментом, який поєднує елементи духового й струнного інструментів. Під час ковтання вхід у гортань прикриває надгортанник, який перешкоджає потраплянню їжі в гортань та дихальні шляхи.

Стінки гортані утворені хрящами і зсередини вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм, якого немає на голосових зв’язках та частині надгортанника. Гортань утворена трьома непарними (перснеподібним, щитоподібним і надгортанним) і трьома парними (черпакуватими, ріжкуватими й клиноподібними) хрящами, що з’єднані між собою суглобами і зв’язками. До хрящів прикріплені м’язи й голосові зв’язки, які складаються із паралельних один одному гнучких, пружних волокон. Між голосовими зав’язками правої і лівої половин є голосова щілина. Ширина її змінюється залежно від ступеня натягу зв’язок, який зумовлюється скороченням так званих голосових м’язів. Ритмічні скорочення цих м’язів супроводжуються скороченням голосових зв’язок. Завдяки цьому струмінь повітря, що видихається, набуває коливального характеру — виникають звуки, голос. Відтінки голосу залежать від резонаторів, роль яких виконують порожнини дихального шляху, а також глотка й ротова порожнина.

Трахея. Нижній відділ гортані переходить у трахею, яка розміщена в грудній клітці спереду від стравоходу. Довжина трахеї 9—11 см, діаметр 15—18 мм. На рівні п’ятого грудного хребця вона розгалужується на два головних бронхи: лівий і правий. Трахея складається з 16—20 неповних (приблизно 2/3 кола) хрящових кілець, з’єднаних між собою зв’язками. Задня її стінка (де немає хрящових утворів) перетинчаста, в ній є гладкі м’язові волокна. Оскільки вона прилягає до стравоходу, це створює сприятливі умови для проходження їжі по ньому.

Бронхи. Стінки бронхів, як і трахеї, складаються із хрящових півкілець (6—12), котрі запобігають закриттю їхнього просвіту. Разом із кровоносними судинами й нервами бронхи входять у легені. Вронх, що входить у праву легеню, розгалужується на три гілки відповідно до кількості часток легені. Бронх, який входить у ліву легеню, поділяється на дві гілки. В кожній легені гілки багаторазово галузяться, утворюючи так зване бронхіальне дерево легені. Усередині трахея і бронхи вкриті слизовою оболонкою. Найтонші бронхи називаються бронхіолами. Вони поділяються на дві дихальні бронхіоли, які закінчуються альвеолярними мішечками.

Будова голосових зв’язок та механізм утворення звуків під час розмови, співу чи крику. Голосовий апарат складається із трьох частин: легень із дихальними шляхами, гортані з голосовими зв’язками і системи повітряних порожнин, розміщених вище гортані. Легені забезпечують лише струмінь повітря, потрібний для утворення голосу, а місцем утворення звуку є голосові зв’язки. Вони еластичні, містять м’язові волокна. Завдяки їх скороченню, а також завдяки рухам черпакуватих паростків можуть змінюватися довжина і ступінь натягу зв’язок, а також просвіт між ними. Цим визначається висота тону, який утворюється від коливання струменем повітря голосових зв’язок.

Утворення голосу — дуже складний руховий акт, який пов’язаний із зміною натягу голосових зв’язок, зміною просвіту гортані й форми додаткових повітряних порожнин. Він здійснюється завдяки координованій діяльності низки центрів ядер черепно-мозкових нервів.

На основі функції утворення голосу побудована мова людини, що пов’язана із психічною діяльністю і є основним способом спілкування та відіграє величезну роль у суспільному житті.

Будова і функції легень. Альвеоли. Легені є парним органом, розміщеним у грудній порожнині з обох боків від середостіння. Форма легені має вигляд напівконуса із заокругленою верхівкою, яка досягає надключичної ямки, і широкою основою, що лежить на куполі діафрагми. Права легеня коротша через більш високе стояння діафрагми, але ширша і за об’ємом більша за ліву, частину об’єму якої займає серце. Кожна легеня складається із часток (див. мал. 4.39): права — з трьох, ліва — з двох.

На медіальній (серединній) легеневій поверхні розміщені ворота легень, через які проходять бронхи, легенева та бронхіальні артерії, нерви і виходять легеневі вени, лімфатичні судини.

Основною структурно-функціональною одиницею дихальної паренхіми легені є ацинус, до якого належать дві дихальні бронхіоли, що відходять від однієї кінцевої бронхіоли, та їхні альвеолярні протоки й альвеолярні мішечки. Стінка мішечків побудована з легеневих пухирців, або альвеол. Альвеола — напівсферичний утвір діаметром 0,2—0,3 мм, стінка якого складається з одного ряду плоских клітин респіраторного епітелію й тонкого шару еластичних волокон. Альвеоли вкриті густою сіткою кровоносних капілярів, у яких відбувається газообмін, утворюють дихальну (газообмінну) частину легень, а бронхи — повітроносний відділ. У легенях дорослої людини близько 300—400 млн альвеол, поверхня яких становить 100—150 м2. Загальна поверхня легень у 50—75 разів більша за поверхню тіла людини.

Внутрішня поверхня альвеол вкрита тонким мономолекулярним шаром особливої речовини — сурфактанту, яка є комплексом поверхнево-активних речовин переважно ліпопротеїдної природи. Завдяки сурфактанту поверхневий натяг в альвеолах близький до нуля, що запобігає їх злипанню під час видиху. Крім того, сурфактанти як ліпоїди, в яких добре розчиняються вуглекислий газ і кисень, полегшують перехід цих газів крізь стінку альвеол у кров.

Зовні легені, за винятком легеневих воріт, вкриті серозною оболонкою — легеневою плеврою, що міцно зрослася з тканиною легені. У новонароджених легені рожевого кольору. Поступово вони темнішають внаслідок відкладення дрібних пилових часточок (кам’яного вугілля, вільного силіцію оксиду тощо) в сполучній тканині та лімфатичних вузлах легень. При цьому в легенях розростається щільна волокниста сполучна тканина, що різко зменшує еластичність дрібних бронхів і легеневої тканини.

Кровопостачання легень і бронхів здійснюється бронхіальними гілками грудної частини аорти.

Процеси вдиху і видиху та їх регуляція. Скорочення зовнішніх міжреберних м’язів під час вдиху викликає піднімання опущених донизу передніх кінців ребер. При цьому кут між ребром і хрящем, яким воно прикріплене до груднини, розпрямляється і ребра розходяться в боки й дещо випинаються вперед. В результаті збільшується поперечний переріз грудної клітки, а отже, об’єм (мал. 4.40, а, б). Поверхня розслабленої діафрагми майже вдвічі більша за площу поперечного перерізу грудної клітки, тому під час видиху вона під тиском черевних органів випнута в грудну клітку. М’язові волокна діафрагми при цьому скорочуються, її поверхня зменшується, а купол діафрагми опускається і стає більш плоским.

Мал. 4.40. Схема положення грудної клітки і діафрагми:

при видиху (а) і вдиху (б); в — орієнтація волокон міжреберних та між-хрящових м’язів: 1 — зовнішні міжреберні м’язи; 2 — внутрішні міжреберні м’язи; 3 — діафрагма; 4 — міжхрящові м’язи; г — основні додаткові м’язи видиху (І) і вдиху (II)

Видих у людини відбувається пасивно: зовнішні міжреберні м’язи й діафрагма розслаблюються, грудна клітка під власного вагою опускається донизу, черевні органи випинають розслаблену діафрагму в грудну клітку, і внутрішній об’єм її зменшується. Так відбувається доти, доки людина перебуває у вертикальному положенні. Якщо вона лежить, то дія гравітаційного чинника на видих значно послаблюється, і до його здійснення підключаються внутрішні міжреберні м’язи, які своїм скороченням притягують ребра одне до одного в напрямку до таза — і видих стає активним. Так само активним видих у людини стає під час фізичних навантажень. Коли таке навантаження значне, до дихальних рухів підключаються допоміжні м’язи — шиї, черевного пресу, поясу верхніх кінцівок тощо. Завдяки їх скороченням як вдих, так і видих стають більш швидкими й сильними.

Розрізняють грудний і черевний типи дихання. Грудне дихання відбувається завдяки роботі міжреберних м’язів та переміщенню грудної клітки. Черевне дихання зумовлене переважно скороченнями діафрагми — утвору, що відокремлює у ссавців грудну порожнину від черевної. Переважання того чи іншого типу дихання залежить від статі (у жінок здебільшого грудне), віку (з віком рухливість грудної клітки зменшується), професії (у людей фізичної праці переважає черевний тип дихання). Взагалі черевний тип дихання ефективніший, оскільки скорочення діафрагми викликають більші зміни об’єму грудної клітки, ніж скорочення міжреберних м’язів, і, крім того, робота діафрагми меншою мірою залежить від впливів кори великих півкуль.

Зміни тиску в плевральній порожнині. Легенева плевра складається з двох листків: внутрішнього, який зростається з тканиною легень, і зовнішньою, що зростається із стінками грудної порожнини. Між листками плеври є щілина, яка називається плевральною порожниною. У людини, як і в інших ссавців, вдих відбувається під тиском, нижчим за атмосферний, завдяки цьому в легені засмоктується повітря (мал. 4.41). Тиск нижчий за атмосферний не в усій грудній клітці, а лише в плевральній щілині. Справа в тому, що об’єм легень дещо менший за об’єм порожнини грудної клітки, тому легені завжди трохи розтягнуті. Еластичні волокна в легеневій тканині намагаються зменшити об’єм легень і відтягують їх разом із прирослим до них вісцеральним листком плеври від грудинного (парієтального) листка. Це і створює в герметичній плевральній щілині тиск, нижчий за атмосферний, який під час видиху дорівнює 3—4 мм рт. ст., тобто на 3—4 мм нижчий за атмосферний. Тиск повітря в альвеолах перед вдихом і на його початку дорівнює атмосферному, а зовні легень, у плевральній щілині, під час вдиху, коли грудна клітка збільшується в об’ємі, тиск падає до 6—8 мм рт. ст. Цієї різниці тисків достатньо для подолання опору еластичної тяги легень, і вони розтягуються, немовби присмоктуючись до внутрішньої поверхні грудної клітки. Об’єм легень при цьому зростає, а тиск у них стає нижчим від атмосферного — і повітря заходить у легені. Під час видиху об’єм грудної клітки зменшується, що призводить до зменшення різниці тисків і до спадання легень під впливом їх еластичної тяги.


Мал. 4.41. Зміни внутрішньолегеневого і внутрішньоплеврального тиску упродовж циклу вдих—видих. Показано також зміни швидкості потоку повітря та об’єму легень

Дихальні рухи відбуваються автоматично. Ритм дихання задається дихальним центром, який розміщений в кількох відділах нервової системи, в тому числі в довгастому мозку. Але, на відміну від автоматії серця, цей центр потребує інформації про стан легень. При пошкодженні нервів, що йдуть від легень до мозку, дихальні рухи припиняються. Частота імпульсів змінюється у відповідь на зміну концентрації вуглекислого газу: при збільшенні концентрації СО2 — зростає, при зменшенні — знижується. Дихальні рухи деякою мірою можуть контролюватися свідомістю.

Газообмін у легенях. Газообмін між вдихуваним повітрям і альвеолярним, між альвеолярним повітрям і кров’ю залежить від складу газів у зазначених середовищах і відбувається за певними фізичними законами (табл. 4.1).


Таблиця 4.1. Вміст газів у вдихуваному, альвеолярному та видихуваному повітрі, %

Повітря

Кисень

Вуглекислий газ

Азот

Вдихуване

20,94

0,03

79,03

Альвеолярне

14,20

5,20

79,70

Видихуване

16,30

4,00

80,60

Наведені в табл. 4.1 дані є середніми й коливаються досить різко, залежно від інтенсивності дихання та рівня обміну речовин в організмі.

У легенях кисень з альвеолярного повітря переходить у кров, а вуглекислий газ — із крові в легені дифузією крізь стінки альвеол і кровоносних капілярів.

Напрямок і швидкість дифузії визначаються парціальним тиском газу (якщо газ міститься в газовому середовищі), або напругою (якщо газ розчинений у рідині).

Різниця парціального тиску для кисню (мал. 4.42) в альвеолярному повітрі і його напругою у венозній крові становить 62 мм рт. ст., а для вуглекислого газу — лише 6 мм рт. ст. Швидкість дифузії вуглекислого газу у 25 разів більша, ніж кисню, тому за різниці парціального тиску 6 мм рт. ст. вуглекислий газ встигає виділитися з крові.

Мал. 4.42. Обмін газів крізь стінки альвеоли

У тканинах величини парціальної напруги газів мають протилежні значення, що і створює протилежний потік газів: вуглекислого газу із тканин у кров, а кисню — із крові у тканини.

Основні показники активності дихання. В стані спокою людина робить 12—16 вдихів за хвилину і щоразу вдихає й видихає приблизно 500 мл повітря. Хвилинний об'єм дихання становить 6—10 л/хв, а під час роботи може досягти 50 і навіть 100 л/хв.

Розрізняють кілька дихальних об’ємів, які можна визначити за допомогою спірометра (мал. 4.43). Здебільшого визначають життєву ємність легень (ЖЄЛ). Це максимальна кількість повітря, яку може вдихнути або видихнути людина. Для визначення ЖЄЛ людина, зробивши максимальний вдих, повинна все повітря видихнути в спірометр. У середньому ЖЄЛ дорівнює 4—5 л, а в людей з професійно розвиненою грудною кліткою (співаків, плавців) — 6—8 л. Життєва ємність легень складається з дихального повітря — кількості повітря, яку людина вдихає або видихає при спокійному диханні (500 мл з коливанням від 300 до 800 мл); резервного об’єму вдиху, або додаткового повітря, — об’єму повітря, який можна вдихнути після нормального вдиху (1,5—2,5 л), та резервного об'єму видиху — повітря, яке можна видихнути після нормального видиху (1—1,5 л). Крім того, розрізняють залишковий об'єм повітря — це повітря, яке залишається в легенях після максимального видиху (1—1,5 л). Загальна ємність легень включає залишкове повітря й життєву ємність легень.


Мал. 4.43. Спірометр водно-повітряний (схема, а) та сухий портативний (б), в — дихальні об'єми:

1 — внутрішній циліндр; 2 — зовнішній циліндр; 3 — поплавок; 4 — мундштук; 5 — оглядове вікно; 6 — шкала; 7 — пробка


Обмін газів у тканинах відбувається за тими самими законами, що й у легенях, але потік газів спрямований у протилежному напрямку (див. мал. 4.42): якщо в легенях кисень дифундує в кров, то в тканинах, навпаки, — із крові в тканинну рідину, а потім до клітин.

Нервова і гуморальна регуляція дихання та основні причини її порушення. Дихання, як і інші функції організму, регулюється нервовою і гуморальними системами. У разі порушення нервів, які йдуть до дихальних м’язів, останні виявляються паралізованими. Тіла нейроцитів, які іннервують м’язи діафрагми, розміщені в передніх рогах 3—4 шийних сегментів, міжреберних і міжхрящових — у грудних сегментах спинного мозку. Ритмічну діяльність дихальних м’язів, як зазначалося, координує дихальний центр, розміщений у кількох відділах нервової системи, в тому числі і в довгастому мозку. До дихального центру надходять імпульси від хеморецепторів, які «оцінюють» якість крові на вміст у ній кисню і вуглекислого газу. Залежно від частоти цієї інформації (а вона відповідає якості крові) дихальний центр прискорює або сповільнює частоту дихальних імпульсів. Відповідно до цього й дихання прискорюється або сповільнюється. Якщо, наприклад, рівень вуглекислого газу в крові зростає, то дихальний центр надсилає імпульси до дихальних м’язів з більшою частотою і вони скорочуються частіше. В результаті збільшується вентиляція легень, що сприяє зниженню вмісту вуглекислого газу в крові, а далі — і сповільненню дихальних рухів.

Велику роль у зміні дихальних рухів відіграють дихальні рефлекси, які замикаються в дихальному центрі. Наприклад, при зануренні в холодну воду «перехоплює дух» через уповільнення діяльності й припинення дихання. Збудження рецепторів шкіри передається до дихального центру, звідки гальмівні впливи спрямовуються до дихальних м’язів, викликаючи гальмування їх діяльності. До дихальних належать і такі захисні рефлекси, як чхання, кашель, різкі скорочення дихальних м’язів при подразненні рецепторів дихальних шляхів.

Найбільш поширені та небезпечні захворювання системи дихання, їх профілактика. Захворювання органів дихання може бути спричинене збудниками хвороб, а також промисловим і побутовим пилом. Наприклад, тверді пилові часточки металів і скла, потрапляючи на слизову оболонку дихальних шляхів, травмують її, викликають хронічні трахеїти і бронхіти.

Разом із пилом у дихальну систему можуть потрапляти різні хвороботворні мікроорганізми. Для зменшення їх кількості в повітрі потрібно дотримувати чистоти приміщень, а за потреби здійснювати запобіжні заходи щодо знищення мікроорганізмів.

Для того щоб уникнути захворювань дихальних шляхів, слід насамперед дихати носом, оскільки в носовій порожнині значна частина мікроорганізмів затримується і потім видаляється із слизом. В носовій порожнині повітря ще й кондиціонується. Саме завдяки цьому можна взимку чи восени уникнути простуди.

Проте, якщо впливи шкідливих чинників середовища є тривалими, то порушуються функції війчастого, миготливого епітелію, а також слизових залоз, які забезпечують зволоження дихальних шляхів. Це призводить до порушення дихання й захворювання дихальних шляхів. Функції миготливого епітелію порушуються також у людей, які палять, уживають алкогольні напої.

Несприятливо впливають на стан голосових зв’язок гучна розмова, невмілий спів, крик. Унаслідок дії цих чинників голос стає хриплим, глухим або зовсім зникає.

Підтриманню дихальної системи в нормальному стані сприяють правильна організація побуту, дотримання режиму праці, відпочинку, харчування. Корисними є помірні фізичні навантаження, заняття фізкультурою і спортом.

Перша допомога при зупинці дихання. Якщо в потерпілого припиняється дихання, а серце продовжує працювати, роблять штучне дихання. Так можна відновити діяльність дихального центру і врятувати людину від смерті. Відомі випадки, коли нормальне дихання відновлювалося після 4—6-годинного штучного дихання.

Насамперед слід відновити прохідність дихальних шляхів, якщо в цьому є потреба, а потім почати штучну вентиляцію легень. Найпоширенішими способами штучного дихання є «з рота в рот» і «з рота в ніс».

Якщо серце не б’ється, прийоми штучного дихання поєднують з непрямим масажем серця: після одного вдування повітря в легені роблять 4—5 швидких поштовхоподібних натискань на нижню третину груднини в напрямку, перпендикулярному до хребта. Після натискань знову вдувають повітря в рот або в ніс потерпілого.

У разі сильного пошкодження обличчя роблять штучну вентиляцію легень способом Сільвестра—Броша. При цьому потерпілий лежить на спині. Рятівник стає на коліна або присідає біля голови потерпілого, бере його руки за променевозап’ясткові суглоби і заводить їх за голову. Потім швидко повертає їх у попереднє положення (вздовж тулуба), міцно притискуючи до грудної клітки. Вправу повторюють доти, доки потерпілий не почне самостійно дихати.

Паління як причина небезпечних захворювань дихальної системи людини. Тютюновий дим крім нікотину містить близько 200 речовин, надзвичайно шкідливих для організму, зокрема чадний газ (до 5 %), синильну кислоту, формальдегід, аміак, бензпірен (канцерогенна речовина, яка зумовлює виникнення злоякісних пухлин), сажу, смоли, радіоактивний полоній, свинець, бісмут та ін.

Голосові зв’язки курців перебувають у стані хронічного запалення (звідси й типовий для курців грубий голос, особливо в жінок). Слизова оболонка трахеї і бронхів подразнена й запалена, активність миготливого епітелію значно знижена, внаслідок чого дренажна функція бронхів послаблена. Це, в свою чергу, зумовлює застій грязно-сірої мокроти курців, видалення якої із дихальних шляхів можливе лише з кашлем.

Паління спричинює гіпоксію, оскільки чадний і вуглекислий гази тютюнового диму блокують частину гемоглобіну — і дихальна функція крові порушується. У молодому віці гіпоксія призводить до відставання у фізичному розвитку, погіршення показників розумової і фізичної працездатності, зниження продуктивності навчання, підвищеної втомлюваності.

За статистикою, курці хворіють на рак легень у 10—30 разів, на рак гортані — в 6—10, стравоходу — в 2—6 разів частіше, ніж ті, хто не палить. Значно частіше курці хворіють на бронхіальну астму й туберкульоз. Через паління тривалість життя скорочується на 6—8 років. Смертність курців у молодому віці вища на 30—40 %.

Курці завдають великої шкоди не тільки своєму здоров’ю, а й здоров’ю оточуючих. Установлено, що близько 2/3 диму від згорілої цигарки потрапляє в зовнішнє середовище і забруднює його шкідливими речовинами. Людина, яка упродовж години перебуває в накуреному приміщенні, дістає таку саму дозу отруйних речовин, як і той, хто викурив чотири цигарки. Особливо шкідливо впливає тютюновий дим на дітей.

Нікотин цигаркового диму негативно впливає на серцево-судинну систему: викликає спазми судин і поступове переродження їх стінки (переважно внутрішньої оболонки), що призводить до склерозу і зменшення просвіту (облітерації) судин із відповідним погіршенням кровопостачання певної ділянки тіла.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити