Біологія - Навчальный посібник - В. О. Мотузний 2009

Частина ІV. Біологія людини
11. Травлення та обмін речовин в організмі людини

Загальні уявлення про травну систему та процеси живлення. Значення процесів травлення і всмоктування поживних речовин у травному каналі для життєдіяльності організму людини. Для того щоб харчові речовини досягли клітин тіла, вони насамперед мають потрапити в кров, а з кров’ю — до клітин тіла. Тобто спочатку поживні речовини крізь стінки кровоносних судин потрапляють у кров, а потім з кровоносних судин крізь їх стінки — в міжклітинні рідини. Все це може відбутися лише за умови, що харчові речовини будуть переведені в розчинний стан і в цьому стані досягнуть великого ступеня дисперсності (подрібнення), щоб їхні часточки могли проникати крізь стінки капілярів.

Саме ці зміни їжі й відбуваються в органах травлення, де є ферменти, які розщеплюють білки, руйнуючи їх видову специфічність. Отже, травний канал є не тільки органом, який готує їжу до її засвоєння організмом, робить її доступною для клітин тіла, а й дуже важливою частиною того апарату, який охороняє видову сталість організму, захищає її протоплазму від безпосереднього впливу на неї харчових білків.

В основі травлення лежать ферментативні процеси. Сукупність процесів, які забезпечують ферментативне розщеплення полімерів (харчових продуктів: білків, жирів, вуглеводів) до мономерів (амінокислот, моногліцеридів і жирних кислот, моноцукрів) та переведення (всмоктування) їх у кров, називається травленням. Воно відбувається в органах, що належать до єдиної травної системи. Це ротова порожнина, шлунок, кишки за безпосередньої участі їх залоз, а також печінка й підшлункова залоза (мал. 4.44).

Мал. 4.44. Травний канал:

1 — тверде піднебіння; 2 — привушна залоза; 3 — м’яке піднебіння; 4 — глотка; 5 — язик; 6 — стравохід; 7 — шлунок; 8 — підшлункова залоза; 9 — протока залози; 10 — вигини тонкої кишки; 11 — правий (селезінковий) вигин товстої кишки; 12 — порожня кишка; 13 — низхідна; 14 — поперечна і висхідна (22) ободові кишки; 15 — сигмоподібна кишка; 16 — відвідини; 17 — пряма кишка; 18 — клубова кишка; 19 — апендикс: 20 — сліпа кишка; 21 — тонко-товстокишковий сфінктер; 23 — правий вигин товстої кишки; 24 — дванадцятипала кишка; 25 — жовчний міхур; 26 — печінка; 27 — жовчна протока; 28 — пілоричний сфінктер; 29 — піднижньощелепна й під’язикова (30) слинні залози; 31 — ротова порожнина

Процеси травлення і всмоктування поживних речовин у травному каналі забезпечують надходження їх до клітин, де відбувається обмін речовин, який є основою всіх процесів життєдіяльності організму людини. Якщо поживні речовини не надходять в організм, він переходить на ендогенне живлення, тобто починає «їсти самого себе».

Харчові продукти мають тваринне, рослинне, грибне і бактеріальне походження. Основними поживними речовинами, які надходять у травну систему, є білки, вуглеводи і жири. Крім того, харчові продукти містять мінеральні солі, воду, вітаміни. Чим різноманітніша їжа, тим повніше вона задовольняє потреби організму в енергетичних і пластичних матеріалах, регуляторах обміну.

У більшості природних продуктів міститься суміш поживних речовин, але окремі компоненти їх бувають у різних кількостях. В одному продукті більше жирів (горіхи, свинина), у другому — білків (риба, яйця), у третьому — вуглеводів (картопля). З тваринних продуктів тільки в молоці є всі елементи, потрібні для росту й розвитку дитячого організму.

Тваринні продукти є джерелом пластичних (за рахунок білків) і енергетичних (за рахунок жирів) речовин та деяких вітамінів (А, D та ін.). До них належать м’ясо і м’ясні продукти, риба й рибні продукти, молоко та молочні продукти, яйця і продукти з них.

Рослинні продукти — джерело енергії за рахунок вуглеводів. Це зернові, бобові рослини (крупа, борошно), овочі, фрукти, ягоди. Овочі, фрукти, ягоди й соки з них є джерелом біологічно активних речовин — вітамінів, ферментів, мікроелементів (Феруму, Купруму, Йоду, Кобальту тощо). Крім того, ці продукти містять клітковину, пектинові речовини та інші вуглеводи, органічні кислоти.

Гриби становлять незначну частину раціону більшості людей, хоча не слід забувати, що хліб виробляють здебільшого з використанням дріжджів, а їх метаболіти обов’язково входять до складу цього рослинного продукту. Бактеріальне походження мають багато видів молочних продуктів, квашені овочі.

Важливою властивістю овочів і плодів є сприятливий вплив їх на роботу травного каналу: вони збуджують секрецію, створюють масу кишкового вмісту, сприяють перистальтиці та випорожненню кишок; запобігають процесам гниття в кишках, нормалізують їхню мікрофлору тощо.

У рослинній їжі міститься 8—23 % білків. Деякі білки продуктів із сої, рису, картоплі слугують пластичним матеріалом для клітин людського організму, оскільки вони за будовою подібні до тваринних. Рослинні білки засвоюються гірше, ніж тваринні (70—85 %), проте висока засвоюваність рослинних вуглеводів висока (94— 96 %). Білки рослин зазвичай бідні на незамінну амінокислоту лізин, що робить неможливим використання в харчуванні тільки рослинних продуктів. Цим пояснюється відхилення в стані здоров’я людей, які змушені харчуватися винятково рослинами.

При розщепленні жирів в організмі виділяється в 2,3 раза більше енергії, ніж під час розщеплення вуглеводів, проте енергетичними властивостями вони поступаються вуглеводам, оскільки гірше засвоюються.

Як самостійну групу продуктів харчування можна виділити кондитерські вироби (цукерки, шоколад, халва, мармелад, печиво, тістечка, торти тощо). Вони мають високі смакові якості, високу енергетичну цінність за рахунок вуглеводів і (або) жирів.

Продуктами харчування є і харчові добавки, які надають продуктам певних якостей, подовжують терміни зберігання або прискорюють технології виробництва. До харчових добавок належать речовини, які поліпшують консистенцію (кальцію хлорид при виробленні сирів, мармеладу), харчові барвники (наприклад, шафран, кармін), ароматичні речовини (есенції, ефірні олії, ваніль тощо), харчові кислоти (зокрема, лимонна, яблучна, оцтова), штучні солодкі речовини (сахарин, сорбіт, ксиліт) та ін. Використання харчових добавок можливе лише за їх повної нешкідливості для людини (токсичної, канцерогенної, мутагенної тощо) і регламентується законом про охорону здоров’я, санітарними правилами.

До рослинних продуктів смакового призначення належать прянощі (перець, гірчиця, лавровий листок тощо) та пряні овочі (цибуля, часник, кріп, хрін тощо). Їх енергетична й пластична цінність незначна.

Харчові продукти не можуть тривалий час зберігатися. Тому для продовження терміну використання застосовують різні способи їх зберігання: консервування, копчення, висушування, в’ялення, заморожування, квашення, маринування, пастеризацію, стерилізацію тощо.

Екологічні вимоги до продуктів харчування. Рослини і тварини, які людина використовує як продукти харчування, є певними ланками в ланцюгах живлення в біогеоценозах чи агроценозах. Звичайно, вони акумулюють у собі ті чи інші природні компоненти, в тому числі хімічні речовини та радіонукліди, а також можуть бути уражені паразитами. Тому потрібно ретельно контролювати якість рослинної, тваринної продукції, яку людина використовує для харчування.

Ротова порожнина. Це початковий відділ травного каналу. У більшості тварин і людини в ротовій порожнині їжа подрібнюється, змочується слиною, формується харчова грудка і готується до ковтання. Наявність великої кількості рецепторів (смакових, механічних, температурних) забезпечує інформативну функцію порожнини рота. Інформація надходить від рецепторів до різних відділів харчового центру, що істотно змінює активність моторики, секреції, всмоктування та метаболічних процесів. Смакові рецептори дають можливість «оцінити» їжу, забезпечують відчуття солоного, солодкого, кислого й гіркого. Подразнення цих рецепторів активізують механічні процеси в роті та виділення слини.

Спереду порожнина рота обмежена губами, з боків — щоками, зверху — піднебінням, знизу — діафрагмою рота, що утворена м’язами, які розміщені вище під’язикової кістки. Через широкий отвір — зів порожнина рота сполучається з ротовою частиною глотки.

Щелепами й зубами порожнина рота розділяється на присінок (передротова порожнина) і власне порожнину рота. Обидва відділи рога при зімкнутих зубах з’єднуються міжзубними проміжками й простором позаду третього великого кутнього зуба.

Слизова оболонка ротової порожнини вкрита епітелієм. У ній багато кровоносних і лімфатичних судин.

Присінок рота — це вертикальна щілина, зовні обмежена губами і щоками, зсередини — верхнім і нижнім рядами зубів і яснами. Верхня й нижня губи є складками, в основі яких залягає м’язовий шар — переважно коловий м’яз рота, волокна якого розміщені циркулярно й радіально. Спереду губи вкриті шкірою, ззаду — слизовою оболонкою. Між шкірою і слизовою оболонкою уздовж вільного краю проходить проміжна червона облямівка, яка містить багато нервових закінчень, тому край облямівки дуже чутливий.

Як і губи, щоки зовні вкриті шкірою, а зсередини — слизовою оболонкою. Переходячи на альвеолярні відростки, слизова оболонка разом із підслизовим прошарком стає товстою, щільною і нерухомою; тут вона дістала назву ясен. Від передньої поверхні ясен до губ по серединній площині йдуть складки слизової оболонки у вигляді вуздечок верхньої і нижньої губ (мал. 4.45). Ясна міцно зростаються з окістям.

Мал. 4.45. ГІрисінок рота та власне ротова порожнина (слизова оболонка нижньої поверхні язика і дна порожнини зняті):

1 — присінок рота: 2 — вуздечка верхньої губи; 3 — ясна: 4 — язикова слинна залоза; 5 — нерв язика: 6 — вуздечка язика; 7 — під’язикова слинна залоза; 8 — протока піднижньощелепної залози: 9 — вуздечка нижньої губи; 10 — сосочок під’язикової залози; 11 — під’язикова складка: 12 — нижня поверхня язика

Власне порожнина рота обмежена спереду і з боків яснами й зубними дугами, згори — піднебінням, знизу — язиком і парними щелепно-під’язиковим та підборідно-під’язиковим м’язами, позаду через зів переходить у ротову частину глотки. Коли рот закритий, верхня поверхня язика торкається піднебіння, і власне порожнина рота (мал. 4.46) набуває вигляду щілинного простору між ними. Піднебіння роз’єднує порожнину носа й власне порожнину рота, утворюючи її верхню стінку.

Мал. 4.46. Порожнина рота:

1 — верхня і нижня (6) зубні дуги: 2 — піднебінно-глоткова дужка; 3 — піднебінний мигдалик; 4 — піднебінно-язикова дужка; 5 — язик; 7 — нижня губа; 8 — отвір глотки; 9 — язичок; 10 — піднебінна завіска; 11 — тверде піднебіння; 12 — верхня губа

Воно складається з двох частин: передньої (більшої) — твердого піднебіння і задньої — м’якого піднебіння. Основу твердого піднебіння становлять піднебінні відростки верхніх щелеп і горизонтальні пластинки піднебінних кісток.

М’яке піднебіння утворює задню третину піднебіння, задня частина якого рухлива, у розслабленому стані звисає майже вертикально, утворюючи піднебінну завіску. Задній край м’якого піднебіння обмежує зів, що веде до ротоглотки. По середній лінії цього краю звисає піднебінний язичок.

Зів обмежений зверху піднебінною завіскою, знизу — коренем язика, з боків — двома (передньою і задньою) складками слизової оболонки — дужками. Між дужками з кожного боку розміщений піднебінний мигдалик — скупчення лімфоїдної тканини.

Механічне подрібнення і перемішування їжі в ротовій порожнині. В ротовій порожнині відбуваються такі фізіологічні (механічні) акти: смоктання, жування й ковтання.

Смоктання є першим етапом самостійного харчування, характерного для молочного періоду. Це вроджений складний харчовий рефлекс, який виявляється переважно при подразненні механорецепторів нижньої губи. При цьому губи витягуються, захоплюють сосок молочної залози і присмоктуються. Герметичність присмоктування забезпечується муцином слини. За рахунок рухів язика й нижньої щелепи в ротовій порожнині створюється негативний тиск, що є важливим моментом для заповнення її молоком. Механізми ссання розвиваються ще до народження дитини.

Жування забезпечує подрібнення їжі та змішування її зі слиною. Крім того, воно сприяє оцінюванню смакових якостей їжі, збуджує слиновиділення та виділення шлункового соку. Акт жування є рефлекторним. Рецептори ротової порожнини, подразнення яких спричинює цей рефлекс, — смакові, тактильні й температурні. Оскільки жування зводиться до рухів нижньої щелепи, його забезпечують і пропріорецептори жувальних м’язів. В кожному жувальному періоді можна виділити кілька фаз: 1) спокій; 2) введення їжі в рот; 3) визначення якості їжі; 4) власне жування (найбільш тривале); 5) формування харчової грудки й ковтання (мал. 4.47). Якщо їжа з якихось причин пережована погано, це негативно позначається на її обробці в шлунку.

sndt15g3u-1

Мал. 4.47. Запис (кімограма) одного жувального періоду в людини:

І — фаза спокою; II — фаза введення їжі в рот; III — орієнтувальна фаза; IV — основна фаза жування; V — фаза формування харчової грудки і ковтання. Підйом (АБ) кривої відповідає відкриванню рота; її опускання (БВ) — закриванню рота; О — момент змикання зубних рядів і роздавлювання їжі; Р — момент перемелювання їжі

Будова зубів, їх функції. Зуби людини, як і вищих хребетних, розміщені й закріплені в зубних альвеолах альвеолярних відростків щелеп. Вони утворюють верхньощелепну й нижньощелепну зубні дуги. На відміну від інших приматів, у людини ряд зубів рівний (ікла не випинаються).

У дорослої людини звичайно 32 зуби (часто 28). Вони називаються постійними. Діти мають молочні зуби, максимальна кількість яких 20.

Зуб (мал. 4.48) складається з коронки, шийки й кореня (коренів у зубі може бути 1—3). Основна маса зуба (коронка, корінь) складається з дентину. Дентин коронки вкритий емаллю, а дентин кореня — цементом. Усередині зуба є невелика порожнина, форма якої залежить від форми зуба. Вона продовжується у вигляді каналу кореня зуба, що закінчується на верхівці кореня отвором, через який всередину зуба входять артерії і нерви, а виходять вени.

Зміна зубів у людини відбувається один раз. Перша генерація зубів — це тимчасові (випадні), або молочні, прорізування яких (переважно на нижній щелепі) починається на 6—7-му місяці життя і закінчується у віці 2 роки. Прорізування другої генерації зубів (32 постійних зуби) починається у 5—6 років і закінчується в 16—18 років. Серед постійних зубів по 4 різці на верхній і нижній щелепах (різці верхньої щелепи ширші), 2 ікла, 4 малих кутніх і 6 великих кутніх (анатомічна формула 2—1—2—3 з кожного боку). Молочні зуби мають анатомічну формулу 2—1—0—2 (тобто 2 різці, 1 ікло та 2 великих кутні з правого й лівого боків щелепи).

Мал. 4.48. Великий корінний зуб (а) та постійні зуби (праві, б) людини:

1 — емаль: 2 — дентин: 3 — порожнина зуба; 4 — цемент; 5 — канал кореня; 6 — отвір каналу; 7 — верхівка кореня; 8 — корінь; 9 — шийка; 10 — головка; 11, 12 — різці; 13 — ікло; 14, 15 — малі корінні (премоляри); 15—18 — великі корінні (моляри)

Третій великий кутній, або зуб мудрості, у різних людей неоднакові як за формою і розмірами, так і за терміном прорізування.

Зуби верхніх і нижніх щелеп при змиканні перебувають у певному співвідношенні. Горбки малих і великих кутніх зубів однієї щелепи відповідають заглибинам на однойменних зубах другої.

Роль язика в перемішуванні їжі та сприйнятті смаку. Язик міститься на дні порожнини рота. Це м’язовий орган, вкритий зверху, з боків і частково знизу слизовою оболонкою. Він має спинку, на якій розміщені різної форми сосочки (нитко-, грпбо- й листкоподібні, жолобкуваті). Усі сосочки розміщені безладно, за винятком найбільших жолобчастих, які містяться дещо спереду й паралельно пограничній борозні (мал. 4.49). Позаду пограничної борозни на слизовій оболонці кореня язика є язиковий мигдалик. Одиничні лімфоїдні вузлики трапляються в товщі слизової оболонки язика.

Мал. 4.49. Язик:

1 — корінь язика; 2 — піднебінний мигдалик; 3 — язиковий мигдалик; 4 — борозна; 5 — грибоподібні сосочки; 6 — тіло язика; 7 — спинка язика; 8 — серединна борозна; 9 — кінчик язика; 10 — ниткоподібні сосочки; 11 — жолобкуваті сосочки; 12 — листкоподібні сосочки; 13 — надгортанний хрящ; 14 — складка присінка; 15 — голосова складка; 16 — голосова щілина

М’язи язика належать до посмугованих. Вони виконують дуже складні рухи, особливо під час артикуляції. Складаються з пучків м’язових волокон, які проходять у трьох взаємно перпендикулярних напрямках: поперечному, поздовжньому й вертикальному.

Язик бере участь у прийманні, жуванні та ковтанні їжі й очищенні слиною порожнини рота. Він також виконує рухові елементи виразного мовлення, що є якісним надбанням людини. Язик є органом смаку й дотику, виконує функцію слиновиділення (слинні залози язика), загальну захисну функцію (язиковий мигдалик).

Утворення, склад і роль слини в травленні. Малі (розміщені в порожнині рота) й великі слинні залози (за межами ротової порожнини: привушна, піднижньощелепна й під’язикова) продукують три види секрету: 1) серозний (містить багато ферментів) — привушна, язикові залози; 2) слизовий — язикові, під’язикова, піднебінні залози; 3) змішаний — щічні, язикові, губні, піднебінні, піднижньощелепна. Слина людини продукується безперервно, але під час сну її продукція зменшується. Майже на 98 % слина складається з води і лише 2 % в ній становлять органічні й неорганічні речовини: аніони, катіони, сечова кислота, сечовина, аміак, амінокислоти, альбуміни, глобуліни, антигени груп крові, муцин, ферменти (птіалін, мальтаза й лізоцим). Фермент лізоцим має бактерицидну дію. Реакція слини слабколужна.

Під впливом ферментів слини — птіаліну й мальтази (амілази) — крохмаль розщеплюється до моноцукрів. Цим ферментам властива висока активність, проте в порожнині рота під їхньою дією не відбувається повного розщеплення крохмалю, бо їжа тут перебуває недовго (15—18 с).

Ковтання їжі як рефлекторна реакція та механізми його здійснення. Ковтання є комплексом рухових реакцій, які забезпечують перехід їжі через глотку й стравохід до шлунка. Підготовлена в роті харчова грудка рухом язика проштовхується до його кореня, де містяться рецептори безумовної частини рефлексу ковтання. Зупинити процес ковтання після потрапляння харчової грудки на корінь язика неможливо. Щелепи при цьому стискаються, м’яке піднебіння підіймається й перекриває прохід між ротом і носовою порожниною. Язик продовжує проштовхувати їжу в глотку. Вхід до гортані затуляє надгортанник, отвір стравоходу розширюється. Цьому сприяє різке підвищення тиску в порожнині глотки, в той час як у стравоході він знижується. В ковтальному рефлексі беруть участь численні рецептори язика, м’якого піднебіння, глотки, центри довгастого мозку. Оскільки центр ковтання розміщений поблизу дихального центру, під час ковтання дихання припиняється.

Будова і функції глотки й стравоходу. Глотка — лійкоподібна, трохи сплющена спереду назад трубка, яка починається від зовнішньої основи черепа, переходить у стравохід на рівні тіла 6-го шийного хребця. Довжина глотки у дорослої людини становить близько 12 см. Порожнину глотки поділяють на носову, ротову й гортанну. Верхня носова частина глотки (носоглотка) зверху обмежена склепінням глотки, знизу — піднебінною завіскою. Крім сполучення з порожниною носа (через хоани) на кожній бічній стінці носоглотки є оточений трубним валиком глотковий отвір слухової труби, який веде в барабанну порожнину. В цій ділянці глотки розміщені глотковий і трубний мигдалики, які разом з піднебінним і язиковим утворюють лімфоідне глоткове кільце (Пирогова—Вальдейєра), добре розвинене в дитячому віці. Скупчення лімфоїдної тканини у вигляді мигдаликів вважають захисним бар’єром, основною функцією якого є нейтралізація токсичних речовин і збудників інфекції, що проникають у травний канал і дихальні шляхи із зовнішнього середовища. Крім того, вважають, що це кільце сприяє створенню активного імунітету.

Ротова (середня) частина глотки (ротоглотка) йде від піднебінної завіски до входу в гортань. Гортанна (нижня) частина глотки (гортаноглотка) розміщена позаду гортані, біля нижнього краю перснеподібного хряща переходить у стравохід. Глотка бере участь у диханні: вдихуване повітря проходить через порожнину носа в порожнину глотки, потім у дихальні шляхи (гортань, трахею і т. д.). Глотка є важливим органом травної системи, бере активну участь у ковтанні. Як резонатор глотка має істотне значення для виразного мовлення й особливо співу. Нарешті, з порожнини глотки через слухову трубу надходить повітря в барабанну порожнину, завдяки чому в порожнині підтримується однаковий із зовнішнім середовищем тиск.

Стравохід розміщений між глоткою і шлунком. Має вигляд сплюснутої спереду назад трубки 25—20 см завдовжки і близько 3 см завширшки. Стінка стравоходу досить товста, складається з трьох оболонок (мал. 4.50): слизової з підслизовою основою, м’язової і зовнішньої (адвентиціальної).

Мал. 4.50. Схема поперечного перерізу стінки травного каналу

Слизова оболонка стравоходу вистелена багатошаровим плоским епітелієм, а в товщі її шару міститься невелика кількість дрібних слизових залоз і окремих фолікулів, розміщених зсередини від м’язової пластинки слизової оболонки. Підслизова основа пухка, тому слизова оболонка стравоходу легко збирається у великі поздовжні складки.

М’язова оболонка стравоходу розвинена добре і складається з двох шарів: зовнішнього поздовжнього і внутрішнього циркулярного. У верхній третині органа м’язова тканина посмугована, в нижній — непосмугована, а в середній — змішана. Стравохід має два сфінктерних механізми: верхній (глотково-стравохідний) і нижній (кардіальний). На межі між глоткою і стравоходом його формують кільця посмугованих м’язів. Роль нижнього сфінктера у ссавців виконують тонізовані м’язи дистального відділу стравоходу.

Зовнішня (адвентиціальна) оболонка, яка відмежовує стравохід від навколишніх органів, пухка, що сприяє більшій його рухомості й розширенню просвіту (до 5 см і більше).

Стравохід має три частини — шийну, грудну й черевну — і три анатомічних звуження — шийне, у грудній частині (бронхо-аортальне) і діафрагмальне.

Функція стравоходу полягає в механічному проведенні харчової грудки або рідини з порожнини рота до шлунка. Рух їжі по стравоходу здійснюється його перистальтичними скороченнями — хвилеподібними, координованими скороченнями м’язів, що поширюються в дистальному напрямку.

Будова шлунка, травлення у ньому. Шлунок — розширена частина травного каналу, розміщена між стравоходом і кишками. Анатомічно в шлунку розрізняють кардіальну частину (починається безпосередньо після стравоходу), дно іилунка (прилягає до лівої частини діафрагми), тіло шлунка (найбільша частина), воротарку (пілоричну) частину (відмежовану від тіла чіткою борозною) і воротар — найвужчу частину, що відповідає межі між шлунком і дванадцятипалою кишкою (мал. 4.51).


Мал. 4.51. Шлунок:

а — вигляд зовні; б — м’язова оболонка; в — слизова і оболонка: 1 — стравохід; 2 — дно шлунка; 3 — тіло шлунка; 4, 5 — велика і мала кривина шлунка; 6 — пілорична частина; 7 — воротар; 8 — кардіальна частина; 9 — поздовжній, косий (10) та кільцевий (11) шар м’язів; 12 — кардіальна вирізка; 13 — складки слизової оболонки; 14 — слизова оболонка; 15 — підслизова оболонка; 16 — м’язова оболонка; 17 — пілоричний отвір; 18 — м’яз пілоричного сфінктера; 19 — пілоричний канал; 20 — вирізка пілорична; 21 — поздовжні складки слизової оболонки; 22 — кардіальний отвір; 23 — слизова стравоходу

Порожнина шлунка обмежується двома сфінктерами: кардіальним і пілоричним. Кардія — це місце переходу стравоходу в шлунок, його вхід. М’язи кардії тонізовані, чим перешкоджають поверненню вмісту шлунка у стравохід. З наповненням шлунка тонус м’язів кардії підвищується.

Стінка шлунка складається з трьох оболонок: слизової з підслизовою основою, м’язової і серозної. Внутрішня, саме слизова, оболонка шлунка утворює численні складки, неоднакові за рельєфом у різних його ділянках. На слизовій є велика кількість вм’ятин. Це шлункові ямки, на дні яких відкриваються залози шлунка. В більшості залоз є три групи клітин: головні, які продукують ферменти (пепсино-гени), обкладові, що забезпечують продукцію соляної кислоти, та додаткові, які виділяють мукоїдний секрет. У різних відділах шлунка є клітини-ендокриноцити, які продукують гуморальні фактори (серотонін, гастрин, гістамін), здатні виявляти вплив на його функції.

М'язова оболонка шлунка складається з трьох шарів: поздовжнього (зовнішній, розвинений порівняно слабко), циркулярного (потужніший) і внутрішнього косого. Вони змінюють розмір і форму шлунка та забезпечують його інтенсивні скорочення, необхідні для переміщення вмісту в ньому. Зовнішня серозна оболонка шлунка має сполучнотканинну основу з еластичними волокнами.

У шлунку відбувається розщеплення (неповне) харчових речовин і звурдження молока під впливом шлункового соку; всмоктування води й розчинених у ній деяких речовин; евакуація харчової маси в тонку кишку.

Утворення і склад шлункового соку, його роль у процесі травлення. Шлунковий сік — це безбарвна кисла рідина, основними компонентами якої є ферменти, соляна кислота та слиз. Сік містить близько 99,4 % води. Основні неорганічні компоненти шлункового соку — соляна кислота у вільному і зв’язаному з протеїнами стані, хлориди, фосфати, сульфати, карбонати натрію, калію, кальцію та ін. Серед органічних сполук — білки, муцин, лізоцим, ферменти, продукти метаболізму.

Головні ферменти шлункового соку — пепсини й шлункова ліпаза. Пепсини синтезуються пепсиногенами. Їх активація відбувається в кислому середовищі з утворенням пепсинів, гастриксину й реніну (сичужний фермент). Шлунковий сік має високу протеолітичну активність, проте забезпечує в умовах кислої реакції лише початковий гідроліз білків до стадії дрібних пептидів з утворенням невеликої кількості амінокислот. Цей процес завершується в тонкій кишці.

Протеази шлункового соку не виявляють гідролітичного впливу на муцин, що має захисне значення. Активність ліпази шлункового соку невисока, але в період молочного харчування дитини гідролізує жири молока, які містяться тут в емульгованому стані.

Соляна кислота — надзвичайно важливий компонент шлункового соку. В її утворенні беруть участь обкладові клітини. Вона викликає денатурацію й набухання білків, чим сприяє їх наступному розщепленню пепсинами, активує пепсиногени, створює необхідне для пепсинів кисле середовище, виявляє антибактеріальну дію, бере участь у регуляції діяльності травної системи. Натщесерце кислотність соку низька (pH = 6,0) і зростає при стимуляції секреції. За активного травлення pH соку становить 2,0—1,0. Зниження кислотності шлункового соку негативно позначається на травних процесах у шлунку.

Муцин продукується додатковими клітинами шлунка. Він виконує захисну функцію, формуючи біля стінки слизовий бар’єр проти руйнівної дії протеолітичних ферментів.

Шлунковий сік виділяється у відповідь на дію нервових чи хімічних подразнень. У дослідах з удаваною годівлею собак з перерізаним стравоходом, як і за звичайного споживання корму, секреція шлункового соку починається через 5—6 хв після початку приймання їжі, що становить латентний період шлункової секреції. Далі соковиділення посилюється. Однак кожному виду їжі відповідає свій процес соковиділення. Наприклад, при згодовуванні 200 г сирого м’яса секреція досягає максимуму упродовж першої години, при вживанні хліба — на другій годині, а потім зменшується і ще тривалий час залишається на низькому рівні. При згодовуванні молока секреція посилюється поступово, досягаючи максимальних показників лише на 2—3-й годині, і згодом спадає. Тривалість секреції теж різна: на м’ясо — 6—7 год, на хліб 8—10 і на молоко — 6 год. Загальна кількість соку за цей час найбільша при згодовуванні м’яса. Паралельно з кількістю соку змінюється і його кислотність.

Нервово-гуморальна регуляція виділення шлункового соку. Шлункова секреція відбувається за рефлекторного або гуморального збудження залоз. Збудником секреторної діяльності шлунка є насамперед їжа, її вигляд, запах, смакові якості, які діють рефлекторно.

Регуляція шлункової секреції складається із трьох фаз. Перша фаза називається мозковою, або складно-рефлекторною. Вона поєднує умовно-рефлекторний і безумовно-рефлекторний впливи на шлункові залози. Вигляд, запах, підготовка їжі до споживання викликають виділення шлункового соку через рецептори зору, слуху, нюху, яке триває упродовж 20—25 хв. Це умовно-рефлекторне збудження. Секреція значною мірою активізується, коли їжа потрапляє до рота, а отже, подразнює рецептори рота, язика, піднебіння, глотки. Вона починається через кілька хвилин від початку дії подразника і триває в середньому близько двох годин. Це безумовно-рефлекторна секреція. Всі особливості прояву першої фази було з’ясовано в дослідах на собаках з фістулою шлунка за Басовим. Оскільки корм, який споживала тварина, випадав через розріз стравоходу, ці досліди дістали назву «удаваної годівлі».

Другу фазу секреції шлункових залоз називають шлунковою, або нервово-гуморальною. Вона починається через 30—40 хв від початку споживання їжі й триває 6—10 год, тобто накладається на першу фазу. Друга фаза секреції виявляється при механічному і хімічному подразненні рецепторів слизової шлунка їжею, а також під впливом гуморальних факторів (гістаміну, гастрину та ін.). Гастрин утворюється гастриновими джі-клітинами і викликає виділення шлункового соку з великим вмістом соляної кислоти.

Третя, кишкова, фаза шлункової секреції є результатом надходження до кишок шлункового вмісту, що сприяє виділенню кишками власних гормонів — секретину, серотоніну, які стимулюють секрецію пепсинів.

Перша фаза є пусковою, оскільки переводить залози зі стану відносного функціонального спокою в діяльний стан. Друга й третя фази — коригувальні. Вони пристосовують секрецію за окремими її показниками до особливостей перебігу травного процесу.

Дослідження I. П. ІІавлова особливостей шлункового травлення. Для вивчення соковиділення в шлунку І. П. Павлов застосовував удавану годівлю собаки. Для цього собаці попередньо перерізали стравохід (езофаготомія). Кінці перерізаного стравоходу вивели на шиї. Коли собака їв, корм проходив лише початкові ділянки стравоходу і випадав. Таким чином стимулювали секрецію лише рефлекторно. У перерізаний стравохід можна було вводити корм, обминаючи ротову порожнину.

І. П. Павлов удосконалив метод ізольованого шлуночка. Раніше таку операцію провів Гайденгайн. Його ізольований шлуночок мав зв’язок з основним шлунком через кровоносні судини. Шлуночок у дослідженнях І. П. Павлова зберігав також іннервацію.

У лабораторії І. П. Павлова було вдосконалено і фістульний метод. Застосувавши електростимуляцію блукаючого нерва, І. П. Павлов виявив, що цей нерв є секреторним для залоз шлунка.

Роботи І. П. Павлова стали основою сучасних уявлень про фізіологію травлення.

Будова тонких кишок. Травлення і всмоктування в них поживних речовин. Тонка кишка починається від шлунка і впадає в товсту кишку. Це найдовший відділ травного каналу (зазвичай становить 4/5 його довжини): перевищує довжину тіла дорослої людини більш як у 4 рази, підлітка — в 5 і дитини віком 2—3 роки — у 6 разів. Абсолютна довжина тонкої кишки залежить від конституціональних особливостей людини (в астеніків вона менша, в гіперстеніків більша) і становить близько 6—7 м. Поперечний розріз тонкої кишки більший у верхніх (1—6 см), менший у нижніх (2—3 см) відділах.

У тонкій кишці вирізняють дві нерівні частини: коротку дванадцятипалу, фіксовану до задньої стінки живота, і довгу брижову, петлі якої вільно розміщені в очеревинній порожнині. У брижовій частині виділяють порожню (становить 2/5 брижової частини) і клубову (3/5 брижової) кишки. Обидві частини з усіх боків вкриті серозною — очеревиною, за винятком брижового краю — місця прикріплення брижі. Брижова частина тонкої кишки ніби висить на брижі й утворює численні петлі, які ковзають одна відносно одної.

Дванадцятипала кишка (мал. 4.52) починається від виходу зі шлунка, праворуч від передньої серединної лінії тіла. Має форму неправильно зігнутої підкови 25—30 см завдовжки. В місці переходу в порожню кишку фіксована до задньої стінки живота м’язом-підвішувачем. Форма й розміщення дванадцятипалої кишки досить мінливі.


Мал. 4.52. Дванадцятипала кишка, підшлункова залоза (а) та слизові оболонки порожньої (б) і клубової (в) кишок:

1 — тіло підшлункової залози; 2 — протоки; 3 — хвіст залози; 4 — дванадцятипалопорожньокишковий згин; 5 — артерія; 6 — вена; 7 — висхідна і горизонтальна (в) частини; 9 — циркулярні складки слизової; 10 — папіла протоки; 11 — поздовжня складка слизової; 12 — головка підшлункової залози; 13 — додаткова протока підшлункової залози; 14 — верхній згин і верхня частина (15) кишки; 16 — пілоричний сфінктер: 17 — брижа; 18 — серозна. 19, 22 — м’язова. 20 — слизова та 21 — підслизова оболонки; 23 — одинйчні та 24 — групові лімфатичні фолікули

Стінка тонкої кишки складається з трьох оболонок: слизової, м’язової і серозної. Слизова оболонка вистелена одношаровим циліндричним епітелієм із сполучнотканинним власним шаром, який містить м’язову пластинку слизової оболонки. Ззовні власного шару оболонки розміщений добре розвинений пухкий підслизовий прошарок. Характерною особливістю слизової оболонки тонкої кишки є наявність у ній колових складок, кишкових ворсинок і залоз. Колові складки утворені слизовою оболонкою. Її м’язова пластинка підтримує тонус складок, внаслідок чого навіть під час розтягу стінки кишки вони цілком не зникають. Кількість колових складок величезна — близько 1200. Найчисленніші і найбільш сформовані вони в слизовій оболонці дванадцятипалої кишки, кількість їх і розміри поступово зменшуються, і в кінцевому відділі клубової кишки ці складки ледь помітні. Крім колових складок у слизовій оболонці задньої стінки дванадцятипалої кишки є одна поздовжня складка, в якій міститься великий сосочок дванадцятипалої кишки, де відкривається протока підшлункової залози і загальна жовчна протока. Трохи вище серед колових складок міститься малий сосочок дванадцятипалої кишки — місце виходу додаткової протоки підшлункової залози.

Кишкові ворсинки утворені одношаровим епітелієм (мал. 4.53) та сполучною тканиною власного шару слизової оболонки. На 1 мм2 їх 30—40 у дванадцятипалій кишці і 18—30 — у клубовій. Ворсинки надають слизовій оболонці тонкої кишки «оксамитового» вигляду. У кишковій ворсинці проходять кровоносні капіляри, нервові волокна і сліпо закінчується лімфатичний капіляр. У товщі власного шару до середини від м’язової пластинки містяться численні прості трубчасті залози, які виділяють активний кишковий сік. У дванадцятипалій кишці крім кишкових залоз у товщі підслизового прошарку закладені також численні розгалужені трубчасті залози, які виробляють активний сік дванадцятипалої кишки.

Мал. 4.53. Одношаровий однорядний призматичний мікроворсинчастий епітелій кишок людини:

1 — сполучна тканина; 2 — базальна мембрана; 3 — клітини кишкового епітелію з мікроворсинками; 4 — мікроворсинки; 5 — келихоподібна клітина: 6 — секреторна клітина

У товщі підслизового прошарку тонкої кишки (дванадцятипалої, порожньої і більшої частини клубової) є дрібні (завбільшки з макове зерно) одиничні лімфоїдні вузлики — всього близько 200. Крім того, в підслизовому прошарку нижньої частини клубової кишки трапляються скупчення лімфо'їдних вузликів (див. мал. 4.52, в, 24).

М'язова оболонка тонкої кишки складається з двох шарів гладкої м’язової тканини — слабшого зовнішнього (поздовжнього) і досить потужного внутрішнього (колового).

Серозна оболонка, яка в черевній порожнині називається очеревиною, частину дванадцятипалої кишки вкриває лише з одного боку, частина її лежить заочеревинно, а частину вкриває майже повністю. Порожню й клубову кишки очеревина вкриває на всьому протязі з усіх боків, причому серозна оболонка тут тонка, міцно зрощена з поздовжнім м’язовим шаром.

Порожнинне травлення в тонких кишках відбувається за рахунок ферментів підшлункової залози, печінки, кишок. Кінцевий етап травлення відбувається безпосередньо на стінці кишок, тому дістав назву пристінкового, або мембранного. Слизова тонкої кишки, крім ворсинок, має субмікроскопічні утвори — мікроворсинки. Кожна епітеліальна клітина формує на поверхні до 3 тис. таких виростів, а на площі 1 мм2 їх 50—200 млн.

Всмоктування відбувається після їх ферментативного гідролізу за участю різних механізмів. Це пасивне транспортування, що включає фільтрацію, дифузію й осмос, які відбуваються за концентраційним градієнтом, а також активне транспортування, яке забезпечує перехід речовин крізь мембрани проти концентраційного градієнта з витратами енергії.

Основною ділянкою травної системи, де відбувається всмоктування, є тонкі кишки. Цьому сприяють його структурні особливості та велика площа загальної поверхні — близько 200 м2. У шлунку частково всмоктується вода й мінеральні солі, моносахариди, алкоголь, деякі амінокислоти, в дванадцятипалій кишці — лише 5—8 % вмісту, який надходить із шлунка, через швидке його переміщення. Основний процес всмоктування відбувається в порожній і клубовій кишках. У товстій кишці всмоктуються переважно вода й мінеральні солі.

У кожній ворсинці тонких кишок є лімфатичні й кровоносні капіляри та непосмуговані м’язові волокна. Рухи ворсинок поліпшують, парасимпатична нервова система — посилює, а симпатична — гальмує всмоктування.

Всмоктування вуглеводів відбувається переважно в дванадцятипалій та верхніх ділянках порожньої кишки. Глюкоза, фруктоза всмоктуються активним транспортуванням. В результаті всмоктування вуглеводи потрапляють у кров і через систему ворітної вени — до печінки, де депонуються у вигляді глікогену. Проте частина їх розноситься кров’ю по організму і використовується як енергетичний матеріал.

Всмоктування білків їжі відбувається переважно в тонких кишках після гідролізу їх до амінокислот. Деякі амінокислоти можуть всмоктуватися в шлунку і товстій кишці. Потрапляючи системою ворітної вени до печінки, вони використовуються для синтезу білків, в тому числі специфічних білків крові (протромбіну, фібриногену та ін.). Амінокислоти, які кров розносить по організму, використовуються для синтезу тканинних білків.

Всмоктування жирів можливе після гідролізу їх під впливом ліпази підшлункового й кишкового соків та жовчі до моногліцеридів і жирних кислот активним транспортуванням за участі жовчних кислот. У клітинах кишок відбувається ресинтез нейтрального жиру з утворенням дрібних його часточок — хіломікронів, які переходять у лімфу, а з нею в кров. Більша частина жиру відкладається в жирових депо.

Всмоктування води і солей відбувається частково в шлунку і більш інтенсивно — в кишках, як у тонких, так і в товстій. Вода й солі всмоктуються переважно у верхніх відділах товстої кишки. Саме тут всмоктується більша частина води (близько 8—10 л за добу), що надходить з питвом та харчовими продуктами, а також та, що виділяється з травними соками. В товстій кишці завдяки всмоктуванню в ній води формуються калові маси, які просуваються в каудальному напрямку і в міру накопичення в прямій кишці викликають рефлекс дефекації.

Утворення і склад кишкового соку. Секрети підшлункової залози і печінки. Роль жовчного міхура. Кишковий сік складається із соку самої кишки, соку підшлункової залози й печінки. В ньому до 22 ферментів, які беруть участь у гідролізі поживних речовин. Сік залоз дванадцятипалої кишки містить фермент ентерокіназу, який активує ферменти підшлункової залози (трипсини).

Підшлункова залоза. Розміщена позаду шлунка між селезінкою і дванадцятипалою кишкою, має довжину 12—15 см. Укрита тоненькою капсулою, має часточкову будову. Часточки складаються із залозистих клітин, в яких синтезуються різні травні ферменти, а також клітин, що синтезують гормони. Ферменти мають величезне значення в процесах травлення, тому ушкодження підшлункової залози може призвести до самоперетравлення її тканин упродовж кількох годин.

Сік підшлункової залози безбарвний, прозорий, має лужну реакцію. У нормі він стікає в дрібні протоки, що об’єднуються в головну протоку залози, яка відкривається в дванадцятипалу кишку поряд або разом із загальною протокою печінки. За добу в людини виділяється понад 800 мл соку. Більшість соку підшлункової залози продукується під час споживання їжі та під час травлення. У голодної людини невелика кількість його виділяється під час періодичної діяльності залози. У складі соку багатий набір ферментів: трипсин, хімотрипсин, ліпази, амілази, які відповідно забезпечують травлення білків, жирів та вуглеводів їжі.

Секрецію протеолітичних ферментів у вигляді неактивних попередників розглядають як захисне пристосування від самоперетравлення залози.

Підшлункова залоза пристосовується до характеру їжі. Найбільше соку виділяється на хліб, потім — на м’ясо й молоко. Залежно від харчового подразника може змінюватися й ферментний склад соку.

Як і в шлунку, початок секреції викликає умовно-рефлекторний вплив вигляду й запаху їжі, який посилюється безумовно-рефлекторним збудженням під час жування й ковтання їжі. Тривалу підшлункову секрецію, необхідну для забезпечення кишкового травлення, підтримують гуморальні впливи. Провідну роль у цих механізмах відіграють гастроінтестинальні гормони (секретин, гастрин тощо). Природним стимулятором виділення секретину є соляна кислота в складі шлункового вмісту, що потрапляє в кишки.

Печінка є поліфункціональним органом, що функціонально пов’язаний із системою крові й кровообігу, захисними, ендокринними й видільними процесами, бере безпосередню участь в обміні білків, жирів і вуглеводів, відіграє важливу роль у підтриманні гомеостазу. Як залоза зовнішньої секреції печінка виробляє жовч, забезпечує травні процеси і всмоктування поживних речовин.

Печінка — це складна трубчаста залоза, яка містить сітку жовчних капілярів і протоків. У людини загальна жовчна протока відкривається в дванадцятипалу кишку разом з підшлунковою.

Секреторними клітинами печінки є гепатоцити. Вони розміщені двома рядами, формуючи трабекули (мал. 4.54). У трабекулах немає первинних жовчних проток, їх функцію виконують щілини між плазматичними мембранами суміжних гепатоцитів. Отже, первинна вивідна протока не має власної стінки. Морфофункціональною одиницею печінки є печінковий ацинус — ділянки паренхіми печінки із секреторними клітинами, периферичні межі яких формують центральні вени, а по центру містяться судини й жовчні ходи. Печінкові протоки зливаються, укрупнюються і біля воріт печінки утворюють загальну жовчовивідну протоку, що відкривається в дванадцятипалу кишку. На цьому шляху від неї відходить протока до жовчного міхура, який має добре розвинену складчасту слизову з ворсинками, що активно всмоктує рідку частину жовчі. По ходу протоки є кілька сфінктерів. Вони регулюють надходження жовчі як до міхура, так і до дванадцятипалої кишки.

Мал. 4.54. Печінка:

а — частка печінки (загальний вигляд); б — частка печінки у збільшеному вигляді; в — структура печінкової балки: 1 — клітини печінки (гепатоцити) у вигляді трабекул; 2 — центральна вена; 3 — часточкова жовчна протока; 4 — міжчасточкова вена; 5 — жовчний канадець: 6 — міжчасточкова артерія; 7 — тріада (вена, артерія, жовчна протока); 8 — синусоїд

Склад і властивості жовчі. Печінка продукує жовч безперервно. Поза періодом травлення жовч надходить у жовчний міхур, де депонується і концентрується за рахунок активного всмоктування рідкої частини. В дванадцятипалу кишку жовч потрапляє періодично, більше під час надходження шлункового вмісту. Об’єм жовчі коливається залежно від маси тіла, режиму харчування. Упродовж доби в людини утворюється до 1500 мл жовчі світло-жовтого кольору лужної реакції (pH = 7,3—8,0). У жовчному міхурі колір жовчі темний (до бурого). До складу жовчі входять жовчні кислоти. Забарвлення її зумовлене пігментами білірубіном і білівердином. Білірубін утворюється з гемоглобіну при руйнуванні еритроцитів. У людини переважає саме цей пігмент золотисто-жовтого кольору. З пігментів жовчі утворюються пігменти сечі й калу, за добу з жовчю виділяється до 300 мг білірубіну. Крім того, до складу жовчі входять холестерин, муцин, неорганічні компоненти, продукти обміну. Жовч виводить з організму частину холестерину, який синтезується в печінці (у людини до 1 г на добу). Його концентрація в жовчі мало залежить від ііого вмісту в їжі й крові. Ферменти жовчі — амілаза, фосфатаза, протеази та інші, роль їх у перетравленні продуктів харчування незначна. З мінеральних компонентів містяться хлориди натрію і калію, фосфати, кальцій, залізо, магній, сліди міді.

Механізми утворення жовчі пов’язані з активною секрецією її компонентів гепатоцитами (жовчні кислоти, мають виражену поверхневу активність, чим сприяють процесам емульгування ліпідів у кишках), фільтрацією деяких речовин з крові (вода, глюкоза, йони Калію, Натрію, Хлору), реабсорбцією окремих складових у канальцях (вода й інші речовини).

Роль жовчі досить багатогранна. Вона емульгує жири, активує ліпазу, сприяє всмоктуванню продуктів гідролізу жирів, посилює дію ферментів підшлункового й кишкового соків, гідролізує поживні речовини їжі власними ферментами, підвищує тонус і посилює перистальтику кишок, виводить з організму продукти обміну, виконує регуляторну функцію, допомагає всмоктуванню жиророзчинних вітамінів (A, D, Е, К).

У тонких кишках до 95 % жовчних кислот активно реабсорбуються і системою ворітної вени повертаються до печінки і знову потрапляють у жовч. За добу цей цикл повторюється 6—10 разів.

Вигляд і запах їжі, як і акт їди, посилюють виділення жовчі, яке залежно від виду їжі настає через 3—12 хв. Від харчового раціону також залежить кількість і якість жовчі. Найбільше її виділяється при змішаному харчуванні. Сильними збудниками секреції жовчі є жовтки яєць, молоко, м’ясо. Найбільш тривалим є вплив жирів. Збуджують утворення жовчі її компоненти, які нагромаджуються в крові. Стимуляторами цього процесу є соляна й інші кислоти, під впливом яких у дванадцятипалій кишці утворюється секретин. Сприяють утворенню жовчі вазопресин, інсулін, препарати щитоподібної залози. Збудження блукаючого нерва посилює вироблення жовчі, а симпатичного — гальмує.

Будова товстих кишок, процеси травлення та всмоктування поживних речовин у них. Товста кишка складається з трьох відділів: сліпої кишки з червоподібним відростком, ободової і прямої і може мати різну довжину, в середньому 150 см.

Сліпа кишка в людини має вигляд мішка 6—8 см завдовжки і 4—7 см завширшки, розміщеного прямовисно уздовж правого клубового м’яза нижче рівня впадання тонкої кишки в товсту.

Кінець тонкої кишки впадає в бік товстої на межі сліпої й висхідної ободової кишок. При цьому стінка тонкої кишки випинається в просвіт товстої. В результаті утворюється клубовий сосочок (мал. 4.55), який складається з верхньої й нижньої губ, що обмежують клубовий отвір. Вміст кишок вільно проходить через клубовий сосочок у товсту кишку, але зворотний шлях за нормального стану неможливий.

Мал. 4.55. Сліпа кишка з червоподібним відростком:

1 — смужка довгастих м’язів; 2 — жирові підвіски; 3 — складка стінки товстої кишки; 4 — ілеоцекальний клапан; 5 — отвір до апендикса; 6 — клубова кишка; 7 — червоподібний відросток; 8 — канал відростка; 9 — гаустри сліпої кишки; 10 — циркулярний жом ілеоцекального отвору

У людини від сліпої кишки відходить порожнистий червоподібний відросток. Довжина відростка становить 5—8 см (діаметр близько 0,5 см), іноді 20 см і більше, або його немає зовсім. Порожнина червоподібного відростка відкривається в просвіт сліпої кишки невеликим отвором, прикритим маленькою заслінкою. У слизовій оболонці відростка велика кількість скупчень лімфоїдних вузликів, які чітко видно на фоні густої сітки лімфатичних капілярів.

Ободова кишка є безпосереднім продовженням сліпої кишки, у вигляді обідка вона облямовує петлі тонкої кишки. Слизова оболонка товстої кишки, на відміну від тонкої, не має ворсинок, гладенька й блискуча. Складки слизової оболонки тут невеликі і їх небагато. За формою кожна складка нагадує півмісяць, звідси й назва — півмісяцеві складки. Складки утворені всією товщею стінки кишки (у тонкій кишці колові складки формуються лише слизовою оболонкою) і під час розтягу кишки зникають. Слизова оболонка товстої кишки по всій її довжині має тільки кишкові залози, що виділяють слиз. Трапляються одиничні лімфоїдні вузлики, яких більше в дитячому віці.

М’язова оболонка товстої кишки складається з двох шарів: зовнішнього поздовжнього і внутрішнього колового.

Серозна оболонка ободової кишки, на відміну від тонкої, утворює особливі чепцеві привіски.

Пряма кишка є кінцевим відділом (близько 16—18 см завдовжки, від 5 до 20 см у діаметрі) товстої кишки. Вона розміщена в порожнині малого таза і закінчується в ділянці промежини анальним отвором. У прямій кишці розрізняють два відділи: верхній ширший і довгий (тазова частина) та нижній короткий і вузький (відхідниковий канал). Тазова частина має розширення — ампулу прямої кишки, в якій накопичуються калові маси.

Кільцевий шар м’язових волокон навколо відхідника утворює потовщення — внутрішній сфінктер відхідника. Зовні його є зовнішній сфінктер відхідника із посмугованої м’язової тканини, який скорочується довільно.

Слизова оболонка прямої кишки утворює поперечні складки (5—7) в тазовій частині та поздовжні — у верхній частині відхідникового каналу.

Сік у товстих кишках виділяється безперервно під впливом механічних і хімічних подразнень. Низька інтенсивність тут ферменто-продукуючих процесів пояснюється тим, що травний процес відбувається переважно в тонких кишках.

Товста кишка — місце перебування мікроорганізмів, склад яких специфічний для тварин і людини. Нормальна мікрофлора захищає від патогенних її видів, бере.участь у синтезі деяких вітамінів В, К, пантотенової та амідонікотинової кислот. Бактерії молочнокислого бродіння утворюють молочну кислоту, яка має антисептичні властивості. Мікрофлора інактивує ферменти, що надходять із тонких кишок у складі хімусу. Мікроорганізми пригнічують розмноження патогенних бактерій. Негативна роль мікроорганізмів кишок полягає в тому, що вони утворюють ендотоксини, викликають гниття з утворенням отруйних речовин (індол, скатол, фенол тощо), які, всмоктуючись, можуть викликати інтоксикацію, а іноді стають причиною захворювання.

Завершується процес травлення у товстій кишці зневодненням хімусу та формуванням калу, який накопичується у прямій кишці.

Виведення неперетравлених решток їжі з організму. Моторна функція товстих кишок зумовлює накопичення калових мас та періодичне видалення їх з організму — дефекацію, яка відбувається рефлекторно при подразненні механорецепторів прямої кишки. Центр цього рефлексу розміщений у спинному мозку, його функції регулюються довільно розміщеними вище відділами центральної нервової системи.

Позив на дефекацію спричинює підвищення тиску в прямій кишці. Затримання калових мас забезпечують внутрішній і зовнішній сфінктери. Поза дефекацією вони перебувають у стані тонічного скорочення. В довільному акті дефекації беруть участь центри довгастого мозку, гіпоталамуса та кори великих півкуль.

Роль мутуалістичних мікроорганізмів кишок у забезпеченні травлення та синтезі біологічно активних речовин. Кишкова флора — це сукупність мікроорганізмів, які постійно населяють кишки людини. Найбільше її в товстих кишках (понад 200 видів). За добу доросла людина виділяє разом з фекаліями близько 17 трильйонів мікроорганізмів.

З віком мікрофлора кишок людини істотно змінюється. Кишки новонароджених у перші години життя стерильні. Упродовж перших діб вони заселяються випадковою мікрофлорою із навколишнього середовища, переважно під час годування грудним молоком. Згодом в кишках новонароджених установлюється специфічна бактеріальна флора, яка складається із молочнокислих бактерій (біфідобактерій). Вона має антагоністичні властивості до багатьох мікробів, що здатні викликати розлади кишок у грудних дітей. Проте вже на 3—5-ту добу життя в кишках грудних дітей можна виявити кишкову паличку й ентерококи, кількість яких різко зростає з переходом на змішане харчування.

Із розвитком організму мікрофлора змінюється до установлення певної стабільності. До складу нормальної (сталої, стабільної) кишкової флори входять сапрофітні, а також потенційно хвороботворні мікроорганізми. У кишковій флорі переважають бактерії (кишкова паличка та близькі до неї види, ентерококи, лактобактерії, клостридії та ін.), гриби, деякі найпростіші. Мікрофлора має важливе фізіологічне значення: є антагоністом патогенних мікроорганізмів, утворює необхідні для життєдіяльності організму вітаміни B1, В2, В12, К. Кишкова паличка й ферменти (клостридіум) стимулюють його захисні сили. Мікроби-антагоністи — ацидофільна, болгарська бактерія, актиноміцети та ін. — перешкоджають розвитку патогенних бактерій, які можуть разом з інфікованою їжею, повітрям і водою проникати в кишки.

Захворювання органів травлення та гігієнічні вимоги щодо нормального харчування і запобігання кишково-шлунковим захворюванням. Основні причини порушення травлення: 1) неякісна, суха їжа, споживання дуже гарячих або холодних страв тощо; 2) збудники інфекцій, наприклад черевного тифу, дизентерії, харчових токсикоінфекцій; 3) потрапляння в травний апарат отрут (солей важких металів, отрут рослинного походження тощо); 4) пухлини; 5) післяопераційний стан; 6) зловживання алкоголем та палінням; 7) психічні травми, негативні емоції; 8) природжені аномалії травного каналу.

Хворі зуби є осередками інфекції, тому можуть спричинитись до алергічних уражень серця, нирок, суглобів, а також стати джерелом патологічних рефлексів. Наприклад, в експерименті при введенні в пульпову камеру зуба подразнювальних речовин (зокрема, формаліну) у тварин розвивались дистрофічні процеси в різних органах, виникали паралічі кінцівок.

Причиною зниження здатності жувати здебільшого є захворювання зубів — карієс, пародонтоз, які призводять до руйнування і випадання зубів. Пережовування їжі порушується і за механічних травм нижньої частини обличчя, запалення жувальних м’язів, порушення їхньої іннервації (бульварні паралічі). Запальні процеси в порожнині рота (стоматит — запалення слизової рота, гінгівіт — запалення ясен) утруднюють акт жування, роблять його болючим.

За поганого розжовування їжі зменшується рефлекторне виділення шлункового й панкреатичного соків. Погано подрібнена їжа травмує слизову оболонку стравоходу, шлунка. Великі харчові грудки повільніше піддаються травленню і довше затримуються в шлунку, викликаючи зміни слизової оболонки.

Розлади слиновиділення можуть виявлятися як у його підвищенні (гіперсалівація), так і у зниженні (гіпосалівація). Гіперсалівацію за деяких отруєнь можна розглядати як захисну реакцію, оскільки при цьому зі слиною виділяються токсичні продукти обміну, отрути тощо. Проте тривала втрата слини призводить до порушення функцій шлунка і кишок, обміну речовин та виснаження організму.

Гіпосалівація може бути наслідком руйнування тканини слинних залоз за патологічних процесів у них (паротити, пухлини). Нестача слини викликає сухість у роті, що утруднює жування й ковтання їжі. Погано змочена слиною їжа травмує слизову оболонку ротової порожнини. При цьому знижується секреторна функція шлунка.

За нестачі слини інтенсивно розмножується мікрофлора ротової порожнини, що призводить до багатьох патологічних явищ у ній.

Розлади ковтання небезпечні, оскільки можуть супроводжуватися потраплянням води та часточок їжі в дихальні шляхи й зумовлювати розвиток аспіраційної пневмонії і навіть гангрени легень. Стійке порушення ковтання вкрай утруднює приймання їжі, призводить до голодування та виснаження організму.

Кількісні зміни секреторної функції шлунка часто поєднуються з якісними її змінами: підвищенням кислотності або зниженням її аж до повної відсутності вільної соляної кислоти в шлунковому соку.

У слизових оболонках травного каналу через дію зовнішніх чинників або порушення регуляції функцій можуть виникати запальні процеси: запалення слизової шлунка — гастрит, дванадцятипалої кишки — дуоденіт, тонких кишок — ентерит, товстих кишок — коліт, підшлункової залози — панкреатит, жовчного міхура — холецистит тощо.

Виразкова хвороба шлунка — хронічне запальне захворювання з рецидивним перебігом, за якого під впливом різних чинників виникає виразка в шлунку або в дванадцятипалій кишці. Трапляється здебільшого в людей віком від 25 до 50 років, частіше в чоловіків. Розвиток хвороби зумовлюють багато різних чинників, серед яких основними є порушення функції нервової системи (тяжкі психічні переживання, перевтома й ін.) та режиму харчування, а також паління, зловживання алкоголем, спадкова схильність.

Перитоніт — запалення очеревини. Виникає здебільшого як ускладнення при запальних захворюваннях органів черевної порожнини (гострий апендицит, холецистит тощо) та ушкодженнях (наприклад, поранення кишок) внутрішніх органів і потрапляння гноєтворних мікробів в очеревину, при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки (у разі її проривання) тощо. Збудниками перитоніту є кишкова паличка, стрептокок, стафілокок, пневмокок, анаеробні мікроби та ін.

Гепатит вірусний (хвороба Боткіна) — це гостра інфекційна хвороба, за якої уражується переважно печінка, виникає її тяжке запалення. Людина заражається через забруднені харчові продукти, воду, домашні речі, брудні руки. Джерелом інфекції є тільки людина — хвора або вірусоносій.

Ця хвороба дуже небезпечна, бо призводить до загибелі клітин печінки і порушення всіх її функцій. Інфекційне походження цієї хвороби вперше довів видатний російський терапевт і вчений С. П. Боткін.

Цироз печінки — хронічна хвороба печінки в людини і тварин. Характеризується дистрофією печінкових клітин. Здебільшого цироз печінки виникає внаслідок гострих чи хронічних її запалень (при хворобі Боткіна, малярії та інших інфекційних хворобах), хронічного алкоголізму, отруєнь, неповноцінного харчування. Ознаки цирозу печінки: загальна кволість, нудота, втрата апетиту, проноси або запори, носові кровотечі, збільшені й ущільнені печінка й селезінка.

Ботулізм — гостра інфекційно-токсична хвороба, спричинена токсином бактерії палички ботулізму. Люди отруюються, споживаючи інфіковані м’ясні продукти, овочеві та рибні консерви, ковбаси, солону й копчену рибу, що містять токсини Clostridium botulinum. Дуже небезпечні консерви домашнього приготування через недостатню їх стерилізацію. Споживання навіть 5 г інфікованого продукту може призвести до смерті людини. Характеризується переважним ураженням нервової системи. Починається ботулізм раптово — загальною кволістю, блюванням, нерідко — здуттям. Згодом виникають запаморочення, порушення зору, утруднення ковтання; можливі розлади дихання, іноді — судоми. Смерть може настати від паралічу серця або дихального центру.

Сальмонельоз — гостра інфекційна хвороба, що спричинюється бактеріями роду Сальмонела. Джерелом інфекції є хворі та здорові бактеріоносії — тварини й людина. Сальмонели — постійні мешканці кишок багатьох тварин. Людина заражується під час вживання забрудненої їжі (здебільшого м’яса і м’ясних продуктів, молока і молочних продуктів, яєць) або води. Якщо заражені цими бактеріями продукти потрапляють в організм людини, розвивається тяжке отруєння усього травного каналу, виникають висипи на шкірі й виразкові ураження лімфатичного апарату кишок.

Холера — гостра інфекційна хвороба людини. Характеризується ураженням тонких кишок, загальним тяжким станом і зневодненням організму. Особливо небезпечна (карантинна) хвороба. Збудником холери є холерний вібріон, який залишається життєздатним тривалий час. Так, у молоці й інших продуктах він зберігає життєздатність 7—14 діб, у відкритих водоймах — упродовж кількох місяців.

Зараження холерою відбувається при вживанні води, рідше харчових продуктів, забруднених вібріоном.

Основні етапи розщеплення білків, вуглеводів і жирів та синтезу потрібних для організму речовин. Перетворення білків в організмі проходить два етапи. На першому етапі відбувається гідроліз білків до амінокислот, на другому — аміногрупа відщеплюється від амінокислоти з утворенням отруйного аміаку, що знешкоджується в печінці, перетворюючись на сечовину, яка у складі сечі виводиться з організму. Радикали амінокислот, що втратили аміногрупи, можуть бути використані як джерело енергії або перетворюватись на жири й вуглеводи.

Особливість білкового обміну полягає в тому, що в організмі відсутнє депо білкових сполук, а весь білок входить до складу клітин, тканин або рідин організму. Тому, якщо його надходження буде нерегулярним або зовсім припиниться на деякий час, то всі потреби пластичного обміну будуть задовольнятися за рахунок ендогенних білків, що може призвести до білкового голодування й виснаження організму. Якщо в організм з їжею надходитиме більше білків, ніж потрібно для забезпечення процесів ресинтезу втрачених білкових структур, то надлишок амінокислот перетворюватиметься на глікоген або жир.

За добу в людини руйнується близько 23 г білків. За нормами харчування на 1 кг маси потрібно 1,5 г білків на добу.

Повноцінні та неповноцінні білки. Білки в організмі синтезуються не тільки з харчових амінокислот, а й з тих, що утворилися в самому організмі. Із 20 амінокислот, з яких побудовано всі білки, організм вищих тварин може синтезувати лише 10. Решта їх має надходити разом із їжею. Це незамінні амінокислоти. Зрозуміло, що до харчового раціону людини мають входити білки з незамінними амінокислотами — повноцінні білки (білки м’яса, риби, ікри, молока, яєць). Більшість білків тваринного походження є повноцінними. Неповноцінними є білки, в яких немає або дуже мало якоїсь однієї чи кількох незамінних амінокислот, тому біологічна цінність їх значно нижча, ніж повноцінних білків. До неповноцінних належать переважно рослинні білки: білки пшениці та ячменю майже не містять лізину, в білку кукурудзи зеїні дуже мало триптофану. Тваринний білок желатин теж належить до неповноцінних білків — у ньому немає триптофану й тирозину.

Поліцукри і дицукри їжі розщеплюються амілазами травних соків до моноцукрів, які всмоктуються з кишок у кров, з якою вони надходять у печінку. Тут частина глюкози полімеризується і відкладається про запас у вигляді глікогену. Невелика кількість глікогену відкладається і в скелетних м’язах. Від печінки відтікає вже глікемічна кров. При вживанні в їжу великої кількості вуглеводів (цукру, солодощів) печінка може не встигати переробляти глюкозу, і тоді рівень глюкози в крові буде вищим за норму, внаслідок чого може виникнути аліментарна (харчова) гіперглікемія.

Глюкози потребують усі органи й клітини як джерела енергії для їх життєдіяльності, проте найбільше — мозок, для якого вона є майже єдиним джерелом енергії. Тому при гіпоглікемії передусім потерпає мозок. При вмісті глюкози менш як 3—2,5 ммоль/л людина впадає в кому — втрачає свідомість, виникають корчі. Знижується вміст глюкози в крові під час голодування, фізичної роботи, нервового напруження. Щоправда, дуже швидко така гіпоглікемія компенсується викиданням із печінки глюкози, депонованої у вигляді глікогену.

На відміну від вуглеводів ліпіди виконують подвійну функцію: вони майже однаковою мірою є пластичним і енергетичним матеріалом. Так, ліпіди (переважно фосфоліпіди) входять як обов’язковий компонент до складу мембран усіх клітин тіла, особливо багато їх у нервовій тканині; із стеринів утворюються статеві гормони та кортикостероїди, холестерин дає початок жовчним кислотам. Кількість цитоплазматичного жиру в організмі стала, не змінюється за тривалого голодування й становить 3—4 % маси клітин. Як джерело енергії жири, будучи менш окисненими, ніж вуглеводи та білки, в процесі окиснення виділяють вдвічі більше енергії, ніж зазначені речовини (39 кДж/г). Найбільше жиру відкладається в підшкірній клітковині, в сальнику, навколо нирок, частково — в печінці, скелетних м’язах. Жирова тканина, якою покриті внутрішні органи, захищає їх від механічних пошкоджень. Підшкірна основа погано проводить теплоту й захищає організм від надмірних її втрат. Жир входить до складу секрету залоз шкіри й захищає її від висихання та набухання при контакті з водою. З жирами в організм надходять жиророзчинні вітаміни (A, D, Е, К). Всього жиру в організмі людини 10—20 % від маси тіла.

Бурий жир. У дрібних ссавців і тих, що впадають у зимову сплячку, між лопатками й на шиї відкладається бурий жир. Є він і в новонародженої дитини, а в дорослої людини його в 100 разів менше, ніж нейтрального (білого) жиру. Колір бурого жиру зумовлений умістом у клітковині великої кількості мітохондрій з набором окиснювальних ферментів, завдяки яким у разі потреби відбувається інтенсивне окиснення жирних кислот цього жиру. Бурий жир організм використовує переважно, а можливо виключно, в умовах охолодження організму для підтримання температури тіла.

Вітаміни, їхні властивості та роль в обміні речовин. Вітаміни — це складні органічні сполуки з різним хімічним складом, які не мають істотного пластичного чи енергетичного значення в діяльності організму, проте справляють виражений вплив на фізіологічний стан організму, беручи участь практично в усіх біологічних фізіологічних процесах, які загалом становлять обмін речовин. Більшість вітамінів групи В є попередниками коферментів і простетичних груп ферментів, які не мають каталітичної активності й набувають її лише при взаємодії із специфічними білками — апоферментами. Зв’язані з різними вітамінами ферменти беруть участь в енергетичному обміні (тіамін, рибофлавін), біосинтезі та перетворенні амінокислот (В6 і В12), жирних кислот (пантотенова кислота), в роботі фоторецепторів (А), згортанні крові (К), всмоктуванні кальцію (D) тощо. Вітаміни відкрив російський лікар М. І. Лунін у 1880 р. Пізніше, в 1912 р., назву їм «вітаміни» дав польський учений К. Функ.

Організм людини не здатний синтезувати більшість вітамінів, тому має отримувати їх з їжею. Основним їх джерелом є рослини. Деякі вітаміни синтезуються мікрофлорою кишок.

Розрізняють вітаміни жиророзчинні (A, D, Е і К) й водорозчинні (група В, С, Н, РР). Нині вітаміни прийнято позначати і літерою, і хімічною назвою: А (ретинол), В, (тіамін), В2 (рибофлавін), В12 (ціанокобаламін), D (кальциферол), Е (токоферол), К (антигеморагічний), С (аскорбінова кислота), Н (біотин), РР (нікотинова кислота).

Добова потреба людини у вітамінах значною мірою залежить від її віку, роду занять, маси тіла, статі, загального стану здоров’я тощо.

Аскорбінова кислота (віт. С) не синтезується в організмі людини. Якщо організм тривалий час не отримує цього вітаміну, розвивається авітаміноз — цинга. Її ознаки — виснажене обличчя, набряклі, кровоточиві ясна; на тілі безліч червоних плям, синців від крововиливів. Те саме й на внутрішніх органах — серці, печінці, легенях, м’язах. Якщо до цього додати ламкість кісток, втрату апетиту, знижену опірність до інших захворювань, нервово-психічні розлади, то можна уявити більш-менш повну картину захворювання на цингу. Потреба людини в аскорбіновій кислоті велика — 63—105 мг на добу. Багато його міститься в перці, хроні, горобині, смородині, суницях, плодах цитрусових, капусті (особливо квашеній), плодах шипшини тощо. В картоплі цього вітаміну небагато, проте вона також є джерелом аскорбінової кислоти, оскільки її споживають у великих кількостях.

Вітаміни групи В. Нестача тіаміну (віт. ЕЦ) призводить до захворювання бері-бері, яке супроводжується розладами нервової системи, діяльності серця, травного апарату. Міститься в неочищеному рисі, борошні грубого помелу, горосі та ін. Значна кількість його в дріжджах (пивних) та печінці, нирках, м’язі серця, мозку тварин. Людина має споживати 2—3 мг цього вітаміну на день.

Дефіцит ціанокобаламіну (віт. В12) призводить до тяжкої форми анемії (недокрів’я). Він міститься переважно в печінці й стінці кишок тварин, синтезується також бактеріями кишок людини.

У разі порушення секреторної функції шлунка вітаміни не засвоюються. Тому крім наявності вітамінів у їжі не менш важливо підтримувати нормальну секрецію шлунка.

Брак у їжі ретинолу (віт. А) супроводжується змінами в шкірі й слизових оболонках: сухість, запалення й розм’якшення слизової та рогівки ока, ураження епітелію сечостатевих органів, травного каналу. Крім того, погіршується зір (куряча, або нічна, сліпота). При цьому вдень людина бачить добре, а в сутінках, коли людина з нормальним зором ще бачить добре, хвора вже нічого не бачить. Буває це тому, що в сітківці ока хворої людини значно зменшується кількість родопсину, який сприяє зорові при слабкому світлі. До складу цієї речовини входить ретинол.

Джерелом ретинолу є риб’ячий жир, вершкове масло, печінка. Морква, шпинат, червоний солодкий перець, зелена цибуля тощо містять провітамін каротин, з якого в організмі людини синтезується ретинол. Добова потреба в ретинолі становить 1—2 мг.

До кальциферолів (віт. D) належать ергокальциферол (віт. D2) та холекальциферол (віт. D3). Ці вітаміни називають антирахітичними, оскільки в разі їх дефіциту розвивається рахіт. Це захворювання виникає в ранньому дитинстві й супроводжується порушенням утворення кісткової тканини внаслідок зменшення в ній солей кальцію та фосфору. Кістки залишаються м’якими й викривлюються, запізнюється й порушується утворення зубів.

Кальцифероли містяться в жовтках яєць, вершковому маслі, найбільше їх у риб’ячому жирі. В інших продуктах їх значно менше. Дорослій людині достатньо цього вітаміну при звичайному харчуванні. Для профілактики авітамінозу D потрібно вживати солі Кальцію та Фосфору, корисною є дія ультрафіолету сонця або кварцових джерел світла. Дорослі люди (крім вагітних) у звичайних умовах існування не потребують призначення препаратів цього вітаміну, оскільки потреба в ньому мала. Крім того, він може утворюватись у шкірі людини під впливом ультрафіолетового випромінювання із холестерину, який утворюється в організмі або надходить з їжею. Звідси стає зрозумілою роль сонячного світла (помірної кількості) для здоров’я дітей.

Профілактиці захворювань, пов’язаних із дефіцитом вітамінів, сприяють правильна організація харчування та способу життя взагалі. Слід пам’ятати, що надлишок вітамінів та їх препаратів також негативно позначається на здоров’ї.

Поняття про авітамінози, гіпо- та гіпервітамінози. Вміст і способи зберігання вітамінів в основних харчових продуктах. Правильне зберігання вітамінів у харчових продуктах є одним із способів запобігання авітамінозам. Установлено, що вітамін А під час варіння страви швидко руйнується. У вареній моркві його вдвічі менше, ніж у сирій. Руйнується він і в процесі сушіння харчових продуктів. Висока температура помітно знижує вміст у їжі вітамінів групи В. Наприклад, м’ясо після варіння втрачає від 15 до 60 %, а продукти рослинного походження — близько 20 % вітамінів цієї групи.

Вітамін С легко руйнується при нагріванні й просто на повітрі. Тому овочі треба чистити й різати безпосередньо перед варінням. Опускати їх треба в киплячу воду і варити недовго в закритому посуді. Від стикання з металом вітамін С також руйнується, через це овочі слід варити в емальованому посуді і вживати овочеві страви відразу після їх приготування.

Кожна людина має щодня споживати з їжею всі потрібні вітаміни. Узимку джерелом вітамінів є яблука, сира морква, капуста, вершкове масло, яйця. Крім того, в їжу за приписом лікаря можна додавати вітамінні препарати.

Норми харчування залежно від вмісту необхідних для організму речовин та витрат енергії. Одним із важливих питань гігієни травлення є раціональне харчування, яке нині залежить не тільки від умов життя, а й від надмірного надходження поживних речовин в організм при значній гіподинамії більшості населення, що призводить до повноти та ожиріння. Раціональне харчування запобігає підвищеному відкладанню жиру за недостатнього фізичного навантаження, розвитку атеросклерозу, недостатності кровопостачання серця, інфаркту міокарда, гіпертонічній хворобі, захворюванням травної та видільної систем.

За раціонального харчування якість і кількість їжі відповідають потребам організму.

Відповідно до концепції раціонального харчування розроблено й розробляються норми харчування. Це загальна кількість їжі та її компонентів, яка забезпечує нормальний стан здоров’я людей різного віку, статі, способу життя й праці, відповідає біологічній природі людини. Норми харчування однієї й тієї самої людини впродовж її життя не є сталими, а залежать від віку, характеру праці, стану здоров’я тощо. При цьому слід пам’ятати, що надмірне споживання їжі, так само, як і недостатнє, негативно впливає на стан здоров’я. І. П. Павлов називав надмірне захоплення їжею тваринністю, а неуважність до їди — безглуздям. Харчування визначає не тільки фізичний розвиток. Від правильного режиму харчування великою мірою залежить розвиток психіки, інтелекту.

Нині все населення зп інтенсивністю виконуваної роботи й відповідно до цього за рекомендованими потребами в енергії поділяють на п’ять груп (табл. 4.2).

Таблиця 4.2. Енергетичні витрати людини за різних рівнів інтенсивності фізичної роботи

Група

Вид роботи

Витрати енергії за добу, кДж

Основний обмін

7100

І

Робота, що не потребує фізичних зусиль

9600

II

Легка фізична робота

11700

III

Помірна фізична робота

13800

IV

Важка фізична робота

16700

V

Дуже важка фізична робота

20100

За затратами енергії визначають необхідну кількість їжі з урахуванням енергетичної цінності продуктів. У добовому раціоні дорослих людей співвідношення білків, жирів і вуглеводів становить 1 : 1 : 4. У середньому за добу доросла людина споживає 80—100 г білків, стільки ж жирів (із яких 25—30 г мають бути рослинними); 350—400 г вуглеводів (з них простих вуглеводів 50—100 г). Нині спостерігається підвищене споживання населенням рафінованого цукру й жирів, що призводить до надмірної повноти та різних захворювань — цукрового діабету, атеросклерозу тощо.

Наведені норми споживання поживних речовин є середніми, для кожної людини їх може визначити фахівець з гігієни харчування.

Слід пам’ятати, що поширені в побуті рекомендації неспеціалістів стосовно способів і норм харчування (голодування, «чудодійні» дієти) не мають нічого спільного з науковою організацією харчування й нерідко завдають шкоди здоров’ю.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити