Біологія - Навчальный посібник - В. О. Мотузний 2009

Частина ІV. Біологія людини
16. Вища нервова діяльність

Біологічні основи поведінки людини. Поведінка — сукупність виявів зовнішньої, переважно рухової, активності організму, спрямованої на встановлення життєво необхідних його зв’язків з навколишнім середовищем, або система взаємопов’язаних реакцій і дій живого організму у взаємодії з довкіллям. Розрізняють і відповідно вивчають поведінку на біологічному, психологічному та соціологічному рівнях. Поведінка людини — це система дій особистості, в якій виявляються насамперед взаємовідносини з соціальним середовищем. Поведінка тварин є предметом біології, тоді як поведінка людини становить важливу сферу психологічних, педагогічних і соціальних досліджень. У людини розрізняють зовнішню поведінку (рухи, вчинки, висловлювання) і внутрішню (почуття, мислення). Поведінка людини складається з природжених (безумовні рефлекси, інстинкти) та індивідуально набутих (умовні рефлекси, навчання) форм пристосування.

Вища нервова діяльність як основа поведінки людини. Вища нервова діяльність — це сукупність взаємопов'язаних нервових процесів вищих відділів ЦНС (кори великого мозку, підкірки), які забезпечують різноманітні (найдосконаліші) форми взаємозв’язку тварин і людини з навколишнім середовищем; це сукупність взаємопов’язаних нервових процесів, що відбуваються у вищих відділах ЦНС і забезпечують перебіг поведінкових реакцій тварин і людини. Вона становить нерозривну єдність природжених і набутих форм пристосування. В основі вищої нервової діяльності лежать умовні рефлекси, що виникають на основі безумовних рефлексів. Вища нервова діяльність забезпечується двома основними нервовими процесами — збудженням і гальмуванням. Пристосування ґрунтуються на здатності кори головного мозку швидко утворювати нові рефлекси й гальмувати старі у відповідь на зміни в середовищі. Формування й характер вищої нервової діяльності різних тварин і людини залежать від типу їхньої нервової системи.

У тварин вища нервова діяльність виявляється на основі першої сигнальної системи, у людини — на основі не лише першої, а й другої сигнальної системи, оскільки сформувалася у процесі праці й соціальних відносин. Це забезпечує можливість абстракцій та узагальнень. Останні становлять основу нашого мислення й свідомості.

У процесі суспільного існування, використання знарядь праці, мови в людини сформувалася соціальна поведінка, в якій біологічна поведінка втратила провідне значення. Стали можливими інтеграція, корекція досвіду суспільства, поколінь, пізнавальної діяльності. Неоціненним у цьому став розвиток пізнання через механізми мислення і пам’яті. Мовлення сприяло вдосконаленню такої складної форми психіки, як емоції. Завдяки їм психіка людини відрізняється багатством та різноманітністю. Вищою формою психічної діяльності людини є свідомість.

Вчення І. М. Сєченова та І. П. Павлова про вищу нервову діяльність. Вперше уявлення про рефлекторний характер роботи вищих відділів ЦНС обґрунтував І. М. Сєченов у своїй праці «Рефлекси головного мозку» (1863). Творчо розвиваючи ці ідеї, І. П. Павлов створив учення про вищу нервову діяльність. Він звернув увагу на те, що робота мозку не тільки пов’язана з прямим впливом подразників, які мають певне біологічне значення для організму, а й залежить від умов, які супроводжують ці стимули. Наприклад, у собаки починається слиновиділення не тільки тоді, коли їжа потрапляє йому до рота, а й тоді, коли він чує брязкіт посуду або бачить людину, яка завжди приносить йому їжу. Таку реакцію І. П. Павлов спочатку назвав «психічним слиновиділенням», а згодом — умовним рефлексом, оскільки таке слиновиділення залежало від певних зовнішніх умов.

В основу вчення про вищу нервову діяльність І. П. Павлов поклав поняття про безумовні й умовні рефлекси. Цей напрям у вивченні фізіології поведінки нині успішно розвивається і лежить в основі нейрофізіологічного підходу до вивчення центральних механізмів навчання.

Інстинкти — сукупність природжених складних актів поведінки, властивих тваринам певного виду, що виникають як реакція на дію зовнішніх і внутрішніх подразників. (Життєво важлива доцільна адаптивна форма поведінки зумовлена природженими механізмами, які реалізуються в процесі онтогенетичного розвитку.) Важливими ознаками інстинктів є їхні постійність і стереотипність у певного виду тварин. За природою інстинкти — це складні безумовні рефлекси. За біологічним значенням розрізняють такі основні групи інстинктів: харчові (добування їжі, запасання корму тощо); оборонні, або захисні, спрямовані на збереження виду — пасивні («завмирання» при дотику, втеча та ін.) й активні (захист за допомогою зубів, рогів тощо); статеві, пов’язані з функціонуванням статевих залоз (статевий потяг, парування, міграції риб на нерест тощо); батьківські, що виявляються в піклуванні про нащадків (облаштування гнізд, годівля молодняку, навчання захисту, полювання тощо); групові — становлять основу взаємин членів стада, зграї, рою або сім’ї. Поведінку комах визначають майже як інстинкти. У риб і птахів значну кількість, а у ссавців більшість актів поведінки становлять не інстинкти, а умовні рефлекси. Частково роль інстинктів зберігається і при формуванні поведінки людини, проте в їх прояві зазвичай домінує розумова діяльність. Людина свідомо може пригнічувати або різко згладжувати прояви інстинктів. Вираженість інстинктів залежить від багатьох чинників зовнішнього і внутрішнього середовища (від конкретної ситуації, метаболізму, гормональних впливів, процесів мислення).

Формування вміння і навичок. Уміння — використання людиною наявних знань і навичок для вибору та здійснення прийомів відповідно до поставленої мети.

Звичка — особлива форма поведінки, прояв якої в певній ситуації набирає для індивіда характеру потреби, або схильність людини до відносно усталених способів дій. Фізіологічною основою звички є закріплений в умовно-рефлекторних актах стереотип поведінки. В основі звички лежить навичка.

Навички — дії, складові яких у процесі формування стають автоматичними. За наявності навички людина діє швидше й продуктивніше. Відповідно до видів дії розрізняють навички: рухові, сенсорні (дії за сприйманням), інтелектуальні. Навички потрібні в усіх видах діяльності: навчальній, трудовій, ігровій тощо. Вони формуються у процесі засвоєння дій, через вправляння. Навички людини є системними. Це необхідний компонент уміння.

Гальмування рефлексів і його значення для нормальної поведінки людини. Гальмівні процеси, що виникають у процесі реалізації різних поведінкових реакцій, неоднакові за походженням і характером виявлення. У фізіології, вищої нервової діяльності розрізняють дві основні форми гальмування — зовнішнє (безумовне) і внутрішнє (умовне).

Зовнішнє гальмування — це природжена властивість нервової системи, яка виявляється в послабленні або припиненні поточної діяльності. Зовнішнє гальмування умовних рефлексів відбувається внаслідок дії сторонніх подразників. Для прикладу, слиновидільний умовний рефлекс у собаки на вмикання лампи одразу припиняється, як тільки йому показали кішку. Проте більшість сторонніх подразників викликає лише орієнтувальну реакцію, яка у разі повторення сигналу поступово слабшає, що, природно, призводить до поступового зникнення гальмівного стану й відновлення вихідного рівня реакції. Такі подразники І. П. Павлов назвав згаса.іьними (тимчасовими) гальмами, до яких належать більшість зовнішніх подразників.

Однак є такі стимули, ефект від яких не слабшає при багаторазовому їх застосуванні, тому гальмування, яке вони викликатимуть, також буде постійним. Це больові й інтерорецептивні подразники, які І. П. Павлов назвав постійними гальмами.

Другий вид зовнішнього гальмування — позамежове — виникає при застосуванні дуже сильних або при одночасній дії кількох слабких подразників, сумарний ефект яких перевищує межу витривалості нервових клітин. Вважається, що замежове гальмування запобігає руйнуванню нервових клітин при дуже сильному їх збудженні, тобто виконує захисну роль.

Внутрішнє гальмування на відміну від зовнішнього є набутою властивістю нервової системи і виробляється поступово через відсутність безумовно-рефлекторного підкріплення умовного сигналу. Розрізняють чотири види такого гальмування: згасальне, диференціювальне, запізнювальне та умовне, з яких найважливіше значення для формування адекватної поведінки мають згасальне та диференціювальне.

Згасальне гальмування виникає після припинення підкріплення умовного подразника, внаслідок чого умовно-рефлекторна реакція поступово зменшується, згасає. Чим міцніший умовний рефлекс, тим важче його згасити. Згашений умовний рефлекс може через певний час самовідновитися внаслідок явища розгальмовування. Самовідновлення попередньо згашеного умовного рефлексу розглядається як класична ознака справжнього тимчасового зв’язку.

Диференціювальне гальмування забезпечує спеціалізацію умовного рефлексу, тобто диференціювання (розрізнення) подразників, один з яких підкріплюється, а другий — ні. Наприклад, якщо звук 1000 Гц поєднувати з електрошкірним подразненням, а звук 400 Гц — ні, то на цей останній подразник розвивається диференціювальне гальмування. Воно виконує важливу роль при «шліфуванні» різних рухових навичок, забезпечуючи їхню чітку спеціалізацію. Його часто використовують в експериментальній роботі при спробах виявити особливості сприйняття навколишнього світу тваринами, здатність їхніх органів чуття розрізняти подразники.

Умовне гальмування виробляється, коли позитивний подразник у поєднанні з якимось додатковим агентом не підкріплюється, а застосований окремо умовний сигнал завжди підкріплюється. Наприклад, у собаки вироблено захисний умовний рефлекс (відсмикування лапи від підлоги) на вмикання лампи. Якщо вмикання лампи поєднати з дією дзвоника і не підкріплювати цю комбінацію дією електричного струму на лапу, то ця комбінація подразників не викликає умовно-рефлекторної захисної реакції у тварини — вона стає умовним гальмом.

Запізнювальне гальмування утворюється при виробленні запіз-нювальних умовних рефлексів. Такі рефлекси утворюються не раптово, а за поступового відтягування початку підкріплення, і в цей початковий період ізольованої дії умовного подразника виникає запізнювальне гальмування. Його біологічне значення полягає в тому, що умовно-рефлекторна реакція починається в потрібний момент від початку дії умовного сигналу.

Відчуття — процес, який полягає у відображенні мозком властивостей предметів і явищ об’єктивного світу, а також станів організму за безпосереднього впливу подразників на відповідні органи чуття. Матеріальним органом відчуття є сенсорні системи (або аналізатори). Органи чуття людини отримують, відбирають, накопичують інформацію і передають її в мозок. У результаті виникає адекватне відчуття навколишнього світу і стану самого організму.

Поряд із сприйманням відчуття становить чуттєвий рівень пізнання. Оскільки вони виникають унаслідок впливу певного подразника на відповідний рецептор, їх класифікують за властивостями подразників і рецепторів: 1) відчуття зовнішніх подразників (екстерорецептивні) — зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові; 2) внутрішніх подразників (інтерорецептивні) — органічні (відчуття спраги, голоду тощо); 3) кінестетичні й статичні — відчуття рухів та положення тіла.

Сприйняття подразників — початковий етап психічних процесів. Сприйняття (перцепція) — це відображення предметів і явищ об’єктивного світу, що діють у даний момент на органи чуття людини, як єдиного цілого, а не окремих їхніх якостей. Сприйняття пов’язане із взаємодією деяких аналізаторів, найважливіші серед них — зоровий і слуховий. Важливу роль у сприйнятті відіграють набутий досвід, ідейна спрямованість людини, коло її інтересів тощо, які надають сприйняттю характеру узагальнення.

Сприйняття є активним процесом, це чуттєва основа абстрактного мислення, формування понять. Сприйняття характеризується індивідуальними особливостями, що виявляються в точності, швидкості й повноті відображення об’єкта, співвідношенні в цьому процесі аналізу й синтезу, образних, раціональних та емоційних його компонентів.

Увага та її роль у сприйнятті інформації. Увага — форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості й зосередженості на певних об’єктах за одночасного абстрагування від інших. Увага є такою психічною функцією, яка характеризує вибіркове ставлення до навколишнього світу, коли з великої кількості подразників свідомість виокремлює один або кілька. Фізіологічний механізм уваги полягає в концентрації збудження в певній ділянці кори головного мозку. Розрізняють мимовільну й довільну увагу. В основі мимовільної уваги лежить орієнтувальний рефлекс організму, зумовлений змінами в навколишньому середовищі, специфічними рисами об’єкта відображення, а також внутрішніми станами суб’єкта. Довільна увага зумовлена метою діяльності, тими завданнями, які ставить перед собою людина; вона є наслідком свідомих зусиль людини, вияву її інтелекту й волі.

Перша і друга сигнальні системи. Перша сигнальна система — це система рефлекторних реакцій на конкретні подразники, чуттєве відображення дійсності. Властива майже всім тваринам і людині. Її утворюють як безумовні, так і умовні подразники, які є сигналами безумовних подразників. Перша сигнальна система зумовлює сприймання за допомогою органів чуття чуттєво-конкретних образів, що виникають за безпосереднього контакту з середовищем. Це основа для утворення умовних рефлексів.

Друга сигнальна система. На відміну від тварин людина має ще й другу сигнальну систему, яка дає їй змогу сприймати навколишній світ поза конкретними впливами його на органи чуття. Завдяки розвитку другої сигнальної системи людина сприймає навколишній світ опосередковано — за допомогою понять, що позначаються системою знаків або слів. Безсумнівно, що до цієї системи належать мова і всі створені за допомогою слів позначення: лічба, ноти, математичні символи, мова жестів, звукова й письмова мова. Проте не зовсім ясно, чи всі умовні знаки можна розглядати як другосигнальні. Цілком імовірно, що критерієм для класифікації знаків має бути оцінювання їхньої узагальнювальної здатності. Тому можна вважати, що друга сигнальна система — це система абстрактно-символічних подразників.

Дитина на першому році життя використовує виключно першу сигнальну систему. Слово для неї — лише умовний подразник, який поступово до трирічного віку перетворюється на поняття, інтегрувальний сигнал або «сигнал сигналів» за І. П. Павловим, і таким чином починає розвиватись друга сигнальна система. Проте «питома вага» слів — конкретних подразників у дитини цього віку ще висока, і її мислення залишається переважно предметним, не абстрактним.

Мова людини складається із звуків, організованих у певній послідовності, які створюються завдяки координованим діям спеціального мовного апарату. Слово в людини є замінником не тільки простих подразників, а й дуже складних їх комбінацій та взаємозв’язків. Тому система словесних подразників кількісно і якісно краща за систему безпосередніх умовних сигналів. Крім того, процес розвитку другої сигнальної системи не завершений. Із розвитком знань створюватимуться нові символи, за допомогою яких люди зможуть спрощено, скорочено й дуже компактно передавати думки і знання.

Завдяки наявності другої сигнальної системи створюються умови для абстрактного мислення, яке значно розширює пристосувальні (адаптивні) можливості людини. Вона дістає правильне уявлення про зовнішній світ, не маючи безпосереднього контакту з ним. Це є основою всієї системи освіти. За допомогою слів людина може мати уявлення про минулі події, які безпосередньо сприйняти неможливо, або прогнозувати майбутнє.

Фізіологічні основи мовлення. Слово, будучи умовним подразником, характеризується такими властивостями: 1) є сигналом конкретних сигналів (сигнал сигналів); 2) здатне до узагальнення різних конкретних, чутливих сигналів першої сигнальної системи (наприклад, у слові «стіл» узагальнено ознаки всіх столів, незалежно від їхньої конкретної різниці); 3) може відволікати (абстрагувати) від конкретної дійсності, на основі цього формується абстрактне, логічне мислення людини.

До умовних сигналів другої сигнальної системи слід віднести не тільки ті слова, які чуємо, бачимо написаними, але й нотні знаки, міміку та жести глухонімих, які теж виконують функції позначення перших конкретних сигналів дійсності. Слово як умовний подразник другої сигнальної системи діє на людину своїм змістом (семантикою), а не звуковою характеристикою (акустичною оболонкою).

Мова суспільно зумовлена система словесних знаків, що слугують засобом спілкування в певному суспільстві. Вона виникла в процесі розвитку суспільства й розвивається разом із ним, є суспільно-історичним явищем. Головна функція мови — комунікативна. У тісному взаємозв’язку з функцією спілкування перебувають інші її функції — означення (сигніфікативна), вираження (експресивна), впливу, передачі й засвоєння суспільно-історичного досвіду та знаряддя інтелектуальної діяльності. Мова складається із знаків (слів), що становлять суспільно зумовлену єдність значення й звучання, яка забезпечує для людини класифікацію й узагальнення образів реально існуючих предметів, явищ, ознак, відношень тощо. У процесі функціонування мови значення слів підлягають історичному розвитку (розширенню, звуженню, узагальненню, перенесенню на інші об’єкти і т. п.), внаслідок чого виникає багатозначність слів (іде людина, іде поїзд, іде сніг, іде засідання).

Крім загального значення слово для людини виступає носієм особистісного змісту: у процесі спілкування зміст слова у свідомості людини зазнає суб’єктивної інтерпретації, зумовленої характером участі в її діяльності образу, позначеного словом предмета (явища, ознаки, дії тощо).

Свідомість властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленнєвому накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні взаємовідносин людини з природою й соціальною дійсністю. Свідомість є продуктом тривалої еволюції матерії, вона склалася як властивість високоорганізованої матерії — мозку.

Свідомість включає відображення дійсності за допомогою відчуттів і абстрактного мислення. Структурними елементами свідомості є також емоції, воля, самосвідомість, інтуїція. Людині, й тільки їй, властива вища форма вияву свідомості — понятійне мислення. Сутність його полягає в здатності людини відображати світ за допомогою понять. Мисленню завжди передує рух матерії поза нами і незалежно від нас. Об’єктивне існування матерії визначає зміст і характер розумової діяльності людини. Мислення неможливе без матерії, тоді як матерія існує незалежно від свідомості, від мислення.

Мислення вища форма відображення світу. Це процес опосередкованого, узагальненого пізнання (відображення) людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв’язках і відношеннях; активна психічна діяльність, спрямована на розв’язання певного завдання (досягнення певної мети). Мислення виникає за наявності відповідного мотиву в процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, відображає об’єктивну дійсність глибше, повніше й точніше, ніж чуттєве її пізнання. Критерій його істинності — суспільна практика.

Основними формами процесу мислення є судження й міркування. До процесу міркування включаються умовиводи, в яких суб’єкт мислення, оперуючи наявними в нього знаннями, розкриває у відображуваних об’єктах нові сторони й відношення, завдяки цьому розширює і збагачує свої знання. Мислення полягає в постійних переходах суб’єкта від часткового до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки. Відповідно до завдань і змісту мислення розрізняють такі його види: наукове, технічне, поетичне, музичне та ін. Залежно від засобів, які переважають у ньому, мислення може бути наочно-дійовим, образним (конкретним) і понятійним (абстрактним).

Емоції своєрідний фізіологічний стан, у якому виражається особисте ставлення людини до навколишнього середовища; воно є однією з форм відображення дійсності. В емоціях виявляються певні потреби людини й реалізуються їх задоволення, досягнення мети. Емоції можуть бути негативними й позитивними. Розрізняють стенічні негативні емоції, які зумовлюють активну діяльність (гнів, лють, стан афекту, агресії тощо), й астенічні, що знижують активність (страх, горе, смуток, депресія). Позитивними є емоції радості, задоволення, насолоди, комфорту, відчуття любові і щастя. Є нижчі й вищі емоції. Нижчі емоції — елементарні, пов’язані з органічними потребами людини (голод, спрага, статевий інстинкт, самозбереження тощо). Вищі емоції виникають тільки в людини у зв’язку із задоволенням соціальних потреб (інтелектуальних, моральних, естетичних тощо). Ці складні емоції розвивалися на основі свідомості, вони контролюють і гальмують нижчі емоції.

Стосовно емоцій виявлено функціональну міжпівкульну асиметрію: більш емоціогенною є права півкуля; проте позитивні емоції пов’язані переважно з лівою, а негативні — з правою півкулею.

Мотивації (спонукання) — емоційно забарвлені прагнення людини і тварин задовольнити свої потреби. Розрізняють мотивації нижчі (первинні, прості, або біологічні) й вищі (вторинні, складні, або соціальні). Біологічні мотивації (голоду, спраги, боязні, агресії, статеві, батьківські тощо) спрямовані на задоволення основних потреб організму. Зазвичай є вродженими і формуються на основі спадкових механізмів.

Мотивації — це природжена форма поведінки, вони відображають зміни у внутрішньому середовищі організму (якихось його фізіологічних констант) і пов’язані з біологічними потребами — голодом, спрагою, статевим відчуттям тощо. Це поведінкові акти, спрямовані на пошуки спеціальних подразників у зовнішньому середовищі.

До соціальних мотивацій людини належать прагнення до освіти, мистецтва, набуття певного фаху тощо. Кожна мотивація має спеціальні внутрішні подразники і чітко окреслене біологічне значення. Всебічне розкриття причин тієї чи іншої поведінки людини, її дії і вчинків, неодмінно пов’язане з аналізом тих психологічних моментів, якими вони визначаються, тобто з аналізом сукупності мотивів, якими зумовлена конкретна поведінка.

Пам’ять фіксація, збереження й наступне відтворення будь-якою системою певної інформації. Розрізняють пам’ять як біологічну функцію й пам’ять як функцію психічну (або нервово-психічну). Пам'ять як біологічна функція — це насамперед філогенетична пам’ять, або генетична, яка визначає будову й форми поведінки кожного організму відповідно до історії розвитку його виду. Біологічна пам'ять існує не тільки у філогенетичній, айв онтогенетичній формі. До онтогенетичної пам’яті належить, наприклад, явище імунітету (імунологічна пам’ять), набутого в процесі онтогенезу. Пам’ять як психічна функція також є онтогенетичною. Психічна пам’ять — це здатність мозку сприймати, відбирати, закріплювати, зберігати, втрачати і відтворювати тимчасові зв’язки, що утворилися внаслідок навчання. Ця фізіологічна функція притаманна всім живим істотам. Особливістю пам’яті людини є те, що вона формується переважно на мовній основі, а інформація зберігається у формі загальних положень.

Загальну схему механізму пам’яті можна уявити так: усі подразнення, що надходять у кору кінцевого мозку через першу й другу сигнальні системи, кодуються в мовну форму, на основі чого за допомогою мислення формується ідея, яка передається в довгострокову пам’ять для зберігання. При вилученні інформації з довгострокової пам’яті відбувається зворотний процес: спочатку вилучається загальне положення, яке потім втілюється в мовну форму. Саме переведення інформації з форми окремих слів у форму абстрактної думки є також умовою абстрактного мислення і надзвичайно великої місткості пам’яті за відносно невеликої кількості запасу слів людини.

За тривалістю збереження інформації розрізняють короткочасну (секунди—години) й довготривалу (дні й роки) пам’ять. Крім того, виділяють сенсорну, первинну, вторинну й третинну пам’ять.

Сенсорна пам’ять є одним із перших етапів сприйняття інформації і триває 0,1—0,5 с. Якщо, наприклад, махнути рукою перед очима, можна побачити слабкий слід, що залишається після того, як руку опущено. Слід події, яка щойно відбулася, — безпосереднє свідчення роботи сенсорної (іконічної) пам’яті. Сенсорні сліди відіграють важливу роль у житті людини під час читання, сприйняття чужої і рідної мови. В чутливій пам’яті сигнали автоматично затримуються лише на кілька десятих часток секунд. Це та частина інформації, яка не досягає свідомості, але зберігається у вигляді фізичних параметрів подразника. Потім частина інформації відбирається за певними ознаками, надходить у мовні центри, де відбувається її перекодування в мовну інформацію. Це первинна пам’ять. Обсяг її невеликий. Інформація тут зберігається в порядку її надходження. Стара інформація активно витісняється новою.

Функція первинної пам'яті — тимчасове збереження інформації. За тривалістю (одиниці, десятки секунд) вона відповідає короткочасній пам’яті. Її об’єм без спеціального тренування становить звичайно так зване магічне число 7, тобто людина може одразу після сприйняття відтворити 7 ± 2 одиниці (біт) інформації. Для тривалішого збереження інформації її потрібно кілька разів повторити.

Вторинна пам'ять є однією з форм довготривалої пам’яті (від десятків хвилин до місяців і років). Вона реалізується за допомогою утворення зв’язків між окремими елементами, тобто через формування асоціацій (асоціативна пам’ять). Така пам’ять найбільше властива людині.

Третинна пам’ять забезпечує тривале зберігання інформації першочергової ваги — персональних даних, навичок до читання й письма, професійних навичок. Вважається, що третинна пам’ять практично не зникає.

За характером запам’ятовування виділяють образну, емоційну і умовно-рефлекторну пам’ять, яка властива більшості хребетних тварин і людині. Під образною пам'яттю розуміють закарбування в нервовій системі образу біологічно важливого, привабливого або неприємного подразника. Вона є вродженою властивістю нервової системи, що лежить в основі процесу навчання.

Емоційна пам'ять — здатність організму відтворювати пережитий раніше емоційний стан разом із елементами ситуації, що його зумовила, та суб’єктивним ставленням до неї. Для цієї пам’яті властиві швидкість формування, міцність і мимовільність відтворення.

Умовнорефлекторна пам’ять — це, по суті, комплекс вироблених у процесі життя та більш-менш закріплених умовних рефлексів, що зумовлюють поведінку організму. У хребетних тварин вона є основною формою збереження інформації.

Основні форми пам'яті людини — чуттєво-образна та логічно-смислова. Перша оперує переважно уявленнями, друга — поняттями. Розрізняють чуттєво-образну пам’ять зорову, слухову, смакову, нюхову, рухову (моторну), тактильну. Зорова й слухова пам’ять лежать в основі теоретичного навчання, а моторна є основою утворення різних рухових навичок.

Пам’ять досягає найбільшого розвитку у віці 20—25 років і зберігається на цьому рівні приблизно до 50 років, після чого здатність до запам’ятовування та відтворення інформації поступово зменшується. Професійна пам’ять зберігається на високому рівні і в похилому віці.

Важливою особливістю пам’яті є забування, тобто неможливість відтворити необхідну інформацію в потрібний момент. Справа в тому, що основною перешкодою під час відтворення пам’ятного сліду є сама структура пам’яті, в якій закладено величезну кількість інформації. Для успішного відтворення потрібного матеріалу недостатньо, щоб ця інформація зберігалася; потрібна подія чи факт мають бути описані оригінально й неповторно, щоб відрізнятися від усіх схожих подій чи фактів, тобто потрібна «індивідуалізація» пам’ятного сліду.

Емоційний стрес — стан яскраво вираженого психоемоційного переживання людиною ситуацій, які гостро або тривало обмежують задоволення и соціальних і біологічних потреб. У генезі емоційного стресу провідну роль відіграють первинні зміни діяльності низки структур головного мозку. Емоційний стрес лежить в основі адаптивних фізіологічних реакцій, що дає змогу організмові за рахунок мобілізації резервних можливостей переборювати конфліктні ситуації.

Способи керування емоціями. Без емоцій неможливе життя людини. Життя в нормі має бути емоційно насиченим і різноманітним, з переживанням позитивних емоцій. Бурхливі негативні емоційні реакції призводять до розвитку різноманітних психічних і соматичних хвороб, завдають шкоди людям, що перебувають поряд. Тому насамперед потрібно запобігати розвиткові негативних емоцій.

Воля — це свідоме керування емоціями і вчинками, а також активізація діяльності на здійснення задуманого. Вольовими зусиллями людина може гальмувати дію, якщо вона є недоцільною. Застосовують також спеціальний аутотренінг. Проте за тривалих негативних емоційних станів (страх, тривога, смуток, туга) постійне стримування емоцій може призвести до негативних наслідків (психічних чи фізіологічних розладів в організмі).

Є й інші психофізіологічні способи зняття негативних емоцій. Іноді достатньо проаналізувати причини негативних емоцій та їх наслідки, щоб зняти негативний емоційний стан. Сприяють зняттю негативних емоцій зміна оточення та виду діяльності, помірна фізична активність, особливо на природі.

Основні типи вищої нервової системи. В основу своєї класифікації типів нервової системи, або темпераментів, І. П. Павлов поклав такі головні властивості нервових процесів: сила, врівноваженість і рухливість, збудження й гальмування. Сила нервових процесів в одного й того самого індивіда не є постійною, а залежить від віку, харчування, ендокринних впливів, тренування нервової системи. Урівноваження означає рівність сил збудження й гальмування. Якщо ці процеси врівноважуються і цей баланс нервових процесів зберігається навіть за сильного нервового напруження, то такий тип нервової системи називається врівноваженим. А якщо домінує один із цих процесів (переважно збудження), то такий тип називається неврівноваженим. Третьою властивістю є рухливість нервових процесів, тобто здатність швидко або повільно, легко або важко збуджуватись чи гальмуватись.

На підставі уявлень про названі властивості нервової системи було виділено такі типи вищої нервової діяльності:

1. Сильний, урівноважений, рухливий — жвавий (сангвінік за Гіппократом). У нього процеси збудження переважають над процесами гальмування. Вирізняється жвавістю, енергійністю, працездатністю, настирністю в досягненні мети, життєрадісністю, швидкою зміною станів, на зовнішні впливи реагує хоч і швидко, але неглибоко, добре пристосовується до життєвих умов (стереотипів); має здатність швидко змінювати свої звички залежно від конкретних умов.

2. Сильний, неврівноважений, інертний (спокійний, солідний) (флегматик). Характерною для цього типу є рухливість нервових процесів. Флегматики працездатні, повільні, холоднокровні. Поряд з енергією й великою працездатністю (достатня сила нервових процесів), самовладанням та почуттям міри (добра врівноваженість нервових процесів) у них спостерігається певний консерватизм поведінки, прив’язаність до певного укладу життя, уповільненість у прийнятті рішень, особливо в неочікуваних ситуаціях. Активність їх настільки слабка, що іноді межує з байдужістю.

3. Сильний, неврівноважений із переважанням процесів збудження над процесами гальмування і з рухливою нервовою системою (холерик). Значна рухливість нервових процесів. Ще рухливіший за сангвініка, дуже енергійний (не знає міри!), проте його життєва енергія швидко вичерпується і почату справу він рідко доводить до кінця. Легко переходить від стану сильного збудження до млявості, часто вступає в конфлікти з людьми.

4. Слабкий (меланхолік). Вирізняється слабкістю як збудливого, так і гальмівного процесів і схильністю до розвитку позамежового гальмування. Характерні загальна слабкість життєдіяльності, невпевненість у собі, нерішучість, відсутність ініціативи й активності, постійне незадоволення. Працездатність залежить від конкретних умов. У людей цього типу насамперед виявляється слабкість характеру, коли вони легко підкоряються чужій волі, чужому впливу й зазвичай нездатні обстоювати свою думку й наполягати на своєму рішенні. Сильні життєві подразники здаються меланхолікам надсильними, у надзвичайних ситуаціях вони швидко опускають руки й впадають у паніку, життя їм видається важким, повним непоборних перешкод. Такі люди намагаються ізолювати себе від суспільства, бояться будь-якої відповідальності, у них зазвичай спостерігаються різні комплекси неповноцінності тощо.

Перелічені чотири типи нервової діяльності є основними, хоча в чистому вигляді вони трапляються дуже рідко. Здебільшого спостерігаються різні проміжні форми із переважанням властивостей того чи того типу.

Тип нервової системи є вродженим, і змінити його повністю неможливо. Проте ще І. П. Павлов експериментально довів можливість зміни окремих його ознак. Так, у холерика із сильним процесом збудження, неурівноваженого, зі слабкішим гальмуванням за допомогою тренування можна значно збільшити сили гальмівного процесу й привести його до певної рівноваги з процесом збудження.

Досліджуючи особливості успадкування типологічних властивостей нервової системи, І. П. Павлов дійшов висновку, що треба розрізняти генотип, тобто спадкову основу вищої нервової діяльності, яку зазвичай називають темпераментом, і фенотип — сплав спадкових і набутих рис вищої нервової діяльності, що і становить характер. Формування характеру людини великою мірою залежить від її виховання і умов життя.

Психологічна індивідуальність людини: схильність, інтереси, темперамент, характер. Під схильністю розуміють потяг, прагнення до якогось виду діяльності або стійку зорієнтованість людини на щось, бажання виконувати певну роботу. Схильність пов'язана також зі здібностями. Формується і розвивається вона під впливом умов життя, навчання й виховання людини.

Інтерес — емоційно забарвлене ставлення до оточення, спрямованість людини на певний об’єкт чи певну діяльність, зумовлена позитивним, зацікавленим ставленням до чогось, когось. Розрізняють матеріальні й духовні інтереси. Якщо інтерес стосується всього суспільства, його називають суспільним. Інтерес не є чимось застиглим, незмінним, а піддається формуванню, збагаченню, розвитку. Можливе також збіднення інтересів.

Темперамент — індивідуально-типологічна характеристика людини, що виражається в силі, напруженості, швидкості та зрівноваженості перебігу її психічних процесів, або тип нервової системи, що характеризує природжені властивості й особливості психічної діяльності індивіда. Зміст темпераменту визначається світоглядом, характером, освітою, вихованням людини. Темперамент є загальною характеристикою особистості, він позначається на всіх сторонах її психічного життя та діяльності.

Характер — індивідуальний склад психічного життя, форма його поведінки, норов людини, який виявляється в її манерах, звичках, емоційній сфері. Це основа поведінки людини. Формується під впливом конкретного соціального середовища, умов виховання. В реальному житті характер людини є сплавом генотипових і фенотипових ознак. У процесі індивідуального розвитку тип вищої нервової діяльності сприяє формуванню певних рис характеру, тому у представників одного типу характери часто схожі.

Здібності — стійкі індивідуальні психічні властивості індивіда, які є передумовою успішного виконання певних видів діяльності (набуття знань, умінь і навичок, використання їх у праці). Розрізняють загальні здібності, які тією чи іншою мірою виявляються в усіх видах людської діяльності (загальні розумові здібності, пам’ять, увага тощо) і спеціальні здібності, які відповідають вужчому колу вимог конкретної діяльності (музичний слух — для музиканта, психомоторне чуття — для пілота, творча увага — для конструктора тощо).

Обдарованість — індивідуальна потенційна своєрідність задатків людини (здібностей), завдяки яким вона може досягти значних успіхів у певній галузі діяльності. Матеріальною основою природних її можливостей є особливості будови та функціональні властивості мозку й окремих його аналізаторів. Необхідні для розвитку обдарованості природні задатки самі по собі не визначають її. Обдарованість розвивається в процесі засвоєння індивідом духовних та інших надбань людства, його творчої діяльності.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити