БІОЛОГІЯ ЗНО 2018 - КОМПЛЕКСНЕ ВИДАННЯ

РІЗНОМАНІТНІСТЬ РОСЛИН

Зелені водорості (Chlorophyta)

Цей відділ об’єднує одноклітинні, колоніальні та багатоклітинні організми з монадною, пальмелоїдною, пластинчастою або кокоїдною структурою талому. Клітини зелених водоростей можуть бути одноядерними або багатоядерними; клітинна оболонка целюлозно-пектинова, але в деяких представників відсутня, і клітини вкриті лише плазмолемою. Клітини мають зелений колір, зумовлений наявністю хлорофілу а і b; крім того, у клітинах є каротин, ксантофіли (лютеїн, неоксантин, зеаксантин, віолаксантин, антероксантин). У хлоропластах розміщені піреноїди, навколо яких відкладаються крохмаль і олія. Органи руху — два, рідше чотири джгутики однакової довжини і форми. Розмноження вегетативне, безстатеве і статеве. Вегетативне здійснюється поділом клітин. Безстатеве — за допомогою різних типів спор: зооспор, апланоспор, автоспор, гемізооспор. Статевий процес відомий майже в усіх видів і різноманітний: ізогамія, гетерогамія, оогамія, зигогамія, кон’югація. Зигота, як правило, проростає після редукційного поділу, тому більшість зелених водоростей у вегетативному стані гаплоїдні. Диплоїдна тільки зигота.

Зелені водорості розповсюджені, головним чином, у прісних водоймищах, але серед них трапляються форми, що живуть у солоній воді, а також наземні та ґрунтові. Є епіфіти, паразити й симбіонти. Усі зелені водорості, крім вольвоксових, у вегетативному стані нерухливі.

Хлорела — має вигляд нерухомої (без джгутиків) кульки 2-10 мкм у діаметрі. Зовні клітини вкриті твердою оболонкою целюлозної природи. У цитоплазмі міститься один пристінний хлоропласт з одним піреноїдом. Піреноїд зазвичай оточений крохмальною обгорткою. Ядро одне. Запасні речовини — крохмаль та безбарвна олія.

Хламідомонада має клітини грушоподібної або овальної форми. Поверхня клітини вкрита прозорою оболонкою. На передньому кінці тіла є 2 джгутики, що забезпечують рух. Всю внутрішню частину клітини займає цитоплазма з великим чашоподібним хлоропластом. У нижній потовщеній частині хлоропласта розміщений піреноїд. У вирізці хлоропласта розташоване ядро з добре помітним ядерцем.

Спірогіра — нерозгалужені, поодинокі або в скупченнях нитки, від кількох міліметрів до 10 м. Клітини короткі або видовжені, циліндричні, з поперечними перегородками. Кожна клітина містить від одного до декількох пристінних спіральних хлоропластів з піреноїдами. У центрі розташована велика вакуоля. Ядро одне, велике, з добре помітним ядерцем, міститься у центрі вакуолі. Запасна речовина крохмаль.

Хара — це макроскопічні водорості, зовні схожі з деякими хвощами. Висота їх талому становить 20-200 см, бокові гілки обмеженого росту. Накопичують крохмаль як запасну речовину.

Ульва має м’яку слань завдовжки 30-40 см, з лопатевим складчастим краєм. Підошва маленька, стеблинка відсутня. Має яскраво-зелене забарвлення. Росте на літоралі і субліторалі на каменях на глибині до 10 м. Придатна в їжу, розводять на морських фермах.

Улотрикс — рід зелених водоростей, що поширений у річках. Прикріплюючись до підводних предметів, утворює яскраво-зелені обростання. Баговиння улотрикса складається з нерозгалужених ниток різної довжини, які на початку росту прикріплюються до субстрату безбарвною видовженою клітиною — ризоїдом. Клітини ниток циліндричні або бочкоподібні, короткі. Кожна клітина має ядро, пристінний хлоропласт у вигляді неповного кільця і один або кілька піреноїдів. Розмноження вегетативне, безстатеве і статеве.

Бурі водорості (Phaeophyta)

Це виключно багатоклітинні рослини з жовто-бурим забарвленням слані. Їх таломи мають розміри від мікроскопічних до гігантських завдовжки близько 50 м (макроцистис, пелагофікус). Форма слані може бути нитчастою, коркоподібною, кулястою, мішкоподібною, пластинчастою, кущоподібною з ребристими листкоподібними пластинками. Слані деяких представників мають повітряні пухирі пневматофори, які утримують «гілки» у вертикальному положенні.

Усі бурі водорості прикріплюються до ґрунту чи інших водних рослин за допомогою ризоїдів, базальних дисків.

Клітини бурих водоростей одноядерні. Оболонка їх складається з внутрішнього целюлозного шару та зовнішнього пектинового. Хлоропластів кілька, дрібних дископодібних, стрічкоподібних, пластинчастих з дуже дрібними піреноїдами. До їх складу входять пігменти: хлорофіли а і с, каротин і ксантофіли, особливо фукоксантин.

Крім звичайних органоїдів, у клітинах бурих водоростей є фізоди. Це безбарвні пухирці у молодих клітинах і жовті або бурі в старих. Вони містять таніни. Запасною поживною речовиною є полісахарид ламінарин, сахароспиртманіт і олія.

Розмножуються вегетативно, нестатевим і статевим способами. Нестатеве розмноження здійснюється зооспорами, нерухливими тетраспорами, моноспорами. Зооспори і гамети утворюються в одно- та багатогніздих вмістищах.

Більшість бурих водоростей мають самостійні форми розвитку: спорофіт і гаметофіт або гаметоспорофіт. Гаметофіт і спорофіт можуть мати як однакову будову й розміри, так і різну, тобто у бурих водоростей існує ізоморфна і гетероморфна зміна форм розвитку. Найчастіше більші розміри і складнішу будову має спорофіт. У деяких бурих водоростей утворенню макроскопічної слані передує формування нитчастої чи дископодібної протонеми.

Майже всі бурі водорості винятково морські рослини. Найбільші за розмірами їх форми трапляються в морях приполярної і полярної зон. Селяться на скелях і камінні на глибині 6-15 м. Слань може бути одно- та багаторічною. У багаторічних форм відмирають лише деякі їхні частини. Так, у фукуса відмирають пагони, на яких розвивалися органи розмноження, а у ламінарієвих щороку відмирає пластинчаста частина, а залишаються органи прикріплення і стовбурна частина.

У помірних субарктичних поясах вони найбільше відростають влітку, хоч посилене збільшення їх сланей починається вже наприкінці зими. У тропіках масовий розвиток бурих водоростей спостерігається взимку.

Бурі водорості — важливе джерело органічної речовини, вони здатні утворювати кілька десятків кілограмів біомаси на 1 м2. Велике значення мають речовини, одержані з бурих водоростей: альгінати, маніт, йод, бром, мікроелементи, добрива.

Бурі водорості, особливо ламінарієві, споживають у їжу. Оскільки вони багаті на мікроелементи, борошно, виготовлене з них, використовують як домішку до корму сільськогосподарських тварин.

Нині відомо близько 1500 видів бурих водоростей. їх ділять на два класи: Феозооспорові (Phaeozoosporophyceae) і Циклоспорові (Cyclospo-rophyceae).

Червоні водорості (Rhodophyta)

Це багато-, одноклітинні та колоніальні організми яскраво-малинового, темно-червоного, темно- фіолетового, жовтуватого або маслино-зеленого забарвлення слані. Колір слані зумовлений наявністю пігментів хлоропластів: хлорофілів а і d, біліпротеїнів (червоного фікоеритрину, блакитного фікоціаніну), а також каротиноїдів (а- і β-каротину, лютеїну, зеаксантину і тараксантину). Кількість фікоеритрину зростає із глибиною, на якій ростуть червоні водорості.

У багатоклітинних видів слань має форму простих або розгалужених ниток, кущиків, пластинок, а також буває циліндричною, коркоподібною, пухирчастою і коралоподібною. Часто слань розчленована на осьовий стовбур і бічні нитки. У високоорганізованих представників слань має складну тканинну будову. Периферійні шари слані складаються з дрібних корових клітин, багатих на хлоропласти. Внутрішні клітини більші за розміром, не мають хлоропластів і виконують запасливу, провідну і механічну функції.

Багатоклітинні таломи галузяться моноподіально, симподіально, дихотомічно. Розміщення бічних гілок чергове, супротивне, кільчасте. Нерідко гілки перетворюються на вусики, за допомогою яких утримуються на інших рослинах. До субстрату водорості прикріплюються ризоїдами, що формуються на нижньому боці талому, а також виростами-присосками або дископодібною підошвою клітинної чи ризоїдної будови.

Клітинна оболонка червоних водоростей двошарова. Внутрішній шар складається із целюлози, зовнішній — з пектинових речовин, що є кальцієвими і магнієвими солями пектинових кислот. В окремих водоростей оболонка вкрита кутикулою, але складається не з кутину, а з манози. Серед пектинових речовин є колоїдні речовини — фікоколоїди: агар, карагіцин, агароїди; речовини, здатні утворювати желе.

У високоорганізованих форм клітини багатоядерні; в інших форм і репродуктивних клітин (спермації, карпоспор, тетраспор) одноядерні. Ядро маленьке, з ядерною оболонкою і ядерцем.

Цитоплазма прилягає до оболонки і в’язкіша до периферії, ніж у центрі клітини.

У цитоплазмі є один-два хлоропласти в найпримітивніших форм з піреноїдом. Хлоропласти стрічкоподібні, зірчасті, дископодібні, як і в інших водоростей.

Запасним полісахаридом, що утворюється під час фотосинтезу, є багрянковий крохмаль, який за своєю природою займає проміжне місце між крохмалем і глікогеном. Зерна багрянкового крохмалю є в цитоплазмі. Крім того, ці водорості відкладають у запас цукри, спирт, жири.

Червоні водорості розмножуються всіма способами. Крім того, їм властивий особливий цикл розвитку, якого немає в інших водоростей. Так, для них характерна повна відсутність рухливих форм у циклі розвитку. їх вегетативні клітини, спори і гамети не мають джгутиків.

Вегетативне розмноження одноклітинних і колоніальних форм відбувається поділом клітини. У багатоклітинних водоростей утворюються додаткові пагони, що перетворюються на нові рослини.

Нестатеве розмноження у низькоорганізованих водоростей здійснюється моноспорами, тобто спорами, які утворюються по одній в клітині. Вони кулясті, мають густий інтенсивно забарвлений вміст, але позбавлені джгутиків і оболонки. Потрапляючи у водне середовище, вкриваються оболонкою і проростають у нову особину. Для більш високоорганізованих характерне нестатеве розмноження тетраспорами, які утворюються по чотири в клітині, що називають тетраспорангієм. Тетраспори теж без оболонки, без джгутиків. Після виходу з тетраспорангія вони вкриваються оболонкою і проростають.

Червоні водорості — типові морські рослини, хоча близько 2 % видів трапляється в прісній воді. Таломи їх прикріплюються до підводних субстратів — каменів, скель, водних рослин. Є епіфіти і паразити.

Багрянкам властива хроматична адаптація, тому діапазон глибин, на яких вони ростуть, дуже широкий. Глибоководні види інтенсивніше забарвлені в червоний колір. Червоний пігмент фікоерптрин здатний поглинати зелені, блакитні і сині промені світла, які проникають глибоко у воду. Це дає можливість багрянкам фотосинтезувати при незначній кількості світла на глибині до 100-200 м.

Більшість багрянок не тільки їстівні, а й корисні. З них готують салати, приправи, гарніри, варять супи. Споживають сушеними і зацукрованими. Полісахарид фікоколоїд агар-агар широко використовують у мікробіології та харчовій промисловості.

Філофора має просте або розгалужене стебло, циліндрічне або стиснуте, з дископодібної підошвою. Види одно- або багаторічні. Росте на піску або камінні на літоралі та субліторалі холодних морів обох півкуль. Деякі види вживають у їжу та використовують для отримання йоду та агару.

Порфіра трапляється в морях з помірним кліматом, у прибережній смузі. Багато видів порфіри є їстівними, наприклад, порфіра лопастна. Слань її може сягати до. 1 м. Зовні ці водорості виглядають як тонкі, широкі, хвилясті пластинки, іноді зі складками.

Кораліна має талом у вигляді пірчасто- та вилчасторозгалужених кущиків. Кожна гілка талому складається з вапнякових сегментів-члеників, що утворені багаторядними опірними нитками та бічними нитками-асиміляторами. Ділянки між сусідніми сегментами позбавлені асиміляторів, а клітини опірних ниток досить видовжені. Органи розмноження та карпоспорофіти розвиваються у концептакулах. Кораліну використовують для виготовлення препаратів, що усувають печію.

Відділ Діатомові водорості (Bacillariophyta)

До діатомових водоростей відносять одноклітинні або колоніальні організми з кокоїдною структурою талому. Клітини діатомових вкриті панцирем із кремнезему, який складається із двох частинок — тек. Більша частина панцира (епітека) покриває меншу (гіпотеку).

Кожна із частинок має плоску стулку із трохи загнутими краями і поясок — вузьке кільце, щільно з’єднане зі стулкою. Цитоплазма із центральною вакуолею займає пристінне положення. Хлоропласти зернисті або пластинчасті з одним чи кількома голими піреноїдами; мають жовте або буре забарвлення, зумовлене наявністю, крім хлорофілу а і с, пігментів фукоксантину та діатоксанту.

Запасні речовини відкладаються у вигляді жирної олії, волютину та лейкозину. Вегетативне розмноження відбувається мітотичним поділом клітин. Згодом відбувається розходження і добудова кожним протопластом нової гіпотеки. Серія таких поділів призводить до поступового здрібніння цих організмів. Під час статевого процесу спостерігається відновлення нормальних розмірів здрібнілих водоростей: вони наближаються одна до одної, скидають теки й обволікаються слизом. Кожна із клітин ділиться шляхом мейозу, унаслідок чого утворюються чотири гаплоїдні клітини — тетради. Дві клітини різних тетрад зливаються, а решта відмирає. Із зиготи виростає нова водорість нормальних розмірів. Життєвий цикл діатомових водоростей відбувається в диплоїдній фазі. У житті водних біоценозів діатомові відіграють важливу роль, нагромаджуючи значну кількість органічної речовини. Вони є цінним джерелом їжі для багатьох дрібних водних тварин. З відмерлих діатомових водоростей утворились потужні відклади гірських порід — діатоміту й трепелу.

Навікула має стулки, що нагадують човник. По середній лінії стулок проходить прямий щілиноподібний шов, у якому відбувається рух слизу, що зумовлює рух клітини. Види роду Навікула входять до складу бентосу прісних і солоних водойм, а також живуть у ґрунті та гарячих джерелах.

Пінулярії мають стулки видовженої форми із заокругленими кінцями. Шов у пінулярій тягнеться вздовж клітини. У його кінцях і в середній частині є три потовщення-вузлики. Панцири у видів цього роду переважно великі, клітини не здатні утримуватись у товщі води, тому ці водорості накопичуються у великій кількості на дні водойм.

Вищі рослини. Відділ Мохоподібні

До мохоподібних відносять понад 25 тис. видів, поширених на всій земній кулі. Особливо важлива їх роль у рослинному покриві Північної півкулі. В аридних областях вони менш поширені, трапляються в горах або як епіфіти на деревах і кущах тропічних лісів.

Характерною ознакою мохоподібних є наземний спосіб життя і розчленування їх тіла. Найпримітивніші рослини таломиі, а більш досконалі мають стебло і листок, коренів ще немає, тільки ризоїди. Провідні елементи є в найдосконаліших форм. У циклі розвитку чергуються покоління гаметофітів і спорофітів. Переважає гаметофіт. Спорофіт розвивається на гаметофіті і самостійно не існує. Він заглиблюється в тканини гаметофіта, з якого одержує воду й розчинені в ній мінеральні солі. Спорофіт являє собою ніжку і коробочку, заповнену спорогенною тканиною.

Кожна її клітина ділиться і дає чотири спори. Після проростання спори виникає протонема, з бруньок якої розвиваються чоловічий і жіночий гаметофіти.

Органи статевого розмноження (антеридій і архегоній) багатоклітинні. Архегоній— це жіночий статевий орган з одношаровою оболонкою. Нижня розширена частина (черевце) містить яйцеклітину і черевну канальцеву клітину, а верхня звужена (шийка) заповнена шийковими канальцевими клітинами.

Антеридій також має одношарову оболонку і нагадує мішок, заповнений спермагенними клітинами. Клітини діляться мітозом і дають дводжгутикові сперматозоїди.

Мохоподібні ділять на три класи: Антоцеротові, Печіночні, Листостеблові, або Справжні мохи.

Клас Антоцеротові (Anthocerotopsida) нараховує 320 видів. В Україні поширений рід Anthoceros із двома видами: A. laevis і A. punctatus. Це рослини до 3 см завбільшки, мають талом примітивної будови. Усі клітини паренхімні, мають 1-2 хлоропласти і піреноїди, що споріднює їх з водоростями. Епідерміс недиференцінований. Талом всередині складається із 6-10 шарів клітин, по боках — з одного шару. Від нижнього боку відходять ризоїди, за допомогою яких рослина прикріплюється до ґрунту.

Поміж шарами талому є точки росту і слизові порожнини. У порожнини проникають ціанобактерії. Слиз, що заповнює порожнини, виділяється назовні і захищає точки росту від усихання.

Антоцеротові — однодомні рослини. Антеридії та архегонії містяться на одній рослині. Архегонії складаються з яйцеклітини, черевної канальцевої клітини і чотирьох шийкових клітин. Оболонки і ніжки архегоній немає, зростається з таломом. На час визрівання яйцеклітини покривні тканини талому та шийки ослизнюються і звільняється доступ до яйцеклітини. Антеридії по одному чи групами розміщені в порожнинах. Вони складаються з ніжки та мішкоподібного тільця з одношаровою стінкою, яке оточує спермагенну тканину. З утворенням сперматозоїдів покривні тканини ослизнюються і гамети потрапляють назовні.

Із зиготи, утвореної злиттям гамет, розвивається спорофіт, що складається з гаусторії, коробочки, яка розкривається двома стулками. У коробочці формуються спори й елатери. Спорофіт вкривається епідермісом із продихами. Спора за сприятливих умов проростає і утворює тонку пластинчасту протонему із численними точками росту. Розростаючись, протонема перетворюється в лопатевий талом.

Характерною рисою печіночних мохів (Hepati-copsida) є низький рівень структурної організації: більшість видів має форму слані без провідних пучків, листки зачаткові, без жилок і крайових клітин, ризоїди одноклітинні, у спорангіях, крім спор, є ще й пружинки (елатери), спорогонії відкриваються тріщинами.

Печіночні мохи нараховують близько 10 тис. видів і включають два підкласи: Маршанцієві та Юнгерманієві.

Типовим представником маршанцієвих є маршанція, що росте на болотах і в затінках вологих лісів.

Талом 10-16 (20) см завдовжки, пластинчастий, дихотомічно розгалужений. На кінцях відгілків є точки росту, з яких формуються особливі підставки, що несуть органи статевого розмноження.

Маршанція: 1 — чоловічі підставка; 2 — жіночі підставки; 3 — будова слані; 4 — антеридії з верхнього боку підставки; 5 — архегонії з нижнього боку підставки; 6 — зрілий спорангій.

Зверху вкритий епідермісом, у якому є дихальця. На відміну від продихів, дихальця не закриваються. Під епідермісом міститься система розмежованих між собою ромбічних порожнин, зісподу яких виростають асимілятори — клітини, заповнені хлоропластами. Глибше розміщена багатоклітинна безбарвна паренхіма, де відкладаються в запас вуглеводи, жири, олія. Знизу талом оточує нижній епідерміс, від якого відходять ризоїди.

Маршанція — дводомна рослина, представлена чоловічими і жіночими особинами. Чоловічі мають підставки з восьмилопатевими дисками, на верхньому боці яких у заглибленнях розвиваються антеридії. На час визрівання гамет клітини диска над антеридіями ослизшоються, виникає канал, через який вивільняються численні дводжгутикові сперматозоїди.

Жіночі рослини несуть на підставках багатопроменеву зірочку, з-під променів якої звисають архегонії з яйцеклітинами. Оточує архегонії знизу загальне покривало. При визріванні архегонія шийка на верхівці розкривається, а шийкові канальцєві клітини і черевна канальцева клітина ослизнюються і звільняється доступ сперматозоїдам до яйцеклітини.

Унаслідок злиття яйцеклітини і сперматозоїда виникає зигота, з якої розвивається спорофіт, або спорогон. Спорогон складається з коробочки та ніжки, нижня частина якої є гаусторієм. У коробочці утворюються спори й флатери, за допомогою яких спори розсіваються. Спора за сприятливих умов проростає в пластинчасту протонему, де утворюються бруньки, які дають початок новій рослині маршанції. У циклі розвитку чітко виражене чергування двох поколінь гаметофіта: самої рослини і спорофіта — ніжки і коробочки. Переважає гаметофіт. Вегетативно маршанція розмножується за допомогою бруньок, що утворюються на таломі у виводкових кошиках, рідше — з обривків талому.

Підклас Юнгерманієві (Jungerinaniidae). Він займає проміжне місце між маршанцієвими і листкостебловими мохами. Поширені в тропіках і помірних областях. їх близько 7800 видів. Найбільш відомий у флорі України порядок Юнгерманієві. Порядок Юнгерманієві — це листкостеблові форми. Гаметофіт цих мохів має вигляд стебельця із двома бічними рядами листків. Стебло не має центрального провідного пучка. Ризоїди гладенькі, добре розвинені. Листочки переважно цілісні або розсічені. Антеридії розвиваються в пазухах видозмінених бічних листочків, поблизу верхівки стебла. Архегонії утворюються на верхівці пагона, після чого ріст його припиняється. Спорофіт формується на кінці головного пагона і складається з ніжки, коробочки, що розкривається чотирма стулками. У ній містяться спори й елатери. Протонема пластинчаста.

Клас Листостеблові, або Справжні мохи (Bryopsida). Характеризуються розчленуванням на листок і стебло, радіальною будовою стебла, наявністю тільки одних спор, появою перистома, нитчастою протонемою, домінуванням гаметофіта. До листостеблових належать три порядки: Сфагнові, Андреєві та Зелені мохи.

Порядок Сфагнові мохи (Sphagnales). Ці мохи включають одну родину Sphagnaceae, один рід Sphagnum і понад 350 видів. За оптимальних для їх розвитку умов вони утворюють суцільний покрив. Рослини досягають у висоту 15-20 см, стебло розгалужується на три типи гілочок. Верхівкові дуже тісно зближені й утворюють голівку; середні видовжені, горизонтально розміщені; нижні видовжені, звисають уздовж стебла, поглинають і піднімають воду із ґрунту. Особливістю сфагнів є розчленування на стебло й листки, ризоїдів немає. їх функцію виконують нижні гілочки. Стебло вкрите багатошаровим епідермісом (гіалодермісом), спіральні клітини якого мають потовщення і пори. Вони проводять воду. Глибше залягають видовжені прозенхімні клітини з потовщеними оболонками, які надають міцності стеблу. У центрі стебла міститься потужна серцевина з великоклітинної паренхіми. Листки одношарові, без жилок, їх складають хлорофілоносні та гіалінові водоносні клітини. Хлорофілоносні клітини видовжені, зі значною кількістю хлорофілових зерен, що забезпечують фотосинтез мохів. Гіалінові клітини видовжені, скручені, безбарвні, з потовщеннями та простими й облямованими порами. Вони становлять 2/3 поверхні листка, завдяки чому мають здатність нагромаджувати таку кількість води, яка в 40-44 рази перевищує масу рослини.

Сфагновий мох: а — загальний вигляд; б — спорогоній; в — коробочка спорогонія в розрізі; г — фрагмент листочка; д — пластинчаста протонема; 1 — спорангій; 2 — хлорофілоносні клітини; 3 — гіалінові клітини.

Антеридії й архегонії виникають на вкорочених верхніх гілочках. Антеридіальні гілочки дещо видовжені й бурого кольору. Антеридії овальної форми, з одношаровою стінкою і довгою ніжкою. У них формуються дводжгутикові сперматозоїди. У результаті запліднення утворюється зигота, з якої розвивається спорофіт, що складається з коробочки із кришечкою і ніжки. Із дна коробочки з’являється виріст (колонка), над яким розміщується куполоподібний спорангій. У спорангії утворюються спори. Стінка коробочки багатошарова з редукованими продихами із замикальними клітинами. Під час відкриття кришечки зрілі спори висіваються і за сприятливих умов проростають, утворюючи пластинчасту протонему. На ній формуються бруньки, з яких розвивається лист-костебловий гаметофіт.

Порядок Андреєві мохи (Andreaeales). Цей порядок включає одну родину, три роди і понад 100 видів, поширених в Арктиці та горах обох півкуль. Численний тільки рід Andreaea, два види якого поширені лише в Карпатах. Андреа утворює бурі невеликі дернинки. Рослина дуже галузиться, до 2-3 см завдовжки. Стебло простої будови, має епідерміс, кору і серцевину. Від основи стебла відходять нитчасті і пластинчасті ризоїди. Стебло густо вкрите одношаровими листками, іноді із центральною жилкою. Клітини округлі або видовжені з потовщеними оболонками. Антеридії й архегонії розвиваються на різних гілочках і за своєю будовою нагадують зелені мохи. Спори проростають, і з них утворюється пластинчаста протонема; вона галузиться на пагони і стебла з листками.

Порядок Зелені мохи (Bryales). Серед листкостеблових вони найдосконаліші за внутрішньою будовою та пристосовуваністю до умов існування. В лісах і на відкритих місцях поширені види рунянки (Polytrichum), яких відомо 92. Звичайним в Україні є Polytrichum commune. Мох утворює дернинки до 40 см заввишки. Рослина має міцне бурувате стебло, густо вкрите шилоподібними листочками, розміщеними в два-три ряди. Від нижньої підземної частини (кореневища) відходять багатоклітинні ризоїди, які виконують функцію коренів.

Стебло прямостояче, округле, з доволі складною анатомічною будовою. Зверху вкрите епідермісом. Під ним міститься кора, зовнішні шари клітин якої потовщуються і виконують роль механічної тканини. За паренхімою кори розміщується провідний пучок примітивної будови. Зовнішню частину його складає кільце флоеми із живих тонкостінних клітин, по яких проводяться пластичні речовини. Далі залягають один-два шари клітин крохмаленосної піхви. У центрі міститься ксилема, утворена видовженими мертвими клітинами з тонкими поперечними й дуже потовщеними боковими оболонками. По них переміщуються вода й мінеральні солі.

Листок рунянки багатошаровий, по краях одно-, двошаровий. У центрі його проходить жилка, яка складається з ксилеми, флоеми та механічної тканини. На верхньому боці листка є численні асимілятори.

Рунянка (зозулин льон) — дводомна рослина. Чоловічі особини на верхівці утворюють розетку видозмінених червонуватих листочків, які разом з парафізами захищають антеридії. Розвиваються вони групами. Кожний антеридій має мішкоподібне тільце, що складається з багатоклітинної ніжки, одношарової стінки та спермагенної тканини.

Клітини її утворюють дводжгутикові сперматозоїди, з їх виходом стебло продовжує наростати.

На жіночих екземплярах серед верхівкових листків і парафіз формуються групи архегоніїв. Архегоній складається з ніжки, черевця і шийки. На період визрівання архегоній виділяє цукристі речовини, що сприяють заплідненню.

Із зиготи розвивається спорогоній, який складається з гаусторія, ніжки й коробочки. Гаусторій заглиблюється в тканину стебла материнської рослини, звідки й одержує воду та поживні речовини. Ніжка витягується після формування коробочки, яку прикриває ковпачок залишок верхньої частини архегоній. Коробочка складається із кришечки, урночки та апофіза. При визріванні спор кришечка за допомогою перистома скидається. Відкривається коробочка епіфрагмою — розширеною верхньою частиною колонки, що виростає з апофіза. У порожнині коробочки на трабекулах, прикріплених до колонки і стінок урночки, підвішений спорангій. Перед утворенням спор клітини спорогенної тканини діляться редукційно, з кожної з них виникає чотири спори. Їх розсіюванню сприяє гігроскопічність перистома.

За сприятливих умов спора проростає і з неї розвивається нитчаста галузиста протонема із бруньками. Із бруньок протонеми виникають листкостеблові пагони рослини.

У циклі розвитку рунянки чергуються два види розмноження — статеве й нестатеве — та два види поколінь: гаметофіт з гаплоїдною кількістю хромосом і спорофіт з диплоїдним числом хромосом. Домінує гаметофіт, спорофіт веде напівпаразитний спосіб життя на гаметофіті.

Мохи відіграють важливу роль у природі: вони створюють суцільний наземний покрив у тундрі, лісах, на болотах і надають ландшафтам певних рис відмінності. Завдяки здатності нагромаджувати вологу мохи спричиняють заболочування території, а відмерлі й не повністю розкладені їх рештки сприяють торфоутворенню. На Поліссі та в Лісостепу понад 1 млн га торф’яних боліт. Ще більше заболочених земель. Запаси торфу становлять понад 12170 млн м3. Торф використовують як паливо й сировину для одержання спирту, парафіну. Особливо широко використовують торф для приготування торфомінеральних, торфогнойових та інших компостів для удобрювання полів, а також на підстилку для худоби.

Відділ Плауноподібні

Сучасні й вимерлі рослини диференційовані на корінь, стебло, листки. Листки дрібні, через що плауноподібні відносять до мікрофільної лінії розвитку. По суті, листки є філоїдами — зовнішніми виростами стебла, внаслідок чого стебло немає чіткого розчленування на вузли та міжвузля. Споролистки з одним спорангієм, часто зібрані в колоски (стробіли). Плауноподібні поділяють на два класи: Плаунові та Подушникові.

Клас Плаунові (Lycopodiopsida). Включає три порядки: два викопні та сучасний — Плаунові.

Порядок Плаунові (Lycopodiales). Це виключно трав’янисті рослини, рівносгюрові. Спорофіли зібрані в спороносні колоски. Спорофіл з одним спорангієм. Гаметофіт двостатевий. Сперматозоїди дводжгутикові. Поширені в тропіках, субтропіках і помірно холодних областях обох півкуль. На території України відомо 6 видів. Поширений в наших лісах плаун булавоподібний (Lycopodiumclavatum), рідше трапляється плаун баранець (Lycopodium selago).

Плаун булавоподібний — багаторічна рослина. Стебло його гнучке, розпростерте на поверхні грунту. Від нижнього боку відходять ризофори, які дають додаткові корені. Ризофори є своєрідними підпорками. Зверху від стебла дихотомічно відгалужуються бічні гілки. Стебло й гілки густо вкриті спірально розташованими лінійно-ланцетними листками. Листок має верхній і нижній епідерміс із продихами. Посередині листка проходить центральна жилка. Стебло, як і гілки, дихотомічно галузиться.

Цикл розвитку плауна булавоподібного:

1 — спорофіт; 2-4 — розвиток заростка зі спори; 5 — заросток (гаметофіт); 6 — сперматозоїди; 7 — архегоній з яйцеклітиною; 8 — розвиток зародка; 9 — проросток; 10 — загальний вигляд.

Анатомічна будова стебла первинна, без вторинного потовщення. Ззовні стебло оточено епідермісом з добре розвиненими продихами. Під ним чітко виражена паренхіма кори, зовнішні шари якої потовщені й виконують механічну функцію. Усередині розміщений центральний циліндр, оточений ендодермою та кільцем механічних клітин (склеренхіма), які зумовлюють твердість стебла. Ксилема провідного пучка первинна і складається з трахеїд. Флоемні елементи представлені видовженими клітинами із ситоподібними ділянками на поздовжніх стінках.

На окремих гілках з редукованими лускуватими листками розміщені стробіли, або спороносні колоски. Кожний з них складається з осі, до якої спірально прикріплені спорофіли. Спорофіл має видозмінену широку пластинку, в основі якої впоперек розміщений ниркоподібний спорангій на коротенькій ніжці. Спорангій продукує значну кількість спор із двома оболонками: зовнішньою (екзоспорій) і внутрішньою (ендоспорій). За оптимальних умов спори проростають і утворюють двостатевий заросток невеликих розмірів. Заросток веде підземний спосіб життя, рідше наземний. Спори проростають на 5-7-й рік, вступають у симбіоз із грибами, а статевої зрілості досягають через 12-15 років. На цей час на заросткові виникають численні антеридії та архегонії. Антеридії заглиблені в тканину заростка. Численні спермагенні клітини їх діляться мітозом і дають початок дводжгутиковим сперматозоїдам. Архегонії також заглиблені в тканину заростка своєю черевною частиною. На період дозрівання шийкові канальцеві клітини розпливаються і звільняють доступ сперматозоїдам. Запліднюється яйцеклітина у воді або під час значного зволоження ґрунту. Утворюється зигота, з якої розвивається зародок. Зародок залишається в заросткові і диференціюється на зародковий корінець, яким прикріплюється до заростка, зародкове стебельце та зародкові листочки. З нього розвивається спорофіт, який домінує в циклі розвитку.

Селагінела трапляється в лісах Кавказу та в інших місцях; часто її розводять в оранжереях. Це невелика трав’яниста рослина у вигляді кущиків з пагонами, що дихотомічно розгалужуються і густо вкриті дрібними листочками, розміщеними в чотири ряди. Селагінела цікава як різноспорова рослина. В одному і тому ж колоску в пазухах одних споролистків розвиваються мікроспорангії з безліччю мікроспор, а в пазухах інших — макроспорангії з чотирма макроспорами. Усередині мікроспор утворюються найдрібніші зародки, що мають антеридії і сперматозоїди, а в макроспорах при їх проростанні розвиваються архегонії, всередині яких достигають яйцеклітини.

Плаун баранець — багаторічна трав’яниста вічнозелена рослина 5-25 см заввишки, з прямостоячими стеблами, густо вкритими листками. Листки лінійно-ланцетні, гострі, тверді, цілокраї, іноді зубчасті, 5-7 мм завдовжки, розташовані густою спіраллю, яка утворює 8 поздовжніх рядів. На відміну від плауна булавоподібного спороносних колосків не має, а містяться спори в ниркоподібних спорангіях, розташованих у пазухах листків. На верхівках пагонів розвиваються вкриті листочками бруньки, які восени відпадають.

Плаун баранець росте окремими групками в зоні широколистяних лісів, починаючи з 500-600 м над рівнем моря до альпійської смуги (2000 м над р. м.), У лісах росте здебільшого на сильно зволожених і затінених замшілих місцях, схилах, полонинах, переважно кам’янисто-щебінчастих субстратах.

Відділ Хвощеподібні

До хвощеподібних належать сучасні та викопні трав’янисті і дерев’янисті рослини з розчленованими на вузли, міжвузля стеблами, що несуть у вузлах дрібні, часто редуковані листки, розташовані кільцями. Тому цей клас ще називають Членистими.

Клас Хвощеві (Equisetopsida). Монотипний клас, представлений одним родом — Хвощем (Equisetum). Це кореневищні багаторічні трав’янисті рослини. їх стебла, а іноді гілки закінчуються стробілами, що складаються із щитоподібних спорангіофорів. Стебла членисті, поздовжньо-ребристі, з кільчастим галуженням. Листки дрібні, лускуваті, що зрослися в трубчасті піхви. Спори морфологічно однакові, але проростають у різностатеві гаметофіти. Спори вкриті трьома оболонками: інтиною, екзиною, периною. Перина утворена двома стрічкоподібними елатерами, здатними до гігроскопічних рухів.

Елатери відіграють роль у розкиданні спор, рознесенні їх вітром на великі відстані і сумісному зростанню чоловічих і жіночих гаметофітів.

Хвощам властиві ознаки гігрофітів і ксерофітів, ростуть вони переважно на болотах, заболочених луках, уздовж берегів річок і ставків, поширені в лісах, на суходільних луках і полях.

Кореневища у хвощів за масою перевищують надземні частини у кілька разів і залягають доволі глибоко. Хвощі здатні протистояти несприятливим умовам середовища, більшість з них є злісними бур’янами полів і пасовищ, особливо завдяки високій здатності до вегетативного розмноження кореневищами. Дуже поширені хвощі на кислих ґрунтах.

Хвощ польовий: 1 — вегетативний пагін; 2 — спороносний пагін; 3 — щиток зі спорангіями; 4 — спора; 5 — чоловічий гаметофіт; 6 — сперматозоїд; 7 — жіночий гаметофіт.

Хвощ польовий (Equisetum arvense) — багаторічна трав’яниста рослина заввишки 14-40 см, що росте на полях як бур’ян у місцях з порушеною дерниною, на пісках, косах, уздовж берегів рік, на луках. Він утворює два типи пагонів. Навесні з’являються блідо-зелені з буруватим відтінком, нерозгалужені, вкриті дрібними клиноподібними листками пагони — спороносні пагони, що закінчуються спороносними стробілами. Після дозрівання спор пагони відмирають, а на їх місці формуються літні, зелені, кільцево розгалужені, вкриті редукованими листками вегетативні (хлорофілоносні, асиміляційні) пагони. Продукти фотосинтезу, утворені ними, відкладаються у запас у кореневищах, бульбочках. Навесні з них розвиваються надземні пагони.

Такі ж два типи пагонів є у хвоща лісового (Equisetum sylvaticum), але у хвоща болотного (Е. palustre) немає диференціації на спороносний і асиміляційний пагони.

Хвощ лісовий — багаторічна тіньовитривала трав’яниста рослина з тонким темно-бурим розгалуженим кореневищем. Спороносні й вегетативні пагони розвиваються одночасно, навесні, але різко відрізняються один від одного.

Спороносні — червонувато-бурі, нерозгалужені, з гладенькими ребрами, спороносні колоски 10-40 мм завдовжки, піхви — до 25 мм. У вузлах спороносних пагонів після дозрівання спор розвиваються кільця довгих розгалужених горизонтальних або відігнутих униз гілок. Гілки яскраво-зелені, розміщені більш-менш в одній площині. Безплідні пагони дуже розгалужені, до 15-90 см заввишки, часто на верхівці пониклі, з тонкими гілочками.

Великого значення сучасні хвощі не мають. Відомі випадки отруєння коней, великої рогатої худоби, овець при поїданні болотного, річкового і польового хвощів. Хвощ польовий використовують у народній медицині та в державній фармакопеї. Хвощі польовий і лісовий раніше використовували для фарбування вовни в сіро-зелений колір. Цупкі стебла хвоща зимуючого, а також інших видів завдяки мінералізації оболонок їхніх клітин кремнеземом використовують замість наждачного паперу. Хвощі лісовий поїдають свійські та дикі тварини, але після настання сильних морозів.

Відділ Папоротеподібні

Сучасні папороті поширені по всій земній кулі, але найрізноманітніші вони в тропічних лісах. Це дерева, кущі, ліани, трави, що ростуть на ґрунті або як епіфіти на деревах. Розміри папоротей коливаються від кількох міліметрів до 25 м.

У циклі розвитку папоротеподібних переважає спорофіт. Він у більшості рослин багаторічний і має додаткові корені (крім сальвінієвих і гіменофілових), прямостоячі, повзучі, виткі стебла або ж підземні стебла (кореневища) і великі листки, які називають вайями. Провідна система стебла — сифоностела, у якій під листками є паренхімні ділянки — листкові прориви, лакуни. Листки мають довжину від кількох міліметрів до кількох метрів. У більшості папоротей листки виконують функції фотосинтезу і спороношення, а в окремих (страусове перо) листки діляться на стерильні фотосинтезуючі та фертильні спороносні.

Розмножуються папороті спорами, які розвиваються в спорангіях. Спорангії можуть утворюватись на листку як з однієї, так і з групи клітин, і мати відповідно одно- чи багатошарову стінку. Розміщення спорангіїв на листку буває верхівкове, крайове, поверхневе, поодиноке, групами — сорусами. Соруси можуть бути захищені спірально закрученим листком чи спеціальним покривальцем — індузієм.

Спори вкриті подвійною оболонкою, а в більшості й потрійною — інтина, екзина й перина. Спори однакові або різні.

У різноспорових папоротей гаметофіт розвивається всередині спори за рахунок її поживних речовин, завдяки чому прискорюється його розвиток і запліднення порівняно з рівноспоровими папоротями.

Для проростання спори потребують вологи, тепла і світла. У рівноспорових папоротей гаметофіт двостатевий, але запліднення найчастіше відбувається перехресно. На гаметофітах рівно- і різноспорових папоротей розвиваються антеридії й архегонії, у яких дозрівають статеві клітини. Запліднення відбувається при достатній кількості вологи, що забезпечує активний рух сперматозоїдів до архегонія.

Папороть страусове перо (паперушина) має дуже оригінальний вигляд. Паперушина — декоративна рослина, що є окрасою наших парків і лісів. Спори утворюються на спеціальних листках, які відрізняються від звичайних зелених листків. Спороносні листки паперушини у 5-7 разів коротші від звичайних вегетуючих, розділені на короткі закручені зеленуваті дольки. З’являються вони на початку другої половини літа, напередодні Івана Купала.

Орляк звичайний — космополітичний поліморфний вид. У нього з кореневища щорічно розвивається по одному великому (до 1 м і більше) тричіперистому листку. В Японії вживають у їжу молоді листки. Кореневище містить крохмаль. Використовують у медицині як глистогінний засіб і для лікування рахіту в дітей.

Щитник у флорі України представлений шістьма видами, з яких найпоширеніший щитник чоловічий, або чоловіча папороть. Це багаторічна папороть з товстим дерев’янистим темно-бурим кореневищем, що несе пучок великих (80-100 см) двічіперистих листків. Використовують як глистогінний засіб, особливо проти стьожкових червів.

Безщитник жіночий, або жіноча папороть, схожий на чоловічу папороть, але має більш ажурну вайю.

Сальвінія плаваюча (Salvinia natans). Вона трапляється у непроточних водоймах або в ріках з повільною течією. Спорофіт має довжину 1-10 см, плаває на поверхні води. Має нитчасте стебло, з листками в трійчастих кільцях, з яких два — надводні, цілісні й один — підводний. Плаваючі листки зелені, асимілюючі, а підводні розсічені на довгі ниткоподібні частки і вкриті короткими волосками.

Спорофіт може розмножуватись вегетативно виводковими бруньками, що утворюються у вузлах листків.

Сальвінія, плаваюча:

1 — загальний вигляд; 2 — спорокарпій; 3 — мега- і мікросоруси; 4 — мікроспорангій; 5 — мегаспорангій.

Спори утворюються в мікро- і мегаспорангіях, які зібрані в мікро- і мегасоруси. Вони утворюються в спороносних сегментах зануреного (підводного) листка. Соруси вкриті двошаровим покривальцем-індузієм. У мегаспорангіях утворюється по одній мегаспорі, а в мікроспорангіях — по 64 мікроспори. Соруси сальвінії плаваючої восени дозрівають і занурюються на дно водойми. Після розкладу покривальця спорангії зі спорами навесні спливають на поверхню води. Усередині спорангіїв мікроспори дають початок дуже редукованим чоловічим гаметофітам, а мегаспори проростають у жіночі. Після запліднення із зиготи розвивається зародок спорофіта.

Сальвінія популярна як декоративна рослина акваріумів і паркових водойм. Рослина охороняється.

Відділ Голонасінні

Сучасні голонасінні — це невелика група, близько 800 видів рослин, поширених на всій земній кулі, але більшість з них трапляється вздовж узбережжя Тихого океану, в Австралії і на прилеглих островах.

Основна відмінність голонасінних від інших архегоніальних рослин — наявність насінини як одиниці розселення. Від спорофіта відокремлюється не спора, а багатоклітинне утворення — насінина, що містить зародок майбутнього спорофіта і запас поживних речовин. Насінина утворюється з насінного зачатка, видозміненого мегаспорангія, що розвивається відкрито на насінних лусках жіночої шишечки (стробіла). Звідси і назва цієї групи рослин — голонасінні.

Усі голонасінні — різноспорові, одно- або дводомні рослини. Мікроспори розвиваються в мікроспорангіях, які утворюються на мікроспорофілах чоловічої шишечки. Мегаспори розвиваються в насінних зачатках.

Голонасінним також властива зміна поколінь і ядерних фаз, але, порівняно з папоротеподібними, статеве покоління дуже спрощене. Чоловічий гаметофіт розвивається в середині мікроспори і складається з кількох клітин. Він зовсім позбавлений антеридіїв, у більшості голонасінних чоловічі гамети не мають джгутиків і перетворені в спермії. Жіночий гаметофіт розвивається в нуцелусі насінного зачатка (мегаспорангії), ніколи не контактує з навколишнім середовищем, тому голонасінні належать до ендопроталіальних (внутрішньозаросткових) рослин.

Гаметофіти живуть 1-3 роки. Запліднення здійснюється всередині нуцелуса і не залежить від наявності води.

Спорофіти голонасінних доволі розвинені: це дерева, кущі з головним коренем, монополіальним галуженням, наявністю камбію, більш досконалою провідною системою, довговічні.

Голонасінні поділяють на шість класів": Насінні папороті, Саговникові, або Цикадові, Бенетитові, Гінкгові, Гнетові, Хвойні, або Шишконосні.

Порядок вельвічієві має єдиний вид вельвічія дивна, що росте дико в прибережних районах пустелі Наміб. Стовбур вельвічії короткий, товстий (до 1 м у діаметрі), схожий на пень, майже цілковито заглиблений у землю. Від нього відходить тонкий і довгий корінь, що сягає рівня грунтових вод. На верхівці стовбур увігнутий і роздвоєний, покритий численними тріщинами і виростами. Від країв стовбура відходять два великі шкірясті листки стьожкоподібної форми до 2-3 м завдовжки, з паралельним жилкуванням. Листки необмежено ростуть своєю основою і розвиваються протягом 100 років і більше.

Вельвічія є дводомною рослиною. Чоловічі і жіночі стробіли містяться на різних рослинах і зібрані в складні галузисті «суцвіття». Окремі чоловічі шишечки, або мікростробіли, мають вісь, на якій тісно сидять навхрест

розміщені лускоподібні покривні листки. У пазусі кожного такого листка міститься чоловіча «квітка». Вона складається з двох пар навхрест розмішених лусок, 6 мікроспорофілів, які зрослися між собою основою і з рудиментом насінного зачатка, який міститься в центрі «квітки». Жіночі шишечки також складаються з супротивно розміщених у чотири ряди покривних лускоподібних листочків, у пазухах яких містяться жіночі «квітки». Кожна з них складається з двох подібних до оцвітин зрослих листочків і насінного зачатка з нуцелусом і покривом. У нуцелусі розвивається макроспора, ядро якої, ділячись, дає багато ядер; отже, утворюється своєрідний жіночий гаметофіт без архегоніїв.

Саговники — роздільностатеві рослини. Чоловічі шишечки поодинокі, розміщуються на верхівках стовбурів, їх довжина — від 2 до 50-80 см. Мікроспорофіли несуть на нижньому боці групи мікроспорангіїв, заповнених дрібним пилком. Пилок має дві оболонки: зовнішню товстішу (екзину) та внутрішню тоншу — інтину. Ядро мікроспори ділиться, з нього утворюється спочатку три ядра, а потім і три клітини, з яких одна найдрібніша є, по суті, єдиною вегетативною клітиною чоловічого гаметофіта. Друга клітина є антеридіальною, вона дає початок двом великим сперматозоїдам з численними джгутиками. Третя клітина згодом, під час запліднення, перетворюється у пилкову трубку.

Жіночі шишечки великі, 2-100 см завдовжки, несуть мегаспорофіли різної форми, на яких утворюється по кілька пар насінних зачатків. Насінні зачатки 3-5 см завдовжки, мають тришаровий інтегумент: зовнішній і внутрішній — м’ясистий, середній — твердий. Під внутрішнім інтегументом міститься нуцелус, у якому з єдиної мегаспори розвивається жіночий гаметофіт з кількома архегоніями, які розміщуються у пилковій камері. Пилок потрапляє на насінний зачаток, проростає, пилкова трубка вростає в нуцелус і доносить до пилкової камери сперматозоїди, які там плавають певний час. Потім один зі сперматозоїдів запліднює яйцеклітину і зигота дає початок зародку, а насінний зачаток — насінині, інтегументи розростаються, утворюючи м’ясисту шкірочку насінини.

Найпоширенішими є роди Замія і Саговник (Цикас). Практичне значення невелике: їх вирощують як декоративні рослини, а із серцевини стовбура одержують крохмаль і готують сагову крупу.

Клас Гінкгові (Ginkgopsida). Єдиним сучасним представником цього класу є реліктовий вид Гінкго дволопатеве. У природному стані вона росте на півдні Китаю, але з давніх-давен її широко культивують як ритуальну рослину в різних районах Східної Азії. В Європі її вирощують у ботанічних садах як релікт.

Спорофіт гінкго — високе дерево з гладкою ясно-сірою корою і пірамідальною кроною. Листки з віялоподібною пластинкою, розміщені поодиноко на видовжених гонах і групами — на вкорочених. Стебло має добре розвинену ксилему, складену трахеїдами, тонкий шар кори, камбій і серцевину. У різних частинах стебла, кореня і листків є секреторні клітини та лізигенні смоляні канали.

Цикл розвитку гінкго дволопатевого: 1 — гілка з мікроспорофілаті, 2 — мікроспорофіл, 3-6 — розвиток мікроспори, 7 — гічка з мегаспорангіяш, 8 — мегаспорангії, 9 — мегаспорангії в розрізі, 10 — верхівка насінного зачатка, 11 — насінина збоку, 12 — насінина в розрізі, 13 — проросла насінина.

Гінкго дволопатеве — дводомна рослина. Чоловічі стробіли сережкоподібні, кожен мікроспорофіл складається з ніжки і двох спорангіїв, наповнених пилком. Пилок триклітинний. Кожен мегаспорофіл складається з насінного зачатка й особливого валика при основі, вони не зібрані у стробіли й утворюються на кінцях вкорочених пагонів у пазухах листків. Насінний зачаток має інтегумент, витягнений на вершку в пилковхід (мікропіле), нуцелус і жіночий гаметофіт з архегоніями. Після злиття одного з-багатоджгутикових сперматозоїдів з яйцеклітиною розвивається зародок із двома сім’ядолями, оточений масивним ендоспермом (залишки жіночого гаметофіта). Насіння гінкго їстівне, багате на олію, крохмаль і ароматичні сполуки.

Гінкго дволопатеве мас наукове значення як реліктова рослина з архаїчними ознаками організації: дихотомічним жилкуванням листків, багатоджгутиковими сперматозоїдами, соковитою оболонкою насіння.

Клас Хвойні, або Пінопсиди (Pinopsida). Це центральний і найчисленніший клас серед сучасних голонасінних, який об’єднує близько 600 видів, 55 родів і 8 родин. Хвойні відіграють велику ландшафтнотвірну роль, бо 90 % лісів земної кулі складається саме з них, або хвойні входять до них як складова частина. Ці ліси мають рекреаційне, водо- і ґрунтозахисне, санітарно-гігієнічне, естетичне значення, а також дають цінну деревину, що має широке і різноманітне застосування.

Усі сучасні хвойні — це дерева або кущі, деякі з них є гігантами рослинного світу, наприклад секвойя, що сягає до 120 м заввишки ідо 16 м у діаметрі, живе до 3000 років і більше.

Галуження більшості з них моноподіальне, стовбури стрункі, вкриті кіркою; деревина має чітко виражені річні кільця і складається переважно із трахеїд, пронизана вертикальними та горизонтальними смоляними каналами, що містять ефірні олії, смоли. Коренева система стрижнева, на молодих корінцях розвивається мікориза. Листки вузькі, живуть 2-11 років, мезофіл однорідний, кутикула масивна; епідерміс товстостінний, під ним добре розвинена гіподерма, глибоко занурені продихи, у центрі розміщений провідний циліндр (жилка). Це типова ксероморфна будова листка, яка пов’язана з недосконалістю провідної системи стебла. Хвойні — одно- і дводомні рослини, спори утворюються в роздільностатевих шишечках (стробілах). Цикл розвитку їх можна простежити на прикладі сосни звичайної.

Цикл розвитку сосни звичайної: 1 — гічка із групами чоловічих шишечок, 2 — чоловіча шишечка, 3 — розріз мікроспорангія, 4-6 — проростання мікроспори, 7 — гічка з жіночими шишечками, 8 — жіноча шишечка, 9 — насінна лусочка із двома насінними зачатками, 10 — насінна лусочка збоку, 11 — верхівка насінного зачатка, 12, 13 — насінина в розрізі, 14 — проросла насінина.

Навесні на верхівках торішніх пагонів утворюються групи чоловічих шишечок жовтого кольору. Кожна шишечка складається з осі, до якої прикріплюються мікроспорофіли, що несуть два паралельних мікроспорангії. У мікроспорангіях мейозом утворюються мікроспори, які мають дві оболонки — екзину (зовнішню) й інтину (внутрішню) — та два повітряні пухирці, що сприяють кращому розсіюванню мікроспор. Спочатку мікроспора одноклітинна й одноядерна, але ще у мікроспорангії, унаслідок поділу ядра, утворюються 4 клітини, що і є недорозвиненим чоловічим гаметофітом: дві клітини (проталіальні) швидко розсмоктуються, ще одна (антеридіальна) й остання, більша — вегетативна. Двоклітинний чоловічий гаметофіт називають пилковим зерном. Остаточний розвиток його відбувається на насінному зачатку.

Жіночі шишечки розвиваються на молодих пагонах, поодинокі, завдовжки до 10 мм і забарвлені у зелений або червонуватий колір. На осі жіночої шишечки розміщується два типи лусочок: покривна і насінна. При основі насінної лусочки є два насінних зачатки. Насінний зачаток — це видозмінений мегаспорані ій, він має таку будову: інтегумент (покрив) витягнений на верхівці у мікропіле (пилковхід). Під покривом міститься нуцелус, що зростається з ним. Через певний час одна з клітин нуцелуса, що міститься поблизу мікропіле, набуває властивостей архесгюріальної (материнської клітини мегаспор). Ця клітина ділиться мейозом на чотири мегаспори. Одна з них проростає, а інші поступово дегенерують. Проросла мегаспора перетворюється на багатоклітинний жіночий гаметофіт або первинний ендосперм із двома архегоніями. Пилок вітром переноситься на мікропіле насінного зачатка і проростає. Його вегетативна клітина витягується в пилкову трубку, що вростає в нуцелус і ендосперм. Антеридіальна клітина ділиться ще раз, утворюючи базальну й генеративну клітини. Генеративна клітина, ділячись, утворює два спермії, один з яких і запліднює яйцеклітину. Спермії крізь пилкову трубку потрапляють до яйцеклітини, у яку попередньо опускається антеридіальне ядро. Із зиготи утворюється зародок. Часто виникає кілька зародків. Це явище називають поліембріонією. Насінний зачаток перетворюється в насінину, інтегумент — у шкірку насінини. Сформований зародок має первинний корінець, стебельце і кілька (2-20) сім’ядоль. Первинний ендосперм розростається, витісняючи нуцелус, і слугує запасною речовиною.

Жіночі шишечки після запліднення розростаються, дерев’яніють; після дозрівання насіння їх лусочки підсихають, розкриваються, насіння висипається і розноситься вітром. Насіння має крилоподібні придатки.

Тис ягідний — вічнозелене дерево або кущ. Період життя 700-1500 років. Кора червонувато-бура, деревина дуже тверда і важка, смоляні ходи відсутні.

Листкорозміщення чергове, на бокових горизонтальних гілках переходить майже в супротивне, при цьому листя, завдяки черешкам розміщується переважно в 2 ряди. Листя ланцетоподібне або лінійне із завуженою основою, отруйне для коней і худоби.

Насінний зачаток у тиса з’являється пізньої осені і зимує в стадії утворення мегаспор. Запилення відбувається наприкінці травня. Від запилення до запліднення минає біля 1 місяця, насіння дозріває 6 тижнів. Насіння — бурий горішок, блискучий, твердий, завдовжки 6-8 мм, розміщений в глибині яскраво-червоної м'ясистої оболонки, схоже на ягоду, їстівне.

Кедр (Cedrus) — рід родини Соснових (Ріпасеае), найбільш пов’язаний з ялицею (Abies).

Головними районами поширення кедру є Середземномор’я (висоти 1000-2200 м над рівнем моря) та Гімалаї (1500-3200 м над рівнем моря).

Кедр — дерево заввишки до 30-40 м, інколи до 60 м, деревина якого має характерний пряний запах. Гілки кедра диморфні: довгі гілки формують більшу частину крони, тоді як короткі містять практично все листя.

Листя — вічнозелена хвоя, 8-60 мм завдовжки, розташоване спіраллю на довгих гілках або щільними пучками на коротких. Шишки (стробіли) з насінням— діжкоподібні, 6-12 см завдовжки, спочатку зелені, при визріванні — сіро-бурі; після визрівання вони (подібно до ялиці) розпадаються на крилаті насінини.

Насінини (10-15 мм завдовжки, з крилами 20-30 мм), як і насіння ялиці містять 2-3 бульбашки смоли з неприємним смаком, яка захищає насіння від поїдання білками та бурундуками. Визрівання шишок триває біля року.

Туя західна (Thuja occidentalis) — вид родини Кипарисових (Cupressaceae).

Це вічнозелене однодомне дерево, до 30 м заввишки. Крона густа, пірамідальна. Кора темно-бура, листки лускоподібні, розміщені супротивно. Чоловічі шишечки (мікростробіли) приверхівкові, у пазухах листків, майже сидячі, дрібні (до 2 мм у діаметрі), округлі, жовтаві. Жіночі шишечки (мегастробіли) овально-яйцеподібні, світло-зелені, розміщені на кінцях укорочених охвоєних гілочок. Стиглі шишки світло-коричневі, їхні луски шкірясто-деревянисті, черепичасто налягають одна на одну. Запилюється у першій половині квітня. Насіння достигає у рік запилення. Батьківщина туї західної— Північна Америка. Майже по всій території України її культивують як декоративну рослину.

Ялина європейська, смерека (Picea excelsa) — високе дерево (25-40 м) родини Соснових (Ріпасеае) з гост- роконусоподібною густою кроною. Молоді пагони зелені з загостреними буруватими бруньками. Хвоя розміщена почергово, шорстка, колюча, чотиригранна (1,5-2,5 см завдовжки), загострена, блискуча, тримається 5-6 (12) років. Рослина однодомна. Запилюється у травні. Насіння достигає у рік запилення.

Чоловічі шишечки видовжено-циліндричні, червонуваті, розміщені на кінцях торішніх пагонів. Жіночі шишечки зеленуваті або малинові, циліндричні, розміщені на кінцях молодих гілочок. Стиглі шишки довгасто-циліндричні (10-15 см завдовжки), бурі, повислі, блискучі. Луски дерев’янисто-шкірясті. Насіння бурувате з світло-коричневим крилом.

Росте ялина у верхньому ярусі хвойних і мішаних лісів. Це важлива лісоутворююча порода, зрідка трапляється в другому ярусі соснових лісостанів. У горах піднімається до висоти 1 800 м над рівнем моря. Тіньовитривала, морозостійка.

Ялівець звичайний (Juniperus communis L.) — вічнозелений кущ або невелике деревце (4-6 м заввишки) родини Кипарисових з прямим стовбуром і конусоподібною або яйцеподібною кроною; кора сірувато-бура. Молоді пагони червонувато-бурі, на них кільчасто розміщені по три колючі кілюваті хвоїнки (8-20 мм завдовжки). Зверху хвоїнки білуваті з восковим нальотом, знизу блискучі, зелені, при основі зчленовані. Зберігаються на гілках протягом чотирьох років.

Дводомна, рідше однодомна рослина. Чоловічі органи спороношення мають вигляд жовтих колосків. Жіночі органи спороношення подібні до зелених бруньок. Після запліднення луски жіночої шишечки зростаються і утворюють соковиту зелену шишкоягоду округлої форми (7-9 мм у діаметрі). Через рік шишкоягоди стають чорними, з восковим нальотом.

Трапляється в помірному кліматі Північної півкулі, а також в Північній Африці і тропічних районах Азії (Непал, Пакистан).

Росте в підліску хвойних, рідше мішаних лісів. Тіньовитривала, морозостійка рослина. Запилюється у квітні — травні, шишкоягоди достигають у вересні.

Модрина європейська (Larix decidua) — струнке високе (20-40 м) дерево родини Соснових. Восени її хвоя забарвлюється в золотаво-жовтий колір і опадає. Стовбур вкритий товстою, з глибокими борознами, брунатно-бурою корою. Молоді гілки жовто-зелені. Зазвичай на гілках хвоя розміщена поодиноко, а на коротких бічних — пучками по 20-50 хвоїнок.

В Україні поширена в західних Карпатах. Солевитривала, морозостійка, швидкоросла, світлолюбна рослина. Запилюється у квітні. У межах ареалу модрина європейська трапляється головним чином в Альпах і Карпатах на висотах 1000-2500 м над рівнем моря, доходячи до альпійського криволісся.

Деревина модрини — дуже цінний будівельний матеріал (замінник дуба), стійка проти гниття. Незважаючи на високий вміст смоли, її використовують для одержання целюлози (вихід якої становить до 33 %).

Відділ Покритонасінні

Квіткові рослини — найбільший відділ рослинного світу, що нараховує понад 240 тис. видів. Вони поширені в усіх кліматичних зонах і в найрізноманітніших екологічних умовах. Усі найважливіші культурні рослини належать також до квіткових.

Від голонасінних квіткові відрізняються, насамперед, тим, що їх насінні зачатки містяться в зав’язі, яка є частиною нового органа — маточки. Маточка із зав’язю та іншими частинами квітки, а також плід, який розвивається із зав’язі, є, новоутвореннями, властивими тільки покритонасінним. Основні відмінності між голо- і покритонасінними наведено в таблиці.

Ці особливості, з одного боку, чітко відмежовують покритонасінні від голонасінних, а з другого — свідчать про зв’язки цих двох груп. Як і голонасінні, так і покритонасінні — різноспорові рослини з перевагою спорофіта в циклі розвитку. Редукція гаметофіта в покритонасінних досягла найвищого ступеня.

Порівняльні ознаки голо- і покритонасінних рослин

Органи рослин

Голонасінні

Покритонасінні

Життєві форми

Дерева, кущі.

Дерева, кущі, напівкущі, трави.

Провідна система

Переважно трахеїди.

Судини. Трахеїди.

Листок

Переважно голчастий, простий, жилки без анастомозів.

Різноманітний за формою, жилкуванням, простий і складний, жилки з анастомозами.

Генеративні органи

Квітки відсутні, спори утворюються в мікро- та мегастробілах.

Зародковий мішок відсутній, жіночий гаметофіт з архегоніями.

Чоловічий гаметофіт 4-клітинний і більше. Ендосперм гаплоїдний, утворюється до запліднення.

Плода немає, насіння лежить відкрито на лусочках жіночої шишечки.

Є квітка.

Є 8-ядерний зародковий мішок, гомолог жіночого гаметофіта, архегонії відсутні. Чоловічий гаметофіт 3-клітинний, дві клітини якого — гамети.

Ендосперм триплоїдний, утворюється після запліднення.

Насіння міститься всередині плода.

Класифікація покритонасінних рослин

З виходом книги Ч. Дарвіна «Походження видів...» (1859) почався новий етап розвитку біології, який характеризується появою філогенетичних систем.

Першою філогенетичною системою була система ботаніка Л. Брауна (1864), у якій рослини розміщувались не тільки за схожістю ознак, а й за ступенем розвитку.

У 1887 р. з’явилась система А. Енглера, яка тривалий час залишалась однією з найпопулярніших і найвідоміших. У ній зв’язки спорідненості простежувались не лише між великими таксонами, а й були доведені до роду, а в окремих випадках — і до виду. Система доповнювалась і витримала 12 видань, за нею формувались майже всі європейські гербарії.

Доволі поширеними були також системи покритонасінних, які розробили Р. Вєтшітейн. Ч. Бессі, X. Галлір та ін.

Системи Веттштейна й Енглера були побудовані на принципах псевдантової теорії походження квітки, тому вихідною групою для покритонасінних вони вважали однопокривні (монохламідні) рослини типу березових, кропивових, горіхових.

Ідеї Веттштейна й Енглера про примітивність однопокривних були піддані критиці з боку ряду вчених: Ч. Беесі, А. Арбера і Д. Паркіна, X. Галліра. Англійські ботаніки обґрунтували нову теорію походження квітки, так звану стробілярну теорію, за якою вихідною групою покритонасінних вважали рослини типу магнолієвих, а примітивним типом квітки — двостатеву квітку з невизначеною кількістю членів.

У 1915 р. американський ботанік Ч. Бессі запропонував систему у вигляді опунції, де за основу були взяті раналієві (багатоматочкові), від яких відходить велика група розоцвітих, потім бруслиноцвітих, зонтикоцвітих, мареноцвітих, і, нарешті, — складноцвітих; по другій лінії — миртоцвіті й кактусові, по третій лінії—  гвоздикоцвіті, синюхоцвіті, губоцвіті.

У системі російського ботаніка Б. М. Козо-Полянського (1922) використаний ряд нових положень філогенезу вищих рослин, за основу взято типи гінецея і плацентації.

Останнім часом з’явилась низка популярних систем А. Кронквіста, Р. Дальгрена та А. Тахтаджяна. Усього створено понад 50 філогенетичних систем, але загальноприйнятої немає, бо її побудова зумовлена різноманітністю форм квіткових рослин. Але кожна нова філогенетична система — це крок вперед до пізнання покритонасінних і самої квітки, цього шедевру творення.

Майже в усіх сучасних системах поділ покритонасінних на класи одно- і дводольних зберігається.

Квіткові рослини сьогодні розглядають як невизначену таксономічну категорію рангом між відділом та класом. Оскільки ця таксономічна категорія більш високого рангу, ніж родина, є певна свобода у виборі назви. Статгя 16 Міжнародного кодексу ботанічної номенклатури дозволяє використовувати як традиційні історичні назви, так і назву, утворену від роду. Офіційна уніномінальна назва цього таксону — Magnoliophyta, від назви роду Magnolia (Магнолія). Але традиційно вкорінились такі назви, як Angio-spermae і Anthophyta (квіткові рослини).

Завдяки постійному перегляду поглядів на спорідненість квіткових рослин, внутрішня систематика цієї групи піддавалась і піддається змінам. Дві широко використовувані, хоч і дещо застарілі, системи квіткових рослин — система Тахтаджяна і система Кронквіста. На сьогодні обидві ці класифікації не відображають філогенію таксона. Сучасну визнану класифікацію створила міжнародна «Група філогенії Покритонасінних», яка опублікувала свій перший варіант таксономії у 1998 році, другий — у 2003-му і третій (останній на даний час) — у 2009 році. Останні системи зберігають цю систематику, додаючи кілька незначних таксонів.

Традиційно квіткові рослини були розбиті на дві групи, які в системі Кронквіста названі Magnoliopsida (у ранзі класу, сформованого від імені Magnoliacae) та Liliopsida (у ранзі класу, сформованого від імені Liliaceae). Для видів першої групи також можна використовувати термін «дводольна рослина», для другої — «однодольна», або «дікот» та «монокот» відповідно. Ці назви походять від факту, що дводольні звичайно мають дві сім’ядолі (ембріональні листки) в насінині, тоді як однодольні звичайно мають тільки одну. З діагностичної точки зору кількість сім’ядоль не є ні особливо зручною, ні надійною ознакою.

Особливості будови класу Дводольні

Дводольні (Dicotyledoneae, Dicotyledones) — доволі гетерогенна група квіткових рослин, для яких характерна наявність у зародка двох супротивних насінних долей. Група не є таксоном, а розглядається як єдина група тільки з історичної точки зору. У старих системах класифікації рослин (до 1998 року) квіткові рослини звичайно поділяли на дві групи — дводольні та однодольні, зазвичай у ранзі класу. Дводольні значно більша група, що містить 175-200 тис. видів.

Через різне походження, дводольні відрізняються різноманітністю вегетативних і репродуктивних органів. Навіть найбільш відомі ознаки зберігаються не завжди. Серед дводольних трапляються представники з нетиповими ознаками, а іноді з окремими ознаками, характерними для однодольних.

Насіння: зародок однодольних має одну розвинену та одну недорозвинену сім’ядолю, тоді як зародок дводольних має дві розвинені сім’ядолі.

Квітки: частини квітки в однодольних кратні числу 3, тоді як у дводольних — числу 4 або 5.

Стебло: в однодольних провідні пучки в стеблі дифузні. У дводольних, на відміну від них, провідні пучки розташовуються кільцеподібно, а між деревиною (ксилемою) і лубом (флоемою) міститься особлива тканина — камбій, що забезпечує вторинне потовщення стебла та кореня.

Вторинні пагони: в однодольних вторинні пагони трапляються рідко, але вони дуже часті у дводольних.

Пилок: в однодольних пилок має одну борозну або пору, тоді як у дводольних таких структур три.

Коріння: коренева система звичайно дифузна в однодольних, тоді як у дводольних корінець зародка найчастіше перетворюється на головний корінь, здатний довго існувати.

Листя: в однодольних головні листкові жилки мають паралельну геометрію, у дводольних листя, як правило, із сітчастим жилкуванням. Листова пластинка у дводольних часто розчленована, краї її виїмчасті або зубчасті.

Особливості будови класу Однодольні

Однодольні (Monodicots), або Ліліопсиди(Liliopsida), — клас квіткових рослин, який домінує на багатьох частинах планети. За продукованою біомасою однодольні становлять більшість рослин у сільському господарстві. Клас має 50 000-60 000 видів.

Найбільша родина в цьому класі (та й серед усіх Покритонасінних) — Зозулинцеві, або Орхідні (Orchidaceae), з близько 20 000 видів. Вони мають дуже складні і красиві квітки, пристосовані для запилення певними видами комах.

Назва однодольних рослин походить від традиційної ботанічної назви групи Monocotyledones, котра вказує на те, що більшість членів цієї групи має одну сім’ядолю (ембріональний лист) в насінині. Ця ознака відрізняє їх від решти покритонасінних рослин, традиційно відомих як дводольні (Dicotyledones), які звичайно мають дві сім’ядолі в насінині. З діагностичної точки зору число сім’ядоль не є ні зручною ознакою (оскільки вони наявні тільки протягом дуже короткого періоду в житті рослини), ні повністю надійною.

Проте однодольні — чітко визначена група. Однією з головних рис однодольних є квітка із трьома частинами або з числом цих частин, кратним трьом. Наприклад, квітка однодольної рослини звичайно має три, шість або дев’ять пелюсток. Багато однодольних також мають пагони з паралельними судинами.

Квітки: в однодольних квітки — гримерні (число частин квітки кратне трьом).

Пилок: в однодольних пилкове зерно має одну борозну або пору, тоді як у дводольних воно має три борозни.

Насіння: в однодольних зародок має одну сім’ядолю, тоді як зародок дводольних має дві сім’ядолі.

Стебло: в однодольних судинні пучки в стеблі розкидані, а у дводольних зібрані в кільця.

Коріння: в однодольних коренева система мичкувата, а у дводольних вона розвивається від одного головного кореня.

Листя: в однодольних жилкування паралельне або дугове, тоді як у дводольних — сітчасте.

Проте ці відмінності не безумовні: деякі однодольні мають ознаки, характерні для дводольних, і навпаки.

Родина Капустяні (Хрестоцвіті)

Родина Капустяні, або Хрестоцвіті (Brassicaceae), об’єднує 350 родів і понад 3 тис. видів, поширених майже на всій земній кулі. Це трави, рідше напівкущі із простими черговими листками без прилистків. Квітки (зібрані в китиці або щитки) правильні, двостатеві, чашечка 4-листа, віночок складається із чотирьох вільних пелюсток, розміщених навхрест, тичинок 6, розташовані у два кола, з них 2 тичинки зовнішнього кола коротші; маточка складається із двох зрослих плодолистків, зав’язь верхня, плід — стручок або стручечок; насіння містить жирну олію, нерідко з глікозидами. У цій родині багато цінних продовольчих і кормових рослин, є також і бур’яни. Гірчичні глікозиди, що містяться в рослинах (гірчиці, жовтушники, жерухи тощо), при поїданні тваринами вражають органи дихання і шлунковий тракт.

Економічно найважливішим є рід Капуста (Brassica). До нього належать такі види: капуста городня (Brassica oieracea) — цінна овочева рослина; ріпак (Brassica napus) — кормова й олійна рослина з багатьма сортами, вирощують у північній і помірній зонах.

Гірчицю білу (Brassica alba), а також сарептську (Brassica juncea) культивують як олійні культури, з відходів, що залишаються після одержання олії, готують гірчицю — приправу до їжі, а також гірчичники.

Завдяки тривалому періоду цвітіння бджоли збирають з неї багато меду. Гірчичну олію широко застосовують у кулінарії, парфумерії, фармацевтиці. Гірчична олія солодка і духмяна, хоча насіння гірчиці пекуче і гірке.

Грицики звичайні (Capsella bursa-pastoris)— однорічна трав’яниста рослина (15-25 см заввишки). Стебло пряме, просте або розгалужене. Прикореневі листки зібрані в розетці, черешкові. Стеблові листки дрібніші, сидячі, при основі стрілоподібні. Квітки дрібні, білі, зібрані у верхівкову китицю.

Плід — стиснутий з боків трикутно-оберненосерцеподібний стручечок (5-8 мм завширшки). Лікарська, вітамінозна, харчова, медоносна, кормова рослина. Трапляється по всій Україні як городній бур’ян.

Редька (Raphanus) представлена як дикорослими, так і культурними видами. Редьку посівну (R. sativus) вирощують для одержання соковитих коренеплодів, які містять вітаміни, а редька дика або польова (R. raphanistrum) доволі поширений в Україні бур’ян. Як пряну рослину культивують хрін звичайний (Armoriaca rusticana), як жироолійну — рижій посівний (Camelina sativa), як медоносну — катран татарський (Crambe tatarica), у насінні якого міститься до 40 % жирної олії. У тінистих лісах, серед чагарників, лісових балок росте кінський часник звичайний (Alliariapetiolata), на луках і болотах — жеруха лучна (Cardamine pratensis), уздовж берегів лісових струмків — жеруха гірка (С. amara). Найбільш поширеними бур’янами є: суріпиця звичайна (Barbareavulgaris), грицики звичайні (Capsella bursa-pastoris), талабан польовий (Thlaspi arvensis), гикавка сива (Berteroa incana) та багато інших.

Порівняно з кормовими злаковими та бобовими культурами, кормові капустяні вирізняються рядом позитивних властивостей і ознак. їх насіння коштує недорого. Виняток становить лише насіння спеціальних сортів для біологічної боротьби з нематодами в сівозмінах із цукровим буряком. Капустяні рослини відзначаються більшою пристосованістю до пізньої сівби і швидким початковим ростом. При пізній сівбі, після короткого вегетаційного періоду (60-80 днів) і в прохолодну осінь вони дають урожай понад 20 ц/га, до того ж гарної якості. Наші суворі зими вони переносять доволі непогано, через те що мають тривалий період осіннього наростання. Це має велике значення не тільки для задоволення потреби в зеленому кормі. Тривале покриття ними ґрунту є ефективним заходом боротьби проти ерозії.

Від вирощування рослин родини Капустяних у ґрунті накопичується багато поживних речовин, особливо Нітрогену. Рослини добре використовують Нітроген ґрунту після збирання попередників і тим самим оберігають ґрунтові води й поверхневі водойми від забруднення нітратами. Посіви цих культур можна використовувати на корм або ж як сидеральні добрива.

Разом з тим капустяні мають і деякі негативні ознаки, які обмежують їх вирощування. Для одержання високих врожаїв і кормів вони вимагають значних доз азотних добрив. З фітосанітарних причин вони гірше за інші культури включаються у сівозміни, особливо якщо це сівозміни з капустяними (хрестоцвітними) олійними культурами (ярий і озимий ріпак, озима суріпиця і гірчиця біла) й овочами, а також із цукровим буряком і зернобобовими. Ураження капустяних багатьма спільними хворобами значною мірою залежить від частки таких культур у сівозміні. Капустяні, за винятком стійких сортів гірчиці білої і редьки олійної, сприяють розмноженню бурякової нематоди.

Ріпак (Brassica napus) — однорічна олійна рослина. Насіння ріпака містить 48-52 % олії, що її використовують у лакофарбовій, миловарній, харчовій (маргариновій) та інших галузях промисловості. Макуху після пропарювання згодовують худобі. Ріпак озимий вирощують також на зелений корм. Посіви ріпака в Україні у XXI ст. значно зросли. Вони поширені переважно у правобережному Лісостепу. Завдяки тому, що ріпак може ефективно використовуватись для виготовлення біопалива на початку XXI ст. в Україні ця культура почала завойовувати нові площі.

Родина Розові

Родина Розові (Rosaceae) включає 100 родів і понад 3 тис. видів, поширених на всій земній кулі. Дерева, кущі, трави з черговими або супротивними простими чи складними листками з прилистками. Квітки актиноморфні, найчастіше 5-членні, з подвійною оцвітиною, іноді є підчаша; тичинок багато, розміщених циклічно, квітколоже чашоподібне, плоске, увігнуте або опукле розширене, що й називається гіпантієм; усі члени квітки, крім гінецея, прикріплені до краю квітколожа; зав’язь верхня, нижня або напівнижня, плодолистків один або багато, вільних або зрослих. Плоди різноманітні — листянки, кістянки, сім’янки, горішки, прості і збірні, справжні та несправжні.

Економічне значення і практичне використання представників родини важливе і різноманітне. До неї належать важливі плодові та ягідні культури: яблуня, груша, айва, вишня, слива, абрикос, персик, мигдаль, малина, суниці; декоративні — троянда, горобина, черемха. Родина Розові дуже поліморфна, тому за типом квіток, характером квітколожа і типом плодів її поділяють на 5 підродин: Спірейні, Розові, Яблуневі, Сливові і Хризобаланові; останні поширені лише в тропіках.

Підродина Спірейні представлена переважно кущами, зав’язь верхня, плід — листянка або коробочка. В Україні найбільш поширені декоративні рослини: спірея середня (Spirea media), японська (S. japonica), верболиста (S. salicifolia).

Підродина Розові. Квітки навколоматочкові, гінецей апокарпний, плоди — сім’янки або кістянки. Кущі і трави, серед яких особливо поширені малина (Rubus idaeus), ожина (Rubus caesius), суниці звичайні (Fragaria vesca).

1 — Гравілат міський (Geum urbanum), 2 — парило звичайне (Agrimonia eupatoria)

До цієї підродини належить рід Шипшина (Rosa) — колючі кущі з непарноперистими листками й оранжево-червоними «плодами», які багаті на каротин та аскорбінову кислоту. З 92 видів шипшин, що ростуть в Україні, особливо поширені шипшина собача (R. сапіпа), шипшина яблучна (R. pomifera), шипшина корична (R. cinamommea). У Криму вирощують казанликську троянду, з пелюсток якої одержують ефірну олію. Із трав’янистих рослин слід відзначити рід Перстач (Potentilla) — багаторічні й однорічні трави, з 3-5-пальчастороздільними, рідше перистими листками, серед них багато цінних лікарських рослин, як от: перстач білий (Р. alba), перстач прямостоячий (Р. erecta). Типовою рослиною боліт є вовче тіло болотяне (Comarum palustre). З інших родів відзначаються типові види: гравілат (Geum) з поширеним бур’яном урбанізованих місцезростань — гравілатом міським (G. ur-banum), парило (Agrimonia eupatoria), гадючник (Filipendulavulgaris), рідкісний вид Карпат, дріада восьмипелюсткова (Dryas octopetala), родовик лікарський (Sanguisorba officinalis) та ін.

Підродина Яблуневі. Квітки надматочкові, зав’язь нижня, плід несправжній (яблуко). До цієї підродини належить рід Яблуня (Malus). Більшість культурних сортів яблуні об’єднує в один комплексний вид яблуня домашня (М. domestica), що має гібридне походження. У культурі відомо понад 10 тис. сортів, це одна з найдавніших культурних рослин, яку вирощували стародавні мешканці пониззя Дніпра ще в III тисячолітті до н. е. Рід Груша (Pyrus) — дерева або кущі; в Україні в лісах і байраках майже скрізь росте груша звичайна (Р. communis), яка є доброю підщепою для культурних сортів. У Криму й на півдні України культивують айву звичайну (Cydonia oblonga) із запашними плодами, які мають різноманітне застосування. Доволі поширеною є також горобина звичайна (Sorbus aucuparia) — дерево з перистими листками, запашними квітками і темно-червоними плодами- яблучками, зібраними у складні щиткоподібні утворення. Має декоративні властивості, добрий медонос і вітамінна рослина.

Підродина Сливові. Дерева і кущі, плід — кістянка. Сюди належать роди Слива, Вишня, Мигдаль, Абрикос. На узліссях і вздовж схилів степових балок трапляється терен звичайний (Primusspinosa), у культурі поширена слива (Р. domestica), що має багато сортів. На узліссях і степових схилах росте вишня кущова (Cerasus fruticosa), у культурі поширена вишня садова (С. vulgaris), на півдні України культивують мигдаль звичайний (Amygdalus communis) та абрикос (Armeniaca vulgaris), плоди яких мають широке застосування. До цієї підродини належить також черемха (Padus racemosa) — одна з улюблених декоративних рослин.

Родина Бобові

Відомо 600 родів і близько 12 тис. видів, поширених на всій земній кулі. Дерева, кущі, трави з пірчастими, трійчастими, пальчастими, рідше простими листками із прилистками, інколи видозміненими у вусики або колючки. Суцвіття — китиця, головка; квітки зигоморфні, 5-членні, чашолистики зрослі, віночок метеликоподібний, верхню його пелюстку називають вітрилом, дві бічні — веслами, дві нижні, що частково зрослися, — човником. Тичинок 10, іноді вони зростаються тичинковими нитками в трубку, яка оточує зав’язь маточки; іноді зростаються 9 тичинок, а одна залишається вільною. Маточка з одного плодолистка, зав’язь верхня, плід — біб. Серед представників родини багато цінних зернобобових рослин (горох, квасоля, соя, сочевиця, нут, арахіс), кормових (конюшина, люпин, люцерна, вика, еспарцет, чина), лікарських (солодка, термопсис, астрагал, індиго), є також і отруйні (зіновать, в’язіль, калабарські боби), багато декоративних (біла акація, карагана, софора, аморфа).

Усі бобові збагачують ґрунт Нітрогеном, бо на їх коренях оселяються бульбочкові бактерії. Насіння багатьох бобових містить багато білка, а в деяких випадках і жири. Як кормові культури бобові посідають друге місце після злаків. Велику роль відіграють бобові в утворенні травостоїв суходільних і заплавних лук; це такі рослини, як конюшина повзуча (Trifolium repens), конюшина альпійська (Т. alpestre), чина бульбиста (Lathyrus tuberosus), чина лучна (L. pratensis), горошок плотовий (Vicia sepium), люцерна посівна (Medicago sativa), лядвенець польовий (Lotus arvensis), астрагал солодколистий (Astragalus glycyphyllos), в’язіль барвистий (Coronilla varia), еспарцет виколистий (Onobrychis vicifolia) тощо.

Родина Пасльонові

Типи плодів пасльонових:

1 — нікандра фізалісоподібна (Nicandra physalodes), ягода в пухирчастій крилатій чашечці; 2 — фізаліс звичайний (Physalis alkekengi), продольний розріз ягоди в пухирчастій некрилатій чашечці; 3 — красавка звичайна (Atropa bella-donna), ягода; 4 — паслін сосочковий (Solanum mammosum), ягода з виростами; 5 — блекота чорна (Hyoscyamus niger), коробочка з кришечкою; 6 — дурман звичайний (Daturastramonium), коробочка, що розкривається стулками; 7 — баклажан (Solanum melongena), ягода.

Родина Пасльонові (Solanaceae) нараховує 90 родів і близько 2 тис. видів, поширених переважно в Південній Америці. Переважно трави, а у тропіках — дерева й кущі з черговими простими листками без прилистків. Квітки в завійках, правильні, рідше трохи неправильні, 5-членні зі зрослою чашечкою та колесоподібним або дзвоникоподібним віночком. Тичинок 5, плід — ягода або коробочка.

Характерною рисою родини є наявність глікозидів і алкалоїдів: соланіну, атропіну, скополаміну та ін. Тому деякі пасльонові належать до отруйних рослин: блекота чорна (Hyoscyamus niger), дурман звичайний (Datura stramonium), паслін солодко-гіркий (Solanum dulcamara). До лікарських рослин належить беладонна, або красавка (Atropa belladonna).

Велике господарське значення має картопля (Solanum tuberosum) багатьох столових і кормових сортів. До овочевих культур належить баклажан синій (Solanum malongena), помідор їстівний (Lycopersicum esculentum), перець (Capsicum annuum). Для одержання тютюну вирощують тютюн справжній (Nicotiana tabacum), а також махорку (N. rustica). З листків і стебел останнього одержують екстракт, що використовують для боротьби з комахами.

Родина Айстрові (Складноцвіті)

Родина Айстрові, або Складноцвіті (Asteraceae), об’єднує 1 тис. родів і понад 20 тис. видів, поширених на всій земній кулі. Трави, напівкущі, деревця (у тропіках), нерідко з молочним соком. Листки чергові, рідше супротивні, без прилистків, різноманітні за формою, розміром і ступенем розчленування. Суцвіття — кошик, який зовні вкритий обгорткою із зелених або забарвлених в інші кольори видозмінених листочків. Обгортка буває одно- або багатоярусною. Дрібні кошики бувають зібрані в складні щиткоподібні або волотеподібні суцвіття. Квітколоже має різну форму: опукле, плоске або увігнуте, голе, лускувате, щетинисте. Квітки чотирьох типів: язичкові, трубчасті, несправжньоязичкові, лійчасті. Вихідним типом є трубчаста квітка, що має редуковану чашечку у вигляді лусочок або волосків, віночок з п’яти зрослих у трубочку пелюсток, п’яти тичинок, маточку із двох зрослих плодолистків з нижньою зав’яззю. Язичкові квітки зигоморфні, мають відгин у вигляді 5-зубчастого язичка, двостатеві. Несправжньоязичкові квітки вирізняються цілісним або тризубчастим язичковим відгином, часто вони тільки маточкові. Лійчасті квітки стерильні, зигоморфні, віночок лійчастий, має відгин з п’яти нерівних-зубців. Плід — сім’янка. За формою квіток, що складають кошик, родина ділиться на дві підродини: Трубкоцвіті та Язичкові.

Соняшник:

1 — частина суцвіття-коишка в продольному розрізі; 2 — серединна квітка в продольному розрізі; 3 — плід; 4 — плід у продольному розрізі (а — листочки обгортки; б — приквітник окремої квітки; в — крайова квітка; г — серединні квітки).

У родині Айстрових є кілька видів дуже цінних рослин: серед них олійна рослина — соняшник (Helianthus annuus), каучуконоси — кок-сагиз, тау-сагиз, лікарська рослина, що культивують у широких масштабах, — нагідки (Calendula officinalis).

До підродини Трубкоцвіті належать соняшник, топінамбур, або земляна груша (Helianthus tuberosus), — цінна кормова рослина, її бульби охоче поїдають свині. Ромашка (Chamomilla recutita) — лікарська рослина, що має протизапальні властивості, у природному стані — бур’ян, культивується. Деревій звичайний (Achillea millefolium) — лікарська рослина, що поширена на природних сіножатях, полин гіркий (Artemisia absinthium), цитварний (А. сіnа) — цінні лікарські рослини. До підродини належать також деякі бур’яни: гірчак (Acroptilon picris), осот польовий (Cirsiumarvense), різні види будяків (Carduus) та волошок (Centaurea), галінсога (Galinsoga). До підродини Язичкових належать рослини, у яких кошики мають тільки язичкові квітки. Серед них найпоширеніші кульбаба звичайна (Taraxacum officinale) — лікарська та харчова рослина; цикорій звичайний (Cichorium intybus) — лікарська та харчова рослина, бур’ян на полях і городах, осот жовтий.

Клас Однодольні. Родина Лілійні

Родина Лілійні (Liliaceae) нараховує 170 родів і понад 2500 видів, поширених на всій земній кулі, особливо численні вони в субтропічних і помірних зонах. Багаторічні трави з підземними кореневищами, цибулинами, бульбоцибулинами. Стебла малорозвинені, часто листки прикореневі, жилкування паралельне або дугове. Квітки зібрані у зонтики, волоті, китиці, колоски або ж поодинокі. Оцвітина проста, 3-членна, тичинок 6, рідше 3 або 12. Гінецей із 3-х плодолистків, зав’язь верхня, плід — коробочка, рідше ягода. Родина не має важливого економічного значення, але її представники часто мають яскраво забарвлені віночки і прикрашають наші ліси у весняну пору. Це, насамперед, проліска дволиста (Scilla bifolia), проліска сибірська (S. sibirica), лілія лісова (Lilium martagon). Оскільки ареал їх останнім часом значно скоротився, вони потребують охорони та відтворення. До лікарських і отруйних рослин належать конвалія (Convallaria majalis), чемериця чорна (Veratrum nigrum), вороняче око звичайне (Paris guadrifolia). Як кімнатну культуру часто вирощують алое деревоподібне (Aloe arborescens), в Україні — це традиційна лікарська рослина. У широколистяних і хвойних лісах ростуть купина широколиста (Polygonatum multiflorum), купина пахуча (Р. odoratum), а на луках і узліссях — рястка зонтична (Omithogalumumbellatum), зірочки жовті (Gagea lutea) та інші.

Родина Цибулеві

Родина Цибулеві (Аllіасеае) близька до попередньої, але вирізняється наявністю зонтикоподібних верхівкових суцвіть, оточених покривалом. Сегменти оцвітини пелюсткоподібні або чашечка відрізняється від віночка. У флорі України відомо 2 роди, з яких більш поширений рід Цибуля (Allium), до якого належать як дикорослі, так і культивовані види: цибуля городня (А. сера), часник (A. sativum).

Цибуля ріпчаста — багаторічна трав’яниста рослина. Стебло без листків, пряме, до 80 см заввишки, трубчасте, обгорнуте піхвами листків при основі. Цибулина приплюснути, куляста або яйцеподібна, з перетинчастими суцільними жовтими внутрішніми лусками. Листки дворядні, трубчасті, гострі. Квітки двостатеві, правильні, зібрані в кулясте, зонтикоподібне суцвіття. Оцвітина проста, віночкоподібна, зеленувато-біла. Плід — коробочка.

Зростає на одному місці до 4 років, дуже стійка до морозів. Цвіте у червні — серпні. Вирощують як овочеву та лікарську культуру.

Часник дико росте в Європі й Азії; культивують повсюдно. Продуктивною частиною часника є цибулина. Часник містить вуглеводи, білкові речовини, клітковину, вітамін С. Використовують у кулінарії, м’ясопереробній промисловості, консервному виробництві, а також як лікарську рослину.

Листя плоске, цибулина складна, складається із 2—50 зубків, кожен з яких вкритий цупкою шкірястою лускою. У дикому вигляді трапляється майже повсюдно. Стародавня культурна рослина. Культурні форми розділяють на стрілуючий і звичайний (нестрілуючий). Розрізняють яровий і озимий часники.

Цибуля ведмежа (Allium ursinum), інші назви — левурда, леверда, дикий часник, черемша — багаторічна трав’яниста рослина з довгастою цибулиною, оточеною перетинчастого піхвою.

Молоді листки містять багато вітаміну С і вживаються в їжу навесні як овоч чи приправа до різних страв.

Цибулю заготовлять і про запас, заквашуючи розрубаною на дрібні шматочки в банках і діжках, як капусту, або засушуючи.

Як і всі види цибулі, ведмежа цибуля має фітонцидні властивості: пари розтертої цибулі вбивають хвороботворні бактерії і навіть туберкульозну паличку.

Усі види цибулі добре їдять тварини, але ефірна олія з часниковим запахом, що міститься в рослинах, надає молочним продуктам неприємного присмаку, часникового запаху та червонуватого забарвлення.

Цибуля ведмежа — добрий медонос.

Родина Злакові

Серед інших родин квіткових рослин злаки займають особливе положення, яке визначається не лише їх високою господарською цінністю, а й тією великою роллю, яку вони відіграють у складі трав’янистих рослинних угруповань — лук, степів, прерій, пампасів та саван. До злаків належать основні харчові рослини людства: пшениця м’яка (Triticum aestivum), рис посівний (Oriza saiiva), кукурудза (Zea mays), а також багато інших важливих зернових культур, які забезпечують нас такими необхідними продуктами, як борошно і крупа. Не менш важливим є також використання злаків у якості кормових рослин для тваринництва. Різноманітне господарське значення злаків і в багатьох інших відношеннях.

Відомо 900 родів і до 11 000 видів злаків. Ареал цієї родини охоплює всю сушу земної кулі, за винятком територій, укритих льодом. Такі роди, як Тонконіг (Роа), Костриця (Festuca), Щучник (Deschampsia), Китник (Аіоресurum) і деякі інші, доходять до північної (Арктика) й південної (Антарктика) меж існування квіткових рослин. Серед квіткових рослин, які підіймаються найвище в гори, злаки теж займають одне з перших місць. Злаки відносно рівномірно поширені по земній кулі. У країнах з помірним кліматом ця родина приблизно так же багата видами, як і в тропічних країнах, а в Арктиці злакам належить перше місце серед інших родин за кількістю видів.

Злаки неважко впізнати вже за зовнішнім виглядом. Вони звичайно мають членисті стебла з добре розвинутими вузлами і дворядно розміщеними черговими листками, які розділяються на піхву, що охоплює стебло, лінійну або ланцетну пластинку з лінійним жилкуванням і розміщений при основі пластинки перетинчастий виріст (язичок, або лігула).

У підродині Бамбукових стебла в багатьох випадках дерев’яніють, досягаючи при цьому досить значних розмірів (до 30—40 м заввишки). Стебла у верхній частині доволі розгалужені.

Життєві форми трав’янистих злаків при майже одноманітному зовнішньому вигляді теж різноманітні. Серед злаків є багато однорічників, проте значно переважають багаторічні трави, які можуть бути дерновинними (відповідно щільнокущові та рихлокущові), або кореневищними з довгими повзучими кореневищами.

Як і для більшості однодольних, злакам притаманна мичкувата коренева система, яка формується в результаті недорозвитку головного кореня й дуже ранньої заміни його додатковими коренями. Уже під час проростання насінини розвивається 1-7 таких додаткових коренів, які утворюють первинну кореневу систему, але вже через декілька днів з нижніх зближених вузлів проростка починають розвиватись вторинні додаткові корені, з яких звичайно і складається коренева система дорослої рослини. У злаків з високими прямостоячими стеблами (наприклад, у кукурудзи) додаткові корені можуть розвиватись і з вузлів над поверхнею ґрунту, виконуючи при цьому опорну функцію.

У більшості злаків галуження пагонів здійснюється лише при їх основі, де міститься так звана зона кущіння, яка складається з тісно зближених вузлів. У пазухах листків, які відходять від цих вузлів, утворюються бруньки, що дають початок боковим пагонам.

У деяких видів степів і напівпустель (наприклад, у тонконога бульбистого) піхви листків вегетативних пагонів перетворюються в запасаючий орган і пагін у цілому нагадує цибулину. У багатьох злаків відмерлі піхви нижніх листків захищають основи пагонів від надмірного випаровування або перегріву.

Розміщений при основі листкової пластинки і спрямований вертикально вгору перетинчастий або тонкошкірястий виріст (язичок, або лігула) перешкоджає проникненню води, а з нею й бактерій і спор паразитичних грибів усередину піхви, яка захищає вставну, або інтеркалярну, меристему.

Квітки злаків пристосовані до запилення вітром і мають редуковану оцвітину, тичинки з довгими, гнучкими нитками і звисаючими на них пиляками, довгі перистоволосисті приймочки й сухі пилкові зерна із гладенькою поверхнею. Квітки зібрані в дуже характерні для злаків елементарні суцвіття — колоски, які, у свою чергу, утворюють загальні суцвіття різного типу— волоті, китиці, складні колоси або голівки. Типовий багатоквітковий колосок складається з вісі і почергово розміщених на ній двома рядами лусок.

Кількість квіток в колосках може варіювати від дуже великої і невизначеної, наприклад у двоколоски (Trachynia) до постійно однієї у куничника (Ccilamagrostis) або китника (Alopecuriis) чи двох в аїри (Aira).

Злаки триби Соргових:

1 — цукрова тростина (Saccharum officinarum), загальний вигляд; 2 — частина загального суцвіття; 3 — сорго алепське, або гумай (Sorghum halepense), основа пагона; 4 — верхня частина пагона із загальним суцвіттям; 5 — пара колосків; 6 — сорго поникле (Sorghum сегпиит), спільне суцвіття; 7 — намистинник звичайний (Соіх lacryma-jobi), спільне суцвіття; 8 — несправжній плід із жіночою квіткою; 9 — несправжній плід із зернівкою.

Окремо маточкові та тичинкові колоски трапляються у злаків не так уже й рідко. У цьому випадку колоски з тичинковими і маточковими квітками можуть розміщуватись у межах одного й того ж суцвіття (у Zizania), у різних суцвіттях однієї і тієї ж рослини (у Zea majus) або на різних рослинах (у Cortaderia).

Більшість злаків має три тичинки, а в деяких родів їх кількість зменшується до двох (наприклад, у пахучої трави — Anthoxanthum odoratum) або до одної (у цинни — Сіnnа).

Нерозкривний сухий однонасінний плід злаків (зернівка) має тонкий оплодень, який звичайно так тісно прилягає до насінної шкірки, що здається прирослим до неї. Нерідко при дозріванні зернівки її оплодень злипається із щільно прилягаючими до нього квітковими лусками, як у ячменю, вівса, проса.

У більшості злаків переважну частину зрілої зернівки складає ендосперм. Звичайно ендосперм зрілих зернівок твердий за консистенцією, але може бути й рихлим, борошнистим, коли в ньому мало білків, або щільнішим, склоподібним при відносно високому вмісті білків.

Серед численних трав’янистих злаків, особливо тропічних, є гігантські форми, що не поступаються за висотою багатьом бамбуковим. Це, зокрема, очерет звичайний (Phragmites australis) і арундо тростинний (Arundo donax).

Господарське значення злаків величезне: вони створюють основний харчовий фонд людства і відіграють вирішальну роль у житті травоїдних тварин. Найголовніші харчові злаки такі: пшениця, рис, кукурудза, жито, ячмінь, сорго, просо, овес, чумиза. Зерно, солому та полову багатьох харчових злаків широко використовують для годівлі сільськогосподарських тварин. Численні дикорослі злаки, зокрема тимофіївка, стоколос безостий, грястиця збірна, сорго суданське, житняк, лисохвіст лучний, райграс, — цінні кормові трави. Роль кормових злаків у формуванні травостою заплавних і суходільних лук, залишків степів, пасовищних гірських угідь, природних і штучних сіножатей доволі значна.

Цукроносом світового значення є цукрова тростина, яку вирощують у багатьох тропічних країнах. Важливими технічними злаками є види бамбуків, очерет, чий, арундо та ін. Злісними бур’янами на орних землях є такі злаки, як пирій повзучий, гумай, свинорий, вівсюг, анізанта, куряче просо, мишії тощо.

Особливості поширення рослин різних таксонів

Оскільки на поверхні Землі існують території, що відрізняються за характером рослинності, флору суші здебільшого поділяють на шість царств (за А. Тахтаджяном).

У межах цих царств виділяють 34 області, які, у свою чергу, поділяють на провінції, а провінції — на округи. Окрім того, існують і проміжні категорії: підцарство, підобласть, підпровінція, підокруг. Пропонуємо короткі описи флористичних царств Землі за А. Тахтаджяном.

1. Голоарктичне флористичне царство охоплює позатропічну частину північної півкулі (Євразію, за винятком Індокитаю та Індостану, Північну та позатропічну Африку та майже всю Північну Америку). На території Голарктики розташовані арктичні пустелі, тундри, ліси (хвойні, мішані, широколистяні, субтропічні), середземноморські чагарники і ліси, степи, прерії, напівпустелі, пустелі, рослинність гір помірних широт.

У складі флори цього царства — 50 повністю або частково ендемічних родин, зокрема Гінкгові, Теліго- нові, Адоксові, Букові, Платанові, Розові, Вербові, Селерові тощо. Голарктичне царство поділяють на три під- царства: Бореальне, Давньосередземноморське і Мадреанське (Сонорське).

2. Палеотропічне флористичне царство охоплює тропіки Африки (до Капського царства), Мадагаскар і Сейшельські острови, півострів Індостан, Індокитай, Полінезію і майже всю Меланезію. Флора цього царства дуже багата і своєрідна. Тут близько 40 ендемічних родин, найбільш відомими з яких є Непенгесові, Бананові та Панданові.

Рослинний покрив царства дуже різноманітний. Тут поширені різні типи тропічних лісів, савани, колючі рідколісся, тропічні зарості чагарників, напівпустелі, пустелі, болота і високогірна рослинність тропіків.

Царство поділяють на 5 підцарств і 12 областей. Тут існують дві основні відокремлені флори: африканська та індо-малайська, що розташовані на значній відстані одна від одної.

3. Неотропічпе флористичне царство займає тропічну частину півострова Флорида, низовини і узбережжя тропічної Мексики, Центральну Америку, Антільські острови, що прилягають до Південноамериканського континенту, більшу частину Південної Америки (крім півдня континенту). У флорі Неотропіків є близько 25 ендемічних родин. Воно має багато спільних родів з Палеотропіками, що свідчить про існування в минулому тісного зв’язку між цими царствами протягом тривалого часу.

Неотропічпе царство поділяють на п’ять областей: Карибську, Амазонську, Бразильську, Андійську і Гвіанського нагір’я.

Амазонська область — найбагатша за кількістю видів, у загальному їх тут понад 40 тисяч. Ендемічними в межах області є 1 родина, близько 500 родів і понад 3000 видів. Характерним типом рослинності цієї області є вологі тропічні ліси. Крім вологих тропічних лісів, на території області, що охоплює басейн Амазонки, узбережжя Східної Венесуели з прилеглими островами, острови Тринідад і Тобаго, більшу частину Гайани, Сурінам, Гвіану і частину північно-східного узбережжя Бразилії до бухти Сан-Маркус на південному сході, трапляються також рідколісся, чагарникові зарості, савани.

4. Капське флористичне царство — найменше серед флористичних царств Землі. До його складу входить одна область, розташована у південно-західній частині Африки на вузькій смузі завширшки 80 км і завдовжки 1800 км (на південь від р. Оранжевої, на сході — до Драконових гір). Флора області дуже багата, у її складі ендемічними є 7 родин, понад 280 родів і близько 7000 видів. Видовий ендемізм досягає 90 %. У зв’язку з посиленням посушливості клімату Південної Африки територія, зайнята царством, увесь час скорочується.

Основним типом рослинності тут є вічнозелені ксерофільні чагарники, у складі яких багато ендемічних видів. Трапляються також і окремі ділянки вічнозелених лісів з подокарпусів, маслини тощо, численні роди вересових, протейних, айстрових, півникових та багатьох інших родин. Капське царство відоме як всесвітній центр походження декоративних рослин, зокрема цибулинних і бульбоносних. Своєрідність папської флори зумовлена особливостями її формування та існування, адже саме ця частина Африки входила до складу Гондвани, а пізніше розвивалася в умовах ізоляції, яка існує донині. Пустелі, що лежать на північ від Капського царства, є перешкодою для обміну між флорою півдня Африки і сусідніми флорами.

5. Австралійське флористичне царство займає майже всю Австралію й острів Тасманію. Флора його дуже багата і самобутня. У її складі близько 20 ендемічних родин, понад 570 ендемічних родів і 75% ендемічних видів, що сформувалися ще в крейдяний період. Найважливішу роль у флорі царства відіграють злакові, бобові, миртові, айстрові, орхідні, лілійні, молочайні, осокові, протейні. Ядро австралійської флори виникло з давньої голантарктичної флори. Проте певну роль у формуванні відіграла і палеотропічна флора, що дала початок таким характерним елементам флори Австралії, як евкаліпти й акації. Зовсім відсутні в Австралії хвощі, підродина яблуневі, родини валеріанові, чайні, вересові, бегонієві тощо. Переважають в Австралії ксерофільні типи рослинності.

6. Голантарктичне флористичне царство охоплює південно-західну частину Південної Америки, Вогняну Землю, Фолклендські острови, Нову Зеландію, південь Європи і частину Азії. У флорі цього царства лише близько 2000 видів, але є 10 ендемічних родин і значна кількість ендемічних родів і видів (число ендемічних видів досягає 75 %). Із хвойних характерні подокарпуси, араукарії, з листяних — нотофагус. Флора царства виникла від давньої флори Гондвани. Основними типами рослинності є ліси і мохові тундри.

Флору океану виділяють в Океанічне царство, яке займає простори всього Світового океану. Тут домінують морські водорості і трапляється не більше 30 видів квіткових. Однорідність середовища зумовлює й однорідність флори. Можна розрізнити 3 океанічні області: Північну (Бореальну), Тропічну й Південну. Для Тропічної характерні численні червоні водорості і бура водорість саргасум, для Північної — ламінарія, для Південної — макроцистис, лесонія, дюрвілея.

Проте класифікація флористичних царств А. Л. Тахтаджяна не єдина. Інші автори виділяють їх аж дев’ять.

Роль рослин у природі та житті людини

Значення рослин у природі, народному господарстві та житті людини визначається, насамперед, їх здатністю до фотосинтетичної діяльності. Завдяки фотосинтезу рослини впродовж усієї історії Землі забезпечують можливість життя на планеті в усіх його проявах. Вони постійно поповнюють неминучі внаслідок життєдіяльності гетеротрофних організмів, а також виробничої діяльності людини втрати органічних сполук на планеті (сумарна первинна продукція рослин за рік становить близько 250 ∙ 109 т сухої органічної речовини, з якої 185 ∙ 109 т синтезується на континентах, а 65 ∙ 109 т — у Світовому океані); накопичують у продуктах фотосинтезу значну кількість хімічної енергії; підтримують необхідний для існування більшості організмів рівень кисню в атмосфері; запобігають накопиченню в атмосфері надлишку вуглекислого газу.

Рослини відіграють провідну роль у кругообігу мінеральних та органічних речовин, що забезпечує безперервне існування житія на Землі. Лише наземні рослини включають у життєві цикли 34 млрд т різних хімічних елементів, рослинність океану — значно менше — 3,6 млрд т. Кількість мінеральних сполук, що беруть участь у кругообігу, в різних рослинних формаціях різна: трав’яниста рослинність степів і лук щороку включає в кругообіг 500-700, а іноді й 1000-1200 кг/га зольних елементів, у той час як хвойні ліси — лише 70-200 кг/га, а рослинність пустель та напівпустель — ще менше.

Рослинність істотно впливає на клімат, формує температурний режим планети; кисень, що виділяють рослини, є джерелом озону, який захищає біосферу від короткохвильових ультрафіолетових променів, що згубно впливають на живі істоти.

Рослинність бере активну участь у формуванні грунтів, перешкоджає їх змиванню та вітровій ерозії. Деякі рослинні формації зумовлюють накопичення води на поверхні землі та сприяють утворенню боліт. Поклади таких корисних копалин, як кам’яне та буре вугілля, сланці, торф, є безпосереднім результатом фотосинтетичного процесу рослин. Рослинні організми мають величезне значення як первинний трофічний ланцюг. Усі рослини поділяють на групи залежно від використання людиною.

Харчові та фуражні рослини:

а) хлібні злаки — пшениця, рис, кукурудза, просо, ячмінь, овес, жито, чумиза, сорго, гречка та ін. Пшениця — найпоширеніша на земній кулі культурна рослина (її посіви перевищують 210 млн га). Більшість населення Землі харчується пшеничним хлібом. Вирощують пшеницю в степових районах Євразії, на рівнинах Північної та Південної Америки, в Австралії. Кількість кукурудзи, що використовують у продовольчих цілях, у різних країнах неоднакова: від 2,5 % до 100 % врожаю; світове виробництво зерна кукурудзи сягає 830 млн т на рік.

Рис також дуже поширена зернова культура. У наш час ним харчується половина населення земної кулі. Рисову солому використовують на корм худобі, для виготовлення паперу, предметів одягу та хатнього вжитку. Ячмінь, овес, кукурудзу значною мірою використовують також як зернофуражні культури;

б) овочі — капуста, морква, буряки, огірки, помідори, перець, баклажани, цибуля, часник, пастернак, редька та ін., а також картопля, батат, маніок;

в) плодові рослини — смородина, аґрус, малина, яблуні, груші, сливи, вишні, абрикоси, хурма, фініки, манго, виноград, черешні, ківі, інжир, гранат, цитрусові (лимони, мандарини, апельсини, бергамоти, грейпфрути). Плоди цих рослин, як і овочі, містять багато сполук (цукри, органічні кислоти, вітаміни, дубильні речовини, мінеральні солі), необхідних для життя людини;

г) зернобобові — горох, квасоля, соя, боби, сочевиця, нут тощо. Ці рослини багаті на білки і мають особливе значення в харчуванні людини і годівлі тварин;

д) олійні — соняшник, льон, коноплі, арахіс, маслина, рицина, соя, кунжут, олійна пальма, гірчиця, ріпак та ін. Насіння цих рослин містить 25-50 % олії (сої — 15-26 %);

е) цукристі рослини — цукровий буряк, цукрова тростина;

є) бахчові — кавуни, дині, столові гарбузи;

ж) кормові трави — конюшина, люцерна, еспарцет, вика, могар, райграс, тимофіївка, козляк тощо.

Лікарські рослини — група рослин, що безпосередньо використовують для лікування хвороб людини або тварин чи є сировиною для хіміко-фармацевтичної промисловості. Лікарські рослини багаті на алкалоїди, дубильні речовини, вітаміни, ефірні олії; деякі із цих речовин отруйні, але в невеликих кількостях вони мають лікувальні властивості. Нині медицина використовує до 300 видів лікарських рослин. Найважливіші з них — аніс, алтей лікарський, беладонна, валеріана, ехінацея, ромашка лікарська, конвалія, м’ята перцева, наперстянка, шавлія лікарська. Більшість рослин дикорослі, їх збирають у лісах, полях, на луках. Значну кількість видів культивують у спеціалізованих господарствах.

Технічні рослини, що використовують у промисловості:

а) прядильні (волокнисті) рослини — група рослин, які дають сировину, придатну для виготовлення текстильних виробів, шпагату, канатів тощо (в Україні відомо близько 100 видів). В одних рослин волокна отримують із стебел (льон, коноплі), у других — з листя (новозеландський льон), у третіх використовують волоски, що вкривають насіння (бавовник);

б) дубильні рослини — група рослин, у підземних і надземних органах яких містяться дубильні речовини. Найвідоміші з них — дуб, верба, сумах, ялина, кермек, бадан та ін. Дубильні речовини використовують у шкіряній промисловості та медицині;

в) ефіроолійні рослини — група рослин, у різних органах яких утворюються цінні ефірні олії. Промислове значення мають близько 100 видів таких рослин: коріандр, кріп, цмин, аніс, троянда, лаванда, полин, шавлія лікарська, гісоп та ін. Хімічний склад ефірних олій різних видів рослин неоднаковий. Ефірні олії використовують у парфумерній, миловарній, фармацевтичній, кондитерській промисловості;

г) каучуконосні рослини — група рослин, у тканинах яких утворюється каучук. Каучуконосних рослин небагато — гевея, гваюла, ваточник;

д) рослини, з яких отримують барвники, — серед них є дерева, чагарники, трави. Наприклад, барбарис, марена красильна, горіх, рубія, альканна, аннато та інші.

Рослини, які дають деревину

Деревина використовується не лише як будівельний матеріал, а й у целюлозно-паперовій, лісохімічній промисловості як паливо. Основні породи — дуб, бук, граб, ялина, сосна, модрина, ясен, клен, дзельква, каштан, таксодіум, платан, хмелеграб, осика, мербау, береза, тік, вільха, евкаліпт, сейба, тсуга, липа, гарапейра та ін.

Декоративні рослини: троянди, жоржини, хризантеми, чорнобривці, петунія, матіола, орхідеї, гвоздики, мальви, будлея, рудбекія, стокротки, бузок, кампсис та ін. Це одно-, дво- та багаторічні трави, чагарники, ліани.

Зникаючі види рослин в Україні

Важливість рослин у природі та житті людини зумовлює потребу в ощадливому та розумному їх використанні. На жаль, вплив людини на природу не завжди позитивний. Нищівне вирубування лісів, необдумане осушення боліт і річкових заплав, надмірне розорювання степових ділянок, руйнування природних комплексів гірничодобувною діяльністю та промисловими відходами — усе це призводить до збіднення і знищення рослинних угруповань, зникнення багатьох видів рослин в Україні.

Незворотність негативних процесів у рослинному світі потребує вживання заходів щодо охорони і відновлення його видів та угруповань. У 1980 р. було видано Червону книгу України. У ній описано рідкісні та зникаючі види рослин, що потребують особливої охорони, місця їх поширення, заходи щодо їх збереження та відтворення. Зникаючі: види, що перебувають під загрозою зникнення, збереження яких є малоймовірним, якщо продовжиться згубна дія факторів, що впливають на їх стан.

Якщо до першого видання Червоної книги України було занесено 150 видів рослин, то нині їх уже понад 600. Серед них, наприклад, є добре знайомі підсніжник звичайний, сон-трава, первоцвіт звичайний, цибуля ведмежа, рододендрон східнокарпатський (червона рута), білотка альпійська (едельвейс), ялівець високий та ін. Найбільше ендемічних і рідкісних видів є в Кримських горах та Українських Карпатах.

Для збереження рідкісних рослинних угруповань у 1987 р. створено Зелену книгу України. До неї внесено близько 130 рослинних угруповань, у яких панують рідкісні, ендемічні та реліктові види рослин (наприклад, високогірні, степові, заплавні), котрі майже повністю знищені господарською діяльністю людини.

Червона книга

Червона книга України є основним державним документом, у якому містяться узагальнені відомості про сучасний стан видів тварин і рослин України, що перебувають під загрозою зникнення, та заходи щодо їх збереження та науково обґрунтованого відтворення. Червона книга України є основою для розробки подальших дій, спрямованих на охорону занесених до неї видів тварин і рослин.

До Червоної книги України включають види тварин і рослин, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умовах на території України, у межах її територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони і перебувають під загрозою зникнення. Занесені до Червоної книги України види тварин і рослин підлягають особливій охороні на всій території України.

Організація збереження видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, поліпшення середовища їх перебування чи зростання, створення належних умов для розмноження у природних умовах, розведення та розселення покладається в межах їх компетенції на Кабінет Міністрів України, Ради народних депутатів, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевого самоврядування, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та інші державні органи, на які законодавством України та Республіки Крим покладено здійснення функцій у цій сфері.

Охорона та відтворення видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, забезпечується шляхом:

• встановлення особливого правового статусу видів тварин і рослин, що перебувають під загрозою зникнення, врахування вимог щодо їх охорони під час розробки законодавчих та інших нормативних актів,;

• систематичної роботи щодо виявлення місць їх перебування та зростання, проведення постійного спостереження (моніторингу) за станом популяцій та необхідних наукових досліджень з метою розробки наукових основ їх охорони та відтворення;

• створення на територіях, де вони оселені (зростають), та на шляхах міграції системи заповідних та інших об’єктів, що особливо охороняються. Постійне чи тимчасове (у процесі міграції) перебування або зростання на певній території видів тварин чи рослин, занесених до Червоної книги України, є підставою для оголошення її об’єктом природно-заповідного фонду України загальнодержавного значення;

• створення банків їх генофонду, розведення в спеціально створених умовах (зоологічних парках, розплідниках, ботанічних садах та дендрологічних парках тощо);

• врахування спеціальних вимог щодо охорони цих видів під час розміщення продуктивних сил, вирішення питань відведення земельних ділянок, розробки проектної та проектно-планової документації, екологічної експертизи;

• проведення широкої виховної роботи серед населення;

• встановлення підвищеної кримінальної, адміністративної та матеріальної відповідальності за знищення чи пошкодження видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;

• розвитку міжнародного співробітництва у цій сфері та за рахунок здійснення інших заходів.

Україна бере активну участь у міжнародному співробітництві з охорони біологічного різноманіття, збереження видів тварин і рослин, що перебувають під загрозою зникнення, шляхом укладання та виконання вимог відповідних двосторонніх та багатосторонніх міжнародних угод, організації біосферних заповідників, створення на територіях, суміжних з іншими державами, міжнародних заповідників, заказників та інших заповідних об’єктів, проведення спільних наукових досліджень, обміну їх результатами, здійснення інших заходів.

Види тварин і рослин, занесені до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів і Європейського Червоного списку, які трапляються на території України, заносять до Червоної книги України або одержують інший особливий статус відповідно до законодавства України про охорону та використання тваринного і рослинного світ)'.

Залежно від стану та ступеня загрози для популяції видів тварин чи рослин, занесених до Червоної книги України, їх поділяють на такі категорії:

зниклі:

види, про які після неодноразових пошуків, проведених у типових місцевостях або в інших відомих та можливих місцях поширення, відсутня будь-яка інформація про їх існування у дикій природі;

зникаючі;

види, що перебувають під загрозою зникнення, збереження яких є малоймовірним, якщо продовжиться згубна дія факторів, що впливають на їх стан;

вразливі:

види, які у найближчому майбутньому можуть бути віднесені до категорії «зникаючих», якщо продовжиться дія факторів, що впливають на їх стан;

рідкісні:

види, популяції яких невеликі, які в даний час не відносять до категорії «зникаючих» чи «вразливих», хоча їм і загрожує небезпека;

невизначені:

види, про які відомо, що їх відносять до категорії «зникаючих», «вразливих» чи «рідкісних», однак достовірна інформація, яка б дозволяла визначити до якої із зазначених категорій вони належать, відсутня;

недостатньо відомі:

види, які можна було б віднести до однієї з вищеперерахованих категорій, однак у зв’язку з відсутністю повної достовірної інформації питання залишається не визначеним;

відновлені:

види, популяції яких завдяки вжитим заходам щодо їх охорони не викликають стурбованості, однак не підлягають використанню і вимагають постійного контролю.

У Червоній книзі України про кожний із видів тварин і рослин, занесених до неї, вказують такі відомості: категорія, поширення, основні місця знаходження, чисельність у природі, у тому числі за межами України, її зміни, відомості про розмноження або розведення в неволі (культурі), заходи, що вжиті та які необхідно здійснити для їх охорони, джерела інформації. У Книзі також містяться картосхеми розповсюдження та фотографії (малюнки) занесених до неї видів тварин і рослин. Форму подання відомостей у Червоній книзі України про занесені до неї види тварин і рослин визначає Національна комісія з питань Червоної книги України.

Ведення Червоної книги України покладається на Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Для наукового забезпечення ведення Червоної книги України, підготовки пропозицій про занесення до Червоної книги України та вилучення з неї видів тварин і рослин, організації наукових досліджень, розробки заходів щодо охорони рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин, контролю за їх виконанням, координації діяльності державних органів та громадських організацій створена Національна комісія з питань Червоної книги України.

До складу Національної комісії з питань Червоної книги України включаються провідні науковці АН України, інших наукових установ, Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, інших державних органів і громадських організацій. Персональний склад Комісії та Положення про неї затверджує Міністр охорони навколишнього природного середовища України. Матеріально-технічне забезпечення діяльності Національної комісії з питань Червоної книги України покладається на Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Підставою для занесення до Червоної книги України певного виду тварин або рослин є дані про чисельність та її динаміку, ареал і зміни умов існування, що підтверджують необхідність вжиття термінових заходів для їх охорони.

Пропозиції щодо занесення до Червоної книги України видів тварин або рослин можуть вносити відповідні науково-дослідні установи, державні і громадські організації, окремі фахівці, науковці.

Пропозиції мають включати наукове обґрунтування необхідності занесення виду тварин чи рослин до Червоної книги У країни, відомості про його поширення, необхідні заходи щодо збереження і. відтворення у природних чи спеціально створених умовах. Експертизу та узагальнення пропозицій щодо занесення видів тварин і рослин до Червоної книги України здійснює Національна комісія з питань Червоної книги України.

Рішення про занесення видів тварин і рослин до Червоної книги України приймає Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України, які в результаті вжитих природоохоронних заходів та на підставі наукових досліджень визнані такими, що перебувають поза загрозою зникнення, підлягають вилученню із Червоної книги України. Пропозиції про вилучення розглядають у тому ж порядку, що і в разі занесення видів до Червоної книги України.

Добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, їх гнізд, яєць, плодів, насіння, частин або продуктів цих тварин і рослин здійснюється у виняткових випадках лише з науковими і селекційними цілями, у тому числі для розмноження і розведення у спеціально створених умовах за дозволом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Такі дозволи видаються лише науковим організаціям та іншим установам, завдання яких щодо виконання робіт з видами, занесеними до Червоної книги України, визначені відповідними державними науковими програмами.

Форми клопотання щодо добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, та дозволу на таке добування, порядок дії таких дозволів визначає Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Ведення Червоної книги України фінансується за рахунок державного бюджету України.

Заходи щодо охорони та відтворення видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, фінансуються за рахунок державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, місцевих бюджетів та інших коштів.

Державний контроль за додержанням вимог щодо охорони та відтворення видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, здійснює Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Осіб, винних у порушенні вимог охорони та відтворення видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, притягають до адміністративної, матеріальної, кримінальної та іншої відповідальності відповідно до законодавства України.

Шкода, заподіяна незаконним добуванням або знищенням (пошкодженням) видів тварин чи рослин, занесених до Червоної книги України, а також розміри компенсацій за добування цих видів визначаються в установленому порядку за таксами, що затверджує Кабінет Міністрів України.

Відомості щодо змісту Червоної книги України, стану занесених до неї видів тварин і рослин підлягають оприлюдненню, у тому числі через засоби масової інформації, доведення до відома підприємств, наукових, освітніх, виховних та інших установ і організацій.

Кабінет Міністрів України забезпечує офіційне видання та розповсюдження Червоної книги України не рідше одного разу на 10 років.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України забезпечує оперативне доведення до відома зацікавлених державних органів, громадських організацій та громадян відомостей про зміни в переліку видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України.

Наукові та інші установи, підприємства, організації та громадяни повідомляють Міністерству охорони навколишнього природного середовища України наявну в них інформацію про поширення, чисельність, стан видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, та негайно інформує про факти їх знищення, пошкодження, загибелі чи захворювання.

Зелена книга

Зелена книга України — список, до якого заносять рідкісні й типові для певної місцевості рослинні угруповання, які потребують особливого режиму їхнього використання.

Зелену книгу вперше у світі розробили фахівці України. На відміну від Червоної книги, Зелена книга звертає увагу на охорону не окремих видів, а цілісних рослинних угруповань. У ній представлено 126 рідкісних й типових рослинних угруповань, які потребують охорони.

Зелена книга України є офіційним державним документом, у якому зведено відомості про сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань, які підлягають охороні.

Зелена книга є основою для розроблення охоронних заходів щодо збереження, відтворення та використання занесених до неї природних рослинних угруповань. Охорона цих угруповань спрямовується на збереження їх ценотичної структури, популяцій рідкісних видів рослин та умов місцезростання.

Основні положення ведення Зеленої книги України базуються на принципах:

• централізованого управління;

• координації дій;

• пріоритетності наукової ініціативи;

• обов’язкового інформування громадськості;

• необхідності обліку, кадастру та моніторингу рідкісних рослинних угруповань;

• зацікавленості та відповідальності землекористувачів;

• відповідності міжнародним вимогам.

Ідеологія Зеленої книги України знайшла своє втілення у цілому ряді прийнятих законодавчих та нормативних документів, зокрема:

«Програмі перспективного розвитку заповідної справи в Україні (Заповідники)» (22 вересня 1994 р.),

«Положенні про Зелену книгу України» (19 лютого 1997 р.; 29 серпня 2002 р.),

«Національній доповіді України про збереження біологічного різноманіття» (1997 р.),

«Концепції збереження біологічного різноманіття України» (12 травня 1997 р.),

«Про затвердження Положення про водно-болотні угіддя загальнодержавного значення» (8 лютого 1999 р.),

«Про рослинний світ» (9 квітня 1999 р.),

«Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» (21 вересня 2000 р.).

Функції ведення Зеленої книги України, формування та забезпечення діяльності відповідної міжвідомчої комісії покладено на Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Заповідники, заказники, національні парки

Природні заповідники України — це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, призначені зберігати в природному стані типові або виняткові для даної ландшафтної зони природні комплекси з усією сукупністю їх компонентів; вивчати природні процеси та явища, що відбуваються в них; розробляти наукові засади охорони навколишнього середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки. Ділянки землі та водного простору, що належать до заповідників, вилучають з господарського користування. Заповідник — вища форма охорони природних територій, природна лабораторія, де проводяться комплексні наукові дослідження. Заповідники є в кожному великому природному комплексі.

Перелік природних заповідників України

Назва

Рік створення

Площа, га

Область

Природний заповідник «Горгани»

1996

5 344,2

Івано-Франківська

Дніпровсько-Орільський природний заповідник

1990

3 766,2

Дніпропетровська

Древлянський природний заповідник

2009

30 872,8

Житомирська

Природний заповідник «Єланецький степ»

1996

1 675,7

Миколаївська

Казантипський природний заповідник

1998

450,1

Автономна Республіка Крим

Канівський природний заповідник

1923

2 027

Черкаська

Карадазький природний заповідник

1979

2 872

Автономна Республіка Крим

Кримський природний заповідник Філія: «Лебедині острови»

1923

44 175

Автономна Республіка Крим

Луганський природний заповідник Філії: Станично-Луганський заповідник, «Стрільцівський степ»

1968

2 122

Луганська

Природний заповідник «Медобори»

1990

10 521

Тернопільська

Природний заповідник «Мис Мартьян»

1973

240

Автономна Республіка Крим

Природний заповідник «Михайлівська цілина»

2009

 

Сумська

Опукський природний заповідник

1998

1 592,3

Автономна Республіка Крим

Поліський природний заповідник

1968

20 104

Житомирська

Природний заповідник «Розточчя»

1984

2 084,5

Львівська

Рівненський природний заповідник

1999

42 288,7

Рівненська

Черемський природний заповідник

2001

2 975,7

Волинська

Український степовий природний заповідник Філії: «Хомутівський степ», «Кам’яні могили», «Крейдова флора»

1961

3 335,6

Донецька, Запорізька, Сумська

Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник

1973

14 523

Автономна Республіка Крим

Біосферні заповідники України — природно-заповідні території міжнародного значення, у яких охороняються всі шари біосфери і доступ до яких вкрай обмежений. В Україні існує чотири біосферних заповідники.

Перелік біосферних заповідників України

Назва

Рік створення

Площа, га

Область

«Асканія-Нова»

1921

11 100

Херсонська

Дунайський біосферний заповідник

1981

50 252,9

Одеська

Карпатський біосферний заповідник

1968

57880

Закарпатська

Чорноморський біосферний заповідник

1927

89 129

Херсонська, Миколаївська

Заказники — природоохоронні об’єкти. На відміну від заповідників, можуть бути постійними або тимчасовими; у заказниках можливе часткове використання тварин, рослин та інших природних ресурсів.

Залежно від характеру, мети організації та режиму охорони заказники поділяють на: ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні, карстово-спелеологічні.

Завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму й характеру функціонування заказників визначають у положеннях про них, які розробляють відповідно до Закону України «Про природно- заповідний фонд України» і затвердження у Міністерстві охорони навколишнього природного середовища України.

На території заказників обмежена або заборонена діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про них. Господарську, наукову та іншу діяльність, що не суперечить меті і завданням заказників, проводять з дотриманням загальних вимог до охорони навколишнього природного середовища.

Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів, оголошених заказниками, зобов’язуються забезпечити режим їх охорони та збереження.

Нині в Україні існує 55 заказників загальнодержавного значення:

Алтагир, Апшинецький, Бакирівський, Брадульський, Великий каньйон Криму, Великоанадольський ліс, Великоселецький, Голицький, Тракове, Дальницький, Дача Галілея, Державний ландшафтний заказник «Мис Айя», Дідове Озеро, Долинський, Жежавський, Зачарована долина, Острів Зміїний, Касперівський, Кедринський, Київський, Княждвірський заказник, Когутівка, Козакова Долина, Козацький вал, Коса Стрілка, Малоперещепинський, Молочний лиман, Мошенська діброва, Липівський, Лунківський, Новий Світ, Павлівський, Петрівський, Поясківський, Редьчине, Русько-Полянський, Савранський ліс, Серетський, Соколові Скелі, Старобердянське лісництво, Староманзирський, Суликський, Тавпиширківський, Тарасів обрій, Туганівський, Філофорне поле Зернова, Чистилівський, Чорна Гора, Шуляцьке болото, Шупарський, Шурхи, Юлівська Гора, Яблунівський, Яйківський.

Окрім них, існують сотні заказників місцевого значення. Наприклад, у Тернопільській області — 117, у Харківській — 92 і г. д.

Національні природні парки України — заповідні території, що є частиною природно-заповідного фонду. У них дозволено вільний доступ туристів. В Україні станом на 2011 рік налічується 40 національних природних парків загальною площею понад 10 000 км2 (1,8 % території), які розташовані у 12 з 24 областей і Автономній Республіці Крим. Також 21 жовтня 2010 року Сіверсько-Донецький природний парк було позбавлено статусу національного. Зараз ведуться активні роботи зі створення найбільшого в Україні національного природного парку «Подесіння». Правові основи організації, охорони та ефективного використання національних природніх парків України як частини природно-заповідного фонду України визначає Закон України «Про природно- заповідний фонд України».

Тренувальні тести

1. До одноклітинних водоростей належить:

А ламінарія;

Б спірогіра;

В улотрикс;

Г хламідомонада.

2. Укажіть, з яких водоростей добувають агар-агар:

А зелених;

Б бурих;

В червоних;

Г діатомових.

3. Прикладом колоніальних водоростей є:

А хламідомонада;

Б вольвокс;

В ламінарія;

Г улотрикс.

4. Укажіть назву водоростей, які накопичують йод:

А зелені водорості;

В червоні водорості;

Б бурі водорості;

Г діатомові водорості.

5. Укажіть формулу квітки рослини, плід якої зображено на рисунку:

А Ч(5)П(5)Т5М1;

Б ↑ Ч(5)П1+2+(2)Т(9)+1М1;

В *Ч(5)П(5)Т5М1;

Г *П3+3T3+3М1.

6. Справжніх коренів немає у:

А плауноподібних;

Б хвощеподібних;

В папоротеподібних;

Г мохоподібних.

7. В архегоніях мохів розвиваються:

А яйцеклітини;

Б спори;

В сперматозоїди;

Г зооспори.

8. Від утворення спори до формування спорофіта в плауна булавоподібного минає:

А 10-12 років;                          

Б 2-3 роки;

В 15-18 років;                          

Г 5-8 років.

9. Спори у хвоща польового розвиваються в спорангіях, що зібрані в спороносні колоски -:

А стробіли;                               

Б соруси;

В архегонії;                              

Г гаметангії.

10. Укажіть назву рослини, що належить до класу Дводольні:

А перстач прямостоячий;         

Б тростина цукрова;

В конвалія;                              

Г цибуля ведмежа.

11. Укажіть назву плоду рослини, зображеної на рисунку:

А яблуко;

Б груша;

В ягода;

Г сім’янка.

12. Укажіть назву рослини, у якої плід — ягода:

А суниця лісова;                    

Б помідор;

В алича;                                

Г айва.

13. До різноспорових папоротей України належить:

А орляк;                                

Б безщитник жіночий;

В щитник чоловічий;              

Г сальвінія плаваюча.

14. Для представників родини Цибулеві характерне суцвіття:

А щиток;

Б зонтик;

В китиця;                     

Г волоть.

15. Укажіть назву рослини, що належить до голонасінних:

А тис ягідний;                        

Б кукурудза;

В гарбуз голонасінний;           

Г пальма олійна.

16. Укажіть формулу квітки рослини, зображеної на рисунку:

А Ч(5)П(5)Т5М1;

Б *Ч5П(5)Т(5)М1;

В *П3+3Т3+3М1;

Г ↑(О(2)+2Т3М1).

17. У записі формули квітки значок <ф> означає:

А через квітку можна провести лише одну вісь симетрії;

Б зав’язь верхня;

В квітколоже випукле;

Г квіти вітрозапильні.

18. Зооспори водоростей слугують для:

А заселення нових територій;  

Б запасання поживних речовин;

В статевого розмноження;       

Г щоб пережити несприятливі умови.

19. Установіть відповідність між назвою рослини та назвою родини, до якої вона належить:

1 сорго цукрове;

А Пасльонові;

2 королиця велика;

Б Злакові;

3 петунія гібридна;

В Хрестоцвіті;

4 хрін.

Г Розоцвіті; 

Д Складноцвіті.

20. Установіть відповідність між назвою рослини та назвою відділу, до якого вона належить:

1 філофора;

А Червоні водорості;

2 спірогіра;

Б Хвощеподібні;

3 зозулин льон;

В Бурі водорості;

4 хвощ лісовий.

Г Мохоподібні; 

Д Зелені водорості.

21. Установіть відповідність між назвою родини та назвою рослини, яка до неї належить:

1 Лободові;

А ліщина звичайна;

2 Виноградові;

Б дуб скельний;

3 Букові;

В буксбаумія безлиста;

4 Березові.

Г виноград амурський; 

Д шпинат.

22. Установіть відповідність між назвою рослини та назвою відділу, до якого вона належить:

1 ламінарія;

А Хвощеподібні;

2 плаун;

Б Бурі водорості;

3 сфагнум;

В Зелені водорості;

4 ульва.

Г Мохоподібні; 

Д Плауноподібні.

23. Установіть систематичну приналежність та особливості рослини, зображеної на рисунку:



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити