БІОЛОГІЯ ЗНО 2018 - КОМПЛЕКСНЕ ВИДАННЯ

РІЗНОМАНІТНІСТЬ ТВАРИН

Одноклітинні тварини: загальна характеристика. Особливості будови та процесів їхньої життєдіяльності

Найпростіші відкрив у 1673 р. голландський дослідник Антоні ван Левенгук (1632-1723). Сьогодні налічують приблизно 40 000 видів найпростіших, в Україні — майже 1500 видів. Здебільшого це одноклітинні організми (є й колоніальні форми). Клітина найпростіших — це цілісний організм, бо виконує всі функції, властиві живому організмові. Розміри найпростіших коливаються від 2-5 мкм до 50-200 мкм. Проте деякі інфузорії мають розміри 1,5-3 мм, а форамініфери — до 10 см. Клітина найпростіших складається з таких основних структурних компонентів: цитоплазми, одного або кількох ядер, органоїдів (органел). У цитоплазмі розрізняють два шари: густіший і тонший — зовнішній (ектоплазма) — та рідший — внутрішній (ендоплазма). До складу цитоплазми входять органічні сполуки (білки, жири, вуглеводи, ліпіди), ферменти, вода й неорганічні речовини.

Цитоплазма оточена тонкою мембраною, що регулює надходження різних речовин у клітину. У багатьох найпростіших вона потовщується за рахунок додаткових структур, утворюючи щільну плівку — пелікулу — або справжню оболонку — кутикулу. У цитоплазмі локалізуються органоїди: мітохондрії, ендоплазматична сітка, рибосоми, апарат Гольджі тощо. Крім того, у найпростіших є органоїди руху (псевдоніжки, джгутики, війки), травлення (травні вакуолі; в інфузорій — клітинний рот, клітинна глотка, клітинний анальний отвір), виділення та осморегуляції (пульсуючі вакуолі) тощо. У цитоплазмі також містяться різні включення: хлорофілові зерна, запасні речовини, їжа тощо.

У найпростіших буває одне або кілька ядер; ядро вкрите ядерною оболонкою і наповнене ядерним соком. З ядерним апаратом пов'язані обмін речовин та процеси розмноження найпростіших. Експериментально доведено, що цитоплазма і ядро не можуть існувати одне без одного. Ділиться ядро способом мітозу.

Переважна більшість найпростіших здатна рухатись. Так, амеби переміщаються за допомогою тимчасових випинів цитоплазми — псевдоніжок (псевдоподій) зі швидкістю 1 см/год. Значно швидше рухаються види, які мають джгутики та війки. Завдяки електронно-мікроскопічним дослідженням було доведено, що будова війок і джгутиків дуже подібна. Вони складаються з тонесеньких волоконець — фібрил (двох центральних та дев’яти периферійних), оточених спільним цитоплазматичним футляром. Зовні ці утворення вкриті тонкою мембраною. Джгутики довші, ніж війки, їх буває від одного до кількох сотень, війок — до 15 тис. Евглена зелена за допомогою джгутика рухається зі швидкістю 14 мм/хв, а інфузорія-туфелька, органоїдами руху якої є війки, — 15 см/хв.

Для найпростіших характерна подразливість, тобто здатність сприймати впливи навколишнього середовища і певним чином відповідати на них. Здебільшого подразнення сприймаються всім організмом. Проте в деяких інфузорій цю функцію виконують волоконця — нейрофібрили (від грецьк. neuron — нерв і лат. fibrilla — волоконце). У джгутикових на передньому кінці тіла є «вічко» — стигма (грецьк. stigma — пляма), яке реагує на світло. У деяких інфузорій виявлені органоїди рівноваги — статоцисти (грецьк. states — стоячий), які мають вигляд міхурців із кристаликами всередині.

На подразнення найпростіші відповідають руховими реакціями — таксисами, які бувають позитивними (рух у напрямку подразника) та негативним (рух від подразника). Залежно від характеру подразника розрізняють: реакції на хімічні подразнення — хемотаксисі!, світлові — фототаксиси, температурні — термотаксиси, електричні — гальванотаксиси тощо. Наприклад, якщо в краплинку води, де є інфузорії, внести кристалик солі, то вони рухатимуться від нього (негативний хемотаксис). Розсіяне світло приваблює евглену зелену (позитивний фототаксис).

Способи живлення найпростіших різноманітні. Джгутикові, що мають хлорофілові зерна, здатні на світлі синтезувати органічні речовини з неорганічних (автотрофний спосіб живлення). У темряві вони втрачають хлорофіл і живляться органічними речовинами, що є у воді (сапрофітний спосіб живлення). Проте більшість найпростіших — гетеротрофи. Перетравлювання їжі відбувається в травних вакуолях, звідки поживні речовини надходять в усі частини клітини, де відбувається їх асиміляція. Самі ж вакуолі після закінчення травлення зникають. Серед гетеротрофів є фітофаги, хижаки та паразити. Кисень, необхідний для дихання, надходить через поверхню тіла. Виділення продуктів дисиміляції відбувається найчастіше через скоротливі, або пульсуючі, вакуолі.

За їх допомогою підтримується також постійний осмотичний тиск всередині клітини. Така осморегуляція необхідна прісноводним найпростішим, у цитоплазмі яких міститься солей більше, ніж у навколишньому середовищі. За цих умов через оболонку всередину клітини безперервно надходить вода, надлишки якої видаляють пульсуючі вакуолі. У морських та паразитичних форм пульсуючих вакуолей здебільшого немає, оскільки концентрація солей у навколишньому середовищі не менша, ніж усередині організму. Здатність найпростіших до осморегуляції забезпечує їх пристосування до життя у водоймах з різноманітним вмістом солей. За несприятливих умов навколишнього середовища (у паразитичних — після виходу з організму хазяїна), у найпростіших відбувається інцистування: клітина вкривається щільною захисною оболонкою і переходить у стан спокою. Цисти здатні витримувати відсутність води, хімічні впливи, високі температури (до +60 °С), охолодження (до -273 °С). За сприятливих умов оболонка цисти руйнується, й організм, звільнившись від неї, розпочинає активну життєдіяльність.

У найпростіших спостерігають безстатевий і статевий способи розмноження. Безстатеве розмноження має три основні форми: поділ, брунькування та множинний поділ — шизогонія (грєцьк. schizo — розділяю і goneia — породження).

Найпоширенішим є розмноження поділом материнського організму на два дочірніх. Під час цього процесу спочатку ділиться ядро шляхом мітозу, потім перешнуровується цитоплазма.

Брунькування спостерігають значно рідше, наприклад у сисних інфузорій. У цьому випадку після поділу ядра на материнській особині утворюється невеличкий виріст цитоплазми — брунька, куди заходить одне з новоутворених ядер. Брунька відокремлюється і розпочинає самостійне життя.

Під час шизогонії материнська особина ділиться на багато дочірних форм. Так переважно розмножуються паразитичні найпростіші, що є пристосуванням до паразитичного способу життя.

Статеве розмноження здебільшого відбувається у формі копуляції (лат. copulatio — поєднання) — злиття двох клітин (гамет), у результаті чого утворюється зигота (грецьк. zygotos— з’єднаний докупи). Копуляція притаманна споровикам, деяким джгутиковим, корененіжкам.

Для інфузорій характерна кон’югація (лат. conjugatio — з’єднання) — статевий процес, під час якого відбувається тимчасове сполучення двох організмів, що обмінюються частинами малих ядер (перед цим ядра кілька разів діляться). Унаслідок кон’югації формується новий ядерний апарат, після чого інфузорії знову розмножуються нестатевим способом. Експериментальні дослідження засвідчують, що несприятливі умови прискорюють настання кон’югації в інфузорій, отже, цей процес підвищує їх життєстійкість. У багатьох найпростіших одна форма розмноження чергується з іншою, у результаті чого спостерігають складний цикл розвитку, окремі етапи якого можуть відбуватися в різних середовищах. Особливою складністю відрізняються цикли розвитку паразитичних найпростіших, що є пристосуванням до паразитичного способу життя. У сучасній систематиці найпростіших виділяють: саркомостигофори (Sarcomastigophora), лабіринтули (Labyrinthomorpha), апікомплекси (Api-complexa), мікроспоридії (Microspora), асцетоспорові (Ascetospora), інфузорії, або війчасті (Ciliophora).

Прісноводні та морські одноклітинні. їхня роль у природі та житті людини

Клітини найпростіших і багатоклітинних тварин звичайно мають усі органоїди, характерні для еукаріотів: ядро, мітохондрії, комплекс Гольджі, ендоплазматичну сітку, лізосоми тощо. Однак, на відміну від клітин, що виконують певні функції у складі тієї чи іншої тканини багатоклітинних організмів, клітини найпростіших виконують усі функції, притаманні організму в цілому. Унаслідок цього одноклітинні організми мають особливі органоїди: травні та пульсуючі вакуолі, органоїди виділення (порошиця), руху (псевдоподії, джгутики). У деяких одноклітинних відбувається диференціація ядер усередині клітини на вегетативні та генеративні. Зовнішній вигляд і будову цих організмів можна вивчити лише за допомогою мікроскопа.

Саркодові не мають сталої форми тіла, рухаються за допомогою несправжніх ніжок, або псевдоподій, — тимчасових виростів клітини. Живлення гетеротрофне, їжа поглинається шляхом фагоцитозу (тверді частинки) та піноцитозу (рідини). Амеба протей — типовий представник цього класу. Живе в прісних водоймах, її тіло складається з напіврідкої цитоплазми, яка має всередині невелике ядро.

Вона охоплює ними їжу: водорості, бактерій та інших найпростіших. Здобич опиняється в цитоплазмі, де утворюється травна вакуоля; в її порожнину виділяються ферменти, що перетравлюють їжу. Неперетравлені рештки їжі виводяться через поверхню тіла у будь-якому місці, до якого підходить травна вакуоля. Продукти обміну виводяться також через пульсуючу вакуолю разом з надлишком води. Амеба дихає розчиненим у воді киснем, який проникає в її цитоплазму крізь усю поверхню тіла.

Амеба розмножується мітотичним поділом надвоє. Поділ може відбуватись кілька разів на добу.

Живиться й розмножується амеба протягом усього літа. Восени живлення припиняється. На поверхні тіла з’являється щільна захисна оболонка — циста. У стані цисти амеба переносить несприятливі для неї умови життя. До корененіжок належать також: форамініфери, які мають вапнякову черепашку, живуть на дні морів; радіолярії, які мають скелет із силіцій оксиду, живуть у товщі води.

Джгутикові мають сталу форму тіла завдяки ущільненому зовнішньому шару цитоплазми на його поверхні — пелікулі (від лат. pellis — шкіра), органели руху — джгутики, живляться як автотрофно, так і гетеротрофно.

Евглена зелена живе у ставках, калюжах та інших водоймах зі стоячою водою. Тіло евглени має веретеноподібну форму. Рухається за допомогою джгутика, розташованого на передньому кінці клітини.

У цитоплазмі містяться понад 20 хлоропластів. Живиться на світлі автотрофно (утворює органічні речовини в процесі фотосинтезу), а в темряві — гетеротрофно (засвоює розчинені у воді органічні речовини). Ця особливість обміну речовин, як і подібність будови рослинних і тваринних клітин, свідчить про спорідненість між рослинами і тваринами.

Поряд зі скоротливою вакуолею розташоване яскраво-червоне світлочутливе вічко: тварина завжди пливе до освітленої частини водойми, де умови для фотосинтезу найсприятливіші.

Розмножується нестатево поділом клітини вздовж своєї осі. За несприятливих умов утворює цисту, як і амеба.

Вольвокс — колоніальний організм. Колонії вольвоксу можна побачити у ставках та озерах у вигляді зелених кульок. Кожна така кулька складається з декількох тисяч клітин грушоподібної форми, подібних за будовою до евглени зеленої, що зв’язані між собою цитоплазматичними містками. На відміну від евглени, клітини вольвоксу мають по два джгутики. Основну масу колонії складає драглиста речовина — слиз, що продукується клітинами. Джгутики вольвоксу стирчать назовні.

Тип Інфузорії. Мають сталу форму тіла завдяки наявності пелікули, рухаються за допомогою війок, мають два ядра — велике (вегетативне) та мале (генеративне). Інфузорія-туфелька живе у водоймах із забрудненою водою. Тіло (завдовжки 0,1-0,3 мм) за формою нагадує туфлю, вкрите дрібними війками, схожими за будовою на джгутики евглени. Завдяки хвилеподібним рухам війок інфузорія-туфелька плаває більш обтічним кінцем («п’яткою») уперед.

Інфузорія-туфелька поглинає їжу через клітинний рот, розташований у заглибленні. Ряди війок на стінках ротової заглибини створюють течію води, що спрямовує поживні частинки (органічні рештки, бактерії) через клітинну глотку всередину тіла інфузорії. Неперетравлені рештки викидаються назовні через отвір — порошицю, який розташований у задній частині тіла.

Дихання і виділення в інфузорії-туфельки відбуваються гак само, як і в інших найпростіших. Вода та шкідливі продукти життєдіяльності з усієї цитоплазми надходять до скоротливих вакуоль провідними канальцями. Дві вакуолі скорочуються почергово, через 2-25 с кожна.

У цитоплазмі інфузорії є два ядра: велике (макронуклеус, вегетативне) і мале (мікронуклеус, генеративне). Велике ядро відповідає за синтез білків в інтерфазі, а мале передає спадкову інформацію під час статевого процесу.

Улітку туфелька розмножується, як і амеба, поділом навпіл. Мале ядро відходить від великого й ділиться мітотично на дві частини, що розходяться до переднього і заднього кінців тіла. Потім мітотично ділиться велике ядро. Інфузорія перестає живитися, її тіло посередині перетягується. У передню й задню частини туфельки відходять новоутворені ядра. Перетяжка дедалі глибшає, і обидві половинки відриваються одна від одної— виникають дві молоді інфузорії. Крім того, в інфузорії можна спостерігати статевий процес — кон'югацію. Особливість цього процесу — відсутність гамет.

Живлячись здебільшого мікроорганізмами та органічними рештками, найпростіші включають їх у загальний процес кругообігу речовин у біосфері. Самі ж вони є кормом для коловерток, нижчих ракоподібних, молюсків, мальків та молоді риб. Помітна їх роль у самоочищенні водойм: поїдаючи бактерій, найпростіші тим самим регулюють їх чисельність. Процеси ґрунтоутворення також здійснюються за участі найпростіших, що входять до складу едафону. Доведено, що найпростіші не тільки живляться бактеріальною ґрунтовою флорою, але й виділяють речовини, що стимулюють розмноження бактерій, особливо азотофіксуючих. Так вони сприяють підвищенню родючості ґрунту.

Із скелетів найпростіших, що населяли моря в минулі геологічні епохи, утворились осадові породи. Останнім часом доведено, що певні види форамініфер відповідають нафтоносним шарам. Цим користуються геологи, розшукуючи нафту.

Планктонні найпростіші, особливо джгутикові, мають важливе значення в санітарній гідробіології. Вони слугують для біологічної оцінки ступеня чистоти водойми (біодіагностики), оскільки одні з них живуть лише у чистій воді, інші ж — у забрудненій. Паразитичні найпростіші є збудниками деяких тяжких хвороб людини і тварин.

Роль морських одноклітинних в утворенні осадових порід та як «керівних копалин»

Найхарактернішою ознакою форамініфер є наявність у них черепашки, що складається з органічної основи, яка склеює частинки неорганічного походження з SiО2або СаСО3.

Форамініфери — типові морські форми. На дні морів їх буває дуже багато. Так, у Середземному морі їх виявлено до 5 тис. на 1 г дрібно просіяного піску. У відкладах минулих геологічних епох такі черепашки поступово деформуються і під тиском з них утворюються щільні осадові породи — різні вапняки, що мають важливе значення як будівельний матеріал; їх використовують також під час виплавки чавуну і сталі. Великі поклади нумулітових вапняків є в Криму. Значні крейдяні відклади є по середній течії Волги. Отже, форамініфери відіграють важливу роль в утворенні осадових порід. Крейду з деформованих черепашок форамініфер широко застосовують не лише в побуті, а й у хімічній промисловості. Під час геологічних досліджень форамініфери є так званими керівними копалинами, що допомагають встановити вік тих чи інших відкладів. Останнім часом доведено, що певні види форамініфер відповідають нафтоносним шарам. Цим користуються геологи, розшукуючи нафту.

Радіолярії, або променяки, виключно морські організми. Серед саркодових — це найбільш високоорганізовані форми. Радіолярії — планктонні організми, які плавають переважно у верхніх шарах води й на незначних глибинах (до 100 м). Найбагатші на радіолярії південні моря. У північних морях їх майже немає. Для свого існування вони потребують високої концентрації солей. Ці організми характеризуються великою різноманітністю форм, але серед них найбільше поширені кулясті з довгими ниткоподібними псевдоподіями (у вигляді променів, що розходяться радіусами). Звідси походить і назва. Найхарактернішою ознакою цих найпростіших є особлива внутрішня оболонка, гак звана центральна капсула, що вкриває всю ендоплазму та глибші шари ектоплазми. Оболонка складається з органічної (азотистої) хітиноподібної речовини й виконує роль скелета. У позакапсулярній цитоплазмі лежать інші скелетні утвори — голочки із кремнезему або зі стронцій сульфату (SrSО4). Більшість радіолярій плаває в морі пасивно. Але в деяких з них (з ряду Акантарій) є міонеми — волоконця, які одним кінцем прикріплюються до голочок скелета, а другим — до поверхні тіла радіолярій. Міонеми за своєю тонкою структурою та функцією нагадують м’язові волокна багатоклітинних.

Дослідження В. О. Догеля показали, що міонеми радіолярій поперечносмугасті. Під час скорочення міонем позакапсулярна плазма розтягується на голках скелета. Унаслідок цього поверхня тіла радіолярій збільшується, питома вага, відповідно до закону Архімеда, зменшується і тварина підіймається у верхні шари води. Під час розслаблення міонем позакапсулярна плазма спадає, поверхня тіла організму зменшується, і радіолярія опускається на глибину. Живляться радіолярії дрібними водоростями та найпростішими, яких захоплюють псевдоподіями.

Розмножуються ці найпростіші переважно безстатевим способом — поділом надвоє. У багатьох форм виявлено статевий процес — копуляцію. Більшість радіолярій — поодинокі форми, але відомі й колонії цих саркодових, наприклад колозоум.

Мінеральний скелет радіолярій добре зберігається у викопному стані. Тому ці найпростіші мають важливе значення в геології та палеонтології як керівні форми. Подібно до форамініфер, радіолярії відіграють важливу роль в утворенні гірських порід. Так, на о. Барбадос (Атлантичний океан, Південна Америка) гірський масив утворений зі скелетів радіолярій.

Дно глибоководних частин Індійського й Тихого океанів вкрите мулом, що складається з решток кремінних черепашок радіолярій. Породи, утворені з решток радіолярій, у техніці називають гірським борошном, або трепелом. Трепел використовують для полірування металевих та скляних виробів, для виготовлення наждачного паперу та під час виробництва динаміту.

Одноклітинні тварини ґрунту та їх роль у процесах ґрунтоутворення

Між частками ґрунту є вода. У ній живуть представники тих самих груп найпростіших, що й у прісних водоймах: голі та черепашкові амеби, інфузорії тощо. Вони живляться клітинами бактерій, водоростей, рештками організмів. Посушливі періоди переживають у вигляді цист. Розкладаючи органічні речовини, найпростіші беруть участь у процесах ґрунтоутворення, роблять їх доступними для рослин. Частка Нітрогену в клітинах найпростіших на порядок нижча, ніж у бактеріях, якими вони живляться. Найпростіші вивільняють надлишок Нітрогену у вигляді йонів амонію (NH4+), що зазвичай відбувається в шарах, пронизаних кореневими системами рослин. Бактерії та гриби швидко поглинають більшу частину аміаку, але частина перепадає і рослинам. Ще одна роль, яку відіграють найпростіші, — регулювання популяцій бактерій. Найпростіші — джерело їжі для інших ґрунтових організмів. Вони допомагають знизити захворюваність рослин, оскільки конкурують з патогенними мікроорганізмами або живляться ними.

Симбіотичні одноклітинні тварини: мутуалісти, коменсали, паразити

Багато видів найпростіших постійно або тимчасово живуть в організмах інших істот. Там вони надійно захищені від несприятливих впливів довкілля. До того ж організм хазяїна становить майже невичерпний запас поживних речовин.

Непаразитичні найпростіші, які живуть в організмах інших істот. Терміти живляться мертвою деревиною, але ці комахи нездатні перетравлювати клітковину, на яку багата їхня їжа. У цьому їм допомагають джгутикові найпростіші, які живуть у кишечнику термітів. Джгутикові виробляють особливі речовини, що розкладають клітковину до простих цукрів. Ці цукри легко засвоюють як комахи, так і самі найпростіші. Якщо комаху штучно позбавити цих співмешканців, то вона загине від голоду навіть за достатньої кількості їжі. Таке взаємовигідне співіснування організмів різних видів називають мутуалізмом.

В одному з відділів шлунку великої рогатої худоби живуть особливі види інфузорій. Вони живляться бактеріями та дрібними частками рослин, не завдаючи шкоди організму хазяїна. Утім, і користі йому не приносять. Такий різновид співіснування видів називають коменсалізм.

Паразитичні найпростіші. Багато видів найпростіших, що живуть у різних органах людини і тварин, спричиняють різноманітні небезпечні захворювання. Одна з них — малярія, від якої протягом ХІХ-ХХ століть загинуло понад 100 млн людей. Збудники малярії — кілька видів малярійних плазмодіїв.

Малярійному плазмодію притаманний складний життєвий цикл, що відбувається як зі зміною статевого та нестатевого поколінь, так і зі зміною хазяїв — людини та малярійного комара. Комар заражається плазмодієм під час ссання крові хворої на малярію людини. У кишечнику комара плазмодій розмножується статевим способом, тобто комар є його остаточним хазяїном.

Остаточний хазяїн — особина, у якій паразит розмножується статевим шляхом.

Після статевого розмноження настає нестатеве: із заплідненої яйцеклітини утворюється багато рухливих клітин паразита. Через деякий час ці клітини накопичуються в слинних залозах комара, звідки вони під час укусу комахи потрапляють у кров людини разом зі слиною. Людина — проміжний хазяїн малярійного плазмодія.

Проміжний хазяїн — організм, у якому паразит розмножується нестатево або лише проходить певні стадії розвитку.

Спочатку клітини паразита потрапляють у клітини печінки людини, де інтенсивно розмножуються. Подальший розвиток малярійного плазмодія перебігає в червоних клітинах крові — еритроцитах. Через певні проміжки часу (24, 48 або 72 години) клітини паразита руйнують еритроцити. У кров потрапляють отруйні продукти життєдіяльності плазмодія, і людина відчуває напад пропасниці.

Завдяки лікуванню хворих на малярію і цілеспрямованій боротьбі з малярійними комарами та їхніми личинками, які живуть у водоймах, малярію вдалося майже повністю ліквідувати на теренах Європи та Північної Америки. Однак останнім часом в Україні щорічно реєструють сотні випадків захворювань на малярію. Її завозять люди, які повертаються з країн, де поширене це захворювання, та мігранти. Зважаючи на те що в Україні трапляються кілька видів малярійних комарів, у нашій країні постійно існує небезпека спалаху цієї вкрай небезпечної хвороби.

Дизентерійна амеба зазвичай живе в просвіті кишечника людини. Там вона живиться бактеріями і жодної шкоди організму хазяїна не завдає. Проте за певних умов дизентерійна амеба може проникнути в стінки кишечника, руйнуючи його клітини та поглинаючи еритроцити. Це призводить до утворення виразок на стінках кишечника та кривавого проносу. Назовні цисти паразита виходять разом з каловими масами. В організм іншої людини цисти можуть потрапити із сирою водою, немитими фруктами та овочами тощо.

Трипаносоми живуть у крові, лімфі, спинномозковій рідині ссавців, а отже, і людини. Один з видів трипаносом спричиняє в тропічній Африці смертельно небезпечне захворювання людини — сонну хворобу. Захворювання супроводжується пропасницею, слабкістю, напівпритомним станом (звідки й назва). Переносить трипаносом муха цеце.

Сонна хвороба належить до захворювань із природною осередкованістю, вчення про які розробили російський учений Є. Н. Павловський та український — Д. К. Заболотний. Вони довели, що в природі існують осередки захворювань, на які страждають люди та свійські тварини. Хазяї збудників цих хвороб — дикі тварини (для трипаносом — це різні види антилоп). За участі переносників збудники із природних осередків можуть передаватись людині та свійським тваринам.

Ще одним небезпечним захворюванням людини є токсоплазмоз. Його збудник — токсоплазма — внутрішньоклітинний паразит, який уражує нервову, ендокринну системи, лімфатичні вузли, м’язи. Людина може заразитися, граючись з ураженою кішкою, на поверхні тіла якої є цисти паразита. Інший шлях зараження — вживання в їжу недостатньо термічно обробленого м’яса хворих тварин. Дослідження показали, що не менш як 30- 40 % мешканців нашої планети заражені токсоплазмою. Але вияви захворювання реєструють значно рідше. Отже, більшість людей, в організмі яких перебувають токсоплазми, — це носії. Носії можуть передавати збудників захворювання здоровим особинам.

Захворювання людини та свійських тварин, що спричиняються паразитичними одноклітинними тваринами

До класу Джгутикових відносять близько 900 видів паразитичних форм, серед яких чимало дуже небезпечних для людини і тварин.

До них належать численні види роду Трипаносома. Вони мають загострене з обох боків тіло з одним джгутиком, що починається від особливого тільця — блефаропласта, утворюючи хвилеподібну перетинку — ундулюючу мембрану. Трипаносоми — паразити людини і тварин, що добре пристосовані до плавання в крові. У більшості видів трипаносом виявлено зміну хазяїв, причому переносниками є різні кровосисні безхребетні. Най- небезпечнішим представником цього роду є трипаносома гамбійська, що спричиняє в тропічній Африці сонну хворобу. За останні 30 років в екваторіальній Африці від цієї хвороби загинуло понад мільйон людей. Ліки проти цієї хвороби відкрили недавно. Природним резервуаром (резервуарним хазяїном) для цього паразита є антилопи, які не хворіють від наявності в їх організмі трипаносом. Від антилоп на людину і від хворої людини на здорову цей вид найпростіших переносить поширена в екваторіальній Африці кровосисна муха цеце, яка передає зараження під час укусу.

Найдрібніші серед джгутикових — лейшманії — завдовжки 2-4 мк. Як і трипаносоми, вони мають блефаропласт, але, на відміну від усіх інших джгутикових, більшу частину свого життя позбавлені джгутиків. Паразитують лейшманії в клітинах тканин тіла людини, де мають вигляд маленьких округлих або овальних тілець. Лейшманія Донована спричиняє небезпечну хворобу людини — кала-азар, під час якої збільшується печінка і селезінка, з’являється гостре недокрів’я та виснаження. Ця хвороба поширена в країнах Середземномор’я, Індії, східній частині Китаю. Смертність від цієї хвороби висока. Резервуаром збудників хвороби є собаки, а переносниками — москіти з роду Флеботомус.

Інший вид — лейшманія тропічна — збудник хвороби шкіри, відомої під назвою східної пендинської виразки, або хвороби Боровського. Вона дуже спотворює людину. Поширена в Північній Африці, на півдні Європи й Азії, у деяких районах Закавказзя та Середньої Азії; її збудників переносять москіти з роду Флеботомус. Збудника пендинської виразки вперше відкрив у 1882 р. в Ташкенті російський військовий лікар П. Ф. Боровський.

Як довели радянські вчені, зокрема М. І. Латишев, москіти передають лейшманії не тільки від хворих людей, але й від гризунів — піщанок і тонкопалих ховрахів, в організмі яких паразитують лейшманії. Розвиваються москіти в норах цих гризунів.

Паразитами людини і тварин є найпростіші з ряду Багатоджгутикових. Вони мають понад чотири, а деякі представники — по кілька десятків джгутиків, з яких один — рульовий, напрямлений назад. Характерним для цих найпростіших є те, що в них є особлива осьова паличка — аксостиль. Це опорний елемент. У людини паразитують представники роду Трихомонас — трихомонади: у товстій кишці — кишечна трихомонада, що може спричинити розлад кишечника, у тонких кишках і жовчних протоках печінки — лямблії. Вони схожі на трихомонаду, ніби подвоєну в поздовжньому напрямі: мають два ядра, два аксостилі й чотири пари джгутиків. Цього паразита відкрив і описав у 1859 р. чеський вчений Д. Ф. Лямбль, який довго працював у Росії.

Клас Споровики. До цього класу належать виключно паразитичні форми, що живуть в організмі безхребетних і хребетних тварин. Деякі види, наприклад малярійні плазмодії, паразитують у людині. Споровики, порівняно з іншими представниками цього типу, сильно змінились під впливом пристосування до паразитичного способу життя. Назва класу вказує на характерну особливість цих тварин. Чимало видів споровиків виходять з організму хазяїна у вигляді спор. Це видозмінені цисти з міцними захисними оболонками. Дорослі споровики не мають органоїдів руху. Лише гамети багатьох видів, зокрема малярійного плазмодія, мають джгутики. Травних і скоротливих вакуолей вони не мають, живляться осмотично. Паразити руйнують тканини хазяїв і отруюють їхній організм продуктами обміну речовин. Унаслідок паразитизму в споровиків дуже ускладнився життєвий цикл. Вони дуже інтенсивно розмножуються. У більшості видів безстатеве розмноження виявлене у формі шизогонії, яка чергується зі статевим процесом — копуляцією. У багатьох видів відбувається зміна хазяїв.

Дуже небезпечними паразитами є кров'яні споровики, або гемоспоридії. Особливо велику шкоду людині завдають малярійні плазмодії (4 види). Вони найбільше поширені в тропічній і субтропічній смугах. На всій земній кулі щорічно на малярію хворіє близько 300 млн людей.

На відміну від інших споровиків, малярійний плазмодій не утворює спор. Це пояснюється тим, що у нього немає вільноживучої стадії, як, наприклад, у кокцидій. Він має двох хазяїв — людину (проміжний хазяїн) і малярійного комара анофелеса (остаточний хазяїн). До кінця XIX ст. причини малярії були невідомими. Розвиток її пояснювали впливом поганого повітря, звідси й назва «малярія» (італійського походження), що означає «погане повітря».

Велику шкоду тваринництву завдають піроплазмози. Причиною цих захворювань є різні види піроплазм — споровиків, яких раніше відносили до гемоспоридій, а тепер виділяють в окрему групу. Остаточними хазяями цих найпростіших є кровосисні пасовищні кліщі, а проміжними — ссавці. У нашій країні від піроплазмозів найбільше страждають коні, велика рогата худоба, собаки, вівці.

Клас Інфузорії. В. О. Догель і його учні, Ю. І. Полянський і О. О. Стрєлков, детально дослідили дуже цікавих інфузорій з ряду Ентодинієвих, що живуть у кишечнику копитних. У рубці й сітці жуйних їх буває величезна кількість (до мільйона й більше в 1 см3 вмісту рубця). Вага їх в усьому рубці може сягати 3 кг. Корисні вони чи шкідливі для хазяїв? Це питання остаточно не з’ясоване. Ці інфузорії вважають корисними тим, що вони сприяють перетравлюванню клітковини. Проте деякі дослідники, зокрема Ю. І. Полянський, вважають це недоведеним і, навпаки, припускають, що інфузорії завдають деяку шкоду хазяїнові, поглинаючи чималу кількість його їжі. Безперечну шкоду здоров’ю людини завдає паразитична інфузорія балантидій, що живе в товстому кишечнику і спричиняє тяжке (часом смертельне) захворювання. Інший вид цього роду — небезпечний паразит свиней.

Роль одноклітинних тварин у природі та житті людини

Найпростіші швидко розмножуються й населяють найрізноманітніші біотопи. Вони трапляються навіть у Заполяр’ї, у льодах гірських вершин і в пустелях. Необхідною умовою для їх існування є вода. Тому більшість найпростіших живе у водному середовищі: у морях, різноманітних солонуватих і прісних водоймах (від великих озер до калюж), навіть у мохах, піхвах листків, крапельках води і у водяній плівці, що оточує частинки ґрунту. Немало найпростіших пристосувалось до паразитичного способу життя. Такі форми зв’язані з рідким (кров, лімфа) або напіврідким середовищем (у клітинах тіла хазяїна). Усього відомо близько 19 500 видів найпростіших, з них 10 100 видів живе в морях, 5400 — у прісних і солонуватих водоймах, у вогкому ґрунті і 4 тис. видів паразитують в організмі людини, тварин і значно рідше — у рослинах. Усі класи найпростіших мають паразитичних представників, а класи споровиків (1100 видів) і кнідоспоридій (900 видів) складаються виключно з паразитичних форм. Усіх водних найпростіших поділяють на дві великі екологічні групи: планктонні та бентосні. Планктонні — ті, що тримаються в завислому або активно рухливому стані в товщі води, бентосні — це жителі дна.

Вапнякові та кремнеземні скелети планктонних найпростіших, скупчуючись у великій кількості на дні океанів, утворюють масивні осади. Значну частину цих осадів становить так званий глобігериновий мул, що на 53 % складається із черепашок планктонних форамініфер — глобігерин. Глобігериновий мул займає великі площі — 100 млн км2 (понад половину площі дна Атлантичного та Індійського океанів і вузьку смугу в Тихому океані). Цікаво, що ці відклади сучасного походження. У північних і антарктичних морях такого мулу немає.

Деякі види морських і прісноводних найпростіших, переважно джгутикових, під час масового розмноження у поверхневих шарах води спричиняють «цвітіння» водойм. У морях, зокрема в Чорному, унаслідок швидкого розвитку джгутикових з ряду панцирних (динофлягелят), спостерігали випадки, коли вода ставала червоною. Деякі прісноводні види джгутикових, що мають забарвлені хроматофори, під час масового розмноження забарвлюють воду в зелений, оранжевий чи червонуватий кольори.

Прісноводні найпростіші відіграють важливу роль у процесах біологічного самоочищення води, розкладу і змін органічних речовин, що потрапляють у воду річок та інших водойм. Планктонні найпростіші, особливо джгутикові, мають важливе значення в санітарній гідробіології. Вони слугують для біологічної оцінки ступеня чистоти води у водоймах, її сапробності. Одні з них — сапроби (наприклад, евглена) — трапляються лише в дуже забруднених водоймах. Інші — катароби — поширені переважно в чистій воді. Тому під час влаштування водопроводу й організації рибних господарств, поряд з хімічним аналізом води, практикують визначення ступеня забрудненості водойм і біологічними методами — за складом планктону. Групування організмів-індикаторів за зонами сапробності стало основою біологічного методу оцінки води, що тепер широко застосовують на практиці.

Найпростіші, що живуть у ґрунті, сприяють мінералізації органічних решток, їх поширенню, поліпшенню водного й повітряного балансів ґрунту; їх діяльність, як і інших тварин, перешкоджає вимиванню важливих для рослин речовин у нижні горизонти ґрунту.

Багатоклітинні тварини. Характерні риси багатоклітинних тварин, їхня відмінність від одноклітинних

Багатоклітинні характеризуються тим, що їхнє тіло складається з багатьох клітин та їхніх похідних. Проте, на відміну від колоній найпростіших, до складу яких також входить велика кількість клітин, у тілі Metazoa клітини диференційовані й виконують різні функції. Вони втрачають свою індивідуальність, стають частинами складного організму й, об’єднуючись для виконання певних функцій у більшості багатоклітинних, утворюють тканини: епітеліальну, сполучну, м’язову, нервову. Тканини, у свою чергу, утворюють складні органи та системи органів, які працюють в організмі узгоджено, і він функціонує як єдине ціле. Отже, характерною ознакою Metazoa є поява спеціалізованих тканин, органів і систем органів.

Особливістю багатоклітинних, на відміну від колоній найпростіших, є багатошарове розташування їхніх клітин, за якого зовнішні клітини утворюють суцільний шар, що відокремлює тіло тварини від зовнішнього середовища. У такий спосіб у багатоклітинних виникає внутрішнє середовище організму, де містяться всі клітини його тіла й підтримується постійність фізико-хімічних параметрів.

Багатоклітинним тваринам властиве нестатеве та статеве розмноження, проте основною формою, а в деяких групах і єдиною, є статеве.

Нестатеве (вегетативне) розмноження багатоклітинних — це форма розмноження без участі статевих клітин. Воно може відбуватись двома способами: поділом (поперечним, поздовжнім або невпорядкованим) та брунькуванням (внутрішнім або зовнішнім).

Усі багатоклітинні розмножуються статевим способом (інколи партеногенетично). Статеве розмноження у багатоклітинних здійснюється за допомогою спеціальних генеративних (статевих) клітин. Решта клітин соматичні. Соматичні клітини в них диплоїдні, а гамети, що утворюються з генеративних клітин, гаплоїдні. Характерною особливістю статевого процесу багатоклітинних є оогамія: яйцеклітини (макрогамети) та сперматозоїди (мікрогамети) різняться не лише за розмірами, а й за структурою. Сперматозоїд у типовому випадку має будову дещо видозміненого джгутиконосця. Нерухомий сперматозоїд має назву спермію (нематоди, десятиногі раки тощо). Яйцеклітини (яйця) нерухомі, позбавлені джгутиків і мають переважно сферичну форму. Деякі з них рухаються амебоїдно (наприклад, у гідри). У цитоплазмі яйцеклітин більшості тварин містяться жовточні гранули — запаси поживних речовин (білків, полісахаридів, жирів), а також нуклеїнові кислоти, ферменти. Лише в нижчих груп яйця не мають жовтка. У яйцеклітині розрізняють два полюси: анімальний, де містяться ядро та зона інтенсивного обміну речовин, і протилежний — вегетативний.

Яйце оточене однією або кількома оболонками. Склад і будова цих утворів у різних тварин неоднакові.

Особливою формою розмноження, яка виникла на базі статевого розмноження, є партеногенез, за якого новий організм утворюється з незаплідненого яйця.

Життєвий цикл в усіх Metazoa характеризується складним індивідуальним розвитком — онтогенезом, у процесі якого із заплідненого яйця утворюється дорослий організм.

Онтогенез багатоклітинних складається з ряду етапів. Спочатку утворюються гамети (гаметогенез). При цьому недиференційовані диплоїдні клітини мейотично діляться й утворюються гаплоїдні яйцеклітини та сперматозоїди. Після запліднення починається дробіння яйця, яке має характер палінтомічного поділу. Дробіння завершується утворенням одношарового зародка — бластули. Після закінчення дробіння клітина ділиться моно- томічно, починаються процеси диференціації та переміщення клітин (гаструляція), які спочатку призводять до утворення двох або трьох зародкових листків (ектодерми, ентодерми та мезодерми), а пізніше — зачатків органів. Від цієї схеми відрізняється онтогенез первинних багатоклітинних (Prometazoa), які не мають зародкових листків. Значна частина онтогенезу (ембріональний розвиток) відбувається під покривом яйцевих оболонок (або в тілі материнського організму). Після виходу з яйця (або народження) починається постембріональний розвиток, який буває прямим (коли молодий організм подібний до дорослого) або супроводжується метаморфозом. Онтогенез закінчується утворенням дорослої тварини, готової до статевого розмноження.

Розрізняють прямий постембріональний розвиток і з перетворенням. Під час прямого розвитку з яйця виходить особина, що відрізняється від дорослої лише розмірами та недорозвиненими статевими органами (оліго- хети, п’явки, більшість турбелярій тощо). Розвиток з перетворенням характеризується різноманітними личинковими фазами, які відрізняються від дорослих за будовою та способом життя. У багатьох безхребетних із зовнішнім скелетом або товстою кутикулою (нематоди, членистоногі) ріст личинок супроводжується линьками.

Багатоклітинні тварини різняться між собою за рівнем організації, наявністю та кількістю зародкових листків, ступенем клітинної та органологічної диференціації, розвитком певних систем органів. Ми приймаємо поділ Metazoa на два розділи: Первинні багатоклітинні (Prometazoa) та Справжні багатоклітинні (Eumetazoa).

Тип Губки. Загальна характеристика типу

У світовій фауні відомо до 9 тис. видів тварин цього типу. Губки живуть тільки у водному середовищі: більшість з них — у морях, деякі — на великих глибинах. У прісних водоймах поширені нечисленні види. На території України відомо 39 видів губок. Найвідоміший з них — бодяга. У вигляді короподібних наростів або розгалужених кущів вона селиться на різних підводних предметах (каміннях, палях, корчах тощо). Найбільш поширена у великих і глибоких проточних водоймах.

Губки — найпримітивніші з усіх багатоклітинних тварин. Для них характерний клітинний рівень організації. У тілі губок немає ні тканин, ні органів. Є лише спеціалізовані групи клітин, що виконують ту чи іншу життєву функцію.

Губки — сидячоприкріплені тварини. Форма тіла їх різноманітна. Найпримітивніші мають форму невеликого келиха. Найчастіше ж вони мають вигляд коркових чи подушкоподібних обростань на каміннях, черепашках молюсків, повалених деревах і т. п. Серед губок є одиничні, але (найчастіше) трапляються колоніальні форми. Розміри губок різні: найдрібніші вимірюються міліметрами, найбільші (наприклад, поширений у тропічних морях келих Нептуна) бувають вищі за 1 м. Чимало губок яскраво забарвлені, та серед них є й позбавлені пігментів форми білого чи сірого кольорів.

Особливості будови та процесів життєдіяльності губок

Тіло губок складається із двох шарів клітин — зовнішнього, або покривного (ектодерми), та внутрішнього — ентодерми. В ектодермі, що складається із плоских клітин, є клітини, які оточують пори. Їх називають пороцитами. Через них вода проходить у систему канальців, шо відкриваються у порожнину тіла. У найпримітивніших губок, подібних до морської губки аскон, ентодерма складається з комірцевих клітин — хоаноцитів, які мають джгутики. Рухом джгутиків хоаноцити женуть воду через канальці у порожнину тіла, звідки вона крізь устя, або оскулюм, виводиться назовні. У складніших за будовою губок, типу морської губки сикон, хоаноцити скупчені лише в особливих випинах — джгутикових трубках. Найбільш високоорганізованими є губки типу лейкон, у яких хоаноцити утворюють невеликі джгутикові камери. Вони містяться всередині тіла губки і зв’язані системою канальців як із зовнішніми порами, так і з загальною порожниною тіла. Будова тіла бодяги подібна до будови тіла морських губок типу лейкон.

У губок між ектодермою та ентодермою міститься безструктурна драглиста речовина — мезоглея. У ній розкидані клітини різної будови та функції. Із клітин, що називають склеробластами, утворюється скелет губок. У найпримітивніших губок він вапняковий — із численних вапнякових голочок, або спікул. У більшості губок — кремінний (зі сполук Силіцію), кремінно-роговий, наприклад у бодяги, і роговий (з волокон рогоподібної речовини — спонгіну), як у грецької, або туалетної, губки.

Відповідно до будови скелета тип Губки поділяють на 2 класи: 1) Вапнякові губки; 2) Невапнякові губки.

Про примітивність губок свідчить також те, що в них немає справжніх м’язових і нервових клітин. На думку деяких учених, зачатками м’язових клітин у губок є особливі веретеноподібні клітини міоцити, що можуть скорочуватись. Вони розміщені переважно біля отворів, порожнин і канальців. Деякі вчені вважають, що в мезоглеї є примітивні нервові елементи — особливі зірчасті клітини, але роль цих утворів остаточно не з’ясована і потребує нових досліджень. Загалом, губки майже не реагують на зовнішні подразнення.

Живлення губок пасивне, вони не мають будь-яких пристосувань для захоплення їжі. Поживні рештки відмерлих тварин і рослин, а також дрібні одноклітинні організми з током води через пори і канальці потрапляють до джгутикових канальців і камер. Захоплені хоаноцитами, вони потрапляють до мезоглеї. Тут їх перетравлюють особливі, подібні до клітин амеб, клітини з псевдоподіями — амебоцити. Рухаючись, амебоцити розносять поживні речовини по тілу губок. Отже, для губок характерне внутрішньоклітинне перетравлювання їжі. Внутрішньоклітинне травлення в губок та інших нижчих багатоклітинних тварин відкрив І.І. Мечников. Дихають губки всією поверхнею тіла. Газообмін у них відбувається в кожній клітині або через мезоглею. Рештки неперетравленої їжі і продукти дисиміляції виводяться назовні через оскулюм. Розмножуються губки як безстатевим (брунькуванням), так і статевим способами. У колоніальних форм бруньки не відокремлюються від материнського організму й поступово колонія збільшується. В одиночних губок бруньки відриваються і дають початок новим особинам. У бодяги й інших прісноводних губок, а також у деяких морських губок, крім зовнішнього брунькування, виявлено також внутрішнє.

У другій половині літа все тіло бодяги наповнюється невеликими буруватими зернятками завбільшки з головку шпильки. Це внутрішні бруньки, або гемули. Вони утворюються з особливих клітин — археоцитів. Частина клітин губки утворює навколо таких груп щільну внутрішню спонгінову (рогову) оболонку (мембрану) і другу таку ж оболонку — зовнішню. Між цими оболонками залишається пухка тканина, так званий повітроносний шар із дрібними кремнієвими голочками. Лише в одному місці рогової мембрани залишається отвір, укритий ніжною плівкою. Через цей отвір навесні з настанням сприятливих умов виповзає жива тканина губки.

Утворення гемул має захисне значення. Пізно восени бодяги гинуть, гниють, а гемули падають на дно водойм і там зимують. Навесні з них розвиваються нові губки, які починають розмножуватись брунькуванням і статевим способом. Більшість видів губок — гермафродити. Але є чимало і роздільностатевих форм, як, наприклад, бодяги. У переважної більшості цих тварин із заплідненого яйця розвивається вкрита війками личинка, що плаває. Це сприяє розселенню губок. Згодом личинка падає на дно й перетворюється на дорослу форму.

У губок виявлена здатність до регенерації. Вони доволі легко й швидко відновлюють пошкоджені ділянки тіла. В умовах експерименту вчені спостерігали утворення через 6-7 днів маленьких губок з ізольованих клітин фільтрату, який добули, протираючи губки через сито.

Тривалість життя морських губок різних видів неоднакова: від кількох тижнів і місяців до багатьох років. Прісноводні губки живуть кілька місяців.

Диференціація клітин у губок, дотканинний тип організації

Губки не мають оформлених тканин і органів: їхнє тіло складається з безлічі клітин, що виконують різні функції та мають різну будову, і міжклітинної речовини — продукту виділення цих клітин. Отже, губки — тварини з поклітинним диференціюванням, або дотканинні організми. Їхня зовнішня та внутрішня будова настільки незвичайні, що тривалий час учені не знали, до якого царства живих істот вони належать, і лише в 1825 р. Їх було визначено як тварин.

Тіло губок побудоване із двох шарів клітин: пінакодерми, що вкриває тіло ззовні, та хоанодерми, яка вистилає парагастральну порожнину або джгутикові камери. Між цими двома шарами розташований мезохіл (паренхіма, мезенхіма), який складається з різноманітних клітин і продуктів їх виділення, він містить також скелетні елементи. Товща мезохіла пронизана каналами, що відкриваються на поверхні невеличкими отворами — порами. Для більшості губок характерний лейконоїдний тип будови: стінка тіла потовщується, хоаноцити концентруються в джгутикових камерах, які містяться в товщі паренхіми (мезохіла) й зв’язані із зовнішнім середовищем і атріальною порожниною системою розгалужених канальців.

У губок типів сикон та лейкон парагастральна порожнина та канали вистелені пінакодермою, як і зовнішня поверхня. Клітинний склад губок вивчений доволі добре, а останнім часом ці відомості доповнені електронно-мікроскопічними дослідженнями. До складу пінакодерми входять два типи клітин: пінакоцити та пороцити.

Пінакоцити мають сплющену або т-подібну форму з плоскою поверхневою частиною та цитоплазматичним відростком із ядром та іншими органоїдами, зануреними в товщу мезохіла. Пінакоцити, щільно прилягаючи один до одного, утворюють зовнішній покрив губок і вистилають їхні внутрішні порожнини (крім джгутикових камер). У деяких губок (рогових) поверхня тіла вкрита ще й захисною оболонкою — кутикулою, яка вкриває шар пінакоцитів.

Пороцити — це різновид пінакоцитів, клітини, пронизані поровим каналом. Пороцит здатний скорочуватись і може відкривати або закривати пору та регулювати діаметр каналу.

Хоанодерма складається з комірцевих клітин — хоаноцитів. Це циліндричні клітини з одним джгутиком.

Мезохіл, або паренхіма, складається з міжклітинної речовини, густо заселеної різними типами клітин і скелетними елементами. Серед клітин мезохіла найбільш поширеними є амебоцити (археоцити), які мають амебоподібну форму, рухаються за допомогою псевдоподій і характеризуються фагоцитарною активністю. Вони захоплюють і перетравлюють бактерії та інші харчові частки, одержані від хоаноцитів або захоплені крізь просвіти в хоано- або пінакодермі. Амебоцити поїдають також старі або відмираючі клітини в мезохілі. Завдяки своїй рухливості амебоцити також розносять поживні речовини по тілу губки. Амебоцити здатні перетворюватись на інші типи клітин (хоаноцити, пінакоцити, статеві клітини тощо).

Міоцити — це спеціалізовані веретеноподібні клітини з довгими відростками, які розташовані навколо оскулюма та крупних каналів іригаційної системи. Але м’язовими ці клітини назвати не можна, бо в них немає справжніх м’язових волокон. Крім того, вони не зв’язані з нервовими клітинами, яких у губок немає.

Збудження через сітку міозитів проводиться в десятки разів повільніше, ніж через нервові клітини кишковопорожнинних.

Коленцити — нерухомі клітини зірчастої або веретеноподібної форми з довгими розгалуженими відростками. Основною функцією коленцитів є виділення колагенових волокон в мезохіл.

Лофоцити — великі рухливі клітини, локалізовані переважно в базальній частині губки. Вони характеризуються продукуванням значної кількості колагену, пучки якого тягнуться за клітиною, що рухається за

допомогою псевдоподій. За функціями лофоцити подібні до коленцитів, але виділяють не поодинокі, а зібрані в пучки колагенові волокна. Коленцити та лофоцити здатні до фагоцитозу, у їх цитоплазмі трапляються фагосоми.

Спонгіоцити — спеціалізовані клітини, які продукують скелетний білок — спонгін.

Склероцити — клітини, що утворюють елементи мінерального скелета — спікули.

Майже всі клітини можуть перетворюватись на клітини інших типів. Археоцити здатні диференціюватися в усі інші клітинні типи. З пінакоцитів вапнякових губок розвиваються склероцити, а з їх хоаноцитів — статеві клітини, пінакоцити, амебоцити.

Різноманітність губок. Роль у природі та житті людини

Губки поширені по всій нашій планеті. Але найчисленніша (і за біомасою, і за видовим складом) фауна губок тропічних і субтропічних морів. Найбільші скупчення губок трапляються там, де на дні багато каменів. Останнім часом губки виявлено і на найбільших (понад 6000 м) глибинах Світового океану.

Дуже цікавий спосіб життя ведуть свердлячі губки — кліони. Вони проробляють ходи у твердому вапняковому субстраті. Своєю життєдіяльністю ці губки руйнують гірські породи, зокрема скелясті узбережжя, завдають шкоду господарствам, де розводять устриць.

Губки мають деяке значення як біологічні очищувачі водойм, як фільтратори та седиментатори. Фільтраторами називають таких тварин, які за допомогою тих чи інших пристосувань відфільтровують з води різні речовини.

Седиментатори — це тварини, які утворюють коловорот води. Губки безперервно проціджують воду через своє тіло. Дрібні органічні та неорганічні частинки з води потрапляють через пори до їхнього тіла і затримуються в ньому. Особливо важливу роль губки відіграють у процесах очищення прісних водойм від гниючих органічних решток, бактерій і планктонних організмів. Тому губок, зокрема наших прісноводних бодяг, не слід знищувати.

Більшість губок має дуже різкий і неприємний запах. Причина цього явища остаточно не з’ясована. Оселяючись у водопровідних трубах, губки можуть спричинити неприємний запах води й затримувати її надходження.

Промислове значення губок незначне. З давніх часів у побуті як мочалку використовують грецьку, або туалетну, губку. Вона має спонгіновий скелет. Тепер її використовують і як фільтр, а також для змивання та нанесення фарб на поліграфічних та інших підприємствах. Промисел туалетних губок розвинений у Середземному і Червоному морях, у Мексиканській затоці, Карибському морі та в інших південних морях. В Адріатичному морі, біля берегів Флориди і в Японії створено плантації для розведення туалетних губок.

Висушену і розтерту в порошок прісноводну бодягу, скелет якої складається із кремінних голок, використовують для розтирання шкіри (щоб посилити кровообіг) при ревматизмі.

Бодягу використовують і як ліки в гомеопатії проти невралгії та деяких інших захворювань.

Дуже красиві так звані скляні глибоководні губки, які живуть у тропічних морях (біля берегів Японії, Філіппінських островів тощо). їх використовують як прикраси та сувеніри.

Тип Кишковопорожнинні. Загальна характеристика типу

У світовій фауні відомо близько 10 тис. видів кишковопорожнинних. Кишковопорожнинні виключно воді тварини. Переважна більшість їх живе в морях і дуже мало трапляється в прісних водоймах.

За деякими особливостями будови кишковопорожнинні подібні до губок, тому до середини минулого століття їх об’єднували в один тип. Лише в середині XIX ст. німецький зоолог Рудольф Лейкарт виділив кишковопорожнинні в самостійний тип тваринного світу.

За будовою кишковопорожнинні складніші від губок. У них тканинний рівень організації, тобто клітини в їх тілі об’єднані в тканини. Проте в них немає складних органів, властивих тваринам, що за системою тваринного світу йдуть за кишковопорожнинними. Важливою прогресивною ознакою цих тварин є наявність у них м’язових і нервових клітин. Це дає можливість кишковопорожнинним рухатись і сприймати подразнення. Живляться вони не пасивно, як губки, а активно. Загальне підвищення організації кишковопорожнинних порівняно з губками пов’язане з хижацьким способом життя. Усіх кишковопорожнинних поділяють на три класи: 1) гідроїдні, або гідрозої; 2) сцифоїдні, або сцифомедузи; 3) коралові поліпи.

Які ж загальні ознаки всіх трьох класів типу кишковопорожнинних? Величина і забарвлення їх тіла дуже різноманітні. Найдрібніші представники цього типу (окремі поліпи в колоніях гідроїдних) ледве сягають 1 мм Чималого розміру колоніальні сифонофори й одиночні сцифомедузи. Так, поширена в північних морях Білому, Баренцовому тощо медуза ціанея арктична має основну частину тіла — дзвін — до 2,25 м у діаметрі, а її щупальці простягаються на 20-30 м. Кишковопорожнинним властиве яскраве забарвлення. Це робить їх надзвичайно красивими.

Серед представників цього типу трапляються як одиночні, так і колоніальні форми. Іноді їх колонії тягнуться на десятки й сотні кілометрів, наприклад з коралових поліпів утворився великий береговий риф уздовж східного узбережжя Австралії.

Як і в губок, тіло в кишковопорожнинних складається із двох шарів клітин: зовнішнього — ектодерми та внутрішнього — ентодерми. Між ними міститься шар, майже позбавлений клітин — мезоглея. Тому губок і кишковопорожнинних об’єднують у групу двошарових тварин, протиставляючи їх всім іншим типам, починаючи із плоских червів, яких називають тришаровими.

Однією з найхарактерніших ознак цього типу є наявність у їх тілі лише однієї порожнини — гастральної, або кишкової, що й дало назву типу. Ще однією важливою особливістю організації кишковопорожнинних є радіальна, або променева, симетрія. Для багатьох кишковопорожнинних характерна наявність двох форм, двох стадій, що змінюють одна одну: поліпа й медузи.

Особливості будови га процесів життєдіяльності. Поняття про рефлекс

Прикладом поліпа є прісноводна гідра. Ніжне тіло гідри буруватого або зеленого кольору — до 5 см завдовжки у випрямленому стані. Ці тварини прикріплюються до субстрату (переважно до водяних рослин) нижньою частиною тіла — підошвою. Від протилежного вільного кінця у воду звисають 6-8 довгих ниткоподібних щупалець. Щупальці оточують ротовий конус гідри з ротовим отвором посередині. Через сильну лупу на щупальцях можна помітити вузлуваті потовщення — скупчення жалких клітин.

Рухаються гідри повільно, переповзаючи по субстрату. Живляться вони дрібними тваринами (циклопами, водяними блохами-дафніями, личинками комарів і навіть мальками риб), яких захоплюють щупальцями. Розмножуються гідри безстатевим способом за допомогою бічних бруньок. Серед них є як гермафродити, так і роздільностатеві форми. Сперматозоїди утворюються у верхній частині тіла гідри у невеличких горбочках. У нижній частині утворюються кулясті випини — яйця. Гідрам значною мірою властива здатність до регенерації. Тому вони й отримали таку назву.

До гідри подібні гідроїдні поліпи. Тіло гідроїдного поліпа найчастіше циліндричної, рідше яйцеподібної форми. Воно нагадує видовжений вузький мішок, що прикріплюється нижньою частиною (аборальним полюсом) до ґрунту, водяних рослин, черепашок молюсків тощо. Цю частину називаються підошвою, або ніжкою. У колоніальних форм ніжка з’єднує поліп з усією колонією. На протилежному боці тіла (на оральному полюсі) розміщений ротовий отвір, оточений віночком щупалець. Кількість щупалець у різних видів неоднакова: від одного до 380. Щупальцями тварини захоплюють їжу, у гідри вони слугують і для пересування.

Зовні поліп вкритий шаром клітин ектодерми. Ектодерма складається з епітеліально-м’язових клітин, зовнішня частина яких подібна до звичайної покривної (епітеліальної) клітини, а внутрішня витягнута в скоротливе м’язове волокно. У кишковопорожнинних є й самостійні м’язові волокна, які містяться переважно в ентодермі перпендикулярно до відростків ектодермальних клітин. Завдяки наявності м’язових утворів усе тіло поліпів і їх щупальці можуть скорочуватись і витягуватись.

Між епітеліально-м’язовими клітинами, особливо у щупальцях і навколо рота, розташовані жалкі, або кропив’яні, клітини, названі так тому, що за характером дії нагадують кропиву. Кожна жалка клітина має хітиноїдну капсулу овальної або видовженої форми. У капсулі спірально закручена дуже довга тонка нитка, яку називають кропив’яною. Порожнина капсули виповнена отруйною речовиною. На зовнішній поверхні кропив’яної нитки є чутливий волосок — кнідоциль. Дотик до цього волоска спричиняє раптове подразнення клітини, і кропив’яна нитка дуже швидко вивертається. Основа кропив’яної нитки покрита шипами, які проривають покрив захопленої щупальцями жертви (наприклад, дафнії або іншого дрібного рачка). Крізь порожнину кропив’яної нитки з капсули до тіла жертви потрапляє отрута. Це спричиняє загальне або часткове отруєння, паралізує жертву. Подібних утворів немає в жодній іншій групі тварин. Це дуже характерна ознака кишковопорожнинних. Тільки в поширених у Чорному морі медуз-коренеротів щупалець немає.

Після «пострілу» кропив’яна клітина гине, а на її місці утворюється нова. Для людини такі кишковопорожнинні, як гідра, поліпи, деякі види медуз, безпечні. Із чорноморських медуз цілком безпечна для людини вухата медуза, або аурелія. Актинії і чималих розмірів медузи — чорноморський коренерот і ціанея північних морів — спричиняють у людей опіки, які швидко минають. Велику небезпеку для людини становить дрібна (15-25 мм у діаметрі) медуза далекосхідних морів — хрестовичок: її отрута спричиняє тяжкі захворювання, а іноді смерть. У тропічних морях живе красива сифонофора фізалія. За яскраве забарвлення її ще називають португальським корабликом, або галіоном. За характером дії секрет жалких клітин цієї тварини нагадує отруту кобри.

В ектодермі поліпів розміщені нервові клітини, з’єднані між собою відростками. Вони утворюють нервове сплетіння. Нервових центрів, характерних для вищих тварин, у гідри й поліпів немає. Для них характерна так звана дифузна (розкидана) нервова система — найпримітивніший тип цієї системи. Лише на кінцях щупалець і навколо рота є більш щільне нервове сплетення.

Залозисті й епітеліально-м’язові клітини ентодерми кишковопорожнинних розміщені навколо рота і мають значення для травлення. У кишковій (гастральній) порожнині здобич розпадається на дрібні шматочки, які захоплюють псевдоніжки клітин ентодерми і перетравлюють. Отже, кишковопорожнинним теж властиве внутрішньоклітинне травлення, характерне для найбільш примітивних тварин — найпростіших і губок. Анального отвору кишковопорожнинні не мають. Рештки неперетравленої їжі викидаються через рот.

Складнішу будову, ніж поліпи, мають медузи, оскільки це плаваючі, рухливі організми. Тіло їх прозоре, має форму дзвона, зі щупальцями по краях. У цих організмах міститься до 98 % води.

Від внутрішнього центра медузи (дзвона) звисає ротовий хоботок з ротовим отвором на кінці. Рот відкривається в шлунок, який займає весь хоботок. Від шлунка відходять 4 або більше радіальних каналів і впадають у кільцевий канал. Шлунок разом з каналами утворює дуже характерну для медуз гастроваскулярну систему, яка відіграє роль органів травлення і кровоносної системи. Спеціальної кровоносної системи кишковопорожнинні не мають. У тілі медузи в різних напрямках проходять м’язові волокна. Внаслідок скорочення цих волокон медуза стискається, виштовхуючи воду й рухаючись реактивно.

Медузи розмножуються статевим способом. Вони роздільностатеві. Статеві продукти виводяться назовні через ротовий отвір. Із заплідненого яйця у воді розвивається вільноплаваюча личинка — планула, вкрита війками. Планули сприяють розселенню морських кишковопорожнинних. Проплававши деякий час, планула падає на дно, втрачає війки і поступово перетворюється на поліпа. Поліпи розмножуються безстатевим способом і утворюють медузи. Отже, у морських гідроїдних і сцифоїдних чергуються покоління і способи розмноження.

Для гідрозоїв характерна подразливість. У разі подразнення нервових клітин різними подразниками (механічними, хімічними тощо) збуджується вся нервова система гідри. Від нервової системи подразнення передається на епітеліально-м’язові клітини. М’язові волокна цих клітин скорочуються і відповідно скорочується все тіло гідри, набуваючи вигляду грудочки.

Отже, у кишковопорожнинних можна спостерігати найпростіші рефлекси. Будова гідри доволі проста, тому і її рефлекси дуже одноманітні. У більш високоорганізованих тварин вони значно ускладнюються.

Різноманітність кишковопорожнинних, їхня роль у природі та житті людини

Надзвичайно цікаві сифонофори, поширені переважно в тропічних і субтропічних морях. Сифонофори — плаваючі (пелагічні) колоніальні тварини. Останнім часом ними дуже зацікавилися вчені-біоніки, зокрема їх рухом. Сифонофори — напівводяні тварини. Вони живуть і рухаються під безпосереднім впливом не лише водного, а й повітряного середовища. У представників цього підкласу спостерігається керування рухом з використанням сили вітру.

На відміну від гідроїдів і коралових поліпів, колонії яких мономорфні, тобто складаються з одноманітних за будовою особин, колонії сифонофор поліморфні. Вони складаються як з поліпоїдних, так і з медузоїдних особин.

Розгляньмо характерні особливості сифонофор на прикладі фізалії, або португальського кораблика (галіона). Над поверхнею води в цієї тварини помітний повітряний пухир — пневматофор із плоским гребенем-вітрилом. Це видозмінена медузоїдна особина колонії до 30 см завдовжки, яскраво-блакитного або червоного кольору. Під пневматофором в один ряд розміщені живлячі поліпи, або гастрозоїди (інакше їх називають зооїдами). Вони направлені ротовим отвором униз. Кожен такий поліп має одне довге щупальце-арканчик, рясно вкрите жалкими клітинами. Серед щупалець різних зооїдів, які утворюють густу бахрому, є кілька (частіше 1-3) особливо довгих, до 20 м завдовжки, спірально покручених і скоротливих. Це дактилозоїди. Під час руху колонії вони шлейфом тягнуться ближче до поверхні води. При відсутності вітрового дрейфу дактилозоїди звисають донизу.

Поряд з гастрозоїдами на нижньому боці пневматофора (повітряного пухиря) прикріплюються редуковані медузоїдні особини — гонофори, або гонозоїди, у яких розвиваються статеві продукти. На нижньому боці пневматофора є медузоїдні особини — нектофори, або плавальні дзвони. Вони бувають досолі великими і можуть скорочуватись, як і вільноплаваючі медузи.

Будову фізалії можна порівняти зі спрощеною схемою будови вітрильної шлюпки. Пучок особливо довгих дактилозоїдів нагадує плавучий якір, пружні частини їх основи й бічні вирости зони щупалець виконують функції парного керма із двома протилежно напрямленими лопатями. Від цих частин тіла залежить курс і швидкість дрейфу тварини (до 0,26 м/с). Балансує колонію пучок важких дактилозоїдів. Спираючись на поверхню води, пневматофор надає колонії стійкості і виконує роль підвітряного корпусу катамарана. Фізалія пересувається на поверхні моря за допомогою вітру. Дуже важливим для фізалії є те, що гребінь на вершині пневматофора злегка вигнутий у формі латинської літери S. Якби не було такого гребеня, сифонофора завжди пересувалася б по прямій і її врешті-решт хвиля викинула б на берег. Косий і вигнутий гребінь змушує фізалію пливти під гострим кутом до вітру і час від часу робити поворот навколо своєї осі проти вітру. Тварина весь час то наближається до берега, то повільно від нього відпливає.

Представники класу Сцифоїдних (близько 200 видів) нагадують своєю будовою гідроїдних, але відрізняються від них вищою організацією. Як і в гідроїдів, у сцифоїдних виявлено чергування поколінь.

Але, на відміну від гідроїдів, у них слабо розвинена поліпоїдна стадія, так звана сцифістома. Сцифістоми дуже дрібні, ніколи не утворюють колоній. Розмножуючись безстатевим способом (поперечними перетяжками), вони дають початок медузам. Гідромедузи невеликі, часто менше сантиметра в діаметрі, а сцифомедузи досягають чималих розмірів. Найхарактернішим представником сцифоїдних є аурелія, або вухата медуза; дуже поширена в Чорному, Азовському та інших морях. Вона буває до 40 см у діаметрі. Рот сцифомедуз оточений чотирма ротовими лопатями, рясно вкритими жалкими клітинами. Формою вони нагадують вуха віслюка; цим і пояснюється назва цієї медузи. По краю дзвона аурелії є 8 маленьких щупалець — ропалій. На них розміщені органи чуття — вічка й статоцисти. Крім ропалій, є сотні довгих і дуже тонких щупалець, за допомогою яких медуза захоплює дрібних планктонних тварин. Центральною частиною травного апарату є шлунок, від якого відходять радіальні канали; вони впадають у кільцевий канал, розміщений по краю дзвона. Кишкова порожнина, на відміну від гідроїдних, має 4 неповні радіальні перегородки.

Переважно в північних морях, зокрема в Білому й Баренцовому, живе цікава медуза люцернарія. На відміну від інших медуз — вона веде сидячоприкріплений спосіб життя.

Деякі глибоководні медузи (переважно з ряду Коронат) світяться. В їхньому тілі розвивається жироподібна речовина — люцеферин, що під впливом ферменту люцеферази поволі окиснюється, утворюючи яскраве світло. На світло збираються рачки й тварини, що живляться рачками; їх і поїдає медуза. Світяться й деякі гідромедузи та сцифомедузи, які живуть на поверхні моря, наприклад гідромедуза раткея і сцифомедуза пелагія ночесвітка.

Коралові поліпи і рифи, утворені ними, першим у науці детально вивчив Ч. Дарвін («Будова і поширення коралових рифів», 1842).

У представників цього класу (їх близько 6 тис. видів) немає чергування поколінь. Розмножуються вони безстатевим і статевим способами. Корали більші від гідрополіпів і сцифістом і мають складнішу будову. Рот веде в добре розвинену трубчасту глотку й велику кишкову порожнину, що розділена радіальними перегородками на камери. Це збільшує поверхню кишечника і сприяє кращому, інтенсивнішому засвоєнню їжі. У тварин вісім перегородок (підклас восьмипроменевих коралів) або шість (підклас шестипроменевих коралів). Кількості перегородок відповідає й кількість щупалець. Більшість коралових поліпів живе колоніями, для підтримання яких утворюється скелет, особливо міцний у шестипроменевих коралів. Проте є й м’які корали, наприклад альціонії. Більшість коралів має яскраве забарвлення, це дуже красиві тварини, що нагадують казкові квіти (наприклад, актинії, або морські анемони). Корали ведуть переважно сидячогірикріпленнй спосіб життя. Проте актинії можуть повільно повзати. Добре відомий симбіоз актиній з раками-самітниками.

Найчисленнішою групою коралових поліпів є ряд Мадрепорових коралів. Він налічує понад 2500 видів, причому більшість з них— колоніальні. Ці тварини мають міцний вапняковий скелет ектодермального походження й утворюють коралові рифи та острови. Для свого існування рифотворні корали потребують високої концентрації солі у воді й температури протягом року, не меншої від 20,5 °С. Тому коралові рифи й острови поширені лише в тропічних частинах океанів.

Загальна площа всіх коралових колоній перевищує 25 млн км2. З кораловими рифами пов’язаний надзвичайно багатий і різноманітний біоценоз. Гідри під час масового розмноження знищують мальків риб і тому шкідливі для ставкових рибних господарств. У Китаї, Японії та деяких інших країнах сцифомедуз — аурелію та ропілему — вживають у їжу. В Японії існує спеціальний промисел цих медуз, їх там добувають щороку тисячі тонн.

У деяких представників ряду Горгонових коралів, з підкласу Восьмипроменевих, скелет складається з міцно спаяних одна з одною вапнякових голочок (спікул). Такий скелет, зокрема, у червоного, або благородного, корала. Він трапляється в Середземному морі та в Атлантичному океані, біля берегів Канарських островів на глибині 30-500 м. Спікули цього корала забарвлені в різні відтінки червоного кольору. Цей корал є об’єктом промислу, з нього виготовляють намисто та інші прикраси. В Індійському океані і в Червоному морі добувають чорний корал.

Скелет мадрєпорових коралів у багатьох приморських тропічних країнах широко використовують як будівельний матеріал. Він цінний і як сировина для добування вапна; крім того, використовують для шліфування металевих виробів і виготовлення лікувальних препаратів.

Коралові рифи

У створенні цих велетенських формацій зазвичай беруть участь різні види коралів, а також представники інших типів безхребетних і водорості. Але основу рифу завжди складають мадрепорові корали.

Розрізняють три основні типи рифів: берегові, бар’єрні й атоли. Береговий риф розташовується безпосередньо біля берега, одним краєм примикаючи до нього. Бар’єрний теж тягнеться уздовж берегової лінії, але між ним і берегом залишається доволі широка протока. Найзагадковішим виглядає атол: посеред океану, часто далеко від будь-яких берегів височіє риф майже правильної кільцеподібної форми з мілководною лагуною всередині. Часто гребінь такого рифу піднімається над поверхнею моря, утворюючи низький і вузький острів-кільце з тропічною рослинністю. Надводна його частина складається з коралового піску — дрібних уламків скелетів коралів, а найвища частина острова покрита тонким шаром ґрунту.

Загадку виникнення різних типів коралових рифів розгадав Чарльз Дарвін. Він звернув увагу на те, що корали можуть жити лише у верхньому шарі океану (види, здатні до рифоутворення, рідко трапляються глибше 500 м; улюблені ж їх глибини — 30-60 м).

Дарвін міркував так: припустімо, з океанського дна піднявся вулканічний острів-гора, вершина якого трохи видніється над водою. Її підводні схили до відомої глибини одразу ж будуть заселені всюдисущими личинками коралів. Розростаючись, вони утворюють типовий береговий риф, безпосередньо з’єднаний з островом. Але що станеться, якщо дно в цьому місці буде опускатись або почне підніматись рівень моря? Корали будуть змушені надбудовувати свої колонії догори. Тим часом нижня частина рифу, опинившись на надто великій глибині, буде поступово відмирати. У невигідному становищі опиниться і внутрішня частина, що примикає до берега: адже їжу мешканцям рифу приносить океан і внутрішнім ділянках дістаються лише залишки зі столу зовнішніх. До того ж зовнішня сторона рифу розбиває прибійну хвилю, що погіршує постачання внутрішніх ділянок киснем. Поступово ця частина рифу стає місцем проживання менш вибагливих і повільніше зростаючих видів коралів. Зовнішня ж сторона рифу росте стрімко: у сприятливих умовах гіллясті корали можуть давати 20-30 см приросту на рік. У міру відставання зростання внутрішньої частини від зовнішньої риф ніби відсувається від нової берегової лінії, тим самим перетворюючись з берегового на бар’єрний. Нарешті, якщо опускання дна зайшло так далеко, що колишній острів зовсім зник під водою, «пам’ятником» йому залишається атол — кільцевий кораловий риф з мілководною лагуною всередині.

Зрозуміло, що весь цей процес у природі ніхто не спостерігав. Проте коли вчені отримали можливість пробурити свердловини на атолах, виявилось, що під ними лежать багато сотень метрів коралових вапняків — спресованих скелетів попередніх поколінь коралів. Лише на глибинах 600-1400 м (тобто далеко за межами придатних для коралів глибин) їх змінювали вулканічні породи.

Корали надзвичайно вимогливі не тільки до глибини. Більшість рифоутворюючих видів не живе там, де температура води хоча б іноді опускається нижче +20 °С. Правда, корали Аравійського та Червоного морів пристосувались переживати короткочасні зниження температури до +16 °С, але нижче за цю позначку гинуть і вони. Відомий лише один виняток — холодноводний корал лофохепія, який утворює великі рифи на шельфі Норвегії. Але лофохелія ніколи не трапляється в теплих морях. Проте і температуру води понад +29 °С корали переносять погано: вони хворіють і, якщо перегрів виявляється занадто тривалим або регулярним, гинуть.

Настільки ж чутливі корали до солоності води: найбільше їм підходить звичайна океанічна солоність — близько 3,5 %. Перевищення цієї величини поліпи ще можуть витримати (червономорські види постійно живуть у воді солоністю 3,8—4 %), але будь-яке, навіть короткочасне опріснення спричиняє негайну їх загибель. Ось чому коралові рифи ніколи не виникають поблизу гирла великої річки.

Види-рифоутворювачі можуть жити тільки в чистій воді. Види, які успішно живуть у замулених водах, утворюють лише окремі колонії і не зливаються в рифи.

Тренувальні тести

1. До одноклітинних прісних водойм належать:

А радіолярії;                              

Б трипаносоми;

В форамініфери;                        

Г амеба протей та інфузорія-туфелька.

2. Коренерот — представник класу:

А Гідроїдні медузи;                    

Б Коралові поліпи;

В Сцифоїдні медузи;                  

Г Звичайні губки.

3. За способом живлення інфузорію-туфельку відносять до:

А паразитів;

Б фотосинтетиків;

В сапротрофів;

Г хемосинтетиків.

4. Стінки тіла гідри складаються із двох шарів:

А ектодерми й ендодерми;

В ектоплазми й ендоплазми;

Б ектодерми та мезодерми;

Г ектодерми та мезоглеї.

5. Продукти розпаду в найпростіших виводяться через:

А ядро;                                     

Б травну вакуолю;

В вічко;                                    

Г скоротливу вакуолю.

6. Укажіть назву найкрупнішої медузи:

А коренерот;

Б арктична;

В аурелія;

Г хрестовичок.

7. Органелами руху амеби є:

А війки;

Б псевдоподії;

В джгутики;

Г м’язові волоконця.

8. Укажіть назву тварин, зображених на рисунку:

А черепашкові амеби;

Б сонцевики;

В форамініфери;

Г радіолярії.

9. Серед найпростіших два ядра має:

А радіолярія;

Б амеба протей;

В евглена зелена;

Г інфузорія-туфелька.

10. Крайові тільця — це органи:

А пересування;

Б розмноження;

В травлення;

Г чуття.

11. Губки належать до тварин:

А одношарових;

Б тришарових;

В двошарових;

Г колоніальних.

12. Позначте організм, який розмножується статевим способом:

А радіолярія;                             

Б амеба протей;

В евглена зелена;                     

Г інфузорія-туфелька

13. Клітину, що утворилась після злиття двох статевих клітин, називають:

А зиготою;                                 

Б цистою;

В спорою;                                 

Г зооспорою.

14. Укажіть назву організму, який не має сталої форми тіла:

А амеба протей;                       

Б евглена зелена;

В радіолярія;                           

Г інфузорія-туфелька.

15. Основою ектодерми в кишковопорожнинних слугують:

А шкірно-м’язові клітини;         

Б жалкі клітини;

В травні клітини;                     

Г залозисті клітини.

16. До автотрофів належить:

А трипаносома;                        

Б евглена зелена;

В інфузорія-туфелька;             

Г амеба протей.

17. Амеба протей рухається за допомогою:

А псевдоніжок;                        

Б джгутиків;

В війок;      

Г псевдоніжок і джгутиків.

18. Циста — це спосіб:

А активного руху в просторі;

Б маскування;

В розмноження;

Г перетривання несприятливих умов середовища.

19. З огляду на спосіб живлення, найкраще губки ростимуть у:

А припливних смугах морів;

Б стрімких потоках;

В брудних водоймах зі стоячою водою;

Г чистих водоймах з повільною придонною течією.

20. Виберіть правильне твердження:

А трихоцисти — органи чуття інфузорїї-туфельки;

Б більшість кишковопорожнинних — активні хижаки, що переслідують свою здобич;

В у кишковопорожнинних є нервова система дифузного типу;

Г поліпи мають світлочутливі клітини на кінчиках щупалець.

21. Укажіть правильне твердження:

А кишковопорожнинні представлені двома формами: медузи та поліпи;

Б мастигамеба — збудник сонної хвороби;

В кишковопорожнинним властива двобічна симетрія тіла;

Г вода проникає в губку через устя, а видаляється через численні пори.

22. Губки живляться:

А дрібними мешканцями води, що потрапляють у порожнину тіла губки; неперетравлені рештки вона спочатку накопичує, а потім викидає через травну вакуолю;

Б одноклітинними, що захоплює їх устям, а після перетравлення, викидає знову ж таки через устя;

В дрібними істотами і залишками відмерлих організмів, відфільтровуючи їх з води, що проходить крізь пори в тілі;

Г залишками їжі інших тварин, повністю засвоюючи їх у власному організмі.

23. Установіть відповідність між назвами органел найпростіших та функціями, які вони виконують:

1 клітинний рот;

2 порошиця;

3 скоротлива вакуоля;

4 еластична мембрана.

А відмежування цитоплазми клітини від зовнішнього середовища;

Б збереження та передавання генетичної інформації;

В захоплення їжі;

Г видалення неперетравлених решток;

Д виведення зайвої води та шкідливих речовин.

24. Установіть відповідність між термінами та їх значеннями:

1 ектодерма;

2 гермафродит;

3 поліп;

4 фільтратор.

А колоніальний організм першого покоління, що веде прикріплений спосіб життя;

Б зовнішній шар кишковопорожнинних;

В внутрішній шар кишковопорожнинних тварин;

Г організм, що отримує їжу, фільтруючи воду;

Д організм, у якого розвиваються і чоловічі, і жіночі статеві клітини.

25. Установіть відповідність між назвами тварин та їхньою належністю до певної систематичної категорії:

1 фізалія;

2 медуза вухата;

3 мадрепорові корали;

4 бодяга.

А клас Сцифоїдні медузи;

Б тип Губки;

В клас Коралові поліпи;

Г тип Найпростіші;

Д клас Гідроїдні медузи.

26. Установіть відповідність між назвами класів одноклітинних тварин та їхніми ознаками:

1 Саркодові;

2 Джгутикові;

3 Споровики;

4 Інфузорії.

А наявність пелікули та джгутиків;

Б наявність пелікули та війок;

В найпростіша будова тіла та псевдоподїї;

Г паразитизм і відсутність органелл руху;

Д двоядрові клітини, вкриті хітиновою оболонкою.

27. Установіть систематичну приналежність та особливості життєдіяльності організмів, зображених на рисунку:



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити