БІОЛОГІЯ ЗНО 2018 - КОМПЛЕКСНЕ ВИДАННЯ

ВИДАТНІ БІОЛОГИ

Антоні пан Левенгук (1632-1723). Освоївши ремесло шліфувальника скла, Левенгук став відомим майстром і успішним виробником лінз. Усього за своє життя .він виготовив їх близько 250. Встановлюючи свої лінзи в металеві оправи, він спорудив мікроскоп, добившись 300-кратного збільшення, і з його допомогою проводив передові на ті часи дослідження. Серед іншого Левенгук першим відкрив кров’яні тільця, описав бактерії, найпростіші, сперматозоїди, будову очей комах і м’язових волокон, знайшов і описав багато інфузорій, гідр тощо.

Роберт Гук (1635-1703). Його часто згадують як «батька мікроскопії»: саме Гук увів термін «клітина» для найменшої живої частинки. У 1665 році публікує «Мікрографію», де описані його мікроскопічні і телескопічні спостереження.

Карл Лінней (1707-1778). У своїй «Системі природи» вперше запропонував наукову класифікацію відомих тоді рослин і тварин. Карл Лінней описав 4200 видів тварин і розділив їх на шість класів: ссавці, птахи, амфібії, риби, черви і комахи. Рослини він розділив на 24 класи. Сам він особисто вивчив і описав близько 1500 видів рослин.

Петер-Симон Паллас (1741-1811). Під час опису тварин Паллас застосовував метод точних вимірювань їхніх розмірів і звертав увагу на їх географічне поширення. Опублікована латиною праця ГТалласа «Zoographia rossoasralica» с первшнм систематичним описом фауни Росії і початком усієї російської зоологічної науки. Палласом описано; 425 видів птахів, 240 видів риб, 151 вид ссавців, 21 вид гельмінтів, а також багато видів земноводних, рептилій, комах і рослин. У своїх друкованих роботах (усього їх понад 170) Паллас виступає як мандрівник, зоолог, ботанік, палеонтолог, мінералог, геолог, топограф, географ, медик, етнолог. У ботаніці, окрім праці «Флора России», Палласу належать монографії про астрагали, солянки тощо.

Жан Батист Ламарк (1744-1829). Він став першим біологом, який спробував створити цілісну теорію еволюції живого світу. У 1796 році Ламарк запропонував назву «безхребетні». З 1815 по 1822 роки виходить його семитомна праця «Природна історія безхребетних». Там були описані усі відомі на той час роди та види безхребетних. Карл Лінней поділив їх тільки на два класи (черви та комахи), тоді як Ламарк вже запропонував 10 різних класів.

У 1802 році він запропонував ще один термін, який ми вживаємо доволі широко — «біологія». У 1809 році з'являється іще одна праця Ламарка — «Філософія зоології». У цьому творі вчений сформулював своє бачення еволюції тваринного світу. Усіх тварин Ламарк поділив на шість рівнів, сходинок (чи «градацій») у залежності від складності їхньої організації. Найвіддаленіші від людини — інфузорії, найближчі — ссавці. Усім тваринам, згідно з цією теорією, притаманний рух від простого до складного, розвиток, переміщення до верхніх сходинок.

Карл Максимович Бер (1792-1876). У галузі ембріологічних досліджень Бер показав, що зародковий розвиток організму являє собою не ріст готових елементів (як це здавалося прихильникам преформізму), а послідовне виникнення частин зародка з більш простої маси заплідненого яйця. Бер помітив, що на ранніх стадіях зародки різноманітних тварин дуже схожі, що свідчить про їх філогенетичну спорідненість (закон зародкової подібності). Бер розробив вчення про зародкові листки га їхні похідні, простежив розвиток багатьох органів, відкрив яйцеву клітину ссавців. Бер досліджував також тваринний світ Нової Землі, вивчав острови Фінської затоки, Лапландію, риболовні промисли Чудського озера, Балтики, дельти Волги, Каспійського й Азовського морів.

Теодор Шванн (1810-1882). Найбільш відомі роботи Шванна в області гістології, а також праці, присвячені клітинній теорії. Він переглянув увесь тогочасний гістологічний матеріал і запропонував принцип порівняння клітин рослин і тварин, Довів спільність будови клітин рослин і тварин. У 1839 році вийшов класичний твір Шванна «Мікроскопічні дослідження про відповідності в структурі й рості тварин і рослин». Як гістолог Шванн відомий своїми роботами з морфології кровоносних судин, гладеньких м’язів і нервів. Учений відкрив і описав особливу оболонку, яка оточує нервове волокно (шваннова оболонка). Крім того, він відкрив у шлунковому соці фермент пепсин і встановив виконувану ним функцію.

Маттіас Шлейден (1804-1881). Головні праці Шлейдена присвячені ембріології й анатомії рослин. Шлейден використовував онтогенетичний спосіб вивчення морфології рослин і був його активним пропагандистом. Работи Шлейдена відіграли важливу роль у створенні клітинної теорії. Шлейдена вважають одним з попередників і прибічників дарвінізму. Деякі дослідження Шлейдена містили низку помилок: зокрема, він вважав, що клітини можуть зароджуватись з безструктурної речовини, а зародок рослини — розвиватись із пилкової трубки.

Чарльз Дарвін (1809-1882). Після досліджень у Південній Америці і на Галапагоських островах, де він був під час подорожі на кораблі «Бігль» (1831-1836), Дарвін опублікував книгу «Походження видів шляхом природного добору», у якій пояснював еволюційний процес принципами природного й статевого добору. Його теорія викликала суперечки серед науковців, оскільки суперечила Книзі Буття Біблії. Сам Дарвін був чесною людиною, тому писав: «Чому геологічні формації і страти не переповнені викопними залишками «проміжних форм»? Зрозуміло, що не існує геологічних свідоцтв чітко означених органічних ланцюгів; і це, мабуть, найбільш очевидне й вагоме заперечення, яке можна висунути проти моєї теорії» (С. R. Darwin, Origin of Species. London. John Murray, 1902, ct. 413).

Або: «Припустимо, що око, з його найскладнішими системами (зміна фокуса на різні відстані, вловлювання різної кількості світла, корекція сферичних і хроматичних аберацій), такий складний механізм утворився в результаті природного добору. Відверто кажучи, ця ідея мені здається цілковито абсурдною».

Дарвін чесно визнавав: «Я впевнений, що в моїй книзі навряд чи знайдеться хоч один пункт, до якого неможливо підібрати факти, які приводили б до цілком протилежних висновків, ніж ті, до яких прийшов я».

Він не мав систематичної біологічної освіти (два роки навчався на медичному факультеті в Единбурзі, а потім перейшов до Кембриджського університету, де в 1831 р. закінчив богословський факультет), але цілеспрямовано вивчав спеціальну літературу, займався колекціонуванням, мисливством, брав участь в експедиціях. Після публікації «Походження видів» (1859) Дарвін продовжує працювати над обгрунтуванням теорії еволюції. У 1868 р. він публікує працю «Зміна свійських тварин і культурних рослин», де аналізує закономірності мінливості, спадковості, штучного добору. Ідею історичного розвитку рослин і тварин Дарвін поширює і на людину. У 1871 р. виходить його книга «Походження людини і статевий добір».

Рудольф Вірхов (1821-1902) — засновник клітинної патології, у якій хвороботворні процеси зводяться до змін у життєдіяльності клітин. Вірхов самостійно встановив гістолого-фізіологічну сутність багатьох захворювань (білокрів’я, тромбози, змболія, трихіноз тощо), з’ясував нормальну будову багатьох органів і окремих тканин; довів можливість новоутворення сірої речовини мозку, залежність форми черепа від зростання швів тощо. Як антрополог, Вірхов сприяв своїми працями встановленню анатомічних особливостей рас; відомий своїми працями з вивчення повальних хвороб, а також прокази (лепри).

Грегор Ян Мендель (1822-1884). Зробив значний внесок у розвиток уявлень про наслідування, показав, що успадкування кориться законам, які пізніше назвали на його честь. Закони Менделя — одні із найважливіших у сучасній генетиці. Значущість робіт Менделя не було визнано до початку 20-го сторіччя. Повторне відкриття законів Менделя на зламі століть спричинило початок бурхливого розвитку молодої генетичної науки.

Луї Пастер (1822-1895) відкрив мікробіологічну суть бродіння і багатьох хвороб людини, став одним з основоположників мікробіології та імунології. Його роботи в області будови кристалів і явища поляризації лягли в основу стереохімії. Також Пастер поставив крапку в багатовіковій суперечці про самозародження деяких форм життя, дослідним шляхом довівши неможливість цього. Його ім’я широко відоме в ненаукових колах завдяки створеній ним і названій пізніше на його честь технології пастеризації.

Іван Михайлович Сєченов (1829-1905). Ще в «Тезах», що передували докторській дисертації, Сєченов висунув положення про своєрідність рефлексів, центри яких містяться в головному мозку, і ряд ідей, що сприяли подальшому вивченню мозку. 1863 року робота «Рефлекси головного мозку» була надрукована в «Медичному віснику», а в 1866 р. вийшла окремим виданням. У 1890-ті роки Сєченов звертається до проблем психофізіології і теорії пізнання. Курс лекцій, прочитаний ним у Московському університеті, ліг до основи «Фізіології нервових центрів» (1891). Важливим напрямком його наукової діяльності стали також роботи з питань фізіології газообміну, дихальної функції крові, складу легеневого повітря.

Ернст Геккель (1834-1919) виявив, описав і назвав тисячі нових видів; зробив карту генеалогічного дерева, що має відношення до всіх життєвих форм, і створив багато термінів у біології, зокрема тип, філогенез, екологія і царство Найпростіші (Protista). Геккель розвивав спірний і не визнаний досі багатьма вченими Біогенетичний закон.

Август Вейсман (1834-1914) відстоював «теорію статевих клітин», згідно з якою у багатоклітинному організмі статеве розмноження відбувається за допомогою зародкової лінії— статевих клітин (яйцеклітини та сперматозоїди). Інші клітини тіла (соматичні) не функціонують як агенти спадковості. Ефект односторонній: клітини зародкової лінії виробляють соматичні клітини та інші клітини зародкової лінії, на клітини зародкової лінії не впливають ознаки, придбані соматичними клітинами протягом життя. Генетична інформація, таким чином, не передається від соматичних клітин до зародкової лінії. Правило, відоме як «бар’єр Вейсмана».

Іван Петрович Павлов (1849-1936) проводив досліди з уявним годуванням і уявною дефекацією. Завдяки цьому здійснив низку відкриттів у галузі рефлексів виділення шлункового і кишкового соків. За 10 років Павлов, по суті, наново створив сучасну фізіологію травлення.

У 1903 році 54-річний Павлов прочитав доповідь на міжнародному фізіологічному конгресі у Мадриді. А наступного, 1904 року, йому було присуджено Нобелівську премію за дослідження функцій головних травних залоз — він став першим російським Нобелівським лауреатом.

У Мадридській доповіді І. П. Павлов уперше сформулював принципи фізіології вищої нервової діяльності, якій він і присвятив наступні 35 років свого життя. Такі поняття як підкріплення, безумовний і умовний рефлекси стали основними поняттями науки про поведінку.

Іван Володимирович Мічурін (1855-1935) — російський біолог і селекціонер-помолог, автор багатьох сортів плодово-ягідних культур, почесний член AH СРСР (1935), академік ВАСГНІЛ (1935). Розробив методи селекції плодово-ягідних рослин, головним чином методом віддаленої гібридизації (підбір батьківських пар, подолання несхрещуваності та ін.).

Томас Хант Морган (1866-1943) — американський біолог, один з основоположників генетики, іноземний член- кореспондент РАН (1923) і іноземний почесний член АН СРСР, голова Шостого Міжнародного конгресу з генетики (1932). Лауреат Нобелівської премії з фізіології та медицини 1933 року «За відкриття, пов’язані з роллю хромосом у спадковості».

Олексій Миколайович Ссверцов (1866-1936) — засновник еволюційної морфології тварин. Ним з’ясовані шляхи та напрямки біологічного та морфо-фізіологічного прогресу і регресу, створено вчення про типи філогенетичних змін органів та функцій і філогенетичних кореляціях. Центральне місце в теоретичному доробку Сєверцова займає проблема взаємовідношення індивідуального та історичного розвитку. Розробив теорію філембріогенезу, згідно з якою еволюція здійснюється шляхом зміни ходу онтогенезу.

Сергій Сергійович Четвериков (1880-1959) — російський біолог, генетик-еволюціоніст, який зробив перші кроки в напрямку синтезу менделівської генетики й еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Організував експериментальне вивчення спадкових властивостей у природних популяціях тварин. Ці дослідження дозволили йому стати основоположником сучасної еволюційної генетики. Роботи Четверикова, особливо його головна праця «О некоторых моментах эволюционного процесса с точки зрения современной генетики», опублікована в 1926 р., лягли в основу синтетичної теорії еволюції.

Микола Іванович Вавилов (1887-1943). Здійснив 110 експедицій по всьому світу, розробив вчення про імунітет рослин, про Центри походження культурних рослин. Установив Закон гомологічних рядів у спадковій мінливості. Розробив учення про селекцію як систему, внутрішньовидові таксономічні та еколого-географічні класифікації.



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити