Економічний енциклопедичний словник

Моделі економічного зростання — макроекономічні, економіко-математичні моделі (аналоги), за допомогою яких описують найзагальніші закономірності функціонування та розвитку окремих елементів технологічного способу виробництва, а також зміни в часі комплексу економічних показників, що характеризують розвиток народного господарства щодо матеріально-речового змісту та у вартісній формі. Своєю чергою, описані в них макроекономічні показники характеризуються в низці похідних критеріїв і відповідних особливих (часткових) моделей. Початковим варіантом створення таких моделей була "Економічна таблиця" французького економіста Ф.Кене. Значно змістовнішою була модель (схема) розширеного відтворення К.Маркса, в якій у межах суспільного виробництва виділялися два підрозділи (виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання), всебічно обґрунтовувались основні методологічні принципи теорії реалізації, з'ясовувалися тенденції руху вартісних і натуральних потоків між ними, умови реалізації, а отже, досягнення економічної рівноваги. Водночас Маркс виділяв у II підрозділі дві підгрупи: виробництво предметів споживання і виробництво предметів розкошів. Для здійснення процесу відтворення між різними складовими суспільного продукту за їх функціональними призначеннями, натурально-речовою формою, а також вартісною, галузевою структурою повинні існувати певні пропорції (див. Рівновага суспільного відтворення). Загалом у теорії відтворення Маркса народне господарство розглядається в дуже узагальнених (укрупнених) схемах. Дещо практичнішою моделлю була модель "витрати-випуск" американського економіста В.Леонтьєва, побудована у формі шахової таблиці, що відтворювала основні вартісні та матеріальні потоки національної економіки. її автор стверджував, що таблиця складена на основі "Економічної таблиці" Кене. Поділивши американську економіку на численні сектори (сільське господарство, хлібопекарська промисловість та ін.), Леонтьєв досліджував рух потоків матеріалів (що відображало такий аспект моделі, як витрати) і продуктів (відображало інший аспект моделі — випуск) між різними галузями з урахуванням збалансованості між випуском продукції та витратами на виробництво в кожному секторі. У моделі Леонтьєва, яка отримала назву "економіко-математична модель міжгалузевого балансу", використано систему лінійних рівнянь, в яких параметрами виступають коефіцієнти витрат на виробництво продукції. Водночас модель "витрати-випуск" значною мірою базується на схемах відтворення Маркса. Це дало підставу американському економісту Б.Камерону твердити про зв'язок моделі Леонтьєва з трудовою теорією вартості. В кейнсіанській М.е.з. заперечується закон Сея і обґрунтовується положення, що сукупний попит створює власну пропозицію й відіграє вирішальну роль у досягненні макроекономічної рівноваги. Визначальною ланкою попиту Кейнс вважає інвестиції, які завдяки дії мультиплікатора зумовлюють зростання прибутку. Крім того, до аналізу співвідношення між сукупним попитом і доходами вчений включає функцію споживання, а капіталовкладення, своєю чергою, зумовлюються зростанням прибутків (є функцією від їх збільшення). У посткейнсіанській найпростішій М.е.з. американського економіста Е.Домара інвестиції є фактором створення і доходу, і нових потужностей. Він заперечував положення Кейнса про те, що досягнення певної зайнятості передбачає відповідний рівень сукупного попиту у короткотерміновому періоді, і стверджував, що в системі, яка динамічно розвивається, сукупний попит повинен зростати пропорційно її виробничим можливостям. Істотний недолік моделі Домара — її однофакторність (урахування впливу лише капіталовкладень) і наявність тільки одного виду продукту. В досконалішій М.е.з. англійського економіста Р.Харрода ендогенна теорія інвестицій ґрунтується на принципі акселератора та очікуваннях підприємців, які у разі підтвердження їхніх прогнозів попереднього періоду щодо динаміки інвестицій та реалізації виготовлених товарів плануватимуть зростання обсягів виробництва у таких самих обсягах. Харрод водночас вважав, що гранична схильність до споживання впродовж усього періоду є постійною, а обсяг інвестицій визначається за допомогою принципу акселерації; економіка розвивається динамічно за прискореного зростання доходів, для чого темпи зростання інвестицій мають випереджати динаміку споживчого попиту. Оскільки така М.е.з. передбачає наявність нестійкої рівноваги, держава повинна впливати на відповідні макроекономічні показники передусім за допомогою бюджетної політики. Харрод також доходить висновку, що для забезпечення повної зайнятості необхідне зростання інвестицій (норми нагромадження) такими ж темпами, як і темпи технічного прогресу. Оптимальний розвиток економіки, за Харродом, забезпечується за умови, що фактичні темпи її зростання відповідають гарантованим темпам зростання (за таких темпів підприємці задоволені своїми рішеннями), а гарантовані — природним темпам зростання (повністю використовуються трудові ресурси). У М.е.з. використовують виробничу функцію з нескінченним числом виробничих комбінацій. Лівокейнсіанський теоретик англійський економіст Дж.Робінсон виділяє два підрозділи (сектори) суспільного виробництва — засоби виробництва і предмети споживання. Вихідні передумови здійсненого аналізу: а) наявна техніка виробництва з урахуванням фіксованих технологічних коефіцієнтів; б) норма інвестицій як зовнішня змінна (I/Y); в) вартість кінцевої продукції кожного підрозділу складається із заробітної плати (W) та квазіренти, що формується з прибутку та амортизації, тобто W1+Q1= Y1; W2+Q2= Y2 . За простого відтворення (вся зарплата спрямовується на споживання, а прибуток — на інвестиції) встановлюються такі пропорції: W1+W2=Y2; W1=Q2; Q1+Q2 =Y1 . За певної продуктивності праці та величини W1 визначають обсяг Y1, та Q1, (оскільки W1+Q1= Y2). Крім того, W1, детермінує Q2. При цьому важливо, щоб норма прибутку в II підрозділі була не меншою, ніж у І, що, своєю чергою, визначатиме процеси ціноутворення Q1+Q2 =Y1. Якщо з лівої частини рівняння вирахувати величину амортизації, а з правої — величину відновлення, воно набуде такого вигляду: Р — Р1 + Р2 =DK. Поділивши обидві частини рівняння на К, отримаємо: Р/К — DK/К— норма прибутку дорівнює темпу нагромадження капіталу. Якщо частина прибутку спрямовується на споживання, попит зростає, підвищуються ціни, що призводить до перевищення нормою прибутку темпів нагромадження: Р/К > DК/К, у разі спрямування частини заробітної плати на заощадження, попит скорочується, а отже, знижуються ціни, що спричиняє зниження норми прибутку нижче від темпів нагромадження: Р/К< DК/К. Оптимальний рівень темпів нагромадження забезпечує такий розподіл національного доходу, за якого збільшення ефективного попиту супроводжується зростанням виробництва; завищений — надмірно високу норму прибутку в національному доході, а тому зменшує частку працівників і посилює інфляційні процеси в економіці; занижений — зменшує норму і частку прибутку в національному доході, а отже, гальмує стимули економічного зростання, призводить до стагнації економіки. Водночас стагнація, за Дж.Робінсон, може виникнути й за умови, що норма прибутку є результатом монополізації. Контртенденція такої стагнації — боротьба працівників за підвищення заробітної плати відповідно до зростання продуктивності праці.


Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити