ЗВ'ЯЗНЕ МОВЛЕННЯ

§ 71. Письмовий докладний переказ художнього тексту з творчим завданням

572. 1. Розповідь ведеться від 1-ї особи.

Текст належить до художнього стилю, бо це уривок із художнього твору. У ньому створено художній образ матері та її донечок, через цей образ здійснюється емоційний вплив на читача. У тексті використовуються елементи іншого стилю — розмовного. У тексті використано емоційно забарвлену лексику: донечки, людоньки; фразеологізми: увесь білий світ почорнів, ні світ ні зоря; просторіччя: дочалапали.

2. Мікротеми:

1) 3 малими дітьми нелегко.

2) Увесь білий світ почорнів.

3) В сумці — одним-одна лялька.

4) Весь день мені лялька освітила.

3. Мені, щоправда, гріх на своїх донечок нарікати, але теж, бувало, і насердять, і насмішать. То ні світ ні зоря на ногах, а це, ну, ніяк не прокидалися вранці. Поки розбуркала обох, поки зібралися, поки в садок дочалапали — ледве до школи встигла. Заходжу в шостий клас — людоньки: те без зошита, те без ручки, те спізнилося... Так мені чогось жать себе стало, так жаль! Увесь білий світ почорнів для мене. Відкриваю сумку і враз як розсміюся! А в мене в сумці — одним-одна лялька.

573. — Кожній матері нелегко з малими дітьми. А коли мати ще й учителька? Мені гріх на своїх донечок нарікати, але, бувало, і насердять, і насмішать. От хоч би й сьогодні. То ні світ ні зоря на ногах, а це ніяк не прокидаються вранці. Поки розбуркала обох, поки в садок дочалапали — ледь встигла до школи. Продзвенів дзвінок. В шостому класі — людоньки: те без зошита, те без ручки, те спізнилося... Так мені жаль себе стаю! Увесь білий світ почорнів для мене.

Та мушу проводити урок. Відкриваю сумку, і як розсміюся! Діти здивуватися: що сталося? А в мене в сумці — одним-одна лялька! Вчора ввечері донечки з моєю сумкою носилися, вранці було не до «ревізії» — тож і прийшла вчителька до школи лише з лялькою.

Посміялися ми від душі, й від мого поганого настрою ані сліду не лишилося. Урок, заздалегідь приречений на провал, минув дуже славно. Весь день мені лялька освітила.

574. Прийшла я додому й вичитую своїм дівчаткам: «Що ж ви мене під монастир підвели? Не можна гратися з моїми речами, я ж вчителька, мушу діток навчати».

А вони сіли сумирненько на диван, ручки склали на колінках і благально дивляться мені у вічі: «Мамусю, ми більше так не будемо! Пробач нас!»

І як на них сердитись?!!