УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА (у стислому переказі) - Готові домашні завдання 9 клас - 2017 рік

ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ (Поети-романтики)

МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809-1852)

Письменник народився в селі Сорочинці Полтавської губернії; дитинство пройшло в атмосфері, що сприяла розвитку творчих здібностей хлопця. Він спостерігав за селянами на ярмарках, слухав розповіді старих людей, казки, анекдоти. Навчався в Ніжинській гімназії, де завідував учнівською бібліотекою, захопився живописом і театром, зацікавився усною народною творчістю та розпочав писати літературні твори в різних жанрах.

У гімназії зароджується й одна з особливостей його творчості — схильність до містики.

Поїхав до Петербурга, щоб працювати на державній службі на користь вітчизні, але скоро розчарувався, — це було не те, про що мріяв. Знову почав писати, зацікавився Україною. Мати присилала йому описи звичаїв, національних костюмів, пісні, казки, легенди. Використовуючи ці матеріали, М. Гоголь написав знамениті «Вечори на хуторі біля Диканьки». Потім був цикл «Петербурзькі повісті», повість «Мертві душі» й комедія «Ревізор» та багато інших творів. Писав Гоголь російською мовою.

Близько дванадцяти років прожив письменник за кордоном, але завжди думав про долю своєї Батьківщини. Останні роки жив у Москві, вивчав життя, працював над другим томом «Мертвих душ». Коли Гоголь номер, за ним сумувала вся прогресивна Росія.

ТАРАС БУЛЬКА

(Редакція Івана Малковича та Євгена Поповича на основі перекладу Миколи Садовського. Редакцію перекладу .здійснено .за другим, переробленим, авторським виданням 1842 року з урахуванням першого авторського видання 1835 року.)

До Тараса Бульби приїхали після навчання сини.

«Сипи його щойно позлазили з коней. То були два здоровенні парубки, які дивилися ще з-під лоба, як усі семінаристи, що лишень покінчали науки. Здорові, рум’яні їхні лиця укривав ніжний пух, що не знав іще бритви. Вони дуже завстидалися з такого батькового привітання і стояли нерухомо, потупивши очі в землю.

— Стійте, стійте! Дайте мені па вас гаразд роздивиться, — провадив він, обертаючи їх. — Ото які довгі свитки на вас! Ох же й свитки! Таких свиток ще й на світі не бувало. А ну ж, нехай котрийсь побіжить, а я подивлюся, чи не беркицьне він на землю, у полах заплутавшись...

— Перестаньте глузувати, батьку! — промовив нарешті старший із них.

— Ти диви, який пишний! А чого ж би то й не посміяться?

— А того! Бо хоч ви й батько мені, а сміятись будете — їй-богу, одлупцюю!

— Ох ти ж сякий-такий сину! Як то — батька?! — промовив Тарас Бульба і вражено відступив на кілька кроків назад.

— Та хоч би й батька, не подивлюсь. Образи не подарую нікому».

Батько й син Остап почали битися навкулачки, а потім обнялися. Тарас був задоволений — добрий козак виріс! Мати тільки дивилася та картала: «— Дивіться, люди добрі: геть здурів старий, зовсім з глузду з’їхав! — дорікала, стоячи при порозі, бліда, худенька і добра їхня мати, що навіть не встигла ще обійняти своїх синів-соколів. — Діти додому приїхали, більше як рік їх не бачено, а він вигадав казна-що: навкулачки битися!»

Тарас звернувся до Андрія. Той, материн пестунчик, був не такий войовничий. Тарас йому сказав: «Не слухай, синку, матері: вона — баба, вона нічого не тямить! Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та кінь добрий — ото ваші пестощі! А цю шаблю бачите? — Оце ваша мати! А все решта — сміття! — оте, чим напихають ваші голови: і академія, і всі ті книжки — граматки, філософія — все те, кажу, казна-що — чхать на те все!»

Старий Бульба розохотився так, що вирішив одразу ж їхати із синами на Запорозьку Січ, де можна показати свій бойовий дух. «А найкраще, як я вас того ж таки тижня та одвезу на Запорожжя — от де наука, так наука! Там паша школа; тільки там розуму й наберетесь».

Гостей запросили до світлиці. «Світлицю було вбрано за звичаєм тих часів, про які живі згадки зосталися тільки в піснях та народних думах, що їх уже не співають більше в Україні сліпі кобзарі під тихий бренькіт бандури серед слухачів, — за звичаєм тих бойових, важких часів, коли в Україні почали розпалюватися сутички й баталії за унію.

Усе було чисте, вимащене кольоровою глиною. По стінах — шаблі, нагаї, сільця па птицю, неводи й мушкети, хитро оправлений ріжок па порох, золота вуздечка на коня і пута зі срібними бляшками. Вікна у світлиці були маленькі, з круглими темнавими шибками, які тепер можна зустріти хіба в стародавніх церквах і крізь які інакше й не дивилися, як тільки підваживши насувну шибку. Вікна й двері були в червоних обводах. На полицях по кутках стояли глеки, сулії, пляшки з зеленого й синього шкла, сріблом биті келехи, золочені чарки всілякої роботи — венецької, турецької, черкеської, що завітали до Бульбиної світлиці різними шляхами, через треті й четверті руки, як то зазвичай бувало у ті лицарські часи. Берестові широкі лави попід стінами всієї світлиці; величезний стіл під образами па покуті; широка піч із запічками, карупками й прискалками з барвистих кахлів — усе це було добре знайоме нашим двом лицарям, які щороку приходили додому па вакації».

Повсякчасна необхідність боронити узграниччя від трьох різнохарактерних націй надавала якогось вільного, широкого розмаху козацьким подвигам і виховала впертість духу. Це був справді надзвичайний вияв української сили: його викресало з народних грудей кресало лиха.

«Усім відомо вже з історії, як козацька безнастанна боротьба і невсипуще життя порятували Європу від бусурменських наскоків, які щохвилини загрожували їй повною руїною. Королі польські, ставши замість удільних князів володарями цих просторих земель, хоч би й далекими та слабосилими, зрозуміли, чого варте козацтво і яку може дати користь така войовнича вартова сила. Вони потурали йому і улесливо шукали з ним згоди». Тогочасні чужинці справедливо дивувалися надзвичайним талантам козацьким. Не було такого ремесла, що його не знав би козак: накурити горілки, спорядити воза, натерти пороху, справити ковальську, слюсарську роботу, а на додачу — загуляти, щоб аж небу було душно.

«Тарас був із корінних полковників давнього гарту: весь він удався на бойове завзяття і відзначався крицевою щирістю своєї вдачі». Він дотримувався козацького побутуй пересварився із тими товаришами, що пнулися до розкошів польської шляхти. Мріяв, як приведе на Січ своїх хлоп’ят і похвалиться ними.

Після бенкету поснули надворі, тільки мати не спала, все не могла намилуватися синами, розчісувала їхні кучері та поливала слізьми.

Настав ранок, і Тарас не забув про свої наміри. «Учорашні бурсаки раптом перемінилися: замість брудних чобіт — червоні сап’янці зі срібними підківками; шаровари, як Чорне море завширшки, з силою складок і зборок, обперезані золотим очкуром; до очкура начеплено було довгі ремінці па люльку з китицями та всякими брязкальцями. Кармазинові жупани, з блискучого, як вогонь, сукна, підперезані мережаним поясом; турецькі, золотом биті, пістолі були засунуті за пояс; шабля бряжчала при боці. їхні лиця, ще не дуже засмаглі, здавалося, покращали й пояснішали; молодий чорний вус тепер наче яскравіше відтіняв їхню білизну і дужий, могутній цвіт юності; вони були прегарні під чорними смушковими шапками з золотим верхом».

«На дванадцятім році їх було віддано до Київської академії, бо вся значна старшина вважала своїм найпершим обов’язком віддавати своїх дітей у науку, хоч і робилося це лише задля того, щоб опісля зовсім її забути. Були вони тоді, як і всі, що потрапляли до бурси, дикі, викохані на волі, і там їх уже потроху обтісували на один копил, після чого ставали вони один на одного схожі. Старший, Остап, почав з того свою науку, що першого ж року втік додому. Його повернули, тяжко випарили й посадовили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю і чотири рази, відшмагавши його немилосердно, купували йому нового. Запевне вій зробив би те і вп’яте, коли б батько врочисто це заприсягся віддати його па цілих двадцять років у монастирські служки й не пообіцяв привселюдно, що він довіку не побачить Запорожжя, якщо не навчиться в академії всякої науки... Остап Бульбенко хоч і почав пильно вчитися логіки й навіть богослів’я, ніяк не міг здихатися безжальних різок. Ясна річ, що все це мало якось загартувати його вдачу, падати їй жорсткої твердості, що була завжди прикметною в козаків. Остап мав славу одного з найкращих товаришів».

«Менший брат його, Андрій, мав живішу і трохи тоншу вдачу. Він був беручкіший до науки й опановував її легше, ніж тяжкі, дужі натури. А ще він був меткіший од свого брата; частіше верховодив у найнебезпечніших витівках і не раз завдяки своєму спритному розумові відкручувався від кари... Він також горів жадобою лицарського подвигу, але в душі його знаходилося місце і для інших почуттів. Потреба кохання гостро спалахнула в ньому, як тільки минуло йому вісімнадцять років. Жіноча постать часто витала в його розпалених мріях; він, слухаючи філософські диспути, повсякчас бачив її — свіжу, чорнооку, ніжну».

Андрій часто бродив містом. Якось заґавившись, ледь не потрапив під колесо. Візник уперіщив його батогом. Хлопець розсердився й схопився за візок. Чоловік ударив коней, ті рвонули, а Андрій упав у калюжу. Звідкись почувся дзвінкий сміх. То була дочка «ковельського воєводи, який приїхав на якийсь час до Києва. Наступної ж таки ночі, із властивою лише бурсакам зухвалістю, він проліз через огорожу до саду, виліз на дерево, що порозкидало свої широкі віти аж па дах; з дерева переліз на дах і через димар каміна пробрався просто в опочивальню красуні, яка саме сиділа перед свічкою і виймала з вух своїх дорогі сережки. Чарівна полька так злякалася, зненацька побачивши перед собою незнайомого чоловіка, що не могла вимовити й слова; однак примітивши, що бурсак стояв, потупивши очі, не сміючи навіть поворухнути рукою, пізнала в ньому того самого, що брязнув перед нею на вулиці, — і сміх знову опанував її. До того ж у рисах Андрієвих нічого не було страшного: він був дуже гарний на вроду. Вона від душі сміялася і довго потішалася над ним. Красуня була легковажна, як полька, але очі її, неймовірно гарні, пронизливі очі, кидали погляд довгий, як вічність».

Їдучи степом, Андрій думав про красуню. «Степ що далі, то все кращав. Тоді увесь паш південь, увесь той простір аж до самого Чорного моря був неторканою зеленою пустелею. Ніколи плуг не переходив незмірними хвилями диких рослин. Самі лише коні, ховаючись у них, мов у лісі, витолочували їх. Нічого в природі не могло бути кращого за степ. Уся поверхня землі була немов зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різнобарвних квіток. Крізь тонкі та високі стебла трави пробивалися блакитні, сині й фіялкові волошки; жовтий дрок стримів своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка своїми шапками-парасольками рябіла на поверхні; занесений бо-зна звідки колос пшениці наливався в гущавині. При тонкому їхньому корінні нишпорили куріпки, повитягавши шийки. Повітря було повне всякого пташиного співу та свисту. В небі нерухомо стояли шуліки, розгорнувши свої крила і втупивши очі в траву. Ґелґіт диких гусей, що сунули стороною, відлунював бо-зна в якому далекому озері. З трави рівним помахом крил підіймалася чайка і, розкошуючи, купалась у синіх повітряних хвилях. Ось вона щезла у високості і тільки мріє чорною цяткою. Ось вона перекинулася па крилах і блиснула на сонці... Степи, степи! Які ж бо ви з біса гарні!..»

Нарешті приїхали. «Так ось вона, Січ! Ось воно, те гніздо, звідкіля вилітають усі ті горді, як орли, і дужі, як леви! Ось звідки розливається козацька воля по всій Україні!»

На Січ ішли різні люди — ті силу показати, ті — від школи втекти, інші — добре погуляти. Приймали в козаки дуже просто:

«— Здоров! А що, в Христа віруєш?

— Вірую! — відповідав той.

— І в Трійцю святу віруєш?

— Вірую!

— І до церкви ходиш?

— Ходжу!

— Ану перехрестись!

Прибулець хрестився.

— Ну, то добре, — казав кошовий, — іди ж у який сам знаєш курінь».

Старому Тарасові було не до душі, що немає походів, ніде його сипам прославитися. Він вирішив домогтися переобрання миролюбного кошового, скликавши на раду козаків. Обрали за козацьким звичаєм кошового Кирдягу, який був давнім товаришем Тараса.

Поки радилися, куди і як іти походом, приїхали козаки в подертому одязі й сказали, що вся Україна стогне від утисків польських ксьондзів:

«Я ще не те вам розкажу: і ксьондзи їздять тепер по всій Україні на тарадайках. Та то не біда, що на тарадайках, а то біда, що замість коней у тарадайку запрягають православних християн... Слухайте! Ще не те розкажу: а жидівки вже шиють собі спідниці з попівських риз. Ось що коїться в Україні, панове! А ви тут сидите на Запорожжі та гуляєте, та, видко, татарин нагнав на вас такого страху, що у вас уже ні очей, ні вух — нічого нема, вже ви й не чуєте, що діється на світі».

І ось уже козаки готуються не до морського походу, а до сухопутного: «Хто наставляв обіддя на колеса та міняв осі у возах; хто зносив на вози мішки з припасом, а на інші складав зброю; хто приганяв коней та волів. З усіх боків розлягався тупіт коней, стрілянина з мушкетів на спробу, бряжчання шабель, воляче мукання, скрип возів, гомін і шпаркий погук погоничів. І невдовзі далеко-далеко розтягнувся козацький табір по всьому полі. І довго б довелося бігти тому, хто хотів би пробігти його від голови до хвоста. В дерев’яній невеличкій церковці священик правив службу і кропив усіх святою водою; всі цілували хреста».

Незабаром увесь польський південний захід опинився в пазурях страху. Скрізь пролетіла чутка: «З’явилися запорожці!..» Польські маєтки охопилися полум’ям.

Траплялося, що чимало польських військових старшин, які досі святкували перемогу в багатьох битвах, зважувалися, з’єднавши свої сили, стати па бій із запорожцями. І саме тут найбільше випробовували себе молоді козаки, які цуралися корисливих грабунків та безоружного ворога, а палали бажанням показати свій бойовий хист перед старими вояками й помірятися один па один з метким та хвалькуватим ляхом.

Сини Тараса Бульби змужніли, загартувалися в боях. Остапові, здавалося, був на роду написаний вояцький шлях і тяжке вміння вершити військові справи. — О, та з нього буде з часом добрий полковник! — тішився старий Бульба. «Андрій увесь занурився в чарівну музику шабель і куль. Він не знав, що то значить обмірковувати, зважувати чи заздалегідь міряти свої й чужі сили. Скаженою млістю і райською втіхою сповнювала його битва... — І це добрий — враг би його не взяв! — вояка!» — радів Тарас.

Військо вирішило йти просто на місто Дубно. З нальоту взяти місто не вдалося, захищати його кинулися усі — і старі, й малі, і навіть жіноцтво. Козацьке військо відступило, облягло все місто.

«Андрій обійшов козачі ряди. Багаття, біля якого сиділа сторожа, вже ледве блимало, і сама сторожа спала, видко, попоївши саламахи й галушок па весь козацький апетит. Він трохи здивувався з такої безпечності, подумавши: «Добре, що близько нема ніякого сильного ворога і нема кого боятися». Вій теж ліг на воза, задивився на небо. Раптом над ним нависла якась тінь. Андрієві здалося, що то якась мара. Але то була змарніла татарка, служниця польської панночки, з якою Андрій познайомився в Києві. Вона просила про допомогу — у місті був страшний голод.

«Усе минуле, все, що досі було приглушене козацькими походами, суворим вояцьким життям, — усе раптом спливло на поверхню, потопивши, у свою чергу, все теперішнє. Знову виринула перед ним, як із темної морської безодні, горда жінка. Знов блиснули в його пам’яті прекрасні руки, очі, сміхотливі уста, густе темно-горіхове волосся». Андрій вирішив пробратися разом зі служницею до міста підземним ходом, набравши в мішки їстівних припасів.

Довго йшли підземним ходом, потрапили прямо в костьол, потім пройшли пустинним містом. Скрізь виднілися страшні жертви голоду. Було з’їдено всю живність, але місто не здавалося, чекаючи підмоги.

Нарешті прийшли до палацу. Андрій поглянув на панночку і «вражено завмер перед нею. Не такою він уявляв її: це була не вона, не та, яку він знав колись; нічого не було в ній схожого з тією, але вдвічі краща й чарівніша, як давніше, була вона тепер. Тоді було в ній щось недокінчене, недовершене, а тепер це був витвір, якому художник віддав останній помах пензля. То було прегарне, легковажне дівча; це була красуня — жінка у всій своїй квітучій красі. Повне почуття виявлялося у її зведених догори очах — не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли висохнути в них і оповивали їх блискучою росою, що пройшла крізь душу».

Панночка сказала, що не знає, чим вона може віддячити великодушному лицареві. Андрій, сповнений гарячих почуттів, сказав, що готовий на все заради неї. Прекрасна полячка нагадала, що козакові треба воювати, захищати свою вітчизну, крім того, він їхній ворог. Тоді парубок викрикнув: «—А що мені батько, товариші й вітчизна? ... Тож коли так, то ось що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! — промовив він тим самим голосом і підтвердив мовлене таким рухом руки, яким упертий, непоборний козак виявляє звагу вчинити справу нечувану й для когось іншого неможливу. ... Вітчизна є те, чого шукає наша душа, що для неї наймиліше. Моя вітчизна — ти! Ось моя вітчизна! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, доки стане мого віку, і подивлюся — хай хто-небудь з козаків вирве її звідтіля! Я все, все, що є на світі, продам, віддам, занапащу за таку вітчизну!.. І пропав козак! Пропав для всього козацького лицарства! І не бачити йому вже ані Запорожжя, ані батьківських хуторів своїх, ані церкви Божої! А Україні не бачити найхоробрішого з синів своїх, що взялися її боронити. Вирве старий Тарас сиве пасмо зі своєї чуприни і прокляне і день, і час, коли породив на свою ганьбу такого сина».

У цей час у запорозьком війську зчинився галас. Частина козаків перепилася й поснула, одних сонних порізали, інших забрали в полон, прорвали облогу й провезли в місто харчі. Козаки зрозуміли свою провину й вирішили поставити загони біля всіх трьох міських брам, далі зробити засідки, а найгострішим на язик подратувати ворога, щоб вийшов на битву.

Хитрий жид Янкель сказав Тарасові, що пробрався в місто й бачив там Андрія, який перейшов на бік ворога через кохання до красуні-дочки міського воєводи. І що пан Андрій сказав передати батькові: «Скажи батькові, скажи братові, скажи всім козакам, скажи запорожцям, скажи всім, що батько — тепер мені не батько, брат — не брат, товариші — не товариші і що я з усіма ними буду битися, з усіма буду битися!». Тарас Бульба був сам не свій.

Поляки не витримали глузування козаків й виїхали за браму. Розпочався рукопашний бій. Багато загинуло з одного боку та з іншого. Поляки не витримали й відступили в місто.

Прийшла звістка із Запоріжжя, що татари напали на Січ і пограбували її. Козаки стали радитися й не могли прийти до одної думки. Старий козак Бовдюг порадив: «Перший обов’язок і перша честь козака — дотримати товариства. От скільки живу я на світі, а не чув ніколи, пани-браття, щоб козак покинув де своїх товаришів, а чи продав кого з них. І ці, і ті — наші товариші і менше їх чи більше — однаково, всі товариші, всі нам дорогі. Так ось яке моє слово: ті, кому милі захоплені татарвою, хай женуться за татарами, а кому милі ці, що в лядській неволі, хай зостаються. Кошовий повинен іти з тими, що поженуться за татарами, а друга половина хай вибере собі наказного отамана. А наказним отаманом, коли хочете послухати старої голови, повинен бути не хто, як Тарас Бульба. Нема з нас нікого, хто зрівнявся б із ним відвагою.

... І зраділи всі козаки, що навів їх па правдиву стежку старий розум».

Тарас Бульба давав військові розпорядження, розміщав військо, готувався до бою. А потім зібрав усіх і промовив своє слово:

«— Хочу сказати вам, панове, що таке наше товариство. Ви чували від батьків і дідів, як колись шанували всі нашу землю: і грекам вона далася взнаки, і з Царгорода брала червінці, і міста у пас були пишні, і церкви, і князі були нашого роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Та ба, все сплюндрували бусурмени, все пропало; тільки й зостались ми, сироти, та, як та вдова після смерті доброго чоловіка, також сирота, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, братове, руку на братерство! Ось на чому стоїть наше товариство! Нічого святішого й нема від товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька й матір, та це не те: і звір любить свою дитину. Але поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина. Бували й по інших землях товариства, а такого, як па нашій землі, не було ніде. Не одному з вас траплялося довго пропадати на чужині; бачиш — і там люди! Також Боже сотворіння, і розбалакаєшся з ним, немовби зі своїм; а коли дійде до того, щоб вилити йому душу, — бачиш: ні! І розумні люди, та не ті; немов би й такі люди, та не такі! Ні, пани-браття, так любити, як козацька душа, — любити не тільки розумом чи ще чим, а всім, що дав тобі Бог і що тільки є в тобі, — еге! — промовив Тарас і махнув рукою, похитав сивою головою, моргнув вусом і додав: — Ні, так любити ніхто не зможе! Знаю, погано тепер повелося на землі нашій: думають тільки про те, щоб у них були стіжки й скирти хліба та коней табуни, та щоб були цілі в льохах запечатані дорогі моди; переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються своєї мови, свій зі своїм не хоче розмовляти, свій свого продає, як бездушну тварину на ринку. Ласка чужого короля, та й не короля, а якого-небудь паскудного магната польського, що своїм жовтим чоботом б’є їх у пику, дорожча їм од усякого братерства. Але навіть в останнього падлюки, хоч би який він був, хоч би весь запаскуджений у сажі й низькопоклонстві, є й у того, братове, хоч крихта почуття до свого рідного. І прокинеться воно колись, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, вхопить себе за голову, і прокляне він нице життя своє, готовий муками спокутувати ганебні діла. Хай же знають вони всі, що означає в нашій землі товариство! Бо коли вже так станеться, що нам доведеться вмерти, то піхто ж так не здолає вмерти, як ми, ніхто! Бо не вистачить у них на те мишачої відваги їхньої!»

Поляки швидко дізналися, що частина війська запорізького пішла, і вийшли на бій. Розпочалася кривава січа. Тарас Бульба час від часу питав:

«— А що, панове? ... Чи є ще порох у порохівницях? Не ослабла ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях! Не ослабла ще козацька сила, ще не гнуться козаки!»

Поляки стріляли з гармат, одразу не ставало по півкуреня. Аж ось підупали сили шляхти. Раптом відкрилися ворота й вилетів найдобірніший гусарський полк. А попереду — Андрій. Остап аж запалився від гніву. Тарас сказав козакам, щоб заманили Андрія до лісу.

Захопився лицар, потрапив у пастку. Збили його з коня, і опинився вій перед батьком.

«— Ну, що тепер ми будемо робити? — сказав Тарас, дивлячись йому просто в вічі.

Але не промовив ні слова на те Андрій і стояв, утупивши в землю очі.

— Що, сипку, помогли тобі твої ляхи? Андрій мовчав.

— Отак продати? Продати віру? Продати своїх?.. Стій же, злазь з коня!

Покірно, як дитина, зліз він з коня і стояв пі живий, ні мертвий перед Тарасом.

— Стій же й не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб’ю! — промовив Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча мушкета. Білий, як полотно, стояв Андрій: видко було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовив чиєсь ім’я; але не було то ім’я вітчизни, чи матері, чи брата — то було ймення красуні-польки. Тарас вистрілив».

Тут біжать козаки зі звісткою, що до поляків прийшла підмога. Вискочили Тарас із Остапом а тут — вороги. Напали й забрали в полон Остапа, а Тараса тяжко поранили. Його забрав товариш і помчав на Запорожжя. Там його ледве вилікувала знахарка зіллям. Тарас усе думав про Остапа, що був у польському полоні. І вирішив попросити жида Янкеля, щоб той відвіз його таємно до Варшави. За голову Тараса давали дві тисячі червінців, він же дав жидові п’ять. Вирішили сховати Тараса на возі з цеглою, бо (скрізь було велике будівництво фортець, будівельний матеріал потрібен), а їжу й питво могли б відібрати й викрити схованку.

Добулися до Варшави. Тарас Бульба пообіцяв жидам усе, що в нього є й буде, щоб вони допомогли визволити Остапа. Ллє в них нічого не вийшло. Багато війська й козаків завтра будуть страчувати па площі. Єдине що — він може подивитися перевдягнувшись іноземним графом. Тарасові нічого не залишалося, як погодитися.

До в’язниці побачитися їх не пустили, тоді Тарас пішов на майдан. Остап разом із козаками мужньо витерпів усі тортури, а коли сили підупали, крикнув:

«— Батьку! Де ти? Чи чуєш ти мене?

— Чую! — залунало серед мертвої тиші, і весь мільйон народу разом здригнувся».

«Янкель побілів, як смерть, і коли жовніри трохи од’їхали від нього, він з острахом озирнувся назад, щоб глянути па Тараса; але Тараса вже коло нього не було: і слід його немов вода змила».

«Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська з’явилося на межах України. Це вже була не якась там мала частина чи загін, що ходив на здобич або навздогін за татарами. Ні, це повстала вся нація, бо не вистачило вже терпцю в народу, — повстала, щоб помститися за наругу над правом своїм, за ганебне приниження звичаїв своїх, за зневагу предківської віри і святого обряду, за глум над церквами, за свавілля чужоземних панів, за гніт, за унію, за ганебне панування жидівства на християнській землі — за все, що накипіло з давніх-давен па душі і розпалювало сувору зненависть козацьку».

З’явилися хоробрі молоді полковники, що вели в бій. Довго воювали, та ось вирішили укласти перемир’я. Полковник Тарас Бульба був проти такого миру, бо не вірив ляхам. Так воно і сталося, зрадили поляки союзників, і знову покотилися козацькі голови.

«А що ж Тарас? А Тарас тим часом гуляв по всій Польщі зі своїм полком... Потоцькому доручено було з п’ятьма полками неодмінно впіймати Тараса. І він цього разу впорався добре з дорученням. Не спочиваючи, гнався за ними й догнав їх коло Дністра, де Бульба зупинився па відпочинок, розташувавшись у зруйнованій фортеці.

...Чотири дні бились і оборонялися козаки, відбиваючись цеглею й камінням. Але не вистачило ні запасу, ні сили, і поклав Тарас пробиватися крізь ворожі лави. І вже пробилися були козаки, і, може, ще раз вірно послужили б їм прудконогі їхні коні, коли це раптом на бігу зупинився Тарас і гукнув:

— Стійте! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька моя дісталася вражим ляхам!

І нахилився старий отаман, і почав шукати в траві люльку з тютюном — свою вірну подругу па морі й на землі, в походах і дома. А тим часом налетіла ватага ляхів і вхопила його під могутні плечі. Струснув він усім своїм дужим тілом, але не посипалися вже, як колись, на землю, мов груші, гайдуки, що держали його».

Присудили спалити старого полковника живцем перед усім військом. Тарас дивився з висоти й кричав козакам, щоб рятувалися, повертали до річки. Його вдарили по голові.

«Коли отямився Тарас Бульба після обуха й глянув па Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них зверху, але не досягали. І засвітилися радістю очі у старого отамана.

— Прощайте, товариство! — гукав він їм згори. — Згадуйте мене і на ту весну знову сюди прибувайте та гарненько погуляйте!.. А що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б злякався козак!..»

Коментар ____________________________________________

Творчість М. Гоголя по праву належить і російській, і українській культурі. Письменник — українець за походженням, писав про українців, оспівавши прекрасну природу України, звичаї, традиції та побут її народу. У повісті «Тарас Бульба» він уславив мужніх і незламних козаків, які боролися проти поневолювачів, створивши першу в Європі козацьку християнську республіку. Відвага, честь, побратимство, військова доблесть були першими заповідями козаків. Проте не все так однозначно. Крім патріотизму, були ще й інші сильні почуття, наприклад, кохання. Син Тараса Бульби Андрій зрадив усе і всіх заради прекрасної полячки. У цьому творі багато вражаючих сцен — і страта Остапа, і промова Тараса перед боєм про значення товариства, і його загибель. Так могла написати тільки людина, серце якої належить своїй батьківщині.






Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.