Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина І

 

ПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ

ТЕМА 8

ВНУТРІШНЯ ГЕОПРОСТОРОВА БУДОВА ДЕРЖАВИ: АДМІНІСТРАТИВНО- ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ І СТОЛИЦЯ

 

Територіальне управління у змішаних системах розселення й у великому місті.

В системах розселення зі змішаним сільським і міським населенням базовим рівнем організації вертикалі управління є малі сільські та містечкові громади. Вони об'єднуються в адміністративно-територіальні одиниці або зі змішаною системою розселення (організаційний центр території — місто), або з переважанням урбанізованих чи руралістичних форм життєдіяльності. Зрештою, всі системи розселення регіону групуються під егідою великого міста — районоутворювального центру адміністративної одиниці І рангу. Інакше організовано територіальне управління великим містом. Базовий рівень організації системи управління — це саме велике місто з широкими можливостями самоврядування, а система управління в ньому зорієнтована "вглиб" міста і спрямована на організацію роботи його районів (або префектур) і територіальних громад (комун) міських мікрорайонів.

 

Ключову роль у системі адміністративно-територіального поділу будь-якої держави відіграє столичний регіон. У федеративній державі він об'єднує політичне життя самоврядних територій, в унітарній же державі на нього зорієнтовані всі адміністративно-управлінські зв'язки адміністративно-політичних одиниць держави.

Столиця — це головне місто держави, адміністративно-політичний центр країни. Тут розташовані вищі органи державної влади і державного управління, державних, судових, стратегічних військових та інших установ. Здебільшого столиця або весь столичний регіон є основним економічним осередком країни. Столиця має широкі міжнародні зв'язки, це місце перебування дипломатичних представництв іноземних держав, а часом і впливових міжнародних організацій, офісів транснаціональних корпорацій та банків. Саме тому держава намагається зосередити в столичному місті найкращий набір видів і засобів діяльності порівняно з іншими територіями.

 

Найважливішу функцію столиці становить управління політичним життям країни в цілому, і це є або одним із провідних, або й основним завданням столичного міста. При цьому столичне місто має виконувати як внутрішні, так і зовнішні політичні функції столиці держави. Тому бажано, щоб воно мало кращу оснащеність системами інфраструктури, ніж інші міста держави. Для забезпечення внутрішніх потреб управління державою столиці потрібні оптимальний транспортний доступ до регіонів країни, посилені комунікації ліній зв'язку, підвищений рівень управлінської інфраструктури, інфраструктури гостинності та сервісу, зрештою — якісні житловий фонд і відповідні системи комунального господарства. Для забезпечення зовнішніх потреб, тобто потреб у комунікаціях із зовнішнім світом, за сучасних умов необхідні ефективно діючий міжнародний аеропорт, засоби зовнішніх електронних комунікацій та доступ до міжнародних інформаційних систем, які надавали б державі, а надто її столиці, доступ до інформації й контактів у всіх куточках планети.

За генезисом набуття столичних функцій виділяють кілька типів столичних міст:

родові столиці — за феодальних часів дуже поширений, а нині майже відсутній тип столичного поселення, статус якого пов'язаний з володінням ним певною владною особою (королем, князем, гетьманом та ін.). Такими були, наприклад, Краків у Польщі, Толедо в Іспанії, в Україні — Чигирин за Богдана Хмельницького, Батурин за Івана Мазепи;

столиці — історичні міста. Вони здебільшого виникли як управлінські й політичні центри, що мали вигідне географічне положення і становили ядра "серцевинних" територій національних держав, що зароджувалися. В Європі це, наприклад, Париж, Лондон, Рим, Відень, Будапешт, Стокгольм, Копенгаген, Прага, Москва, Київ;

ситуаційні столиці. їх виникнення пов'язане з екстремальними ситуаціями політичного або природного характеру, коли основна столиця не може виконувати свої функції. Це, наприклад, за часів Другої світової війни Віші у Франції або Чунцін у Китаї; в Україні — Кам'янець-Подільський часів революційних подій 20-х років XX ст.;

штучні столиці. До них можна віднести значну частину тих столиць, що були штучно створені як адміністративні центри колоніальних володінь, а згодом здобули незалежність. Але іноді вони виникали і як центри імперського впливу на певних самоврядних територіях (в Україні — Глухів часів Гетьманщини або Харків часів Радянського Союзу);

політичні столиці — створюються для забезпечення рівноваги політичних впливів регіональних політичних сил (Вашингтон у США, Канберра в Австралії, Абуджа в Нігерії) або планомірно розбудовуються заради організації більш ефективного управління країною, наприклад Анкара в Туреччині, Бразиліа в Бразилії, Асгана в Казахстані.

За характером географічного положення столичне місто може займати центральне або периферійне (як варіант — приморське) положення. Географічне (а згодом і політико — географічне) положення столиці відтворює сукупність важливих для її функціонування просторових відносин з іншими суспільно-географічними об'єктами на території країни та з навколишнім світом. Воно визначає місце столичного міста в ієрархії адміністративно-територіального поділу держави, його роль у географічному поділі праці та характер і геопросторовий каркас суспільно-географічних зв'язків у країні й регіоні.

Згідно з гіпотезою Д. І. Менделєєва, нині популярною в геополітиці, оптимальне місце для столиці держави слід шукати на рівній відстані між географічним центром (геоцентром) та центром поля розміщення населення (демоцентром) країни, а ідеальним випадком є демографічний центр, розташований поблизу геометричного центра країни. Наприклад, в Україні геоцентр розташований на 49°0Г пн. ш., 31о02' сх. д. (недалеко від м. Ватутіне Черкаської обл.), а демоцентр — на Г на схід (недалеко від м. Чигирин). Отже, оптимальне місце розташування столиці в Україні — зазначена зона Середнього Подніпров'я. Київ розташований на кілька градусів північніше. Пояснення цього є. За часів становлення Києва як столиці держави східних слов'ян, з одного боку, геоцентр і демоцентр території, яку вона контролювала, знаходився північніше (в Поліссі), з іншого — саме у цьому місці Дніпро перетинається межею лісу і лісостепу, а до історичного шляху "із варяг у греки" до дніпровських переправ стягувалися суходільні шляхи зі сходу та заходу Європи.

Центральне положення характерне для столиць, які знаходяться в зонах перетину природних або економіко — географічних комунікацій. Крім Києва, подібна ситуація характерна для Будапешта, Праги, Варшави, Белграда, Риги, Москви; розташування, близьке до географічного центру країни, мають Варшава, Мінськ, Мадрид, Анкара, Багдад, Мехіко, Бразиліа та ін.

Периферійне положення столиці може бути пов'язане зі зміною конфігурації державної території протягом історичного розвитку або з орієнтацією столичного міста на забезпечення міжнародних зв'язків держави. В першому випадку це, наприклад, Відень, Братислава, Скоп'є, Єреван, Сеул, Пхеньян; у другому — положення столиць значної частини колишніх колоній (Алжир, Туніс, Дакар, Буенос-Айрес, Монтевідео, Ліма і т. д.), але є в цій групі і приморські столичні міста країн, які здавна здійснювали морську торгівлю, — — Лондон, Лісабон, Копенгаген, Стокгольм, Амстердам, Афіни тощо. Довгий час такий характер розміщення мала столиця Російської імперії — Санкт-Петербург.

За функціональними ознаками столичні міста можуть бути монофункціональні й поліфункціональні.

Монофункціональні виконують лише одну функцію — політичну (управління правовим полем і політичним життям держави). Таких міст порівняно небагато: це Бразиліа, Оттава, Канберра, Абуджа (Нігерія) та відносно молоді столиці, наприклад Астана (Казахстан), Путраджая (Малайзія). Довгий час монофункціональною столицею був Вашингтон (США), але нині він виконує різні функції.

Поліфункціональні столиці разом з політичними функціями концентрують економічні, фінансові, державотворчі функції, а також, як правило, є провідними культурними, духовними та історичними центрами, що, відповідно, посилює значення їх туристсько-рекреаційної функції. Це можуть бути, по-перше, багатофункціональні столиці моноцентричних держав — потужні центри-гегемони з багатомільйонним населенням, до яких віднесемо столиці таких економічно сильних держав, як Франція, Велика Британія, Японія, Іспанія, Австрія, Угорщина, Росія та ін.; по-друге, поліфункціональні столиці складних або великих держав, які є великими містами, але не є єдиними лідерами в державі (столиці США, Індії, Китаю, ФРН тощо); по-третє, поліфункціональні столиці слаборозвинутих або невеликих за чисельністю населення держав, у яких столиця — найбільше місто, де зосереджується левова частка економічної активності держави.




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити