Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина І

 

ПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ

ТЕМА 9

 

ЕЛЕКТОРАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ ЯК НАПРЯМ ПОЛІТИЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ

 

Електоральна географія України.

Особливості української електоральної географії тісно пов'язані з історичним минулим. Державна територія України в сучасних межах сформувалася лише в 1954 р. Довгий час різні частини нашої країни перебували у складі інших держав. Наслідком цього стали доволі помітні регіональні відмінності в національному, мовному, конфесійному складі населення, соціально-економічному розвитку територій. Такі відмінності виявляються в регіональній політичній культурі населення та мають значний вплив на його електоральні уподобання.

Яскравим прикладом впливу регіональної політичної культури є Галичина, яка перебувала в складі Австро-Угорщини до Першої світової війни. На початку 90-х років XIX ст. Австро-Угорщина стала на шлях представницької демократії. Право голосу отримало багато громадян (щоправда, були деякі виборчі цензи, зокрема ценз осілості). Політичний плюралізм давав змогу розвиватись парламентським формам боротьби і відповідно парламентським політичним традиціям. Уже тоді українське населення регіону вчилося відстоювати свої національні права, займаючи активну громадянську позицію. Участь у виборах сприяла зростанню етнічної свідомості українців, з'явилось багато громадських організацій. За Польщі (між 1918 і 1939 рр.) українці також мали можливість брати участь у багатопартійних виборах. Після війни Галичина — район активної діяльності УПА, яка боролась за самостійну українську державу. Звідси ж почались демократичні процеси в кінці 80-х, які зрештою привели до здобуття Україною незалежності. Ранній електоральний досвід, посилений боротьбою за національні права, спричинив те, що нині Галичина має найвищі показники виборчої активності та підтримки правих національно-демократичних сил.

Інший приклад — Південно-Східна Україна. Загалом це територія більш пізнього освоєння, що спільно заселялася українцями, росіянами та представниками інших народів. Регіон найбільшою мірою пов'язаний з процесами індустріалізації, колективізації, повоєнного соціалістичного будівництва, що супроводжувалися значними переміщеннями населення, у тому числі з Росії та інших республік колишнього СРСР. Окрім того, ця частина України найдовше перебувала в складі Російської імперії. Царський деспотизм, а потім комуністична тоталітарна система зовсім не сприяли розвиткові політичного плюралізму. Однопартійна система тут стала звичкою й увійшла в політичну свідомість населення. Тому й не дивно, що саме тут найбільшої популярності досягли ліві та лівоцентристські політичні сили.

Основні риси електоральної географії України виявилися вже під час проведення референдуму про державну незалежність та перших президентських виборів, що відбулися 1 грудня 1991 р.

За незалежність України проголосувало 90,3% українців. Результати референдуму мали Чіткий географічний вимір: кількість прихильників самостійності України поступово зростала з південного сходу на північний захід, тобто з новоукраїнських до староукраїнських регіонів. Найбільший відсоток голосів "за" зафіксовано у трьох західних галицьких областях: Тернопільській, Львівській та Івано-Франківській (понад 97%), а найменший — у Криму (54,2%). Слід наголосити на дуже важливому етнічному аспекті цього голосування. Чим більшою була частка українців у населенні регіону, тим більше було тих, хто проголосував за незалежність. Разом з тим у всіх областях частка тих, хто проголосував "за", вища, ніж частка українців. Це означає, що ідею незалежності підтримала і значна частина етнічних росіян.

 

 

 

 

Географія президентських виборів. Результати президентських виборів також продемонстрували територіальні відмінності в електоральних уподобаннях українців. Основна боротьба за посаду Президента розгорнулася між Леонідом Кравчуком — кандидатом від "партії влади" (представником старої державно-управлінської еліти) і В'ячеславом Чорноволом — кандидатом від демократичних сил (представником Народного Руху України). Леонід Кравчук, діставши в середньому по Україні 61,6% голосів виборців, був обраний Президентом уже в першому турі. Однак рівень його підтримки суттєво коливався по областях. Так, на Житомирщині він становив 77,6% голосів виборців, а на Львівщині — лише 11,5%. Загалом картина голосування за обох кандидатів нагадувала результати референдуму. Чітко окреслилися три галицькі області, де перемогу здобув В. Чорновіл. Чим далі на схід і південь підтримка кандидата від демократів зменшувалася (загалом по Україні він набрав 23,3%) і зростала підтримка кандидата від "партії влади".

Результати президентських виборів 1994 р. продемонстрували те яскравішу регіоналізацію електоральних настроїв. Вибори відбувалися у два тури, оскільки ніхто з кандидатів у першому турі не набрав більше 50% голосів українців. До другого туру вийшли: Леонід Кравчук з результатом 37,7% і колишній прем'єр-міністр Леонід Кучма, якого підтримали 31,3% виборців. Програми обох претендентів не мали суттєвих відмінностей. Головна відмінність полягала в тому, що Л. Кучма обіцяв надати російській мові статус офіційної й виступав за активнішу співпрацю з Росією та СНД, мабуть, тому найбільшу популярність здобув на Сході та Півдні України. Л. Кравчук виступав як центрист і займав більш проукраїнські позиції. Він дістав найбільшу підтримку на Заході та Правобережжі.

У другому турі з невеликою перевагою (52,15% проти 45,06%) переміг Л. Кучма. Географія голосування була схожа з ситуацією 1991 р., однак значно зросла поляризація між регіонами України. Під час другого туру виборів частка голосів, відданих за Л. Кучму, коливалася від 3,8% на Тернопільщині до 89,7% у Криму, а за Л. Кравчука — від 8,9% у Криму до 94,8% на Тернопільщині. Так само яскраво виділялася Галичина, але тепер вододіл між двома кандидатами пройшов не по р. Збруч (тут був старий кордон між Російською й Австро-Угорською імперіями, нині це адміністративна межа Тернопільської й Хмельницької областей), а значно східніше — в Центральній Україні, по межі Київської, Черкаської та Вінницької областей. Власне Центральна Україна електорально була поділена навпіл і мала найменш поляризовані результати. Крайнім електоральним полюсом виступили Крим, а також Луганська і Донецька області.

 

 

Президентські вибори 1999 р. вирізнялися дещо меншою територіальною диференціацією результатів, хоча все одно мали чіткий регіональний вимір. У першому турі найбільше голосів набрали: чинний на той час президент Леонід Кучма (36,5%) і лідер Комуністичної партії Петро Симоненко (22,2%).

Під час виборчої кампанії Л. Кучма виступив у ролі антикомуніста (як альтернатива лівому кандидатові) і як гарант стабільності в державі. Певною мірою через це, а головним чином через відсутність гідного кандидата від правих сил, Кучма дістав найбільшу підтримку серед населення західних регіонів. Водночас значно втратив популярність (порівняно з виборами 1994 р.) у східних і південних областях. Петро Симоненко як представник комуністичної ідеології найменше голосів здобув на Заході, а найбільше — на Півдні та Сході України.

Під час другого туру переконливу перемогу з результатом 56,3% здобув Л. Кучма (рис. 9.3). У західних областях він дістав ще більшу підтримку, зокрема й через підвищення активності виборців, зберіг за собою більшість голосів у низці областей Центральної України (Житомирській, Сумській, Київській та м. Києві) і переміг у кількох стратегічних областях Сходу та Півдня України (Донецька, Харківська, Дніпропетровська, Одеська). Щоправда, в останніх, найімовірніше, не обійшлося без застосування адміністративного ресурсу (впливу місцевих голів обласних адміністрацій). П. Симоненко зміг поліпшити свої позиції в Центрі й здобув відносну перемогу (з невеликою перевагою) в низці регіонів Півдня України, водночас програвши в ключових областях Сходу України.

 

 

 

 

Президентські вибори 2004 р. були, мабуть, найскладнішими і найдраматичнішими за всю історію українських виборів. Процес голосування у другому турі супроводжувався численними фальсифікаціями, які викликали масові акції протесту українців, відомі нині як "помаранчева революція". В результаті розгляду справи у Верховному Суді України було призначено переголосування другого туру.

Крім цього, вибори 2004 р. позначилися дуже високою виборчою активністю громадян (вищою активність була тільки під час референдуму та виборів 1991 р.) і найбільшою регіональною поляризацією електоральних настроїв за всю історію президентських виборів.

Із самого початку кампанії домінували два фаворити: колишній прем'єр-міністр України, кандидат від національно-демократичних сил і лідер опозиції Віктор Ющенко і чинний на той час прем'єр-міністр і кандидат від "партії влади" Віктор Янукович. Виборча кампанія супроводжувалася використанням брудних виборчих технологій. Зарубіжні політтехнологи, знаючи про наявні регіональні відмінності в нашій країні, намагалися максимально електорально розділити Україну, не дуже переймаючись наслідками таких дій. Використовувалися досі поширені серед населення Східної та Південної України стереотипні уявлення про "ворога націоналіста" і "бандерівця". Саме такий образ В. Ющенка нав'язувався суспільству через підконтрольні владі ЗМІ. Створювався імідж Ющенка як проамериканського й антиросійського політика. Водночас з метою повторити сценарій 1994 р. і заручитись підтримкою населення Сходу і Півдня розігрувалася "російська карта" — в самий розпал виборчої кампанії В. Янукович порушив питання про статус російської мови.

Вже під час першого туру головні учасники отримали дуже високі й майже рівні результати: В. Ющенко — 39,9%, В. Янукович — 39,3%. Ще два кандидати в Президенти — О. Мороз і П. Симоненко набрали лише 5,8% і 5% відповідно.

Голосування за обох основних кандидатів мало яскраво виражений регіональний характер, більше того, їхні результати були дзеркально протилежними в розрізі регіонів.

У другому турі виборчий процес супроводжувався численними порушеннями і відвертим фальшуванням результатів виборів. Про фальсифікації свідчили численні прямі й опосередковані факти, але найбільшою мірою — різке зростання з'явлення виборців під час другого туру, яке було зафіксоване тільки на тих територіях, де беззастережно перемагав один кандидат — В. Янукович.

Традиційно в Україні найбільшим рівнем виборчої активності вирізнялася Західна Україна (особливо Галичина). Вищою за середню активність була в Центрі, а найменшу активність завжди виявляли жителі східних і південних регіонів. Таким територіальним розподілом з'явлення характеризувалися всі вибори, починаючи з 1991 р. У першому турі виборів 2004 р. середнє з'явлення по Україні становило 74,5%. Загалом картина активності була схожою з попередніми виборами, окрім двох областей Сходу, які дали вищий за середній результат — Донецька (78%) і Луганська (75%) області. Такий високий показник активності все ж можна пояснити тим, що В. Янукович родом із цього регіону, довгий час працював головою обладміністрації й, відповідно, донеччани активніше пішли голосувати за свого кандидата. Під час другого туру з'явлення по Україні зросло до 80%. Це відбулося головним чином за рахунок південних і східних областей. Особливо відзначилася Донецька область, де активність сягнула 96,6% (тобто зросла на 18,5% порівняно з першим туром). Під час переголосування другого туру, коли вибори відбувалися під повним контролем спостерігачів, активність зменшилася на тій же Донеччині до 84% (на 12,5% менше). А це, у свою чергу, скоротило кількість прихильників В. Януковича на 630 тис. І це лише в одній області, а з'явлення впало в більшості південних і східних областей.

Під час переголосування другого туру перемогу здобув В. Ющенко. Він дістав підтримку 15 млн. 115 тис. українців (або 52%), а за В. Януковича проголосували 12 мли 848 тис. виборців (або 44,2%). Регіони підтримки обох кандидатів не змінилися.

 

 

 

У голосуванні за В. Ющенка (власне, як і за В. Януковича) можна чітко простежити вплив історико-географічного фактора. Найбільшу підтримку В. Ющенко дістав на Західній Україні — регіоні, що ввійшов до складу УРСР лише в 1939—1945 рр. Три галицькі області дали найвищий результат (93 — 96%). Дещо менша кількість голосів була отримана в Рівненській, Волинській (ці області до 1917 р. перебували у складі Російської імперії) та Чернівецькій областях (80 — 90%). Найменший результат з-поміж західноукраїнських областей продемонструвало Закарпаття — 67,5%. Буковина та Закарпаття перебували у складі Румунії й Чехословаччини і мають значну частку етнічних меншин.

У Центральній Україні, що також підтримала опозиційного кандидата, чітко простежувався просторовий тренд: поступове зменшення популярності В. Ющенка з північного заходу на південний схід — від 84% до 64%. Територія регіону майже збігається з етнічною межею розселення українців у XVII ст., а просторовий тренд можна вважати наслідком пізнішого входження Правобережжя до складу Російської імперії.

У більшості областей Сходу і Півдня, крім Криму і Донбасу, підтримка Ющенка коливалася на рівні 24 — 32%, за винятком Херсонської, яка традиційно була опозиційною і забезпечила опозиційному кандидатові понад 43%. У Криму В. Ющенко дістав підтримку лише 15% виборців, що лише трохи більше частки в населенні регіону кримських татар, основних його виборців. Найменша кількість прихильників Ющенка була зафіксована в Донецькій області — трохи більше за 4%.

Порівнюючи результати президентських виборів 1994 і 2004 рр., слід відзначити територіальні зміни в електоральних симпатіях українців. На відміну від Кравчука, Ющенка переконливо і більш радикально підтримала Центральна Україна. Окрім Сумської, яка є його рідною областю, він зумів виграти в досить складних для національно-демократичних сил регіонах: Чернігівській, Полтавській і Кіровоградській, а також отримав непоганий результат у Херсонській області. Цей успіх можна пояснити тим, що Ющенко виступав як опозиційний кандидат (а згадані області завжди були опозиційними), до того ж після першого туру його підтримав О. Мороз, який найбільше прихильників має саме в Центральній Україні.

Разом з тим викликає занепокоєння значна регіональна поляризація електоральних настроїв українців. Тривожним є і той факт, що електоральна межа, яка розділила регіони перемоги обох кандидатів, дуже чітко пройшла по адміністративних межах областей. Цей своєрідний електорально-адміністративний розкол загрожує національній безпеці й територіальній цілісності держави. Яскравим підтвердженням цього є сумнозвісний з'їзд, що відбувся в Сєверодонецьку. Українські політики мають зважати на регіональні відмінності, що існують у державі, й повинні не посилювати, а навпаки, зменшувати їх, сприяти консолідації суспільства.

Географія парламентських виборів. Існують три основні типи виборчих систем: мажоритарна, пропорційна та змішана. За мажоритарної (від фр. majority — виборець) системи перемагають ті кандидати в депутати до парламенту, які отримали більшість голосів у виборчому окрузі. Розрізняють мажоритарні системи абсолютної й відносної більшості. При першій з них кандидат має набрати абсолютну більшість голосів виборців, тобто понад 50%. Якщо жоден з кандидатів не набирає абсолютної більшості, проводять повторні вибори. При застосуванні мажоритарної системи відносної більшості обраним вважається той кандидат, який набере найбільшу кількість голосів з-поміж інших учасників.

Перші (1990) і другі (1994) вибори до Верховної Ради України відбувалися за мажоритарною системою, коли 450 депутатських місць виборювалися в одномандатних округах. Такий виборчий механізм за умов несформованої партійно-політичної системи і слабкого розвитку демократії робив малоймовірною перемогу кандидата завдяки його партійній належності чи політичним уподобанням, виводячи на перше місце особисті якості кандидата і його матеріальні можливості та додаткові ресурси (адміністративні, фінансові, технологічні тощо), якими він міг скористатися. Водночас обраний за таким принципом депутат міг і не відображати політичну волю й електоральні уподобання населення округу, від якого його обрали. Дуже часто траплялися випадки, коли депутатами ставали кандидати, які перемагали з результатом, скажімо, 15%.

Інший механізм покладений в основу пропорційної виборчої системи. За такої системи депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно до відсотка голосів, здобутих кожною з них на виборах. За пропорційної системи виборець, як правило, голосує не за конкретну особу, а за список кандидатів, запропонований певною партією (блоком). У деяких країнах передбачено право виборця самому визначати черговість кандидатів у списку, відповідно їх нумеруючи. Партії, щоб потрапити до парламенту, необхідно подолати так званий відсотковий бар'єр (як правило, він коливається від 3% до 5%), який установлюється для відсіювання дрібних маловпливових партій.

У змішаній виборчій системі комбінуються мажоритарна і пропорційна. Саме за такою системою проводилися треті (1998) і четверті (2002) вибори до Верховної Ради України. Половина депутатів (225) обиралася на пропорційній основі за партійними списками, а інша половина — на мажоритарній у 225 одномандатних округах.

Перехід до змішаної виборчої системи мав на меті сприяння розвиткові партійно-політичної системи держави, політичній структуризації українського суспільства та формуванню відповідальної системи влади.

Відповідно до змін Конституції, прийнятих у грудні 2004 р., Україна з 1 січня 2006 р. перетворилася з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. Це означає, що до парламенту перейшла вагома частина повноважень Президента, зокрема з формування уряду. Окрім цього, парламентські вибори 2006 р. були проведені повністю на пропорційній основі з одночасним зниженням прохідного бар'єру до 3%.

За нових умов розподілу владних повноважень істотно зростає роль партій. Партійно-політична система України є ще досить слаборозвинутою, хоча на початок червня 2006 р. Міністерством юстиції було зареєстровано аж 128 політичних партій. Однак більша частина з них насправді не є такими (нагадаємо: за визначенням партія — це організація, що бореться за владу), оскільки жодного разу участі в політичній боротьбі не брали.

Водночас в Україні вже виокремилася низка політичних партій, які мають стійких прихильників, відносно стабільні результати на виборах, добре відомі в усіх регіонах держави. Спостерігається тенденція до злиття або об'єднання у блоки низки партій зі схожими ідеологією та програмними засадами. Можна говорити про формування в Україні досить чіткої партійної структури з трьома основними напрямами: лівим, центристським і правим, кожен з яких представлений кількома партіями.

Головними критеріями, що відрізняють політичні партії в Україні одну від одної, є такі: 1) політична ідеологія, яку сповідує партія (від комунізму до націоналізму); 2) ставлення до ролі держави в економічній політиці (від економічного лібералізму до командно-адміністративної системи); 3) визначення зовнішньополітичних пріоритетів України (від відродження СРСР чи найтіснішої співпраці з Росією до якнайшвидшої інтеграції до

ЄС і НАТО); 4) статус російської мови (деякі партії під час виборів порушують питання про надання російській статусу офіційної або другої державної, хоча це питання вже врегульоване українським законодавством); 5) форма державного правління (повернення до президентсько-парламентської моделі чи взагалі перетворення на парламентську республіку) і реформування адміністративно-територіального устрою (залишатися Україні унітарною чи ставати федеративною державою).

У парламентських виборах 1998, 2002 і 2006 рр. брала участь значна кількість партій і міжпартійних блоків (30, 33 і 45 відповідно). У 1998 р. до парламенту потрапило вісім політичних сил, що змогли подолати чотирьохвідсотковий бар'єр. Усі разом вони отримали 66% голосів виборців, а решта голосів виявилися неефективними, тобто відданими за партії, які до парламенту не потрапили. За результатами виборів 2002 р. до Верховної Ради України змогли потрапити шість політичних сил, а у 2006 р. — лише п'ять. Проте в сумі вони здобули вже 76% і 78% голосів електорату. Таким чином, кількість політичних сил, які потрапляють до парламенту, скорочується, разом з тим вони представляють інтереси все більшої кількості населення.

Вибори 1998 р. відбувалися на тлі розчарування політикою економічних реформ і значного падіння життєвого рівня населення. Це сприяло популярності партій лівого спрямування. До парламенту потрапили аж три представники цього напряму, які разом набрали понад 37% голосів виборців. Парламентські перегони 2002 р. були для лівих менш вдалими: лише два представники у Верховній Раді, що разом дістали 27%. Ці ж два представники залишилися в парламенті й за підсумками 2006 р., проте їхній сукупний результат склав трохи більше за 9%.

Вибори 2006 р. стали провальними для Комуністичної партії України (КПУ). Вона є прямою спадкоємницею партії з такою ж назвою, забороненої після серпневого путчу 1991 р. Партія сповідує неокомуністичну ідеологію, раніше виступала з ідеями відновлення СРСР, а нині — за найтіснішу співпрацю з Росією і за якнайширшу участь в СНД та ЄЕП, негативно ставиться до інтеграції в ЄС і особливо НАТО, в економічній політиці є прихильницею державного планування виробництва та розвитку державної власності загалом. Найпопулярнішою КПУ є серед пенсіонерів, низькооплачуваних робітників, російськомовного населення.

Як зазначає В. Шишацький, частка голосів за КПУ має сильний кореляційний зв'язок з часткою росіян і російськомовних українців у населенні регіонів України, дещо слабший — із коефіцієнтом смертності населення і рівнем урбанізації.

За результатами виборів 1998 і 2002 рр. КПУ була найбільшою і найпопулярнішою лівою партією країни. Вона здобула відносну перемогу (посідала перше місце) у 18 і 10 регіонах відповідно (рис. 9.5 і 9.6). За міжвиборний період підтримка партії зменшилася на 5% — головним чином через природне скорочення кількості виборців, оскільки значну частку електорату КПУ становлять пенсіонери, водночас молоді серед прихильників комуністичних ідей дуже мало. У 2006 р. популярність комуністичної партії впала до 3,5%. Розчарувавшись в опозиційній риториці комуністів, їхній традиційний виборець проголосував за перспективнішу лівоцентристську партію — Партію регіонів.

 

 

 

 

 

 

Найбільшу популярність комуністи мають серед населення східних і південних областей (табл. 9.1, 9.2, 9.3). Поширенню електорального впливу КПУ властивий виразний просторовий тренд: частка голосів, здобутих партією, зменшується у північному і західному напрямках, досягаючи мінімальних значень у галицьких областях.

Ще однією лівою, точніше лівоцентристською, партією є Соціалістична партія України (СПУ). Вона поступово еволюціонувала від типово лівої до партії соціал-демократичного типу. Нині СПУ не заперечує ринкову економіку, вважає можливою рівновагу між приватним і державним секторами економіки (за умови збереження в державній власності ключових підприємств у стратегічних галузях), виступає проти продажу землі сільськогосподарського призначення, за тіснішу співпрацю з Європою при збереженні партнерських зв'язків з Росією та в рамках СНД. Соціалістична партія займає досить стійку електорально-територіальну нішу, яка практично не змінилася від 1998 р. Тоді у блоці з Селянською партією (СелПУ) соціалісти дістали підтримку 8,6% виборців, а на виборах 2002 р. уже самостійно набрали майже 7%. Для СПУ також характерна значна частка літніх людей у структурі електорату, тому кількість прихильників партії поступово зменшується. У 2006 р. соціалісти заручилися підтримкою лише 5,7% виборців.

Кореляційний аналіз показав досить сильний зв'язок між голосуванням за СПУ і часткою українців та часткою сільського населення, а також часткою пенсіонерів. Традиційно найбільше голосів соціалісти (як і їхній лідер О. Мороз) отримують у сільській місцевості Центральної України: Полтавська, Черкаська, Вінницька області та ін. Чим далі від центру на захід, а також на південь і схід, тим популярність СПУ суттєво зменшується, оскільки в тих регіонах домінують інші політичні сили.

Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) є найрадикальнішим представником лівого спектра політичних сил. Партія сповідує радикальну комуністичну ідеологію, виступає за створення економічного і політичного союзу трьох країн: України, Росії та Білорусі, вкрай негативно ставиться до інтеграції в ЄС та НАТО. На виборах 1998 р. отримала 4% голосів виборців і змогла потрапити до парламенту. Своєму успіхові значною мірою має завдячувати високій підтримці в Сумській і Харківській областях. За результатами виборів 2002 й 2006 рр. ПСПУ до парламенту не потрапила, для подолання прохідного бар'єру їй не вистачило всього кількох десятих відсотка. Загалом найбільшу популярність популістичні гасла Н. Вітренко мають на Півдні та Сході України.

До партій центристського напряму традиційно відносять партії, що декларують загальнолюдські й загальнодемократичні цінності, виступають за вільний розвиток як державної, так і приватної власності, прихильно ставляться до приватної власності на землю, обстоюють багатовекторний зовнішньополітичний курс України.

Ці партії об'єднували головним чином участь у розподілі колишньої влади в Україні та зв'язок з великим бізнесом. Вони не мають чітко вираженої ідеології, тому їхня підтримка є найменш стійкою. У 1998 р. провідними представниками цієї течії й такими, що подолали 4-відсотковий бар'єр, були: Народно-демократична партія (НДП), Соціал-демократична партія України об'єднана (СДПУ(о)), Партія Зелених України (ПЗУ), а також партія "Громада". Загалом ці партії отримали 19% голосів. Ще кільком центристським партіям не вистачило менше як 1%, щоб потрапити до парламенту, зокрема Аграрній партії України (АПУ, нині Народна партія України — НПУ) та "Трудовій Україні".

У 1998 р. підтримка кількох центристських партій мала яскраво регіональне забарвлення. Зокрема, партія "Громада" половину голосів здобула у Дніпропетровській області — на батьківщині свого лідера П. Назаренка. СДПУ(о) перемогла в Закарпатській області з результатом 31%, ще в двох регіонах — Києві й Чернівецькій області — отримала 8% і 9% голосів, у решті ж регіонів її підтримка становила від 2 до 4%.

 

Таблиця

Результати голосування за політичні партії (блоки), що подолали 4-відсотковий бар'єр на парламентських виборах 1998 р., у розрізі регіонів, %

Регіони

Політичні партії й блоки

КПУ

НРУ

Блок СНУ і СелIIУ

ПЗУ

НДП

"Гро- мада"

ПСПУ

СДПУ <о>

АР Крим

39,3

6,8

1,6

5,7

4,4

2,9

1,5

2,1

Вінницька

24,9

4,6

19,7

4,6

12,4

2,0

3,3

1,6

Волинська

9,2

17,2

6,0

6,3

5,1

2,1

1,2

3,3

Дніпропетровська

25,6

5,1

3,2

4,8

3,0

35,3

1,7

2,4

Донецька

35,5

2,2

1,8

4,0

3,4

2,7

4,2

1,8

Житомирська

23,3

10,4

15,2

5,7

4,6

1,6

3,5

3,6

Закарпатська

6,6

7,2

2,4

5,4

6,3

2,9

1,1

31,2

Запорізька

32,0

3,5

5,2

7,8

6,2

3,0

6,5

3,4

Івано-Франківська

3,0

28,0

2,0

4,2

5,1

1,5

0,6

4,0

Київська

20,6

8,0

16,2

6,7

5,6

1,8

5,1

4,0

Кіровоградська

29,1

4,6

17,3

4,6

5,6

6,3

3,7

3,8

Луганська

46,0

2,2

5,2

4,7

3,2

3,8

4,4

2,4

Львівська

4,1

32,1

1,6

3,2

5,5

0,9

0,7

4,3

Миколаївська

38,9

6,4

5,6

5,7

10,5

2,1

4,1

3,5

Одеська

28,2

4,1

7,4

10,7

3,6

1,3

2,8

3,5

Полтавська

23,7

7,3

21,3

4,8

3,9

1,2

3,2

2,9

Рівненська

7,6

29,3

6,5

5,7

3,8

1,5

1,2

3,6

Сумська

25,4

3,5

13,0

4,3

3,5

1,6

20,9

2,5

Тернопільська

2,9

28,3

2,1

4,4

4,5

1,8

0,5

3,9

Харківська

35,5

3,3

5,9

5,4

6,1

2,5

10,1

3,5

Херсонська

34,3

4,8

11,2

6,5

4,4

4,9

4,1

2,6

Хмельницька

21,2

8,2

21,3

4,7

6,1

1,4

2,6

3,2

Черкаська

18,9

7,7

26,0

4,9

5,6

1,6

4,6

3,7

Чернівецька

20,2

15,3

6,6

3,4

5,0

1,4

1,6

9,0

Чернігівська

30,3

6,0

18,9

5,3

4,8

2,0

6,9

2,1

м. Київ

14,1

10,9

4,7

8,6

3,2

3,0

4,4

8,5

м. Севастополь

46,0

1,8

1,6

5,9

6,9

2,6

1,0

1,3

УКРАЇНА

24,65

9,4

8,56

5,44

5,01

4,68

4,05

4,01

Джерело. За офіційними даними Центральної виборчої комісії.

 

На виборах 2002 р. частина партій центру: НДП, АПУ, "Трудова Україна", а також Партія промисловців та підприємців України (ПППУ) і Партія регіонів об'єдналися у блок "За Єдину Україну", який виступав як "партія влади". Незважаючи на те, що цього разу до парламенту не потрапили ПЗУ і "Громада", відсоток представництва центристських партій у парламенті майже не змінився (18%; блок "За єдину Україну" набрав близько 12% голосів, а СДПУ(о) — понад 6%). Однак у географії впливу центристських партій відбулися відчутні територіальні зрушення. За результатами виборів 2002 р. партії центру втратили значну частину голосів виборців на Заході (особливо на Волині), дещо менше в Центральній Україні, водночас здобули набагато більше голосів на Сході й Півдні (Донецькій, Миколаївській, Харківській областях). Особливо відзначилася Донецька область, яку очолював В. Янукович і де провладний блок отримав понад 36% голосів, відсунувши на друге місце КПУ. СДПУ(о) також здобула більшу кількість прихильників на Південному Сході нашої держави.

У 2006 р. до парламенту потрапив лише один представник центристського напряму (точніше лівоцентристського) — Партія регіонів, яка набрала понад 32% голосів виборців. Інші партії цього напряму об'єднались у кілька блоків: "Народний блок Литвина", "Опозиційний блок НЕ ТАК!", Блок НДП. Проте це їм не допомогло здолати 3-відсотковий бар'єр.

Свою передвиборну кампанію Партія регіонів побудувала на соціальних гаслах (підвищення добробуту, зростання зарплат і пенсій, зменшення цін тощо) і критиці чинної влади. Крім цього, активно пропагувалась ідея надання російській мові державного статусу. Деякі лідери партії під приводом надання більшої економічної самостійності регіонам виступали з ідеями поступової федералізації України. Регіонали, перейнявши деякі традиційні гасла і вимоги КПУ, по суті успадкували електорат комуністів. Про це свідчать як результати кореляційного аналізу (сильний зв'язок з часткою росіян і російськомовних українців), так і порівняння географії відносної перемоги КПУ у 2002 р. і Партії регіонів у 2006 р. Остання здобула відносну перемогу у дев'яти областях і місті Севастополі. Роком раніше, під час президентських виборів, саме в цих регіонах переміг лідер регіоналів — В. Янукович. Найбільшу підтримку Партія регіонів дістала в Луганській і Донецькій областях (понад 70%), а найменшу — в Тернопільській та Івано-Франківській (близько 2%). Таким чином, максимальний рівень підтримки перевищив мінімальний у 35 разів. На жаль, такі співвідношення характерні й для інших партій лівого і правого спрямувань, що загалом є дуже негативним показником регіональної поляризації політичних уподобань українців.

 

Таблиця

Результати голосування за політичні партії (блоки), що подолали 4-відсотковий бар'єр на парламентських виборах 2002 р., у розрізі регіонів, %

Регіони

Політичні партії й блоки

"Наша Україна"

КПУ

"За Єдину Україну"

БЮТ

СПУ

СДПУ (о)

АР Крим

9,8

33,9

5,9

1,4

0,8

12,5

Вінницька

29,4

11,7

6,3

13,5

21,3

1,9

Волинська

57,6

5,3

8,0

13,3

1,6

2,3

Дніпропетровська

6,4

31,9

11,4

4,3

4,4

9,6

Донецька

2,7

29,8

36,8

1,4

1,8

4,7

Житомирська

21,8

18,9

12,7

6,8

11,1

7,4

Закарпатська

36,5

6,0

10,0

4,4

1,4

13,9

Запорізька

7,9

33,4

7,9

2,4

3,3

10,7

Івано-Франківська

74,6

1,9

2,5

9,7

1,1

1,8

Київська

25,8

10,8

9,6

10,6

11,9

4,5

Кіровоградська

10,0

22,2

13,3

9,9

15,2

6,4

Луганська

3,6

39,7

14,4

1,5

3,2

9,5

Львівська

63,9

2,6

3,4

17,1

1,0

2,3

Миколаївська

6,0

29,3

14,1

3,2

5,4

12,1

Одеська

6,6

26,2

14,4

3,2

7,5

8,0

Полтавська

20,5

17,7

6,2

8,1

22,1

3,7

Рівненська

54,8

5,3

10,6

9,9

3,3

3,0

Сумська

18,6

16,5

17,1

7,5

15,1

3,2

Тернопільська

69,0

1,6

1,9

18,8

0,9

1,0

Харківська

5,9

30,7

15,4

1,9

4,6

10,4

Херсонська

11,8

31,6

7,2

4,3

8,2

7,9

Хмельницька

34,8

13,5

8,2

12,6

8,7

4,5

Черкаська

27,0

13,3

4,9

11,1

18,9

4,5

Чернівецька

46,3

8,2

5,5

7,3

2,7

10,1

Чернігівська

24,8

16,6

8,6

7,3

15,1

3,1

м. Київ

28,1

9,0

4,0

12,8

4,3

4,9

м. Севастополь

3,0

32,7

13,2

2,3

1,4

3,7

УКРАЇНА

23,57

19,98

11,77

7,26

6,87

6,27

Джерело. За офіційними даними Центральної виборчої комісії.

 

Таблиця

Результати голосування за політичні партії (блоки), що подолали 4-відсотковий бар'єр на парламентських виборах 2006 р., у розрізі регіонів, %

Регіони

Політичні партії й блоки

Партія регіонів

БЮТ

"Наша Україна"

СПУ

КПУ

АР Крим

58,0

6,5

7,6

1,2

4,5

Вінницька

8,2

33,3

20,0

14,7

3,4

Волинська

4,5

43,9

20,7

4,1

2,2

Дніпропетровська

45,0

15,0

5,3

3,8

5,7

Донецька

73,6

2,5

1,4

3,7

3,1

Житомирська

18,0

24,9

17,5

8,9

5,4

Закарпатська

18,7

20,3

25,8

3,6

1,3

Запорізька

51,2

10,9

5,3

2,9

5,3

Івано-Франківська

1,9

30,4

45,1

2,3

0,6

Київська

9,9

44,5

11,6

10,2

2,3

Кіровоградська

20,1

30,1

8,7

9,7

6,1

Луганська

74,3

3,7

2,0

1,2

4,4

Львівська

3,0

33,0

38,0

2,2

0,7

Миколаївська

50,3

11,9

5,6

4,3

5,3

Одеська

47,5

9,9

6,4

6,3

3,2

Полтавська

20,4

26,8

13,2

12,7

5,4

Рівненська

7,2

31,3

25,5

6,5

1,9

Сумська

10,9

33,3

19,4

10,6

5,4

Тернопільська

2,0

34,5

34,2

3,7

0,4

Харківська

51,7

12,7

5,9

2,8

4,6

Херсонська

39,1

17,4

9,8

4,8

6,8

Хмельницька

10,0

35,6

18,3

9,2

3,1

Черкаська

10,7

38,3

12,2

13,4

4,4

Чернівецька

12,7

30,3

27,0

4,5

1,7

Чернігівська

15,6

33,9

10,3

12,9

5,5

м. Київ

11,8

39,2

15,8

5,5

3,0

м. Севастополь

64,3

4,5

2,4

0,8

4,8

УКРАЇНА

32,14

22,29

13,95

5,69

3,66

Джерело. За офіційними даними Центральної виборчої комісії.

 

До правих (або правоцентристських партій) відносять партії, що обстоюють національно-демократичні та націоналістичні цінності, пріоритет розвитку української національної держави, у зовнішній політиці виступають за інтеграцію в ЄС і НАТО. Загалом партії правих сил на виборах 1998 р. здобули 19% голосів виборців, однак прохідний бар'єр зміг подолати лише один їх представник — Народний Рух України (НРУ), який отримав 9,4% голосів виборців (рис. 9.5). Виборчого бар'єру не подолали партія "Реформи і порядок" — ПРП (3,1%), блок "Національний фронт" (2,7%), блок "Вперед, Україно!" (1,7%) та ін.

Більшість правих партій на виборах 2002 р. об'єдналися у два блоки — "Наша Україна" і "Блок Юлії Тимошенко" (БЮТ). Перший отримав 23,6% голосів українців, другий — 7,3%. Таким чином, сумарно праві партії здобули 31% голосів електорату, що на 12% більше, ніж у 1998 р.

За підсумками виборів 2006 р. ці блоки також потрапили до парламенту, щоправда, вже з іншими результатами. Популярність "Нашої України" знизилася до 14%, головним чином через певне розчарування тієї частини суспільства, яка очікувала швидких змін після приходу до влади В. Ющенка. Негативний вплив на популярність блоку справили звинувачення в корупції, висунуті керівництву "Нашої України", які, втім, не були підтверджені. Крім того, блок покинули ПРП і Українська Народна Партія (УНП), які пішли на вибори самостійно й програли.

Корупційний скандал призвів до відставки прем'єр-міністра — Ю. Тимошенко. Проте відставка лише сприяла її популярності. Очолюваний нею блок отримав 22% голосів електорату, що втроє більше за показник 2002 р. Загалом сукупна підтримка двох блоків у 2006 р. дорівнювала 36%. Якщо до цих відсотків додати голоси, віддані правим партіям, які не потрапили до парламенту, то отримаємо результат В. Ющенка в першому турі президентських виборів. Отже, поряд з тенденцією до зростання впливу правих партій можемо констатувати певну стабілізацію цього впливу.

Кореляційний аналіз виявляє дуже істотний вплив на результати голосування за правих двох факторів: частки українськомовного населення (тобто більшу силу впливу має національна свідомість, а не національна належність) і частки конфесій українофільського спрямування (Українська Греко-Католицька Церква, Українська Автокефальна Церква і Українська Православна Церква — Київський Патріархат). Дещо слабший зв'язок спостерігається з такими факторами, як рівень безробіття й частка сільського населення. Зрозуміло, що саме перші фактори є визначальними, а другі фактично випливають із попередніх — адже частка сільського населення і рівень безробіття значно вищі саме в західних і центральних — більш українізованих, але менш індустріалізованих областях.

Порівняння результатів правих партій і блоків у 1998 та 2006 рр. показує, що в їхній підтримці відбулися суттєві територіальні зрушення. Так, якщо в 1998 р. Рух переміг тільки у п'яти областях Західної України, то у 2002 р. блок В. Ющенка здобув перемогу у 15 регіонах. Особливо зросла кількість прихильників правих партій у Західній, Північній та Центральній Україні. У 2006 р. "Наша Україна" змогла зберегти перше місце лише в трьох західних областях (Івано-Франківській, Львівській і Закарпатській). Натомість БЮТ святкував перемогу в 14 регіонах. На відміну від 2002 р., коли блок Ю. Тимошенко більше голосів здобув у Західній Україні, у 2006 р. основою його підтримки стали області Центральної України (рис. 9.7). Слід також зазначити, що БЮТ отримав найменш поляризовані результати з-поміж політичних сил. Він не зміг подолати відсотковий бар'єр лише в одній області — Донецькій, проте загалом мав досить хороші показники в більшості південно-східних регіонів.

 

 

 

 

Таким чином, електоральна ситуація в Україні вирізняється динамічністю: від виборів до виборів змінюється співвідношення популярності різних політичних сил, відбуваються територіальні зрушення в політичних симпатіях населення. Разом з тим залишається незмінною головна ознака електоральної географії України — це поділ по осі "Захід — Схід". На початку 90-х років цей поділ (або електоральний розкол) проявлявся у протиставленні демократичних (антикомуністичних) політичних сил і "партії влади" (по суті колишніх комуністичних сил), згодом — у протиставленні правих і лівих партій, опозиційних і провладних. Учасники виборів змінювалися, іноді вони опинялися по інший бік осі, іноді сама вісь зміщувалася то в один бік, то в інший, але головне, що вона залишалася. Це засвідчує, що такий поділ визначають не учасники виборів: його причини є набагато глибшими. Регіональні електоральні відмінності зумовлені поєднанням різних чинників: історичною спадщиною, мовою, етнічною і релігійно-конфесійною належністю, відмінним баченням зовнішньополітичних пріоритетів населенням різних областей, соціально-економічними відмінностями в розвитку регіонів тощо.

Як показує досвід інших держав, електорально-територіальні відмінності ще довго залишатимуться помітними в Україні. Для їх подолання потрібні час і зусилля всього українського суспільства. Сприяти процесові консолідації має створення загальнодержавних партій, які б спиралися на підтримку населення не окремих регіонів, а всієї України. Інший варіант розвитку подій — посилення відцентрових, сепаратистських настроїв, які становитимуть реальну загрозу територіальній цілісності держави.



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити