Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина ІІ

ГЕОПОЛІТИКА

 

Сучасний атомний авіаносець — чи не найвагоміший аргумент геополітики. Втім, можна прогнозувати зміну парадигми — від геополітики протистояння до геополітики співпраці.

 

 

ТЕМА 10

 

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ГЕОПОЛІТИКИ

 

Ренесанс геополітики на якісно новому, позитивному рівні, що розпочався наприкінці 80-х років XX ст., збігся в часі з динамічною перебудовою геополітичної картини світу. Повний злам попередньої системи міжнародних відносин супроводжується суттєвим зрушенням у світовому балансі сил та пошуком оптимальних структур облаштування оновленого світу.

З моменту своєї появи і дотепер людина активно прагне віднайти власну нішу в універсумі, то цілком віддаючи себе в руки Абсолюту (природи), то самопроголошуючи себе "царем усього сущого". Хоч як би складалися ці відносини надалі, незаперечним залишається факт цілковитої залежності світогляду людини від умов природного середовища в попередні періоди, що накладало відбиток на всі сфери буття. Однією з таких сфер на вищих щаблях розвитку людства стала держава.

Історичний розвиток геополітики як науки.

В донауковий період розвитку геополітичних поглядів первинне нагромадження матеріалу про взаємодію "природа-суспільство (держава)" відбувалося в руслі географічного детермінізму. З часів "Описової географії" Гекатея Мілетського (бл. 546 — 480 р. до н. е.) мислителі різних епох і народів розвивали ідеї про визначальний вплив об'єктивних характеристик території на функціонування держав як форми спільного буття людей.

Пояснити значущість географічного аспекту в існуванні держави просто: кожна держава має три необхідні компоненти — територію, народ, політичну організацію. Хоч де б люди жили і хоч яку б політичну систему мали, вони перебувають у певному просторі Землі, і їхня діяльність так чи інакше є реакцією на умови зовнішнього середовища. Географічне положення держави зумовлює унікальність її історичного тла, її буття і визначає самобутність народу та країни, що роблять їх історичними індивідуальностями.

Визначальний вплив клімату на силу і розвиток суверенної держави визнавали, наприклад, Ж. Боден, Б. Чичерін, С. Соловйов, О. Щапов; про роль річок у розвитку цивілізації писали ще наприкінці XIX ст. К. Бер, J1. Мечникова ін. Ш.Л. Монтеск’є (1689— 1755) у своїй праці "Про дух законів" наголошував на необхідності того, щоб закони країни відповідали умовам фізичного середовища. Гердер, Кант, Гегель, Бокль доводили, що природа безпосередньо впливає на працю і стереотипи мислення людей, Гумбольдт досліджував зв'язок природних умов з мораллю людини. К. Ріхтер (1779—1859), який розробив ієрархічну систему регіонального поділу світу в рамках єдиного глобального простору (земна і водна напівсфери), вважав природу всеосяжним чинником людського життя. С. Рудницькому, зокрема, належать слова, що "географічне положення, фунтовий та рослинний покрив зумовили малопросторність та отяжілу сутужність політичної думки українців" (1923), — класичний приклад географічного детермінізму.

Загалом історія розвитку ідей географічного детермінізму ніби відображає еволюцію "ущільнення" Землі: від теорії п'яти температурних зон Парменіда — через твердження Ж. Ройтмана, що наш політичний світ поширюється лише на простори, доступні людині (недоступних місць на планеті майже не залишилося, що і є однією з найважливіших причин загострення геополітичних проблем сучасного світу, як і посилення уваги до геополітики), — до сучасних глобальних геополітичних концепцій світовлаштування С. Коєна (1973), П. Тейлора (1989), З. Бжезінського (1997) та ін.

Становлення геополітики, що відбувалося паралельно з розвитком політичної географії, припадає на кінець XIX — початок XX ст. і пов'язане з іменем Ф. Ратцеля (1844 — 1904).

Ф. Ратцель, узагальнивши праці попередніх мислителів, першим перетворив політичну географію на системну наукову дисципліну. Це зумовлювалося не лише переходом кількості розрізненого знання в його інтегральну якість, а й глибокими та суттєвими змінами в самому об'єктивному світі, який переходив на зламі двох століть зі стану розрізненості окремих своїх частин і регіонів до єдиного, взаємопов'язаного і взаємозалежного світу в масштабах усієї планети.

Ф. Ратцель вважав, що простір (розмір) держави є найважливішим політико — географічним чинником. Причому простір — це не просто територія, яку займає держава і яка є одним з атрибутів її сили, а він сам є політичною силою. Це більше, ніж лише фізико-географічне поняття. Занепад держави становить результат ослабленої просторової концепції й ослаблого просторового почуття. Хоча вчений і змістив акцент із переважно географічного, до того ж в основному описового, аспекту впливу навколишнього середовища на життєдіяльність держав і народів на політичний (і навіть політико — стратегічний) аспект ролі й впливу географічного фактора, і передусім ролі простору, він не став автором терміна "геополітика". Першим його вжив Р. Челлен у праці "Держава як форма життя" (1899).

Отже, історичне ядро геополітики становить політична географія, завданням якої є дослідження взаємозв'язків між геопростором і балансом сил у світі. Однак уже на етапі становлення геополітики Р. Челлен заявляв, що "географія не може дати досить широку і глибоку інформацію з усіх питань, які стосуються геополітики".

На початковому етапі розвитку геополітика збагатилася ідеями про простір держави як найважливіший політико — географічний чинник та перевагу морських держав над суходільними, теоріями Великих держав та Гартленду, концепцією цивілізаційного простору як світового тощо. Найавторитетнішими стали німецька, британська та американська школи геополітики.

У розвиткові багатьох наук були моменти, коли наукові ідеї дискредитувалися на догоду тим чи іншим політичним цілям. Це характеризувало геополітику, особливо німецьку, в 30 — 40-х роках XX ст. Зокрема, К. Гаусгофер вніс негативний аспект у німецьку геополітику, намагаючись теоретично обґрунтувати нацистські ідеї світового панування, що на тривалий час загальмувало формування геополітики як науки. Проте варто зазначити, що він не був прихильником воєнного вирішення питання про контроль Німеччини над Євразією.

Через зв'язок геополітики і соціал-фашизму геополітика в США в 40 — 50-х роках, а в країнах соціалістичного табору — в 40 — 80-х роках XX ст. вважалася псевдонаукою, реакційною концепцією, що пояснює політику держав впливом природних географічних умов, географічним положенням і расовими відмінностями населення. В СРСР на сам термін було накладено жорстке табу.

Поряд з тим у США з'являються праці Н. Спікмена (1944), Р. Страуса-Хюпе (1950), Д. Майнінґа (1956), які нині становлять класику геополітики. З 60-х років відновлюються геополітичні дослідження в Європі. Це переважно дослідження в рамках руху "нових правих" (А. де Бенуа, Ж. Тіріар, Р. Стойкерс, Й. фон Логаузен, М. Таркі та ін.); створення на основі ідей анархізму геополітичної школи часопису "Геродот" (І. Лакоет, М. Фуше, К. Раффестейн та ін.); розвиток ідеї про іконографію Ж. Ґоттманном та перші паростки геополітики неконфронтаційного типу в працях II. Галлуа. Звісно, що в умовах біполярного світу геополітичні теорії розвивалися переважно в конфронтаційному руслі. Теоретичний стрижень майже всіх тогочасних концепцій становило співвідношення таласо- і телурократії (Гартленд-Римленд), однак висновки в кожного автора були оригінальними.

У повоєнні роки перевагу щодо формування теоретико-методологічних основ геополітики мали представники німецької та японської, пізніше — американської, французької та британської шкіл.

З кінця 80-х років XX ст. геополітика входить у новітній етап розвитку. її відродження аж ніяк не означає сліпого повернення до старих концепцій, багато з яких скомпрометували себе або втратили актуальність за нових реалій. Прискіплива увага до історіографії ідей класичної геополітики поєднується з пошуком нових підходів і намаганнями побудувати теоретичну основу геополітики, яка б відповідала на виклики сучасності. Серед таких:

        поява поряд із державами нових, більш агресивних геополітичних гравців у особі регіональних та інтеграційних угруповань, ТНК, терористичних організацій тощо;

        глобалізація світового господарства і як наслідок — поступове зміщення акценту з політики на економіку;

        збільшення розриву між бідними і багатими (державами та верствами населення), загострення екологічних проблем, поширення тероризму тощо;

        з одного боку, уніфікація культурно-ідеологічної сфери, її космополітизація, з іншого — вибух патріотизму, національно-визвольних рухів;

        пошук геополітичними акторами [взаємо]вигідних шляхів розвитку геополітичної ситуації в постбіполярному світі та ін.

Серед найвагоміших розробок нинішнього етапу слід зазначити розвиток геополітики взаємодії, теорії Четвертого світу, циклічної та синергетичної парадигм, посилення культурно-психологічного аспекту геополітики. Впливовими представниками сучасної геополітики можна вважати С. Коєна (1973), А. Тойнбі (1946, 1974), С. Гантінґтона (1993, 1999), З. Бжезінського (1997), В. Колосова (2002).

При цьому варто уточнити, що хронологічний підхід, подібно до сутнісного, не може розглядатися як догма, оскільки в різні періоди в різних країнах розвивалися одні й ті самі концепти геополітики.

 

Водночас розвиток науки тісно корелює з уявленням про визначальні чинники, які впливають на потугу держави та формування геополітичної структури світу. Спершу перевага цілком віддавалася фізико-географічним даностям, адже сама держава ототожнювалася з біологічною істотою — однією з форм поширення життя на Землі. З усієї сукупності чинників географічний — найбільш сталий, він є основою послідовності й наступності політики держав, доки їх просторово-географічне положення залишається незмінним.

Розміри національних територій впливають на силу держави в боротьбі за свої інтереси. Природні ресурси і розподіл їх по території країни зумовлюють густоту населення, інтенсивність його соціальних зв'язків і опосередковано впливають на формування структури господарства; геопросторове положення відносно найближчих сусідів створює потенційних супротивників чи союзників і тим самим — проблему безпеки. Топографія території країни впливає на силу чи слабкість внутрішніх соціальних і економічних зв'язків; разом із кліматом створює певні передумови виробництва сільськогосподарської продукції, визначає можливості внутрішньої комунікації й зовнішньої торгівлі. Географічний фактор інколи ігнорують, однак політичні прорахунки, невдачі та поразки знову ставлять його на перший план. Цього вчать уроки Афганістану, Балкан, Іраку, Кавказького регіону, країн Африки. Ось чому оцінка силової позиції держави має починатися з аналізу її географії. За Р. Челленом, міць держави формується із сув'язі факторів природно-географічних властивостей, господарства, народу та форми державного правління.

В сучасній геополітиці увага акцентується на суспільно-географічних та політичних чинниках. Сила держави спирається на стабільну економіку, духовно-моральну і соціальну єдність народу, сильні збройні сили. Однак це не все: вона залежить також від специфічного положення держави в загальносвітовому і регіональному просторах. Самозбереження держави як певної культурно-історичної спільноти життєво необхідне для неї. З погляду геополітики це завдання набуває особливого змісту. Оскільки територія є іманентною частиною держави, то самозбереження — це насамперед захист цієї території, або, іншими словами, збереження територіальної цілісності держави. Саме це є запорукою політичної й економічної незалежності. Якщо на передній план виходять інші фактори, то рано чи пізно держава стає залежною від сильніших суб'єктів міжнародного права.

 

Економічні, демографічні, екологічні, зовнішньоторговельні завдання держави, пов'язані з колом її національних інтересів, також великою мірою зумовлюються її географічним положенням.

Усе це свідчить не лише про важливість урахування впливу географічних чинників на особливості життєдіяльності держави, характер її зовнішньої політики, її місце та роль у системі держав, а й про необхідність якнайглибше зрозуміти механізм дії географічного фактора на політику в часі і в просторі, не впадаючи при цьому в його абсолютизацію, ігнорування чи недооцінку. За А. Тойнбі ("Дослідження історії", 1974), "в епоху повітря місцезнаходження центру ваги людської діяльності може бути визначене не фізичною, а людською географією: не розміщенням океанів і морів, степів і пустель, річок і гірських хребтів, доріг і стежок, а розподілом чисельності людства, його енергії, навичок, майстерності, моралі". Тож поряд із традиційними показниками сили держави варто зважати на рівень єдності нації та силу національної ідеї, менталітет і рівень освіти народу, розвиток комунікаційних мереж і вплив ідеології, стратегію і тактику позиціювання себе на міжнародній арені в поєднанні з можливостями демонстрації військової сили тощо.

Отже, основні передумови появи геополітики як самостійної науки наприкінці XIX ст. та її відродження наприкінці XX ст. (при цьому слід зауважити, що вплив географії на політику визнавався завжди) полягають у такому: "ущільнення" геопростору, яке стало наслідком розвитку комунікацій, відкриттів та винаходів кінця XIX ст. і всього XX ст.; небачене в історії зростання могутності військової техніки і поява зброї масового винищення; відсутність вільних територій для територіальної експансії держав; розуміння взаємозалежності і вразливості людства та переосмислення ролі війни.




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити