Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина ІІ

ГЕОПОЛІТИКА

 

ТЕМА 10

 

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ГЕОПОЛІТИКИ

 

Парадигми геополітики.

Будь-яке фундаментальне геополітичне дослідження базується на використанні оригінального набору підходів та методів, тому практично неможливо здійснити детальний їх аналіз. Однак можна виокремити деякі спільні моменти:

        методологічним стрижнем науки є моделювання взаємозв'язків між властивостями геопростору та балансом геополітичних полів на різних ієрархічних рівнях;

        модерне геополітичне дослідження обов'язково містить системний аналіз чинників;

• геополітики, як правило, працюють у руслі певної парадигми,

тому детерміновані у виборі принципів і методів дослідження.

З моменту появи геополітики (Ф. Ратцель розвинув теорію протистояння між континентальними і морськими світовими центрами) і до сьогодні важливою парадигмою науки залишається дуалістична. Оригінальними моделями світовлаштування, однак вибудуваними в дусі протистояння двох сил, центрів, ідеологій, наддержав тощо, є геополітичні доктрини А. Мегена, Г. Маккіндера, К. Гаусгофера, Н. Спікмена, Д. Майнінґа, Дж. Кеннана, С. Коєна, П. Савицького, А. Саворскі, М. Ільїна. Методологічним ядром визнавалася інтерпретація теорії життєвого простору (Lebensraum), оскільки могутність держав ставилася у пряму залежність від розмірів державної території. Звідси обґрунтування територіальної експансії та ігнорування інтересів і прав недержавних етносів на тлі перебільшення ролі природно-географічного середовища для функціонування держав (імперій). Саме в перебільшенні впливу одних географічних чинників і недооцінці інших, як зазначає М. Дністрянський, криється методологічна слабкість таких доктрин. Однак їх методологічне значення полягало в тому, що вони сприймалися відповідним політикумом як програма дій.

Розуміння того, що геополітична структура світу загалом або політика окремих суб'єктів є наслідком дії сукупності суб'єктивних та об'єктивних чинників, а не планетарного дуалізму, зміна політичної кон'юнктури, економічних реалій і зростання ролі суспільних чинників, переміщення експансії в інше русло привели до появи нових парадигм і методологічних підходів.

Наприкінці XX ст. на базі геополітики почали формуватися численні прикладні дисципліни: регіональна та релігійна геополітика, геотактика та геопрогнозтика, геоетнополітика та геопсихологія тощо. Однією з таких дисциплін стала геоекономіка. Термін "геополітична економіка" в науковий обіг ввели в 1995 р. Дж. Егнью та С. Кобрідж. Нині, претендуючи на самостійне наукове існування, геоекономіка все ж переважно розглядається як "своєрідна версія мондіалістської або глобалістської геополітики, яка першочергово розглядає не географічні, культурні, ідеологічні, етнічні, релігійні та інші фактори, що становлять зміст суто геополітичного підходу, а лише економічну реальність у її відношенні до простору" (Є. Кисельов, 2002). Геоекономіка в рамках мондіалізму як виключно космополітичної парадигми розглядає світ так, ніби у ньому існує одна держава. Серед найяскравіших представників геоекономіки варто назвати Ф. Реріга (перша геоекономічна конструкція світу), Ф. Фукуяму, Ф. Броделя, К. Санторо, Ж. Атталі, О. Венгерова, К. Ґаджієва та ін.

Найважливішими моментами геоекономічної парадигми є: відкидання геополітичного дуалізму та розуміння світу як цілісності (інколи під гаслами багатополюсності); ототожнення держави і корпорації, більше того, держава вважається філіалом загальнопланетарної корпорації; надання переваги західним цінностям, раціоналізмові, інформаційним технологіям та ін. Більшість мислячих людей не приймають ідеалу прихильників даної парадигми — однорідного світу. Суттєвим методологічним її недоліком є не лише механічне застосування методів прикладної математики, а й механічна інтерпретація отриманих результатів.

Серед позитивних тверджень: розробка концепції триполюсного світу; розуміння глобалізації як злиття геополітичних та геоекономічних реалій; обґрунтування думки, що нестача ресурсів є важливим чинником розвитку держави. "Виграє той, хто першим вибудує новий економічний простір і зуміє створити для нього систему дій" (С. Переслєґін, 2003).

Циклічна парадигма в геополітиці базується на довготривалих циклах розвитку світового господарства М. Кондратьєва. Циклічність розвитку природи і суспільства в останні роки досліджували А. Тойнбі, Дж. Ґолдстайн, І. Валлерстайн, В. Цимбурський, Дж. Модельські, В. Томпсон, П. Тейлор та ін. Суть парадигми полягає у тому, що геополітична система світу змінюється циклічно. Зміна циклів — військових, лідерства, гегемонії — зумовлює перегрупування великих держав, зміну їхніх геополітичних полів та інституційне облаштування світу. Дослідження геополітичних циклів потребує системного підходу, особливо при вивченні чинників, які виводять державу (актора) на пік хвилі.

Цивілізаційна парадигма в геополітиці розвивається на основі праць А. Тойнбі та С. Гантінґтона й акцентує увагу на посиленні міжцивілізаційних суперечностей сучасного світу. Важливе науково-методологічне значення має парадигма для аналізу тенденцій на глобальному рівні, дослідження чинників виникнення зон напруження у стосунках між окремими учасниками міжнародних відносин. Водночас методологічною проблемою, що потребує вирішення, є дослідження географічних аспектів існування світових цивілізацій, визначення їх кількості та ролі окремих факторів у їхній диференціації. В контексті розвитку ідей геополітики взаємодії деструктивною виглядає сама ідея неминучості зіткнення цивілізацій.

Новітні відкриття в галузі математики, кібернетики, хімії, біології, психології стимулюють появу нових підходів (парадигм) і в геополітиці. Найцікавішими з них є атомарна, пси — функцій, синергетична (різновид геоекономічної), тріадична.

Об'єктивна оцінка становища актора в геополітичній структурі світу можлива за умов використання узагальненої методики. Така методика певною мірою допоможе згладити національну чи ідеологічну заангажованість дослідника. Нині її формування, як і академічної геополітики загалом, перебуває в зародковому стані. Оскільки "ні Маккіндер, ні Меген, так само як і Гаусгофер, не ставили своєю метою сконструювати методологічні основи наукової дисципліни, а просто застосовували свої знання і методи для одержання висновків, необхідних для розв'язання практичних проблем розміщення політичних сил" (М. Дністрянський, 2003), поки що риторичним є запитання: "Чи можливе об'єктивне геополітичне дослідження?".

Отже, геополітика нині — це і мистецтво, і світоглядна концепція, і релігія, і містика, однак найбільшою мірою — це наука. Наука, яка поєднує в собі і природу, і суспільство; наука, подальший розвиток якої залежатиме від кількості та якості геополітичних досліджень, обґрунтування її наукових концепцій та формування власної науково-методологічної бази.



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити