Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина ІІ

ГЕОПОЛІТИКА

 

ТЕМА 11

 

ІСТОРІОГРАФІЯ ШКІЛ ТА ТЕЧІЙ ГЕОПОЛІТИКИ

 

В рамках переважно європейської внутрішньої геополітики розвивається історичний напрям (П.-М. Голлц, Е. Куто-Беґарі, Ж. Шальян, Г. А. Якобсон та ін.), завданнями якого є історична реконструкція дисципліни, її хронологія та систематизація, перевидання текстів визначних авторів тощо. Незважаючи на доволі молодий вік, геополітика вже має солідний багаж напрацювань.

Німецька школа геополітики

Представники цієї школи зробили вагомий внесок у становлення і розвиток геополітики, адже саме завдяки ним геополітика наприкінці XIX ст. виокремилася в самостійну науку. Водночас саме вони перетворили геополітику на "інструмент обґрунтування воєнної агресії" і дискредитували її як науку в середині XX ст.

Засновником геополітики вважається географ Фрідріх Ратцель (1844 — 1904). Хоча він і не вживав терміна "геополітика" для означення одвічного прагнення держави розширити свій географічний простір, однак у його працях з політичної географії вперше було сформульовано практично всі головні тези майбутніх позитивістських геополітичних досліджень. Позитивістська геополітика (реальна політика) виходить із твердження про невідворотність зіткнення інтересів держав на міжнародній арені.

Основні праці вченого: "Антропогеографія" (1882), "Про закони просторового зростання держав" (1896), "Політична географія" (1897), "Море як джерело могутності народів" (1900).

З позицій дарвінізму Ф. Ратцель стверджує, що держава є "живою істотою, вкоріненою в ґрунті", тому будь-яка зовнішня експансія становить природний процес розвитку біологічного організму. Оскільки, згідно з Ф. Ратцелем, держава народжується, росте, старіє та помирає подібно до живої істоти, то не може й бути мови про недоторканність кордонів. Класикою геополітики є сім Ратцелевих законів експансії:

1)  розмір держави збільшується з розвитком культури нації;

2)    зростання держави супроводжується такими аспектами розвитку, як ідеї, торгівля, місіонерство, активність;

3)  держава розширюється, приєднуючи та поглинаючи політичні одиниці меншого значення;

4)   кордон — це периферійний орган держави, через який проявляється її зростання, сила або слабкість та всі зміни в організмі держави. Сильною є та держава, яка здатна підтримувати тісні зв'язки між власним прикордонням та серцевиною, не допускаючи сепаратизму;

5)   експансія держави полягає у першочерговому загарбанні найважливіших для її розвитку регіонів;

6)   первісний імпульс експансії надходить до примітивних держав від більш розвинутих цивілізацій;

7)   загальна тенденція до асиміляції слабших націй спонукає до подальшого збільшення території в русі, який підживлює сам себе.

"Нормальною" є така держава, яка найорганічніше поєднує географічні, демографічні та етнокультурні параметри нації. У працях Ф. Ратцеля простір (Raum) перестає бути суто кількісною категорією і набуває якості, перетворюючись на "життєвий простір" (Lebensraum), певну "геобіосферу", безперервне життєве тіло етносу, що займає цей простір. Простір — це не просто територія, яку займає держава і яка є одним з атрибутів її сили, він сам є політичною силою. Жоден із примітивних народів не створив великої за розмірами держави. (У цьому контексті слід наголосити на тому, шо українці нині мають найбільшу за площею суто європейську державу.) Для тривалого існування держава має забезпечити себе достатнім життєвим простором. З поняттям Lebensraum пов'язані також терміни Raumsinn (просторовий сенс) та Lebensenergie (життєва енергія). Занепад держави є результатом ослаблої просторової концепції.

Ф. Ратцелю належить авторство ще однієї геополітичної концепції — концепції "світової держави", або Weltmacht. На основі особистого знайомства зі США та емпіричних узагальнень історії європейських держав він доводив, що властива державам максимальна географічна експансія зрештою має привести до збігу меж континентів і державних кордонів. Будучи націоналістом, долю континентальної держави він пророкував Німеччині.

Необхідною умовою набуття статусу світової держави Ф. Ратцель вважав розвиток військово-морських сил і панування на морі. Цим самим він започаткував ще одну важливу для гeoполітики тему: значення моря для розвитку людської цивілізації та протистояння морських і континентальних світових центрів. Океаном майбутнього вчений вважав Тихий океан, де у фінальному для людства протистоянні зійдуться Велика Британія, США, Росія, Китай та Японія.

Загалом Ф. Ратцель зробив першу серйозну спробу застосування просторового підходу для пояснення змісту політичних подій.

Не лише поглибив запропоновані Ф. Ратцелем основи нової науки, а й першим ужив для її означення термін "геополітика" шведський учений Рудольф Челлен (1864 — 1922), якого з багатьох причин можна вважати представником німецької школи. Водночас цей автор започаткував і не вирішену донині суперечку щодо належності геополітики до сфери географії чи політології (сам він був професором історії та політичних наук).

Геополітика Р. Челлена — це лише одна з п'яти (поряд з екополітикою, демополітикою, соціополітикою та кратополітикою) складових науки про державу, яка розглядає останню "як живий організм (душею держави вважалася нація. — В. С.), втілений у просторі". Сила держави, набагато важливіша від закону, ставилася в залежність від гармонічного поєднання території, господарства, народу, суспільства та влади. Предметом дослідження геополітики вчений визначив великі держави.

У своїх працях "Держава як форма життя" (1899), "Великі держави: нариси зі сфери сучасної великої політики" (1914), "Основи системи політики" (1920) Р. Челлен:

        довів до логічного кінця концепцію "континентальної держави" Ф. Ратцеля. Саме Німеччина, інтереси якої протилежні інтересам інших західноєвропейських держав, має об'єднати навколо себе європейців, втіливши в життя формулу "Німеччина = Європа" або принаймні теорію "континентального блоку";

        поглибив ідею Ф. Достоєвського, створивши концепцію "молодих і старих народів". Саме "молоді" німці й росіяни за рахунок територій, що контролюються "старими" французами та англійцями, повинні витворити континентальні держави. Ідеологічний аспект протистояння вважався Р. Челленом похідним;

        розкрив поняття "трьох просторових факторів" — розширення, монолітності території, свободи переміщення населення — в динаміці геополітичних процесів.

 

Своєрідним продовженням ідей означених авторів стала теорія "Серединної Європи", запропонована і розкрита Ф. Науманном в однойменній праці (Mitteleuropa, 1915). На відміну від класичних "пангерманських" проектів, автор не акцентував головної уваги на етнічній єдності серединно-європейського простору, а призначення його існування вбачав у створенні конкурентних переваг щодо Великої Британії, США та Росії. Такі погляди дістали широку підтримку слов'янських народів Центральної Європи, в тому числі українців. Певним прообразом ідеї ЄС можна вважати й концепцію "конгломерату держав" Й. Парча. Загалом німецькі геополітики вбачали в Серединній Європі одночасне втілення і континентальної, і морської сили.

Негативний аспект у становлення академічної геополітики вніс Карл Гаусгофер (1869—1946), близький до верхівки фашистської Німеччини. Більшість праць він друкував у редагованому ним же журналі "Geopolitik" (пізніше перейменованому в "Zeitschrift für Geopolitik").

Геополітична доктрина К. Гаусгофера базувалася на планетарному дуалізмі: протистоянні морських (таласократії) і континентальних (телурократії) держав. Майбутнє Німеччини як великої держави бачилось у створенні "континентального блоку" або осі Берлін — Москва — Токіо (лінія Ostorientierung). "Євразію неможливо задушити, якщо два найчисленніші її народи — німці та росіяни — уникнуть міжусобного конфлікту, — це аксіома європейської політики". Ця теорія є свідченням неприйняття вченим націонал — соціалістичного расизму та ідеологічного антикомунізму. Однак тогочасні реалії змусили К. Гаусгофера дещо поступитися власними поглядами, неодноразово перейти межу між чистою і прикладною науками та на догоду нацистам обґрунтувати створення осі Берлін — Рим — Токіо.

Базуючись на ідеї великих просторів, К. Гаусгофер дійшов висновку про необхідність поділу світу вздовж меридіанів на глобальні економічні регіони. Цей новий геополітичний поділ докорінно відрізнявся від поглядів Г. Маккіндера і дістав назву панрегіоналізму. Виділення панрегіонів мало ґрунтуватися на панідеях, що передбачало об'єднання держав на основі спільних соціально-політичних та економічних проблем. Ідея панрегіонів знову повернулася в геополітику наприкінці XX ст.

Збагатив геополітику своїми, певною мірою тенденційними, ідеями, викладеними у працях "Політична теологія" (1922), "Земля і Море" (1942), "Номос Землі" (1950), "Планетарне протистояння між Сходом і Заходом та протистояння Землі і Моря" (1959) та ін., ще один представник німецької школи — консервативний революціонер" Карл Шмітт (1887—1985). Головні з цих ідей:

        теорія "прав народу" — кожен народ має право на культурну незалежність, збереження власної ідентичності та духовності;

        концепція "номосу" (дещо подібна до поняття "рельєфу" в Ратцеля). Номос — це така форма організації буття, яка встановлює найгармонійніше співвідношення між природними та культурними особливостями людського колективу і навколишнім середовищем — як у соціальному ансамблі, так і між окремими складовими;

        на основі вивчення "номосу" Землі — висновок про глобальне протистояння між двома сутнісно-різними цивілізаціями Суходолу (Бегемот, традиційна) і Моря (Левіафан, трансформаційна);

        гіпотеза Великого простору (Grossraum), згідно з якою поява держав-континентів є історичною та геополітичною необхідністю. На відміну від подібних теорій попередників, К. Шмітт визнавав культурну та етнічну багатоманітність і широку автономію складових. Його теза щодо того, що формування великих просторів спричинюється не агресією, а політичною волею держав чи народів, є аксіомою сучасних інтеграційних процесів. Ф. Ратцель, Р. Челлен, Ф. Науманн, К. Гаусгофер — яскраві представники німецького "органіцизму" та не євразійського континенталізму. Натомість теоретиками і практиками "консервативної революції" ("третього шляху") були К. Шмітт (більшою мірою), Артур Мюллер ван ден Брук, Ернет Юнгер, Ернст Нікіш, Генріх Лауфенберґ та ін. Спираючись на ідеї позитивізму з домішками езотерики та містики, вони вибудували версію націонал — більшовизму як поєднання антикапіталізму з нацизмом.

Через співпрацю К. Гаусгофера, А. Гаусгофера, К. Шмітта з нацистами розвиток школи після Другої світової війни переривається. Однак її окремі ідеї — континенталізм, протиставлення Європи атлантистському Заходові, германо- та русофільство — дістали продовження у працях "нових правих", і не лише німецьких, уже в 60-х роках XX ст. Німецькі "нові праві" пішли значно далі теоретиків націонал-більшовизму та "консервативних революціонерів".





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити