Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина ІІ

ГЕОПОЛІТИКА

 

ТЕМА 11

 

ІСТОРІОГРАФІЯ ШКІЛ ТА ТЕЧІЙ ГЕОПОЛІТИКИ

 

Американська школа геополітики

Американська школа є найвагомішою і за кількістю загальновизнаних геополітиків, і за чисельністю течій. Важливу роль у її становленні відіграли ідеї Монро, ідеалізм В. Т. Вільсона, праці І. Боумена (географ, який зараховував геополітику до географічних дисциплін) тощо. Водночас для перших американських геополітиків власне географія, проблеми зв'язку народів з ґрунтом, вплив рельєфу на національний характер і т. п. не мали великого значення.

Найбільший вплив на формування американської військової стратегії та зовнішню політику США протягом усього XX ст. справляли ідеї Альфреда Таєра Мегена (1840—1914), викладені у працях "Вплив морської сили на історію (1660 — 1783)" (1890), "Вплив морської сили на Французьку революцію та Імперію", "Зацікавленість Америки в морській силі сьогодні та в майбутньому" (1897), "Морська сила та її відношення до війни" (1905) тощо. Історик і професійний військовий А. Меген не вживав терміна "геополітика", однак методика його аналізу і головні висновки цілком відповідають професійному геополітичному підходові.

А. Меген, по-перше, виділив шість критеріїв, які визначають геополітичний статус держави. Серед них:

        географічне положення, насамперед відкритість держави морям та доступність морських комунікацій. Протяжність сухопутних кордонів, здатність контролювати стратегічно важливі регіони. Здатність флоту до оборони і війни з ворогом;

        морфологія державної території, передусім морських узбереж, та кількість портів;

        протяжність берегової лінії;

        кількість населення держави, особливо в контексті можливості будувати та обслуговувати флот;

        національний характер, насамперед така його складова, як здібність до торгівлі;

• політичний характер правління, від якого залежить спрямування кращих природних та людських ресурсів на створення морської сили.

По-друге, висунув ідею переваги морської держави над континентальною (побіжно латинської раси над слов'янською). Морську силу держави формують військовий та торговельний флоти і військово-морські бази. Військово-морський флот виступає лише гарантом свободи морської торгівлі.

По-третє, одним з першим виділив планетарні геополітичні структури, передбачивши домінування США в "північній континентальній напівсфері" та світі загалом. Для цього на першому етапі США необхідно інтегрувати довкола себе всю Західну півкулю (А. Меген був палким прихильником доктрини Монро (1823)). Боротьба США з Росією, Китаєм, частково Німеччиною — головне стратегічне завдання морської цивілізації (передусім американо-британського альянсу). З цією метою він запропонував перенести на планетарний рівень "принцип анаконди", який передбачав блокування доступу супротивника до морських узбереж та створення перепон на шляху утворення ворожих коаліцій. Ця ідея була втілена США в концепції "передових рубежів" (1981).

Серед чинників, які применшують значення висновків А. Метена: зростання військово-стратегічного значення повітряного басейну; розвиток ядерної зброї; зменшення ролі національних кордонів; відсутність на практиці суто морських або континентальних держав.

Послідовник А. Мегена Ніколас Спікмси (1893—1944) розглядав геополітику як найважливіший науковий інструмент міжнародної політики, що дає змогу розробити найефективнішу стратегію безпеки. Важливу роль у формуванні політики він відводив географічним чинникам, оскільки "міністри приходять і зникають, диктатори помирають, а гірські хребти залишаються на місці". Найважливіші праці: "Американська стратегія у світовій політиці: Сполучені Штати і баланс сили" (1942), "Географія світу" (1944).

Н. Спікмен запропонував власний варіант геополітичної будови світу. На відміну від схеми Г. Маккіндера (див. далі), яку він детально вивчив, запорукою світового панування є "внутрішній півмісяць" (Rimland), а не "осьовий ареал" (Heartland), який не має будь-якої геополітичної місії. Таким чином максима Г. Маккіндера трансформувалася в постулат: "Той, хто домінує над Rimland, домінує над Євразією; той, хто домінує над Євразією, тримає долю світу у власних руках". Rimland — Західна і Центральна Європа, країни Близького Сходу та Аравійський півострів, Туреччина, Іран, Афганістан, Тибет, Китай, Східний Сибір, Індійський та Бірмано-Сіамський півострови — має перебувати під "інтегрованим контролем" США. Концепція "Гарт- ленд — Римленд" перетворилася на посібник для політиків, згідно з яким Сполученими Штатами щодо СРСР проводилася "політика стримування".

 

 

 

Новим елементом геополітичної картини світу Н. Сгіікмен визнав "Серединний океан" (Midland Ocean). Західна Європа та Східне узбережжя США формують "атлантичне співтовариство", перетворюючи північ Атлантичного океану у "внутрішнє море" найрозвинутішої в усіх відношеннях західної цивілізації. Звісно, що центральною потугою "нового континенту" автор називає США, закликаючи їх покінчити з ізоляціоналізмом та відводячи Європі роль додатка. І хоча багато передбачень і рекомендацій Н. Спікмена втілились у життя (створення НАТО, "холодна війна", недопущення союзу СРСР — Китай, гегемонія США у світі тощо), в поглинання Сполученими Штатами Західної Європи важко повірити.

Розвинув Н. Спікмен і ідею А. Мегена про геополігичну могутність держави, виділивши вже 10 критеріїв, виходячи з яких слід її оцінювати. А саме: поверхня території, природа кордонів, чисельність населення, наявність корисних копалин, рівень економічного і технологічного розвитку, фінансова забезпеченість, етнічна однорідність, рівень соціальної інтеграції, політична стабільність та національний дух. Маючи низький сумарний результат, держава повинна шукати союзу із сильнішим суб'єктом. Н. Спікмен зауважував, що союзи творяться не завдяки почуттям і емоціям, а є результатом дії географічних причин і балансу сил. Якщо при цьому між союзниками і виникають якісь дружні почуття, то вони скоріше є наслідком, а не передумовою політичної співпраці.

А. Меген та Н. Спікмен є засновниками і найяскравішими представниками американського атлантизму. Серед американських геополітиків першої половини XX ст. варто відзначити також І. Боумена, Г. Вайджерта, Р. Страуса-Хюпе, В. Стефенссона, О. Латімора, Д. Вілсі, А. Шлезінгера. їхній інтелектуальний потенціал було спрямовано на обґрунтування ідеї відмови США від концепції ізоляціонізму, поширення їх впливу на ключові регіони світу, посилення ролі авіації в міжнародній політиці.

Весь подальший розвиток американської школи геополітики більшою або меншою мірою пов'язаний з інтерпретацією значення "осьового ареалу" для історії людства (західної цивілізації). У цьому напрямі працювали:

        Д. Коннан ("Початки радянської поведінки", 1947) — розглянув причини непоступливості СРСР після Другої світової війни, запропонував основи "політики стримування" та передбачив крах цієї держави в результаті незаконної передачі влади; концепція різноманітності світу;

        Д. Майнінґ ("Гартленд і Римленд у євразійській історії", 1956) — розвинув культурологічний аспект геополітики США ("два блоки — дві політики"); розрізняв два Римленди (морський та континентальний), відповідно виділяв "берегові зони", орієнтація яких важливіша за позицію "осьового ареалу";

        І. Кірк ("Географічна вісь історії", 1956) — на основі класифікації "берегових зон" Майнінґа побудував історичну модель, у якій головну роль відіграють прибережні цивілізації, від яких культурні імпульси надходять у глиб континенту;

        С. Коен ("Географія і політика в поділеному світі", 1963) — запропонував поліцентричну та ієрархічну геополітичну модель світу, зробивши крок до геополітики взаємодії. Особливу роль у налагодженні взаємодії автор відводив регіонам та країнам -" воротам ";

        Дж. Ґеддіс ("Стратегія стримування", 1982) — прихильник практичної геополітики, який вбачав головне її завдання в розробці геополітичних кодів;

        Г. Кіссінджер ("Дипломатія", 1997) — автор доктрини "linkage" (аналог "анаконди"), яка наголошувала на тому, що стратегія США має бути спрямована на здобуття контролю й об'єднання дисконтинуальних зон за умови витіснення СРСР від узбережжя морів.

Зазначимо, що в 60-х роках XX ст. формується американська школа геополітики, яка звела ранг науки до статусу геополітичної доктрини.

Розпад соціалістичного табору та окремих соціалістичних держав позначив перемогу атлантистської стратегії та пошук нових геополітичних моделей. Однак атлантизм не пішов у небуття. Наприкінці XX ст. на його основі формується неоатлантизм, зміст якого під іншим ракурсом становить усе та ж конфронтація з "осьовим ареалом".

Серед оригінальних ідей: поняття "контрфактуальної історії" та "атомної дипломатії" Г. Алпоровіца; теорія доміно В. Ростоу, М. Тейлора та Р. Макнамари; концепція "динамічного стримування" К. Ґрея, який одним з перших геополітиків відмітив тенденцію переходу від біполярного до мультиполярного світу; поділ світу на Північ та Південь Р. Волтерсом тощо.

Яскравим представником неоатлантизму та цивілізаційної геополітики є Семуел Гантінгтон ("Протистояння цивілізацій", 1993), який поділив світ на "Захід і решту". Виокремивши вісім цивілізацій, він наголошує на тому, що перемога "таласократії" є уявною і тимчасовою, оскільки розвиток решти цивілізацій буде зорієнтований у відмінному від атлантизму та цивілізації Заходу напрямі. На тлі зменшення ролі держав — націй протистояння цивілізацій є майже неминучим, а окремі конфлікти вже нині мають цивілізаційний характер, тому Захід повинен:

 

        забезпечувати тіснішу співпрацю між північноамериканською і європейською складовими західної цивілізації;

        інтегрувати до Заходу близькі в культурному відношенні держави Центральної Європи та Латинської Америки;

        забезпечити тісніші взаємовідносини з Японією та Росією;

        запобігти переростанню локальних конфліктів між цивілізаціями у глобальні війни;

        обмежити воєнну експансію конфуціанських та ісламських країн (найвірогідніші супротивники — Китай, Ірак, Лівія, Іран тощо);

        призупинити згортання збройних сил та забезпечити військову перевагу на Далекому Сході та в Південно-Західній Азії;

        підтримувати орієнтовані на Захід складові інших цивілізацій.

        Це є коротким втіленням доктрини неотлантизму і, як свідчить розгортання подій у сучасному світі, новою стратегією і тактикою США. Цивілізаційна геополітика хоча й відійшла від дуалізму, однак і надалі розвивається в конфронтаційному руслі.

Якщо для С. Гантінґтона Гартленд вже не несе в собі загрози для Заходу, то П. Вольфовіц і надалі найвірогіднішим противником вважає Росію, проти якої варто створити "санітарний кордон" або принаймні запобігти виникненню в Євразії стратегічної сили, що здатна протидіяти США. Однак позиція усіх неоатлантистів збігається в тому, що перемога у "холодній війні" не зменшує загрози для Заходу, тому планетарний дуалізм залишається головною парадигмою і для початку XXI ст.

Забезпечити теоретико-методологічні підвалини гегемонії (лідерства) США у творенні єдиного світу покликані представники мондіалізму. Над розробкою повної уніфікації планети і створенням Світового Уряду в США працювали і працюють Рада з міжнародних відносин (С.F.R.) та Фонд Карнеґі за всесвітній мир, Більдерберґський клуб, Тристороння комісія (Трилатераль), Фонд Сороса, які залучають до себе найкращих геополітиків, зокрема З. Бжезінського, Г. Кіссінджера.

Збіґнєв Бжезінський стояв біля початків "теорії конвергенції" — найбільш пацифістської версії мондіалізму. Ця теорія пропонувала уникнути "холодної війни" шляхом створення культурно-ідеологічного типу цивілізації, який був би проміжним між соціалізмом і капіталізмом, між атлантизмом і континенталізмом, і передбачала спільне керівництво планетою Москвою та Вашингтоном. У 90-х роках З. Бжезінський уже більше уваги приділяв темі збереження гегемонії (лідерства) США у світі, який і легалізується, тому акцент робився на запобіганні посиленню ролі геостратегічних агентів Євразії або їх блокуванні.

Основні праці З. Бжезінського: "Велика шахівниця" (1997), "Вибір: світове панування чи глобальне лідерство" (2004).

Важливим етапом у розвитку американської геополітики вважається концепція глобального уніполя А. Страуса (див. наступну тему).

На основі теорії циклів економічного розвитку М. Кондратьева в геополітиці кінця XX ст. сформувалася циклічна парадигма. Найвідомішими її прихильниками з числа американських дослідників є І. Валлерстайн (виділяє нідерландський, британський та американський цикли світової гегемонії і наполягає на тому, що не існує тісної кореляції між економікою і політикою), П. Кеннеді (ідея "про імперське наднапруження"); Дж. Модельські та В. Томпсон (визначили "цикли лідерства", кожен з яких має етапи навчання та занепаду. Основу глобального лідерства формують мобільні військові сили, передова економіка, відкрите суспільство, нововведення, які адекватно реагують на світові проблеми).

Дж. Еґнью та С. Кобрідж вважають, що визначальним чинником зміни циклів світової гегемонії є економічний, зокрема посилення взаємозалежності сучасного світу. Таким чином вони започаткували геополітичну економіку. З кінця XX ст. розвивається ідея про перехід міжнародних відносин з геополітичної на геоекономічну парадигму, тобто зміщення конфліктної логіки у сферу економіки. її представниками в США є також Е. Люттвак, Ф. Фукуяма. До адептів мондіалізму в Європі належать француз Ж. Атталі (три центри Єдиного світу виділені ним у "Лінії Горизонту"), італійці К. Санторо (футурологічна концепція: перехід від біполярного світу до єдиного за умов панування логіки "холодної війни" обов'язково призведе до цивілізаційних катастроф), К. Жак і П. Савона, росіяни Е. Кочегов, К. Ґаджієв та ін.




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити