Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина ІІ

ГЕОПОЛІТИКА

 

ТЕМА12

 

ГЕОПОЛІТИЧНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО СВІТУ

 

Поширення процесу глобалізації та злам біполярної міжнародної системи певним чином збіглися в часі, що дало підстави прихильникам мондіалізму говорити про початок творення єдиного світу. Більшість із них пророкують, що першість у цьому процесі буде за США, які з кінця 80-х років XX ст. панують і в економічній, і в політичній сферах.

Протягом лише одного сторіччя США під впливом внутрішніх змін та динамічного розвитку міжнародних подій з держави, відносно ізольованої в Західній півкулі, трансформувалася в державу світового масштабу за розмахом інтересів і впливу, в першу справді глобальну державу.

 

 

 

"Дебютом" США на світовій арені можна вважати іспано-американську війну 1898 р., результатом якої було захоплення Філіппін, Пуерто-Ріко та Гуаму і перетворення Куби фактично у власну колонію. Вже на початок Першої світової війни ВНП США становив 33% світового, таким чином Велика Британія була позбавлена ролі провідної індустріальної держави світу. Американські політичні інститути і вільна ринкова економіка створили безпрецедентні можливості для амбіційних, неупереджених винахідників; національна культура унікальним чином сприяла економічному розвиткові. Все це забезпечувало експансію національної могутності.

Європейська ера у світовій політиці підійшла до завершення в ході Другої світової війни. Замість єдиної глобальної європейської держави, якою б могла стати Німеччина в разі перемоги, спадкоємцями незавершеної суперечки за світове лідерство стали два неєвропейські агенти — США та СРСР. Наступні 50 років ознаменувалися боротьбою провідної військово-морської держави — США і найбільшої суходільної — СРСР.

Політична життєздатність, ідеологічна гнучкість, динамізм економіки і привабливість культурних цінностей стали вирішальними факторами на шляху США до вершини світової політики. За З. Бжезінським, США і нині належать провідні позиції в чотирьох головних галузях світової влади:

        у військовій сфері вони володіють безпрецедентними глобальними можливостями розгортання;

        у галузі економіки залишаються основною рушійною силою світового розвитку, незважаючи на конкуренцію в деяких сферах з Японією, Німеччиною та Великою Британією;

        в технологічному відношенні вони зберегли абсолютне лідерство в передових галузях науки та техніки;

        незважаючи на деяку примітивність, американська культура набула світового поширення і є доволі популярною, особливо серед молоді.

Саме це робить США єдиною супердержавою. Період їх неподільної влади залежатиме від багатьох внутрішніх та зовнішніх факторів, і передовсім від ситуації в Євразії.

Отже, злам біполярного світу наприкінці XX ст. вивів на вершину світової політики США, однак це не сприяло стабілізації глобальної політичної ситуації. Однополюсний світ не може існувати довго. США — справжній лідер чи гегемон? Як їм зберегти своє становище і нейтралізувати ймовірного суперника? Хто буде цим суперником? Ці та багато інших запитань нині дуже актуальні.

Оскільки деякі моменти зовнішньої політики США не мають підтримки навіть серед нинішніх союзників (невизнання ролі багатьох міжнародних організацій, відмова від підписання угоди про заборону протипіхотних мін, збереження смертної кари, неучасть у конференції ООН з проблем расизму тощо, іракська кампанія), то в перспективі можлива поява домінуючої в Євразії й антагоністичної США держави. Глобальна першість США безпосередньо залежатиме від того, наскільки довго й ефективно зберігатиметься їх зверхність у Євразії.

На нинішньому етапі політика більшою мірою, ніж будь-коли, залежить від економіки (основна теза геоекономіки). Супутня глобалізації хвиля активного впровадження демократичних стандартів, ідейного плюралізму та багатопартійності наприкінці 80-х — на початку 90-х років охопила всі континенти. Лише поодинокі держави "утрималися" від загальної демократизації і є на сьогодні головними об'єктами ідеологічного чи військового пресингу з боку США та їхніх союзників (Ірак, Іран, Судан, Афганістан, Лівія, Куба, Білорусь, КНДР та ін.). Як писав І. Рамоне в "Геополітиці хаосу" (2001): "Мабуть, унаслідок того, що політики погоджуються віднині підкорятися пануванню економіки і диктатурі ринку, демократичні режими безперешкодно поширилися по планеті". Без сумнівів, економічні процеси відіграють провідну роль, однак на розстановку сил у міжнародній політиці впливає і безліч інших параметрів природно-історичного та суспільно-історичного характеру, в тому числі військова могутність, і всі їх необхідно розглядати в комплексі.

 

 

 

Ієрархічна система світовлаштування, що прийшла на зміну біполярній, здавалося б, найбільшою мірою може забезпечити стабільність міжнародного життя. І справді, припинилися периферійні конфлікти між двома світовими системами. Більшість збройних конфліктів початку XXI ст. — це внутрішні конфлікти, в яких центральній владі держави протистоїть етнічна, соціальна чи релігійна група власного населення (Боснія та Герцеговина, Велика Британія, Іспанія, Мексика, Судан, Китай, Ліберія, Руанда, ДР Конго, Молдова, Росія тощо). Однак "жорстке" (військове) протистояння змінилося "м'яким" (торгівля, фінанси, міграція населення, розрив між багатими та бідними). Замість чітко означених супротивників за біполярної системи світ отримав небезпеку екологічної катастрофи, міжнародні терористичні та мафіозні угруповання тощо. Крім того, нині відсутні загальноприйняті правила гри на світовій арені. Одночасно діють суперечливі настанови, що посилюють ситуацію невизначеності та конфліктності.

За висловом І. Рамоне, "Земля — вільне поле для завойовників". Однак якщо починаючи з XV ст. головними суб'єктами завойовництва були суверенні держави, то нині поряд з ними активно діють нові актори: транснаціональні компанії, міжнародні економічні, фінансові, мафіозні організації і навіть окремі особи, та й завоювання відбувається не військовою силою.

Не до кінця усвідомленими залишаються і наслідки зламу протистояння по осі "Схід — Захід", серед яких В. Колосов, виступаючи на конференції "Геополітичні та геоекономічні проблеми Росії" (СПб., 1995 р.), зазначав такі:

        геополітична структура світу ускладнилася. На політичній сцені виникли нові центри сили. Інтернаціоналізація світового господарства робить світ більш однорідним, космополітичним, однак породжує й жорстку реакцію у вигляді націоналізму, сепаратизму, увиразнюючи цивілізаційні й культурні відмінності між країнами і регіонами;

        поставлено під сумнів стабільність усієї системи міжнародних кордонів і поняття територіальної цілісності держави;

        ядерна зброя як фактор могутності втратила свої позиції, і володіння нею не гарантує миру (формування ядерного клубу: США — 1945, СРСР — 1949, Велика Британія — 1952, Франція — 1960, Китай — 1964, Індія — 1974...);

        прискорилися деградація одних країн і підвищення статусу інших, формування і перебудова міжнародних союзів. За цих умов багато країн (зокрема країни Центральної Європи) змінюють свої геополітичні коди;

        набір акторів, що діють на міжнародній арені, значно розширився за рахунок міждержавних блоків, які функціонують на економічній та цивілізаційній основі, етнічних, релігійних та інших неурядових організацій;

        немає міжнародно-правової інфраструктури, адекватної змінам — Рада Безпеки, НАТО, ОБСЄ та інші організації ефективно діяли за умов біполярного світу, але мало пристосовані до сьогодення;

         посилилася взаємозалежність політичних подій на різних просторових рівнях, від локального до глобального. Звичайно, набір принципів та норм міжнародного права залежить і від типу міжнародної системи, які динамічно змінюють одна одну протягом існування людства.

Про кругообіг форм правління в державі писав іще Полібій, так само нині можна говорити про зміну типів міжнародної системи: однополюсна багатополюсна — двополюсна. Реальне формування міжнародних систем одиничного вето та універсальної не є можливим на даному етапі й поки що становить предмет міркувань мондіалістів, фантастів та філософів.

Історія XX ст. яскраво проілюструвала цю аксіому. До Другої світової війни існувала мультиполярна; кінець 40-х — кінець 80-х років — жорстка та гнучка біполярні; з кінця 80-х років, як уже згадувалося, — однополярна. За логікою речей, нині світ переживає етап становлення багатополярної системи і можливої переструктуризації геополітичної картини світу. Для того щоб визначити перспективних лідерів майбутнього світу, необхідно проаналізувати найпоширеніші теорії сучасного світовлаштування.

 

 

 

Одна з таких — модель геостратегічних сфер та геополітичних регіонів американця Саула Коєна. Ця поліцентрична та ієрархічна модель охоплює:

        перший рівень — геостратегічні сфери — Морська і Євразійська, виокремлені ще Г. Маккіндером.

Поза геостратегічними сферами С. Коен виокремлює ще три незалежні утворення: Південна Азія, Середній Схід та Центрально-Східна Європа як регіон -"ворота";

       другий рівень — геополітичні регіони. До Морської сфери входять: Англо-Америка та Кариби, Західна Європа та Магриб, Позаконтинентальна (Офшорна) Азія та Океанія, Південна Америка та Африка південніше Сахари; складовими Євразійської сфери є Гартленд та Східна Азія.

       третій рівень — держави першого порядку та їхні "серцевинні ядра"— США (Атлантичне узбережжя — район Великих озер); ЄС ("Центральна вісь розвитку"); Японія (конурбація Тихоокеанського промислового поясу); Росія (індустріально-аграрний трикутник Санкт-Петербург — Ростов-на-Дону — Кузбас); Китай (приморські райони Сходу, Півночі, Півдня, Північного Сходу);

       четвертий рівень — держави другого порядку — домінують у регіонах, однак, зважаючи на обмежену участь в інтеграційних утвореннях та міжнародних відносинах, не мають глобального впливу: Алжир, Нігерія, Південна Африка, Австралія, Індонезія, Таїланд, В'єтнам, Республіка Корея, Туреччина, Іран, Ірак, Єгипет, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Мексика, Канада;

       п'ятий рівень — субнаціональні території — "ворота" (фокуси зв'язків), які в майбутньому відіграватимуть роль провідників зв'язків між державами, стабілізуючи світову геополітичну систему. "Ворота", як правило, розміщені вздовж меж геостратегічних сфер: Прибалтика, Словенія, Далекий Схід Росії, Аляска, Сянган, Тайвань, Кашмір, Західна Австралія, Пенджаб, Еритрея, Азорські о-ви, о. Мадейра, Пуерто-Ріко, Гавайї, Квебек, Північна Мексика, Каталонія, Газа, Західний берег, Країна Басків, Ліван тощо. На думку автора, оформлюючись як самостійні геополітичні одиниці, "ворота" перетворюються із зони конфліктів на зони компромісного розвитку. Такими "воротами" можуть виступати і ТНК, які здійснюють пряме зарубіжне інвестування, трансфер технологій, подетальну спеціалізацію виробництва.

Важливим процесом сучасності є регіональна інтеграція, якою охоплені всі геополітичні регіони. Ті з них, у межах яких знаходяться світові супердержави, а рівень ентропії можна схарактеризувати як низький або середній, за С. Коеном, визначатимуть рівновагу і подальший розвиток світової геополітичної системи. Натомість держави поясу нестабільності (Середній Схід) та маргінальної сфери (Африка південніше Сахари, Південна Америка) можуть внести суттєві зміни в геополітичний пасьянс.

Від себе зазначимо, що під впливом процесу інтеграції навколо найпотужніших гравців створюється новий світовий порядок. На вищих щаблях розвитку інтеграційні угруповання можуть трансформуватися у квазідержавні утворення — інтегрії, які й визначатимуть політичний устрій світу. Проблема знову полягає в тому, що наявні нині угруповання перебувають на різних щаблях інтеграції, а відповідно мають і різну економічну та політичну вагу. У цьому контексті Україні дуже важливо не втратити шанс стати складовою більш вагомого агента світової системи, яким є і залишиться надалі Європейський Союз.

Концепція уніполярного світу А. Страуса (США) базується на уявленні про глобальне уніполе як баланс сил держав, які навіть гадки не мають про війну між собою. Нині глобальному уніполю властива трицентрова просторова будова: США, ЄС, Японія. Ця тристороння система концентрується довкола США. Лідерство США має характер першості серед рівних і друзів. Для подальшого виживання світу важливо, щоб до уніполя приєдналася Росія. Тоді величезні резерви уніполя надовго збережуть колективне глобальне лідерство та забезпечать стабільність у світі. Проте розвиток сучасних відносин США (НАТО) — Росія, зближення Росії з Китаєм, Іраном, Палестиною та посилення авторитаризму в країні не дають підстав поділяти оптимізм А.Страуса про її приєднання до уніполя.

Подібно до В. Колосова про меншу прогнозованість та передбачуваність сучасного світу говорить шведський політолог Йоган Ґалтунг. У своїй гіпотезі "семи паралелей однополярного світового простору" він виділяє сім центрів, що можуть претендувати на глобальну (регіональну) гегемонію:

        США з гегемонією в Західній півкулі та на Середньому Сході й прагненням бути гегемоном гегемонів;

        ЄС, який грає на протистоянні Росія — Туреччина;

        Росія з СНД та, можливо, православно-слов'янськими державами Центральної Європи;

        Туреччина з більш світськими мусульманськими державами;

        Індія та індуїстські держави;

        Китай — поширення впливу як результат "прихованого капіталізму";

        Японія, якій стане замало економічного лідерства.

Вже нині шість із семи центрів "координуються" США, а в перспективі Й. Ґалтунг прогнозує можливі геополітичні коаліції: зокрема, США — ЄС — ЦЄ та Росія проти Китай — Японія — Корея — В'єтнам. Такий висновок він робить на основі аналізу протистояння чотирьох світів: Перший — Захід, Другий — постсоціалістичні країни, Третій — країни, що не приєдналися, та Четвертий — Південно-Східна та Східна Азія. Головна лінія розколу на даному етапі проходить між Першим і Четвертим світами. Можлива ситуація, коли всі сім центрів стануть на шлях боротьби за ринки й сировину, оскільки розвиваються капіталістичним шляхом.

У контексті боротьби за лідерство варто згадати і концепцію геостратегічних агентів та геополітичних центрів 3. Бжезінського.

Він вважає, що на даному етапі створити конкуренцію США з будь-яких спонукань — устремління до національної величі, ідеологічної реалізованості, релігійного месіанства чи економічного піднесення — та змінити наявне геополітичне становище можуть лише євразійські геостратегічні агенти. Такими державами З. Бжезінський визнає Францію, Німеччину, Росію, Китай та Індію.

Ключовими і динамічними геостратегічними агентами в Європі є Франція та Німеччина, головну мотивацію яких становить образ єдиної Європи, хоч вони розходяться в поглядах на те, наскільки така Європа має бути пов'язана з США. Франція схильна брати участь у тактичних маневрах, щоб Росія проявила себе з невигідного боку перед США, а Велика Британія — перед Німеччиною, навіть готова піти на франко-німецький альянс. Сфера впливу Франції більше поширена на Середземномор'я, а Німеччини — на Балкани та Центральну Європу.

Неоднозначне ставлення до об'єднання Європи та відданість особливим відносинам зі США перетворили Велику Британію на нікому не цікаву державу в плані серйозних варіантів вибору майбутнього Європи. Лондон чималою мірою сам виключив себе з європейської (світової) гри.

Інші держави Європи, більшість з яких є членами НАТО і/або ЄС, приймають провідну роль США або потихеньку шикуються за Німеччиною та Францією.

Незважаючи на послаблену державність і економічні негаразди, Росія залишається геостратегічним агентом. Вона має амбіції, які дедалі відкритіше висловлює. Як тільки Росія відновить свою могутність, то почне впливати на своїх західних та південних сусідів. Багато залежить від того, чи стане вона європейською демократією, чи євразійською імперією.

Китай уже є важливою регіональною державою і плекає більш амбітні плани. Гегемонія Китаю, на противагу США, — це гегемонія однієї нації. З відновленням "Великого Китаю" не залишиться без уваги і проблема Тайваню, а це, безумовно, вплине на американські інтереси на Далекому Сході.

Індія бачить себе передусім суперницею Китаю і, звичайно, є найсильнішою державою Південної Азії.

Японія як одна з наймогутніших у політичному відношенні держав світу володіє політичним потенціалом держави першого порядку. Проте вона його не використовує, а воліє бути під протекцією США. Одна з головних причин цього — давня ворожість континентальних азійців до будь-яких претензій Японії на провідну політичну роль. Однак будь-яка зміна політики КНР чи США здатна відразу ж перетворити Японію на геостратегічного агента. Свої претензії на світове лідерство можуть за сприятливих умов висловити Індонезія, Туреччина та Іран.

На даному етапі жодна з названих держав самостійно не може конкурувати зі США, і тому важливим завданням для геостратегічних агентів є блокування між собою, а для США, відповідно, — у будь-якому разі не допустити таких союзів.

Важливу роль у сучасному світі автор відводить геополітичним централі. Серед таких у Євразії: Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина, Іран.

Україна є геополітичним центром тому, що сама її поява допомагає трансформувати Росію. З. Бжезінський зауважує: "Без України Росія перестає бути Євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, але тоді вона буде в основному азійською імперською державою і найімовірніше втягнеться у виснажливі конфлікти з Середньою Азією". Втрата Україною незалежності автоматично перетворила б на геополітичний центр Польщу, позбавляючи її такої бажаної й безпрецедентної безпеки.

Геополітичні позиції Азербайджану зумовлені енергетичними ресурсами, крім того, якщо він потрапить у сферу впливу Москви, то незалежність Середньої Азії стане фікцією.

Туреччина та Іран прагнуть установити свої сфери впливу в Каспійсько-Середземноморському регіоні, використовуючи втрати Росії. З цієї причини їх можна було б вважати геостратегічними агентами, однак значні внутрішні проблеми обмежують їхні зовнішні можливості. Крім того, вони є суперниками і зводять нанівець вплив один одного.

Південна Корея — геополітичний центр Далекого Сходу. Її тісні контакти зі США дають останнім змогу відігравати роль щита для Японії, а це перешкоджає їй перетворитися на незалежну і могутню військову державу без потужної військової присутності США. Будь-яка зміна статусу Японії є небажаною для США.

Список центрів не є постійним. До нього можна було б додати Тайвань, Таїланд, Узбекистан, Казахстан, Пакистан, а в інших регіонах — Мексику, Венесуелу, Бразилію, Нігерію тощо.

Чіткий взаємозв'язок між економікою і політикою простежується у визначенні дієвих акторів світової політики канадійцем

A.  Беттлером.

Єдиним "центром сили" (за Беттлером, зовнішньоекономічний потенціал має перевищувати потенціал конкурента вчетверо) сучасного світу вважаються США. Однак якщо брати до уваги сумарні показники в рамках ЄС, то позиція США не є такою переконливою, а по деяких позиціях вони значно поступаються. США ніби "розчинилися" у глобалізаційних процесах, які, на їхню думку, вони контролюють. Насправді ж поступово втрачають здатність орієнтуватися в сучасному світі, Європі ж удалося зберегти національну та культурну ідентичність. Але, на щастя для США, Європа поки що не єдина в політичному відношенні.

Серед геоекономічних полюсів (такий полюс відрізняється від інших геоекономічних суб'єктів перевагою власної економічної потуги як мінімум удвоє) автор називає Бразилію, Мексику, Нігерію, Польщу, Південну Африку.

Оригінальні погляди на геополітичну структуру сучасного світу запропонували А. Тойнбі, Дж. Голдстайн, Дж. Модельскі та B. Томпсон, М. Ільїн та ін. Та хоч про яку б модель ішлося в однополярному чи багатополярному світі, автори зосереджують увагу приблизно на одному й тому самому переліку держав.

Важливу інформацію для роздумів може дати моделювання економічної карти майбутнього. За оцінками фахівців, принаймні до середини XXI ст. свої позиції збережуть три основні центри світового господарства: США (НАФТА), ЄС та Східна Азія. Однак у результаті глобалізації Захід втратить своє лідерство, поступившись новим гігантам Сходу — Японії, Китаю та Індії. За сприятливого збігу обставин зможе відновити вагу Росія, але лише завдяки блокуванню з Німеччиною, Китаєм або Індією. Причому, як зазначав C. Коен, "стратегічний альянс Росії з Китаєм або Індією — воістину кошмарний сценарій: регіон, який є по суті центром світу — а це понад 2 млрд. населення — набуває страхітливої потуги Росії. Це буде катастрофа для США". Принагідно зауважимо, що справжнім "кошмаром" для України є її орієнтація на Росію, що неодноразово доводила історія, але цього не розуміють частина українського політикуму та зрусифіковане населення Сходу і Півдня держави.

Звісно, важко передбачити з достатньою часткою ймовірності, хто становитиме конкуренцію США, однак слід погодитися із З. Бжезінським, що однополярний світ не може існувати довго і таким[и] конкурентом[ами] обов'язково буде[уть] євразійська[і] держава[и].

Лідерами майбутнього світу можуть стати, як уже зазначалося, Китай, Німеччина, Франція (або в цілому ЄС), Росія, Індія. Серед держав, які прагнуть змінити наявне становище у світі й уже сьогодні є вагомими регіональними лідерами, найчастіше згадуються Туреччина, Іран, Індонезія, Південна Африка, Нігерія, Єгипет, Бразилія, Республіка Корея. За певних обставин свої претензії на політичне лідерство можуть висунути економічно потужні нині Велика Британія, Японія, Канада, Австралія, які на даному етапі йдуть у фарватері американської політики.

Саме перелічені держави визначатимуть політичне життя світу в майбутньому, й Україні, щоб не перетворитися політично на частину "третього світу", необхідно якнайшвидше наповнити реаліями свій європейський вектор зовнішньополітичної діяльності.

Варто зауважити, що в майбутньому значення "третього світу" та всієї Південної півкулі у світовій політиці зменшиться; частина державного суверенітету відійде на регіональний (районний), макрорегіональний (міждержавний) і глобальний рівні. Вся глобальна система стане більш гнучкою: країни одночасно входитимуть у різні організації, створені за різними ознаками; підвищиться роль співпраці між окремими частинами сусідніх держав. Уже нині, на відміну від ЄС, більшість інтеграційних угруповань дотримується моделі "відкритого регіоналізму".

Принагідно зауважимо, що абсолютна більшість моделей геополітичної структури світу побудовані на принципах взаємодії держав. Однак державний суверенітет підточується і зверху (МВФ, СБ, ГАТТ, СОТ та ін.), і знизу (регіоналізація). Навіть такі важливі функції держави, як валютна та економічна політика, оборона, соціальна сфера, підпадають під прес стандартизації. У світі, де править економіка, більше важелів впливу і можливостей контролю над комунікаціями мають транснаціональні корпорації з їхніми власними, часто протилежними державним, інтересами. Держава як політичний інститут та як економічна система "виводиться з ладу тією мірою, якою вона використовує у власних інтересах інфра- і транс — державні спільності, простір функціонування яких більше не пов'язаний з певними територіями" (Государство в меняющемся мире. Отчет о мировом развитии, 1997). Тому новими і цілком самостійними суб'єктами геополітичної структури світу стали ТНК, а їх протистояння та економічна експансія вже визначають співвідношення сил на регіональному і глобальному рівнях.

Якщо взяти до уваги основні макроекономічні показники держав і ТНК, то до зведеної півсотні лідерів входило б 13 ТНК. Серед них такі як General motors, Wall-mart stores, Exxon mobile, Ford motor, Daimler/Chrysler, Mitsubishi syoji, Mitsui bussan, Toyota motor, General electric, Royal dutch/shell group тощо. Обсяг продажів, наприклад, General motors перевищує ВВП Данії, Греції або Португалії, Exxon mobile та Daimler/Chrysler — Південної Африки чи Польщі, Toyota motor — Єгипту чи Ізраїлю.

Звичайно, в правовому аспекті держава поки що є вищою, а ТНК — підпорядкованою одиницею, тому що діяльність останньої регулюється законами першої. Але, як зазначив Дж. Сорос у своїй книзі "Криза світового капіталізму. Шлях до відкритого суспільства", відбувається зрощування політики та бізнесу. Через домінування приватного інтересу над суспільним ТНК отримали можливість активно лобіювати свої інтереси не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринках. Не маючи законодавчої ініціативи, вони все ж суттєво впливають на політичні рішення. Процеси глобалізації та лібералізації є нічим іншим, як продуктами їхньої діяльності.

Згідно з даними "World investment report" за 2005 р., у 2004 р. 102 держави внесли 271 зміну до законів, що регулюють прямі іноземні інвестиції. З них понад 80% були спрямовані на те, щоб зробити інвестиційний клімат сприятливішим для прямих іноземних інвестицій (отже, ТНК). На міжнародному рівні кількість двосторонніх інвестиційних угод і договорів про запобігання подвійному оподаткуванню досягла у 2004 р. відповідно 2392 і 2559. Питання про інвестиційну діяльність ТНК було основним на порядку денному 4-ї конференції СОТ на рівні міністрів у Катарі в листопаді 2001 р.

Отже, нині актуальними залишаються інституційна перебудова світу і пошук оптимальних форм контролю над розвитком; відбувається більш жорстка стратифікація держав у економічній та політичній сферах; зміна системи світоустрою з ієрархічної на багатополюсну та біполярну загострює проблему політичного лідерства та правомірності застосування сили. Розглядаючи геополітичну структуру майбутнього світу, не варто залишати поза увагою нових і доволі активних суб'єктів міжнародних відносин.

Після геополітичного зламу кінця XX ст. світова система перебуває в пошуку нової рівноваги, оскільки замість певної стабільності світ на порозі XXI ст. отримав повну невизначеність політичного життя і знову прямує до зміни лідерів.



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити