Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина ІІ

ГЕОПОЛІТИКА

 

ТЕМА 14

 

ЄВРОПА В ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ВИМІРІ

 

Геополітична ситуація в середині XX ст. і передумови початку інтеграційних процесів у Європі.

Як ми вже говорили в попередніх темах, у сучасному світі існує три центри сили — північноамериканський, західноєвропейський та азійсько-тихоокеанський. Сукупно всі три центри сили утворюють "перший світ" — "золотий мільярд", який власне складається з трьох зон — північноамериканської, західноєвропейської та азійсько-тихоокеанської.

Сучасні міжнародні відносини являють собою систему відносин (економічних, політичних) між центрами сили, в орбіту яких втягуються країни "другого" і "третього" світів. "Перший світ" присутній у всіх трьох економічних просторах, хоча з різним ступенем інтенсивності. У кожного центру сили є свої інтеграційні зони: в Західній Європі — ЄС, у Північній Америці — НАФТА, у Східній Азії — АСЕАН.

Хоча європейська інтеграція, у широкому розумінні, є складним історичним процесом формування культурних, етнічних, економічних та політичних зв'язків між європейськими народами, який розпочався ще за доби Середньовіччя, сучасна геополітична роль Європи була зумовлена ситуацією на політичній карті світу в повоєнний період. Міжнародна політична система зазнала тоді серйозних трансформацій. Європа, що впродовж кількох сторіч була "центром світу", носієм передових досягнень культури, науки і техніки, головним полюсом економічного розвитку, ядром колоніальної системи, опинилася на периферії світової політики. Спустошена двома світовими війнами, зазнавши жахливих демографічних та економічних втрат, Європа перетворилася з геополітичного суб'єкта на геополітичний об'єкт, опинившись на стику інтересів біполярного світу, між двома ідеологіями, центри яких географічно знаходилися за межами регіону.

До чинників, що спричинили периферійне геополітичне положення Західної Європи, можна віднести стрімке економічне зростання та військове зміцнення США, чому сприяли особливості їх географічного положення та характер участі у Другій світовій війні; розширення сфери впливу СРСР у Східній Європі та встановлення там підконтрольних радянській владі соціалістичних режимів (останній фактор активно використовувався у пропаганді США щодо необхідності об'єднання зусиль західного світу в боротьбі з "червоною чумою"). Післявоєнний занепад підсилювався постійними суперечностями у відносинах між головними європейськими державами.

За таких умов європейська інтелектуальна еліта концентрувала свої зусилля на пошукові шляхів подолання наслідків війни, економічного відновлення регіону, виходу із соціальної кризи. Ключовим моментом для досягнення такої мети було забезпечення довгострокового миру в регіоні й недопущення самої можливості нових конфліктів. У цей час починають активно обговорюватися ідеї федеративного устрою Європи, за якого діяльність наднаціональних органів унеможливила б виникнення міждержавних конфліктів.

Водночас ідеальні моделі федеративного устрою були приречені на невдачу через об'єктивну непідготовленість європейців до об'єднання. Суть переходу до федеративної Європи полягала в переданні суверенітету (або його частини) національних держав до наднаціональних органів. Слід зауважити, що національна держава була фундаментальним поняттям і основним суб'єктом так званої вестфальської системи міжнародних відносин. Створення міжнародних організацій, що мають право втручатися у внутрішні справи національних держав, на той час становило безпрецедентне порушення усталених норм міждержавних відносин і сприймалося різко негативно на рівні національних урядів та громадської думки. Таким чином, перед європейцями стояла дилема: з одного боку, формувалося колективне усвідомлення необхідності об'єднання і координації міждержавних відносин у Європі задля збереження миру та відновлення добробуту, з іншого — ідея утворення європейської наддержави наштовхувалася на бар'єр світосприйняття, сформованого під впливом вестфальської суспільно-політичної системи.

Неможливість утілення федералістських ідей змусила ідеологів об'єднання Європи шукати компромісні шляхи. З ініціативи Жана Моне та Робера Шумана Франція висунула проект створення спільної франко-німецької організації для контролю над стратегічними на той час галузями промисловості — вугільною та сталеливарною. Організація була відкритою для інших країн, які б виявили бажання брати в ній участь. Хоча ця організація й передбачала відмову від частини державного суверенітету в економічній сфері, вона не становила загрози політичній незалежності країн. Ідея полягала в лібералізації ринку вугілля і сталі, що відкривало всім країнам — учасницям доступ до сировинних ресурсів (коксу та залізної руди) на вигідних умовах. Крім того, лібералізація та спільний контроль знімали політичне напруження навколо контролю за такими стратегічними регіонами, як Рур, Лотарингія та Ельзас. Колективний контроль за використанням стратегічних ресурсів унеможливив би подальше нарощення озброєнь однією з країн-учасниць об'єднання. Таким чином, вигравали промислові інтереси Франції, країн Бенілюксу та Італії. Німеччина, хоч і втрачала стратегічні переваги від контролю над своїм природно-ресурсним потенціалом, отримувала кращі можливості для прориву післявоєнної економічної блокади.

 

 

 

У 1951 р. шість країн (Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург) підписали Паризьку угоду про утворення Європейського співтовариства з вугілля і сталі (ЄСВС), що було першим кроком на шляху формування Європейського Союзу (ЄС) у його сучасному вигляді. Інституціональна структура ЄСВС стала прообразом сучасної структури ЄС. Пізніше, у 1957 р., було підписано Римські угоди щодо утворення аналогічної організації з атомної енергії (Євроатом), а також Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Остання організація мала на меті створити спільний ринок на території об'єднання, не обмежуючись окремими галузями промисловості, зняти бар'єри щодо торгівлі товарами і послугами, руху капіталу та робітників, таким чином стимулюючи економіки держав — учасниць.

Слід зазначити, що успішно здійснювалися лише проекти економічної інтеграції. Плани політичного та військово-політичного співробітництва не діставали необхідної підтримки. Створення в 1949 р. Ради Європи не дало очікуваного ефекту у сфері політичного зближення європейських країн. Проект Європейського оборонного співтовариства був заблокований Францією, тоді як Західноєвропейський союз (створено 1955 р.), що мав на меті запровадити координацію європейських збройних сил, фактично регламентував участь країн — учасниць у НАТО, визначивши кількість військових підрозділів, що надавалися в розпорядження альянсу. Таким чином, у військово-політичному відношенні Європа опинилася під протекцією США, ставши частиною євроатлантичного центру в біполярній системі.

Після завершення формування ЄЕС європейська інтеграція перебувала у стані своєрідного застою, що тривав до середини 1980-х років. У 1973, 1981 та 1986 рр. відбулися поетапні розширення співтовариств. Спочатку до них приєдналися Велика Британія, Данія та Ірландія, пізніше Греція, ще пізніше — Іспанія та Португалія. Однак географічне розширення створювало додаткові проблеми на шляху до головної мети — поглиблення зв'язків між країнами — учасницями.

У 1986 р. із підписанням Єдиного європейського акта розпочався новий етап розвитку співтовариств. У документі було закладено план створення Єдиного європейського ринку до кінця 1992 р. Проте головні зміни стосувалися інституціональної системи ЄС. Акт посилював функції Європейської комісії та Європейського парламенту, зменшуючи можливість урядів гальмувати ініціативи розвитку співтовариств. Крім того, до основоположних договорів було включено пункт щодо політичного співробітництва країн — членів об'єднання.

У 1993 р. набрав сили Маастрихтський договір, згідно з яким європейські співтовариства об'єднувалися в Європейський Союз.

Формат організації та її функції були далі розвинуті Амстердамським договором від 1997 р. У цей період не лише поглиблюється економічна інтеграція (формування єдиного ринку доповнюється створенням єдиної валюти — євро), розвивається і набуває офіційного рівня співпраця у політичній сфері. Формується спільна зовнішня політика та політика безпеки. З розвитком інституціональної системи ЄС дедалі більше набирає ознак федеративного утворення. Структурні перетворення супроводжуються подальшим розширенням. У 1995 р. до ЄС приєднуються Австрія, Фінляндія та Швеція, набирають чинності Шенгенські угоди, що передбачають зняття обмежень на пересування громадян і ліквідацію прикордонного та митного контролю між країнами — учасницями. У 2001 p. у Ніцці укладено угоду, що визначає новий формат інституціональної системи ЄС після чергової хвилі розширення. У 2004 р. відбувається новий етап розширення, що перетворює ЄС із об'єднання 15 країн на союз 25 держав.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити