Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина ІІ

ГЕОПОЛІТИКА

 

ТЕМА 14

 

ЄВРОПА В ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ВИМІРІ

 

Місце об'єднаної Європи на сучасній політичній карті світу.

Сучасній ролі ЄС на політичній карті світу важко дати адекватну оцінку. Можна стверджувати, що ЄС являє собою нескінченний набір дилем, які виходять за рамки стандартних уявлень у сферах міжнародних відносин, міжнародної політики та політичної географії. Перше логічне запитання, на яке не можна дати однозначну відповідь: що являє собою ЄС? Це політичний альянс держав чи економічне інтеграційне об'єднання (на кшталт НАФТА)? Чи ми спостерігаємо формування багатонаціональної наддержави, реалізацію ідеї Сполучених Штатів Європи, аналогічної США?

Тепер уже очевидно, що ЄС не можна інтерпретувати лише як об'єднання держав, створене з метою реалізації спільних економічних інтересів. Чи може ЄС вважатися державою? Традиційними атрибутами держави є територія з чіткими кордонами, суспільство, система законів та апарат примусу, що гарантує виконання цих законів у межах державної території. ЄС має територію, що складається з територій країн — учасниць. Має систему законодавства (комунітарне право, або acquis communautaire), має чітко оформлену систему наднаціональних органів управління. Питання полягає в тому, як наднаціональна надбудова співвідноситься з національним суверенітетом країн — учасниць об'єднання. Більшість фахівців погоджуються в тому, що ЄС має низку атрибутів державного утворення, проте зі всією очевидністю не вкладається в класичне визначення "веберіанської держави".

Щодо просторового виміру, то сьогодні до ЄС входять 25 країн Європи: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція (склад ЄС до 2004 р., або ЄС-15), Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польша, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія (нові країни — члени, або ЄС-10). Проте по суті ЄС не має єдиних кордонів, у межах яких діяв би весь спектр комунітарних надбудов. До останнього етапу розширення (2004 р.) головні географічні розбіжності були між власне ЄС, зоною дії Шенґенської угоди (до якої не входять Велика Британія та Ірландія, але входять Норвегія та Ісландія, що не є членами ЄС) та зоною євро (об'єднує лише 12 країн ЄС, без участі Великої Британії, Данії та Швеції). Після розширення утворився додатковий пояс країн у Центральній Європі, які протягом семирічного перехідного періоду не мають повноцінного доступу до вільного пересування робітників — однієї з основоположних чотирьох свобод Єдиного ринку. У той же час дія даної свободи поширюється на Ісландію, Ліхтенштейн та Норвегію, що не є членами ЄС. Така ситуація дістала назву "асиметричної інтеграції".

 

 

 

 

Офіційний статус країн-кандидатів на вступ мають Болгарія, Румунія, Туреччина і Хорватія. Можливий вступ Туреччини до ЄС викликав низку дискусій серед аналітиків та науковців, оскільки Туреччина виходить за межі Європейського регіону географічно і за етнокультурними ознаками. Відповідно постає запитання: де ж можуть закінчуватися кордони Європи? Теоретично будь-яка країна, що межує з ЄС і відповідає вимогам, відомим як копенгагенські критерії, може претендувати на членство в об'єднаній Європі. Під час заснування європейських співтовариств було проголошено, що будь-яка країна може приєднатися до європейських інтеграційних утворень. На той час Західна Європа була "затиснута" між океаном і "залізною завісою". Країни на південь від Середземного моря являли собою малорозвинутий постколоніальний регіон. Тому географічні межі розширення співтовариств не становили проблеми.

Після дезінтеграції соціалістичної системи нові реалії поставили питання членства в ЄС країн Центральної та Східної Європи. Колишні соціалістичні країни являли собою настільки проблемний регіон з точки зору економічного розвитку та політичної культури, що процес розширення обмежувався реальною невідповідністю країн вимогам і стандартам ЄС. У 1993 р. Рада Європи висунула так звані копенгагенські критерії, досягнення яких має відкрити країнам — кандидатам вступ до ЄС.

Перспектива членства центральноєвропейських країн у ЄС на той час виглядала віддаленою. Проте на початку 2000-х років стало очевидно, що зовнішній кордон об'єднання пересувається на схід, а також посилюються зв'язки з країнами Близького Сходу та Північної Африки. З метою збереження стабільності по периметру зовнішніх кордонів країни ЄС пропонують різні ступені співпраці та інтеграції своїм сусідам. Природно, виникає питання щодо потенційної можливості приєднання цих країн до ЄС. І якщо до складу об'єднання буде включено Туреччину, то чому не можна поставити питання про членство Ізраїлю? Але якщо приєднати Ізраїль, для забезпечення миру і стабільності необхідно долучити до інтеграційних процесів Палестину. В такій ситуації кордони переносяться ще далі на південний схід і постають нові виклики. Аналогічним чином ситуація складається на Сході. У зв'язку з перспективою членства України логічно було б продовжувати цю політику щодо Білорусі та Росії, не кажучи вже про Молдову. З погляду безпеки необхідно долучити й країни Закавказзя. В такому разі в чому ж полягають ідея та мета європейської інтеграції? Де має закінчуватися Європа?

На рівні колективної свідомості й на рівні правлячих еліт існує розуміння, що Європа не може розширюватися безмежно. Але проголошення кінцевих кордонів ЄЄ, остаточних меж розширення звело б нанівець усю зовнішньополітичну стратегію ЄС.

Перейдемо до інституціонального виміру. Ядро інституціональної системи ЄС склалося із заснуванням перших співтовариств. Основою апарату управління є так званий інституціональний трикутник: Рада Міністрів (або Рада Європейського Союзу, скорочено — Рада), Європейська комісія (Комісія) та Європейський парламент. Комісія виступає ініціатором європейського законодавства, Рада разом із Європейським парламентом схвалюють або відхиляють ініціативи Комісії.

Рада Європейського Союзу є головним органом, що ухвалює рішення. На кожному засіданні Ради присутні по одному міністру від кожної країни — учасниці відповідно до теми обговорення (якщо обговорюються питання сільськогосподарської політики, то зустрічаються міністри з сільського господарства, якщо зовнішня політика — міністри закордонних справ і т. д.). У Раді існує дев'ять галузевих "конфігурацій", що охоплюють усі галузі спільної політики. Роботу Ради в цілому планує і координує Рада із загальних питань та зовнішніх відносин. Адміністративну роботу Ради організовує її Генеральний секретаріат, розміщений у Брюсселі. Кожна з країн ЄС почергово очолює Раду впродовж шестимісячного періоду.

Європейська комісія є основним виконавчим органом "трикутника". Починаючи із 2004 р. Комісія складається з 25 членів (по одному від кожної держави). Головною особливістю Комісії є її повна політична незалежність. її члени не представляють інтересів своїх держав. Натомість орган діє від імені інтересів ЄС у цілому. Комісія є гарантом основоположних угод і гарантує виконання постанов, директив та рішень Ради та Європейського парламенту. Якщо відповідні документи не виконуються, Комісія може притягнути сторону — порушника до відповідальності в Європейському суді. Комісія є єдиним органом, що має право законодавчої ініціативи. Крім того, Комісія може сприяти досягненню згоди як у межах Ради, так і між Радою і Парламентом. Роботі Комісії допомагає цивільна служба, що складається з 36 генеральних правлінь та служб, що розташовані переважно у Брюсселі та Люксембурзі. На відміну від традиційних міжнародних організацій, Комісія має власні джерела фінансування і може діяти цілком незалежно.

Європейський парламент є виборним органом, що представляє громадян ЄС і бере участь у законодавчому процесі. З 1979 р. члени Парламенту обираються прямим голосуванням строком на п'ять років. Нинішній склад Парламенту представлений 732 членами. Пленарні засідання проходять у Страсбурзі, додаткові сесії — у Брюсселі. Парламент поділяє із Радою законодавчі повноваження: оцінює проекти директив та постанов Комісії, дає згоду на підписання Комісією міжнародних угод, має право на відхилення пропонованого Комісією законодавства з широкого спектра питань. Повноваження Парламенту поступово розширюються.

Специфічною проблемою, пов'язаною з діяльністю Європейського парламенту, є так званий "дефіцит демократії". Сутність його полягає у відсутності розвинутої політичної структури на рівні ЄС, адже досі не існує реальних політичних сил у масштабах усієї Європи, тоді як електорат приймає рішення, виходячи переважно з національних потреб. Іншими словами, через не сформованість європейського демосу органи управління ЄС відірвані від реального волевиявлення громадян об'єднання.

Найбільш репрезентативним органом, "обличчям" Євросоюзу є Європейська Рада, що об'єднує глав держав (президентів або прем'єр-міністрів) усіх країн — членів, а також президента Комісії. Відповідно до Маастрихтської угоди Європейська Рада офіційно проголошена ініціатором політичного курсу ЄС, а також наділена повноваженнями врегульовувати суперечності, що не можуть бути погоджені Радою міністрів. До функцій Європейської Ради також входить обговорення міжнародних питань. Саме Європейська Рада виступає від імені ЄС на міжнародній арені.

Європейський суд покликаний розв'язувати суперечки між органами управління ЄС, гарантувати виконання базових угод і вторинного законодавства, а також давати інтерпретацію acquis communautaire в разі його розбіжності з національними правовими нормами. Суд розміщений у Люксембурзі. Він складається з 25 суддів (по одному від кожної країни — члена), яким асистують вісім генеральних адвокатів, що призначаються за спільною згодою урядів держав. З 1989 р. було запроваджено суди першої інстанції, куди входять по одному судді з кожної країни. Вони розглядають справи фірм та приватних осіб, а також справи у сфері конкуренції.

Іншими важливими органами європейської інституціональної системи є Палата аудиторів, що контролює фінансові операції Євросоюзу, Європейський Економічний та Соціальний комітет і Комітет регіонів (консультативні органи, з якими узгоджуються курси економічної, соціальної та регіональної політики). Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), розташований у Люксембурзі, фінансує допомогу менш розвинутим регіонам ЄС, а також сприяє підвищенню конкурентоспроможності дрібного бізнесу. Європейський центральний банк (ЄЦБ), розташований у Франкфурті, забезпечує належний обіг євро та здійснює монетарну політику ЄС. Створення та реалізацію вторинного законодавства у спеціалізованих технічних, наукових та управлінських сферах покладено на систему децентралізованих органів, що складається з 18 агенцій.

У зв'язку з розширенням ЄС ведеться робота із запровадження конституції ЄС. До головних завдань конституції можна віднести розширення сфер, де рішення приймаються більшістю, збільшення законодавчих повноважень парламенту, чіткіший розподіл відповідальності між органами управління та національними урядами. Перша спроба прийняття конституції провалилася на референдумах у Франції та Нідерландах. Проте подальший розвиток інтеграційних процесів вимагає вдосконалення управлінської системи. Логічно очікувати, що ключові моменти, внесені у проект конституції, будуть із часом прийняті, можливо в зміненій редакції.

У геоекономічному вимірі Європа сьогодні являє собою потужний геополітичний масив, згуртований навколо ЄС. Регіон є одною зі складових "тріади" центрів світової сили, полюсом економічного та соціального розвитку. У 2003 р. на ЄС припадало близько 19,3% світової торгівлі. Разом із США регіон займає провідні позиції у сфері прямих іноземних інвестицій. Крім того, європейські країни підтримують одні з найвищих у світі стандартів життя населення — європейська соціальна модель є особливою рисою суспільного розвитку регіону, що відрізняє Європу від економічно більш ліберальних США та працеінтенсивного Східно-Азійського регіону. В геоекономічному аспекті доцільним видається союз країн ЄС та ЄАВТ (Ісландія, Норвегія, Швейцарія та Ліхтенштейн), оскільки ці країни поєднують стійкі господарські зв'язки.

У другій половині XX ст. країни Європи досягли значного поступу у сфері економічного розвитку. З одного боку, цьому сприяла потужна фінансова допомога США, спрямована на відбудову Європи. З іншого, безперечний ефект дали інтеграційні процеси. Хоча початковий задум ідеологів європейської інтеграції обмежувався запобіганням виникненню нових конфліктів між провідними європейськими країнами, в результаті лібералізації економічного життя в межах країн — учасниць ЄЕС протягом 60-х років спостерігався період інтенсивного економічного піднесення. Подолання штучних бар'єрів у сфері торгівлі та руху капіталів у поєднанні з кейнсіанською стратегією суспільно-економічного розвитку, що добре узгоджувалася із соціал-демократичним спрямуванням європейських політичних сил, дало змогу не лише поліпшити макроекономічні показники, а й створити потужний споживчий ринок і успішно впровадити модель держави загального добробуту (Welfare State).

Від 1970-х років західний світ почав переживати системну кризу, пов'язану з вичерпанням ресурсу розвитку кейнсіанської моделі держави загального добробуту, або кризу атлантичного фордизму. Криза проявилася в падінні продуктивності виробництва, зниженні темпів економічного зростання під впливом інфляційного тиску та нестабільності міжнародної валютної системи. Міжнародна торгівля перетворилася з доповнювального чинника економічного розвитку на середовище жорсткої конкурентної боротьби. Діяльність транснаціональних корпорацій призводила до переміщення цілих галузей у країни, що розвиваються, внаслідок чого зростало безробіття у старих індустріальних районах розвинутих країн.

Ефективність моделі держави загального добробуту опинилася під питанням. Виходом із ситуації була лібералізація економічного життя та зменшення державного втручання в господарство. Країни Європи пішли шляхом поглиблення інтеграції й лібералізації міжнародної торгівлі та руху факторів виробництва в межах європейського ринку, захищаючи його від негативних впливів із зовні. Водночас відмова від європейської соціальної моделі не дістала підтримки в континентальній Європі (лише Велика Британія, що завжди більше орієнтувалася на англо-американську економічну модель, за часів правління М. Тетчер віддала перевагу економічній ефективності перед соціальними гарантіями населенню).

Зрештою Європа почала програвати в конкурентній боротьбі США, а також новому полюсові економічного розвитку в Південно-Східній та Східній Азії, де навколо Японії згуртувався пояс нових індустріальних країн, а на початку 2000-х років до них долучився і Китай. У 2000 р. Рада Європи прийняла Лісабонську стратегію, що поставила за мету протягом десятирічного терміну зробити Європу найконкурентоспроможнішим та найдинамічнішим регіоном глобалізованого світу. Хоча офіційні публікації наголошують передусім на поліпшенні системи освіти, професійної підготовки, розвиткові наукових досліджень та інформаційних технологій, у тому числі і в бізнесі, експерти зазначають, що найпроблемнішою є реформа моделі соціального захисту, яка становить "найбільше багатство Європи". Іншими словами, Лісабонська стратегія має на меті досягти високої економічної ефективності без соціально болючого перехідного періоду, як у Великій Британії.

Наскільки успішною виявиться Лісабонська стратегія, покаже час. На даний момент Європа не витримує конкурентної боротьби в умовах глобалізації. Особливо це стосується "чутливих" галузей (сільське господарство, чорна металургія, хімічна промисловість та текстильна галузь). Конкурентний тиск на ці галузі загрожує соціальній стабільності індустріальних районів Європи. Методи захисту, що їх використовує ЄЄ у рамках спільної торговельної політики, — квотування імпорту окремих груп товарів, установлення додаткових стандартів, яким має відповідати продукція, антидемпінгові розслідування. У критичних випадках ЄС вдається до порушень правил COT, запроваджуючи заборонні імпортні тарифи. Як приклади можна навести "банановий диспут" або конфлікт щодо імпорту китайського текстилю у 2005 р.

Важливим кроком для визначення геоекономічної ролі ЄС стало запровадження європейської грошової одиниці — євро. Хоча міжнародні фінансові аналітики доволі скептично ставилися до перспектив створення єдиної грошової одиниці без запровадження уніфікованої фіскальної системи, єдина валюта додала єдності економічному просторові ЄС і успішно конкурує з доларом США.

Щодо геополітичного виміру, то роль Європи у світовій політиці була болючим питанням для європейських еліт з часів Другої світової війни. Ідеологи європейської інтеграції прагнули посилення геополітичної ваги Європи, виходу її на рівні позиції із США. Європейська інтеграція стала потужним фактором посилення геоекономічної ролі Європи у світі, проте спроби створити військово-політичні об'єднання зазнавали поразки. За умов "холодної війни" формат НАТО був достатньо ефективною формою військово-політичної співпраці та гарантії безпеки. Крім того, створення європейських збройних сил означало б відмову від чи не найважливішої ланки державного суверенітету, до чого країни Європи не були готові.

Після провалу спроб політичної інтеграції в Європі зароджується нова ідея геополітичної ролі регіону, а саме ідея Європи як "м'якої сили". Автором цієї концепції вважається Ф. Дюшен, який уперше ввів поняття "цивільної сили" (civilian power) стосовно європейських співтовариств. Сутність її зводилася до того, що, навіть не володіючи новітніми озброєннями, Західна Європа може справляти суттєвий міжнародний вплив і гарантувати безпеку за межами своїх кордонів, не вдаючись до воєнних дій. Засобами впливу, за Дюшеном, є культурний приклад, соціальні рухи та впливові політичні групи субнаціонального, національного та міжнародного рівнів.

Після падіння "залізної завіси" відбулося кардинальне переосмислення геополітичних реалій. Кінець "холодної війни" усунув загрозу виникнення великих воєн у їхній традиційній формі. Натомість зникнення жорсткого кордону на сході Західної Європи поставило регіон перед новими викликами в галузі безпеки — міжнародний тероризм, транскордонна злочинність, включаючи торгівлю людьми, зброєю і наркотиками, нелегальні міграційні потоки тощо.

За таких умов концепції Дюшена та його послідовників набули нового сенсу. Тактика ЄС полягає у створенні поясу стабільності навколо об'єднання шляхом "експорту демократії" та долучення до простору економічного і соціального благополуччя. Доступ до європейських ринків, у тому числі й ринку праці, надається нестабільним країнам як винагорода за подолання внутрішніх конфліктів, установлення демократичних норм та впровадження правової системи, що відповідає європейським стандартам. ЄС заінтересований у створенні з-поміж країн з відносно розвинутою економікою і стабільною політичною та правовою системами буфера, який би пом'якшував тиск негативних чинників на кордони ЄС.

Така тактика дістала відображення у стратегії багаторівневої інтеграції. ЄС розробив кілька ступенів співпраці із країнами по периметру своїх кордонів. Ці ступені варіюють від преференційних торговельних режимів до перспектив набуття повноцінного членства в ЄС. Використовуючи перспективи долучення до європейського простору добробуту як стимул, ЄС прагне поширювати контроль над політичною та правовою системою своїх сусідів і зводити нанівець можливість виникнення в них загроз військового, політичного, кримінального чи економічного характеру. Відповідно до різних рівнів інтеграції ЄС розробив систему інструментів зовнішньої політики, що охоплює угоди про асоціацію, процес стабілізації на Західних Балканах і політику сусідства. Ще один інструмент — надання гуманітарної допомоги, хоча його ефективність суттєво поступається стратегії "включення".

Головною проблемою в утвердженні Європи як геополітичного гравця є відсутність координації зовнішньої політики між державами-членами європейських співтовариств. Легендарною стала іронічна фраза Г. Кіссінджера: "До кого я маю зателефонувати, якщо захочу говорити з Європою?" Лише після підписання Маастрихтської угоди та створення ЄС було запроваджено спільну зовнішню політику та політику безпеки (СЗПБ), що мала стати основою координації відносин країн — членів ЄС із третіми країнами.

Умова консенсусу у сфері СЗПБ зумовлює її низьку ефективність у вирішенні кризових ситуацій, коли вимагається прийняття оперативних рішень. Неспроможність країн ЄС виробити єдину стратегію щодо розв'язання воєнних конфліктів на Балканах дала привід говорити про неефективність СЗПБ, що в академічних колах дістала назву "європаралічу". Актуальність цієї проблеми ще раз підтвердилася під час іракської війни, коли Велика Британія виступила в коаліції із США, тоді як Франція та Німеччина різко засудили військове втручання в Іраку.

Одним із чинників низької ефективності зовнішньої політики ЄС під час кризових ситуацій є висока відповідальність і політична та економічна вартість розв'язання конфліктів за межами регіону. Залучення НАТО до розв'язання кризових ситуацій, з одного боку, заощаджує ресурси європейських країн, а з іншого — покладає відповідальність за негативні наслідки військового втручання на третю сторону.

Нині ЄС відіграє відчутну роль у вирішенні геополітичних проблем за межами власних кордонів. Проте дискусійним лишається питання, чи можна вважати Європу світовим гравцем. Якщо в економічному відношенні це безперечно так, то у сфері міжнародної політики об'єднана Європа є радше регіональним лідером, оскільки головний інструмент геополітичного впливу — участь у євроінтегранійних процесах — актуальний лише у безпосередньому сусідстві із ЄС.

Отже, місце Європейського регіону на політичній карті світу визначається передусім розвитком євроінтеграційних процесів. Створення та розвиток європейських співтовариств, пізніше оформлених у Європейський Союз, відбувалися, з одного боку, під впливом федералістських переконань інтелектуальних та владних еліт провідних європейських країн, з іншого — як реакція на економічні та зовнішньополітичні виклики, з якими стикалася Європа від середини XX ст.

У геополітичному відношенні ЄС — важливий гравець передусім регіонального масштабу, але з амбіціями виходу на світовий рівень. Особливість геополітичної стратегії ЄС полягає у невійськових методах впливу. Водночас у кризових ситуаціях зовнішня політика ЄС вирізняється низькою ефективністю через небажання країн — членів делегувати елементи свого суверенітету у сфері зовнішньої політики.




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити