Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина ІІ

ГЕОПОЛІТИКА

 

ТЕМА 16

 

АЗІЙСЬКО-ТИХООКЕАНСЬКИЙ РЕГІОН: ГЕОПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ

 

Загальна характеристика основних геополітичних факторів.

Геостратегічний ландшафт конкретної регіональної підсистеми міжнародних відносин визначається балансом сил між країнами, що прагнуть до лідерства в регіоні та світі загалом, геополітичною орієнтацією країн "другого порядку", багатосторонньою дипломатією та відносинами з іншими провідними центрами глобальної системи міжнародних відносин. На роль регіональних лідерів зі "світовими амбіціями" претендують одразу дві східно-азійські країни — Китай та Японія. Саме вони формують силові поля, до яких тією чи іншою мірою тяжіють інші країни Східної Азії. В Південно-Східній Азії сформувався власний баланс сил, у якому взаємодіють 10 країн субрегіону, що відбилося у створенні й еволюції АСЕАН і перетворенні її на субрегіональний центр сили, а також США, Японія та Китай. Міжрегіональна взаємодія і двосторонні відносини азійських країн та їхні зв'язки в межах АТР з іншими, не азійськими регіональними акторами, особливо зі США, визначають рівень упорядкованості і стійкість АТР як регіональної підсистеми міжнародних відносин.

 

 

 

 

Отже, стратегічна ситуація в АТР визначається передусім балансом сил і зовнішньополітичних інтересів у межах трикутника Китай — Японія — США. Крім того, певний вплив у регіоні має Росія.

Китай як держава — цивілізація розбудовується вже понад три тисячі років. Ще до нашої ери на теренах Великої Китайської рівнини і прилеглих гірських долинах та улоговинах проживало, ймовірно, більш як 200 млн. чол., понад сотня політичних утворень, що іменували себе гоу (державами) і вели між собою вперту міжусобну боротьбу, в результаті якої зрештою сформувалася могутня імперія. Основу нації склали народи, які почали називати себе хань. Вони від II ст. до н.е. поступово асимілювали народи тангутів, відгородилися від степових кочівників — монголів на півночі багато тисячокілометровою Великою Китайською стіною і продовжили експансію на захід, північний схід та південь.

У створенні цієї далекосхідної цивілізації велику роль відіграли ідеї мудреців давнини. Конфуцій (Кун-Фу-цзе, 551 — 479 до н. е.) та його послідовники заклали основи філософії гармонійних відносин суспільства і держави (держави авторитарної, на відміну від демократій давніх Греції й Риму, які існували в ті ж часи); Лао-Цзи (VIV ст. до н. е.) та його послідовники — відносин суспільства і природи (даосизм); дещо пізніше Сун-Дзи в трактаті про основи військового мистецтва виклав не тільки основи мілітарної стратегії, а й елементи геопросторової оцінки театру воєнних дій, які в наш час було б названо геополітичними. Мудреці й стратеги Давнього Китаю, звичайно, й гадки не мали, що мине час — і західні теоретики геополітики висунуть концепції про закономірності взаємодії сил Гартленду та Римленду, сил народів суходолу і народів моря, "життєвого простору держави" тощо. Китайська модель "будови світу" пропонує схему, радикально відмінну від євроцентристської.

В китайській геополітичній конструкції діалектично взаємодіють сталий центр (Китай) і мінлива, неконструктивна та варварська периферія (інші держави світу). Центр — це "Піднебесна" імперія (Тянька), яка є Центральною (серцевинною) державою світу (Чжунгоу), периферія — досить аморфна, там живуть варвари (маньжень), і тамтешні держави так чи інакше залежать від Китаю. Скажімо, навіть у ранніх хроніках династії Цін (1644 — 1911) читаємо: "Прибули варварські посли з Московії і привезли данину". Японія для Китаю теж довгий час була країною маленьких (низькорослих) диких людей вейну і тільки згодом стала країною на сході сонця — Жибень (японською ті ж ієрогліфи читаються — Ніхон або Ніппон), до появи цього топоніма японці самоідентифікували державу як Ямато.

Давньокитайська модель будови світосистеми виглядає так: у центрі — Китай — Серединна держава (Чжунгоу), природний центр планети; перше (ближнє) коло країн: Японія (Жибень — країна сонця, що сходить), Корея (Чосон — країна вранішньої свіжості), В'єтнам (країна в'єтів на Півдні), Таїланд (Сіам — країна, що цвіте); друге коло — віддалені володіння — Бірма, Індія, Тибет, Монголія; третє та четверте коло — країни, які вже є чужими (іноземними — ван) щодо центру. В північному секторі розташовані "заморські чорти": Англія, Франція, Німеччина, США, Росія, в західному — центрально-азійські; в південному — мусульманські країни.

Відносно сталої осі Серединної держави ближні кола перебувають під безпосереднім впливом Китаю, "чужі" країни лише опосередковано відчувають благородні імпульси його впливу.

Протягом багатьох століть змальована вище схема була не тільки теоретичною моделлю, а й геополітичним дороговказом для китайських політиків. Найвищої могутності "Піднебесна" імперія досягала двічі. Спочатку — від другої половини XIII ст. до першої половини XVII ст. (монгольська династія Юань, а згодом китайська династія Мін), коли Китай контролював Східну Азію від Південного Сибіру до Північного В'єтнаму, а китайські океанські кораблі в XV ст. (більші, ніж на той час у Європі) досліджували води Тихого та Індійського океанів. Потім — у XVIІ — XVI11 ст. (перші століття правління маньчжурської династії Цін) Китай контролював найбільші за всю свою історію простори, захопивши Монголію, східні райони Казахстану та Киргизії, Тибет, Бірму (нині — М'янма), Індокитай, Корею і Тайвань. З втратою економічної могутності імперія спочатку ослабла протягом XIX ст., а потім упала під час революції 1911 р.

XX ст. виявилося ще більш драматичним для китайського народу. Спочатку "заморські чорти", які прийшли сюди ще в другій половині XIX ст., розшматували територію Китаю на сфери впливу, а згодом "маленькі дикі люди" з островів на сході сонця, які на рубежі століть створили сучасну промислово розвинуту державу, вирішили, що ця велетенська країна — придатний об'єкт для поширення їхньої "сфери співпроцвітання". В результаті агресії Японії під час Другої світової війни Китай утратив кілька десятків мільйонів людей. З 1949 р. на його теренах постала нова держава — Китайська Народна Республіка (КНР).

На рубежі XXXXI ст. велика держава — цивілізація відроджується на основі поєднання світових досягнень і місцевих культурно-історичних традицій. Китайські науковці визначають КНР як велику регіональну державу, геополітичною метою якої є створення (відродження) "Великого Китаю" як широкого економічного простору в Євразії.

На думку української дослідниці геополітики С. Андрущенко, стратегія створення "Великого Китаю" складається з трьох генеральних напрямків:

Стратегія виходу на південь полягає в економічній експансії Китаю в Південно-Східній Азії; вступі до АСЕАН і розширенні економічних зв'язків з Тайванем; поліпшенні відносин з країнами Індокитаю; все це пов'язується з досягненням стратегічного паритету в регіоні із США та Японією.

Стратегія виходу на захід пов'язана з розширенням впливу на молоді центрально-азійські країни (колишні республіки СРСР) через інвестиції та закупівлі там сільськогосподарської продукції й палива (нафта і газ) і створення таким чином у цьому регіоні буферної зони між Китаєм і Росією.

Стратегія виходу на північ має на меті поступове вкорінення на далекосхідних територіях Росії шляхом спрямування туди значних капіталовкладень, використання етнополітичного фактора (в тому числі прихованої міграції) та встановлення стратегічного контролю над територією. Успішна для Китаю реалізація цього напрямку не передбачає силової конфронтації з Росією, але залежить від самої Росії, її спроможності забезпечити політичну стабільність та економічний розвиток на своїх далекосхідних рубежах. Ситуація складається далеко не віртуальна, якщо взяти до уваги, що на південь від «Ріки чорного дракона» — Амуру проживає 100 млн. чол. тільки в трьох провінціях Північно-Східного регіону (Маньчжурії), а на північ — ріденьке намисто осередків господарської діяльності на тоненькій нитці Транссибу серед зеленого моря тайги.

Японія, на відміну від свого великого континентального сусіда, не переймалася геополітичними проблемами аж до того часу, коли перед оновленою після революції Мейдзі (1868 р.) державою постала проблема віднайдення нових ринків сировини та ринків збуту промислової продукції.

Спочатку правлячі та бізнесові кола молодої імперіалістичної держави керувалися прагматичними міркуваннями. Потрібні для зростаючої промисловості нові сировинні бази можна було отримати, проводячи експансію на південь (нансін) або на північ (хокусін). На південному векторі Японія виграла війну з Китаєм (1894 — 1895 рр.), що дало змогу отримати репарації, анексувати о. Тайвань та взяти участь у поділі сфер впливу на території Китаю поряд із західними державами. Території ж Південно-Східної Азії були закриті кордонами колоніальних володінь західних держав. Рухаючись на північ, Японія зійшлася з Росією в боротьбі за Маньчжурію (з погляду геополітики вже тоді було зрозуміло: хто володіє Маньчжурією — той володіє Далеким Сходом). Завдяки перемозі у війні з Росією (1904—1905 рр.) японці анексували Корею, отримали Південний Сахалін, надовго закріпилися в Маньчжурії, де вони згодом створили маріонеткову державу Маньчжоу-го.

Але подальша експансія потребувала теоретичного обґрунтування. Геополітика (тісейгаку) прийшла в Японію у 20-ті роки XX ст. з перекладами праць Челлена та Гаусгофера, політгеографічних досліджень Боумена та ін. У давніх сакральних текстах було знайдено й основну національну геополітичну ідею. Ще з часів легендарного імператора Дзімму — засновника Японської імперії головну тезу державотворення становив лозунг хакко-ітті, що означало "вісім кутів — разом" зібрати під дахом японської імператорської династії. Під керівництвом провідного японського геополітика того часу Комакі Санесіге (найвідоміша праця — "Маніфест японської геополітики", 1940) активно розвивається методологія японської прикладної геополітики, яка мала обґрунтувати і виправдати експансію Японії. З огляду на зовнішньоекономічну ситуацію інтерпретувалася теорія "життєвого простору" стосовно територіальної організації Японії та її колоній — Маньчжурії, Кореї, Тайваню, створено концепції "Нового порядку для Східної Азії" (розроблена під проводом прем'єр-міністра Коное, 1938 р.) та "Великої Східно-Азійської сфери співпроцвітання" (проголошена в 1940 р. міністром закордонних справ Мацуока як офіційна доктрина). Після поразки Японії в Другій світовій війні геополітика на якийсь час була заборонена.

З 1957 р. дослідження з геополітичних проблем поновилися. Відтоді основою зовнішньополітичних доктрин Японії стала ідея про перевагу економічних інтересів над політичними і приведення їх у відповідність до інтересів японських корпоративних угруповань (кейрецу). Для сучасної японської промисловості ресурсною базою є ресурси всіх континентів, а всі континенти — ринком для збуту її товарів. Отже, в геопросторовому аспекті об'єктом геополітичних інтересів Японії став увесь світ, а на геополітичну теорію покладається завдання забезпечити потреби так званої економічної дипломатії.

Відносини між Китаєм і Японією — безперечно центральний блок міждержавних відносин в АТР. Ці дві великі країни змагаються нині не тільки за регіональне, а й за світове лідерство.

Підвищенню ролі Росії в регіональній системі міжнародних відносин перешкоджають явна культурна, навіть цивілізаційна, відчуженість; високий рівень політичної недовіри до Росії, з одного боку, і деяка недооцінка потенційних можливостей участі в регіональному балансі сил, з іншого. Відчутною є економічна слабкість російського Далекого Сходу. І головне: російське суспільство більшою мірою зорієнтоване на Європу, звідки в Росію завжди приходили нові ідеї, технології, культурні стереотипи. Інакше кажучи, цінність перебування в межах європейського культурно-політичного простору на даному етапі для неї є набагато пріоритетнішою. Інтеграційні процеси у Східноазійському регіоні відбуваються без участі РФ, і це логічно, зважаючи на те, що в їхній основі лежить ідея цивілізаційної спільності, яка реалізується певною мірою на противагу ЄС та НАФТА. Саме тому для Москви участь у діяльності АТЕС є насамперед важливим інструментом досягнення власних інтересів у двосторонніх відносинах. Конкретними векторами російських інтересів у АТР є реалізація масштабних інвестиційних проектів у галузі енергетики (енергетичного мосту "Сахалін-Японія", газопроводу в Китай та Південну Корею), розвиток торговельно-економічних зв'язків та захист власних економічних інтересів, зокрема риболовство в економічних зонах країн Східної та Південно-Східної Азії, просування проектів у сферах атомної й гідроенергетики, видобутку та переробки нафти, продажу військової техніки та озброєння тощо.



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити