Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина ІІ

ГЕОПОЛІТИКА

 

ТЕМА 16

 

АЗІЙСЬКО-ТИХООКЕАНСЬКИЙ РЕГІОН: ГЕОПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ

 

Загальні закономірності геополітичної ситуації у Східній та Південно-Східній Азії.

Наприкінці XIX ст. Китай і Японія були вимушені відмовитися від політики самоізоляції. Китай, який пережив у XIX ст. глибоку економічну і політичну кризу, не зміг ефективно протидіяти колоніальній експансії великих держав і опинився на початку XX ст. розділеним ними на сфери впливу. Японія швидше й успішніше пристосувалася до нових геополітичних реалій і, зумівши після революції Мейдзі провести початкові етапи індустріалізації західного типу та укласти військово-політичний союз із Великою Британією, стала відігравати в регіоні роль лідера, який здійснював досить агресивну зовнішню політику, що мала на меті усунення з регіону Німеччини та Росії й повне нівелювання Китаю.

Радикально ситуація змінилася лише після закінчення Другої світової війни і періоду повоєнного врегулювання. Японія, перебуваючи в принизливому становищі переможеного агресора, втратила не тільки територіальні володіння в регіоні, а й на певний час міжнародну суб'єктність. Вона опинилася в зоні стратегічних інтересів США, з якими пізніше (в 1960 р.) уклала стратегічну угоду про військово-політичний альянс та спільну зону безпеки. Китай же в результаті революційних подій розділився на дві країни: КНР і Тайвань, які мали принципово різні цілі й можливості участі у світовій та регіональній політиці і зрештою опинилися в зонах впливу різних полюсів сформованої в той період біполярної системи міжнародних відносин. КНР за активної підтримки СРСР обособлюється, протиставляючи себе світові як комуністична країна. Тайвань (гомінданівський уряд), підтримуваний США, здобуває статус постійного члена Ради Безпеки ООН серед інших п'яти країн — переможниць у Другій світовій війні й фактично (до визнання світовою спільнотою КНР) одноосібно репрезентує на світовій арені китайську націю.

Зникнення необхідності спільного протистояння радянській загрозі, активізація боротьби за ринки країн АТР на тлі послаблення американських позицій у регіоні внаслідок перегляду американсько-японських відносин є визначальними факторами двосторонніх відносин Японії га КНР новітнього періоду. Китай занепокоєний продовженням процесів мілітаризації Японії й має на це підстави: якщо США, як це декларувалося ще наприкінці 90-х років, зменшать свою військову присутність у регіоні, то Японія логічно претендуватиме на вакантну роль гаранта регіональної безпеки. Офіційний Токіо не заперечує можливість "нуклеаризації" країни в разі загрози стабільності й безпеці в регіоні, а Китай розглядає такі "миротворчі" зусилля східного сусіда як можливу прелюдію до нової військово-політичної експансії Японії в Азії. Водночас після розвалу біполярної системи міжнародних відносин Китаю вдалося перетворити національний оборонний комплекс в найпотужнішу фінансово-промислову корпорацію країни, довести військові витрати до 62,5 млрд. дол. (2004 p.), чисельність збройних сил — до більш ніж 2,2 млн. чол.

Головним об'єднувальним фактором у відносинах двох провідних східно-азійських країн є економічне співробітництво, зокрема зростання двостороннього товарообміну та промислова інтеграція (японські фірми розміщують свої виробничі філіали в КНР). Проте і в цій сфері постають суттєві проблеми. Наприклад, локалізація ділової активності японських підприємців у окремих конкретних регіонах, зокрема в Маньчжурії, викликає занепокоєння Китаю через негативні асоціації з експансією 30-х років XX ст. Японія ж відчуває посилення конкуренції з боку Китаю за ринки збуту, а також джерела сировини та енергоносіїв.

Досить імовірним є погіршення китайсько-японських відносин за умови загострення тайванського конфлікту, оскільки Японія, як уже зазначалося, має тісні економічні зв'язки з Тайванем, обсяги яких цілком можна порівняти з масштабами співробітництва з материковим Китаєм.

Статус США в АТР можна схарактеризувати як "стратегічну оборону". США не вдалося після розпаду біполярної системи зайняти в регіоні панівні позиції, незважаючи на те, що вже з кінця 80-х років XX ст. АТР було офіційно проголошено головним стратегічним напрямом американської зовнішньої політики. Відносини з Японією та Китаєм, які самі почали претендувати на лідерство в АТР, ускладнилися через неможливість використовувати традиційні для часів біполярної системи механізми: договори безпеки та розігрування "московської карти" — і все це за умови відносного послаблення американської економічної та технологічної моці. Особливо важливою обставиною, яка визначає параметри американського впливу в регіоні, є історична пам'ять народів Східної Азії про "цивілізаційну місію" західних держав на їхній території. Зовнішньополітична доктрина Президента Буша у цьому регіоні викликала не очікувано жорстку реакцію — стимулювала не тільки прискорення модернізації військового потенціалу в країнах регіону, а й розвиток ракетного озброєння і ядерних програм у КНДР і КНР зокрема. Водночас саме США лишаються гарантом безпеки та нерозповсюдження ядерної зброї в регіоні. Все це змушує США не лише використовувати в регіоні всі наявні важелі двосторонньої дипломатії, а й виступати за розширення багатосторонніх регіональних контактів.

Японія є головним стратегічним партнером США в регіоні. Основний зміст японсько-американських відносин становить економічна взаємодія двох держав. Вона вирізняється величезним американським дефіцитом у двосторонній торгівлі та жорсткою конкуренцією як на зовнішніх ринках, так і на ринку США. Особливе занепокоєння США викликає вкладення Японією значних коштів у НДДКР, технічне переоснащення промислового потенціалу, а також потужні інвестиції в закордонні економіки, включаючи американську, що супроводжується відповідним зростанням залежності країн — реципієнтів. Зокрема, серйозні проблеми у двосторонніх відносинах спричинені витісненням японськими постачальниками національного продукту з американського ринку, особливо в галузі електроніки. Така ж запекла боротьба ведеться і за зовнішні ринки збуту продукції та капіталовкладень. Дуже вагому стратегічну перевагу Японія має на ринках країн Східної та Південно-Східної Азії, куди Японія інвестувала понад 90 млрд. дол., у той час як США — лише близько 30 млрд. дол., а японський експорт виявився практично вдвоє більшим за американський. Японія безперечно трансформуватиме свої відносини зі США в межах договору безпеки в бік зайняття більш адекватної її претензіям на регіональне лідерство позиції. Особливої важливості ці питання набувають у зв'язку зі зростанням економічного та військового потенціалу КНР, з якою в Японії існує територіальна суперечка за о-в Сінкаку, а також з огляду на панівні у східно-азійському регіоні історично зумовлені антияпонські настрої.

Американсько-китайські відносини можна без застережень віднести до таких, що визначатимуть найближчим часом баланс сил у світовій політиці та економіці, а надто якщо зважити на формування в азійській частині АТР "великої китайської економіки", яка інтегрує господарство материкового Китаю і китайських виробників у цілій групі держав і територій Східної та Південно-Східної Азії. Серед найгостріших питань двосторонніх відносин у соціально-економічній сфері: значний (понад 15 млрд. дол.) дефіцит США в торгівлі з Китаєм і, як результат, поступове витіснення американських виробників із внутрішнього і світових ринків споживчих товарів, а також швидке зростання китайської діаспори в США. Водночас для американських виробників високотехнологічної продукції китайський ринок є надзвичайно важливим, і тому, незважаючи на політичні фактори, якими визначається стратегічне суперництво двох держав у АТР, США надають Китаю статусу найбільшого сприяння в економічних відносинах. Нарощування КНР військової моці й зумовлене цим посилення позиції в регіональній підсистемі міжнародних відносин (зокрема власна позиція щодо ядерної програми КНДР) непокоїть США, що репрезентує конфлікт американської концепції "тихоокеанської ери" і пекінської ідеї "доби китайської цивілізації".

Особливе місце в розвитку стратегічної ситуації в Східній Азії належить Корейському півострову, країни якого у XXI ст. потрапили в ситуацію невизначеності. Розпад біполярного світу зруйнував стару систему відносин КНДР і Республіки Корея, принаймні її ідеологічні підвалини, порушивши принципове питання про можливість об'єднання корейської нації. КНДР, опинившись в ізоляції, позбавлена допомоги країн соціалістичної співдружності, зокрема СРСР, почала шукати шляхи нормалізації відносин з Республікою Корея та Японією, заявивши, що об'єднання з південнокорейським народом є головним стратегічним завданням нації. Зі свого боку, уряд Республіки Корея, безперечно, докладатиме зусиль для інтенсифікації процесів інтеграції, слушно сподіваючись на великі "геополітичні" дивіденди. За умови об'єднання двох частин корейського народу в АТР може з'явитися ще одна країна з претензіями на лідерство, яка володітиме потужним військовим потенціалом та сильною економікою, до того ж, цілком можливо, і ядерною зброєю, і яка зможе зайняти власну, незалежну позицію в регіональному балансі сил. Проте процеси інтеграції на Корейському півострові протікають у надзвичайно складній та заплутаній геополітичній ситуації, яка значно обмежує спектр політичних рішень, спрямованих на зближення, що їх можуть дозволити собі "корейські" держави.

Іншою потенційно вибухонебезпечною територією в регіоні є Тайвань. Офіційно включений до складу КНР як 23-тя провінція, Тайвань прагне вести власну зовнішню політику, балансуючи на суперечностях у відносинах регіональних лідерів. Тайвань використовує своє лобі в США, домагаючись значних військових поставок, політичної підтримки сепаратистських прагнень, активної економічної взаємодії. Однак США не готові конфліктувати з КНР, і, внаслідок серії поступок Вашингтона Пекіну, відносини між Тайванем і США стали прохолоднішими. Натомість відносини з Японією лишаються тісними, що зумовлено насамперед промисловою інтеграцією та інвестиційними потоками. Надійним фундаментом китайсько-тайванських відносин є економічна інтеграція, тоді як політичне зближення в межах однієї держави лишається проблемою, зумовленою відомими історичними подіями та нагромадженими за попередні десятиріччя взаємними образами. Спроба Китаю інтенсифікувати цей процес силовими методами може перерости в гострий регіональний конфлікт, особливо в разі продовження Тайванем активної мілітаризації.

В Південно-Східній Азії утворився власний центр тяжіння, весь процес формування якого відбиває прагнення країн субрегіону зайняти власну геополітичну нішу, яка надасть їм змогу впроваджувати відносно незалежну, зумовлену національними інтересами південно-східно-азійських країн, політику. Історично склалося так, що це своє прагнення країнам Південно-Східної Азії довелося відстоювати в умовах, коли протягом значного історичного періоду регіон був ареною зіткнення інтересів великих світових держав у їхній одвічній боротьбі за стратегічну перевагу в глобальній політиці. Відповіддю на такий цивілізаційний виклик став процес інтеграції. В 1967 р. країни — партнери США в Південно-Східній Азії — Індонезія, Малайзія, Сінгапур та Філіппіни — створили Асоціацію країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка, окрім суто ідеологічної мети протидії поширенню "комуністичної експансії" в регіоні, мала й інші цілі, зокрема розв'язання застарілих конфліктів між країнами — членами та зміцнення економічної взаємодії шляхом приведення елементів змішаної експортно-зорієнтованої моделі економіки у відповідність з регіональним поділом праці в АТР. Вважати АСЕАН повноправним учасником регіональної політики дає підстави те, що, підтримуючи Захід за умов біполярної системи міжнародних відносин, країни-засновники АСЕАН спромоглися не вступити з ним в офіційні блокові відносини.

Виклики глобалізації, що постали перед менш розвинутими країнами Південно-Східної Азії, колишніми супротивниками по "холодній війні", сприяли розширенню АСЕАН (1984 р. — Бруней, 1995 р. — В'єтнам, 1999 р. — Лаос, М'янма, Камбоджа), перетворивши з другої половини 80-х років Асоціацію на субрегіональний центр тяжіння. На даному етапі розвитку головним змістом діяльності АСЕАН стали диверсифікація та посилення господарських відносин між країнами — членами, що втілилося у формуванні зони вільної торгівлі (з 1986 p.), ініціативі щодо вільного руху капіталів (1999 р.) і єдиної валюти (2000 р.) та створенні "трикутників зростання".

Найважливішою, принаймні поки що, перевіркою життєздатності й дієвості АСЕАН стала фінансова криза, що вразила країни Південно-Східної Азії наприкінці 90-х років. Цей виклик спричинив інтенсифікацію відносин з країнами Східної Азії, які були ініційовані ще на початку 90-х років і, з одного боку, зумовлювалися закономірностями територіальної організації регіональної підсистеми світової економіки, а з іншого — розглядалися як противага американсько-австралійській ініціативі Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Саме країни Східної Азії, зокрема лідери АТР Китай, Японія та Південна Корея, підтримали держави АСЕАН у боротьбі з економічними проблемами, викликаними обвалом фінансових ринків країн-учасниць унаслідок масового відпливу іноземного, до речі, насамперед західного за походженням, капіталу.

Надзвичайно прийнятною для держав АСЕАН формою міжрегіональної взаємодії став формат "АСЕАН+3". Виступаючи як єдиний партнер у чотирикутнику з Китаєм, Японією, Республікою Корея, країни АСЕАН можуть претендувати на рівноправні відносини, тоді як окремо жодна з країн регіону, навіть Сінгапур, не почувалися б так комфортно (хоча різнорівнева інтеграція, коли більш розвинуті країни АСЕАН віддадуть перевагу двостороннім відносинам з північними сусідами, цілком можлива). Спільними для східно- та південно-східно-азійських країн АТР є інтереси відновлення економічного динамізму, перерваного фінансовою кризою кінця 90-х років, та забезпечення прогресу регіональної господарської системи АТР — тобто економічні за своєю суттю.

Найскладніші відносини держави регіону мають із КНР. Більша частина країн АСЕАН досить тісно пов'язана з "великою китайською економікою", в кожній з них китайські підприємці займають панівні позиції в промисловості й торгівлі. Безперечно, що для Китаю більш бажаним форматом була б взаємодія КНР— АСЕАН, і це підтверджує офіційний Пекін, який висуває ініціативу створення зони вільної торгівлі між КНР і країнами АСЕАН, позиціонуючи її як азійську противагу АТЕС (до речі, незалежним учасником цієї організації є Тайвань). Що ж до країн АСЕАН, то майже всі вони відчувають принаймні непевність від сусідства з економічним та військово-політичним гігантом з величезним населенням і "не зовсім" демократичним режимом, маючи не завжди позитивний досвід багатовікової взаємодії. Не покладаючись виключно на стимулювальний ефект економічної взаємозалежності, країни АСЕАН виступають проти подальшого скорочення американської військової присутності в АТР та підтримують високий рівень економічних зв'язків з Японією.

Японія залишається лідером усієї системи зовнішньоекономічних зв'язків у регіоні, які справляють позитивний вплив на структуру господарства його країн. На постіндустріальній стадії розвитку стратегія активізації участі японської економіки в міжнародному поділі праці шляхом трансферу технології в сусідні країни напівпериферії надає багато переваг для країни — технологічного лідера. Ця стратегія відома як концепція «журавлиного клину», або "наздоганяння життєвого циклу товару". Японські корпорації протягом останньої чверті XX ст. не тільки активізували експорт технологій, а й перемішували свої виробництва (які вичерпали можливості у власній країні) насамперед у сусідні азійські країни. Таким чином, Країна сонця, що сходить, набула значного впливу на держави регіону, послідовно формуючи систему зовнішньоекономічних зв'язків, яку очолює сама Японія. За нею йдуть нові індустріальні країни (Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур) і далі — країни АСЕАН.

 

 

Гармонійні зміни в структурі господарства країн регіону були досягнуті завдяки певній скоординованості економічної політики держав Східної та Південно-Східної Азії. Координація здійснювалася шляхом укладення двосторонніх або багатосторонніх угод про економічне співробітництво, спочатку між Японією і новими індустріальними країнами, пізніше між ними і країнами АСЕАН, або, як їх іще називають, країнами другої хвилі індустріалізації.



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити