Політична географія і геополітика

ЩО ТАКЕ ГЕОГРАФІЯ

Частина І

 

ПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ

ТЕМА 3

 

СУВЕРЕННА ДЕРЖАВА НА ПОЛІТИЧНІЙ КАРТІ СВІТУ

 

Життя та історична доля кожної із суверенних держав, які є політичними утвореннями і носіями міжнародних прав та обов'язків, залежать як від внутрішніх процесів суспільного й економічного розвитку, так і від перебігу світових суспільно-політичних процесів. Держави виникають як суспільне явище, що уособлює волю народів тих чи інших країн до незалежності, неминуче вступають у політичні й економічні зв'язки з навколишнім світом.

Як ми вже зазначили, держава — це політичне утворення. ІЗ сучасних умовах це утворення обов'язково має геопросторовий вираз, бо існування держави пов'язане з територією і народом певної країни. Держава як носій влади впорядковує суспільне життя цієї країни: встановлює закони (найвищий закон держави — її конституція) і домагається їх дотримання, збирає податки, забезпечує громадський порядок, влаштовує системи суспільного життєзабезпечення і соціального захисту. Національні інтереси держави передбачають створення армії, незалежної грошово-валютної системи, митної служби, дипломатичної служби тощо.

В політико — географічному контексті країна, яка стала суверенною державою, має відповідати певним характеристикам:

        Територія країни повинна займати певну частину суходолу (або суходолу і прилеглих морських просторів) і мати більш-менш визначені географічне положення та просторові межі, навіть якщо ці межі як кордони держави не досить визначені або спірні.

        Постійне населення країни — це народ або група народів, пов'язаних спільністю історичної долі. Звичайно, чим більше кількість населення, тим здатніше воно до спротиву зовнішнім впливам, але більш важливим є наявність суспільної організації народу. Територія, де тільки сезонно бувають кочівники, мисливці, рибалки та ін. або де мешкає населення, яке не має ефективної суспільної організації, має перспективу стати або залежною територією (колонією, протекторатом тощо), або периферійною територією країни з дійовою політичною системою суспільства.

        Політична система країни здатна породити ефективну державну владу, верховенство якої поширюється на всю територію країни.

        Господарство країни набуває рис організованості й впорядкованості. Оскільки будь-яке суспільство має господарську систему, то держава перебирає на себе ключові функції економічної активності: створює і контролює національну валютну систему, митне поле і митний периметр, правове поле економічної й зовнішньоекономічної діяльності тощо. Не завадить нагадати, що віднайдення коштів для організації оборони країни (а то і для демонстрації сили) теж є функцією держави.

        Різноманітні комунікації країни набувають більшої зв'язності, формуються єдині системи циркуляції товарів, населення, інформації, що зрештою приводить до створення певного просторово-економічного каркаса території країни або до його геопросторової реорганізації, якщо країна раніше входила до складу іншої держави.

До цього маємо додати ще дві характеристики держави, які традиційно є об'єктами дослідження політології та міжнародного права, але їх розуміння важливе також в контексті політичної географії та геополітики. Це поняття "державний суверенітет" та "визнання незалежності".

Нагадаємо, що державний суверенітет — це незалежність державної влади, її право самостійно керувати життям держави.

Про реальний державний суверенітет можна говорити, коли влада в межах території держави є самостійною і неподільною, коли вона не є "дозволеною" якоюсь зовнішньою силою, коли держава незалежна у здійсненні зовнішніх зносин. В умовах демократичної держави формується також верховенство законодавчої, виконавчої та судової влад, а порядок у державі настає тоді, коли авторитетність влади є безсумнівною для громадян.

Суверенітет є виявом незалежності держави. Згідно з міжнародним правом він надає державі презумпцію повноважень на її території стосовно її громадян та для організації державної влади. Водночас суверенітет передбачає, що всі незалежні держави формально рівні між собою. Формальне правове визнання рівності незалежних держав має політичне значення: вони в разі їх визнання іншими державами можуть вступати в міжнародні відносини, дотримуючись норм взаємоповаги, проголошувати акти в односторонньому порядку (наприклад, про визнання чи невизнання нових держав), мають рівні права на використання вод відкритого моря та космічного простору тощо.

Насправді, звичайно, держави не є рівні між собою. Можна навести безліч прикладів, коли могутні або "зацікавлені" держави нав'язують свою волю міжнародній спільноті. Наприклад, п'ять постійних членів Ради Безпеки ООН (історично це держави — переможниці в Другій світовій війні) мають офіційно визнані прерогативи. В багатьох міжнародних фінансових та економічних організаціях (Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Світова організація торгівлі (СОТ)) діє система врівноваження голосів, яка надає більшої ваги в прийнятті рішень партнерам, сильнішим економічно та фінансово. Надзвичайно велику роль у політичному та економічному житті світу відіграють країни "Великої сімки": США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Долучитися до цього клубу G-7 мріють інші країни. Росію вже стали запрошувати на засідання "сімки", але на таку ж роль претендують і інші країни, наприклад Китай, Індія, Бразилія.

Сучасні фундаментальні світові процеси у сфері політики й економіки, передусім процес глобалізації, розмивають класичні уявлення про сутність державного суверенітету. По-перше, світове господарство перетворилося на єдину систему і функціонує за єдиними законами. Тому господарство жодної країни, навіть дуже великої, вже не може вважатися самодостатнім. Уособленням єдиного світового ринку стали транснаціональні корпорації (ТНК), які контролюють приблизно половину світового промислового виробництва і міжнародної торгівлі. (Як ми бачили в попередній темі, їхні можливості домірні потенціалу більшості держав.) Основним механізмом координації міжнародної економіки стає фінансово-правове регулювання (провідна роль тут належить транснаціональним банкам), що справляє вплив на інші галузі господарства. Правове поле діяльності такого механізму створюється міждержавними міжнародними організаціями (типу G-7, ЄС, СОТ, МВФ тощо), а зовнішньоекономічна інфраструктура фінансового менеджменту й інформаційних технологій зосереджується в так званих світових містах. Таким чином, частина прерогатив держави передається, з одного боку, міжнародним організаціям, до яких вона входить, з іншого — світовим містам і тим регіонам самої держави, які найбільш втягнуті у світогосподарські процеси.

Незалежна держава, яка має перелічені ознаки, стає суб'єктом міжнародного права в разі визнання її незалежності іншими суверенними державами. Часи, коли нові держави виникали внаслідок об'єднання країни під скіпетром суверена (монарха) або політичної волі самосвідомої нації, давно минули. Гри чверті нинішніх держав виникли в результаті:

1)     перетворення залежних (колоніальних) країн на незалежні держави завдяки національно-визвольній боротьбі;

2)   виокремлення самостійних держав зі складу держав (як правило, імперій), що розпалися за тих чи інших історичних обставин.

Перша група держав виникла в результаті розпаду колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Іспанії, Португалії, Нідерландів, Бельгії; друга — при розпаді клаптикової Австро-Угорської імперії (Австрія, Угорщина, Чехія, Словаччина, території на Балканах тощо), Російської імперії (Польща, Фінляндія, країни Балтії), зрештою Радянського Союзу (Україна, Білорусь, Молдова, знову країни Балтії, країни Закавказзя та Центральної Азії) та Югославії (Сербія, Чорногорія, Хорватія, Македонія). Рано чи пізно майже всі новоутворені держави були визнані світовою спільнотою.

Науковцям, які вивчають політико — географічні та геополітичні процеси, слід бути принципово свідомими того, що становлення перших національних держав (Велика Британія, Франція, Іспанія, Португалія, Нідерланди, Швеція, Німеччина, Італія та ін. в Європі, Туреччина, Іран, Китай, Японія — в Азії) і виникнення десятків новоутворених держав при розвалі колоніальної системи та на руїнах колишніх імперій стали можливими завдяки реалізації ідей націоналізму як ідеологічних рухів за досягнення незалежності, єдності та ідентичності від імені народів, які формувались у нації.

Нація, як відомо, має назву (за назвою народу, що її формує), історичну територію (країну, де вона розвивається), історичну пам'ять, мову, культуру, вона об'єднана навколо головної мети — самореалізації в усіх сферах суспільного буття.

Держава, яку будує нація, має захистити її від зазіхань зовнішніх сил і створити в країні, де вона живе, певні умови буття (фр. raison d'etre), які б забезпечували не тільки добробут, а й духовні (релігійні) потреби, захист культури, мови, історичної пам'яті.

Виходячи зі сказаного, ідея і принципи національного самовизначення є такими ж природними, як ідея прав людини, висунута, як відомо, Лафаєтом ще за часів національно-визвольної війни в Америці. Принципи національного самовизначення, що склалися протягом XIX ст., проголошені американським президентом Вудро Вільсоном як доктрина на початку XX ст. і згодом підхоплені комуністами в Росії, відіграли велику роль у появі та становленні нових держав у XX ст. Цілком імовірно, що потенційні можливості рухів за самовизначення ще не вичерпали себе й у XXI ст. — кількість незалежних держав зростатиме і далі. Але за умов глобалізації, коли послаблюються основи класичного суверенітету держав, стає дедалі важче провести межу між національними рухами за самовизначення і сепаратизмом, замішеним на політичному авантюризмі. Навальний розпад СРСР та Югославії дали світові два десятки нових незалежних держав, але породили проблеми Нагірного Карабаху, Абхазії, Придністров'я, Чечні, Дагестану, Косова, розмежування в Боснії та Герцеговині тощо. Не вирішеними лишаються проблеми курдів, басків, тамілів (особливо в Шрі-Ланці), народів на півдні Філіппін, квебекських французів у Канаді; можливі етнічні конфлікти жевріють в Індії, Пакистані, Китаї, Афганістані, потенційними "пороховими бочками" є Росія і практично вся Африка. Серед політико-географічних проблем, з якими вже стикнулась Україна, назвемо неспокійне сусідство Придністров'я, комплекс проблем Криму і прояви сепаратизму.

 

Серед двох сотень держав світу таких, де б різко переважало населення однієї нації, не так і багато — кілька десятків. Більшість держав мають складну етнічну структуру. Адже частина нації, яка створила державу, через різні історичні причини часто опиняється за межами держави і формує в інших країнах діаспору. Водночас на території держави частину населення (часом досить значну) становлять інші народи — як такі, що не мають своєї державності, так і такі, що мають історичну батьківщину. До того ж у складі населення є й інші етнічні спільноти, асимільовані титульною нацією. Приклади можна знайти навіть серед давно сформованих націй: провансальці, ельзасці та ін. у Франції; айну в Японії; інгерманландці, чудь, весь та інші угро-фінські етноси серед росіян. Надзвичайне значення для держави має життєздатність історичного ядра держави, як правило, того краю, з яким пов'язане зародження народу і нації. Показовою у цьому відношенні є етнічна будова України. Історичне ядро держави — регіон Києва і Середнє Подніпров'я, етнічні території розселення українців місцями виходять за межі нинішніх кордонів держави, водночас на її Сході та Півдні великим є відсоток інших компонентів, а українська діаспора розкинута по всьому світу.

 

 

 

Виконання державою основних внутрішніх і зовнішніх функцій має забезпечити тим чи іншим чином організована система управління.

Загальновизнано, що суверенна держава може й зобов'язана захищати свої національні інтереси, використовуючи право на незалежне існування, володіння своєю територією, рівноправні відносини з іншими державами, право на оборону проти агресії тощо. Водночас держава має сумлінно виконувати свої міжнародні зобов'язання: не втручатися у внутрішні справи інших держав, поважати права людини, утримуватися від застосування сили та будь-якого виду агресії (військової, економічної, інформаційної тощо).

 

Є певне коло найважливіших національних інтересів, які покликана захищати держава. Насамперед це збереження політичної незалежності, права вільно розпоряджатися ресурсами і можливостями своєї країни, самостійно і в інтересах власного народу вести свої міжнародні справи. Досвід історії вчить, що політична незалежність здобувалася часом дорогою ціною людських жертв у національно-визвольних війнах, а втрата її неодмінно мала трагічні наслідки для долі народу, аж до його зникнення з карти світу.

Дуже важливим для національних інтересів є збереження територіальної цілісності країни. Міжнародне право суворо засуджує загарбання чужих земель або зазіхання на території іншої держави. Держава ж, проти якої вчинено агресію, дістає міжнародну підтримку і має право на оборону своєї території всіма наявними способами.

Система національної безпеки держави покликана забезпечити права людини, зокрема її право на власність (правова безпека), нормальні умови господарської діяльності (економічна безпека), захист від стихійного лиха (екологічна безпека), охорону державних та військових таємниць (військово-політична безпека).

Дбаючи про економічну безпеку, держава бере на себе основний тягар створення і забезпечення діяльності в ній стратегічно важливих господарських об'єктів: ключових підприємств енергетики, транспорту, зв'язку, систем управління тощо. Запорукою процвітання держави є розвиток освіти та наукових досліджень.

У царині зовнішньоекономічної діяльності держава сприяє інтеграції господарства своєї країни у світове господарство. Для цього залучаються наявні або створюються нові канали доступу до стратегічно важливих видів сировини та ресурсів. Наприклад, для господарства України такі стратегічні ресурси становлять нафта, газ, кольорові метали, ліс, бавовна, каучук, науково-технічна інформація тощо. Докладаються зусилля до формування експортної бази в тих видах діяльності, продукція яких є конкурентоспроможною на світових ринках.

Зусилля держави реалізуються в рамках тієї чи іншої політико — економічної системи, яка склалася в ній на відповідному етапі розвитку.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити