ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ 8 КЛАС
Матеріали до уроків
Посібник для вчителя й учнів

ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

 

Перші письмові згадки про природу і населення окремих частин українських земель зустрічаються у творах давньогрецьких і арабських авторів. Найдавніші описи території України зроблені античними вченими Геродотом (484—425 рр. до н. е.) та Гіппократом (460—377 рр. до н. е.). Геродот описав природу південних земель, низов’їв річок Істр (Дунай), Борисфен (Дніпро), Тірас (Дністер) тощо, вказав на особливості клімату цих районів. Істр (Дунай) він вважав найбільшою річкою з тих, що знали давні греки.

У своїх творах українські землі описували два найвидатніші географи античного світу — греки Страбон (64 р. до н. е.) та Птолемей (ІІ ст. н. е.). Так Страбон, у своїй 17-томній праці «Географія», наводить данні про племена Північного і Східного Причорномор’я. Птолемей зробив схематичні карти території Східної Європи.

От що писав про слов’ян на початку Х ст. один з арабських географів і мандрівників: «Країна слов’ян — рівна і лісиста, і вони в ній живуть. І немає в них виноградників і орних полів. І є в них щось подібне до діжок, зроблених з дерева, в яких знаходяться вулики й мед. І вони народ, що пасе свиней, як (ми) овець. Переважна частина їхніх посівів із проса. Під час жнив вони беруть ківш із просяними зернами, піднімають до неба і говорять: “Господи, ти, який (дотепер) постачав нас їжею, постач і тепер нас нею в достатку”».

Важливі дані про Україну зібрав французький інженер і картограф Г. Боплан, який працював в Україні в 1630—1648 рр. У 1651 р. була надрукована його книга «Опис України», в якій охарактеризовано найбільші річки України, її клімат, рослинний та тваринний світ. Г. Боплан був і автором перших карт, зроблених у різних масштабах. Одна з них уважається першою в історії детальною топографічною картою цілої країни.

Перші інструментальні зйомки, необхідні для створення більш точних карт, почали проводитись у XVIII ст. У 1745 р. Було видано атлас Росії з частиною території України.

У 80-х роках ХІХ ст. були створені кафедри географії в Харкові та Львові. З 1873 року в Києві почало діяти Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Вони зробили значний внесок у дослідження території України. Східну частину вивчали також російські вчені, в тому числі В. Докучаєв, В. Семенов, західну — польські географи, зокрема А. Реман, Е. Ромер. Автором перших наукових праць з географії українською мовою був академік Степан Рудницький, якого вважають фундатором української наукової географії.

Видатні українські географи й дослідники території України ХІХ-ХХ століть

 

Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — натураліст, мінералог і кристалограф, мислитель і громадський діяч. Перший президент Академії наук України, який своєю науковою творчістю в галузі природознавства й організаційною діяльністю сприяв розвитку географічної науки. Учений народився 12 березня (за старим стилем) у Петербурзі в родині професора економіки та статистика І. В. Вернадського. Навчався в Петербурзькому університеті, де слухав лекції Д. І. Менделєєва, В. В. Докучаєва, І. М. Сєченова, О. І. Воєйкова, О. М. Бутлерова. З 1886 р. обіймав посаду хранителя Мінералогічного музею. У 1885—1890 рр. працював у ґрунтових і геологічних експедиціях. У 1897 р. Володимир Іванович захистив докторську дисертацію й наступного року став професором мінералогії та кристалографії Московського університету. З 1909 р. В. І. Вернадський — екстраординарний, а з 1912 р.— ординарний академік Петербурзької академії наук. З липня 1917 по 1921 р. В. І. Вернадський жив в Україні, склав детальний проект організації Академії наук України і був першим президентом цієї Академії (1919—1921). Володимир Іванович був організатором багатьох інших наукових установ, серед яких Комісія з вивчення продуктивних сил Росії, Комітет з метеоритів, Радієвий інститут.

В. І. Вернадський — автор численних робіт, у яких він порушив великі наукові проблеми, що мають значне практичне значення. Серед найвідоміших праць ученого — «Основи кристалографії», «Історія мінералів земної кори», «Нариси з геохімії», «Проблеми біогеохімії». Протягом усієї своєї діяльності В. І. Вернадський звертався до питань історії науки, написав багато статей з цього питання, читав лекції з історії природознавства.

Володимир Іванович є основоположником комплексу сучасних наук про Землю — геохімії, біогеохімії, радіогеології, гідрогеології. Ідеї Вернадського відіграли значну роль у становленні сучасної наукової картини світу. У центрі його наукових і філософських інтересів — розробка цілісного вчення про біосферу та її еволюцію в ноосферу, в якій людський розум, діяльність людини та її наукова думка стають визначальним фактором розвитку, потужною силою, яку за впливом на природу можна порівняти з геологічними процесами.

 

Рудницький Степан Львович (1877—1937) — академік АН України, географ широкого профілю, дослідник-геоморфолог. Народився в Перемишлі. Це місто в той час входило до складу Австро-Угорської імперії і було видатним центром української культури. Навчався майбутній академік в університетах Львова, Відня, Берліна. Обіймав посаду приват-доцента у Львівському університеті, де читав лекції із загальної географії й активно розробляв основи географії України в її етнічних межах; працював у ВНЗ Відня, Праги.

З 1914 по 1925 р. працював над створенням географічних основ державної незалежності української нації, заклав фундамент політичної географії України.

З 1926 по 1933 р. С. Л. Рудницький жив у Харкові.

Тут він організував Український науково-дослідний інститут географії і картографії, був його першим керівником. У цей період учений керував експедиційними роботами в Наддніпрянщині й Донбасі, брав участь у виданні першої української енциклопедії, розпочав роботу над фундаментальною працею — «Система географічних знань».

Наукові інтереси С. Л. Рудницького були надзвичайно широкими — це питання регіональної геоморфології, геополітики, визначення основних напрямів і оптимальної структури географічних досліджень. Учений досліджував фізичну географію західної частини України, країн Західної Європи.

Степан Львович — автор понад 70 праць, серед робіт академіка: «Огляд політичної географії України», «Україна: політика і географія», «Територія і населення України», «Природні області України». С. Л. Рудницький брав участь у підготовці й виданні шкільної літератури з географії, розробляв географічні карти.

У 1933 р. С. Л. Рудницький був заарештований, а потім засланий на Соловки.

 

Воблий Костянтин Григорович (1876—1947) — статистик, відомий дослідник з питань економічної географії України, дійсний член і віце-президент Академії наук України. Костянтин Григорович розпочав науково-педагогічну діяльність у 1906 р. приват-доцентом, а потім професором Київського університету і Комерційного інституту.

У 1933—1947 рр. працював директором Інституту економіки, тривалий час завідував кафедрою економічної географії Київського університету.

Костянтин Григорович опікувався питаннями економічного районування, розміщення продуктивних сил, комплексного розвитку економіки районів України, демографії, історії народного господарства республіки, популяризував географію України за кордоном. К. К. Воблий — автор численних робіт з питань економіки і статистики, праці вченого містять багатий фактичний матеріал про господарство і населення України. Водночас із науково-дослідною діяльністю Костянтин Григорович провадив багаторічну педагогічну роботу і приділяв велику увагу підготовці молодих спеціалістів. У 1922 р. він написав один із перших підручників з економічної географії України, який витримав п’ять видань.

 

Докучаєв Василь Васильович (1846—1903) — учений-натураліст, ґрунтознавець, географ. У 1867—1872 рр. Василь Васильович навчався в Петербурзькому університеті, у 1878 р. захистив дисертацію і йому було присвоєно учений ступінь магістра. З 1882 по 1895 р. В. В. Докучаєв очолював три найбільші комплексні експедиції з вивчення ґрунтів, рослинності, клімату і сільського господарства. З 1885 р. учений почав публікувати роботи про ґрунти й рослинність у виданні «Матеріали з вивчення російських ґрунтів». В одному з випусків (1886) Докучаєв дав першу у світі наукову класифікацію ґрунтів, що базувалася на генетичному принципі. У 1888 р. він організував постійну Ґрунтову комісію при Вільному економічному товаристві (у 1913 Комісія була перетворена на Докучаєвський ґрунтовий комітет).

У 1888 р., за пропозицією Полтавського земства, досліджував ґрунти, рослинність і геологічні умови Полтавської губернії. Праці експедиції були видані зібранням у 16 томів і дали матеріали для розробки низки питань сільськогосподарського ґрунтознавства, геоморфології та фізичної географії. Учасники експедиції на чолі з Василем Васильовичем склали ґрунтову карту Полтавської губернії. У період з 1891 по 1895 р. Докучаєв займався науково-організаційними питаннями: організовував губернський Природничо-історичний музей у Полтаві, реорганізував Ново-Олександрійський інститут сільського господарства і лісівництва. Йому належить класична праця «Наші степи колись і тепер», що заклала основи комплексного підходу до вивчення природи степових ландшафтів. Під час посухи 1891 року Василь Васильович віддав багато сил і знань для боротьби з цим лихом.

Василь Васильович заклав основи комплексного вивчення біосфери, створив першу у світі класифікацію ґрунтів і відкрив основні закони географії ґрунтів, започаткувавши тим самим нову науку — ґрунтознавство. Ідеї Докучаєва про зональність природи були покладені в основу вчення про ландшафти й географічні зони. На основі цього вчення розвивалися прогресивні школи фізичної географії, геоботаніки, геоморфології. В. В. Докучаєв був не лише видатним ученим і чудовим педагогом, але й справжнім громадянином своєї країни.

 

Чубинський Павло Платонович (1839—1884) — етнограф, краєзнавець. У 1861 закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. У 1862 р. був висланий з Києва під нагляд поліції до Арханґельської губернії за «українофільство». У 1863—1869 рр. працював секретарем Арханґельського губернського статистичного комітету. У 1867 р. за дорученням Імператорського російського географічного товариства здійснив поїздку Європейською Північчю. Видані за результатами цієї поїздки економіко-статистичні роботи П. П. Чубинського містили значний етнографічний матеріал. Після повернення до Києва Павло Платонович у 1869—1970 рр. був керівником експедиції Імператорського російського географічного товариства до південно-західного краю і видав фундаментальний збірник «Праці етнографічно-статистичної експедиції в західно-російський край» у семи томах. У цій праці міститься багатий матеріал про фольклор й говірки українців. У своїх роботах П. П. Чубинський прагнув до максимально повного опису всіх сторін побуту народу, він збирав і вивчав історичні письмові джерела й одночасно надавав велике значення вивченню сучасної культури українського народу.

З 1873 р. П. П. Чубинський був секретарем, а потім віце-головою створеного з його ініціативи Південно-західного відділу Імператорського російського географічного товариства. Павло Платонович нагороджений золотою (1873) і срібними (1868, 1870) медалями Імператорського російського географічного товариства.

П. П. Чубинський був прихильником національного відродження України, автором офіційно визнаного українського національного гімну «Ще не вмерла Україна», що був надрукований у львівському часописі «Мета» в 1863 р. і покладений на музику композитором Михайлом Вербицьким.

 

Дмитрієв Микола Ізмаїлович (1886—1957) — відомий фізико-географ та геоморфолог. Понад 40 років працював у Харківському університеті. У 1943—1957 роках завідував кафедрою регіональної фізичної географії Харківського університету і одночасно вів дослідження в Українському науково-дослідному інституті географії і картографії. Став визнаним спеціалістом з географії рельєфу України, геоморфологічного районування, географії антропогену, лесових відкладів. Узагальнив геоморфологічну будову республіки.

 

Реман Антоній (1840—1917) — видатний науковець з проблем геоботаніки і фізичної географії, засновник школи львівських географів. Після закінчення математично-природничого факультету Краківського університету і захисту докторської дисертації з ботаніки очолював наукові геоботанічні експедиції в Карпати, Молдавію, на Поділля, Кавказ, Південну Америку (1865—1882). Після захисту докторської дисертації з географії (1882) став завідуючим кафедрою географії Львівського університету, якою керував упродовж 28 років. Антон Реман був ініціатором організованого при цій кафедрі Географічного інституту (1911).

 

Геринович Володимир Олександрович (1883—1949) — автор праць з фізичної та економічної географії України, її регіонів, теорії та методики географічної науки. Завідував кафедрами в Геолого-розвідувальному (Москва) і Львівському торгово-економічному інститутах, проводив науково-дослідницьку роботу в Українському науково-дослідному інституті географії та картографії (Харків).

 

Діброва Олексій Тимофійович (1904—1974) — автор праць з географії України. Працював у вузах Харкова, Києва, Ленінграда. В 1944—1956 роках завідував кафедрою економічної географії Київського педагогічного інституту, а в період з 1959 по 1974 р.— кафедрою економічної географії Київського університету. Автор підручників з географії України для середніх шкіл і вузів.

 

Кубійович Володимир Михайлович (1900—1985) — загальновідомий географ, демограф і картограф. Упродовж 1928—1939 років працював доцентом Краківського університету, з 1940 р.— професором Українського Вільного Університету в Празі. З 1952 р.— голова Наукового товариства ім. Шевченка в Європі. Професор В. Кубійович у 30-х роках був співавтором фундаментальних праць «Атлас України і сумежних країв» (1937), «Географія українських і сумежних земель» (1938). У 40-х роках виїхав за кордон, де за його ініціативи у Франції було створено десятитомне видання — «Енциклопедія українознавства» (1955—1995). Дослідження В. М. Кубійовича присвячені життю населення і особливостям розвитку господарства Карпат, території і населенню українських земель, демографічним проблемам України.

 

Тутковський Павло Аполлонович (1858—1930) — геолог, дійсний член Академії наук України. В 1884—1895 рр. був хранителем мінералогічного й геологічного кабінетів Київського університету, згодом — викладачем, потім інспектором і директором народних училищ на території України. У 1911 р. він захистив у Московському університеті дисертацію на ступінь доктора географії. З 1914 р. Павло Аполлонович — професор Київського університету.

Він проводив геологічні й геоморфологічні дослідження в Поліссі. Ним опубліковано понад 100 географічних праць, серед яких особливо важливе значення мають дослідження ландшафтів (географічних краєвидів), природної районізації України, зональності ландшафтів та їх класифікації, раціонального використання й охорони природних ресурсів. Важливий внесок зробив П. Тутковський у вивчення геоморфологічної будови України й особливо Полісся. Йому належить перший підручник «Загальне землезнавство» (1927) українською мовою.

Учений є одним з авторів теорії еолового походження лесу. У 1895 р. П. Тутковський запропонував проект артезіанського водопостачання Києва, що був здійснений пізніше. Діяльність ученого мала велике значення для розвитку геології та інших наук в Україні.

 

Воєйков Олександр Іванович (1842—1916) — метеоролог і географ, основоположник російської кліматології. У 1860 р. вступив на фізико-математичний факуль тет Санкт-Петербурзького університету, але наступного року виїхав за кордон, де слухав курси в Берлінському, Гейдельберзькому і Ґеттінґенському університетах. У 1865 р. одержав у Ґеттінґенському університеті ступінь доктора філософії. У 1866 р. став членом Імператорського російського географічного товариства, з яким протягом 50 років була пов’язана вся його наукова і громадська діяльність.

У 1872 р. учений об’їздив Буковину, Румунію, Галичину, Угорщину, де займався науковими дослідженнями. У 1873—1876 рр. здійснив великі подорожі Америкою, Індією, відвідав Китай, Японію, Цейлон і Яву. Пізніше він досліджував інші райони світу й Росії, у тому числі Південний Урал і Крим. Результати спостережень і досліджень, зібрані під час подорожей, були опубліковані у вигляді численних статей і нарисів. У 1880 р. Олександр Іванович одержав ступінь доктора фізичної географії, а 1882 р. став приват-доцентом у Санкт-Петербурзькому університеті по кафедрі фізичної географії. У 1884 р. Воєйков видав капітальну працю «Клімати земної кулі, особливо Росії», в якому не лише подав блискучий опис системи кліматів, але й уперше висунув проблему з’ясування сутності метеорологічних явищ і структури кліматичних процесів. Для географії значення праці вченого полягає в тому, що всі метеорологічні явища в ньому розглядаються в їх розвитку і взаємодії з іншими явищами природи. У цій роботі міститься також перше фундаментальне дослідження циркуляції атмосфери, причому тут уперше було встановлено роль мусонів у позатропічній зоні. Це відкриття Воєйкова отримало загальне визнання науковців. Олександр Іванович першим розпочав глибоке вивчення змін клімату в геологічному розрізі, поклавши початок новій науці — палеокліматології.

Величезна наукова спадщина вченого нараховує понад 1700 праць, серед яких: «Клімат Полісся» (Санкт-Петербурґ, 1899); «Клімат східного узбережжя Чорного моря» (Санкт-Петербурґ, 1899). «Метеорологія для середніх навчальних закладів» (Санкт-Петербурґ, 1891).






Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.