ГЕОГРАФІЯ ЗОВНІШНЄ НЕЗАЛЕЖНЕ ОЦІНЮВАННЯ 2018

ЕКОНОМІЧНА І СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ

Населення України

Кількість, розміщення, статева і вікова структури населення

Заселення території України

Уже в часи переходу від неоліту до бронзової доби (VI—III тис. до н. е.) на території України сформуватися дві основні групи племен: землероби — на Правобережжі і скотарі — на півдні та південному заході. Найбільш вивченою культурою цього часу вважається трипільська (від назви с. Трипілля Київської області, де археолог В. Хвойка розшукав перше поселення). До сьогоднішнього дня не розв’язані питання походження трипільців, хронологічних меж їхньої культури. Вочевидь, спочатку вони займали територію басейнів Дністра і Пруту, а пізніше — Південного Бугу і Дніпра. За два тисячоліття до нашої ери трипільська культура загадково зникла. Впродовж кількох століть степові простори України були своєрідним коридором, через який проходили кочові племена. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовної групи населення. Наприкінці VII ст. до н. е. їх витіснили з території України іраномовні племена скіфів.

Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму, кочовики — у степах Наддніпрянщини, землероби — у лісостеповій зоні,

орачі — між Дніпром і Дністром. У III столітті до н. е. на територію Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витіснили скіфів.

Слов’яни вперше згадуються у працях Тацита, Птоломея 6 ст. н. е.) під назвою «венеди». На той час вони жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, в середині І тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення — анти і склавини. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV — початок VII ст.) і у 602 р. загинула під натиском аварів. Починаючи з VII ст. у літературі з’являється назва «слов’яни» — людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад десять великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії та Білорусі (поляни, древляни, дреговичі, дулі- би, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени). Частина з них із часом сформувала могутню державу з центром у Києві (літописна легенда називає засновниками міста правителів племені полян). Це обумовило початок формування української нації на основі корінної народності.

Кількість, розміщення населення

Населення будь-якої країни змінюється в часі. Так, за оцінками вчених, на початку XV ст. на території сучасної України проживало 3,7 млн осіб, на початку ХМ ст. — 4,4 млн,

на початку XVII ст. — 5,2 млн, у XVIII ст. населення зросло майже до 9 млн, а на початку XIX ст. склало 30 млн осіб. Таким чином, протягом тривалого часу кількість населення зростала дуже повільно, різке збільшення почалося на межі XVIII та XIX ст. Така ситуація характерна для більшості європейських держав.

Максимальна кількість населення в Україні була в 1993 р. — 52,2 млн осіб. На 1 травня 2014 р. налічувалося 45,3 млн осіб (без урахування жителів тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя — 43,009 млн осіб), що становить 0,6 % від усього населення світу.

Густота населення — це ступінь населеності території. Її показником є кількість жителів, що припадає на одиницю площі (зазвичай на 1 км1). Середня густота населення світу — 45 осіб/км2, в Україні вона значно вища і становить 75 осіб/км2.

Територіальні чинники розміщення та густоти населення.

Природні й економічні умови, які впливають на основні показники розміщення населення

Значними є внутрішні відмінності. Так, густота найбільш населеної області — Донецької — у 4,8 разу перевищує густоту в найменш населеній — Чернігівській області. У цілому найбільшою є густота в індустріально розвинених східних областях, наприклад, у Донецькій вона становить 165 осіб/км2, у Львівській — 115, Чернівецькій — 110, Дніпропетровській — 104, Луганській і Харківській — близько 90 осіб/км2. Найнижча середня густота населення в Чернігівській області — 33,8 осіб/км2, а також у більшості інших поліських областей (Житомирська, Рівненська, Волинська) та степових (Херсонська, Кіровоградська) областей. Це пояснюється природними умовами (заболоченістю на Поліссі, сухим кліматом у степу), а також тим, що активне освоєння степових районів українцями почалося тільки наприкінці XVIII ст.

Відносно високою є густота більшості областей, розташованих у межах історичних земель — Середньої Наддніпрянщини, Галичини, Поділля (сучасні Київська, Львівська, Івано- Франківська, Вінницька, Черкаська, Тернопільська області).

Порівняно рідко заселені північна, північно- західна й південна частини України. До числа малозаселених належать гірські райони Карпат, де освоєння території ускладнене рельєфом; Полісся, де значні площі зайняті лісами й болотами; посушливі райони степових областей, у першу чергу Херсонської та Миколаївської (їхнє освоєння, а згодом розвиток господарства стримувалися недостатньою кількістю водних ресурсів).

Статева і вікова структури населення

Для вікового складу населення України характерне зменшення частки населення молодшої групи, що становить 14 %, і збільшення частки старшої групи, що складає 23 %. Загалом за останні 15 років частка людей пенсійного віку збільшилася майже на 6 %. Середня вікова група (15—60 років) становить 63 %.

Смуги розташовані одна над одною у порядку збільшення віку; ліва частина діаграми відображає дані для чоловіків, права — для жінок. Піраміди зазвичай будуються за річними або п’ятирічними (іноді за десятирічними) групами.

Слід зазначити специфічні особливості вікової структури міського й сільського населення. Відтік молодих людей до міст призводить до того, що частка осіб пенсійного віку (чоловіки 60 років і старше, жінки 55 років і старше) в сільській місцевості, як правило, вища, ніж у містах. Так, у місті Києві особи старшої вікової групи становлять 19 %, а, наприклад, у Київській області — 25 %, Дніпропетровській і Харківській областях — 24 %.

Диспропорції у статевому складі України виникали в результаті війн, міграцій, а також у результаті вищої смертності серед чоловіків. У наш час жінок на 3,5 млн більше, ніж чоловіків. У середньому на 100 жінок припадає 86 чоловіків (особливо великі диспропорції у старшій віковій групі). При цьому спостерігаються значні регіональні відмінності: менші статеві диспропорції у ряді областей Західної України. Так, у Закарпатській області на 100 жінок припадає 92,9 чоловіків (найвищий показник у країні), у Львівській — 90,1, в Івано-Франківській — 89,3. Більша диспропорція у Чернігівській області — 83 чоловіка на 100 жінок (найбільший показник), у Харківській — 84,8, у Київській — 85,9.

Демографічна ситуація. Природний рух населення

Демографічна ситуація в країні характеризується низьким рівнем народжуваності, високою смертністю й від’ємним природним приростом (депопуляція). Уперше кількість померлих перевищила кількість народжених на початку 1979 р. в сільській місцевості, у 1991 р. смертність перевищила народжуваність по всій країні. До 1993 р. населення України зростало за рахунок додатного сальдо міграції, але потім почалося зниження й абсолютної кількості населення. Смертність збільшилася в усіх вікових групах, крім молодшої.

Народжуваність складає 10—11 ‰ (цей показник за останні чотири роки підвищився і у 2013 р. становив 11,1 ‰), смертність залишається на високому рівні й складає 14—16 ‰ (у 2010 р. — 14,6 ‰), природний приріст — -3,5... -6‰. Найбільш несприятлива ситуація у східних областях (усі області мають показники природного приросту, нижчі за середньо- українські), а також у низці північних, південних і центральних областей. Найбільший від’ємний приріст населення спостерігається в Чернігівській області.

Краща ситуація в західній частині країни, а також у містах Києві й Севастополі. Причому, як правило, це досягається за рахунок як вищої народжуваності, так і нижчої смертності. Додатний природний приріст населення зберігається тільки у Закарпатській області.

Міграція населення, її види та причини

В Україні, як і в багатьох європейських країнах, протягом кількох десятиліть другої половини XX ст. основним напрямком внутрішніх міграцій було переміщення із села до міста, коли сільські жителі переїжджали на постійне місце проживання до міст.

Протягом двох останніх десятиліть внутрішня міграція в країні має свої специфічні риси. Так, уповільнилося переміщення із села до міста, а після аварії на ЧАЕС відбувався значний відтік населення з найбільш постраждалих областей.

Маятиикові міграції найбільш характерні для великих міст, у першу чергу для Києва, Харкова, Одеси, Донецька, Дніпропетровська, Львова. Завдяки цьому процесу трудові ресурси названих міст збільшуються, а жителі невеликих поселень, де кількість робочих місць обмежена, мають можливості для працевлаштування.

Зовнішні міграції відомі з давніх часів, але особливо їхнє значення зросло наприкінці XIX ст., після скасування панщини в Австро- Угорщині та кріпосного права в Росії. У цей час унаслідок зростання кількості населення й обмеження земельних ресурсів у західноукраїнських землях з’являється велика кількість безземельних селян. Спочатку вони виїздять до країн Європи, а потім — до Америки. Ця хвиля міграції була дуже потужною у період від 1895 до 1913 р., коли виїхало 413 тис. осіб. Більшість емігрувала до США та Канади. Масовими переселеннями українців супроводжувалося освоєння території Російської імперії. За період від 1896 до 1914 р. за Урал переселилися 1,6 млн осіб. Більшість виїхала з Полтавщини, Чернігівщини та Київщини.

У радянський період відбулося кілька хвиль міграції. Так, колективізація 1929- 1930 рр. призвела до виселення близько 1 млн осіб. У роки війни на схід Радянського Союзу було евакуйовано близько 2 млн осіб, майже стільки ж вивезено на примусові роботи до Німеччини.

У повоєнний період найбільш характерними були міграції, пов’язані з освоєнням цілинних земель Казахстану та нафтогазових родовищ Західного Сибіру, розвитком Далекого Сходу та Середньої Азії. Водночас Україна приймала мігрантів з інших районів СРСР. Ці міграційні потоки на той час були внутрішніми, вони проходили в межах однієї країни.

На міграційні потоки останніх двох десятиліть впливають різні причини, серед них: розпад Радянського Союзу, складний етап реформування економіки, падіння життєвого рівня населення, спрощення перетину державного кордону, розширення прав і свобод людини (у тому числі свободи пересування), розвиток приватного підприємництва. У різні періоди роль тих чи інших причин зростала або зменшувалась.

У перші роки незалежності виїзд із країни зменшився, а імміграція зросла: багато українців і представників інших народів (кримські татари, німці, болгари, вірмени, греки) почали повертатися до України. Однак уже від 1994 р. сальдо міграції стає від’ємним, а його обсяги збільшуються до 1996 р., а потім залишаються на високому рівні до 2001 р. Від 2005 р. сальдо міграції додатне.

Для України найбільш характерна міжнародна трудова міграція. За оцінками фахівців, нею охоплено щонайменше 5 млн жителів країни.

Українська діаспора та причини її виникнення

Діаспора — це частина народу, що живе за межами країни свого походження, своєї історичної батьківщини. Основною причиною формування української діаспори були міграції населення за межі України, зумовлені економічними та політичними причинами. Кількість української діаспори оцінюється різними дослідниками від 10 до 20 млн осіб.

Розрізняють східну та західну діаспору. Східна діаспора налічує більш ніж 7 млн осіб.

Її становлять українці, що живуть на території держав, які в минулому були республіками Радянського Союзу. Представники західної діаспори проживають у країнах Центральної та Західної Європи, а також в Америці, Австралії та інших регіонах світу.

Майже дві третини східної діаспори становлять українці, які проживають у Росії. У цій країні вони становлять третю за кількістю етнічну групу. Сьогодні, за оцінками, їх понад 5 млн, хоча за результатами перепису 2002 р. до українців себе зарахували близько 3 млн осіб, із яких 2,3 млн — жителі міст.

Друге місце за кількістю українців східної діаспори посідає Казахстан. Міграційні потоки українців до цього краю різко зросли на початку XX ст., а також у післявоєнний період, зокрема в 1950—1960-ті рр. Це було зумовлено освоєнням цілинних земель Північного Казахстану. Зараз у цій державі налічується майже 900 тис. українців.

У Молдові українська діаспора формувалася від XVI ст., а особливо інтенсивно в післявоєнний період. Зараз тут проживає понад 600 тис. українців. За кількістю вони посідають друге місце після титульної нації.

У Білорусі налічується майже 300 тис. українців, більшість із них живе в прикордонних з Україною областях і в столиці — Мінську.

Історія західної діаспори далекого зарубіжжя веде відлік від 1891 р., коли перші переселенці із села Небилів (зараз Івано-Франківська область) ступили на Північноамериканський континент.

Найчисленнішою є західна українська діаспора в США та Канаді. У США проживає близько 1,2 млн українців та осіб українського походження.

У Канаді проживає понад мільйон етнічних українців. У третини з них обоє батьків — українці, інші мають мішане походження.

У Південній Америці найчисленніша українська діаспора в Бразилії та Аргентині. Більшість із майже півмільйона бразильських українців проживає в штаті Парана. В Аргентині налічується до 220 тис. українців та осіб українського походження.

Значна частина західної діаспори розселена в Польщі, Румунії, Словаччині та Чехії. Так, у Польщі налічується до 300 тис. українців. Більшість їхніх батьків у повоєнний період була виселена в північні та західні райони країни.

На території Румунії проживає 250 тис. українців. Вони переважно розселені в північних та північно-східних частинах, у прикордонних з Україною районах. У Словаччині та Чехії українці проживають на Пряшівщині (Словаччина), а також у містах, зокрема в Празі. Зараз у межах цих держав налічується понад 150 тис. українців.

Унаслідок останньої хвилі трудової міграції значно збільшилася кількість українців у Португалії, Іспанії, Італії, Греції.






Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.