ГЕОГРАФІЯ ЗОВНІШНЄ НЕЗАЛЕЖНЕ ОЦІНЮВАННЯ 2018

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ СВІТУ

Загальна економіко-географічна характеристика світу

Сучасна політична карта світу

Етапи формування політичної карти світу

Історію формування політичної карти світу поділяють на кілька періодів, кожному з яких притаманні певні характерні риси. Більшість дослідників виділяють чотири періоди.

Періоди формування політичної карти світу

Назва, часовий проміжок

Характерні риси

Стародавній світ (IV тис. до н. е. — кінець IV ст. н. е.)

• Утворення перших держав у кількох відокремлених центрах цивілізації (Близький Схід, Індостан, Східна Азія).

• Розширення держав і поява нових.

• Злиття окремих цивілізаційних центрів.

• Зникнення більшості стародавніх держав

Середньовіччя (початок V — середина XVII ст.)

• На початку — виникнення нових держав, які швидко розпадаються.

• Поступове об’єднання дрібних держав (централізація).

• Наприкінці — утворення перших колоніальних імперій (Османської, Португальської, Іспанської)

Новий час (середина XVII — початок XX ст.)

• Поява нових колоніальних імперій, їх розширення і зміцнення.

• Колоніальний поділ усього світу між невеликою кількістю найсильніших країн.

• Початок нового переділу світу

Новітній час (із 1914 р.)

Поступово локальні війни за колонії підвели світ до Першої світової війни, яка ознаменувала початок новітнього періоду формування політичної карти світу

Оскільки у XX—XXI ст. зміни політичної карти відбувались досить швидко та мали різний зміст, цей період поділяють на кілька менших часових відрізків — етапів.

Перший етап пов’язаний із наслідками Першої світової війни й Жовтневої революції в Росії. Він характеризується розпадом Австро-Угорщини, Османської й Російської імперій. Появою на карті Австрії, Угорщини, Чехословаччини, Фінляндії, Югославії, СРСР. Втратою колоніальних володінь Німеччиною.

На другому етапі були закріплені зміни, що відбулися після Другої світової війни: Німеччина втратила частини території й була поділена на дві держави — ФРН і НДР; Японія передала країнам-переможницям Мікронезію, Малайзію, Сінгапур, Маньчжурію, Курильські острови та ін.; на карті з’явилися нові держави — Філіппіни, КНДР, Республіка Корея; була утворена світова соціалістична система.

Третій етап тривав від середини 1950-х до початку 1980-х рр. Головна його кількісна ознака — поява на політичній карті світу величезної кількості держав унаслідок визволення колоній. Так, лише в 1960 р. здобули політичну незалежність 17 африканських країн (пізніше цей рік на звали «роком Африки»). Унаслідок цих процесів припинити своє існування колоніальні імперії.

Четвертий етап припав на кінець 80-х рр. XX ст. — початок XXI ст. Він характеризується як кількісними, так і якісними змінами. У групі країн, які становили світову соціалістичну систему, відбулися корінні перетворення в системі управління державою й економікою. Це привело до розпаду самої системи й трьох держав: СРСР, Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії та Чехословаччини. Відродилися раніше існуючі держави (наприклад Україна, Росія, Литва, Латвія, Естонія), з’явилися нові (наприклад Білорусія, Молдова, Казахстан), об’єдналися ФРН і НДР, утворивши єдину державу. Нові держави продовжують з’являтися — так, у 2011 р. була проголошена незалежність Південного Судану.

Форми правління й адміністративно-територіальний устрій країн

Країни світу відрізняються формами правління й адміністративно-територіального устрою. Існують дві основні форми правління — монархія і республіка. Монархія — це така форма правління, за якої верховна влада формально або фактично належить довічно одній особі. У більшості випадків монарх (це може бути король, цар, імператор, султан, шах, емір тощо) отримує владу у спадок.

До початку XIX ст. монархії у світі переважали, причому більшість із них були абсолютними. Така форма правління передбачає зосередження всієї повноти влади в руках однієї особи. У наш час абсолютні монархії також існують. Більшість із них розташовані в Азії (Бутан, Бруней, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман). Але набагато більше зараз монархій конституційних (парламентських). У таких державах влада монарха здебільшого має формальний характер («король є, але він не править»). Прикладами конституційних монархій є ряд країн Європи: Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Швеція.

У деяких країнах монарх очолює не тільки державу, а й місцеву церкву (наприклад у Саудівській Аравії). Такі монархії називаються теократичними. Вони є різновидом абсолютних монархій.

Але більшість держав у сучасному світі мають республіканську форму правління. Республіка — форма державного правління, за якої владні повноваження належать громадянам держави. Реальне управління в республіках здійснюють виборні органи або уповноважені ними особи. Вищий законодавчий орган республіки — парламент. Главою держави в таких країнах, як правило, є президент.

Залежно від співвідношення повноважень президента і парламенту, республіки бувають президентські, парламентські та змішані. Останні, у свою чергу, бувають парламентсько-президентські та президентсько-парламентські.

Залежно від особливостей адміністративно- територіального устрою сучасні країни світу є або унітарними, або федеративними.

Більшість країн світу — унітарні. Унітарна країна — це така форма адміністративно-територіального устрою, де органи управління її територіальних одиниць не мають законодавчих повноважень. Прикладом унітарних країн можуть бути Польща, Румунія, Франція, Угорщина, Словаччина, Японія, Єгипет.

Більш складний адміністративно-територіальний устрій мають федеративні держави (федерації). Федерація — це держава, яка поділена на адміністративно-територіальні частини, наділені певною законодавчою самостійністю. При цьому існують як загальнодержавні закони, так і закони, що діють лише в межах тих адміністративних одиниць, де вони були прийняті.

Згідно з конституцією, федераціями є близько 25 країн світу. Типовими їх прикладами є Австралійський Союз, Австрія, Бразилія, Індія, Канада, Німеччина, США.

Федеративні держави можуть відрізнятися підходами до формування адміністративних одиниць (за територіальними, національними, національно-територіальними органами), а також за кількістю та якістю повноважень, що їм делеговані.

Показники, що визначають рівень економічного розвитку країн. Типологія країн

Для оцінки соціально-економічного розвитку країни використовуються різні рейтингові класифікації. В основу кожної з них покладено певні характеристики, які дають можливість порівняти країни між собою. Серед цих класифікацій найчастіше використовуються такі: частка зайнятих у сільському господарстві (від загальної кількості тих, хто працює); за обсягом валового внутрішнього продукту на одну особу; за економічним зростанням за певний період; за показниками продуктивності праці; за рівнем конкурентоспроможності економіки.

Найважливішим показником, за яким визначають, до якої групи країн належить держава за ступенем розвитку суспільства, є частка зайнятих у сільському господарстві (від загальної кількості тих, хто працює). Як правило, чим менша частка населення зайнята в сільському господарстві, тим вищим є рівень розвитку країни.

Ще 150 років тому в більшості країн світу основною галуззю було сільське господарство. У XX ст. за своїм значенням його випередила промисловість. Але наприкінці XX — на початку XXI ст. у ряді найрозвиненіших країн і вона поступилася своїм місцем невиробничій сфері — банківському сектору, сфері послуг, туризму.

Можна зробити висновок, що більшість країн у своєму розвитку послідовно проходять кілька стадій: аграрне суспільство — індустріальне суспільство — постіндустріальне суспільство.

Відповідно до цих стадій розвитку країни поділяються на п’ять груп.

1. Аграрні. Це найменш розвинені країни світу, в основному африканські — Малі, Чад, Мозамбік, Гамбія, Ефіопія. У сільському господарстві таких країн зайнято 60 % і більше працюючого населення.

2. Аграрно-індустріальні. У сільському господарстві цих країн зайнято 35—59 % населення, але й на промисловість припадає велика їх частка (близько 20 %). Прикладами таких країн можуть бути Панама і Домініканська Республіка в Центральній Америці, Колумбія та Перу в Південній Америці, Індія, Монголія і Пакистан в Азії. Рівень розвитку цих країн також перевалено невисокий.

3. Індустріально-аграрні. У сільському господарстві цих країн зайнято 20— 34 % працю ючих, а найбільша їх частка припадає на промисловість. Хоча рівень розвиту таких країн близький до середнього, але господарство багатьох із них розвивається швидкими темпами. До цієї групи належать, зокрема, Туреччина, Бразилія, Аргентина, Республіка Корея, Україна, Росія, Румунія, Польща.

4. Індустріальні. Особливістю цих країн є те, що в сільському господарстві зайнята дуже незначна частка працюючих — приблизно 20 % і менше. При цьому головні надходження ззовні такі держави отримують від експорту промислових товарів. Більшість індустріальних країн розташовані в Європі, але є вони і в інших регіонах (Сінгапур в Азії тощо).

5. Постіндустріальні. Зайнятість у сільському господарстві цих країн також невелика (менш ніж 10 %), але головні зовнішні надходження пов’язані в них уже не з промисловістю, а зі сферою послуг, експортом капіталу, туризмом тощо. Таких країн у світі ще небагато, серед них — США, Велика Британія, Франція, Японія, Німеччина. Останніми роками більшого поширення набув показник валового внутрішнього продукту (ВВП). Під ним розуміють ринкову вартість усіх кінцевих товарів та вироблених за рік у всіх галузях економіки на території держави для споживання, експорту й нагромадження, незалежно від національної належності використаних чинників виробництва. ВВП країни може бути виражений у національній валюті і за необхідності перелічений за біржовим курсом на іноземну валюту, а також може бути представлений за паритетом купівельної спроможності.

Розрізняється номінальний (абсолютний) і реальний (з урахуванням інфляції) ВВП. У реальному ВВП ураховується, якою мірою збільшення ВВП визначається реальним зростанням виробництва, а не підвищенням цін. На сьогодні у світовій практиці ВВП є головним індикатором економіки.

У більшості випадків для порівняння рівня розвитку різних країн економісти використовують показники ВВП на одного жителя. Для того щоб обчислити ВВП на одну особу, потрібно поділити показник ВВП країни на кількість її населення. ВВП на одну особу дає уявлення про кількість товарів і послуг, що припадають у середньому на одного жителя країни.

У літературі можна зустріти різні поділи держав на групи за розмірами ВВП у розрахунку на одного жителя та особливостями їх економіки. Українські географи виділяють за цим показником п’ять типів держав: розвинені, середньорозвинені, постсоціалістичні, країни, що розвиваються, та країни централізованої економіки.

Більшість розвинених країн розташовані в Північній півкулі, переважно в Європі. Для них характерна ринкова економіка, високі показники (понад 20 тис. дол. США) ВВП на одного жителя. Частка цих країн у світовій економіці становить понад 50 %, у тому числі більш ніж 40 % припадає на країни «Великої сімки» — США, Канаду, Японію, Німеччину, Францію, Велику Британію та Італію. Господарство цих країн дуже потужне і багатогалузеве.

Дві інші групи держав, які належать до розвинених, це малі країни Європи — високорозвинені держави з порівняно вузькою спеціалізацією господарства (наприклад Норвегія, Люксембург, Австрія, Швейцарія) та розвинені країни Південної півкулі (інша назва — країни переселенського капіталу) — Австралійський Союз, Нова Зеландія, Південна Африка (сюди ж зараховують і Ізраїль, хоча він розташований у Північній півкулі).

Середньорозвинені країни об’єднують дві групи держав:

1) країни, які відстали у своєму розвитку (перевалено країни Південної Європи, наприклад Португалія і Греція);

2) країни нової індустріалізації (ряд держав Східної та Південно-Східної Азії (Сінгапур, Республіка Корея, Малайзія тощо) та Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Мексика) — держави, економіка яких швидко розвинулась у другій половині XX ст., особливо промисловість.

До середньо розвинених країн ряд дослідників відносять і третю підгрупу країн — пост- соціалістичні. Але частина вчених виділяє їх в окремий тип, поділяючи на два підтипи:

1) країни — члени СНД (Росія, Україна, Білорусь, Казахстан тощо) — республіки, що входили до складу колишнього СРСР; розташовані на сході Європи, у центрі та на півночі Азії;

2) постсоціалістичні держави Євразії — переважно країни Центральної Європи (країни Балтії, Польща, Чехія, країни, які утворились на місці Югославії, Болгарія тощо, а також єдиний представник Азії — Монголія). Рівень розвитку цих країн помітно відрізняється, але для них характерна наявність певних пережитків централізованої командної економіки.

До країн централізованої (командної) економіки продовжують відносити всього п’ять держав: Китай, Кубу, В’єтнам, Лаос, КНДР. У більшості з них (виняток — КНДР) зараз здійснюються реформи господарства.

Найбільшу групу (близько 120) складають країни, що розвиваються. Хоча вони мають ряд спільних рис — багатоукладна економіка, опора господарства на використання окремих видів природних ресурсів або дешевої робочої сили — ця група дуже неоднорідна. Тут можна виділити окремі підтипи:

1) країни з порівняно зрілою структурою господарства — держави з досить багатогалузевою, але технічно і структурно відсталою економікою (переважно країни Азії, Північної Африки та Латинської Америки — Індія, Іран, Перу, Колумбія, Марокко, Єгипет);

2) країни-експортери нафти (в основному держави Близького Сходу — Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, а також Бруней тощо) — група держав із високим ВВП у розрахунку на одного жителя, але вузькою структурою експорту;

3) малі країни («багаті острови») — невеликі, переважно острівні держави, економіка яких базується або на вигідному географічному положенні, або на сприятливих кліматичних умовах (Кіпр, ряд країн Вест-Індії);

4) найменш розвинені країни — близько 50 держав, переважно з Африки та Азії (Чад, Ефіопія, Мозамбік, Бенін, Руанда, Бангладеш, Гаїті тощо) — найбідніші, економічно й соціально найвідсталіші країни світу.

Сучасна політична карта Європи, Азії, Африки, Америки, Австралії й Океанії*

Європа (44), ще чотири країни (території) мають обмежене визнання

Австрія, Албанія, Андора, Білорусія, Бельгія, Болгарія, Боснія й Герцеговина, Ватикан, Велика Британія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Македонія, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Сан-Марино, Сербія, Словаччина, Словенія, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чорногорія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Естонія

Всі держави — республіки (більшість) або конституційні монархії (виділені в лівій колонці). Винятки: Ватикан (це абсолютна теократична монархія, якою управляє Святий Престол). Переважають унітарні держави, є федеративні (наприклад, Австрія, Німеччина, Росія)

Азія (47), ще дві країни (території) мають обмежене визнання

Азербайджан, Вірменія, Афганістан, Бангладеш, Бахрейн, Бруней, Бутан, Східний Тимор, В’єтнам, Грузія, Ізраїль, Індія, Індонезія, Йорданія, Ірак, Іран, Ємен, Казахстан, Камбоджа, Катар, Кіпр, Киргизстан, Китай, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Кувейт, Лаос, Ліван, Малайзія, Мальдіви, Монголія, М’янма, Непал, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Оман, Пакистан, Саудівська Аравія, Сінгапур, Сирія, Таджикистан, Таїланд, Туркменістан, Туреччина, Узбекистан, Філіппіни, Шрі-Ланка, Південна Корея, Японія

Представлено республіки (більшість), конституційні й абсолютні монархії (всі монархії виділені в лівій колонці). Переважають унітарні держави, є федеративні (наприклад, Індія, ОАЕ, Пакистан, Малайзія)

Африка (54), ще три країни (території) мають обмежене визнання

Алжир, Ангола, Бенін, Ботсвана, Буркіна-Фасо, Бурунді, Габон, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Джибуті, Єгипет, Замбія, Зімбабве, Кабо-Верде, Камерун, Кенія, Поморські Острови, Конго (Браззавіль), Конго (Кіншаса), Кот-д’Івуар, Лесото, Ліберія, Лівія, Маврикій, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Марокко, Мозамбік, Намібія, Нігер, Нігерія, Південна Африка, Руанда, Сан-Томе й Принсипі, Свазіленд, Сейшельські Острови, Сенегал, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Танзанія, Того, Туніс, Уганда, Центрально-Африканська Республіка (ЦАР), Чад, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія, Республіка Південний Судан

Всі держави — республіки (більшість) або конституційні монархії (виділені в лівій колонці). Переважають унітарні держави, є федеративні (наприклад, Нігерія, Ефіопія)

Північна Америка (12)

Антигуа й Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Гренада, Домініка, Канада, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент- Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сполучені Штати Америки (США), Тринідад і Тобаго, Ямайка

Всі держави — республіки. Переважають унітарні держави, є федеративні (Канада, Мексика, Сент-Кітс і Невіс, США)

Латинська Америка (23)

Аргентина, Беліз, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гайана, Гватемала, Гондурас, Домініканська Республіка, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Сальвадор, Сурінам, Уругвай, Чилі, Еквадор

Всі держави — республіки. Переважають унітарні держави, є федеративні (Аргентина, Бразилія й Венесуела)

Океанія (14)

Австралія, Вануату, Кирібаті, Маршаллові Острови, Науру, Нова Зеландія, Палау, Папуа — Нова Гвінея, Самоа, Соломонові Острови, Тонга, Тувалу, Федеративні Штати Мікронезії, Фіджі

Всі держави, крім Тонга, — республіки. Переважають унітарні держави, є федеративні (Австралійський Союз, Федеративні Штати Мікронезії та Палау)

* Зазначені тільки держави, визнані світовим співтовариством.

Частково визнані держави. Китайська Республіка, яка включає острів Тайвань і кілька невеликих островів, на сьогодні визнана 23 державами. Арабська Демократична Республіка Сахари визнана 47 державами, є членом Африканського союзу. Значна частина території країни контролюється Марокко. Республіка Косово визнана 108 державами-членами ООН, а також Тайванем і Мальтійським орденом. Згідно з конституцією Сербії, входить до складу цієї держави як Автономний край Косово і Метохія. Влада Республіки Косово фактично не контролює її північну частину, населену сербами. Держава Палестина визнана 134 державами-членами ООН. Є державою-спостерігачем в ООН.

Міжнародні організації

Завдання, які стоять перед сучасною цивілізацією, настільки масштабні й складні, що багато з них можна розв’язати лише спільними зусиллями багатьох країн. Для розв’язання проблем, які виходять за межі однієї держави, створюються міжнародні організації.

Найчастіше їх розрізняють за метою створення (призначенням). За цією ознакою вони поділяються на загальнополітичні (ООН, Ліга Американських держав, Організація африканської єдності, Рада Європи), а також спеціальні, серед яких: військово-політичні (НАТО, АНЗЮС), економічні (Організація країн-експортерів нафти, Європейський Союз, Світова організація торгівлі), культурні (ЮНЕСКО), спортивні (Міжнародний олімпійський комітет), гуманітарні (Товариство Червоного Хреста і Червоного Півмісяця), екологічні (Міжнародна спілка охорони природи) тощо.

Найавторитетнішою міжнародною організацією світу є загальнополітичне об’єднання — Організація Об’єднаних Націй (ООН). Зараз це потужне об’єднання, до якого входять майже всі суверенні держави світу. Вона має складну структуру та постійно діючі органи (Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Секретаріат, Міжнародний суд тощо).

Оскільки завдання ООН дуже багатогранні, при ній створено численні спеціалізовані організації, кожна з яких працює за певним напрямком. Так, наприклад, Організація ООН з питань освіти, науки, культури (ЮНЕСКО), штаб-квартира якої розміщена в Парижі, стимулює наукову і творчу діяльність, реалізує освітні програми ООН, уживає заходи щодо збереження культурної та історичної спадщини людства.

Прикладом регіональної загальнополітичної міжнародної організації є Рада Європи, створена в 1949 р.

Найвпливовішою міжнародною військово- політичною організацією є Організація Північноатлантичного Договору (НАТО).

Однією з найважливіших є Світова організація торгівлі (СОТ). Її членами є понад 150 країн світу (серед них і Україна).

Найвідоміша і найбільш впливова регіональна економічна організація — Європейський Союз (ЄС). Сьогодні він об’єднує 27 країн.

Приклад успішної діяльності ЄС викликав появу економічних інтеграційних об’єднань в інших регіонах світу — Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА), створена в 1992 р. у складі США, Канади і Мексики, Південноамериканський спільний ринок (МЕР- КОСУР), до якого увійшли Бразилія, Аргентина, Уругвай, Парагвай та ін.




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити