Усі уроки української мови 10 клас І семестр - 2018 рік

Додатки

ДИКТАНТИ

МОЯ УКРАЇНА

Україна велика й простора, розташована вона на Європейському континенті. Простягається від Карпатських гір до синього Дону. З півдня наші землі омиваються Чорним і Азовськими морями, на півночі сусідить з Білорусією, на сході — з Росією. На заході Україна межує з Румунією, Молдовою, Польщею.

В Україні багато річок. Найбільша з них — славетний Дніпро, який поділяє Україну надвоє. Один бік зветься Правобережною Україною, другий — Лівобережною. За довжиною Дніпро — третя річка Європи після Волги й Дунаю. У Дніпро впадають менші річки: Прип’ять, Тетерів, Десна, Рось, Псел, Ворскла. Чималі українські річки — Південний Буг, Дністер, притока Дону — Сіверський Донець.

Гори Карпати лежать на самому заході України. Це старовинні гори з порослими травою і деревами вершинами. Найвища з них — Говерла, її висота понад 2000 метрів.

Більша частина нашої країни — рівнина, що має чудовий родючий ґрунт — чорнозем. Надра української землі багаті на кам’яне вугілля, залізну руду, граніт, металеві руди, каолін, кам’яну сіль і навіть золото.

Природа України багата й щедра. По всьому світі відома українська пшениця, добрі в нас сади.

Окремі землі України мають свої особливі назви — Слобожанщина, Галичина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полісся, Буковина тощо (за О. Кучеруком; 177 сл.).

КНИГОДРУКУВАННЯ В УКРАЇНІ

XVI та XVII століття в історії українського народу ознаменувалися культурно-суспільним та політичним злетом. На ґрунті боротьби за національну самостійність поширюється освіта. Грамотність, за словами відомого Павла Аллєпського, була звичним явищем серед «козацького народу». «Не лише всі козаки,— зауважує він,— а й навіть більшість їхніх дружин та дочок вміють читати». Школа перебувала під невсипним турботливим наглядом самого населення, організованого в братства. Цей потяг до освіти та знань вже не міг задовольнитися старим методом «списування книг». Повинно було виникнути книгодрукування. І справді, вже в XVII столітті бачимо в Україні цілий ряд друкарень, які видавали і підручники, й наукові праці, й суто літературні та публіцистичні твори. Такі друкарні існували в усіх містах старої України.

Книгодрукарство в Україні фактично користувалося в ті часи повною свободою. Свобода слова вважалася настільки важливим та невід’ємним правом кожного, що гарантувалася навіть міжнародними трактатами. Так, наприклад, 1658 року в «гадяцьких пактах», тобто договорі Івана Виговського з польським урядом, крім відкриття двох університетів, обумовлювалось і таке: «Гімназія, колегія, школи й друкарні, скільки їх треба буде, без перешкоди ставити будемо...»

З обмеженням свободи слова українські письменники того часу вперше зіткнулися не у себе вдома, а у гостях — не на рідній землі, а у північного сусіда (за С. Єфремовим; 190 сл.).

СПОКОНВІЧНА ПОШАНА ДО ХЛІБА

Рано-вранці виходив у поле український хлібороб, орав у поті чола й сіяв зерно. Осяяний сонцем, оспіваний жайворонком, родився хліб в Україні й радував серця людей. Наче море хвилювалися хлібні лани від теплого вітру.

А коли надходив час жнив, усі селяни разом зі священиком виходили з процесією в поле. Там, після освячення й благословення збіжжя, люди просили охоронити їхні лани від повені, граду, блискавки.

Споконвіку хліб в Україні був у великій пошані. В хаті господаря він завжди лежав на столі на почесному місці під святими образами, загорнений у чистий вишиваний рушник. У великій дерев’яній діжі мати-господиня розчиняла й руками місила тісто на хліб, а потім у кам’яній або цегляній печі пекла великі запашні буханці. Коли ж надкраювала перший свіжий буханець, то завжди на його спідній частині робили ножем знак святого хреста. Перший окраєць хліба діти називали «цілушкою» і перед тим, як надкусити, цілували на знак пошани. Бо українська мати вчила своїх дітей, що хліб є святий; і коли, бува, ненароком скибка хліба випадала з рук, то дитина мусила її підняти й поцілувати, перепрошуючи за зневагу (за О. Цегольською; 174 сл.).

ПЛЕКАЙМО МОВУ!

Слово відчиняє нам двері до краси світу, до радості життя. Коли воно входить у духовний світ дитини, то доторкується до ніжних струн серця, найпотаємніших глибин душі і видобуває найбільше диво — поезію. Кожен народжується в душі поетом. І головне — розбудити ці поетичні струни. Тоді народжується бажання самому повідати про красу навколишнього світу, про свої почуття і думки.

Усе життя наше пов’язане з мовою. Завжди ми шукаємо найточнішого для думок або почуттів слова. Можливості нашого пізнання безмежні. І невичерпні можливості розвитку мови. Тому постійно потрібно піклуватися про здоров’я нашого слова, Олесь Гончар у творчому замилуванні рідною мовою зазначав: «У вигляді мови природою дано людині великий скарб. Не тільки користуватися ним, рідним словом, але й натхненно ростити, оберігати коріння й леліяти його цвіт — ось тоді воно й буде запашним та співучим, сповненим музики й чару, життєвої правдивості й поетичності». Підійти найближче до таїни істини за допомогою слова, якнайточніше з’єднати думку зі словом — справа нелегка. Вона вимагає чимало зусиль, мук пошуку потрібного мовного засобу. Культура мови народжує культуру думки. Це стосується не тільки таких високих мистецьких сфер, як художня література, а й усіх різновидів нашого мовлення. Тож плекаймо мову! (за І. Вихованцем; 187 сл.).

ЗОЛОТОРУКА ГОСПОДИНЯ-ЧАРІВНИЦЯ

Однією з форм спілкування молоді в минулому були вечорниці. На вечорницях дівчата займалися рукоділлям — вишивкою, гаптуванням, ткацтвом, розписами та ін. Головна мета вечорниць для дівчини — продемонструвати перед хлопцем свою майстерність. У свою чергу хлопцеві батьки наказували придивлятись не на чорні брови, а на чари рук. Бо вважалося, що краса людини — в красі її праці.

Пісенність, музичність та почуття гумору стали національними рисами українців. Вважають, що тільки записано українських пісень понад 300 тисяч. Жоден народ не може назвати такої кількості.

Загальновідомо, що пісня впливає на стан людської душі, формує її красу. Піснями супроводжувалися всі процеси праці над вишивкою, бо остання є породженням першої. Не випадково в народі говорять: «Я цю вишивку виспіваю, доспіваю». Аналіз сріблястих переливів вишивки білими нитками на білому фоні, дзвінких звучань вишивки червоними і чорними нитками, барвистої соковитої багатоколірної гами дає можливість стверджувати, що в галузі вишивки найбільш багато і різноманітно розкрилось обдарування української жінки.

Душевна краса української жінки перетворила її на золоторуку господарку-чарівницю. Ця риса жінки вважалась з давніх-давен в Україні провідною у визначенні її достойностей (за Ю. Мициком; 184 сл.).

КОЗАЦЬКА СЛУЖБА БОЖА

Посередині замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями й окружним піддашшям церква.

Кругом церкви розташувалися ватагами козаки. Голови в усіх були непокриті, і буйний вітер бавився вільно чупринами. Широкі спини огрядного та дужого люду покриті були розмаїтою пістрявою одіжжю: тут вбачалася і руда та порвана свита, і білий, виложений шнуром кобеняк, і кармазиновий запорізький жупан, і короткий кожушок, і замараний у дьоготь оксамитовий польський кунтуш.

У суворім погляді похмурих очей, у непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока.

Церква світлом сяє. Перед образами у високих ставниках горять товсті зелені свічки, а кругом них і коло самих образів миготять цілі сотні малесеньких свічечок жовтих. За хвилями з кадильного диму вони яскріють зірками, скрашуючи сині прозорчасті хмари червоними барвами. Вузькі вікна в церкві, заквітчані різноколірними шибками, світяться тьмяно, спалахуючи часом де-не-де відблисками веселки.

Правий притвір і середина церкви набиті козацтвом. Засмаглі, мужні обличчя, обернені до ликів святих, визирають під променем ласкавого тремтячого світла вже менш суворо. Очі, що не знають страху, стають вогкими від сердечного молитовного зворушення. Сиві оселедці, підголені чорні чуприни схиляються, хрестячись, низько. Із широко розчинених церковних дверей тихий спів лине: «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!» (за М. Старицьким; 189 сл.).

НАЙМОГУТНІШЕ ЗНАРЯДДЯ

Завдяки прилученню дитини до чарів слова виникає в неї спрага пізнання, бажання глибше опанувати духовні багатства людства.

Невмирущість людини виявляється в слові. Воно закарбовує на віки небуденні й буденні речі, залишає для нащадків здобутки думки. У майбуття слово йде вивільнене від неприродності й спрямоване на досконалість. Довершеність слова виборено любов’ю і працею, титанічною напругою всіх душевних сил народу. У ньому — наше безсмертя, гармонія любові й добра, нездоланність людського духу на шляхах поступу.

Мова — єдине знаряддя для засвоєння спадщини минулого, найвищих здобутків людської культури. Це і місток до нашого прийдешнього, про яке мріяло людство. Слово — наймогутніше знаряддя, що уможливлює перегук поколінь, збирає перлини думки, мистецтва і добра в духовну скарбницю людства. Людина всесильна лише тоді, коли слово і думка поєднуються в непереможну зброю поступу.

Наші духовні висоти здобуваються у праці. Опанування рідної мови — це теж передусім праця, осяяна любов’ю. Емоційна наснага рідного слова невіддільна від мелодії нашої пісні. Рідне слово входить у духовне життя днів дитинства та юності разом з рідною піснею, її світовою величчю і сонячністю. «Пісня і праця — єдині дві сили», — як стверджував І. Я. Франко. Хай праця в ім’я рідного слова здоровить вас духовно, допомагає зійти на верховини мудрості (за І. Вихованцем; 189 сл.).

СТЕЖКА НАД МОРЕМ

З соснового гайка вичовгана стежка петляє далі. Мов загублена стрічка, звивисто стелиться у високій рідкій траві, спрагло прив’яленій липневим сонцем. Трава знесилено хилиться долу, байдуже скидає на землю визрілу стиглість. Вигляд має дебелий, уматерілий і... неспоживний. Певно, тому її тут не косять, не толочать, не випасають в ній худоби.

Озираєшся навколо і не можеш дійняти — де обрій. Ліворуч його закриває сосновий гайок, праворуч — стрімкий, розлогий горб, порослий кущами шипшини і дикої акації. А попереду, зовсім близько,— імлисте небо, якось дивно пряме, сторчма сточене з кущами й травою, з усім оцим розімлілим у спеці клаптиком суходолу.

Іще кілька нешвидких кроків по стежці — і спиняєшся вражений. Під тобою відкривається враз глибоке урвище, перед очима постає безкрая просторінь моря. І неба. І годі розрізнити, де кінчається небо, де починається море. Бо зливаються в один колір — матово-блідий, з ледь помітною домішкою синьки.

Від кущів і трави, від соснового гайка пахтить жаром, як із печі, а з моря струменить свіжий потік прісного настою, круто підмішаного васильковим, полиновим та чебрецевим духом (за І. Маценком; 165 сл.).

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

Після смерті Івана Скоропадського цар Петро вже не дозволив обрати нового гетьмана. За його наказом Україною мала правити Малоросійська колегія. У цей час козацька старшина передала наказне гетьманство чернігівському полковнику Павлові Полуботкові.

Полуботок з перших днів свого правління почав рішуче відстоювати права свого народу. Правдолюбивий, сміливої вдачі, він щиро любив свій рідний край і був готовий служити йому до загину.

Прохання народу повернути його права дуже розлютили царя. Знаючи з доносів, що за цим стоїть Полуботок, деспот наказав, щоб той приїхав до Петербурга.

Полуботок знав про лихі наміри царя, але не злякався й сміливо виголосив промову, у якій звинувачував його в нищенні вольностей України, у позбавленні українців права вибирати собі гетьмана й старшину. Наказний гетьман нагадав цареві про те, що український народ, беручи участь у всіх війнах, посилив і возвеличив Російське царство, яке до того було дуже мізерне, а за це, замість подяки, отримав зневагу й озлоблення, терпіти знущання московської старшини. Закінчуючи свою промову, Полуботок сказав цареві: «Кидати народи в рабство й володіти рабами та невільниками — є діло азіатського тирана, а не християнського монарха» (за В. Шевчуком; 174 сл.).



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити