РІДНА МОВА 11 КЛАС
План-конспекти уроків

Урок № 30

Тема. Контрольний диктант. Контрольне аудіювання


Мета: з’ясувати рівень засвоєння знань про основні пунктограми в складному реченні, здобуття вмінь і навичок вживати розділові знаки у складних реченнях, відпрацьовувати вміння й навички використовувати здобуті теоретичні знання на практиці; розвивати логічне мислення, орфографічну і пунктуаційну грамотність.

Тип уроку: урок перевірки й обліку здобутих знань, умінь і навичок.

Обладнання: підручник, текст диктанту, текст для аудіювання.

ХІД УРОКУ

I. Повідомлення мети перевірки і способів проведення.

II. Проведення диктанту.

III. Відповіді вчителя на запитання учнів (після того як зібрано зошити).

IV. Проведення аудіювання.

V. Відповіді вчителя на запитання учнів (після того як зібрано відповіді на запитання до аудіотексту).

VI. Підведення підсумків уроку.

VII. Домашнє завдання.

Вправа 144.

Тексти для диктанту

Хтось би інший, може, захотів прославити рідну землю чи джерельну воду в криницях, цвіт пролісковий чи дух євшан-зілля, спів солов’я на вишневій гілці чи сяяння зірниці над росяними житами — хіба нема чого славити в цьому прекрасному нескінченному світі! А мені кортить написати панегірик слову, завдяки якому й можна розказати про дух євшан-зілля; солов’їну пісню і млистий серпанок над нивами. Адже слово таке велике, що здатне вмістити в собі всю довколишню багатоманітність і невичерпність, воно не нижче і не вище, а рівне цій невичерпності.

Хай славляться слова-скарби, які вміщають замисли і розмисли, мають волю й силу. Слова-правдолюби ніколи не переведуться, завжди на них чи недорід, чи неврожай. Такі слова поміж усіх найпомітніші, найдорожчі.

Захоплений панегірик словам складаючи, я пам’ятаю, що мова — це велика і дружна сім’я. Тож вдаваймося до помочі всього словесного воїнства, що гріє душу теплом розмаїтої, наче весняний степ, рідної мови. Бо якщо земля наша спородила таку мову багату і щедру, то майбутнє безсмертя народу в безсмерті цієї мови, в її нев’янучій енергії та ще в одвічному самооновленні! (174 слова)

(За Є. Гуцалом)


РОДОВІД НАШОЇ МОВИ

Розпочату на батьківщині наукову роботу з проблем мовознавства Іван Огієнко продовжив в еміграції. Протягом п’ятиліття вчений працював над нарисами з історії української мови. Це були найперші дослідження, в яких вся система українського правопису набула історичного пояснення. Праці Огієнка забезпечили досягнення єдності у правописних правилах та наукового їх пояснення.

Іван Огієнко був глибоким знавцем історичного процесу формування і розвитку слов’янських мов. Він слушно зауважував, що українська мова помітно відрізняється своєю гнучкістю та милозвучністю. Це зумовлено її фізіологічно-фонетичною основою, простотою та легкістю вимови. Водночас учений зазначав, що рідна мова кожній людині здається наймилозвучнішою. Проте ті європейські фахівці, які аналізували нашу мову, відзначали її розвиненість та виняткову мелодійність, а відтак ставали до лав її прихильників.

Розгляд специфічних проблем фонетики й морфології у роботах Івана Огієнка підкріплюється глибоким аналізом вітчизняних літературних пам’яток, починаючи з XI століття. Коли ж врахувати досконале знання науковцем інших мов та місцевих діалектів, стає зрозумілим значення цього дослідження.

Варто згадати й таку важливу роботу Івана Огієнка, як історико-порівняльний нарис правопису іншомовних слів. Стосовно цієї проблеми завжди висловлювалося безліч суб’єктивних поглядів, проте попередники не розробили основних принципів вживання запозичених термінів, як це зробив Огієнко. (190 слів)

(За В. Ляхоцьким)


Тексти для аудіювання

КРИВАВА ТРИЗНА

Запорожці перейшли Сиваш. Везли чималу здобич, вели сім тисяч визволених християн. Валка розтяглася на кілька верст.

Визволені з полону брели окремо, на деякій відстані, щоб не ковтати пилюку. Сірко під’їхав до недавніх бранців. Козаки пролили в останньому бою багато крові, але пролили не марно — вона шугає волею в жилах он тих людей. Як-то зараз світяться їхні душі!

Сірко прикипів очима до натовпу, намагаючись дихнути разом з ним тією волею, порадіти їхньою радістю. Але що довше приглядався, меншала його радість, натомість у душу напливала тривога. Спершу подумав, що он ті троє визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо притомилися. Вони тихо розмовляли, зиркали в його бік. І він уловив у тих поглядах щось злодійкувате, нерадісне.

Сірко відчув себе так, мовби в душу кинули жменю снігу. Він ніколи не обманювався людськими очима. Не всім потрібна його воля. Рабство — воно іноді теж солодке! Куплений зрадою бог дорожчий, ніж отой, з яким народився. Милішими стають і чужі слова, й одіж, і звичаї.

Тоді для чого ж навчають рідних слів матері? Для чого бережуть звичаї батьки? Для того, щоб діти обміняли їх у чужому краї, як розмінюють на жменю мідяків золотий гріш?! Чужі звичаї можуть бути й гарними, але ж вони — чужі. Тільки потурнаки міняють своє, батьківське, на чужинське. Так можна поміняти все. Поміняти звичаї, вітцівщину — це поміняти матір. Народила мати дитя, виспівала йому всі пісні, а в тих піснях — піт і кров дідів і прадідів, а тепер цей чоловік проміняв рідну пісню на чужинську, вицідив зі свого серця кров дідів і прадідів і налив чужої! У чужому краї тепліше сонце, у чужому краї солодші плоди. Але чим завинив перед тобою, потурначе, рідний край, що ти цураєшся його? Край, як і долю, не вибирають, вони — од Бога.

Надвечір стали в неглибокій балці, по дну якої хлюпотів степовий струмок. Його обліпили коні й люди. Минуло немало часу, доки валка втамувала спрагу.

По тому Сірко наказав варити куліш. Незабаром по степу розлився запах розвареного пшона, який перемішувався з пахощами полину та інших, уже сухих, трав.

Сірко довго блукав понад балкою, відтак зійшов на могилу, що самотньо чорніла у степу. Дивився на багаття, на визволених з полону. Пекуча дума краяла мозок.

Зійшовши з могили, Сірко побрів поміж бранцями, іноді зупинявся, розпитував. Осторонь інших сиділа смаглява черкешенка в дорогій одежі — кажуть, жінка чи наложниця хана. Вона збила ноги, отаман наказав підібрати для неї взувачку, знайшли чоловічі постоли, вона виглядала в них як горлиця на гусячих лапах. Але, видно, за ханом не сумувала — усміхалася. А може, подумав, посміхалася зі страху, щоб задобрити його? Вони, недавні бранці, не всі щирі. Знову ловив скрадливі, навіть приховано ворожі погляди.

І зводилась у голові страшна думка: він не може, не має права привести їх на Україну. Не може поселити зловорожців серед своїх людей, не може висіяти власного рукою серед пшениці кукіль. То що ж робити? Пустити їх, нехай ідуть у Крим, а потім вертаються з ятаганами? Якщо й не самі прийдуть, то їхні діти...

Отаманів гнів, біль і розпука злютувалися в запитання, з яким звернувся до чоловіка в татарському вбранні:

— Тобі там було добре чи погано? Тільки не бреши. Якби відпустили, вернувся б назад?

В очах чоловіка потекла сіра каламуть. Він боявся збрехати й боявся сказати правду. Вичавив на губи посмішку, догідливу й вибачальну воднораз. Отаман довго мовчав, тоді важко повернувся й пішов.

По обіді кошовий наказав підняти й зібрати всіх, кого виручили з неволі. Вони збилися у великий і тісний гурт. Сірко пройшов упродовж натовпу, вернувся й став перед людьми. Натовп стояв притишений.

— Люди добрі,— сказав Сірко тихо,— ми визволили вас і привели в оцей степ. Тепер вибирайте самі, кому куди стелиться путь: у землю батьків чи назад у ханську сторону. Вести силоміць не будемо нікого. У кожного з вас є серце, а в ньому любов, що вибирає. Є совість, є честь... — отаман примовк з досади на себе, що не втримав цих слів.— Отож воля ваша. Хто піде з нами, лишайтеся на місці, хто хоче вернутися, проходьте вперед, за мою спину.

Юрба заворушилася. Сірко не сподівався, що все станеться так швидко. Декотрі навіть побігли, наче боялися, що їх зупинять. Він думав, що їх буде небагато. А вони йшли і йшли... Отаман спочатку намагався втримати їх поглядом, а далі опустив очі й дивився в землю.

Коли кошовий підвів голову, за плечима їх було трохи менше, ніж тих, що лишилися. Отаман не йняв віри очам. Спочатку гадав — зажадають повернутися отакі, як черкешенка. Звикла до розкошів, проміняла на них волю. Проте вона не пішла, лишилася. Дивилася не в кримську, а в кавказьку сторону. Отаманові стислося серце. Він ледве стримався, щоб не вклонитися тій жінці.

— Бог вам суддя! — сказав кошовий, повернувшись до меншого гурту.— Він суддя всім.

Закинувши на плечі клумаки, менша валка потягла на Крим. Над балкою нависла тиша, вона була схожа на ту, котра запановує на кладовищі біля свіжої могили по останній лопаті землі. Коли голови втікачів стали зливатися з обрієм, кошовий наказав погукати старшину. Коли зійшлися всі восьмеро похідних полковників, він поклав руку на булаву за поясом, другою показав у степ:

— Рубати всіх упень!

Слова впали в козацькі серця, як розпечені цвяхи. Допіру всі сподівалися, що кошовий накаже вернути перекинчиків, але це його веління видалося неймовірним.

— Тому, хто відцурався вітчизни, немає місця на землі,— сказав кошовий.— А гріх од Бога — на мені одному. Вишикуйте, панове отамани, козаків по командах. Одберіть молодих. Вони мають виконати повеління долі.

Дикий степ сполохав тупіт коней. Вершники летіли, низько попригинавшись до кінських грив, над ними червоно блищали шаблі.

...Задушливо пахли стоптані копитами полини. Сірко їхав і дивився на посічених. То було щось несосвітенне, пекельно страшне. Серце стискалося з болю, проте каяття не було. Порубані лежали, витягнувшись в один довжелезний ключ, порозкидавши в травах руки. Вони й справді нагадували журавлиний ключ, що заблукав у безконечних просторах, полетів не в той бік. Сіркові здалося, ніби мертві руки зводяться, він чув посвист вітру й тихий жалібний клич.

Він знав, що чутиме його довго — все життя. У грудях пекло, мимоволі зводилася думка: чи правильно вчинив і чим одкупиться перед світом. Правильно — неправильно, хто судитиме? Для нього — правильно, для когось — неправильно. Скрипнув зубами, прошепотів сухими губами: «Карай, Боже, якщо я неправий. Я не міг учинити інакше. На пострах онукам і правнукам, у науку всім моїм братам».

Окинув поглядом степ.

— Простіть нас, брати,— мовив гірко крізь біль, що проймав груди,— а самі спіть тут до страшного суду Господнього.

Потім оглянувся на козаків, що непорушно сиділи в сідлах, низько вклонився.

— А ви, — мовив,— простіть мені, що вас, молодих, послав на цю криваву тризну. У вас народяться діти, ви розкажете їм про ці сумні поминки. Нехай знають: хто одцурався рідної землі, не гожий дивитися на сонце! Немає двох сонць, немає двох Богів, немає двох неньок. Розкажіть про це своїм дітям. А вони нехай розкажуть своїм. (1100 слів)

(За Ю. Мушкетиком)


• На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.

1. Чому валка запорожців розтягнулася на кілька верст:

а) возами везли багато воєнної здобичі;

б) вели сім тисяч полонених ворогів;

в) вели сім тисяч визволених християн; √

г) вели три тисячі визволених християн.


2. Навіщо Сірко під’їхав до колишніх бранців:

а) щоб їх порахувати;

б) щоб їх підбадьорити;

в) щоб вишикувати їх в одну колону;

г) щоб порадіти їхньою радістю. √


3. Що зрозумів Сірко, придивившись до визволених:

а) звільнення зробило всіх щасливими;

б) вони думають тільки про рідну домівку;

в) вони надзвичайно стомлені;.

г) не всім потрібна воля. √


4. Поміняти звичаї, вітцівщину, вважав Сірко, це однаково, що:

а) поміняти віру;

б) поміняти мову;

в) поміняти матір; √

г) поміняти долю.


5. Того, хто міняє батьківське на чужинське, Сірко подумки назвав:

а) зрадником;

б) потурнаком; √

в) яничаром;

г) христопродавцем.


6. Чому Сірко засумнівався у щирості черкешенки:

а) тому що недавні бранці не всі щирі; √

б) тому що взагалі не довіряв жінкам;

в) тому що жінка не була його співвітчизницею;

г) тому що вона була дружиною хана.


7. Сірко зрозумів, що не має права принести тих, кого засмутило визволення, в Україну, через те що:

а) вони однаково повернуться на чужину;

б) вони ненавидітимуть його все життя;

в) не може поселити зловорожців серед своїх людей; √

г) багато хто з них поміняв віру.


8. Чому Сірко дав можливість визволеним із полону самостійно вибрати своє майбутнє:

а) був упевнений, що повернутися в рабство не захоче ніхто;

б) вважав, що в кожного є серце, а в ньому любов, що вибирає; √

в) хотів пересвідчитись, що повернуться одиниці;

г) хотів нагородити вірних батьківщині і покарати зрадників.


9. Як поставилися козаки до Сіркового наказу знищити перекинчиків:

а) відчули задоволення і полегкість;

б) сприйняли як належне;

в) відчули певне здивування;

г) таке веління видался їм неймовірним. √


10. Що відчув Сірко, побачивши, що тих, хто хоче повернутися, лише трохи менше, ніж тих, хто залишився:

а) серце в нього обкипіло кров’ю;

б) відчував себе ні в тих, ні в сих;

в) не йняв віри очам; √

г) потемніло в очах від гніву.


11. Чому отаман ледве стримався, щоб не вклонитися черкешенці:

а) бо вона дивилася не в кримську, а в кавказьку сторону; √

б) бо вона могла прислужитися Україні;

в) бо вона, зманіжена, не жалілася на важку дорогу;

г) бо був вражений її винятковою вродою.


12. Чому для виконання вироку — знищення перекинчиків — Сірко наказав відібрати молодих:

а) бо старші козаки стомилися в дорозі;

б) бо вони спритні й зробили б це швидко;

в) щоб запам’ятали це самі і розповіли про це своїм дітям; √

г) щоб якнайшвидше забули про те, що сталося.


13. Що відчув Сірко, побачивши порубаних козаками перекинчиків:

а) докори сумління й каяття за вчинене;

б) сумніви у власній правоті й жаль;

в) відчай від непоправності скоєного і страх;

г) серце стискалося з болю, проте каяття не було. √


14. Як визначив Сірко причину знищення перекинчиків:

а) як покарання за зрадництво;

б) як засторогу онукам і правнукам та науку всім сучасникам; √

в) як звільнення від некорисних для України людей;

г) як імпульсивний, незважений вчинок.


15. Кого Сірко вважав негідним дивитися на сонце:

а) того, хто неспроможний захистити себе;

б) того, хто не захищає свободи із зброєю в руках;

в) того, хто підкорився гнобителям;

г) того, хто одцурався рідної землі. √


ПЕЧЕНІГИ

Господар простяг професорові волохату руку, похмуро відрекомендувався:

— Шульга. Коли хочете, Назар Юрійович. Інженер-цукровик. Підсолоджую людям життя, хоч уже давно збагнув, що це марна праця.

— Гринько Григорій Дмитрович,— назвав себе професор, мимоволі щулячись від громохкого голосу Шульги.

— Про вас я вже чув. У сільраді мені голову прогризли: професор, професор. Чим ви їх зачарували?

— Я тільки натякнув, що хотів би поселитися тут на літо... Давно хотів провести літо на Стугні...

— От і поселяйтесь! Стугна мало не під порогом, трави доісторичні, по той бік річки — урвища, їм мільйон років. Де ще таке побачите? Я тут буваю наскоками. Летючий голландець. Собача професія: сорок років у відрядженнях по цукрових заводах...

— А більше у вас — нікого?

— Дружина померла. Два розбійники з батьком жити не побажали. Розлетілися — хто далі відскочить. Речі у вас де?

— Речі зі мною,— показав професор на хлялий рюкзачок, зоставлений ним біля порога.

— І ото все?

— Я звик по-похідному. Досвід, знаєте, помагає відсіяти все непотрібне.

— А я думав, коли професор, то за ним цілий обоз! Давайте наш рюкзак, і я покажу вам кімнати. А тоді питимемо чай. Хоч і без цукру, бо ж я інженер-цукровик!

Він довго сміявся з власного дотепу, тоді повів професора по своїх володіннях, усе показав, усім похвалився. Тоді сіли пити чай, довго пили, а ще довше сиділи, і весь час Шульга говорив і говорив, майже не зважаючи на спроби Григорія Дмитровича вставити й собі хоч слово, ламаючи його тихий голос своїм гримінням, грізно нависаючи тяжкою своєю постаттю над щуплим професором.

Професор був маленький, лисий і старий. Він звик до просторів, до степів, до великого мовчання віків і тисячоліть. Йому нестерпними були будь-які обмеження, він не терпів крику, уникав суперечок.

— Я безладний чоловік! — кричав Шульга.— Безладний і безтолковий. Що ви сказали? Я представник точних наук? А ви думаєте, є точні науки? Суцільний примітив — от що є. Цукор варимо варварським способом! Вдосконалюємо техніку, а цукру не більшає, а меншає. Я інженер, але вірю не в техніку, а тільки в рослинне царство. Ви бачили машину, яка може зрівнятися, скажімо, з ромашкою? Рослини досконаліші за все живе, вони практично безсмертні. У Сумській області є двісті гектарів цілинного степу. Це фантастика!

— Я теж там був,— подав голос професор.— На таких травах колись печеніги й половці пасли своїх коней.

— Мені чхати, хто там і коли пас коней! Я готовий молитися на великий порядок, ієрархію вічного життя, яка панує між рослинами. Одні розвиваються, дають плід, тоді завмирають і відходять, а на їхньому місці підіймаються нові... Усе розраховано точно до фантастики. Чому б нам не навчитися отак вирощувати сільгоспкультури?

— Треба вірити, що навчимося.

— Вірити? Треба сидіти й думати. А хто має таку змогу? Ось я — все життя у відрядженнях. Ну, гаразд, я інженер. А от ви професор, а кажете — все життя в мандрах. І все життя думаєте про те, що було колись?

— Я історик. Мене цікавить проблема: Русь і степ. Печеніги, половці, а там хозари, авари аж до кіммерійців. Ви, мабуть, читали дещо.

— Читати я давно перестав. Треба жити, а не читати. Що таке історія? Спогади, вічная пам’ять? А яка користь? Для народного господарства і взагалі. От на кладовищах ростуть дерева. Коріння — в минувшині. Можуть рости яблуні, груші, сливи. А ви бачили, щоб хто збирав плоди з тих дерев? Ніхто й ніколи!

— Історія — не кладовище! — рішуче промовив професор. Це те, що нас проймає і наповнює, як сік яблуко. Ви самі сказали про досконалість рослин.

— Яблучок не чіпайте. Вони не в вашій історії, вони в мене під вікном ростуть! А оте, від Адама і Єви та змія-спокусника — то все вигадка і єрундистика. Я залізний практик і технократ!

Спати вони полягали, коли вже сіріло. Шульга нарешті змилувався і відпустив свою жертву.

Надвечір третього дня Шульга заходився мучити свою жертву далі, демонструючи торжество здорового глузду над примарними істинами.

— Послухайте,— так тихо, що Шульга від несподіванки занімів з одкритим ротом, сказав професор,— послухайте, повинні ж бути якісь межі невігластва і зневаги до своїх коренів? Довкола нас земля, якій тисячі років. Кіммерійці жили на цих рівнинах п’ять тисяч років тому. А скіфи! Ми викопали вже гори скіфського золота, але ніде жодного слова, жодної літери. Безмовний загадковий народ. Це ще історія неписана, а в писану вриваються орди печенігів, половців, татаро-монголів...

— Тепер дозвольте запитати,— кричав Шульга.— Скільки було печенігів і скільки половців, коли вони нападали на Київську Русь, і скільки було нас?

— Історія має доволі точні дані. Тодішнє населення нашої держави налічувало чотири-п’ять мільйонів. Печенігів було приблизно тридцять тисяч. Половецька орда сягала трьохсот тисяч.

— Та тридцять тисяч — це просто блоха проти чотирьох мільйонів! Та й триста тисяч — зовсім не привід, щоб зводити до них нашу древню історію. Як може тридцять тисяч дошкулити чотирьом мільйонам?

— Ви в армії служили? Тоді повинні знати, яку страшну силу має військо, стиснуте в кулак, зосереджене для удару в одній точці.

— Яка точка? Історики стогнуть від нападів орди. Печеніги й половці, мовляв, як хижі вовки, терзали Русь. Святослава вбили на дніпровських порогах, Володимира загнали під міст на Стугні під

Васильковом, Ярославу Мудрому перебили ногу списом у Києві. Це вже не кулак, а сарана... А їх, кажете, всього тридцять тисяч... Щось тут не те. Як на мене, все це вигадки. Побрехеньки, щоб Показати, які князі були хоробрі й відважні.

— Йдеться про змобілізованість народу. Русичі-хлібороби сиділи на землі, були розкидані на величезних просторах. Кочова ж орда, мов бджолиний рій, щомиті готова до нападу і захисту. Так було в печенігів, половців, у татаро-монголів, в турецьких султанів.

— Я вам кажу, що я технократ, практик. На все дивлюся з погляду користі. Тому заявляю: ні від печенігів, ні від "половців користі ніякої. Все це вигадки, якими не слід забивати голову.

— Але ж це було,— прошепотів професор.— Налітали орди, і гриміли битви, і лилася кров, і мужність виростала в цих полях... Як же без цього жити? Тоді й без святинь можна, без ідеалів, взагалі без усього, що робить нас людьми?

Та що міг вдіяти маленький, лисий, старий професор Гринько із розкішним невіглаством, безмежною самовпевненістю інженера Шульги? І коли б Шульга був один! Усе життя професора минало в битвах із невігласами, байдужістю, обмеженістю. І Київської Русі не було, і Запорозької Січі не було, і України не було...

Наступного ранку професор вирушив у луги над Стугною. Роса стояла, як вода. Сонце ще не сходило, небо палало високим червоним вогнем, мов перед кінцем світу. Тиша стояла така, що заходилося серце.

Зненацька тиша вибухнула клекотом і ревінням. З-під високих урвищ котилася на професора дика лава вершників. Крик, тупіт, стріли, короткі криваві мечі, вовчі та лисячі хутра на голих тілах, сам хан Куря попереду орди, міднотілий, із шкурою рисі за плечима, м’язисті руки в золотих браслетах, на голові золочений шолом, а кінь під ним чорний, як смерть, і, як смерть, безжальний.

Зачарований і приголомшений видивом, яке прорвалось до нього крізь тисячолітню імлу, майже в непам’яті, професор застиг, не міг зворухнутися, не відчував загрози, а тільки радість, вознесіння духу й торжество. Печеніги! Ось вони! Ось!

...Режисер разом із директором картини обходили поле, де нещодавно знято було битву київської дружини з печенігами.

— Вбитих треба було густіше на горбах класти, а ти в балках порозкладав,— невдоволено зауважив режисер.— Швидше забирай усіх звідси. Он той і досі не ворушиться. Чого це він досі лежить?

Директор глянув і поблід.

— Я його тут не клав. Егей, товаришу! Кіно скінчилось! Егей! Професор лежав мертвий, але весь був у нестримному пориві: рука викинута вперед, на захололих устах упертий крик незгоди: «Неправда! Була велика історія, печеніги були й половці, битви були, кров велика, але й надії теж великі!» (1210 слів)

(За П. Загребельним)


• На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.

1. Літо професор хотів провести на річці:

а) Дніпрі;

б) Десні;

в) Стугні; √

г) Ворсклі.


2. Інженер Шульга назвав себе летючим голландцем, підкреслюючи те, що він:

а) домовита людина, дбайливий господар;

б) непосида, вічний мандрівник; √

в) темпераментна, енергійна людина;

г) поступлива, тиха й скромна людина.


3. Речі професора займали:

а) велику валізу;

б) потріпаний портфель;

в) дорожній мішок;

г) хлялий рюкзачок. √


4. Нестерпними для професора були:

а) невлаштованість, безлад, неприбраність;

б) хаос, неорганізованість, безладдя в домі;

в) будь-які обмеження, крик, суперечки; √

г) життя у чотирьох стінах, затишок і спокій.


5. За фахом професор був:

а) математиком;

б) хіміком;

в) фізиком;

г) істориком. √


6. Інженер Шульга визначав себе як:

а) гуманітарія;

б) технократа; √

в) естета;

г) інтелектуала.


7. Слово технократ має таке значення:

а) людина, яка вважає, що керівною силою суспільства має бути технічна інтелігенція; √

б) людина, яка залякує, придушує супротивників насильницькими методами;

в) поєднання високотехнологічних промислових систем;

г) об’єднання наукових і проектно-конструкторських організацій.


8. У лугах поблизу пересувалися колись:

а) гунни, готи, варяги;

б) кіммерійці, скіфи, печеніги, половці; √

в) етруски, ацтеки, майя;

г) англи, франки, сакси.


9. Усе життя професора минало у боротьбі:

а) з марнотратством народних коштів;

б) із псевдо-науковістю та кар’єризмом;

в) з невіглаством, байдужістю, обмеженістю; √

г) з бюрократизмом та тяганиною.


10. Напади нечисленних половців на Русь професор пояснював:

а) винятковим воєнним талантом кочовиків;

б) змобілізованістю народу й розсіяністю русичів-хліборобів; √

в) наявністю у нападників залізної зброї і відсутністю її у русичів;

г) особливістю ментальності кочових та осідлих народів.


11. Історію професор вважав:

а) корисною та цікавою для кожної людини інформацією;

б) благородним захопленням інтелігентних людей;

в) наукою, знання якої необхідне кожній освіченій людині;

г) тим, що проймає і наповнює людину, як сік яблуко. √


12. На світанку професор побачив у лугах:

а) орду, яку вів на ворога Чингізхан;

б) орду, яку вів на ворога хан Куря; √

в) орду, яка втікала від русичів;

г) орду, яка змагалась із русичами.


13. Професор помер щасливим, тому що:

а) наостанку ніби став персонажем давньої історії Русі;

б) переконався у силі й незборимості половців;

в) побачив підтвердження існування сили ворогів, у битві з якими гартувався його народ; √

г) здогадався, що половецьке військо було несправжнім.


14. Переносне значення винесеного у заголовок слова печеніги таке:

а) люди, які перемагають не кількістю, а згуртованістю й організованістю;

б) люди, які досягають перемоги завдяки кількісній перевазі;

в) невігласи, що намагаються перемогти опонентів не розумом, а натиском; √

г) вибрані, які не принижуються до дискусій із тими, хто їхньої думки не поділяє.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити