Розробки уроків - усі уроки української мови 7 клас II семестр - 2015 рік

КОНТРОЛЬНІ ДИКТАНТИ

ПОВТОРЕННЯ Й УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО В ПОПЕРЕДНІХ КЛАСАХ

МОВА — ОСНОВА ДУХОВНОСТІ НАРОДУ

Мова, як відомо, є не лише засобом спілкування. Це також спосіб сприймання світу, відтворення його у свідомості людини. Кожен народ сприймає світ не зовсім так, як інші народи, тому в усіх мовах є щось неповторне, оригінальне. Кожна мова має власне світло, яке виблискує в безмежному океані мов Землі.

Як основа духовності народу, мова є підмурком існування нації. Історія дає багато прикладів, коли зі зникненням мови зникав народ. Скажімо, з XVIII століття вийшла з ужитку через утрату носіїв полабська мова — і припинив існування один із слов’янських народів. І навпаки, зберігаючи рідну мову, народ зберігає себе. З трагічної історії вірмен знаємо, що їх залишилася десята частина на десятій частині території, решту було знищено або розсіяно по цілому світові. Але живе вірменська мова, і з нею живе гордий прадавній вірменський народ (О. Пономарів, 128 сл).

ВВІЧЛИВІСТЬ — ОСНОВА СПІЛКУВАННЯ

Україні завжди високо цінувалася ввічливість у ставленні до людей. Про це, зокрема, свідчить чимало слів на позначення цієї якості: ввічливий, вихований, ґречний, запобігливий, люб’язний, обхідливий, поштивий, привітний, уважний, чемний, шанобливий... Цю низку синонімів суттєво доповнюють слова, запозичені з інших мов: галантний, делікатний, коректний, куртуазний, тактовний тощо. Головним у цій низці є слово ввічливий. Інші синоніми називають різні відтінки ввічливості.

Ввічливість — це чемність, дотримання правил пристойності у вчинках і в мовленні, вияв вихованості. Це основа етикетної поведінки, невід’ємна ознака нормальних взаємин між людьми.

Ще великий князь Володимир Мономах, звертаючись до своїх дітей, радив: «При старших годиться мовчати, премудрих слухати, не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові». Подібно міркували люди в інші часи та в інших краях (Я. Радевич-Винницький, 117 сл).

ДІЄСЛОВО

КЛЮЧ ДО УСПІХУ

Розумові здібності, ерудиція, сила волі, працездатність й інші позитивні якості можуть не приносити потрібних результатів, якщо людина не вміє належно спілкуватись, і, навпаки, досконале спілкування може стати ключем до успіху людини в суспільстві. Уміння спілкуватися, товариськість, комунікабельність — це риси людини, які цінуються найбільше. Йдеться не лише про людей як членів суспільства загалом, а й як представників певних професій.

У США кілька років тому предметом публічного обговорення була проблема комунікабельності медичних працівників. Лікарі і медсестри з сухою, офіційною манерою спілкування із хворими не задовольняють ні пацієнтів, ні суспільство загалом. Як тут не пригадати давно відомі в наших краях слова: поганий той лікар, від якого хворий іде в гіршому настрої, ніж прийшов до нього.

Уміння бути співрозмовником високо цінувалося в минулому, цінується воно і нині (Я. Радевич-Винницький, 123 сл).

ТРІЙЦЯ

Якось мама сказала мені: «У річному циклі багацько свят дрібних і великих, але мені до душі найбільше припала Трійця». На Різдво хурделять морози, на Великдень — весняна розповінь і квашениця, що не проїхати і не пройти. А ось Зелені свята радують зір — усе навколо квітне...

Воно й справді так, думаю собі, он у садочку вже розквітли півонії, голубими голівками фальбують попідхатні півники, колоситься житостій, ось-ось розкриються кручені паничі. Дивишся на багатобарвне князівство трав і на душі стає радісно й веселооко. Я вже знаю, що левова частка присвяткових клопотів ляже на мої худі плечі, але від цього стає приємно й затишно.

Найбільше припадає їх на суботу. Повернувшись зі школи і сяк-так переобідавши, удвох із сусідським Толиком побігли до Одющиного болота, щоби запастися лепехою (В. Скуратівський, 121 сл.).

ДІЄПРИКМЕТНИК

ТОРІШНЯ ІСТОРІЯ

Через кілька днів у нашому класі мав відбутися урок, присвячений річниці великого Кобзаря. Учителька дала кожному з нас завдання вивчити один з віршів Тараса Шевченка, але не з хрестоматії, а з «Кобзаря». Оскільки в нас на покуті завше лежала ця найдорожча книжечка, то мені не було потреби переписувати рядки в шкільній бібліотеці.

Після вечері я взяв з полички вже геть зачитаного «Кобзаря», полистав хрусткі сторінки й зупинився на поемі «Катерина». Наразі згадалася торішня історія. Ранній недільний вечір виявився морозяним і сніжним, тому майже всі сельчани кублились у своїх оселях. Тато зняв зі стелі гасову лампадку і, підкрутивши на всю міць ґнота, поставив посеред столу.

— Почитай нам Шевченкову «Катерину»,— звернувся до мене.

Я залюбки зголосився. Віднайшовши потрібну сторінку, одразу й розпочав (В. Скуратівський, 120 сл.).

ЯК ПЕЧУТЬ ПАСКИ

Печуть паски у Чистий четвер. У хатах все прибране, вимите, рушники випрані, підсинені й накрохмалені, стіни побілені.

Як тільки мама виставляє на стіл борошно, масло, яйця, родзинки, ваніль, до хати заходить святковий настрій. Всі розмовляють притишено, лагідно, ніхто голосно не сміється.

Добра, гарна паска — гордість господині. Є прикмета: славна паска — на добрий рік.

Ото вже чаклує мама над тістом! Як добре вимісить, то пильнує, щоб не «втекло» з миски чи діжі. А поки паска підходить, під випічку готують круглі бляхи, змащені олією. Їх виставляють на стільці, щоб були під рукою.

Коли тісто добре підійде, його викладають у форми. Кладуть не повну форму, а лише на третину, бо воно підростатиме.

По-різному прикрашають паски, кожна господиня — по-своєму. Посипають тертим сиром з родзинками, кольоровим пшоном, збитим з цукром білком (Г. Дацюк, 126 сл.).

СПАСІВКА

На правому березі ріки Самари лежало українське село Спасівка. Даремно шукав би хто його в теперішню пору. Воно пропало. Зруйноване, поросле травою, як багато-багато інших тогочасних українських сіл.

Спасівка не відрізнялася своєю долею від інших сестриць. Так само була схожа своїм виглядом на інші села: такі самі хати з дерева та глини, укриті соломою або очеретом.

Хати стояли рядком віконцями на південь, оточені огородами та садками. Посередині села велика площа-майдан, на якій стояла невеличка дерев’яна церква.

Не було тут видно зверху ніякої заможності. Кожен клав таку хатку, щоб легше перед стужею та спекою захиститися. То були страшні часи татарських набігів на Україну.

У тих часах вибирали люди під свої оселі такі місця, які, на їх думку, давали б найпевніший захист перед ворогом (А. Чайковський, 122 сл).

ПІСЛЯ ШТОРМУ

Прохолодного жовтневого надвечір’я задув сердитий вітер з моря. По лиману заковзали високі хвилі. Вони з розмаху вдаряли об берег, сипали на пісок бризки.

Уночі погода погіршала. Тугі струмені повітря тисли на стіни нашої оселі, вікна, від чого тривожно деренчали шибки.

Уранці я не пізнав лиман. Був він рудий, скаламучений, укритий білими гребенями. Хвилі, наче б наввипередки, поспішали одна за другою. Вітер, коли я йшов до школи, мало не валив з ніг — такий був дужий.

По обіді я повернувся додому. Тато до засипаних сіток не виїздив. Інші рибалки теж. Небезпечно. Бідкався, що буде з ними. Чи не зірве з якорів? Не пошматує?

Два дні лютував вітрюган. А на третій — стих. Уляглися хвилі, заясніла вода. На піску лежали купи вологої заплави (Ю. Голобородько, 119 сл).

ДІЄПРИСЛІВНИК

БІЛЯ ВОГНИЩА

Як тільки стемніло, ми пішли до церкви в сусіднє село. У храмі вже було повнісінько людей. Рудоволосий дячок читав Святе письмо. Час од часу присутні побожно хрестилися, нахиляючи голови.

Наразі мені стало сумно і, нахилившись до неньки, я попросив дозволу вийти на вулицю. Мама дозволила, тільки застерегла, щоб далеко не відлучався. Пропихаючись межи натовпу, вислизнув на свіже повітря. Ген, на сусідньому пагорбі, горіло вогнище, біля якого гуртувалися чоловіки, розповідаючи всілякі забавні історії. Попервах мені було не з руки підходити до людей старшого віку, але так кортіло послухати розмови дорослих; тим паче, що вже трішки змерз. Отож, переборюючи несміливість, бочком наблизився до гурту і попрохав: «Вибачте, я хочу зігрітися біля вогнища...»

Я вправно підживлював вогнище, обігріваючи біля нього задубілі долоні. Але найбільше мене цікавили оповідки (В. Скуратівський, 124 сл.).

ДІДУХ

Як тільки присутеніло, тато, зодягши святкового кожушка, вийшов до комори. Невдовзі рипнули хатні двері, й золотавим відблиском заряснів вусатими колосками сніп. Я одразу здогадався, що це Дідух, якого ми зготували ще влітку.

Тоді, напередодні жнив, ми з мамою зробили обжинки. Якраз випала субота. Ненька в білій вишиванці із серпом статечно одчинила хвіртку, за якою колосилася смужка вже достиглого житостою, глянула на нього і, тричі перехрестившись, мовила: «Дай, Боже, вчасно почати і легко закінчити!»

Слідом за нею вийшов і я, тримаючи в обох руках вишитий рушник, на якому поважнів окраєць хліба і дрібок солі. Мама обдивилася, де найкраще колосся.

Я, розстеливши поруч рушничок з хлібом-сіллю, спостерігав за неньчиною вправністю. Вона, охоплюючи найдорідніші стебла, нажала дві жменьки й поклала їх навхрест (В. Скуратівський, 119 сл.).

ПРИСЛІВНИК

КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНЦІЯ

Щоб правильно спілкуватися, людина повинна володіти сумою знань про мовні і немовні засоби спілкування, людську психіку, культуру, суспільство, національну своєрідність тощо.

Однак недостатньо знати — потрібно вміти застосовувати знання на практиці. Наприклад, можна знати, як правильно сидіти, розмовляти за столом, провадити перемовини з людьми різного темпераменту, але не вміти цього робити. Скажімо, вітаючись із кимось, людина не відчуває потреби напружено думати, з якої відстані це робити, дивитися у вічі чи не дивитися, знімати капелюха чи не знімати, нахиляти голову чи не нахиляти, усміхатися чи не усміхатися, з якою силою голосу та якою інтонацією врешті-решт вимовити вітальну фразу тощо.

Навички самі собою не виникають — їх треба цілеспрямовано формувати. А для цього потрібно знати, що і як робити (Я. Радевич-Винницький, 115 сл.).

СВЯТО ТЕПЛОГО ОЛЕКСИ

В усіх нас сьогодні настрій святковий. Мама звеліла зодягти новеньку сорочку та штанята. Тато, у свою чергу, подарував щойно купленого в крамниці кашкетика. Нарешті прийшло найшановніше весняне свято — Теплого Олекси, що припадає на 30 березня. Цей день уважається по-справжньому весняним.

Я вже трохи знаю про нього з розповідей батьків. Начебто цей богоугодний чоловік мандрував світами й освячував три види промислів: рибальство, мисливство та пасічництво. Тому кожен, хто займався відловом риби, мусив упіймати якщо не щуку, то принаймні карася чи плітвака. Натомість мисливці йшли на полювання лисиць. Уважалося, що на Олексія ці хижі тварини переселяються зі старих нір у нові й упродовж трьох днів буцімто сліпі та глухі за те, що взимку викрадали курей у селян. Отож мисливці сподівалися на легку здобич (В. Скуратівський, 121 сл.).

СТРІЛЕЦЬ

Сільського дядька Луку прозивали позаочі Стрільцем. Така накличка прилипла до нього за надмірну любов до мисливства. Здається, не було жодного випадку, щоби наш сельчанин вертався з полювання без трофею: то зайця підстрелить, то дику качку, а в гіршому випадку — куріпку. Сільчанські полювальними часто жартували, повертаючись з охоти порожняком: «Ми вбили ноги, а Стрілець качку».

Треба віддати належне краянинові: більше одної дичини він ніколи не відстрілював.

Навдивовижу нам усім у підвечір перевідав нашу оселю дядько Лука, котрий, наскільки я пам’ятаю, ніколи не приходив раніше. Знявши шапку, присів біля столу.

Він розказав, що завтра, себто 24 лютого, хоч і невелике, але таки свято Власа. Для Луки воно ж особливе, бо святий великомученик опікувався звірятами (В. Скуратівський, 112 сл.).

НА ЛИМАНІ

Я переліз через купу вологих поплавців, прапорців-махалок і сів на носі дуба, задивився на лиман. У блакитному просторі ширяли чайки, з криком падали вниз, хапали дрібну пустирю і знову злітали вгору. Неподалік після вдалого вранішнього полювання відпочивали на воді великі сірі мартини. На фарватері злегка погойдувалися на низовій хвилі червоні бакени. Від моря помаленьку наближався буксир з двома баржами.

Гарно було мені отак роздивлятися. Отож не помітив, як рибалки вибрали останню сітку. Торохтіння двигуна показало, що ми вже повертаємося до берега. На пайолі прикрита великим шматком церати лежала чимала купа риби. Значить, вранішня наша поїздка була вдалою.

Біля берега на піщаній косі я угледів свого друга Вітася. Видно, теж чекав на повернення свого тата з лиману. Я помахав йому рукою (Ю. Голобородько, 120 сл).

МОВА І УКРАЇНА

Історія України трагічна і водночас завжди залишає надію на те, що рано чи пізно наш народ посяде гідне місце в колі вільних народів світу. Від 1240 року, коли Київська Русь упала, не витримавши натиску монголів під проводом хана Батия, ми не мали своєї держави. Були окремі спалахи державності, була Козацька Республіка, був героїзм, були незліченні жертви, але були й чвари, незгоди, були зазіхання з боку близьких та далеких родичів і сусідів.

За сім з половиною століть чимало народів зійшло з історичного кону. А ми лишилися. У нашого народу ніколи не вмирало прагнення до волі, до побудови незалежної України. Проте імперії, в яких мусив жити український народ, ніколи не виявляли особливих симпатій до його мови, намагалися тлумачити її як діалект то польської, то російської (О. Пономарів, 123 сл.).

ПРИЙМЕННИК

ВІДРОДЖЕННЯ МОВИ — ТВОРЕННЯ ВЛАСНОЇ ДЕРЖАВИ

Коли будь-який народ визволяється з-під колоніального ярма і творить чи відтворює власну державу, однією з найважливіших його проблем стає відродження занедбаної рідної мови. Згадаймо, що духовне відродження народів Європи почалося тоді, коли вони в науці й культурі з мертвої латини перейшли на національні мови. Одна з найрозвиненіших країн сучасної Європи Італія в середині минулого століття мала неабиякі проблеми з мовою, бо тривалий час перебувала в залежності то від Франції, то від Австрії. Здобувши волю, керівники цієї країни висунули гасло: «Італію створено, тепер треба створити італійців». І одним із найдійовіших чинників цього творення стало впровадження в усі сфери життя італійської мови.

Увесь світ це сприймає як норму. Нікому й на думку не спадає звинувачувати народи й уряди цих країн у націоналізмі чи в порушенні прав людини (О. Пономарів, 125 сл).

СПОЛУЧНИК

МАКОВІЙСЬКА КВІТКА

Того року свято збіглося з неділею. Й це вельми втішило мене, адже зможу з мамою сходити до церкви, щоб освятить біляхатні квіти. Кращого літнього свята, аніж Маковій, як мені здається, не знайти. Особливо до вподоби робити «маковійську квітку».

Ось і цього разу ненька зажадала нарвати городніх квітів і зела — чорнобривців, настурцій, рути-м’яти, васильків, нагідок, а також польових сокирок, чебрецю, лугової материнки та ромен-зілля. На додаток приготували ще й невеликого соняха-кашкетика.

Я вже знаю, що кожна з цих рослин має своє призначення: рута- м’ята оберігатиме нас од всіляких напастей й додаватиме здоров’я хатнім, материнка освячує плодовитість бджіл, а соняхи, які повертають свої голівки впродовж дня за сонцем, уособлюють небесну силу, яка дарує життя всьому сущому на землі. Не випадкова і назва цієї рослини, співзвучна сонцю (В. Скуратівський, 123 сл.).

МІСЯЧНИЙ ХЛОПЧИК

Оле-Оль — маленький хлопчик, який живе на Місяці й щовечора розпалює там велетенське багаття. Воно освітлює не лише півкулю Місяця, а й усе на Землі, для того щоб люди не блукали в темряві. А потім Оле-Оль сідає на голубого човника й пливе на Землю, щоб назбирати вдосталь хмизу.

Розповідають, що якось один відомий учений запропонував збудувати на Місяці атомну станцію. Бо, мовляв, не треба буде тоді Оле-Олеві так тяжко працювати, визбируючи хмиз. Проте Місячний Хлопчик не погодився. Він сказав, що хмиз не лише дає барвисте світло, а ще й духмяний теплий запах, який долинає до дитячих снів. І діти ростуть міцними і сміливими. Без хмизу очищується ліс. А чистий ліс також дає здоров’я і силу (І. Калинець, 114 сл).

ЧАСТКА. ВИГУК

НА ОЗЕРІ

Було це давно, не за нашої пам’яті. Тоді ще не гули машини, не диміли труби, але люди таки жили на цій землі.

Унизу, на леваді, виднілося озеро. Прикрившись густим туманом, дрімало в заростях оману. Верби оперезали зеленим потягом спокій тихої води. Велике, подекуди зелене лапате листя ховало ніжні суцвіття білих лілій. Зірки на небі одна за одною блідли й гасли у сріблі передранкового неба.

Очі злипалися, хотілося спати. Адась дивився на озеро, боячись навіть поворухнутися. Він одне думав і ждав — ось зараз із заростів оману вийдуть три діви.

Ще в дитинстві бабуся Якилина розповідала, що до того озера раз у десять років, на Івана Купала, три діви приходять. Кожна з них має свою вдачу. Перша наділяє людину хоробрістю, друга — довголіттям, третя — щастям і добротою (Л. Павленко, 124 сл.).

ХИМЕРНИЙ СОН

І от знову сонечко визирнуло з-за Лисої гори й радісно усміхнулося нашим Гарбузянам. І змовницьки підморгнуло Бровкові, що сидів коло своєї будки, схиливши голову набік і настовбурчивши одне вухо. Бровко й сам не знав, до чого він прислухається. Ранок був звичайний собі, літній, і жодних підозрілих звуків не було чути. Але вночі Бровкові приснився химерний сон з дивовижними карколомними пригодами, що примусив його прокинутися вдосвіта у неспокійному тривожному настрої. «Ой, щось-таки сьогодні, мабуть, станеться,— подумав Бровко. — І знову з моїми хлопцями... Можна було б гавкнути їм, розбудити, попередити, але поки що не буду, хай посплять іще, сердешні... Чує моє собаче серце — клопітний буде в них сьогодні день».

Бровко почухав задньою лапою за вухом, потягнувся, клацнув зубами і поліз у будку досипати (В. Нестайко, 123 сл.).

ВЕРБА

Є чимало казок і повір’їв, що у вербі живуть добрі духи, які можуть допомагати людині в її щоденних справах. А в одній казці розповідається про жінку, душа якої на ніч переселялася у вербу, що росла біля порога хати. Якось чоловік зрубав цю вербу. Щойно вона звалилася на землю, як у ту ж мить померла й жінка. Проте навіть у зрубаному дереві залишилася жити її материнська любов. Зроблена з верби колиска ніжно заколихувала сироту-дитину, а виготовлена з вербової гілки сопілка розмовляла з дитиною маминим голосом, повчала її.

Верба допомагала людям не тільки в казках, а й у їхніх дійсних справах. Чого тільки не виготовляли з верболозу! І коші, і кошички, і колиски, і стільці, і хлібниці... (Є. Шморгун, 115 сл).



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити