Українська мова 8 клас - Уроки ІІ семестр - 2013 рік

Урок 64. Розвиток мовлення № 16. Інтерв’ю в публіцистичному стилі (письмово)

Додаток 1

Прочитайте (прослухайте) фрагменти текстів. Визначте адресата мовлення та мету кожного висловлювання. З’ясуйте стиль мовлення. Відповідь обґрунтуйте.

Текст 1

І ось пролунав довгоочікуваний дзвінок. Автор цього репортажу веде пряму трансляцію з 8-Б і повідомляє, які відбуваються події. Після того як дзвінок з уроку пролунав, увесь клас підскочив на ноги й кинувся до виходу. У класі настає спокій і тиша. І лише чергові раніше тримають караул на своїх місцях.

Двері несподівано відчиняються, і в клас вривається стривожений Іван. Він радісно кричить і розмахує руками. Учень голосно заявляє: «Вчителька не прийшла». Усі діти починають заливатися радісними криками і вигуками. Новина про те, що вчителька англійської мови не прийшла на урок, вразила весь клас. У пориві щастя Іванко бере мокру ганчірку й цілиться в Гришу. Той відбиває влучний кидок. Нещаслива ганчірка потрапляє в руки Грицька і продовжує слідувати по класу. Тут з’являється хранитель порядку — Давидова, яка поспішає записати імена порушників на окремому аркуші. Але несподіваний кидок мокрою ганчіркою знищив усі старання Давидової.

Клас продовжує веселитися. В арсеналі учнів виявляються всі ганчірки та щітки, які перебували в зоні досяжності. Ребров вперто захищається від нападу дівчаток. Він змушений захищатися палицею, у той час як дівчата і не думають відступати.

Пануючий у класі переполох порушує поява Самойлова, який увесь цей час чергував біля дверей класу. Шум затихає. І з’ясовується, що вчителька прибуде на урок із хвилини на хвилину. Як завжди, інформація Івана виявилася неправдивою. Учні починають гарячково приводити все у нормальний стан. Кожен знехотя повертається до свого робочого місця.

Знову лунає дзвінок. Учителька, не поспішаючи, входить в клас. І так до наступного уроку.

(З Інтернету)

Текст 2

Ми з вами народилися й живемо в Україні. Тут жили наші батьки, діди й прадіди, тут корінь українського народу. Знати свій народ — це знати мамину пісню, що сіяла в душу дитини зернятка, які, зійшовши, виростали в добро, любов і ласку людини, це знати батьківську хату, стежина від якої веде у великий шлях Батьківщини, це знати бабусину вишиванку, забуту і розтоптану жорстоким часом, це знати дідусеву казку про правду і кривду.

Україна — край смутку й краси, радості й печалі, розкішний вінок із рути й барвінку, над яким сяють ясні зорі.

Україна — віковічна боротьба нашого народу за незалежність, волю, щастя.

Україна — милозвучна рідна мова, вишитий рушник, український одяг, задушевна лірична пісня і крилатий танець.

Рідна земля... Рідна... Ти кличеш усіх своїх дітей додому, до всього рідного і близького, до теплого і ніжного. Будучи далеко від дому, людина думає про рідну домівку, про близьких і просто друзів, про пахощі весни і морозну свіжість, про подих вітру серед літа і теплий дощ восени. Птахи повертаються додому з далеких південних країн. Додому, на рідну землю. Рідна земля притягує до себе. Ластівка, звивши гніздо тут, у нас, повертається знову до нього, перезимувавши у теплому краї, вона виведе своїх пташенят, навчить їх літати й жити, аж потім відлетить на чужину. І так щороку.

Тож не тільки люди, а й тварини носять у своєму сердечку пам’ять і любов до рідної землі.

(З журналу)

Текст 3

Одного разу мені приснилося, що я беру інтерв’ю у Бога.

— Так ти хочеш взяти в мене інтерв’ю? — Бог запитав мене...

— Якщо в Тебе є час, — сказав я...

Бог усміхнувся:

— Мій час — це вічність... Які питання ти хотів мені поставити?

— Що найбільше дивує Тебе в людині?

І Бог відповів:

— Їм набридає дитинство, вони поспішають подорослішати, а потім мріють стати дітьми знову. Люди втрачають здоров’я, заробляючи гроші, а потім втрачають гроші, відновлюючи здоров’я. Вони так багато думають про майбутнє, що забувають про теперішнє... настільки, що не живуть ні в теперішньому, ні в майбутньому. Люди живуть так, ніби ніколи не помруть, а вмирають, як ніби ніколи й не жили...

Його рука взяла мою, і ми помовчали деякий час...

І тоді я запитав:

— Як Батько, які уроки життя Ти б хотів, щоб Твої діти вивчили?

— Нехай знають, що неможливо примусити когось любити їх. Все, що вони можуть зробити, — дозволити собі бути коханими. Нехай пам’ятають, що поранити кохану людину займає лише кілька секунд, але залікувати ці рани може зайняти довгі роки. Нехай знають, що це не добре — порівнювати себе з іншими. Нехай вчаться пробачати, практикуючи прощення. Нехай зрозуміють, що багатий не той, у кого більше, а той, хто потребує меншого. Нехай знають, що є люди, які їх дуже люблять, просто вони ще не навчилися виражати свої почуття. Нехай усвідомлюють, що дві людини можуть дивитися на одне й те саме, а бачити це по-різному. Нехай знають, що пробачити одне одного недостатньо, треба також пробачити самих себе...

— Дякую за Твій час, — сказав я боязко. — Є ще щось, що Ти хотів би передати Своїм дітям?

Бог усміхнувся і сказав:

— Нехай знають, що я є тут для них... завжди!

(З Інтернету)

Додаток 2

Прочитайте (прослухайте) матеріал про особливості інтерв’ю. Доповніть текст своїми прикладами. Напишіть план до прослуханого тексту.

Термін «інтерв’ю» в науці й журналістській практиці прийнято вживати у двох значеннях: метод збирання або поширення інформації.

Інтерв’ю (у першому значенні терміна) є головним методом отримання журналістом фактів, сутність якого полягає в здобутті новин і повідомлень завдяки усному спілкуванню кореспондента з політичним діячем, науковцем, спортсменом, артистом тощо.

Цей метод дає від 80 до 90 відсотків потрібної журналістові інформації. У цьому ракурсі вся журналістська робота — суцільне інтерв’ю.

Професійний журналіст мусить бути гарним комунікатором, адже його діяльність складається з розмов із людьми й описування (або викладу) почутого. До проблем творчості, майстерності журналіста входить не лише безпосереднє створення тексту, але й мистецтво збирати матеріал для нього, тобто мистецтво спілкування.

Інтерв’ю (у другому значенні терміна) є журналістським жанром, що представляє суспільно вагому новину у вигляді відповідей особи на запитання журналіста. Один із найпоширеніших серед великоформатних інформаційних жанрів як у пресі, так і в аудіовізуальних ЗМІ та Інтернеті. Журналістикознавці відзначають як позитивну загальну тенденцію сучасної журналістики — зміцнення інформаційної основи ЗМІ та посилення діалогічності. Інтерв’ю тут відіграє чи не найпершу роль, ставши домінуючим жанром на сторінках преси, в ефірі та Інтернеті, набуваючи форм розгорненого діалогу з аудиторією (численні ток-шоу, «прямі лінії», опитування тощо).

(За І. Михайлином)

Повне визначення інтерв’ю виглядає так.

Інтерв’ю — один з інформаційних жанрів журналістики та публіцистики, у якому подається вільний виклад розмови журналіста з особою, думки або коментарі чи враження якої з певних актуальних життєвих питань являють громадський інтерес і призначені для публікації у пресі, показу на телебаченні, трансляції по радіо, використання в Інтернеті тощо.

Перед ЗМІ постійно стоїть завдання сказати ширшій громаді те, чого вона не знає, не розуміє. І тому інтерв’ю має прямо і безпосередньо виконувати саме цю функцію. Журналіст, окрім оперативного поточного інформування про події, повинен постійно шукати і спонукати розкритися тих людей, які знають більше, уміють робити свою справу краще, ефективніше, ніж інші. Вони зазвичай рідко беруться за перо, не рвуться до мікрофона. Допомогти цим людям поділитися з іншими своїми думками та поглядами повинен журналіст, зокрема за допомогою інтерв’ю.

Відповідно до структури тексту відрізняють такі види інтерв’ю:

Інтерв’ю-монолог виглядає як відповідь-повідомлення чи заява у вигляді суцільної розповіді інтерв’юйованого у відповідь на питання, запропоноване журналістом, яке було сформульоване на початку матеріалу у вступі, разом із представленням співрозмовника й теми для обговорення. Текст — це потік мовлення однієї особи, яка сповідується, коментує щось, розгорнуто викладає свою позицію, міркує вголос тощо. Журналіст не втручається в цей потік прямої мови, дає можливість інтерв’юйованому висловитися.

Інтерв’ю-діалог—це бесіда за схемою «питання + відповідь». Журналіст одночасно з основними питаннями ставить співрозмовнику уточнювальні, додаткові питання, за їх допомогою спрямовує бесіду в потрібне русло, з’ясовує деякі нюанси, цікаві деталі, факти, що надає процесу розмови відповідної драматургії, інтонаційного багатства і робить матеріал розмови сюжетним, інтригуючим.

Інтерв’ю-полілог відтворює бесіду кількох співрозмовників, обмін думками трьох і більше людей на одну тему. Вони або доповнюють одне одного, або полемізують, спростовують сказане попередником.

Інтерв’ю-повідомлення — лаконічний виклад бесіди кореспондента з певною особою.

Інтерв’ю-зарисовка значно розширює текстові можливості журналіста: крім змісту бесіди, передбачається також розкриття обставин, за яких відбулася розмова. Під час бесіди журналіст може не лише ставити запитання, а й висловлювати свою думку, коментувати факти, про які йдеться, щось згадувати, проводити паралелі, давати короткі характеристики свого співрозмовника, кількома штрихами створювати його портрет, звертатися до читача (глядача, слухача).

Інтерв’ю-роздум — розгорнутий коментар компетентної особи до факту, події, проблеми тощо.

Інтерв’ю-анкетування (опитування) — масовий вид інтерв’ю, своєрідна заочна бесіда.

Дедалі поширенішим у журналістській практиці стає і так зване контрв’ю, або конфронтаційне інтерв’ю — дебати, сперечання, гостра дискусія двох або кількох співрозмовників, своєрідна словесна дуель, конфронтація учасників бесіди. Цей вид інтерв’ю дуже популярний у США та Великобританії, але останнім часом конфронтаційні інтерв’ю дедалі частіше з’являються і на українських телеканалах.

(За К. Афанасьєвою)

Додаток 2

Прочитайте (прослухайте) фрагменти текстів. Визначте адресата мовлення та мету кожного висловлювання. З’ясуйте стиль мовлення. Відповідь обґрунтуйте.

Інтерв’ю з українською письменницею Оксаною Забужко

Про нову книгу та жанр книги-інтерв’ю

Сюжет, який прямо пов’язаний із сюжетом «Музею покинутих секретів», з’явився в Польщі, це пряма поява вже іншої книжки, над якою я працювала, чи радше співпрацювала із своєю співавторкою цілу зиму.

Сьогодні умовно перша публічна попередня презентація цієї книжки, яка ще не з’явилася друком і щодо якої у видавця з автором немає остаточної погодженості стосовно заголовка. Є попередній заголовок «Україна. Невивчений урок», але є стабільний і незмінний підзаголовок — «З Оксаною Забужко розмовляла Ізабелла Хруслінська», тільки все це треба перекласти польською мовою. Ця книга наступного місяця виходить у Польщі, не в останню чергу видавець забажав взяти на себе таке видання на хвилі польського успіху «Музею...». Але тут мені насправді хотілося розповісти про жанр цієї книжки, бо, на жаль, традиції нашої нон-фікшн ще слабо розвинені, у нас тільки зараз починають з’являтися тревелоги, у нас ще немає розвиненого жанру репортажу, у якому б зникала межа між журналістикою й літературою. Зокрема книжки-портрети, книжки-інтерв’ю також пишуть журналісти.

Жанр цей у Польщі дуже популярний. Коли з публічною особою (політиком, письменником, зіркою), цікавою публіці, розмовляє тривалий час журналіст, робить цілу серію інтерв’ю, на базі якої і з’являється книжка сторінок на 250. Це справді окрема секція у польських книгарнях поруч із жанром біографії. Наприклад, книжка тієї ж Ізабелли Хруслінської «Розмови із Софією Герц», це дружина і співробітниця редактора Єжи Гедройця паризького журналу «Культура», який відіграв важливу роль в історії польської еміграції, демократії та взагалі загальноєвропейського ліберального руху.

І ось такого ж формату у квітні вийде книжка «Розмови із Оксаною Забужко». Видавець нас із журналісткою просто зібрав докупи, винайняв на тиждень апартаменти в санаторії в старовинному замку, і ми там упродовж

тижня з ранку до вечора розмовляли на диктофон. Презентувати я її не буду. Зрештою це не мій текст, це мої думки та слова, але виклад польської журналістки Ізабелли Хруслінської. Виклад, під яким я підписуюсь. Новина для української публіки: видавець має в своїх планах обов’язковий переклад на українську до кінця року.

(Ізабелла Хруслінська)

Інтерв’ю з Євгеном Сверстюком

Євген Сверстюк: триває боротьба за реальну незалежність

Шістдесятники продовжили боротьбу УПА. Радянський Союз почав розвалюватись після Празької весни у 1968 р. Україна не могла провести люстрацію, тому боротьба за незалежність продовжується. Євроінтеграція позбавить нас «фількиних грамот». Лобістів польської історії треба поставити на своє місце. Виїзд за кордон — це для слабких. Такі думки розвинув, доповнив та підсумував у розмові шістдесятник, письменник, філософ Євген Сверстюк.

— Вашу епоху можна охарактеризувати словами Василя Стуса: «Залишитись людиною в нелюдських обставинах». Як Вам вдалось вистояти?

— Така проблема стоїть перед усіма поколіннями. Правда, у той час проблема стояла набагато гостріше. Йшлося про те, щоб жити порядною людиною і, відповідно, вибирати між негідним і гідним.

Людина, яка зберігала своє обличчя, одразу ж падала в око. У 1937 році такі люди були першими кандидатами на розстріл. Як правило, протест проти влади починався з елементарного обурення. Скажімо, у моєму випадку було так: КДБ підслухав мою відверту розмову з доволі заслуженим чоловіком, ветераном трьох воєн, доцентом університету Іваном Бровком. Спецслужби вирішили, що це були націоналістичні розмови.

У радянської влади була мільйонна армія, десятки тисяч агітаторів, академіків і професорів, які танцювали під одну дудку, але ми не ховалися. Ми почали відкрито говорити з трибуни те, що думаємо. Це їх трохи паралізувало — вони не знали, що робити.

— Чи вважаєте Ви, що ваш рух був продовженням боротьби УПА?

— У той час так питання не стояло, оскільки історія боротьби УПА не була гласною історією. Коли хтось щось і знав, то мовчав — про це не говорили і про це не писалось. Але практично, що далі, то більше відчувалось, що це продовження боротьби УПА, що це те саме, тільки в інших умовах.

— Чому Україна на початку 90-х не пішла шляхом західних сусідів?

— По-перше, у нас була зовсім різна історія і психологія суспільства. Західні сусіди мали свою незалежність до війни, мали еліту, добре підготовлену еміграцію. І у них, на відміну від нас, не було системного винищення думаючих людей. Це є загальне правило тоталітарних режимів — знищити людей, які можуть підняти суспільство. Тому на початку 90-х ми фактично

не мали кадрів. Говоримо про те, що ми не провели люстрацію, але ми й не мали з ким її проводити. У нас була слабша меншість проти сильнішої більшості.

— Як Ви б охарактеризували останнє двадцятиліття історії України?

— Якщо період Радянського Союзу був для нас боротьбою проти національно активних сил, то останні два десятки нашої історії треба назвати часом боротьби за незалежність. Тобто тепер триває боротьба за реальну незалежність.

— Зараз активно обговорюють питання євроінтеграції. Що для Вас Європа, і чого Ви від неї очікуєте?

— В обивательському розумінні, євроінтеграція — це прямі сьогоднішні вигоди: візи, економічні прибутки тощо. Однак найперше це є вибір цінностей, яких треба буде наповнювати щоденно — свобода, демократія, право й закон. Тобто все те, що в радянські часи переслідувалось. Євроінтеграція вимагає від нас суттєвих змін. І змінюватись повинні усі. Передусім наші політики, бо інакше їх підметуть під ноги і викинуть.

— Для молоді актуальним сьогодні є питання виїзду за кордон. Яким є Ваше ставлення щодо цього?

— Виїзд — це для слабких. Виїзд — це напівкапітуляція. Я не бачу обличчя тих людей, які виїжджають, і я не знаю, чого вони виїжджають. Я можу зрозуміти тих, хто їде для отримання освіти чи кваліфікації, щоб повернутись і застосувати все це тут. Але виїжджати за кордон, щоб там жити — по-моєму, це нікчемно й безглуздо. Тому що ти ніколи там не будеш потрібним і ніколи не будеш своїм.

Я розумів тих політичних вигнанців, які тікали від ГУЛАГу в пошуках легшого хліба, але цих — я не можу зрозуміти. Звісно, що в декого є певні свої біди. Але ви ж мене запитуєте в цілому, і в цілому я поділяю слова Шевченка: «Нема на світі України, немає другого Дніпра...».

— Повертаючись до нашого першого питання. Як залишитись людиною в сьогоднішньому світі?

— Горе світові, якому загрожують спокуси. Тепер спокус дуже багато. Людина має чинити цьому опір. Людину якраз і творить цей опір середовищу. Нам потрібне самообмеження матеріального споживання. Бо та людина, якій все треба і все можна, пливе за течією.

(Михайло Галущак)






Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.