3. Південна Україна. Кримське ханство в ХVIII ст.

Утворення Нової Січі

Січовики неодноразово зверталися до російського уряду із проханням дозволити їм повернутися на рідну землю, але відповіді не було. Ситуація змінилася тільки у 1733 р., коли перед Росією постала загроза використання запорожців її противниками у Польщі, а також Туреччиною в російсько-турецькій війні, що назрівала. Дозвіл було дано, і запорожці в березні 1734 р. заснували Нову Січ. Вона розміщувалася на 5–7 кілометрів нижче по Дніпру від старої (Чортомлицької) на р. Підпільній (с. Покровське на Дніпропетровщині).

В останні 10 років існування Січі нею незмінно правили кошовий П. Калнишевський, суддя А. Головатий, писар І. Глоба, хоча вибори й відбувалися щорічно. Січ підпорядковувалася київському генерал-губернатору, а з 1750 р. — і гетьману. Уряд постійно тримав її під своїм контролем. Цій меті служило і заснування на запорізькій території великої кількості військових поселень з іноземців і росіян — Нової Сербії, Слов’яносербії та інших. Перемога у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. (в одержанні цієї перемоги важливу роль відіграли запорожці) розв’язала Катерині ІІ руки. Армія, що поверталася з театру воєнних дій, зайняла запорізькі паланки і 4–5 червня 1775 р. захопила Січ. Клейноди, цінності, архів, майно були вивезені. Січову верхівку звинуватили у зраді й відправили на заслання. Ув’язнення П. Калнишевського на Соловках тривало 25 років. Там і помер (1803 р.) останній гетьман у віці 113 років. Більшість старшин отримала офіцерські чини, дворянство, землі. Лише 3 серпня 1775 р. вийшов царський маніфест, де проголошувалося, що «Сечь Запорожская в конец уже разрушена, со изтреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков ‹…› за оскорбление Нашего Императорского Величества через поступки и дерзновение, оказанныя от сих козаков, и неповиновение Нашим Высочайшим повелениям».

Утворення Задунайської Січі

Майже 5 тисяч запорожців не погодилися з рішенням Катерини ІІ і перейшли в турецькі володіння, заснувавши в дельті Дунаю Задунайську Січ, що існувала до 1828 р. Із колишніх запорожців у 1788 р. було створене Чорноморське козацьке військо. Після війни воно було переселене на відвойовану Росією територію Кубані, поклавши початок кубанському козацтву.

Ліквідація Запорізької Січі — одна з ланок репресивної політики царизму, спрямованої на знищення самоврядування в етнічних районах країни й придушення антифеодального руху.

Причини ліквідації Січі

1. Неможливість автономного існування Січі у складі Російської імперії.

2. Роль Січі як натхненника республіканських ідей у країні.

3. Втрата Запорізьким військом після російсько-турецької війни 1768–1774 рр. і проголошення незалежності Кримського ханства свого значення як військової сили в боротьбі проти турецько-татарських загарбників.

4. Опір запорожців захопленням їхніх земель поміщиками й царським урядом.

Історичне значення Запорізької Січі

Виникнувши у XVI ст. як військово-політична організація запорізьких козаків, Січ стала згодом центром антифеодальної та національно-визвольної боротьби українського народу, відіграла ключову роль у боротьбі проти турецько-татарських загарбників, захисті населення України.

Після ліквідації Запорізької Січі її землі увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Із приєднанням до Росії Північного Причорномор’я, Приазов’я і Криму (у результаті російсько-турецьких воєн 1768–1774 рр. і 1787–1791 рр.) замість цих губерній були утворені Катеринославське і Вознесенське намісництва, а в Криму — Таврійська область. У 1796 р. їх об’єднали в Новоросійську губернію із центром у Катеринославі, перейменованому в Новоросійськ.

Головну роль в освоєнні цих територій відіграла народна колонізація, тобто стихійне заселення їх вільним населенням, козаками, кріпаками-втікачами. На кінець XVIII ст. на півдні України проживало 1–1,2 мільйона чоловік. Основну їх масу складало сільське населення. Разом із тим саме з другої половини XVIII ст. починають свою історію усі великі міста краю — Дніпропетровськ, Запоріжжя, Миколаїв, Одеса, Севастополь, Херсон та ін. Етнічний склад населення, що віками формувалося з представників різних народів, був різнорідним — було багато татарів, німців, греків, сербів, молдаван. Але в цілому переважали українці: у різні роки тут проживало 65–75 % українців. Другу за чисельністю групу складали росіяни — понад 11 %. Тому, хоч офіційно край називався Новоросією, існувала й інша назва — Південна Україна.

Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити