27. Наддніпрянська Україна в 1907–1914 рр.

Встановлення столипінського режиму

Після поразки революції 1905–1907 рр. по всій країні встановився режим, що одержав назву столипінський за ім’ям голови царської Ради міністрів П. А. Столипіна. Він характеризувався:

1) розпуском II Державної думи, яка виявила непослух царю, і виданням 3 червня 1907 р. нового виборчого закону, у якому ще більше обмежувалися права робітників, селян, неросійських народів. Так був здійснений третьочервневий державний переворот. За новим виборчим законом виборчі права мали тільки 15 % населення країни. Вибори до III Державної думи, проведені влітку та восени 1907 р., дали царизму очікуваний результат: Дума стала «слухняною». Від України обрано 111 делегатів: 64 поміщики, 13 священиків, 20 селян;

2) лавіруванням уряду Столипіна між різними класами, що одержало назву бонапартизму. У складі III Думи був блок поміщиків із верхівкою торгово-промислової буржуазії. Відповідно в III Думі було дві більшості: правооктябристська й октябристсько-кадетська. Уряд Столипіна балансував між цими таборами;

3) наступом на революційні сили, на права робітників, селян та їхні партії; царський уряд розгромив робітничі організації, профспілки, закривав робітничі газети й журнали;

4) насадженням ідеології великодержавного шовінізму й посиленням національного гніту. В Україні царизм переслідував українську мову та культуру, забороняв видання українських газет, журналів, художньої літератури. Царська влада закривала українські клуби й гуртки. Було закрито культосвітнє товариство «Просвіта», циркуляр Столипіна 1910 р. забороняв «інородцям» створювати товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.

Столипінська аграрна реформа в Україні

Причини реформи

1. Прагнення царизму відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі й закріпити в них приватновласницькі настрої.

2. Усвідомлення правлячими колами необхідності прискорення розвитку капіталізму в селі американським шляхом, того, що селянська громада є гальмом на цьому шляху.

3. Прагнення ліквідувати аграрну перенаселеність в європейській частині країни шляхом переселення найбільш революційної й вибухонебезпечної частини селян у східні райони Росії.

Заходи Столипіна

1. Указом 9 листопада 1906 р. і законом 14 червня 1910 р. селянам дозволялося виходити з громади й закріплювати землю у приватну власність. Тим самим руйнувалося громадське землеволодіння.

2. Створення на селі хутірського й відрубного господарства.

3. Проведення переселенської політики.

Хід реформи в Україні: здійснення реформи було покладено на губернські та волосні землевпорядні комісії.

1. В Україні з 1906  до 1915 рр. із громади вийшли 468 тис. дворів, або 30 % від загальної кількості громадських земель. Причому на Правобережжі та в Полтавській губернії громадське землеволодіння зникло зовсім.

2. У ході формування хутірських і відрубних господарств Столипін хотів створити міцну мережу заможних селян-хазяїв, які б стали опорою держави на селі. Однак досягти поставленої мети не вдалося. В Україні до початку 1916 р. було створено 440 тис. хутірських і відрубних господарств, або 13 % від загальної кількості.

3. Для надання допомоги селянам в організації хутірського господарства був створений Селянський поземельний банк, який скуповував поміщицькі землі й продавав їх селянам.

4. У ході проведення переселенської політики Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру. З тих, що виїхали туди в 1906–1912 рр., близько 1 млн. — з України.

Підсумки реформи:

1. Столипінська аграрна реформа була після скасування кріпосного права в 1861 р. наступним кроком на шляху перетворення феодальної монархії на буржуазну.

2. Вона прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі.

3. Однак в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставлених цілей, оскільки реформа не встигла (зокрема й через загибель ініціатора реформи в 1911 р. в Києві в результаті теракту) зруйнувати економічну основу феодальних відносин — поміщицьке землеволодіння.

Промислове піднесення

Посилення експлуатації та загальний світовий підйом економіки в 1907–1910 рр. призвели до промислового піднесення в 1910–1914 рр., що виявилося в:

· прискореному розвитку Донецько-Криворізького району;

· зростанні довжини залізниць;

· концентрації промисловості й монополізації (появі картелів, синдикатів, трестів);

· залученні іноземного капіталу (в Україні в 1913 р. — 83 іноземні компанії контролювали 70 % видобутку вугілля та руди, 90 % виробництва чавуну й коксу, близько 80 % продукції машинобудування).

Поширення ідеї незалежності України

Національно-визвольний рух характеризувався різнорідним класовим і соціальним складом. У ньому брали участь робітники, селяни, представники буржуазії й поміщиків, інтелігенції.

У національно-визвольному русі було три основні напрямки:

· національно-ліберальний напрямок — «Товариство українських поступовців» (М. Грушевський, Л. Юркевич, Д. Донцов) — широка напівлегальна безпартійна організація, створена після поразки революції 1905–1907 рр. Видавала журнал «Дзвін». Виражала ідеї класового миру на національній основі, домагалися поступової культурної, а потім і політичної автономії України;

· національний напрямок (В. Липинський, В. Шемет, Н. Лікоть). Своє головне завдання вбачали в дозволі викладання українською мовою в початковій школі, випуску історичної й художньої літератури, відновленні гідності української політичної нації;

· революційно-соціаліcтичний напрямок (сильно ослаблені протягом доби політичної реакції 1907–1914 рр. українські соціалістичні партії — УСДРП, «Спілка», гуртки українських есерів).

У цілому ж ідея державної незалежності України на початку XX ст. за популярністю серед передової інтелігенції значно поступалася ідеям автономізму, федеративного устрою майбутньої демократичної Росії, що позначилося на перебігу подій 1917–1921 рр.

Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити