Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

У пошуках вічного

Сонм суперечностей, в які вступила цивілізація, виходив за межі можливостей пояснення засобами античної філософії. Розумні і великі мислителі мовчали.

«Романтичний розум » античної цивілізації в цей час практично повністю вичерпав свої евристичні можливості. Ні Сократ, ні Платон, ні навіть Арістотель, незважаючи на всеосяжність і глибину раціонального осягнення «соціуму», не змогли запропонувати людству щось таке, що дало б можливість знайти вихід із загальної соціальної кризи, надало б нового імпульсу соціальній творчості, розширило б горизонт оптимізму та надії на майбутнє.

Розум виявив своє безсилля перед дійсністю.

Дійсність постала у вигляді монстра, непідвладного розумові. Вона рухалася за своїми законами, до яких «розум» не міг навіть наблизитися.

Зневірившись у «розумі», людина розпочала пошук нового опертя, відштовхуючись від якого можна було б зрозуміти й пояснити дійсність. Таким опертям стала для неї ідея «Бога». Філософія вступила в глибокий і довготривалий процес своєї теологізації.

Центр цивілізаційних протиріч у цей період перемістився до Римської імперії, де за умов кризи та розладу рабовласницьких відносин йшов процес формування так званого феодального способу виробництва. Індія, країни Передньої та Середньої Азії, Північної Африки та Північної Європи зберігали ще традиційний (більшою мірою рабовласницький) спосіб життя. Племена та народи Америки, Австралії, північних областей Азії та більшої частини Африки продовжували жити за умов первіснообщинних та рабовласницьких відносин. Римська ж імперія підійшла до нового цивілізаційного поворот у історії, відкрила нову сторінку соціального співжиття людей, зіткнулася з новим циклом соціальних протиріч, які потребували нового способу мислення, нового світогляду, нової філософії.

Недовіра до розуму, до раціонального осягнення світу зумовлювала пошуки нової парадигми соціального філософствування. Остання постала як «віра» (в Бога). Інтелектуальні пошуки поступово, але неухильно підпорядковувалися теології — релігійному вченню, що намагалося систематизувати та обґрунтувати релігійні догмати та вірування.

Найбільш відомими, популярними та впливовими «вченими мужами» стали теологи.

Широкого розповсюдження в цей час набули буддизм у Китаї, Тибеті, Монголії, Індокитаї, Японії та в інших країнах Азії. В Індії домінував пізній брахманізм (індуїзм); у більшій частині країн Передньої та Середньої Азії — іслам (мусульманство); в європейських країнах, зокрема у Візантії, країнах Закавказзя розгорталась християнська релігія (католицизм та православ’я).

Християнство виникає в І—II сторіччях нашого часу в східних провінціях Римської імперії як релігія рабів, бідноти, безправних, підкорених чи розсіяних Римом рабів, як пасивний протест народних мас проти соціального гноблення, як надія на досягнення рівності та справедливості в гармонійному (Божому) світі. Численні спроби змінити існуючий соціальний устрій зазнали краху. Повстання рабів жорстоко придушувалися. їхній опір рабовласникам ні до чого, крім нового сплеску жорстокості, не приводив. Це породжувало розпач, розгубленість перед дійсністю, підштовхувало до пошуку нового (що відрізнялося від «розуму») опертя, яке б дало надію на майбутнє. У ролі останнього постав Христос (у перекладі з єврейської — «месія »), який пішов на жертву заради спасіння людства, звільнення його від первородного гріха й приведення в «нове небо та нову землю» — тисячолітнє царство добра та справедливості.

Сутність християнства визначають три головні ідеї: ідея гріховності всього людського роду, закладеної первородним гріхом Адама та Єви; ідея спасіння, яке необхідне кожній людині для продовження свого вічного, душевного життя; ідея спокутування всіх людей перед Богом, на шлях якого людство стало завдяки стражданням та добровільній жертві Іісуса Христа, що поєднав у собі як божественну, так і людську природу. Ці ідеї визначають спрямованість усієї християнської інтелектуалістики, пронизують філософське вчення, мораль, естетичні та інші цінності.

Специфіку християнства як світової релігії у порівнянні з іншими релігійними системами визначають два головних Догмати: догмат Трійці (троїстості) та догмат боговтілення.

Згідно з першим єдина божественна сутність є в середині себе особистісним відношенням трьох іпостасей — Отця (засадового первня), Сина (логосу, тобто смислу) та Святого духа (животворного первня життєвої динаміки). Ці іпостасі не є максимами однієї безособової стихії (що, до речі, спостерігається в інших світових релігіях). Вони зберігають особистісне існування, є такими, що не зливаються, і саме як «особистості неподільні» та «односутнісні» є прозорими одна для одної в єднанні любов’ю.

Другий догмат проголошує, що Іісус Христос суміщає в собі всю повноту як божественної, так і людської природи. При цьому він не є «посередником між земним та небесним планами буття», а постає як особа абсолюту, що дорівнює двом іншим «ликам»: «бо в Ньому тілесно живе вся повнота Божества».

Зазначені догмати постають у вигляді методолого-світоглядового стрижня християнства. Вони визначають межі допустимого філософствування, задають параметри інтелектуального пошуку, зумовлюють смисл і характер висновків та обґрунтувань.

Привабливість провідних ідей та глибина (таємничість) догматів поступово розширюють соціальну базу християнства: з релігії знедолених воно перетворюється на релігію всіх верств населення. До християнства приходять аристократи, багатії, купці, власники ремісничих майстерень, інші соціальні верстви. Із римських провінцій християнство поширюється в Європі, в Передній та Середній Азії, проникає на північ Африки, охоплює своїм впливом «варварів».

Нікейський собор (325 рік), що відбувався під безпосереднім керівництвом римського імператора Костянтина І, закріпив «символ віри» християнства й фактично започаткував його перетворення на офіційну державну ідеологію. Союз церкви з державою робить християнство войовничим. Його керівники вели нещадну боротьбу з інакомислячими, переслідували й нищили єресі та вільнодумство. Межі евристичності християнства почали поступово звужуватися. Віра, що прийшла на допомогу «розуму» в осягненні таїнства людського суспільного життя, перетворилася на головну перешкоду наближення до нього. Духовність, інтелект дедалі більше огорталися схоластикою та містикою, що так само, як і «романтичний розум» античності, не могли дати людині більш-менш реалістичних життєвих орієнтацій. З інституції розгортання та поглиблення духовності людини релігія перетворилася на головний чинник її стримування. Конструктивні ідеї соціального творення визрівали й формувалися здебільшого поза її межами. І хоча релігія й понині продовжує утримувати «планку світової інтелектуальності», соціальна філософія все ж виривається з її тісних обіймів, веде свій автономний пошук, полемізує з релігією й водночас нерідко поєднує з нею свої інтелектуальні зусилля.

Витоки «релігійної філософії» знаходяться в Олександрії. Найбільш відомим і популярним її першим представником був олександрійський філософ Філон. Услід за ним релігійну тематику витлумачували у філософському світлі такі мислителі, як Плотін, Порфирій, Ямвліх, Юліан. Найвидатнішим теоретиком християнського світу цього періоду був єпископ із Гіппи (Північна Африка), теолог Августин.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити