Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

У пошуках вічного
Августин Блаженний

(354 - 430)

«Вважаю, що одну істину знає один тільки Бог і, може бути, узнає душа людини, коли полишить це тіло, тобто похмуру в’язницю...»


Майбутній мислитель народився в м. Тагасті, на півночі римської провінції Африки (нині Сук-Ахрас у Алжирі), у сім’ї небагатого римського чиновника — язичника і християнки. Його батько був людиною твердої вдачі, але не злий. Найбільш він цінував блага мирського життя. Мама відрізнялась сильним характером й самовідданістю християнському віровченню. Незважаючи на сімейні труднощі, Августин отримав непогану гуманітарну освіту (література, граматика, риторика). Закінчивши навчання у місцевій школі, а потім — у школі риторики у Карфагені, він стає викладачем цієї популярної (й перспективної для кар’єрного зростання) в той час дисципліни. Звідси розпочинається стрімка кар’єра молодого ритора. Він їде до Рима, виступає з проповідями, майстерно демонструючи свою високу загальну і філософську культуру. Показово, що практично всі його промови були спрямовані проти християнства.

Еволюція поглядів філософа розгорталась непросто. На початку його захоплювало маніхейство, згодом — скептицизм. Він коливався у виборі авторитетів і вчень, однак з часом, досконало ознайомившись з християнством і під впливом досить впливового діяча західно-християнської церкви епіскопа Амвросія став його палким прихильником. Приблизно в цей же час Августин захоплюється Платоном і неоплатоніками. У 387 р. він приймає християнство. Повернувшись у рідні місця й розпродавши майно, він заснував християнську общину, години і дні проводив в молитвах, переслідуючи одну мету — навчитись упокоренню. Згодом Августин став найбільш авторитетним проповідником, письменником, публіцистом і теоретиком цього вчення, його «дійсним батьком».

Перу Августина належать декілька сот листів і проповідей, понад 100 трактатів, серед яких такі праці,як «Про велич душі», «Про вчителя», «Про істинну релігію», «Про свободу волі», «Про Трійцю», «Про душу та її походження» тощо. Саме в них філософ обґрунтував розв’язання найактуальніших для того часу проблем — про Бога та душу людини, про вічність та час, про добро та зло, про пізнання та волю, про віру та розум. Буття Бога є тією вічною реальністю, з якої потрібно розпочинати будь-які філософські вчення про світ, людину і пізнання, вважав філософ.

Віддаючи пріоритет «Богу» та «вірі», Августин разом з тим пам’ятає й про людину, її реальне життя, прагнення, інтереси. Це й було першим новим кроком у філософському обґрунтуванні християнства. Як уже зазначалося, попередники Августина «людське» заторкували лише поверхово. Головну увагу вони зосереджували на «Божому». Августин же поєднав «побутово-людське» та «велично-Боже» в єдине ціле. Останнє виявило додаткові евристичні можливості теологічного осягнення таїнства суспільного життя людей, сприяло популярності праці. Августина аж до XIII сторіччя, коли на духовному небосхилі середньовіччя зійшла зірка «ангельського доктора» Фоми Аквінського.

«Люди, — писав Августин, — дивуються висоті гір і величезним хвилям морським, і найвеличнішим водоспадам, і безмежності океану, і зоряним шляхам, але не звертають уваги на самих себе». Між тим, продовжує філософ, ця орієнтація є помилковою. Людина, за Августином, є єдиною в своїх трьох іпостасях: розуму, волі і пам’яті. Вона завжди прагне щастя. Вона повинна розібратися в собі, осягнути свій шлях і пройти ним, незважаючи на жодні перешкоди. Найважливішим опертям, джерелом та принципом пізнання, підкреслював філософ, є Бог. Тому людина завжди повинна пам’ятати про нього, линути до Бога всією своєю душею. Щире духовне прагнення людини до Бога заглиблює її в нього. Саме цим досягається заспокоєння, тобто щастя, осягнення (й досягнення) сенсу людського буття. «Ти нас створив для себе, — писав Августин, звертаючись до Бога, — і наше серце не здобуде спокою, доки не заспокоїться в тобі».

Боже царство складають праведники, земне — себелюбці, грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилося й зміцніло. Людям, які належали до цього царства, притаманні покора, смиренність як перед Богом, так і перед Церквою. У земній історії ці два царства переплетені, що робить неможливим досягнення рівності. Саме тому прагнення до неї Августин розцінює як протиприродне й приречене від самого початку на провал.

Цікавим є положення Августина про головні стадії розвитку людської історії. Провівши аналогію з шістьма днями творення світу, Августин називає шість стадій розвитку людства: немовляти, дитяча, отроцька, юнацька, зрілості та стареча. Останній період розпочинається з моменту прихода Христа й триватиме до кінця існування людства.

Ці роздуми сьогодні здаються досить наївними. Однак, справа в іншому: як зазначають дослідники, автор твору «Про Град Божий» став першим мислителем (принаймні в Європі), який зробив предметом філософських роздумів долю всього людства.

Історизм Августина, звичайно ж, мав під собою теологічне підґрунтя. Обмеження «земного царства» й розквіт «Царства Божого) здійснюються завдяки зміцненню віри в Бога та знищенню грішників. У день «страшного суду» — його термін Августин розважливо не визначає — «обрані» з’єднуються з Богом як своїм дійсним господарем і монархом; «нечестивих», «грішників», у свою чергу, Бог кидає у вічний вогонь, в якому вони мають горіти, мов вулкан Етна. Для перших настає тисячолітнє блаженство, для других — вічні муки та страждання.

Незважаючи на теологізацію соціальної історії, роздуми Августина про розквіт Божого царства та обмеження царства земного мають глибокий раціональний зміст; у явній або неявній формі вони підводили соціально-філософську думку до ідеї прогресу. Останній є розквітом і поглибленням Божого царства, що об’єднує «духовних», «моральних», «благочестивих», «обраних» людей. Боже царство, на думку Августина, постійно вдосконалюється. У ньому відбуваються безперервні зміни, виникнення нового й зникнення старого. При цьому процес спрямований у майбутнє! Останнє й дає підстави для висновку про те, що Августин одним із перших вводить ідею прогресу людської історії, розглядає її не в межах локального соціуму (як було, скажімо, в античності), а у всесвітньо-історичному масштабі. І хоча Августинова «історія» мала обмежений характер, — вона була локалізована між двома «вічностями» (створенням світу Богом та тисячолітнім царством Божим на землі), — ідею прогресу не можна не визнати інакше, як геніальною. Саме вона відкриває перелік тих теоретичних надбань Августина Блаженного, які надають йому величі, забезпечують входження у соціальну філософію на правах одного з її видатних мислителів.

Роздуми та ідеї Августина досить довго домінували в духовній атмосфері середньовіччя. їх переосмислювали у зв’язку з новими соціальними обставинами та умовами. На небосхилі суспільної думки з’являлися нові імена та нові ідеї, предметом теоретичних роздумів ставали нові грані життя, до порядку денного вводили нові духовні настанови та орієнтації. Щоправда, їхня «новизна» мала умовний характер: жодна ідея, орієнтація чи настанова фактично не виходили за межі релігійного світобачення, а проте... Новий час — нові ідеї. Серед теоретиків післяавгустинівського періоду вирізняються імена Псевдо-Діонісія та Максима Сповідника, Марціана Капелла, Кассіодора, Ісидора Севільського, Іоанна Дамаскіна, Боеція, Еріугени, Ансельма Кентерберійського, Іоанна Расцеліна, Гільона Шампо, П’єра Абеляра. Кожен із цих філософів заслуговує на окреме фахове вивчення. Однак, не маючи такої змоги, я хочу привернути увагу читача до іншої гілки середньовічної мудрості — філософії арабомовного світу. Її яскравими представниками були аль- Кінді, аль-Фарабі, Ібн-Сіна Авіценна та Ібн-Рушд.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити